Судові рішення та їх особливості в різних процесуальних галузях права
Визначення змісту та структури судового рішення, його законності та обґрунтованості є завжди одними з актуальних питань усіх процесуальних галузей права.
Першими прототипами судових рішень були усні вердикти старійшин, оскільки ними вже тоді вирішувалися спори, які виникали між членами роду.
Незважаючи на те, що такі вердикти не мали письмової форми і проголошувались усно, вони були обов’язковими для виконання. Сила такого вердикту ґрунтувалася не лише на повазі до мудрості та справедливості старійшин, але й на повазі до звичаю, який пов’язувався з безумовною покорою всіх членів роду волі старійшин.Самі старійшини розглядали конфлікти, виходячи зі звичаїв, які формувалися століттями і передавалися із покоління до покоління шляхом їх переказувань та застосувань у повсякденному житті.
Під час формування держав як суспільних утворень, з появою писаних законів, які були обов’язковими для виконання почали формуватися й перші суди, оскільки розвиток суспільних, економічних, торгових відносин зумовив виникнення великої кількості різних за своїм змістом спорів, які потребували свого вирішення.
Розгляд справ у таких судах, як правило, був колегіальним, бо вважалося, що лише поєднання знань і мудрості призводить до справедливості. Виходячи з даної формули, в античних Афінах суд формувався з десяти архонтів. Останні приймали рішення в судових справах одразу після закінчення розгляду справи шляхом таємного голосування, яке полягало у вкиданні камінців у бронзову і дерев’яну амфори, які стояли на певній відстані одна від одної в залі суду. При цьому, якщо суддя не надавав переваги жодній стороні, то він кидав камінь у дерев’яну амфору, а коли ж надавав перевагу позивачеві, який говорив у суді першим, то кидав камінець із отвором у бронзову амфору. Коли ж, на його думку, більш переконливим був відповідач, то суддя кидав камінець у бронзову амфору без отвору.
Після 250закінчення такого голосування секретар суду привселюдно відразу проводив підрахунок голосів. Таким чином, ухвалення судових рішень відбувалося шляхом голосування. Хто набирав більше голосів, той і перемагав у спорі.
Така форма ухвалення та голосування під час прийняття судових рішень суддями збереглася й сьогодні в усіх видах судових процесів.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК, ч. 1 ст. 160 ЦПК, ст. 82 ГПК України суд ухвалює рішення в нарадчій кімнаті одразу по закінченню судового розгляду справи. При цьому всі «питання, які виникають під час ухвалення судового рішення, вирішуються колегією судів більшістю голосів шляхом голосування. Головуючий голосує останнім. Приймаючи рішення з кожного питання, жоден із суддів не має права утриматися від голосування».
Як бачимо, законодавець, визначаючи час, місце, процедуру прийняття судових рішень, як і в часи античності, намагається за допомогою процесуально-технічних засобів забезпечити не лише справедливість прийняття судових рішень, але й оперативність їх ухвалення. Разом з тим забезпечити справедливість усіх судових рішень лише шляхом закріплення у процесуальних нормах права вимог щодо законності та обґрунтованості судових рішень неможливо. До того ж, це не було можливим ні за часів античності, ні за часів різних соціальних формацій, ні сьогодні. Зрозуміло, що які б поняття законодавець не закріпляв у процесуальному законодавстві, як би він не намагався надавати роз’яснення тим чи іншим поняттям чи спрямовувати правотворчість суддів під час ухвалення судових рішень, ці поняття завжди носили і будуть носити оцінний характер. Суддя - це та людина, яка під час ухвалення судових рішень завжди буде виходити зі свого суб’єктивного розуміння норм матеріального і процесуального права. Таке розуміння, як кліше, буде накладатися на усвідомлення тих правовідносин, які були досліджені за участю суду, сторін, їх представників, 3-х осіб у судовому засіданні й отримали своє об’єктивне підтвердження. Треба зазначити, що «державі періодично необхідно переглядати свою законодавчу базу, оскільки застарілі правові норми гальмують виконання судових рішень, що 251
підриває авторитет судової системи і самої держави в цілому» [355] [356] [174, 67].
Виходячи з цього, науковці постійно намагаються зрозуміти природу судового рішення, його суть, структуру, зміст, психологічні особливості його ухвалення, вплив на суспільні відносини, обов’язковість його виконання, застосування норм матеріального і процесуального права, відповідальність за невиконання судових рішень тощо. Незважаючи на постійну увагу науковців, питання щодо судового рішення продовжують залишатися одними з найбільш дискусійних у процесуальних галузях права. Так, С.Н. Абрамов вважав, що судове рішення - це постанова суду, якою розв’язується спір про право цивільне [6].
М.А. Гурвич навпаки зазначав, що судове рішення - це постанова суду першої інстанції, у якій вирішується правовий спір, у якому захищається суб’єктивне право або інтерес [357] [110].
А.Ф. Клейнман розглядав судові рішення як постанови суду, у визначаються права та правовідносин [358] [359] [142, процесу, з метою захисту прав та інтересів суб’єктів даного спору [466, 6]. яких дається відповідь на позовні вимоги і обов’язки сторін, що виникають зі спірних 239]. Д.М. Чечот розумів судові рішення вирішується по суті матеріально-правовий як постанови, у яких спір, який є об’єктом 359 М.Й. Штефан, П.П. Заворотько виклали свій погляд на поняття «судове рішення», указуючи, що це основний цивільний процесуальний акт, постановлений у встановленому законом порядку від імені держави, у якому виявляється владна воля суду по суті справи, переданої на його розгляд з приводу необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян [360] [133, 13]. Набагато пізніше М.Й. Штефан у підручнику «Цивільне процесуальне право України» визначав поняття судових рішень, виходячи з основних складових судового засідання, зазначаючи, що «судові рішення - це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права» [361] [482, 402]. М.М. Науковці в галузі адміністративного процесуального права Н.В. Александрова і Р.О. Куйбіда характеризують дане поняття з точки зору адміністративної суті судового процесу, зазначаючи, що в адміністративному процесуальному праві суд приймає постанови, якими вирішує вимоги адміністративного позову по суті, усуваючи в такий спосіб публічно-правовий спір [364] [365] [10, 131]. У господарсько-процесуальному праві, на думку В.Д. Чернадчука, В.В. Сухоноса, поняття рішення пов’язується з його ухваленням відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, із достовірністю встановлених судом 365 [88, 161]. У той же час В.І. Тертишніков, говорячи про судове рішення, указує, що судове рішення - це найважливіший документ суду, оскільки воно є владним актом по суті розглянутої справи. Як документ судове рішення ухвалюється від імені держави і іменем держави. Рішення являє собою наказ, веління, імператив, що адресується як учасникам процесу, так і відповідним органам держави. Разом з тим судове рішення є процесуальним документом, оскільки воно містить ряд даних інформаційного характеру. Судове рішення є підсумком судової діяльності і містить остаточний висновок суду про права та обов’язки сторін, приписує їм певну поведінку на майбутнє. Як бачимо, науковці різних процесуальних галузей права демонструють однотипне уявлення про зміст судового рішення та ті вимоги, яким останнє повинно відповідати. Виходячи з таких теоретичних підстав, ми можемо визначити уніфікаційні позиції та виокремити характерні уніфікаційні ознаки інституту судового рішення, зокрема: а) судове рішення є процесуально-правовим документом, який має виключно письмову форму; б) судове рішення є юридичним фактом, зміст якого є обов’язковим для виконання всіма фізичними та юридичними особами без винятку на всій території України; в) ухвалення судового рішення здійснюється виключно судом відповідно до норм процесуальних кодексів (цивільного, господарського та адміністративного) іменем держави і проголошується від імені держави; г) у судовому рішенні зазначається суть матеріально-правового спору та порядок його вирішення відповідно до норм матеріального та процесуального права; д) судові рішення є структурованими, з притаманним кожній із його частин змістом; є) у судовому рішенні зазначається можливість його оскарження в інстанційно-процесуальному порядку [367] [189, 58]. При цьому судові рішення мають свої особливості: а) вони діють у необмеженому просторі й часі; б) після набуття чинності вони є незмінними; в) судові рішення породжують, відновлюють, визнають права, свободи та інтереси як фізичних, так і юридичних осіб; г) судові рішення підлягають примусовому виконанню і з цих підстав є джерелом обов’язкової сили, оскільки вони ухвалюються від імені держави та її іменем на основі норм процесуального права, зміст якого втілюється в конкретні процесуальні правовідносини; д) судове рішення є матеріалізованою формою захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів особи, яке має імперативний характер. Незважаючи на те, що в кожному із трьох процесуальних проваджень є свій предмет спору, усе ж вищезазначені особливості є характерними для всіх судових рішень без винятку. На нашу думку, доцільно зупинитися на розмежуванні таких понять як "рішення суду", "судове рішення" і «судова постанова». Словосполучення «рішення суду» має місце як в Цивільному процесуальному ( ст. 213, 215 ЦПК), так і в Господарському процесуальному кодексах України ( ст. 82, 83, 84, 85, 87, 88 ГПК). У той же час у главі 5 КАС України міститься лише назва «судові рішення». Частина 1 ст.158 КАС України зазначає, що «судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається і виконується у формі постанови», а судове рішення, яким суд зупиняє, закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали (ч.2 ст. 158 КАС України). Таким чином, законодавець не розмежовує поняття «судове рішення» і «постанова суду», вважаючи дані поняття синонімами. Разом з тим В. І. Тертишніков у науково-практичному коментарі до Цивільного процесуального кодексу України зазначає, що словосполучення, яке вжито у ст. 208 ЦПК України: «судові рішення викладаються у формі рішення» та «судові рішення викладаються у формі ухвали» є не зовсім вдалими як з точки зору теорії, так і з точки зору судової практики. При цьому автор, не обґрунтовуючи своєї позиції, зазначає, що «більш вдалим є словосполучення «судові постанови», які у свою чергу поділяються на судові рішення та ухвали». [368] [422, 260] Цю ж тезу В.І. Тертишніков підтримує й у своєму науковому посібнику - Цивільний процес України [369] [421, 208-209] Ми вважаємо, що поняття «судове рішення» є більш традиційним і змінювати його на поняття «судова постанова» сьогодні є недоречним, навіть якщо і погодитися з В. І. Тертишніковим. Кожне судове рішення ухвалюється судом у нарадчих кімнатах. Проте законодавець мало приділив уваги поняттю «нарадча кімната», оскільки жоден із процесуальних кодексів не розглядає порушення таємниці нарадчої кімнати як безумовну підставу для скасування судового рішення (ч. 3 ст. 309 ЦПК України), незважаючи на те, що дана частина судового процесу є однією з найважливіших у судочинстві, оскільки в цій частині судового процесу формується і в цілому складається один із найважливіших і основних процесуальних документів - судове рішення. Слід зауважити, що «на практиці поняття нарадчої кімнати, як і її таємниці, в окремих випадках виявляється фікцією. За даними Державної судової адміністрації України переважна більшість судів розташовується у приміщеннях, у яких через брак площі немає можливості створити належні умови для здійснення правосуддя: немає достатньої кількості залів судових засідань та нарадчих кімнат [370] [235, 56]. Нарадча кімната - це спеціальне, передбачене процесуальними нормами права приміщення ( ч. 1 ст. 195 ЦПК, ч. 1 ст. 153 КАС, ст.82-1 ГПК), у межах якого продовжується судове засідання в закритій формі, де принцип гласності судового засідання не діє. Ухвалення судового рішення вважається суто технічною частиною судового процесу. З одного боку, це так, але з іншого - укладення судового рішення є звуженими процесуальними діями суду, оскільки останні виконуються виключно судом і не пов’язуються з безпосередніми процесуальними правовідносинами. Разом з тим такі дії є невід’ємною частиною процесуальної форми судових процесів, тому вважати, що судове засідання закінчується із закінченням судових дебатів - неправомірно. Усі дії суду з ухвалення судових рішень у нарадчих кімнатах є процесуальними і включають у себе аналітично-процесуальну роботу суддів. При цьому необхідно звернути увагу на те, що таємниця нарадчої кімнати має два заборонних сегменти. Це таємниця щодо ухвалення судового рішення як процесуального документа (це висловлення суду щодо змісту доказів, їх переконливості, обговорення доказів тощо) і таємниця дій суддів. Суть такої роботи полягає у великій за обсягом і часом дослідницькій роботі суду, яка потребує великої концентрації уваги, фізичних сил та практичного досвіду. Суд оцінює докази, які були предметом дослідження в судовому засіданні, зіставляючи їх зміст між собою. Оцінюючи докази, суд повинен зважати на їх належність до предмета доказування та допустимість таких доказів з точки зору їх змісту, форми засвідчення тощо. Таким чином, суд за допомогою змістовної частини доказів відтворює ті чи інші події, які мали місце в минулому, порівнюючи їх одночасно між собою та тією вимогою і тим матеріальним законом, який діє чи діяв на момент тих чи інших цивільних, господарських чи адміністративних правовідносин. Отже, оцінити докази під час ухвалення судового рішення - це значить відтворити якнайточніше історичну сутність, зміст, форму тих правовідносин, які мали місце між сторонами в минулому. Такий підхід дає можливість суду зрозуміти суть конфлікту. Так, мотивувальна частина судового рішення включає в себе: а) установлені судом обставини і визначені щодо них правовідносини; б) мотиви, з яких суд вважає встановленими або відсутніми ті чи інші факти. Ураховуючи дані обставини, суд зазначає, які докази він бере до уваги, а які відхиляє, викладаючи в цій частині свої мотиви таких дій. Крім того, суд обов’язково повинен зазначити ті нормативно- правові акти, які регулюють установлені судом правовідносини, тобто точно вказати назву статті, її частину, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суд керувався. Треба зазначити, що вимоги закону, які регулюють зміст цих трьох частин судового рішення (постанови), є не тільки обов’язковими для цивільного, господарського чи адміністративного судочинства, але й змістовно однаковими. Так, у резолютивній частині як ключовій частині судового рішення міститься суть відповіді суду на ті чи інші вимоги матеріально-правового характеру. Така відповідь являє собою юридичний висновок суду, який випливає з описової і мотивувальної частин судового рішення. Юридичний зміст цієї частини ґрунтується на висновках суду про задоволення позову або відмову в задоволенні позову повністю або частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строки і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження. Резолютивна частина судового рішення повинна бути повною, тобто охоплювати висновки щодо кожної вимоги позивача та зустрічного позову відповідача в разі його наявності. Вона повинна бути зрозумілою, чіткою, вичерпною, безумовною, із зазначенням прізвищ сторін, найменувань юридичних осіб. Аналогічні вимоги до змісту судового рішення мають як Господарський процесуальний кодекс, так і Кодекс адміністративного судочинства України. Така ідентичність усіх частин судового рішення, їх змісту говорить про реальну уніфікаційну можливість інституту судового рішення з відтворенням у ньому єдиних вимог, які будуть передбачені в Судовому процесуальному кодексі України. Таким чином, ми можемо сформулювати уніфіковане визначення поняття судового рішення як спеціалізованого процесуально-правового документа. «Судове рішення - це письмовий процесуальний документ, який має узаконену структуру, ухвалюється судом від імені держави і свідчить про закінчення судової справи» [371] [190, 141] Отже, інститут судового рішення як за своєю структурою, так і за своїм змістом, будучи пов'язаним із захистом гарантованих Конституцією України прав, свобод та інтересів людини на основі верховенства права, норм матеріального і процесуального права, стане обов’язковим для виконання на всій території України. У той же час пропонована нами уніфікація зумовить вироблення єдиного підходу до розуміння не лише окремих процесуальних норм, але і єдиних підходів до визначення такого поняття, як судове рішення. Сьогодні такого підходу немає. Так, Пленум Верховного Суду України прийняв свою Постанову № 14 від 18 грудня 2009 року « Про судове рішення у цивільних справах». Вищий спеціалізований суд України з розгляду господарських справ прийняв свою Постанову №6 від 23 березня 2012 року «Про судове рішення в господарських справах». Пленум Вищого адміністративного суду України 20 квітня 2013 року прийняв свою Постанову №7 «Про судове рішення в адміністративній справі». При цьому, незважаючи на те, що мова йде про один і той же предмет - судове рішення, ці постанови є різними за своїм змістом. Так, постанова Пленуму Верховного Суду України дає визначення поняття судового рішення. Під судовим рішенням розуміється будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті (п. 7 Постанови), його види (п.4, 5 Постанови), законність та обґрунтованість судового рішення, його структура тощо (п. 2, 6, 9-13 Постанови). При цьому Верховний Суд зазначає, що в разі наявної суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше. Якщо ж спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (п.2 Постанови). При цьому Верховний Суд України дає роз’яснення щодо змісту складових частин судового рішення, додаткового рішення (п. 20 Постанови), суворості в дотриманні таємниці нарадчої кімнати (п. 15, 16 Постанови). Таким чином, Верховний Суд України у своїй постанові дає роз’яснення щодо всіх компонентів судового рішення, їх загальноправових особливостей, що є важливим для всіх судових рішень незалежно від виду судового процесу. У той же час аналогічна постанова Вищого господарського суду України стосується загальних питань, які пов’язані з обґрунтованістю судового рішення (п.1 та 2 Постанови), незмінністю складу суду (п.4 Постанови), констатацією назви структурних частин судового рішення без аналізу їх змісту (п.5 Постанови) зі вказівкою на те, що «в резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду» (п.9 Постанови). У подальшому Пленум Вищого господарського суду України наводить приклади викладення резолютивної частини судових рішень із різними предметами спору. При цьому постанова не дає відповіді на питання, що ж таке судове рішення, які є його види? Як розуміти аналогію закону та аналогію права, як це застосовувати в судовій практиці? Як застосовувати законодавство за наявності 260 суперечностей? Який зміст кожної частини судового рішення? Безумовно, Постанова Верховного Суду України є більш значимою, широкою, чіткою. Вона пояснює не конкретні випадки, оскільки таких випадків десятки тисяч, а дає загальне розуміння інституту судових рішень. У цій частині Постанова Вищого адміністративного суду України є більш вдалою. Так, Вищий адміністративний суд України дає визначення поняття судового рішення, зазначаючи, що це акт правосуддя, ухвалений згідно з нормами матеріального та процесуального права і згідно з конституційними засадами та принципами адміністративного судочинства, що є обов’язковим до виконання на всій території України (п. 1 Постанови). Пленум дає роз’яснює поняття ухвали, зазначаючи, що це письмове або усне рішення суду, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду справи. Таким чином, форма судового рішення не пов’язується з видами і особливостями судового провадження (п. 2 Постанови). У подальшому Пленум указує, що рішення судів усіх інстанцій, незалежно від виду провадження, повинно бути гранично повним, зрозумілим, чітким, обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини з додержанням зазначеної послідовності (п. 6 Постанови). У подальшому Пленум визначає зміст кожної частини судового рішення (п. 7, 8, 9, 10 Постанови). Як бачимо, Пленуми вищих спеціалізованих судів по суті повторюють Постанову Пленуму Верховного Суду України. Таке дублювання ускладнює сприйняття таких постанов, оскільки змістовно вони є схожими, а словесне їх викладення є різним. Разом з тим такі постанови стосуються не лише суддів, але й пересічних громадян, адвокатів, юрисконсультів, фахівців у галузі права. З цих підстав ми вважаємо, що доречно мати єдину постанову, яка регулюватиме ці питання. Але зробити це сьогодні неможливо, оскільки відсутня уніфікація процесуального законодавства. Разом з тим як цивільні, так і господарські та адміністративні справи за своєю складністю навіть у межах однакових їх категорій не є однаковими. Є категорії справ, у яких матеріально-правовий спір 261 об’єднує три, чотири і навіть п’ять вимог. У той же час є справи, у яких наявна одна чи дві вимоги. Безумовно, їх розгляд потребує, з одного боку, витрат різного процесуального часу, а з іншого - різного обсягу судових рішень. Зрозуміло, це не означає, що всі цивільні, господарські чи адміністративні справи обов’язково повинні оскаржуватися в апеляційному порядку. Наприклад, судові рішення про визнання оскаржуються рідко, як і справи про встановлення юридичних фактів чи інших справ окремого провадження. Рідко оскаржуються і справи, які випливають зі шлюбно-сімейних відносин. Разом з тим процесуальне законодавство передбачає не просто ухвалення судового рішення в усіх цих справах, а й вимагає від суду мотивувати загальнозрозумілі, загальновідомі речі, які є усталеними і не потребують спеціальних пояснень. Тому суди, наприклад, у справах про розірвання шлюбу в мотивувальній частині судових рішень, кожного разу зазначають одні й ті ж мотиви: • у сім’ї втрачена взаємна повага і любов Прикладом можуть бути справи № 592/525/13[372] [402], № 1806/14071/12[373] [414], № 654/1026/13-ц [374] [406], № 0101/5233/2012[375] [316], № 537/3428/13-ц [376] [394]. У мотивувальній частині судових рішень зазначених справ містяться однакові мотиви: «...життя з відповідачем не склалося, спільне господарство не ведеться, подружніх стосунків не підтримують, втрачені взаємні почуття любові, взаєморозуміння, відсутнє почуття поваги.» • • • 5. подальше проживання однією сім єю шкодить інтересам сторін і їх дітей: Прикладом можуть бути справи № 1806/13833/12 [377] [327], № 230/921/2012 [378] [359], № 2-4074/2010 р.[379] [361], № 2-2215/12 [380] [347], № 1109/2330/2012 [381] [320], № 701/671/12 [382] [407], оскільки в мотивувальній частині судових рішень також зазначені однотипні мотиви: «...Причиною розладу в сім’ї є відсутність взаєморозуміння, взаємної згоди, різні погляди на сімейне життя, внаслідок чого постійно виникають сварки і суперечки, свідком яких нерідко стає їхня дитина. Подальше спільне життя і збереження сім’ї не можливе та суперечить його інтересам і інтересам дитини. За даних обставин суд вважає необхідним розірвати шлюб між подружжям.». • подальше збереження сім’ї неможливе: Наприклад, 02.02.2012 Ковпаківський районний суд м. Суми розглянув справу № 1806/2-3032/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. У мотивувальній частині судового рішення зазначено: ?..? «.суд вважає, що збереження сім’ї неможливе, а тому укладений між сторонами шлюб належить розірвати» [383] [329]. Такі ж мотиви містяться і в судових рішеннях справ № 2-1337/2011р.[384] [342], № 2-1159/11 [385] [341], № 2-25 l∕2007p. [386] [349], № 2ц-4-1192/10 р [387] [382]. Мотивувальна частина судових рішень у справах про стягнення аліментів також містить одні й ті ж мотиви: «Згідно ст. 180, 181, 184 СК України суд вважає необхідним стягувати з відповідача на користь позивачки аліменти в розмірі 1/4 частини усіх видів доходів відповідача, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, на утримання сина, до досягнення ним повноліття, бо він є його батьком і по закону зобов'язаний матеріально утримувати дитину» [388] [400]. Ці ж мотиви спостерігаємо й у судових рішеннях справ № 592/3961/13-ц [389] [401], № 2-273/07 [390] [351]. Однакові мотиви містять і судові рішення справ № 2214/1148/2012 [391] [346], № 2-6093/08 [392] [366]. При цьому кожен суддя розуміє, що цю частину судових рішень майже ніхто, крім самих суддів і сторін, не читає. Ми вважаємо, що настав час змінити структуру судових рішень у нескладних справах, вилучивши з них мотивувальну частину. До таких справ можна віднести справи про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на неповнолітніх дітей чи дружину, справи окремого провадження тощо. Така обов’язковість суворого дотримання вимог структури судових рішень у цих справах мала місце за часів здійснення постійного контролю з боку партії, прокуратури як за судом, так і конкретними людьми. Це робилося, з одного боку, для з’ясування позиції судді, а з іншого - для можливого обговорення сімейних чи трудових правовідносин конкретних людей на рівні бюро райкомів партії. З цих підстав вимагалося обов’язкове мотивування судового рішення. Практика показує, що сьогодні судові рішення у справах дітей війни, чорнобильців тощо є однотипними. Мотивувальна частина таких рішень просто переписується суддями з рішення в рішення. Так, наприклад, у мотивувальних частинах постанов у справах № 2-а-7255/11 [393] [381], № 2-а-441/12 [394] [377], розглянутих Зарічним районним судом м. Суми за адміністративним позовом ОСІБ... до Управління Пенсійного фонду України в Зарічному районі м. Суми про спонукання до вчинення дій, зазначено абсолютно однакові підстави їх ухвалення: «.У спірний період відповідачем проводилося нарахування та виплата позивачу підвищення до пенсії визначене Законом України «Про соціальний захист дітей війни» в розмірах менших, ніж визначено вказаним законом. Розмір мінімальної пенсії за віком на час розгляду справи в суді визначено статтею 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»№1058-ІУ, який і підлягає застосуванню відповідно до ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» №2195-IV..» За нашими спостереженнями, однакові за змістом і мотивувальні частини постанов у справах № 2-а-1597/11 р.[395] [373], № 1806/2-а- 5 1 70/11 [396] [330], № 2-a-1961∕11∕08 1 2 [397] [374], № 2018∕2-a-7039∕11 [398] [338], № 2-a-24∕2012 [399] [375], хоча такі постанови ухвалювались різними суддями. Абсолютно однаковий зміст підстав, написаних різними суддями, мають і мотивувальні частини постанов справ № 2-а- 6865/11 [400] [379], № 2-а-6867/11 [401] [380], розглянутих Зарічним районним судом м. Суми за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Сумської міської ради про зобов'язання здійснити перерахунок щорічної грошової допомоги чорнобильцям та стягнення недоплаченої щорічної грошової допомоги. Такі ж підстави спостерігаємо в постановах справ № 2-573/2011 [402] [364], № 822 235913-а [403] [410], № 127/2378/13-а [404] [321]. Як бачимо, мотивувальні частини постанов у справах дітей війни, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС є однотипними. Це стосується і справ про банкрутство, мотивувальні частини постанов яких також є ідентичними. Так, у мотивувальній частині постанови Господарського суду Сумської області у справі № 5021/2988/2011, розглянутій 05.01.12 за заявою кредитора Державної податкової інспекції в м. Суми до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо- технічне підприємство «Долина» зазначено: «...Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” господарський суд у двотижневий строк з дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника виносить постанову про визнання відсутнього боржника банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру і призначає ліквідатора..» [405] [390]. Абсолютно однакові мотиви наведені іншим суддею цього ж суду в постанові справи № 5021/2986/2011, розглянутої 05.01.12 за заявою кредитора Глухівської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області до боржника Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 [406] [389]. Такі ж мотиви спостерігаємо й у постановах справ № 15/43/2012/5003 [407] [322], № Б8/104-12 [408] [413], № 6/5-Б-11 [409] [405]. Однотипними є й мотиви ухвалення судових рішень у справах окремого провадження, зокрема у справах, що стосуються визначення місця проживання дитини. Так, у мотивувальній частині судового рішення № 2-2130/10 р. зазначено: «Відповідно до ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом. При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов (а.с.27) санітарний стан житла задовільний. У кімнатах є всі необхідні меблі, для хлопчика створено необхідні умови для проживання. Разом з тим принципом 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року визначено, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. У даному випадку немає жодних обставин (виключних), за яких можливо було б розлучити малолітнього ОСОБА_3 з матір’ю і визначити його місце проживання з батьком, а тому, з урахуванням зазначеного та інтересів дитини, суд вважає за необхідне визначити місцем проживання дитини з позивачкою ОСОБА_1, а в позові ОСОБА_2 відмовити». [410] [345]. Аналогічні підстави для ухвалення судового рішення спостерігаємо й у справах № 2/2511/3/12 [411] [336], № 2-651/11 [412] [367], № 2-3355/12 [413] [360], № 2-4650/11 [414] [362], хоча ці рішення ухвалювалися різними суддями в різних містах України. Без сумніву, написання однотипної мотивувальної частини постійно вимагає від суддів витрат певного процесуального часу. Держава у зв’язку з цим кожного року витрачає тисячі тон паперу. Усе це в підсумку, незважаючи на інтелектуальну працю суддів, фінансові витрати держави, нікому не потрібно. На нашу думку, суди без жодної правової шкоди можуть ухвалювати судові рішення, наприклад, у частині розірвання шлюбу, у скороченому варіанті - без мотивувальної частини. Це може мати місце і в судових рішеннях про стягнення аліментів, а також у всіх вищезазначених справах. Разом з тим ми не ставимо за мету усунути мотивувальну частину з судового рішення. Ми говоримо про те, що мотивувальну частину судового рішення суди можуть укладати по нескладних справах лише тоді, коли на такі судові рішення подано апеляційну скаргу. Щодо інших судових рішень, то мотивувальна їх частина має складатися лише на вимогу сторін, третіх осіб або їхніх представників. При цьому така вимога реалізується в поданні письмової заяви до суду в межах строку, який дається на апеляційне оскарження. Про те, що такі зміни об’єктивно назріли, свідчить і судова статистика. Так, у 2010 році місцеві загальні суди з ухваленням судового рішення розглянули 1млн. 398 тис. цивільних справ. До апеляційних судів надійшло 341 тисяча 700 справ. Таким чином, 1 млн. 57 тис. справ, які мали мотивувальну частину, не оскаржувалися в апеляційному порядку. Це означає, що для сторін це не мало жодного значення, написання ж мотивувальної частини, відігравало лише роль контролю за суддями місцевих судів. З урахуванням даних обставин доречно ст. 214 ЦПК України доповнити частиною другою в такій редакції: «Мотивувальна частина судового рішення складається лише на вимогу сторін, третіх осіб чи їх представників». Сьогодні все більшого значення набуває суддівська правотворчість, яка включає в себе прецедентні рішення Верховного Суду України, Конституційного суду України, Європейського суду з 269 прав людини. Необхідно зазначити, що питання прецедентного права в Україні до цього часу ще не набуло своєї завершеної доктринальної форми. Зокрема, йдеться про дисертаційні роботи, які є на сьогодні безпосередньо не стосувалися дослідження прецедентного права в Україні. Разом з тим для України надзвичайно важливо вирішити питання щодо місця судової правотворчості та ролі останньої в системі джерел права, оскільки інтеграційні спрямування України в напрямі Європейської спільноти держав, де прецедентне право застосовується по суті як природне право - потребує безумовного його втілення в судову систему України незалежно від процесуальних видів судочинства. У той же час суддівська правотворчість мала місце й раніше, оскільки судові рішення ухвалювалися і ухвалюються більшістю голосів, якщо така справа слухається в колегії суддів, але це, як правило, стосується апеляційного та касаційного суду. На рівні загальних судів першої інстанції, окрім деяких справ окремого провадження, питань пов’язаних з процедурою банкрутства в господарському судочинстві та адміністративних судах у разі їх «особливої складності» (ч. 2 ст. 24 КАС) розглядається колегіально. Такий різний підхід до складу суду не дає точного уявлення про те, у якому складі суди України повинні ухвалювати судові рішення. Так, стягнення коштів по заборгованості заробітної плати, за затримку розрахунку, трудової книжки, поновлення на роботі в цивільному судочинстві будуть розглядатися суддею одноособово, незважаючи на складність таких справ. У той же час аналогічні справи, які подав до адміністративного суду державний службовець, за його клопотанням можуть розглядатися колегіально у складі трьох професійних суддів ( ч.2 ст. 24 КАС). Зрозуміло, це сприяє більш суттєвому судовому захисту державних службовців порівняно з іншими працівниками. Уніфікація процесуальних кодексів зумовить однотипне розуміння змісту процесуальних норм під час розгляду різних категорій справ у всіх судах, оскільки не може бути такого, що по суті ідентичні процесуальні правила в одних випадках надають перевагу одним категоріям громадянам, а в іншому - виходять із загальних начал. Уніфікація інституту судового рішення, безумовно, призведе до єдиного розуміння його змісту, структури, форми, підстав для його оскарження, скасування та ухвалення нових рішень. Такий підхід надасть можливість сконцентрувати вимоги до цього важливого процесуального документа в одному процесуальному кодексі з єдиним розумінням процесуально-правових понять та їх правозастосування.