Процесуальні права та обов'язки учасників судових процесів

Теорія цивільного, господарського та адміністративного процесуального права розкриває зміст і досліджує всі процесуальні норми, які безпосередньо регулюють як окремі процесуальні дії всіх учасників судового процесу, так і процесуальні правовідносини, які мають місце в судових процесах, діючи за формулою: суд - позивач, суд - відповідач, суд - треті особи, суд - представники, суд - свідки.

Такі процесуальні дії суду, з одного боку, та учасників судового процесу - з іншого, породжують постійні наукові дискусії щодо процесуальних прав та обов’язків суду, практичного застосування процесуальних прав та обов’язків учасниками судових процесів та сторонами, обсягу процесуальних прав та обов’язків тощо.

З метою більш детального дослідження інституту процесуальних прав та обов’язків, якими наділені і якими користуються учасники всіх процесуальних галузей права, розділимо наше дослідження на його складові: спочатку дослідимо процесуальні права всіх учасників судового процесу, а вже потім їх процесуальні обов’язки.

Процесуальні права сторін - це керівні начала, закріплені у процесуальних нормах права, які ґрунтуються виключно на диспозитивній волі сторін і заявлення яких у судовому процесі призводить або до закінчення судового процесу, або до його продовження.

Характерними особливостями процесуальних прав сторін у науковій літературі визнають:

а) виключну їх індивідуалізаційну приналежність; б) застосування лише на підставі диспозитивної волі сторін; в) індивідуалізацію їх процесуального закріплення; г) легітимність таких прав; д) обмеженість прав межами процесуальної форми судових засідань.

Вважаємо за можливе виділити три групи процесуальних прав:

а) виключні процесуальні права сторін; б) загальні процесуальні права учасників судового процесу; в) спеціальні права інших учасників судових процесів.

Особливість правозастосування виключних процесуальних прав, на нашу думку, полягає в тому, що вони належать сторонам, які в безумовному порядку користуються ними в судових процесах.

Якщо давати уніфіковане визначення поняття процесуальних прав учасників судових процесів, то необхідно зазначити, що це «легітимні дозволи, перелік яких має закріплення у процесуальних нормах права і які надаються законодавцем учасникам судових процесів з метою здійснення ними окремих процесуальних дій та процесуальних правовідносин у межах процесуальної форми судових процесів» ^[344] [186, 344].

Таким чином, характерними особливостями процесуальних прав учасників судових процесів є:

а) закріплення переліку процесуальних прав (дозволів) у процесуальних нормах права;

б) легітимність таких прав;

в) їх індивідуалізація відповідно до процесуального статусу особи;

г) виключна спрямованість таких прав на вчинення окремих процесуальних дій чи процесуальних правовідносин;

д) обмеження дії таких прав межами процесуальної форми судових процесів.

Разом з тим є ще третій вид процесуальних прав, які належать свідкам (ч.4 ст. 50 ЦПК), експертам (ч. 10 ст.53 ЦПК), спеціалістам (ч.5 ст. 54 ЦПК), особам, які надають правову допомогу (ч.2 ст. 56 ЦПК). Такі процесуальні права можна назвати спеціальними, оскільки вони є індивідуальними для кожної з вищезазначених осіб. Таким чином, спеціальні процесуальні права - це такі права, які мають персоніфіковане закріплення у процесуальних нормах права і належать виключно іншим учасникам судового процесу, а їх обсяг стосується лише їх конкретних процесуальних дій.

Такі процесуальні права характеризуються:

а) персоніфікованим їх закріпленням у процесуальних нормах права;

б) виключною персоніфікованою приналежністю;

в) наявністю лише в межах конкретних процесуальних дій.

У нашому дослідженні ми послідовно розглянемо всі процесуальні права різних суб’єктів з точки зору їх змісту, обсягу та дії в судових процесах різних процесуальних галузей права.

Відповідно до ч.1 ст. 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права та обов’язки. Дане процесуальне правило за своїм змістом повністю відповідає вимогам ч.1 ст. 22 ГПК та ч.1 ст. 49 КАС України. Це процесуальне правило є основоположним у цивільному, господарському та адміністративному процесі, оскільки воно тісно пов’язується із принципом рівності всіх перед законом і судом; принципом верховенства права. Таке правило надає рівні можливості сторонам у наданні доказів суду і доказуванні в судових процесах, в оскарженні судових рішень, ухвал чи постанов в апеляційному та касаційному порядку.

Розглянемо виключні процесуальні права, які належать позивачеві. Як ми вже зазначали, виключні процесуальні права належать сторонам судового процесу. Позивач протягом усього часу розгляду справи має право: а) збільшити або зменшити розмір позовних вимог; б) відмовитися від позову; в) змінити предмет або підставу позову; г) укласти мирову угоду з відповідачем на будь -якій стадії судового процесу; д) вимагати виконання судового рішення.

Кожне з цих процесуальних прав позивача під час його оголошення в судовому засіданні є ключовим щодо розгляду справи і обов’язковим для суду. Так, під час збільшення розміру позовних вимог позивач висуває нові вимоги до відповідача, і таке клопотання є обов’язковим для суду в частині обсягу розгляду справи. Під час зменшення розміру позовних вимог суд в обов’язковому порядку закриває провадження у справі в частині зменшених позовних вимог.

Так, у разі відмови позивача від позову суд закриває провадження у справі, приймаючи таким чином відмову (ч. 3 ст. 205 ЦПК, ч. 4 ст. 78, п. 4 ч.1 ст. 80 ГПК, ч.2 ст. 112, п. 2 ч.1 ст.157 КАС). Разом з тим таке процесуальне право позивача має свої процесуальні наслідки, які полягають у тому, що в такому разі позивач не має права знову звертатися до суду з аналогічним позовом до того ж відповідача з того самого предмета і на тих самих підставах (ч.

Треба зазначити, що сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії розгляду справи. Таке право має свою виключно письмову форму - мирову угоду, у якій сторонами зазначаються умови мирової угоди, строк виконання таких умов тощо. Як і під час відмови від позову, суд, отримавши письмову угоду, закриває провадження у справі, якщо такі домовленості відповідають закону. Під час винесення ухвали судом про визнання мирової угоди справа закривається і знову звертатися до того ж відповідача з тих же самих підстав та предмета буде неможливо.

Таким чином, виключні процесуальні права позивачів у всіх видах судових процесів є ідентичними, мають один і той же процесуальний зміст і зумовлюють одні й ті ж процесуальні наслідки.

Разом з тим, на нашу думку, обсяг виключних процесуальних прав позивачів є неповним, оскільки позивачі мають виключне право: а) настоювати на розгляді свого позову та б) залишати свій позов без розгляду (п.5 ч.1 ст. 207 ЦПК). У такому разі суд своєю ухвалою закриває провадження у справі.

За таких обставин позивач має право знову звертатися з позовом до того ж самого відповідача з тих же самих підстав та предмета спору.

Господарський процесуальний кодекс та Кодекс адміністративного судочинства України по-різному визначають даний процесуальний інститут. Так, Господарський процесуальний кодекс, маючи у своєму арсеналі інститут залишення позовної заяви без розгляду (ст. 81 ГПК), не передбачає такого права позивача як виключного. Такий підхід, безумовно, обмежує процесуальні права позивача в частині дії принципу диспозитивності щодо вільного розпорядження сторонами своїми процесуальними правами. Кодекс адміністративного судочинства запропонував позивачеві в такому випадку відкликати свою позовну заяву замість залишення її без розгляду (п.5 ч.1 ст. 155 КАС). Ми вважаємо, що позиція законодавця закріплена в п.

Дослідивши процесуальні права, які належать тільки відповідачеві, ми звертаємо увагу на те, що такі права пропорційно відповідають правам позивача, проте вони неоднакові за своєю сутністю. Так, ч.1 ст. 31 ЦПК України зазначає, що до виключних (класифікація наша - М.К.) процесуальних прав відповідача належать: а) визнання позову повністю або частково (позивач - збільшення або зменшення позовних вимог); б) пред’явлення зустрічного позову (позивач - зміна предмета або підстав позову); в) укладання мирової угоди з позивачем.

Аналогічні процесуальні права відповідачів мають своє закріплення і в ч.5 ст. 22 Господарського процесуального кодексу та

ч.2 ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства України.

Разом з тим жоден процесуальний кодекс не передбачає права відповідача на невизнання позову. Це є, з одного боку, суттєвим процесуальним правом, а з іншого - це право, яке носить захисний характер відповідача, оскільки це є його правова позиція.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що ч.2 ст. 31 ЦПК України необхідно доповнити після слів «має право» словами «наполягати на позові, залишити позов без розгляду», а після слів «відповідач має право» доповнити словами «не визнавати позов».

Разом з тим сторони, треті особи, їхні представники мають і загальні процесуальні права: право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу неправильності чи неповноти його ведення, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення й ухвали суду, користуватися іншими правами, установленими законом.

Отже, процесуальні права сторін є необмеженими, але вони повинні безпосередньо стосуватися змісту чи процедури доказування, окремих процесуальних правовідносин чи окремих процесуальних дій. Аналогічні загальні процесуальні права сторін, третіх осіб, їхніх представників закріплює і Господарсько-процесуальний кодекс України (ст. 22, 26, 27 ГПК) та Кодекс адміністративного

судочинства України (ч.2 ст. 49, 51, 54 КАС).

Таким чином, процесуальні права сторін, третіх осіб, їхніх представників являють собою процесуальний комплекс, де кожне 237

наступне процесуальне право є продовженням попереднього. Так, право брати участь у судових засіданнях продовжується у праві надавати докази. Останнє продовжується у праві брати участь у дослідженні доказів і так далі. Треба зазначити, що лише на перший погляд здається, що процесуальні права є безсистемними. Насправді, вони логічно пов’язані між собою послідовністю процесуальних дій, які закріплені процесуальними кодексами, тому це не простий набір процесуальних прав, а системна, послідовна їх прив’язка до послідовних системних процесуальних дій. Разом з тим частина процесуальних прав пов’язується з певною процесуальною дією чи певними процесуальними правовідносинами. Наприклад, право задавати питання свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти відводи тощо. Таким чином, після показів експерта чи спеціаліста сторони, поставивши їм запитання, використали своє право і вдруге використати його вже не можуть. Отже, така категорія прав є швидкоплинною, інша категорія прав, наприклад, брати участь у дослідженні доказів, ознайомлюватися з матеріалами справи, надавати усні чи письмові пояснення тощо, є тривалими, оскільки вони використовуються сторонами протягом усього судового процесу на різних його стадіях.

У той же час судовий процес виокремлює процесуальні права, що надаються органам та особам, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45, 46 ЦПК, ст. 29 ГПК, ст. 60, 61 КАС). Перш ніж аналізувати права таких осіб, вважаємо за необхідне окреслити їх суб’єктів.

Стаття 45 ЦПК, 60 КАС України зазначають, що «у випадках, установлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоуправління, фізичні і юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах». Стаття 29 ГПК України обмежує суб’єктний перелік таких осіб, надаючи такі повноваження лише прокурору. Це зумовлюється тим, що в даному виді судових процесів мова йде лише про юридичних осіб та суб’єктів підприємницької діяльності, а не фізичних осіб.

Не викликає сумніву, що процесуальні права надаються учасникам судового процесу для виконання ними своїх процесуальних обов'язків. Так, ч.1 ст. 60 ЦПК України зазначає, що «кожна сторона зобовязана навести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень» Такий підхід до доказування закріплюють ч.1 ст.71 КАС і ст.33 ГПК України. Для того, щоб ці обов'язки можна було виконати, сторони, треті особи, їхні представники повинні мати відповідні процесуальні права. До таких прав належать: право надавати докази, задавати питання, брати участь у доказуванні, заявляти клопотання тощо.

Отже, під процесуальними правами учасників судових процесів треба розуміти легітимні дозволи, перелік яких закріплено у процесуальних нормах права і які надаються законодавцем учасникам судових процесів з метою здійснення ними окремих процесуальних дій та процесуальних правовідносин в межах процесуальної форми судових процесів. Як бачимо, процесуальні обов'язки становлять іншу, суттєву групу повноважень сторін у судовому процесі.

Процесуальними обов’язками учасників судових процесів вважають легітимні вимоги процесуального характеру, спрямовані на добросовісне здійснення ними своїх процесуальних прав та окремих процесуальних дій.

Безумовно, процесуальне законодавство складається не лише із процесуальних прав, але й цілої сукупності норм, які визначають загальнообов’язкову міру належної або можливої поведінки учасників судочинства. У той же час М. І. Матузов зазначає, що безмежних та невизначених обов’язків немає ^[345] [221, 33]. Це не викликає заперечень, оскільки процесуальні обов’язки обмежуються, по-перше, самою процесуальною формою судових процесів, а по - друге - процесуальною формою процесуальних правовідносин.

Таким чином, процесуальні обов’язки характеризуються такими ознаками: а) обумовленістю процесуальними нормами права; б) необхідною поведінкою; в) належною поведінкою.

Ю.С. Червоний розглядав цивільні процесуальні обов’язки та процесуальні права в комплексі змісту цивільних процесуальних правовідносин, ^[346] [454, 60-70] оскільки кожні процесуальні

правовідносини, обумовлюючись конкретним змістом їх предмета, пов'язуються з обов'язками і правами, які синтезують конкретний процесуальний результат. Невиконання такого обов’язку говорить про незастосування особою своїх процесуальних прав, а це зумовлює негативні наслідки процесуального характеру щодо особи, яка не використала своїх процесуальних прав, щоб виконати процесуальні обов'язки. Говорячи в цій частині про поняття процесуальних обов’язків, С.С. Бичкова зазначає, що процесуальні обов’язки - це міра «необхідної, найбільш розумної та доцільної поведінки суб’єктів цивільних процесуальних відносин, яка спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного цивільного процесуального права і забезпечена можливістю застосування у встановлених законом випадках заходів процесуального примусу» ^[347] [64, 72].

Таким чином, процесуальні обов’язки мають універсальний характер щодо належної, логічної, розумної, необхідної та доцільної поведінки суб’єктів цивільного процесу в усіх видах судових процесів

Разом з тим процесуальні обов’язки необхідно розглядати не лише як сумління суб’єкта процесуальних відносин, що є безумовним, але і як процесуальне обтяження, яке носить імперативний характер, але лише до часу його виконання. Під час виконання процесуальних обов'язків таке обтяження автоматично втрачає свою імперативність.

Такі процесуальні обов’язки мають різне спрямування. Класифікуючи процесуальні обов’язки, Л.І. Глухарьова виділяє такі їх групи: а) обов’язки суб’єкта щодо себе; б) обов’язки суб’єкта щодо інших суб’єктів; в) обов’язків суб’єкта щодо держави; а також, г) обов’язки держави щодо самих суб’єктів ^[348] [81, 26-27].

У цьому зв’язку ч.3 ст. 27 ЦПК, ч.3 ст. 22 ГПК, ч.2 ст. 49 КАС України зазначають, що сторони, треті особи, а разом з ними й інші учасники судових процесів, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів іншої сторони, вживати заходи щодо всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

З урахуванням даних обставин М. А. Юнусов зазначає, що процесуальні обов’язки - це не тільки необхідна та належна поведінка, але й активна частина процесуальних дій ^[349] [490, 48]. З цим не можна не погодитися, але процесуальна поведінка суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин чи їх окремих процесуальних дій завжди передбачає й пасивну їх поведінку, про яку ми говоримо як розумну, бо суб’єкти процесуального права, незалежно від виду судових проваджень, повинні «не порушувати права, не перешкоджати здійсненню громадянами належних їм прав, свобод тощо» ^[350] [228, 378].

Як бачимо, поняття «процесуальні обов’язки» широко тлумачиться у процесуальних галузях права, характеризуючись мірою, способом, характером та видом необхідної поведінки.

Разом з тим процесуальні обов’язки мають як зовнішню, так і внутрішню форму. Зовнішньою формою процесуальних обов’язків є їх процесуальна форма, яка обумовлюється імперативною волею законодавця і закріплена у процесуальних нормах права. Так, ч.1 ст. 60 ЦПК України зазначає, що «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Частина 1 ст. 33 ГПК України вказує на те, що «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Отже, зовнішнім проявом обов’язку є воля законодавця, яка набуває форми імперативності із зазначенням її змісту у процесуальних сторонах права.

Внутрішнім проявом процесуальних обов’язків є волевиявлення особи, спрямоване на виконання таких обов’язків, тобто на виконання імперативної волі законодавця.

У той же час як процесуальні права, так і процесуальні обов’язки, безумовно, пов’язуються з інтересом суб’єктів. Інтерес завжди є стимулом до застосування процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків, оскільки процесуальних дій безмотивного характеру в судових процесах не існує. Р.Р. Каримова в цьому зв’язку зазначає, що навіть санкції базуються виключно на інтересі ^[351] [139, 70]. Т.В. Дегтярьов, визначаючи початкову фазу інтересу, вказує, що сама потреба є передумовою інтересу. Формує дану потребу бажання отримати те чи інше матеріальне чи нематеріальне благо, а тому інтерес виникає незалежно від наявності чи відсутності суб’єктивного права ^[352] [119, 159].

Як для процесуальних прав, так і для процесуальних обов’язків під час їх виконання характерна певна послідовність. Неможливо виконувати права чи обов’язки з їх закінченням чи з середини їх змісту, оскільки такий підхід є нелогічним. Разом з тим є швидкоплинні обов’язки. Наприклад, загальноправовим обов’язком є звернення до суду «Ваша честь» (ст. 161 ЦПК). Є обов’язки тривалого характеру, наприклад: «Учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого» (ч. 3 ст. 162 ЦПК, ч. 4 ст. 74 ГПК, ч. 2 ст. 134 КАС). Таким чином, процесуальні обов’язки виконують регулятивну та охоронну функції щодо самих суб’єктів процесуальних правовідносин та забезпечують повний і об’єктивний розгляд справ на всіх стадіях судових процесів незалежно від їх виду.

Разом з тим процесуальні обов’язки покладаються не лише на сторони, треті особи, їхніх представників, але й на інших учасників судових процесів, у тому числі й на сам суд, оскільки суд є учасником судового процесу і стороною всіх процесуальних правовідносин.

Так, ч.1 ст. 48 ЦПК України закріплює цілий комплекс процесуальних зобов’язань секретаря судового засідання, зокрема: 1) здійснювати судові виклики і повідомлення; 2) перевіряти наявність та з’ясовувати причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідати про це головуючому; 3) забезпечувати фіксування судового засідання технічними засобами; 4) вести журнал судових засідань; 5) оформляти матеріали справи; 6) виконувати інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи. Ідентичні процесуальні обов’язки закріплені за секретарем судового засідання і в Кодексі адміністративного судочинства України (ст. 63 КАС).

Відповідно до ч.1 ст. 49 ЦПК та ч. 2 ст. 64 КАС України передбачається ціла група однакових процесуальних обов’язків, які покладаються на судових розпорядників в обох видах судових проваджень.

Так, судовий розпорядник зобов’язаний: 1) забезпечити

належний стан залу судового засідання і запросити до нього учасників цивільного процесу; 2) забезпечити порядок під час судових засідань; 3) оголосити про вхід і вихід суду та запропонувати всім присутнім встати; 4) виконувати розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта; 5) під час судового засідання приймати від учасників судового процесу документи та інші матеріали і передавати до суду; 6) запрошувати до залу судового засідання свідків та виконувати вказівки головуючого щодо

приведення їх до присяги; 8) виконувати інші доручення головуючого.

Як бачимо, процесуальні обов’язки секретаря судового засідання та судового розпорядника пов’язані з організацією судового процесу та його технічним обслуговуванням під час безпосереднього розгляду справ.

Безперечно, свої процесуальні права та обов’язки мають і свідки. Відповідно до ч.1 ст. 50 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. На свідка покладається обов’язок з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини (ч.2 ст. 50 ЦПК).

Таким чином, свідок має два основних обов’язки: а) з’явитися в судове засідання і б) давати правдиві показання. Якщо перший обов’язок з точки зору теорії процесуального права носить організаційно-процесуальний характер, то другий обов’язок є виключно процесуальним, оскільки він безпосередньо впливає на доказування предмета спору.

Проте свідки мають і свої процесуальні права, які полягають у тому, що вони мають «право давати показання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуватися записами, відмовитись від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних із викликом до суду» (ч.4 ст.50 ЦПК, ч.7 ст. 65 КАС).

Разом з тим свідок несе і відповідальність кримінального характеру в порядку ст. 384, 385 КК України за неправдиві показання або за відмову від давання показань із непередбачених законом підстав (ч.8 ст. 65 КАС та ч.5 ст. 50 ЦПК).

Аналогічно мають свої процесуальні права й обов’язки судові експерти. Так, відповідно до ч.3 ст. 53 ЦПК України «експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а в разі необхідності - роз’яснити його. При цьому експерт не має права збирати матеріали для 244

проведення експертизи за власною ініціативою і спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками судового процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, результати експертизи» (ч.5 ст. 53 ЦПК). У той же час експерт повинен невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

Експерт відповідно до ч.10 ст. 53 ЦПК, ч.10 ст. 66 КАС, ст. 31 ГПК має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосується предмета дослідження; заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів і зразків; викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження; задавати питання особам, які беруть участь у справі та свідкам; користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу». Крім того, експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних із проведенням експертизи і викликом до суду.

Відповідно такі ж процесуальні права і обов’язки в судовому процесі має і спеціаліст (ст.54 ЦПК), але вони стосуються лише до його спеціальних знань і навичок.

Надані свідкам, експертам, спеціалістам процесуальні права і обов’язки пов’язуються з доказуванням у різних стадіях судових процесів та різних видах таких процесів. Їх права та обов’язки спрямовані, на думку С.В. Васильєва, на забезпечення повноти доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі [72,

145]. Безумовно, суттєвим обов’язком сторін, третіх осіб, експертів, спеціалістів є дотримання процесуальних строків під час здійснення чи виконання процесуальних дій, оскільки строки не лише впливають

³⁵³ Васильєв С. В. Цивільний процес : навч. посіб. / С. В. Васильєв. - Х. : Одіссей, 2008. - 480 с. на процесуальні права й обов’язки, але, з одного боку, обмежують їх, а з іншого - можуть призвести і до певного роду відповідальності.

У той же час суд також має свої процесуальні права і обов’язки. «Незважаючи на те, що процесуальні кодекси не закріплюють в окремій нормі права і обов’язки суду, існування цих складових процесуальної діяльності суду не можна заперечити. Вони містяться майже в кожній нормі Цивільного процесуального кодексу, Господарсько-процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України. Так, відповідно до ч.2 ст. 160 ЦПК України головуючий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Аналогічні обов’язки суду закріплені й у ч.2 ст. 123 КАС України та ст. 65 ГПК України. Обов’язок суду - розтлумачити процесуальні права та обов’язки сторонам, третім особам, свідкам, експертам, перекладачам. На суд покладається обов’язок із дотримання процесуальних строків розгляду справ, а також обов’язок щодо ухвалення судових рішень відповідно до їх структури та змісту, який вимагає законодавець відповідно до ст. 214 та ст. 215 ЦПК України» ^[354] [186, 346].

Автор дослідження поділяє процесуальні обов’язки суду на:

а) виключно процесуальні обов’язки, які стосуються лише суду;

б) процесуальні обов’язки, які стосуються контролюючих функцій суду;

в) процесуальні обов’язки, які пов’язані з організаційними моментами і стосуються організації судових процесів;

г) процесуальні обов’язки, які пов’язані з організацією виконання судових рішень.

Разом з тим суд має і цілий ряд процесуальних прав, які пов’язані з безпосереднім розглядом справ. Такі його права

пов’язуються із правом відкриття провадження у справі,

витребування від сторін, третіх осіб доказів, призначення експертиз, вирішення питання обов’язкової участі сторін, допуску до судового процесу представників. Суд має право викликати всіх необхідних у судовому засіданні осіб, розглядати клопотання учасників процесу, задовольняючи їх чи відмовляючи їм у таких клопотаннях, вживати заходи для забезпечення позовів та доказів, вирішувати інші питання щодо забезпечення вчасного та правильного розгляду справ.

На рівні апеляційного провадження сторони, треті особи, їхні представники мають аналогічний обсяг процесуальних прав і обов’язків, які вони мають на стадії розгляду справ у судах першої інстанції, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК, ч. 1 ст. 99 ГПК, ч. 1 ст. 196 КАС України цивільні, господарські та адміністративні справи розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справ судом першої інстанції з певними винятками та доповненнями.

З урахуванням даних обставин суди апеляційної інстанції, незалежно від виду провадження, мають виключно свої повноваження, які дають апеляційним судам право: 1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; 3) змінити рішення; 4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду (ч. 1 ст. 307 ЦПК, ч. 1 ст. 198 КАС, ст. 103 ГПК).

Що ж стосується ухвал суду першої інстанції, то апеляційний суд має право: 1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без змін; 2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу; 3) змінити ухвалу; 4) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (ч. 2 ст. 307 ЦПК, ст. 106 ГПК, ч. 1 ст. 199 КАС).

Таким чином, процесуальні права суду поділяються на права, які пов’язані з безпосереднім розглядом апеляційних скарг на рішення, постанови і ухвали суду, та на права, пов’язані із процедурою розгляду апеляційних справ. Наприклад, перенесення розгляду справ у разі неявки осіб у судове засідання або розгляд справ за відсутності осіб, які належним чином повідомлені по час і місце розгляду справи та права в частині організації судових процесів.

Поряд із процесуальними правами апеляційний суд має і ряд процесуальних обов’язків: а) організаційні - виклик учасників апеляційного провадження в судові засідання зі вказівкою часу й місця розгляду справ; б) процесуальні обов’язки - у 10-ти денний строк із дня отримання справи суддя - доповідач зобов’язаний виконати такі процесуальні дії: 1) з’ясувати питання про склад осіб, які беруть участь у справі; 2) визначити характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює; 3) з’ясувати обставини, на які посилаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі як на підставу своїх вимог і заперечень; 4) з’ясувати, які обставини визнаються чи заперечуються сторонами та іншими особами; 5) вирішити питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції; 6) за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вирішити питання про виклик свідків, призначення експертиз, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача; 7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішити питання щодо вжиття заходів забезпечення позову; 8) вчинити інші дії, пов’язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи (ч.1 ст. 301 ЦПК, ч.1 ст. 190 КАС).

Касаційне провадження має свої особливості з точки зору виникнення процесуальних прав і обов’язків учасників касаційного провадження, з одного боку, і суду - з іншого. Ця особливість пов’язана з межами розгляду справ судом касаційної інстанції, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України «під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної 248

інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими».

Таким чином, досліджуючи правову сутність та особливості процесуальних прав і обов’язків суду, сторін, третіх осіб, їхніх представників, інших учасників судових процесів, організацій і осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, ми спостерігаємо їх ідентичність у всіх видах судових процесів, а отже, вважаємо, що є достатньо підстав говорити про можливість уніфікації цих процесуальних інститутів в єдиному Судовому процесуальному кодексі України.

3.4