Суб'єкти процесуальних правовідносин, їх правосуб'єктність у різних процесуальних галузях права

Разом з тим ми вважаємо, що найбільш точно дав визначення поняття сторін М.Й. Штефан. При цьому таке визначення є характерним і для інших процесуальних галузей права. Зокрема вчений зазначив, що сторонами (partes) у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни й організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду й вирішення в цивільному судочинстві ^[77] [482, 100].

Уніфікуючи поняття «сторін» у судовому процесі, визначення яких давали науковці різних процесуальних галузей права, привертає увагу те, що таке поняття завжди пов’язується з наявністю спору про право матеріальне, яке, як правило, є предметом спору в позовному провадженні.

Відповідно до ч.1 ст. 30 ЦПК України такі сторони в цивільному процесуальному праві мають назву позивач і відповідач. Аналогічно визначає це питання і ч.1 ст. 21 ГПК та ч.1 ст.50 КАС України.

Разом з тим кожен із вищезазначених процесуальних кодексів у поняття сторін вкладає різний зміст. Так, ч.2 ст. 30 ЦПК України зазначає, що в цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. Позивачами в господарському процесі можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі й іноземні), суб’єкти підприємницької діяльності (ст.1 та ст.21 ГПК України). Позивачами в адміністративному судочинстві можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не передбачено цим же Кодексом (ч.2 та 3 ст. 50 КАС). Незважаючи на різний суб’єктний склад вищезазначених процесуальних галузей права, характерною їх рисою є те, що вони є сторонами позовного провадження. При цьому предметом їх спору завжди є спір про право: чи то цивільне (ЦПК), чи то господарське (ГПК), чи публічно-правове (КАС).

Характерною процесуальною особливістю сторін у всіх процесуальних галузях права є різноспрямована їх заінтересованість у кінцевому результаті розгляду справи, і цим сторони відрізняються від третіх осіб, свідків чи експертів.

Отже, «сторонами в процесуальних галузях права є особи, між якими виник спір про право, яке стало предметом судового розгляду і на цій підставі визначило різну їх юридичну заінтересованість» ^[78] [191, 8].

Ураховуючи той факт, що процесуальне становище сторін у всіх процесуальних галузях права є однаковим, можна визначити загальні ознаки даних суб’єктів. Зокрема: а) позивач є завжди ініціатором судового процесу; б) позивач керує судовим процесом від свого імені.

Відповідач у цивільному та адміністративному процесі завжди пов'язаний із матеріально-правовою вимогою позивача, яку той спрямував не до нього, а безпосередньо до суду. Отже, суд на цьому етапі є в повному розумінні цього слова посередником у матеріально - правовому спорі. Виконуючи роль посередника, суд спрямовує вимогу позивача відповідачеві, доводячи до відома останнього заявлені до нього вимоги правового характеру (ст.127 ЦПК, ч.6 ст.107 КАС). Лише в господарському судочинстві позивач позивається до відповідача безпосередньо, спрямовуючи до останнього свій позов, перш ніж направити його до суду, що є нелогічним, оскільки в такому разі суд стає просто статистом у вже розпочатому процесі, хоча ухвали суду про порушення провадження у справі ще й немає. Суддя ж не пізніше трьох днів з дня надходження позовної заяви виносить ухвалу, яку спрямовує до сторін (ч.1ст.64 ГПК). Таким чином, процесуальний статус відповідача в усіх процесуальних галузях права характеризується: а) персоніфікованою відповідальністю

матеріально-правового характеру, оскільки жодна інша особа не може нести за відповідача матеріально-правову відповідальність; б) відповідач особисто бере участь у судовому процесі чи робить це через представництва; в) судове рішення завжди стосується відповідача й нікого іншого; г) відповідач персоніфіковано несе тягар, пов’язаний із виконанням судового рішення.

Незважаючи на чітко визначене процесуальне становище позивача й відповідача (ст. 30 ЦПК, ч.1 ст. 50 КАС, ст. 21 ГПК) в усіх процесуальних галузях права, останнє може змінюватися на протилежне через заявлення зустрічного позову. Так, відповідно до ч.1 ст. 123 ЦПК України відповідач має право заявити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті.

Отже, однією з форм процесуального захисту інтересів відповідача є зустрічний позов. Так, С.Н. Абрамов визначав зустрічний позов як зустрічну самостійну вимогу відповідача до позивача^[79] [6, 62]. С. Я. Фурса вважає зустрічний позов одним із основних процесуальних засобів відповідача як у захисті від первісного позову, так і в одночасному задоволенні особистих вимог відповідача до позивача ^[80] [443, 413]. Таким чином, зустрічний позов - це зустрічні матеріально-правові вимоги відповідача до позивача як з метою захисту, так і з метою задоволення свого суб’єктивного права. На сьогодні адміністративне процесуальне право не передбачає можливостей щодо подання зустрічного позову суб’єктом владних повноважень і передбачає лише подання заперечення як в усній, так і письмовій формі (ч.2ст.51 КАС). Разом з тим К.Ю. Пуданс-Шушлебіна обґрунтовано зазначає, що на практиці суд не завжди бере їх до уваги, бо, прийнявши зустрічний позов, суд зобов’язаний його вирішити та дати на нього відповідь у своєму рішенні у справі ^[81] [272, 47].

В.Б. Авер’янов зазначає, що зустрічний позов в адміністративному процесі можливий, зокрема у спорах, які виникають з приводу адміністративних договорів, якщо одна сторона договору звертається до адміністративного суду з вимогою зобов’язати іншу сторону виконати умови договору, а інша - оспорює чинність самого адміністративного договору. Очевидно, що ці вимоги зустрічні й у різних провадженнях розглядатися не можуть, оскільки задоволення зустрічної вимоги однієї сторони усуває можливість задоволення первісної вимоги іншої сторони і навпаки ^[82] [8].

Ми повністю підтримуємо думку В.Б. Авер’янова і вважаємо, що законодавець частково врахував процесуальні можливості відповідача щодо захисту своїх прав.

Отже, на нашу думку, незважаючи на ці обставини, «характерними особливостями сторін у всіх процесуальних галузях права можна визначити: а) можливість заявлення протилежних матеріально-правових вимог; б) наявність різного процесуального інтересу; в) наявність свого відокремленого суб’єктивного права; г) обов’язковість судового рішення; д) різноплановий підхід до виконання судових рішень» ^[83] [191, 9].

Таким чином, між сторонами, які є учасниками позовного провадження, завжди виникає спір про право цивільне, господарське чи публічно-правове. Для того, щоб визначити спільні й відмінні особливості процесуальної категорії «спору про право», необхідно дослідити як матеріально-правову, так і процесуально-правову складову цього непростого питання.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Таке ж право мають і юридичні особи та суб’єкти підприємницької діяльності в господарському процесі (ст.1 ГПК) та особи в адміністративному процесі (ст.6 КАС). Таким чином, спір про право виникає там і тоді, де порушуються чи не визнаються або оспорюються законні права особи, її інтереси чи свободи. У той же час такі права можуть бути порушеними, але особа, достовірно знаючи про це, може пробачити порушника своїх прав, що часто має місце у стосунках між родичами, або особа може пообіцяти вирішити питання шляхом відновлення права особи в добровільному порядку, на що остання погоджується.

Отже, такий захист набуває своєї публічності, стає гласним, відкритим (ст. 6 ЦПК, ст.4-4 ГПК, ст.12 КАС), і на цій підставі набуває активної форми. Усі ж питання, які мали місце на рівні перемовин у порядку досудового їх вирішення, незважаючи на активність дій сторін, усе ж носять пасивний характер, оскільки вони мають виключно приватну основу.

Спір про право повинен в обов’язковому порядку ґрунтуватися на матеріальних нормах права. Якщо особа вважає, що її суб’єктивне право порушено, а матеріальний закон не охороняє таке право, бо питання спірного характеру виведені за межі цивільного обороту, то таке право особи не набуває юридично-охоронюваного статусу, а відповідно така особа не набуде процесуального статусу позивача, наприклад виграш на тоталізаторі, який не узаконено, грошовий виграш у карти, шахи чи доміно, борг за наркотичні речовини тощо. У даному випадку суб’єктивне право відсутнє, оскільки останнє не є узаконеним, а тому відсутній предмет спору, який не охоплюється ст.3 ЦПК, ст.1 ГПК та ст. 6 КАС України.

У той же час кожен матеріально-правовий спір може стати предметом судового розгляду не лише за наявності диспозитивної волі позивача, що, безумовно, є важливим, але й виконання процесуальних вимог, які висуваються до таких звернень законодавцем. У зв’язку з цим усі процесуальні кодекси приділяють цьому питанню особливу увагу, закріплюючи свої вимоги щодо форми і змісту таких звернень у ст.119 ЦПК, ст.106 КАС та ст. 54 ГПК України.

Іншими суб’єктами процесуальних правовідносин у всіх процесуальних галузях права є треті особи.

Процесуальний статус третіх осіб характеризується тим, що вони можуть виступати як на стороні позивача, так і відповідача. Крім того, треті особи, які заявляють свої вимоги на предмет спору, можуть вступати в судовий процес як позивачі, висуваючи вимоги як до однієї, так і до обох сторін. При цьому вони це можуть робити як на початку судового процесу, так і в уже розпочатому судовому процесі. Отже, треті особи з пасивного можуть набувати активного 62

стану в разі заявления самостійного позову на предмет спору. Цьому повинна сприяти самостійна воля такої особи, оскільки таке звернення зумовлює виникнення самостійного процесу, а тому спонукання до цього таких осіб судом неможливе за жодних обставин ⁸² [26, 30].

Наприклад, суддею Ковпаківського районного суду м. Суми 23.01.2012 року розглянуто цивільну справу № 1806/2-1129/11 за позовом Лук’яненка В.В. до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, Лук’яненко С.А. до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним п. 6.2 кредитного договору.

Під час розгляду справи було встановлено, що позивач Лук’яненко В.В. звернувся з позовом до суду, який підтримав в судовому засіданні та свої вимоги мотивує тим, що між ним та АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» був укладений договір кредиту № 750/4-5556 від 16.05.2008 р.

В забезпечення виконання кредитного договору Лук’яненко С.А. виступила поручителем згідно договору поруки № 750/4-5558 від 16.05.2008 року. Крім того, зазначає, що перед укладанням кредитного договору банк порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивач Лук’яненко В.В. просить визнати недійсним договір кредиту № 750/4-5556 від 16.05.2008 р., укладений між ним та банком «Укрсоцбанк».

Також до суду з заявою звернулася Лук’яненко С.А. як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, та просить визнати недійсним п. 6.2 договору кредиту № 750/4-5556 від 16.05.2008 р., укладеного між Лук’яненком В.В. та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та яку підтримала в судовому засіданні.

⁸² Аргунов В. Н. Участие в гражданском процессе третьих лиц с самостоятельными требованиями / В. Н. Аргунов // Советская юстиция. - 1982. - № 8. - С. 30-31.

Лук’яненко С.А. вважає, що умови спірного Договору стосовно розгляду спорів у третейському суді порушують її прав, як поручителя.

В позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, Лук’яненко С.А. до Публічного акціонерного товариства

«Укрсоцбанк» про визнання недійсним п. 6.2 кредитного договору відмовлено повністю за безпідставністю вимог^[84] [328].

Як бачимо, у цій справі третя особа Лук’яненко С.А. заявляє свої вимоги на предмет спору, вступаючи в судовий процес, про що свідчить заява про вступ у справу в якості третьої особи з самостійними вимогами (Складена в червні 2011 року, копія надана Ковпаківським районним судом м.Суми).

Треті особи, які не заявляють вимог на предмет спору, хоча й беруть участь у судових засіданнях, але при цьому їх права, свободи чи інтереси уже сформовані, узаконені, а тому не є спірними. У той же час, беручи участь у судових процесах, вони намагаються не стільки виступати на захист інтересів сторін, скільки слідкувати за тим щоб їх суб’єктивні права, свободи чи інтереси через надання різноманітних доказів не були порушені чи утиснені сторонами, з одного боку, чи судом під час ухвалення судового рішення - з іншого. Зважаючи на це, законодавець у всіх судових процесах надає можливість третім особам право на оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, якщо останні вважають, що суд своїм рішенням порушив їх права чи інтереси.

Безумовно, одним із найбільш дискусійних суб’єктів процесуальних галузей права є представники інтересів сторін та третіх осіб.

Відповідно до ч.1 ст.38 ЦПК України сторона, третя особа,

особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами через свого представника (ч.1 ст.28 ГПК). Відповідно до ч.1 ст.56 КАС України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто або через представника. Як бачимо, у всіх трьох процесуальних галузях права має місце інститут представництва. Його суттю є представлення інтересів сторін та третіх осіб, заявників та заінтересованих осіб у судових процесах. Таким чином, кожен процесуальний кодекс передбачає одні й ті ж процесуальні дії представника, які він вчиняє на користь інших учасників судового процесу.

Разом з тим процесуальне представництво можливо лише за наявності документів, що підтверджують повноваження представників. Такими документами в усіх судових процесах є довіреність, а для адвоката - ордер (ч.1ст.42 ЦПК, ч.1ст.58 КАС, ст.28 ГПК). Як бачимо, такі документи в усіх процесуальних галузях права також є однаковими, як однаковими є й ті повноваження, які надаються сторонами, третіми особами своїм представникам. Як правило, такі повноваження стосуються питань, пов’язаних із ознайомленням з матеріалами справи, можливістю брати з них витяги, знімати копії з документів, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, надавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, користуватися правовою допомогою, знайомитися із журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти тощо (ч.1 ст.27 ЦПК,ч.1ст.22 ГПК,ч.3ст.49 КАС). Як бачимо,

представник наділяється одними й тими ж процесуальними правами в усіх судових процесах незалежно від їх юрисдикції. Представництво може мати місце у формі надання правової допомоги (адвокати, 65

фахівці в галузі права) за безпосередньої участі в судовому процесі сторін та 3-х осіб, коли представник допомагає вести справу з правової точки зору, оскільки всі обставини в судовому засіданні зазначаються самими сторонами чи третіми особами, за якими зберігається їх процесуальний статус.

У той же час існує безліч випадків, коли процесуальне представництво інтересів сторін, 3-х осіб здійснюється за їх відсутності в судових засіданнях, коли представник веде справу як з точки зору правових питань, так і тих процесуальних прав, які йому надані на основі довіреності. Отже, ми говоримо про різновиди договірного представництва.

Таким чином, інститут договірного представництва має місце в усіх процесуальних галузях права і є ідентичним і в питаннях процесуальних прав, порядку їх набуття, участі в судових засіданнях, яку він здійснює в межах обумовлених повноважень від імені і в інтересах іншої особи. У той же час М.М. Ясинок зазначає, що процесуальні норми, а не довіритель регулюють процесуальну поведінку представника в судовому засіданні. Що ж стосується процесуальних прав, то довіритель своєю довіреністю надає своєму представнику дозвіл на користування певним обсягом своїх процесуальних прав та встановлює ті процесуальні межі, у яких представник має можливість діяти правомірно ^[85] [499, 113]. При

цьому процесуальні права сторін, 3-х осіб передбачені й закріплені в усіх процесуальних кодексах (ст.27 ЦПК, ст.51 КАС, ст.22 ГПК). Це означає, що представник має подвійну процесуальну залежність: першу - від загальних процесуальних норм, які регулюють судову процедуру, другу - від тих процесуальних повноважень, які йому надаються довірителем. Такий підхід до змісту договірного представництва мають усі процесуальні галузі права. З урахуванням даних обставин ми можемо сказати, що інститут договірного

представництва має всі можливості до його уніфікації в судовому процесуальному кодексі.

Відповідно до ч.2 ст. 57 ЦПК України пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників набувають статусу доказів лише тоді, коли їх суд допитає як свідків. Це означає, що пояснення в суді не визнаються як докази. Такі пояснення можуть переходити на рівень доказів лише тоді, коли вони отримають статус показань. Відповідно до ст. 62 та 63 ЦПК України показання можуть надавати лише свідки. Але навіть при цьому показання можуть набувати статусу доказів лише після того, як голова судового засідання під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за свідомо неправдиві показання (ст. 384 КК) чи за відмову від надання показань (ст. 385 КК) та приводить його до присяги (ч.5 ст. 180 ЦПК). Текст присяги підписується свідком і приєднується до справи (ч.6 ст. 180 ЦПК). Як бачимо, такий казуїстичний підхід, пов'язаний зі зміною процесуального статусу сторін, третіх осіб, їхніх представників на статус свідків у цивільному процесі, перш за все передбачає намагання законодавця одержати правдиві показання в суді від сторін, третіх осіб та їх представників. Разом з тим в Україні по суті відсутня судова практика щодо притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 384 чи 385 КК України позивача чи відповідача, третіх осіб, їх представників та свідків за неправдиві показання чи відмову від давання показань. Таким чином як присяга, так і попередження про кримінальну відповідальність свідків мають швидше «бутафорне» навантаження, ніж впливають на «чистоту» показань.

Разом з тим, якщо суд задовольнив клопотання позивача, третьої сторони чи їхніх представників (ст. 62 ЦПК), змінивши їх процесуальний статус на свідків, та розпочав їх допит, то в такому випадку виникає питання: хто представляє цих суб’єктів у судовому процесі? Ніхто. У судочинстві настає процесуальний вакуум, оскільки суд не може мати місце за відсутності сторін. Крім того, свідки в такому випадку не наділяються спеціальними правами сторін, які передбачено ст. 31 ЦПК України, а представник у зв’язку з 67

його допитом як свідка втрачає свої процесуальні права, зазначені в його довіреності, отриманій від свого довірителя, оскільки свідок не може бути одночасно і процесуальним представником. У той же час закон передбачає можливість зміни процесуального статусу сторін, третіх осіб, їх представників на статус свідка, але закон не передбачає механізму повторної зміни такого статусу зі статусу свідка на статус сторони чи третьої особи або представника.

Аналогічний підхід щодо цього питання має й Кодекс адміністративного судочинства, але тут ситуація взагалі є заплутаною та суперечливою. Спочатку в ч.1 ст. 69 КАС Украйни законодавець зазначає, що «доказами в адміністративному судочинстві... є пояснення сторін, третіх осіб та їх представників». Більше того, у ч.1 ст. 76 КАС України законодавець продовжує на цьому наполягати, указуючи, що «пояснення сторін, третіх осіб, їх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з доказами у справі». Незважаючи на це, законодавець далі в цій же частині зазначає, що «сторони, треті особи або їх представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки». Це означає, що все, зазначене законодавцем у ч.1 ст. 69 КАС України, суперечить ч. 3 ст. 76 КАС України. Іншими словами, законодавець спонукає суд до того, щоб поясненням сторін, третім особам або їхнім представникам, які він визнає за докази, вірили менше, ніж тим, які вони дають як свідки. Така побудова процесуального закону як у цивільній, так і в адміністративній юстиції є нелогічною, а тому - неприродною. У зв’язку з цим нагальною є необхідність уніфікованого підходу до цих питань з позицій їх однозначного розуміння. З урахуванням даних обставин із ч. 2 ст. 57 ЦПК України необхідно вилучити слова «допитаних як свідків», а ч.1 ст. 62 ЦПК викласти в новій редакції: «Сторони, треті особи та їх представники можуть давати пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи». У ч.1 ст. 76 КАС України вилучити із другого речення слова «можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки».

Крім того, одним із центральних суб’єктів як цивільного, так і господарського, адміністративного і кримінального судочинства є суд. Безумовно, суд є специфічним суб’єктом процесуальних галузей права, оскільки він не лише здійснює заходи з організації судових процесів, але й виконує обов’язки зі створення судового процесу. Практика показує, що за наявності одних і тих же процесуальних кодексів, які висувають одні й ті самі вимоги до організації та ведення судових процесів, останні відрізняються один від іншого. Це трапляється тому, що судді доволі часто спрощують судові процеси через неповне доведення до сторін їхніх процесуальних прав, неповне розкриття підстав для відводу суддів, нероз’яснення процесуальних підходів до ведення самого судового процесу тощо. Безумовно, у цих питаннях роль суду є винятковою. При цьому саме на суді лежить обов’язок підтримувати рівність сторін перед законом і судом, досліджувати й оцінювати докази на справедливій основі, оскільки цивільний процес, як зазначав В.М. Гордон, є тристоронніми правовідносинами. Це відносини між судом як органом держави, позивачем та відповідачем. Такі правовідносини є складними за своїм складом, але єдині за предметом, заради якого вони виникають і розвиваються ^[86] [84, 34]. Таким чином, даючи юридичну

характеристику процесуальним суб’єктам різних процесуальних галузей права, ми звернули увагу на те, що всі суб’єкти мають не лише однакову назву, але й діють в однаковій формі судового процесу з однаковим змістом щодо їх процесуальних прав і обов’язків. Однотипними є і їх процесуальні дії в усіх судових процесах незалежно від їх юрисдикційної спрямованості, крім того, є однаковими і завдання суб’єктів в судових процесах. Це означає, що інститут сторін, 3-х осіб, їхніх представників має всі можливості для їх уніфікації. Безумовно, мова не йде про поглинання загальним судом квазісудів (спеціалізованих судів), мова йде про єдність і однотипність судових процедур, єдність процесуальних прав і обов’язків, процесуального положення суб’єктів процесуальних правовідносин, єдність процесуального законодавства при безумовній дії спеціалізованих судів.

З урахуванням даних обставин є всі підстави розподілу суб’єктів процесуальних галузей права під час їх уніфікації на підгрупи залежно від їх процесуального становища.

Так, до першої групи належить суд. Становище суду, його процесуальний зміст є єдиним і незмінним, незалежно від процесуальної юрисдикції процесуального закону, кількості таких законів, наявності процесуальних суб’єктів, їх статусу, предмета розгляду, об’єкта захисту тощо.

До другої підгрупи суб’єктів належать сторони та їхні представники, оскільки вони поєднані між собою не лише процесуально, але і, як правило, цивільно-правовим договором щодо оплати послуг представника стороною. Такий підхід має місце в усіх процесуальних галузях права. Ці суб’єкти (позивач і його представники - відповідач і його представники) процесуально є рівними, оскільки перебувають на єдиній процесуальній платформі, мають єдині процесуальні права, якими користуються одночасно. Усі ці суб’єкти мають один і той же інтерес щодо судового рішення з протилежним значенням щодо об’єкту захисту.

До третьої групи суб’єктів необхідно віднести третіх осіб, які виступають як на стороні позивача, так і відповідача та їхніх представників, оскільки вони, як і сторони, пов’язані зі своїми представниками як через інститути матеріального, так і процесуального права. Крім того, їх процесуальна позиція є відокремленою від позиції сторін, незважаючи на те, що вони можуть виступати на боці різних сторін. Разом з тим їх права та інтереси є вирішеними ще до судових процесів, а тому вони переслідують виключно свій процесуальний інтерес, який опосередковано може бути пов'язаний з предметом спору, доказуванням, інститутом судового рішення. Саме тому дані суб’єкти, незважаючи на те, що вони не займають активної позиції в судових процесах, усе ж беруть у них участь з метою роз’яснення суду своєї позиції на предмет збереження їх прав та непорушення інтересів за певних умов.

До четвертої підгрупи належать особи, які не претендують на предмет спору, хоча і мають локальне до нього відношення. Такими суб’єктами є свідки, експерти, перекладачі. Ці суб’єкти безумовно мають свій процесуальний статус у судових процесах, оскільки їм притаманні свої процесуальні права та обов’язки.

До п’ятої підгрупи належать потенційні суб’єкти судових процесів. Це ті органи та особи, яким за законом надано право захищати права і свободи та інтереси інших осіб. Наприклад, це може бути прокурор, уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування.

До шостої групи належать суб’єкти, зайняті технічним обслуговуванням судових процесів. Це секретарі судових засідань, судовий розпорядник, спеціаліст.

Разом з тим усі ці суб’єкти можуть набути свого процесуального статусу в судовому процесі лише за умови набуття процесуальної правосуб’єктності. Процесуальна правосуб’єктність є єдиною і безумовною категорією, яка характерна для всіх без винятку процесуальних галузей права і суть якої полягає в можливості всіх суб’єктів процесуальних правовідносин у всіх процесуальних галузях права не лише мати процесуальні права та обов’язки, але й користуватися ними.

Так, до структури процесуальної правосуб’єктності входить процесуальна дієздатність та процесуальна правоздатність. Безумовно, процесуальна правоздатність та дієздатність є похідними від цивільної правоздатності та дієздатності. Незважаючи на те, що особа має свої суб’єктивні права від дня свого народження (цивільна правоздатність), але в разі їх порушення, вона може їх захистити в суді. Тобто це право необхідно розглядати як «нове охоронне суб’єктивне право, яке виникає зі специфічних обставин, наприклад правопорушення, оспорювання об’єктивно-протиправного діяння, яке сигналізує про потребу в захисті» ^[87] [173, 191-193]. Таким чином, суд не лише як найвища в ієрархії процесуальних суб’єктів структура, а і структура, яку піднесено на вершину державної влади, є невід’ємною частиною охоронної системи із захисту суб’єктивних прав особи. Разом з тим природа суду є незалежною від видів правосуддя та процедурних правил. Саме тому ми говоримо про те, що суд є центральною фігурою судочинства. Централізм суду, як уже зазначалося вище, полягає в його організаційних та процесуальних можливостях.

Безумовно, судова влада є унікальним явищем, яке виникло і сформувалося в суспільстві. Вона не подібна до законодавчої чи виконавчої влади ні за своєю природою, ні за своєю суттю, незважаючи на те, що це сьогодні і є орган влади. Лише дана влада у структурі влад працює за тією процедурою, яка передбачена процесуальними кодексами. Ураховуючи той факт, що судова процедура в усіх судах різної юрисдикції фактично є однотипною, Н.А. Чечина ^[88] [465, 117], І.В. Удальцова ^[89] [427, 9] свого часу

виступали за збереження в ЦПК як відносно самостійного провадження справ, які виникали з адміністративно -правових відносин.

Що ж стосується господарського процесуального права, яке формувалося на основі органів державного арбітражу шляхом прийняття 4 червня 1991 р. Закону України «Про арбітражний суд» та Арбітражно-процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 р., то В.В. Комаров, І.М. Зайцев, М.А. Вікуб у своїх роботах зазначали поспішність законодавця у прийнятті нового процесуального кодексу, оскільки вони вважали, що арбітражний процес потрібно розглядати як підгалузь цивільного процесуального права, через те що дані галузі права мають одну й ту ж форму судових процесів - позовне провадження, один і той же суб’єктний склад, єдину регламентацію

• • 89

під час надання й дослідження доказів, процесуальні строки тощо [156]. Ми підтримуємо таку думку вчених.

Разом з тим у механізмі захисту суб’єктивних прав як фізичних, так і юридичних осіб незалежно від юрисдикційної спрямованості ключову роль відіграють питання процесуальної правоздатності та дієздатності, оскільки, на нашу думку, це є процесуальними передумовами для виникнення процесуальних правовідносин взагалі. Треба зазначити, що на рівні процесуальної теорії права виникають доволі серйозні наукові дискусії, які пов’язують із визначенням поняття процесуальної правосуб’єктності. Так, одні науковці розуміють правосуб’єктність як особливий конгломерат правоздатності та дієздатності ^{[90] [91] [479, 30]. Інші зазначають, що}

правосуб’єктність як інститут цивільного процесуального права (як іншого права - автор) закріплює правове положення його суб’єктів ^[92] [112, 81]. Треті у процесуальній правосуб’єктності вбачають

специфічну особливість суб’єктів цивільного процесуального права, яка робить їх носіями прав і обов’язків, дає можливість вступати в цивільні процесуальні правовідносини ^[93] [157, 15]. Четверті

правосуб’єктність розглядають як умову для виникнення цивільних процесуальних правовідносин ^[94] [276, 31]. П’яті розуміють

правосуб’єктність як передумову, що передує правовідносинам ^[95] [421, 55].

Незважаючи на те, що вчені по-різному трактують поняття правосуб’єктності в процесуальному праві, усе ж їх об’єднує єдиний підхід до розуміння даної правової категорії. Отже, «правосуб’єктність - це процесуально-правова категорія, яка формується об’єктивно, незалежно від волі суду чи інших суб’єктів, і виступає, з одного боку, гарантом доступу особи до правосуддя, а з іншого - відкриває особі шлях до набуття останньою процесуальних прав та процесуальних обов’язків, надаючи їй можливість бути учасниками процесуальних правовідносин» ^[96] [184, 589].

Згідно зі ст. 28 ЦПК України цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичні та юридичні особи. Така правоздатність виникає в кожної людини від часу її народження і закінчується з її смертю. Цивільна процесуальна правоздатність юридичної особи виникає з часу її реєстрації і внесення до Єдиного реєстру юридичних осіб, а закінчується з ліквідацією юридичної особи і виключенням з Єдиного реєстру юридичних осіб. Суть такої правоздатності в позовному провадженні полягає в тому, що особа під час звернення до суду має здатність набувати процесуальні права та обов’язки сторони чи третьої особи.

Процесуальна правоздатність та процесуальна дієздатність відрізняється від цивільної правоздатності та цивільної дієздатності, оскільки перші є виключно процесуальною категорією.

Незважаючи на різну природу цивільної процесуальної правоздатності й цивільної правоздатності, спільним елементом цих понять є вік фізичної особи. Особи, яким не виповнилося 14 років, є малолітніми, а тому вони, маючи цивільну правоздатність, не мають цивільної дієздатності і, як наслідок, не можуть набувати цивільної процесуальної правоздатності, бо не можуть самостійно звертатися до суду. Відповідно до ч.1 ст. 39 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи визначені законом.

Цивільна дієздатність (14-18 років) і цивільна процесуальна дієздатність частково починають збігатися з досягненням особою 14 років, але лише за умови звернення такої особи до суду у справах, що виникають із правових відносин, у яких вона особисто брала участь, якщо інше не встановлено законом (ч.2 ст. 29 ЦПК).

Разом з тим із даного загального правила є винятки, оскільки під час реєстрації шлюбу фізична особа, яка не досягла повноліття, набуває повної цивільної дієздатності (ч.2ст.34 ЦК), а тому вона має право звернутися до суду, і з часу її звернення така особа відразу набуває цивільної процесуальної дієздатності. При цьому процесуальна дієздатність зберігається за такими особами незалежно від того, що шлюб таких осіб може бути розірвано.

Крім того, існують також інші випадки, коли неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності, а відповідно й може набувати цивільної процесуальної дієздатності, зокрема якщо така особа народила дитину чи почала працювати за трудовим договором, чи бажає зайнятися підприємницькою діяльністю, набуваючи цивільної дієздатності з моменту її реєстрації як підприємця (ст. 35 ЦК). В іншому випадку їх права, свободи та інтереси, права, свободи та інтереси осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом (ч.2 ст.39 ЦПК).

Окрім процесуальної правоздатності фізичних осіб, таку правоздатність мають і всі юридичні особи (ст. 28 ЦПК). Юридичною особою є організація, створена й зареєстрована у встановленому законом порядку (ч.1 ст.80 ЦК). У зв’язку з цим цивільна

правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється в день внесення до Єдиного державного реєстру даних про її припинення (ч.4 ст. 91 ЦК). Цивільна правоздатність юридичної особи - це здатність такої особи мати цивільні права й обов’язки.

Що ж стосується цивільної дієздатності юридичних осіб, то необхідно зазначити, що такі особи здійснюють свої права та обов’язки через створені ними органи управління, які отримують свої повноваження відповідно до установчих документів чи закону (ч.1 ст. 92 ЦК). Крім того, ст. 36 Конституції України закріплює право громадян на об’єднання їх у політичні партії та громадські організації. Дані об’єднання із дня їх реєстрації в передбаченому законом порядку одержують статус юридичних осіб, а тому набувають цивільної правоздатності та дієздатності та на цій підставі також можуть виступати в судах як позивачі та відповідачі, набуваючи при цьому цивільної процесуальної правосуб’єктності, яка надає їм, як і всім іншим юридичним особам, можливість набувати процесуальних прав сторони і, зокрема, спеціальних процесуальних прав, передбачених ч. 2 ст. 31 ЦПК України. Таким чином, позивач має спеціальні процесуальні права, які належать тільки йому і нікому іншому. Відповідно до цих прав позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, змінити предмет або підстави позову. Сторони можуть укласти мирову угоду (ч. 3 ст. 31 ЦПК). До того ж, у справах позовного провадження, крім сторін, беруть участь треті особи та їх представники (ч. 1 ст. 26 ЦПК). Тому як сторони, так і треті особи та їх представники мають загальні процесуальні права, передбачені ч.1 ст. 27 ЦПК України, відповідно до якої особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання про відводи, давати усні чи письмові пояснення тощо.

Як бачимо, процесуальний закон розкриває зміст цивільної процесуальної правоздатності та цивільної процесуальної дієздатності через систему процесуальних прав сторін, третіх осіб та їх представників та гарантує їх шляхом закріплення таких прав у процесуальних нормах права.

У той же час громадські організації, які не займаються підприємницькою діяльністю, зокрема організації щодо захисту прав споживачів, природоохоронні громадські організації, організації з охорони історичних пам’яток як юридичні особи мають право звернутися до суду як щодо захисту своїх прав та інтересів, так і щодо захисту прав та законних інтересів своїх членів. Таким чином, відбувається захист прав та законних інтересів невизначеного кола осіб ^[97] [259]. У даному випадку такі юридичні особи, набуваючи цивільної та цивільно-процесуальної правосуб’єктності, здійснюють захист не лише свого статутного, але й суспільного інтересу та інтересу невизначеного кола осіб.

Разом з тим учасниками судових процесів, незалежно від процесуальної юрисдикції судів, окрім позивачів і відповідачів, є треті особи, прокурор, свідки, представники, перекладачі тощо. Якщо останні беруть участь у розгляді будь-якої судової справи, то вони неодмінно повинні мати цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність. При цьому ці дві процесуальні категорії повинні обов’язково мати місце одночасно. Не можна мати лише процесуальну правоздатність як здатність мати процесуальні права та обов’язки, потрібно мати можливість для їх здійснення безпосередньо в судовому засіданні, яку й надає цивільна процесуальна дієздатність.

Таким чином, ми не можемо говорити про те, що цивільна процесуальна правосуб’єктність усіх суб’єктів судового процесу є загальною. У цій частині В.В. Комаров зазначає, що абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб’єктності не існує, а існує правосуб’єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків ^[98] [157, 15].

«Якщо в ЦПК питання нормативного закріплення цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності вирішено шляхом прийняття двох окремих норм (ст. 28 та 29 ЦПК), то в КАС ці категорії закріплені в одній нормі - ст. 48 КАС. У той же час у ГПК дані процесуальні інститути не мають свого окремого закріплення, а тому їх можна визначити лише пов’язавши з правом на звернення до господарського суду (ст. 1 ГПК)» ^[99] [184, 589].

Таким чином, процесуальний інститут процесуальної правосуб’єктності стосується всіх без винятку учасників судових процесів незалежно від юрисдикції судів, у яких така справа розглядається. З урахуванням даних обставин вважаємо за можливе стверджувати, що це питання для всіх процесуальних галузей права є однотипним і змістовно однаковим.

1.5