Доступ до правосуддя як основа судового захисту в різних процесуальних галузях права

Одним із актуальних питань сучасних судових систем України є питання доступу до правосуддя. Незважаючи на те, що дана проблема є соціально-правовою, вона на сьогодні недостатньо досліджена.

Зміна політичної влади, зміни в економічній сфері, системі судоустрою зумовили зміни в судовій системі, а відтак - і в правосудді. З урахуванням даних обставин в Україні було прийнято цілу низку нових законів, які й сьогодні регулюють інститут доступу до правосуддя. Серед таких законів чільне місце посідають Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Цивільний та Господарський процесуальні кодекси, Кодекс адміністративного судочинства, Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Закон України «Про безоплатну правову допомогу», Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», Закон України «Міжнародне приватне право». Але проблема доступу до правосуддя є не лише проблемою для України, ця проблема має міжнародний характер. Ось чому це питання закріплено й на рівні міжнародного права, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини, 116

Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Кожен із цих законів, без сумніву, так чи інакше стосується інституту доступу до правосуддя.

Інститут доступу до правосуддя - це комплексний інститут, який складається з безлічі на перший погляд не зовсім важливих, а іноді й другорядних питань, які прямо не стосуються судової процедури та судових процесів.

Свій старт дана дискусія отримала 1996 року з прийняттям Конституції України, оскільки ст. 8 Конституції, яку в повній мірі можна назвати процесуальною, надала право людині і громадянину безпосередньо звертатися до суду за захистом свого порушеного права, свободи чи інтересу.

Але інститут доступу до правосуддя, починаючи з 1997 року, для України дійсно став не стільки науковою дискусією, скільки проблемою, бо Україна в цьому році, ратифікувавши Європейську Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція), взяла на себе цілу низку зобов’язань процесуального характеру, які отримали своє закріплення у ст. 6 Конвенції, за якою: «кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків... має право на справедливий і відкритий розгляд її справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону» ^[161] [131,10].

Україна, маючи європейське спрямування свого політичного, економічного і правового розвитку, прийняла Концепцію про вдосконалення суддівства для утвердження справедливого суду відповідно до європейських стандартів, схвалених Указом Президента України від 10 травня 2006 р. за № 361/2006р., червоною лінією якої є забезпечення доступу до правосуддя. Ця лінія знайшла повне своє закріплення в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006р. № 3477-IV. Даний закон зобов’язав суди України прямо застосовувати практику Європейського суду, чим було узаконено в Україні прецедентне право як джерело права та узаконено застосування Конвенції як права прямої дії.

Таким чином, в Україні в питаннях доступу до правосуддя за основу взято базові європейські принципи доступу до правосуддя.

З урахуванням даних обставин є нагальна необхідність у дослідженні всіх процесуальних галузей права на предмет застосування процесуального законодавства, яке стосується питань доступу до правосуддя, з метою виявлення спільних та відмінних особливостей даного інституту та можливостей його уніфікації.

Безумовно, кожна особа повинна мати право на доступ до правосуддя. На перший погляд, здійснити таке право дуже просто, оскільки ст. 55 Конституції України зазначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом ^[162] [159]. Стаття 2 Цивільного процесуального кодексу також гарантує кожній особі право на звернення до суду. Стаття 1 Господарсько-процесуального та ст.6 КАС відповідно гарантують у першому випадку юридичним особам та суб’єктам підприємницької діяльності, а в другому - фізичним і юридичним особам право на судовий захист. Разом з тим такі правові гарантії навіть на рівні конституційних норм ще не означають, що таке право вже є захищеним, оскільки, крім права, особа повинна ще мати можливості щодо його реалізації ^[163] [497, 37]. Отже, право на судовий захист і реалізація такого права є різними категоріями.

Якщо право на судовий захист регулюється нормами конституційного, процесуального та матеріального права, то реалізація такого права регулюється процесуальним законодавством та окремими нормами права, які носять процесуальний характер На перший погляд, так і повинно бути, оскільки конституційні норми є нормами найвищої юридичної сили в державі.

Незважаючи на значний перелік процесуальних питань, які, безумовно, стосуються принципу доступу до правосуддя, його можна доповнити, зокрема питаннями судоустрою, виконання судових рішень, оскільки ці питання є проблемними не лише для України чи пострадянських країн, але й для інших європейських країн також.

Таким чином, зміст поняття доступу до правосуддя можна розглядати з різних точок зору, зокрема з організаційно-правової, судово-процесуальної та виконавчо-процесуальної. Отже, це поняття є комплексним, оскільки властиве всім процесуальним галузям права, діючи в кожній з них однаковим процесуальним змістом.

Разом з тим можна сказати, що проблема доступу до правосуддя існувала завжди.

Питання доступу до правосуддя були предметом наукового дослідження значної групи вчених-процесуалістів, зокрема С. С. Алексєєва, А. В. Лужанського, В. І. Тертишнікова,

Ю. Т. Ткаченка, Н. Ю. Сакара, М. Й. Штефана, Л. С. Явича, В. В. Яркова, М. М. Ясинка. Разом з тим дана проблема є настільки широкою, що ще не одне покоління юристів -науковців буде звертатися до її дослідження, оскільки вона має загальноправовий характер і не є проблемою тільки цивільного процесуального чи адміністративного процесуального права.

Більшість наукових робіт з питань доступу до правосуддя ґрунтується лише на процесуальному праві та процесуальних можливостях звернення до суду за захистом своїх порушених прав, свобод чи інтересів. Це, безумовно, так, оскільки доступ до правосуддя належить до невідчужуваних прав людини і це положення Україна закріпила у ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-ІУ, проголосивши таким чином даний принцип на міжнародному рівні. Разом з тим проголосити положення значно простіше, ніж створити належні умови для його виконання.

З урахуванням даних обставин необхідно сформувати нову наукову концепцію, яка надасть можливість розглянути цю складну, але дуже важливу проблему не лише в межах її становлення, як це 120

мало місце в концепції 2006 року, а в її розвитку, поглибленні, уведенні в навчальні програми наукових дисциплін «Європейське право», «Прецедентне право» тощо з відпрацюванням теоретичних і, в першу чергу, практичних питань, зокрема:

а) розглянути уніфікаційні можливості інституту доступу до правосуддя незалежно від виду судочинства, подальшої спеціалізації судів з можливим визначенням чітких критеріїв змісту доступу до правосуддя;

б) створити реальні, у першу чергу законодавчі, можливості до реалізації даного принципу у практичній площині;

в) запровадити несудові форми вирішення спірних питань за рахунок примирних органів, постійно діючої третейської юстиції, розширення повноважень нотаріату, створення ювенальної юстиції, територіальної чи муніципальної адвокатури, де надаватиметься весь комплекс правової допомоги не лише вкрай знедоленим верствам населення, а й особам, які можуть себе утримувати, а можливо, і людям із середнім достатком.

г) розвинути громадські формування шляхом запровадження податкових пільг та необкладення податками коштів спонсорської спрямованості для розвитку громадянського суспільства, у тому числі й витрат на правову допомогу.

Вище ми вже зазначали, що питання доступу до правосуддя в Україні набуло актуальності в 1996 році, коли ст.

задовольнити нагальну потребу в юристах. Тоді непрофільні навчальні заклади почали стрімко відкривати юридичні факультети, нарощуючи з року в рік свої «потужності». На сьогодні номінально ми маємо «перевиробництво» юридичних кадрів, але при цьому не маємо їх якості. Ця проблема має декілька складових, зокрема: а) низький рівень викладання; б) відсутність у студентів навичок до самостійної роботи; в) відсутність фундаментальних знань, які б надали можливість особі після закінчення університету займатися підвищенням свого професійного рівня.

Як бачимо, незважаючи на номінальну наявність в Україні юридичних кадрів, наявність конституційного, процесуального законодавства, адвокатури та відкритої судової системи, усе ж існує проблема доступу до правосуддя та правової допомоги.

Це означає, що питання доступу до правосуддя потребують наукового осмислення, особливо в умовах неминучої уніфікації процесуального законодавства як нового рівня розвитку процесуальної науки та судової практики.

Разом з тим ця проблема не є проблемою однієї особи чи групи осіб, вона стала соціальною, оскільки розвиток демократії у країні сприяє доступу до правосуддя, що зумовлює стрімке збільшення кількості звернень людей до суду. Так, у 2009 році до судів загальної юрисдикції надійшло 5 млн. 423 тис. справ та матеріалів ^[164] [14, 20]. У 2010 році їх кількість уже становила 6 млн. 415 тис. справ ^[165] [18, 18], а у 2011 році до цих же судів надійшло 7 млн. 416 тис. справ ^[166] [15, 29]. У той же час це зумовило появу іншої проблеми, яка виникла на процесуальному рівні, бо нові процесуальні кодекси значно ускладнили процедуру дії всіх процесуальних інститутів, які тепер було змодельовано в напрямі процесуальної змагальності сторін. Так, громадяни, які мали справи в цивільному судочинстві наприкінці ХХ

ст., коли в судах діяла слідча форма судового процесу, звернувшись до суду в першому десятилітті ХХІ століття з початком дії змагальної форми судового процесу, не могли зрозуміти, чому це суд, який раніше допомагав їм у всіх питаннях ведення справи, у тому числі й збирав докази, сьогодні змушує їх самих збирати докази та надавати їх суду. Нерозуміння нової ідеології судових процесів призводить до невдоволення судовою системою, постійних нарікань на суддів, які, на думку громадян, чинять неправильно.

З урахуванням даних обставин необхідно провести уніфікацію всього процесуального законодавства, встановивши єдині критерії до процесуальних дій сторін, 3-х осіб, їхніх представників. До того ж треба детально виписати повноваження і процесуальні дії суду в кожних процесуальних правовідносинах, у яких бере участь суд з точки зору його організаційних, владних чи контролюючих функцій, щоб учасники судового процесу змогли контролювати роботу суду, з одного боку, а з іншого - могли розібратися, чи правильно діє суд чи ні в тих чи інших обставинах та як він повинен діяти з точки зору єдиного процесуального закону. Такий підхід до уніфікації процесуального законодавства взагалі не впливає на суть матеріально-правових спорів, які можуть мати місце в різних судах.

Перш ніж говорити про масштабність проблеми доступу до правосуддя, необхідно визначити її дискусійні питання, розв’язання яких може сприяти вирішенню проблеми в цілому.

Однією з нагальних проблем сьогодення є постійне здорожчання судового захисту як на рівні сплати судового збору, так і на рівні вартості експертиз, правової допомоги, загальних судових витрат.

Так, на зміну Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», який діяв з 1993 року, у 2010 було прийнято Закон України «Про судовий збір». Цей Закон регулює порядок сплати судового збору та його розміри під час подання позовних заяв, заяв про забезпечення позову, апеляційних та касаційних скарг у загальні та спеціалізовані суди України.

Особливість цього Закону полягає в тому, що він діє в автоматизованому режимі, змінюючи мінімальні ставки судового 123

збору на кожне 01 січня поточного року. Сутність такого механізму досить проста. Мінімальна ставка в 10% судового збору нараховується з мінімальної заробітної плати, яка встановлюється кожного року в державі Законом України «Про державний бюджет». Зі зростанням мінімальної заробітної плати зростає й мінімальна сума судового збору в усіх справах незалежно від їх юрисдикційної приналежності.

Здається, це ідеальний фінансовий механізм, який, з одного боку, регулює процес збору коштів до державного бюджету, а з іншого - постійно збільшує такі надходження. Разом з тим потрібно зазначити, що такі стягнення проводяться з номінальної, а не реальної заробітної плати, яку особа отримує після всіх податкових і обов’язкових сплат. Якщо за Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» у справах про розірвання шлюбу, у справах окремого провадження, немайнових позовах особа сплачувала державне мито в розмірі 8 грн. 50 коп., то в 2011 році - 94 грн. 10 коп.З 01 листопада 2011 року набув чинності Закон України «Про судовий збір», згідно з яким розмір судового збору суттєво змінився. У справах окремого провадження - 0,1 розміру мінімальної

заробітної плати, тобто 114, 70 грн., у справах про розірвання шлюбу, у справах про захист честі та гідності - 0, 2 розміру мінімальної заробітної плати, тобто 229, 40 грн. При мінімальній заробітній платі в 1147 грн., а в її реальному номіналі це 980 грн. і пенсії у 980 грн. сплатити судовий збір, а до нього ще і 5-7 грн. банківських витрат для особи навіть у незначних справах, наприклад, встановлення юридичного факту, є питанням з фінансової точки зору досить проблемним. Таким чином, особа, з одного боку, має право на звернення до суду, а з іншого - це право блокується відсутністю реальних можливостей.

Ми вважаємо, що повинен бути диференційований підхід у цьому питанні. Так, якщо особа заявила клопотання про обов’язкове проведення попереднього судового засідання вона повинна мати право сплатити лише 50% судового збору, встановленого Законом України «Про судовий збір». Такий підхід повинен виконати 124

подвійну функцію, оскільки має зобов’язати суддів обов’язково проводити попередні судові засідання, а з іншого - зменшить розмір судового збору. Він говорить про те, що позивач може вирішити справу шляхом компромісу. Разом з тим, якщо такий компроміс не буде знайдено в попередньому судовому засіданні (виконання судом ст. 130 ЦПК), то суд вносить справу до безпосереднього судового засідання, зобов’язуючи позивача сплатити залишок судового збору. Такий підхід надасть можливість позивачеві в усіх процесуальних галузях права не лише звертатися до суду через зменшення судового збору, але і спонукає його до пошуку компромісу з відповідачем через усвідомлення того, що в протилежному випадку потрібно буде платити ще раз.

Звернемо увагу на ще одне питання, яке стосується принципу доступу до правосуддя і є характерним і для інших країн Європи. Мова йде про отримання кваліфікованої правової допомоги.

Правова допомога в Україні надається адвокатськими об’єднаннями, окремими адвокатами та фахівцями в галузі права, які зареєстровані в установленому законом порядку та мають Свідоцтво про надання правової допомоги.

Адвокатура - це корпоративне об’єднання з певними умовами набуття його членства, що й зумовлює достатньо високі фінансові запити на його послуги. Розуміючи неадекватне співвідношення доходів більшості населення держави з оплатою, яку бажають отримати адвокати, законодавець з метою обмеження останньої прийняв 20 грудня 2011 року Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», згідно з яким за надання юридичної допомоги в цивільних чи адміністративних справах адвокат не може отримати за годину своєї роботи більше ніж 40% від установленої у країні мінімальної заробітної плати. Такі вимоги не стосуються питань захисту особи у кримінальному процесі чи захисту корпоративних прав у господарському судочинстві.

Проте, як показала практика, це не вплинуло на розмір платежу. Можна сказати, що це Закон, який орієнтує суди на розмір стягнень 125

за правову допомогу, а не Закон, який обмежує такі витрати, оскільки адвокати часто погоджують розмір своєї оплати з клієнтом залежно від результатів розгляду справи. Сам же результат досвідчені адвокати можуть передбачити наперед. Особа не знає цього і тому погоджується на умови адвоката. Розуміючи це, законодавець 02 червня 2011 року прийняв Закон України «Про безоплатну правову допомогу» зі створенням муніципальної адвокатури (у США це система «державних захисників», «спілок правової допомоги») ^[167] [62, 155]. Закон чітко окреслив коло осіб, які можуть отримувати таку допомогу. Це неповнолітні, недієздатні, іноземці, особи без громадянства, у тому числі біженці, бідні особи. Але навіть такі особи повинні подати звернення до суб’єкта надання первинної правової допомоги, яке буде розглянуто в термін до одного місяця (ст. 10 Закону). Оплата за надання такої правової допомоги здійснюється за рахунок державного бюджету з контролем за цими питаннями з боку головних управлінь юстиції в кожній області.

Незважаючи на цілий комплекс заходів, уживаних державою для пом’якшення умовностей, які відкривають шлях доступу до правосуддя, відчутних результатів на сьогодні поки що немає, оскільки закони не так давно набули чинності.

Іншою проблемою доступу до правосуддя є ускладнення як самої системи судоустрою, так і юрисдикційних питань, які пов’язані з розмежуванням підвідомчості між загальними та адміністративними судами, між загальними і господарськими судами, між адміністративними та господарськими судами.

Іншою проблемою доступу до правосуддя є ускладнення як самої системи судоустрою, так і юрисдикційних питань, які пов’язані з інститутом підсудності справ. Так, згідно зі ст. 115 ЦПК України, ст. 107 КАС: «Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма

додатками до неї надсилаються позивачеві». Як наслідок - позивач повинен починати захист своїх порушених прав спочатку, тобто знову складати позовну заяву, сплачувати судовий збір, надавати докази, відповідач теж повинен готувати свої заперечення. Усе це, на нашу думку, ускладнює реальний доступ до правосуддя. Вирішення цієї проблеми бачимо у законодавчому закріпленні норм, які дозволять передавати справи з суду однієї юридикції до суду іншої юрисдикції в разі помилкового відкриття провадження.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судову систему України побудовано за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. За принципом спеціалізації суди загальної юрисдикції поділяються на загальні, господарські та адміністративні.

За загальними правилами в порядку цивільного судочинства розглядаються цивільні, житлові, земельні, сімейні та трудові справи (ст.15 ЦПК). Проте на практиці це має місце не завжди. Так, це не стосується колективних трудових спорів, трудових спорів, стороною в яких є особа, пов’язана з публічною службою, оскільки питання проходження і звільнення з публічної служби розглядається за правилами адміністративної юстиції (п.2 ч.2 ст.17 КАС) і не є

підвідомчим цивільному судочинству. Під поняття публічної служби, як відомо, підпадає робота на державних, політичних посадах, посадах суддів, прокурорів, військова, альтернативна, дипломатична служба, інша державна служба, робота в органах місцевого самоврядування.

Проблемними є й питання земельних спорів, які розглядаються не тільки в цивільному, але і в адміністративному та господарському судочинстві. Особливу складність становлять справи, у яких переплітаються питання, що розглядаються цивільними і спеціалізованими судами. У цій частині Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2013 року дав чіткі роз’яснення.

У той же час адміністративні та господарські суди на рівні області мають лише по одному місцевому суду. Це дійсно є 127

проблемою, оскільки ці суди за логікою завжди повинні бути рівновіддаленими від районів області. Так, щоб приїхати із Кролевця чи Шостки в м. Суми потрібно витратити чотири-п’ять годин. Не кращою є ситуація і в інших областях. У зв’язку з цим вирішувати всі публічно-правові спори лише в обласному центрі складно і незручно, оскільки це потребує додаткових фінансових витрат на дорогу до суду, витрат на харчування, проживання, витрат часу на такі поїздки. Особливо складно це для людей похилого віку, які часто мають претензії до Пенсійного фонду та органів місцевого самоврядування. Розуміючи це, законодавець Законом України від 18 лютого 2010 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» питання соціальної спрямованості передав на рівень районної ланки судів, наблизивши таким чином правосуддя з обласних центрів до людей на місця, але рішенням Конституційного Суду України від 09 вересня 2010 року №9 - РП/ 2010р. цей Закон було визнано неконституційним, а тому вирішення спірних питань соціальної сфери знову було повернуто до адміністративної юстиції. Ще складніша ситуація з апеляційним провадженням, оскільки в господарському та адміністративному судочинстві апеляційні суди працюють за принципом міжобласних. Один адміністративний суд розглядає справи трьох областей, що, безумовно, позначається на оперативності розгляду апеляційних проваджень, які тривають від п’яти до десяти місяців. У зв’язку з цим проблемною є участь сторін у судових засіданнях, оскільки великі відстані, вартість проїзду не сприяють доступу особи до правосуддя.

«Безусловно, эту ситуацию можно изменить, а именно: передать полномочия апелляционной юстиции на уровень окружного административного суда, а полномочия окружного

административного суда - на уровень районных судов с созданием подразделения административной юстиции района»^[168] [202, 130]. Це буде просто, оперативно та доступно.

Якщо ми звернемо увагу на рівень касаційної інстанції як судів цивільної, так і господарської та адміністративної юрисдикції і роль на цьому рівні Верховного Суду України, то знову помітимо нелогічність, яка впливає на питання доступу особи до правосуддя.

Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищі господарські та адміністративні суди є за законом касаційними, а їх рішення - остаточними. Разом з тим у всіх процесуальних кодексах сьогодні є глави, які регулюють перегляд судових рішень Верховним Судом України. Незважаючи на те, що процесуальні кодекси не надають процесуального статусу цьому провадженню, його іноді визначають як касаційний перегляд, хоча це більше нагадує ревізійно-правове провадження, оскільки Верховний Суд України сьогодні може взяти до розгляду справу лише з дозволу Вищих спеціалізованих судів і лише на підставі неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що зумовлює ухвалення різних за змістом судових рішень. Як бачимо, нижчестоящий суд дає дозвіл на розгляд своїх справ вищестоящому суду. Такий підхід є, на нашу думку, не зовсім логічним. Він є перешкодою на шляху доступу особи до правосуддя, бо Вищі спецсуди не зацікавлені в розгляді їх справ Верховним Судом, позбавляючи таким чином особу всіх можливостей впливу на ситуацію.

Безумовно, така правосуб’єктна роль Верховного Суду України в судовій ієрархії є не зовсім зрозумілою, оскільки за законом - це найвищий судовий орган загальних судів, а процесуально він таким не є.

Такого підходу до обмеження повноважень та правового положення Верховного Суду України немає в жодній країні Європи. З урахуванням даних обставин уніфікація процесуального законодавства унеможливлює подвійну касацію, а тому в

безумовному порядку надасть Верховному Суду того статусу, який він повинен займати за Конституцією, можливо, і з наданням йому функцій ревізійного характеру.

Іншою досить суттєвою проблемою є питання порушення судами строків розгляду справ. Так, відповідно до ст.157 ЦПК України та ст.69 ГПК України суди розглядають справи протягом «розумного строку», але не більше двох місяців із дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більше ніж на п’ятнадцять днів. В адміністративних судах розгляд справ триває не більше місяця з дня відкриття провадження у справі (ст. 122 КАС). Таким чином, поняття розумних строків пов’язується з конкретними процесуальними строками. Розглянемо дотримання розумних строків судами з точки зору судової статистики.

Так, у 2009 році з порушенням строків судами було розглянуто

166,6 тис. цивільних справ. Адміністративні суди порушили строки розгляду в 17,3% справ від розглянутих у 2008 році.

У 2010 році з порушенням строків розглянуто 34,9% цивільних справ, з яких понад три місяці не розглядалося 64 тис. справ, понад рік - 17 тис. цивільних справ, понад два місяці - 34,4 тис.

адміністративних справ ^[169] [14, 17].

У 2011 році у строк понад три місяці розглянуто 48, 3 тис цивільних справ, а з порушенням строків в адміністративних судах розглянуто 207,4 тис. адміністративних справ ^[170] [18]. Таким чином, оперативність розгляду справ у всіх судах загальної юрисдикції бажає бути кращою. Звертає на себе увагу те, що процесуальні кодекси скрізь визначають строки розгляду справ.

У межах даних строків суд зобов’язаний ухвалити рішення чи постанову, оскільки процесуальні норми в усіх процесуальних галузях права встановлюють граничні строки розгляду справ. Навіть при подовженні строку на п'ятнадцять днів (ЦПК, КАС) суд зобов’язаний постановити про це ухвалу. Як ми бачимо з судової статистики (а це звітні дані, реальна ситуація є набагато гіршою), такі строки судами часто порушуються, і потім жодними ухвалами судові засідання не подовжуються. Це означає, що юридично строк судового засідання є закінченим. Якщо ж процесуальні дії вчинені судами поза межами процесуальної форми судових засідань, то вони, а разом з ними і судові рішення, є незаконними. Таким чином, судове рішення є законним лише тоді, коли справу розглянуто в межах відведеного законом строку.

За нашими спостереженнями, десятки тисяч справ розглянуто за межами таких строків. У жодному процесуальному кодексі не зазначено, як у таких випадках має чинити суд та чи будуть такі судові рішення законними. Цивільний процесуальний кодекс Республіки Молдова, розглядаючи це питання, не пов’язує розумні строки з конкретизацією процесуальних строків. Стаття ст.192 ЦПК РМ дає лише критерії поняття розумних строків, якими є: складність справи, поведінка сторін процесу, дії судової інстанції. Такий підхід до вирішення даного питання є оптимальним і це є європейською практикою. Отже, ми вважаємо, що необхідно дати поняття «розумних строків» з метою можливої уніфікації строків розгляду судових справ.

Так, під «розумністю процесуальних строків» необхідно розуміти той проміжок процесуального часу, у межах якого можна розглянути справу певної категорії з урахуванням її обсягів, застосування матеріального законодавства, кількості досліджуваних доказів, наявності процесуальних дій за участю сторін, експертів, спеціалістів. Так, Європейський Суд у своєму рішенні Нуутен проти Фінляндії від 27 червня 2000 року дав визначення критеріїв розумності процесуальних проваджень, до яких відніс складність справи, поведінку заявника, дії відповідних органів, також ті питання, які є найважливішими для заявника ^[171] [282, 318].

Вище ми вже говорили про здорожчання судового збору та правової допомоги. Але ж заради справедливості потрібно зазначити, що здорожчала вся юридична система.

Сьогодні громадяни України практично оплачують її утримання. Так, загальна сума судового збору у 2012 році склала 45 млн. грн. ^[172] [220]. Податки і збори в нотаріальних конторах за вчинені нотаріальні дії, стягнення виконавчого збору Державною виконавчою службою акумулюються на рівні державного бюджету і все це використовується для утримання судової системи, державних нотаріусів, державних виконавців.

Крім того, слід додати, що громадяни оплачують витрати на експертизи, перекладачів, дорогу для свідків, висновки спеціалістів, апеляційні та касаційні скарги. Отже, кожна з цих позицій пов’язана з фінансовими витратами, що віддаляє особу від доступу до правосуддя.

«Сьогодні закон відніс розгляд справ за участю юридичних осіб, фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності до сфери господарської юстиції. Питання доступу до правосуддя в даному випадку говорить не на користь конкретної фізичної особи підприємця, яка економічно невзмозі протистояти великому бізнесу в судовій справі, оскільки останній забезпечений своїми юридичними відділами, різного плану спеціалістами тощо. Така ситуація має місце і в судовій справі фізичної особи та держави. При цьому державні органи (податкова інспекція, Пенсійний фонд тощо) звільнені від сплати судового збору. Вони мають у своєму активі економічно та юридично досвідчені кадри, які можуть із легкістю надати будь -яку інформацію у справі. Отже, посилання лише на принцип змагальності за відсутності реальної рівності сторін ситуацію з доступом до правосуддя не покращить, бо особа не має реальної можливості на правосуддя, а тому правосуддя для неї так і залишиться недоступним» ^[173] [194].

Окремі науковці стверджують, що не можна зводити доступ до правосуддя лише до питань фінансового характеру. Необхідно розвивати громадські інститути, які сприятимуть захисту бідних, хворих, немічних ^[174] [495, 54]. Суттєвим фактором, який впливає на доступ до правосуддя, є, без сумніву, діяльність держави. Це не викликає сумніву, оскільки від волі законодавця залежить не лише виникнення самого права в об„єктивному розумінні, а й створення відповідних умов та механізмів його реалізації, без яких саме суб’єктивне право набуває суто декларативного характеру ^[175] [210, 41]. Сьогодні право на звернення до суду обумовлено «захистом» порушених прав, свобод та інтересів особи. Але таке право не пов’язано з його відновленням. Це має місце тому, що законодавець ототожнює поняття «захист» і «відновлення», вважаючи їх синонімами. Проте з цим не можна погодитися, оскільки це різні правові категорії, які мають різну функціональну спрямованість. Так, захист цивільних прав у суді передбачає певні процесуальні заходи, які здійснює суд у судовому засіданні з метою встановлення обсягу та глибини порушених чи оспорюваних прав. Таким чином, проводячи дії процесуального характеру щодо дослідження всього обсягу матеріально-правового спору в судовому засіданні суд з’ясовує: яке право порушено ? Який обсяг таких порушень ? Ким конкретно і в який спосіб таке право порушено? Відновлення ж права є наслідком захисту, оскільки якщо право не захистити, то його неможливо відновити. Якщо виходити з того, що перелік суб’єктів, які мають

право на доступ до правосуддя не є вичерпним, то розвиток демократії, у тому числі й права на доступ до правосуддя, повинен передбачати рівність усіх у праві на звернення до суду. У зв’язку з цим доречно було б ч.1 ст.3 ЦПК України викласти у такій редакції: «Кожна особа має рівні права на звернення до суду за захистом і відновленням своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у порядку, установленому цим Кодексом». Така інтерпретація щодо доступу до правосуддя має всі уніфікаційні можливості для закріплення в Судовому процесуальному кодексі.

У той же час доступ до правосуддя пов'язаний із розвитком громадських інститутів, за якими майбутнє, оскільки громадянське суспільство, у якому діють останні, ґрунтується на розвинутих формах його самоорганізації та саморегулювання.

Разом з тим на сьогодні громадських формувань, які б займалися підтримкою потерпілих від фінансових пірамід, рейдерських захоплень підприємств тощо небагато, оскільки податкове законодавство не передбачає жодних пільг бізнесовим структурам, які займаються чи бажають займатися фінансовою допомогою громадським інституціям. Тому можливості щодо правової допомоги особі, яка її потребує, є здебільшого епізодичними, а не постійними. Не створюють жодних громадських утворень у цьому напрямі й міські чи селищні ради. Єдині органи опіки та піклування, які працюють на постійній основі, мають дещо аморфний характер. Вони повністю контролюються міською чи селищною радою, а тому всупереч її волі ні в судових питаннях, ні в питаннях правової допомоги в інтересах особи ці органи працювати не будуть.

Суттєвою є проблема удосконалення процесуального законодавства через запровадження обов’язкових позасудових примирних процедур, з тим щоб у суди дійсно надходили справи, які потребують саме судового рішення.

Відсутність логічного підходу призводить до постійних «черг за правосуддям». Так, у суди загальної юрисдикції першої інстанції у 2010 році надійшло 6,9 млн. справ, а у 2011 році - 8,1 млн. таких справ. Така кількість справ за незмінного складу суддів призвела до 134

того, що в середньому на кожного суддю щомісяця надходило 139,6 справ, тобто кожного робочого дня суддя повинен був розглянути сім справ різних категорій, а є суди, у яких цей показник перевищено у два чи в три рази. На фоні європейської практики це виглядає неможливим. Таким чином, є нагальна потреба у забезпеченні оптимального співвідношення між результатом і способом його досягнення, оскільки в іншому випадку затягнуті судові процеси будуть носити постійний характер.

Вихід із цієї ситуації вбачаємо в запровадженні обов’язкових досудових примирних процедур або створенні мирових суддів, як, наприклад, у Російській Федерації, які як процесуальні фільтри відбирають «дрібні» справи цивільного і кримінального напряму, звільняючи від них районну ланку судів, надаючи останнім процесуальний простір для оперативного, в «розумні строки» розгляду справ, у яких дійсно мають місце серйозні конфлікти. Судовій системі України потрібно обов’язково «рухатися» в бік раціоналізації судових процедур, оскільки в іншому випадку ми будемо мати ситуацію подібну до Італії, де найдовші у світі судові процеси.

Іншою проблемою, яка вже сьогодні набирає актуальності, є відсутність процесуальних можливостей щодо розгляду судами колективних звернень. Наприклад, в Україні відсутні процесуальні можливості щодо звернень до суду з питань колективних трудових спорів, які стосуються важливих питань заробітних плат, охорони праці кожної особи-працівника. Законодавець вивів вирішення даного питання в позасудовий спосіб на рівень переговорів та примирних процедур, зазначивши це в Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», прийнятому ще 03 березня 1998 року. Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй Постанові № 3 від 01 березня 2013 року в п.12 зазначив, що «безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів не передбачено». Як бачимо, держава, з одного боку, проголошує принципи доступу до правосуддя, а з іншого - не дає можливості значній кількості 135

громадян захистити в суді своє право з багатьох важливих питань життєзабезпечення.

Проте, згідно з ч. 2 ст.124 Конституції України «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», а значить, на нашу думку, ці нові види позовів мають бути врегульовані на законодавчому рівні.

Перешкодою для доступу до правосуддя є недостатнє фінансування судової системи, яку у 2011 році було профінансовано на 31%, у 2012 році - на 41%, у 2013 році - на 47% від потреби ^[176] [285, 24], тобто лише в межах заробітної плати та дрібних витрат на диски та канцелярські приналежності. Разом з тим судова система, перебуваючи в режимі постійного і досить великого за обсягом дефіциту бюджетного фінансування, не маючи своїх доходів, оскільки суд є неприбутковою організацією, продовжує з року в рік успішно працювати. З урахуванням даних обставин виникає законне питання, на які кошти ремонтуються кабінети суддів, проводиться ремонт і заправка автомобілів, купується оргтехніка тощо. Це означає, що система фінансується з якихось інших джерел. Таким чином, просто проголошене право на судовий захист не може гарантувати особі реальної можливості належного захисту права в суді. «Завуальована, а іноді й незавуальована корупція, роз’їдаючи судову систему призводить до того, що особі не стільки доводиться займатися змагальністю з відповідачем, скільки змагатися з суддею, щоб отримати справедливе, прозоре та вчасно ухвалене судове рішення» ^[177] [497, 38].

Дані статистичних судових досліджень, які кожного року проводить Верховний Суд України, засвідчують той беззаперечний факт, що кількість звернень до судів загальної юрисдикції щороку збільшується. Збільшення кількості звернень до суду переконливо доводить наявність довіри громадян до судової системи, незважаючи на те, що ми постійно чуємо критику на адресу судів чи окремих суддів як з боку суспільства, так і з боку державних інституцій. Отже, ми не можемо говорити про те, що всі питання доступу до правосуддя вирішено, оскільки для цього потрібно перш за все забезпечити саму судову систему належним фінансуванням, переглянути систему судових зборів і витрат, спростити процесуальне законодавство через його уніфікацію для єдиного підходу в питаннях звернення людини і громадянина до суду за захистом своїх прав, свобод чи інтересів на кожному рівні судової системи. Пошук оптимальних підходів до вирішення такого непростого питання, як доступ до правосуддя, є перспективним напрямом подальших наукових досліджень.

2.2