Представництво як міжгалузевий інститут процесуального права

Доступ до правосуддя реалізується не лише в технічній можливості подати позов до суду, а й у можливості представлення інтересів однієї людини іншою. Сутність таких дій пов’язується з інститутом процесуального представництва.

Безумовно, інститут процесуального представництва має глибинну історію, яка сягає часів античного Риму, де представництву інтересів однієї особи іншою приділялася значна увага. Проте, тривалий час у Давньому Римі сторони не могли передавати іншим захист своїх прав та інтересів. Для здійснення процесуальних актів необхідна була особиста присутність сторін. Подальший розвиток цивільних відносин призвів до удосконалення судочинства, до розширення кола суб’єктів, які брали участь у процесі. Поступово правило щодо особистої участі в судовому процесі зазнало змін.

Слід зазначити, що представництво в Давньому Римі розглядалося як правозаступництво. Це пов’язувалося з тим, що представники вважалися захисниками, оскільки вони,як правило, не лише представляли, але й захищали інтереси хворих людей, людей похилого віку. У той же час такий захист здійснювався на підставі угоди, в основі якої лежала добра воля сторін. У зв’язку з цим такий вид представництва почали називати добровільним ^[292] [244, 275-276].

Подальший розвиток цивільного обороту та засобів його захисту призвів до удосконалення судочинства і появи нових суб’єктів у судовому процесі. Відомо, що в Римській імперії дозволялися виступи представників pro populo - за народ (захист інтересів міських спільнот, які не могли самостійно брати участь у судовому процесі та захищати свої інтереси), pro Iibertate - за свободу (пов’язано з відновленням свободи осіб, позбавлених волі, якщо останніх поневолено протизаконним шляхом; самостійне подання позову було неможливим: за римським правом правоздатними були тільки вільні люди) і pro tutela - щодо опікунства (пов’язано з потребуванням правової допомоги за віком, станом здоров’я чи у зв’язку з особливим становищем).

Безперечно, з сучасного погляду названі випадки не є представництвом. Представник виступав у процесі не від імені сторони, яку він представляв, а від власного імені.

До того ж римське право висувало до представника певні вимоги, основною з яких була наявність повної правоздатності. До груп осіб, які мали обмежену правоздатність і не могли виступати представниками, належали: духовенство, вищі імператорські чини, що мали особисті привілеї, солдати, жінки, особи, обмежені у правоздатності у зв’язку з їх ганьбою.

Приблизно з ІІ ст. в Римській імперії з’явилися згадки про когніторів, які були формальними представниками і відкрито виступали від імені дієздатних осіб. З моменту укладеної угоди про допущення до процесу когнітор вважався призначеним. Після допуску когнітор повністю заміняв особу, яку представляв.

Без сумніву, ті основи, які були закладені в римському праві щодо інституту представництва, до цього часу впливають на розвиток даного процесуального інституту.

У середні віки інститут представництва мав широке застосування в судовій практиці. Так, починаючи з другої половини XIV століття на території Литовсько-Руської держави діяв Судовий Статут, за яким представництво здійснювалося речниками або, як їх ще називали, прокураторами. За даним Статутом представництву відводилася важлива роль. У тому разі, коли особа, «перебуваючи особисто в суді, не могла чи не вміла сама говорити і вести свою справу, вона доручала усно вести її кому-небудь іншому.

Як бачимо, законодавець уже в той час приділяв значну увагу інституту представництва, поширюючи його дію на всіх без винятку осіб незалежно від їх майнового стану. Така позиція тодішнього законодавця, судова практика тієї епохи є важливою для нашої держави, оскільки, з одного боку, сьогодні ми маємо велику кількість бідних людей, а з іншого - дорогу правову допомогу, у зв’язку з чим не всі мають можливість скористатися такою допомогою. Суди ж і процесуальне законодавство дистанціюються від вирішення даних питань, вважаючи, що це є виключно приватною справою сторін та третіх осіб.

Особливо важливою для розвитку інституту процесуального представництва стала третя редакція Литовського Статуту 1588 року, у якій багато уваги приділено діяльності прокуратора, введено обмеження щодо кола осіб, які могли вести судові справи, встановлено два види представництва, визначено вимоги до доручення.

Важливе значення для становлення інституту представництва мало Соборное уложение 1649 року, у якому вперше в Росії давалася класифікація представників, було закріплено законне

представництво, а також новий вид представництва - договірне (ст.108 Соборного уложения). А з 1723 року згідно з указом «О форме суда» для участі представника в судовому процесі обов’язковою була наявність довіреності, що ще раз підтверджувало існування договірного представництва.

Безперечно, важливим джерелом для вивчення історії становлення інституту представництва є «Права, по которыми судится малороссійскій народи» (далі - Права). Цей документ увібрав у себе найкращі досягення тогочасної правової думки. Незважаючи на те, що цей документ так і не був затверджений, фактично він використовувався на практиці.

зобов’зувалися «дБ ло, мнБ оти челобитчика повБ ренное, по силБ ума моего, по совБ сти и по найлучшему размишленію защищать» (п.2 арт. 7 гл.8) ^[296] [252, 151]. Крім того, у п.4 арт.7 гл.8 зазначено, що кожен може замість себе «ви суди повБ ренного представить», надавши при цьому до суду «вБ рчое челобитье, си тБ ми обовязателствоми,что ему такіе свои дБ ла ви судБ производить поручили». Крім того, у Правах зазначалося, що представниками не можуть бути священнослужителі, монахи, люди підозрілі і знеславлені, малолітні особи і жінки [252].

Найбільш повно, на нашу думку, визначено поняття представництва у Статуті цивільного судочинства 1864 року (далі - Статут 1864 р.), який діяв на території Східної України, та в

Австрійському Статуті цивільного судочинства 1896 року (далі - Статут 1896 р.), який діяв на території Західної України. Так, ст. 20 Статуту 1896 року передбачала, що «тяжущийся настолько в законе не установлено изиятий, может совершать судебное действие лично или через поверенного» ^[297] [448, 281].

Особливе значення для становлення інституту процесуального представництва мав Статут цивільного судочинства 1864 року, згідно з яким кожна зі сторін могла залучити представника, який мав право виконувати дії, надані сторонам. Винятки з цього правила встановлювалися законом. Основним було те, що представник наділявся таким же обсягом процесуальних прав, як і довіритель, а всі дії представника, вчинені в межах довіреності, були обов’язковими для довірителя ^[298] [431]. За словами С. Халатова, «статья 46 Устава гражданского судопроизводства требовала от тяжущихся заявить суду на словах или на письме об избранных им поверенных.

ЗО листопада 1918 року ВЦВК РРФСР було прийнято «Положение о народном суде». Відповідно до цього Положення представниками в суудовому засіданні могли бути близькі родичі сторін чи заявників (батьки, діти, подружжя, брати, сестри) або юрисконсульти радянських установ за дорученням керівних органів.

Завданням судового представництва була допомога суду для найбільш повного висвітлення усіх обставин, які стосувалися інтересів сторін та заявників. Як бачимо, нова влада обмежила поняття договірного представництва, допускаючи безперешкодно лише родинне представництво.

01 жовтня 1924 року в Україні був прийнятий перший національний Цивільний процесуальний кодекс УРСР, а 05 листопада 1929 року - другий ЦПК УРСР (далі - Кодекс 1929 р.). Стаття 14 Кодексу 1929 року передбачала, що «сторони можуть вести справу в суді особисто або через своїх представників». При цьому представниками могли бути: члени колегії оборонців; профспілки в особі своїх уповноважених, уповноважені незаможних селян; керівники й постійні представники установ і об’єднань у справах цих установ, уповноважені кооперативними спілками (ст.

Повноваження представників оформлялося «особливою довіреністю», посвідченою нотаріально. Члени колегії оборонців повинні були мати ордер, виданий відповідною юридичною консультацією (ст. 19 Кодексу 1929 р.) ^[300] [457].

Таким чином, інститут судового представництва отримав широке закріплення у процесуальному законодавстві з чітким визначенням його суб’єктів та документальним оформленням їх повноважень.

08 грудня 1961 грудня Верховною Радою СРСР було затверджено Основи цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, стаття 2 8 ^[301] [238, 54] яких зазначала, що громадяни

можуть вести свої справи в суді як особисто, так і через свого представника. Справи юридичних осіб у суді представляють їх органи чи представники. Отже, ми бачимо чітке розмежування поняття представництва щодо фізичних і юридичних осіб з подальшим розвитком цих положень у процесуальних кодексах тодішніх республік. Таким чином, держава вперше делегувала правове регулювання інституту представництва у республіки ^[302] [499, 111].

18 липня 1963 року на підставі Основ цивільного судочинства Союзу РСР було затверджено новий Цивільний процесуальний кодекс УРСР. Стаття 110 даного Кодексу проголошувала, що громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати в цій справі представника.

Представниками сторін, третіх осіб у суді могли бути: члени органів управління; працівники державних підприємств, установ, організацій, колгоспів у справах цих підприємств, установ та організацій; уповноважені профспілок, адвокати; один зі співучасників за дорученням інших співучасників; інші особи, допущені судом, який розглядає справу (ст. 112 ЦПК 1963 року).

18 березня 2004 року Верховною Радою України було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс України. Із прийняттям даного Кодексу закінчується епоха процесуальних законів, прийнятих за радянських часів.

Зрозуміло, положення нового ЦПК України найбільш точно відповідають вимогам сьогодення. Зокрема, значно розширено коло осіб, які мають право здійснювати представницькі функції; особлива увага приділена професійному представництву прав осіб через адвоката; уперше визначені обмеження щодо можливості реалізації представницької функції; закон установлює специфічні вимоги до документів, що посвідчують повноваження представників; передбачається призначення або заміна законного представника судом та ін.

Проте визначається, що законодавче регулювання процесуального представництва в цивільному процесі не позбавлене окремих вад: відсутнє нормативне визначення представництва; не врегульовано порядок обмеження повноважень представника на вчинення певних процесуальних дій; не врегульовано на достатньому рівні порядок участі та здійснення представницьких функцій органами державної влади та місцевого самоврядування, органами прокуратури та Уповноваженим Верховною Радою України з прав людини.

Сучасний інститут процесуального представництва є невід’ємною складовою ефективного функціонування не лише цивільного, а й адміністративного та господарського процесів, що підпорядковується меті забезпечення правових механізмів захисту прав особи.

Сьогодні інститут процесуального представництва являє собою міжгалузевий інститут, який має місце в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві и «в различных отраслях права имеет так много общего, что это нельзя объяснить одним простым совпадением найменований»^{[303] [304] [438, 33].}

Останнім часом з'явилося багато публікацій, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Дискусійними є питання щодо підстав виникнення процесуального представництва, його оформлення, процесуальних прав, видів представництва тощо.

Різні автори, проводячи дослідження інституту представництва, по-різному дають визначення цього поняття. Так, С.Н. Абрамов визначає процесуальне представництво як похідне від цивільного представництва [7 ].

А.Ф. Козлов навпаки вважає, що це два різних інститути, хоча й мають однакову назву. У цивільному праві представник діє від імені і в інтересах сторони (довірителя) на підставі точно визначених повноважень, які зазначаються в довіреності, та того предмета, на який спрямовані такі дії. У цивільному процесі, незалежно від того діє представник самостійно чи в присутності довірителя, він все одно є суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, вступаючи в такі правовідносини з судом, хоча й бере участь у справі від імені та в інтересах сторони ^[305] [150, 103]. В.А. Рясенцев у свій час зазначав: «Навряд чи є ще інститут цивільного права і процесу, який породив би таку плутану термінологію, як інститут представництва, коли одні й ті ж терміни мають різне значення» ^[306] [295, 8].

Судове представництво, з точки зору В.М. Шерстюка, - це діяльність представника в цивільному процесі, яку він здійснює на підставі наданих йому повноважень, виступаючи в суді від імені довірителя, з метою досягти для останнього найсприятливішого рішення, а також для надання йому допомоги у здійсненні своїх прав, недопущення їх порушень у процесі та надання суду допомоги у відправленні правосуддя по цивільних справах ^[307] [476, 97]

Ю. С. Червоний ^[308] [458], І. В. Решетнікова ^[309] [275],

І. А. Павлуник ^[310] [241] під процесуальним представництвом

розуміють представництво як процесуальну діяльність у межах наданих представнику повноважень від імені та в інтересах іншої особи.

В. І. Тертишніков ^[311] [421], В. В. Комаров ^[312] [154],

Ю. В. Білоусов ^[313] [66] розглядають процесуальне представництво як правовідносини, у яких одна особа здійснює в суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи.

М.Й. Штефан у своєму підручнику Цивільне процесуальне право України, який було видано у 2005 році, у главі 8 «Представництво у цивільному процесі» зазначав, що процесуальне представництво - це процесуальна діяльність особи, спрямована на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи. У той же час науковець указує, що процесуальне представництво - це юридичні відносини, за якими одна особа - представник - виконує на підставі повноваження, наданого їй законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи ^[314] [482, 155-157]. Таким чином, учений

окреслив два основних підходи до поняття представництва: за першим - представництво розглядається як сукупність процесуальних дій, які вчиняє одна особа від імені іншої в суді, за другим - як процесуальні правовідносини, на підставі яких одна особа вчиняє процесуальні дії від імені іншої особи.

Для правильного розуміння процесуального представництва його необхідно розглядати як процесуально-правове явище, яке характеризується особливістю його виникнення. Виходячи з цього, ми можемо зазначити, що процесуальне представництво виникає на підставі цивільно-правових угод та вимог цивільного законодавства, що характеризує представництво із зовнішнього його боку, оскільки представництво бере свій початок на стадії позасудової підготовки матеріально-правового спору у вигляді збору доказів представником, складання позовної заяви, оплати ним судового збору та направленням позову до суду. Така ситуація характерна для всіх без винятку процесуальних галузей права та видів представництва: договірного і законного.

На стадії судового розгляду інститут представництва

поділяється на дві його частини. Пасивну, яка полягає у представленні представником самої особи в судовому процесі, та активну, яка пов’язана із правозаступництвом, оскільки саме захист прав, свобод та інтересів, а не представлення особи сприяє виникненню, зміні чи припиненню суб’єктивних прав та обов’язків особи.

У господарському та адміністративному судочинстві поняття інституту процесуального представництва фактично дублюють теоретико-правові напрацювання цивільного процесуального права. Проте, треба зауважити, що науковці в галузі адміністративно- процесуального права ^[315] [123, 94] та господарсько-процесуального права ^[316] [254, 81] зазначають, що процесуальне представництво є одним із видів процесуальних правовідносин. Учені в галузі цивільного процесуального права, як уже зазначалося вище, розуміють представництво як правовідносини.

Якщо порівняти ці дві позиції, то можна впевнено стверджувати, що вони є однотипними, оскільки поняття «процесуальна діяльність» - це процесуальні дії довірителя безпосередньо в судовому засіданні. Процесуальні дії представника щодо сторін, третіх осіб, свідків завжди набувають форми процесуальних правовідносин. Таким чином, процесуальна діяльність - це зміст процесуальної форми окремих процесуальних правовідносин.

Разом з тим дії процесуальних представників, з одного боку, завжди повинні мати цільовій характер, а з іншого - вони не повинні виходити за предмет конкретних процесуальних правовідносин, оскільки, якщо це має місце, незалежно від виду судочинства, і представники не пов’язують свої дії із предметом спору в конкретних правовідносинах, функції представництва перериваються. Так, представники учасникам процесу часто задають питання, які взагалі не пов’язані із предметом доказування, чи починають вголос коментувати показання свідків, замість того щоб сформулювати влучне запитання, відповідь на яке допомогла б з’ясувати конкретний факт. Більше того, представники іноді вступають у словесну суперечку з іншими представниками, стороною чи свідком, отримуючи при цьому зауваження від суду щодо неправомірної поведінки, яка виходить за межі процесуальних повноважень представника. Таким чином, процесуальна діяльність представника характеризується «рваною діяльністю», оскільки представник то діє в межах наданих йому процесуальних прав, то, виходячи за їх межі, діє як самостійна фізична особа в судовому процесі.

Безумовно, такий тип процесуальної і непроцесуальної діяльності представника має місце завжди в усіх судових процесах без винятку. У практичній площині складно розмежувати процесуальні дії представника і його короткі швидкоплинні непроцесуальні дії, коли представник виходить за межі своїх повноважень, а відповідно і за межі предмета процесуальних правовідносин, набуваючи на цей час статусу фізичної особи в судовому засіданні. У той же час такі непроцесуальні дії представників, перебуваючи в межах процесуальної форми як конкретних процесуальних правовідносин, так і процесуальної форми судових процесів через їх швидкоплинність, надають можливість представникам швидко повертатися у свій статус, що робить такі дії «непомітними».

Така ситуація часто має місце в судах першої інстанції. Науковці ніколи не звертали уваги на це, але практики знають, що такі й інші моменти періодично мають місце в судах. Можна сказати, що це не є суттєвим. Але, досліджуючи даний процесуальний інститут, ми повинні виявити як він реально діє у практичній площині, які є при цьому особливості, щоб вивести такі особливості на теоретичний рівень з метою удосконалення процесуального законодавства.

Разом з тим В.М. Шерстюк зазначає, що інститут представництва існує не лише для надання правової допомоги громадянам та організаціям, але й для того, щоб суд міг краще і швидше розібратися у взаємовідносинах учасників процесу ^[317] [474].

Цієї ж думки дотримуються М.Й. Штефан та О.Г. Дрижчана ^[318] [481], які зазначають, що поряд із захистом прав та інтересів особи представник виконує роль сприяння суду в з’ясуванні обставин справи. В.І. Тертишніков ще більш відверто визначає повноваження представництва, говорячи, що мета представництва полягає в наданні допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків сторін ^[319] [421]. Ми не можемо погодитися з такою позицією, оскільки адвокат, фахівець у галузі права, представник зобов’язаний не сприяти суду чи допомагати йому в розгляді справ, а повинен виходити лише із приватних інтересів особи, інтереси якої він не лише представляє, але й захищає. «Коли ж адвокат вимушений вибирати між служінням суспільним інтересам і приватним інтересам свого клієнта, який оплачує його роботу, то адвокат змушений надавати значення лише останньому» ^[320] [496, 27] Тому неможливо покладати на

процесуального представника два різноспрямованих обов’язки, які виключають один одного: допомога суду і захист інтересів довірителя.

У цьому зв’язку Є.В. Васьковський зазначав: «Из ученого эксперта по вопросам права и судебного оратора, каким он (представник - авт. М.К.) был бы в качестве чистого правозащитника, адвокат становится практически дельцом, маклером по юридической части, имеющим тем больше успеха у публики, чем больше сметливости, юркости и даже неразборчивости в средствах он проявит при устройстве материальных интересов своих клиентов» ^[321] [74]. Ці слова сказані Є.В. Васьковським ще на початку ХХ століття, але вони є актуальними і на початку ХХІ століття, оскільки адвокатура не відіграє представницької ролі в жодному судовому процесі, незалежно від його виду, і є по суті оплатною недержавною, правозахисною структурою ^[322] [255].

З теоретичної точки зору процесуальне представництво в цивільному, господарському, адміністративному судочинстві сьогодні поділяється на законне і договірне. На початку ХХ століття інститут представництва поділявся на звичайне і юридичне представництво. Суть звичайного представництва полягала у простій передачі від імені довірителя установі, фізичній чи юридичній особі певних письмових документів, певних речей чи слів. Дане представництво мало усний супровід, зміст якого полягав у повідомленні особі, до якої приходив представник, від кого він та яке доручення має. Такий вид представництва не пов’язувався з наданням представнику певних прав. Останній лише озвучував волю довірителя. Таке представництво мало більше побутовий характер, а ніж юридичний, але його іноді використовували для передачі суду позовних заяв, певних документів. Отримавши в цьому зв’язку якісь роз’яснення, представник відразу передавав їх інформаційну суть довірителю.

Разом з тим мало місце і юридичне представництво, яке поділялося на: а) законне, б) договірне і в) фактичне. Якщо законне представництво здебільшого пов’язувалося із представленням інтересів недієздатних чи неповнолітніх осіб, то договірне представництво здійснювалося прилеглими повіреними. Фактичне представництво полягало у представленні особи, з метою схвального відгуку про неї та її дії, доводячи порядність довірителя в усьому.

Треба зауважити, що на сьогодні види представництва майже не змінилися, але замість фактичного з’явилося громадянське та офіційне представництво ^[323] [453]. Але в епоху розвитку і посилення приватного права ці види представництва застосовуються дуже рідко, а тому з розвитком приватно-правових відносин у подальшому вони будуть зведені нанівець.

Сьогодні науковці поділяють інститут представництва за видами суб’єктів, за підставами його виникнення та ступенем необхідності (Я.А. Розенберг, Ю.Ю. Рябченко) ^[324] [453, 174].

У той же час у навчальній та науковій літературі процесуальне представництво поділяється на добровільне, законне, на підставі статусів, положень та на інших спеціальних підставах ^[325] [453, 121], на добровільне і обов’язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське) ^[326] [311, 100-104], за ступенем обов’язковості - на обов’язкове і факультативне, а за підставами виникнення - на добровільне, законне, суспільне та за призначенням суду ^[327] [421, 98], залежно від підстав виникнення - на законне, договірне. Залежно від процесуального статусу довірителя - на представництво прав та охоронюваних законом інтересів сторін, представництво третіх осіб. Залежно від статусу особи, яка здійснює представницькі функції: а) представництво, що здійснюється адвокатами; б) представництво, що здійснюється особою, яка досягла 18-річного віку, має цивільну процесуальну дієздатність та належним чином оформлені повноваження ^[328] [452, 204-207].

В адміністративно-процесуальному праві в ч.3 ст. 56 КАС України зазначається, що представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону, тобто представництво поділяється на: а) договірне і б) законне.

У господарсько-процесуальному праві представництво поділяється на: а) статутне та б) договірне (ст. 28 ГПК). Як бачимо адміністративний та господарський процесуальні кодекси чітко визначають інститут процесуального представництва за його видами. У цивільному процесуальному праві існують різні підходи до визначення видів процесуального представництва. Така ситуація має місце у зв’язку з тим, що КАС і ГПК регулюють точно визначені сегменти суспільних відносин, які є значно вужчими від тих видів суспільних відносин, які мають місце в загальному суді. Треба зазначити, що Цивільний процесуальний кодекс усіх видів представництва не закріплює, оскільки ч.1 ст.38 ЦПК України

закріплює лише договірне представництво та статутне (на підставі положення). Перше має місце під час захисту прав, свобод та інтересів сторін, третіх осіб, заявників та заінтересованих осіб. Друге стосується юридичних осіб (ч.3 ст. 38 ЦПК) та держави (ч.4 ст. 38 ЦПК).

Крім того, ст. 39 ЦПК України закріплює поняття законного представництва, яке здійснюється особами, визначеними в законі, і спрямовується на захист прав, свобод та інтересів малолітніх, неповнолітніх та недієздатних чи обмежено дієздатних осіб (ч.1 та 2 ст. 39 ЦПК), осіб, визнаних безвісно відсутніми (ч.3 ст. 39 ЦПК), спадкоємців (ч.4 ст. 39 ЦПК).

Таким чином, інститут представництва як міжгалузевий процесуальний інститут можна класифікувати за видами осіб: представництво щодо а) фізичних і б) юридичних осіб. Відповідно представництво щодо фізичних осіб поділяється на представництво: а) за законом і б) за договором. Представництво юридичних осіб поділяється на: а) статутне і б) договірне.

Такий загальний підхід до класифікації видів процесуального представництва є уніфікованим і характеризує інститут представництва як інститут, за допомогою якого сторони можуть здійснювати управління судовим процесом на відстані - через свого представника. В епоху інформаційного суспільства реальним вважаємо представництво за допомогою інформаційних технологій, 223

оскільки сьогодні представник (адвокат, юрисконсульт) за допомогою ноутбука має можливість швидко повідомити про хід судового процесу свого довірителя, а останній, за наявності скайпа, може в режимі реального часу контролювати свого представника. Це новий, ще не апробований і законодавчо не закріплений, але, на нашу думку, реальний крок у розвитку оперативного інформаційного виду представництва.

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних підручниках із цивільного процесу зазначається, що суб’єктом процесуальних правовідносин щодо інституту представництва є представник. Проте в судовій практиці непоодинокими є випадки, коли на стороні позивача чи відповідача у судовому процесі беруть участь два-три представники, тобто мова йде про колективне представництво. Проте жоден із процесуальних кодексів, чинних у нашій країні, не закріплює нового виду процесуального представництва - колективного представництва.

Колективне процесуальне представництво - це представлення інтересів довірителя, з одного боку, та захист його прав, свобод та інтересів, з іншого, колективом представників на підставі договору з розподіленням між ними певних процесуальних прав та обов’язків. Треба зазначити, що, на нашу думку, такий вид процесуального представництва з посиленням розвитку приватного права буде розвиватися.

Разом з тим інститут процесуального представництва за своєю структурою є синтезом цивільно-правового і цивільно- процесуального спрямування як відокремленої його частини, яка має місце між довірителем і представником, та виключно цивільно - процесуального спрямування як відокремленої його частини, яка має місце між представником і судом.

Такої думки в цивільному процесуальному праві дотримуються Д.М. Чечот ^[329] [467], І.М. Ільїнська та Л.Ф. Лесницька ^[330] [135],

Е.Л. Невзгодіна ^{330 [331] [226]. Аналогічний підхід до даного питання в адміністративно-процесуальному праві знаходимо і в}

О.Є. Харитонова, який розуміє процесуальне представництво як систему правовідносин двох видів: внутрішніх і зовнішніх. Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником, характеризують наявність матеріально-правового договору чи доручення або фактів родинних зв’язків. Зовнішні відносини характеризуються наявністю процесуальних правовідносин, які мають місце між представником і судом ^[332] [147, 144-145]. Такі підходи до структури інституту

процесуального представництва є об’єктивними і логічними, оскільки вони відтворюють практику формування процесуального представництва. Разом з тим ми можемо сказати, що формування інституту представництва здійснюється в позасудовому порядку. Процесуальна ж частина представництва має місце лише в межах процесуальної форми судових процесів. Змістовна частина судового процесуального представництва пов’язана з наявністю процесуальних правовідносин. Захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів є правозаступництвом. Як зазначає М.М. Ясинок, правозаступництво ґрунтується на оплатній функції держави чи приватної особи, що випливає з цивільно-правових угод чи трудових обов’язків ^[333] [499, 119].

Якщо мова йде про фізичних чи юридичних осіб, інтереси яких у порядку правозаступництва представляють представники, то ми говоримо про процесуальне представництво, зміст якого ґрунтується на приватному інтересі.

Якщо ж мова йде про державу, державні структури, юридичні особи державної форми власності, то ми говоримо про правозаступництво, зміст якого ґрунтується на суспільному інтересі.

Незважаючи на різний зміст інтересу як внутрішньої психологічної категорії правозаступництва, останнє кожного разу ґрунтується на одних і тих процесуальних правах і обов’язках. Інша справа, що такі процесуальні права можуть бути або розширеними, або звуженими. Усе залежить від диспозитивної волі довірителя.

Відповідно до ст. 27 ЦПК, ст. 22 ГПК, ст. 49 КАС України особи, які беруть участь у справі, мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи; робити з них витяги, копії; заявляти клопотання і відводи, давати усні чи письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази; брати участь у дослідженні доказів; задавати питання свідкам, експертам, спеціалістам, іншим особам, які беруть участь у справі; заявляти клопотання та відводи, заперечення; ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу неправильності та неповноти його ведення; оскаржувати рішення й ухвали суду, користуватися іншими правами, установленими законом.

Такі процесуальні права, як правило, надають своїм представникам довірителі (фізичні особи), викладаючи їх у письмових довіреностях, посвідчених нотаріально чи організацією, у якій працює чи навчається довіритель. Довіреності юридичних осіб видаються за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням з прикладенням печатки юридичної особи. Повноваження адвоката посвідчуються ордером із витягом із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника (ст. 42 ЦПК, ст. 28 ГПК, 58 КАС).

Таким чином, у всіх процесуальних галузях права представництво характеризується: а) наявністю представника

(адвоката, юрисконсульта, юриста чи фізичної особи, якій надано право на представництво), який виконує процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи - довірителя; б) наявністю письмової довіреності, посвідченої нотаріальною чи юридичною особою; в) 226

наявністю одних і тих же процесуальних прав, які викладаються в довіреностях, при цьому договірне представництво є обмежувальним через певний обсяг прав, які зазначаються в довіреності. Законне представництво є необмеженим, оскільки представник має всі процесуальні права, які належали б особі, якщо вона сама брала б участь у судових процесах; г) наявністю ордера та витягу з договору про обсяг процесуальних прав, наданих адвокату.

Отже, на нашу думку, «институт представительства - это система полномочий, которые предоставляются доверителем своему представителю, процессуальное поведение которого регулируется процессуальным законом. Принимая участие в судебном процессе, представитель, с одной стороны, преследует частный интерес своего доверителя, действуя в пределах предоставленных последним ему полномочий, а с другой - сам действует в пределах процессуального закона, за выполнением которого следит суд. Таким образом, каждый представитель действует в сфере двойного процессуального подчинения: частного и законного» ^[334] [201, 227].

Звертаємо увагу на те, що відповідно до ЦПК та КАС представники можуть виступати свідками. Так, ст. 57 ЦПК України, даючи визначення поняття доказів у частині другій зазначає, що фактичні дані встановлюються на підставі пояснень представників сторін, третіх осіб, допитаних як свідків. Таку ж можливість закріплює і ч.1 ст. 76 КАС України. Ми вважаємо, що такий підхід законодавця до розширення можливостей у доказуванні через інститут представництва є нелогічним, оскільки для зміни статусу представника на статус свідка необхідний дозвіл довірителя у вигляді права на таку зміну, яке необхідно закріпляти в довіреності (наприклад, справа №592/1681/13-ц, розглянута Ковпаківським районним судом м. Суми за позовом Роженка Анатолія Івановича до ПАТ «СМНВО ім.Фрунзе», у якій сторона допитувалася як свідок) ^[335] [399].

Крім того, за законом представник може змінювати свій процесуальний статус, а його повернення у статус представника закон не передбачає. Таким чином, законодавець створив прецедент подвійного статусу інституту представництва, який сьогодні діє в ЦПК та КАС України.

Отже, «інститут процесуального представництва в усіх процесуальних галузях права є самостійним, відокремленим процесуальним інститутом, природа якого ґрунтується на диспозитивній волі довірителя і згоди на це довіреної особи. При цьому даний інститут має свій предмет правового регулювання, свої цілі, особливий зміст правовідносин, які, з одного боку, виникають між довірителем і представником на основі цивільно-правової угоди, а з іншого - між представником і судом, які мають місце у процесуальних правовідносинах на основі довіреності і наданою нею процесуальних прав»^[336] [179, 94].

Безумовно, представники, беручи участь у судових процесах на стороні довірителя, своєї юридичної заінтересованості на предмет спору не мають, а тому й не мають матеріально-правового інтересу на те благо, яке є інтересом довірителя. Крім того, представники не виступають від свого імені, не мають своїх процесуальних прав, оскільки довіритель не передає, не наділяє свого представника процесуальними правами, він надає йому дозвіл на користування лише певними процесуальними правовідносинами ^[337] [499, 114-117]. До того ж, М.М. Ясинок зазначає, що процесуальні правовідносини не можуть виникати між представником і судом самі по собі чи за межами такого дозволу, оскільки в такому разі такі правовідносини не будуть легітимними. Як бачимо, процесуальне представництво - це процесуальне посередництво між довірителем і судом.

Разом з тим сьогодні необхідно сказати і про один зі специфічних видів представництва, суб’єктом якого є прокурор. Відповідно до ст. 121 Конституції України завданням прокуратури є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом. Такий підхід законодавця до даного виду представництва отримав своє закріплення і в ст. 45 ЦПК України. Як відомо, у теорії цивільного процесу прокурора відносять до учасників цивільного процесу, яким за законом надано право звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. На думку В.К. Гусарова, прокурор як представник держави, діючи на підставі закону, захищає в суді інтереси держави або необмеженого кола осіб ^[338] [114].

Цю думку В.К. Гусарова підтримує і М. Косюта, який вважає, що під представницькою функцією прокурора розуміється весь спектр захисту від неправомірних посягань на найважливіші соціальні цінності, закріплені в Конституції України та інших актах законодавства ^[339] [162]. В.І. Тертишніков у зв’язку з цим зазначає, що завданням прокуратури є представлення інтересів громадян і держави, і складається воно із захисту їхніх інтересів шляхом порушення цивільних справ або шляхом участі в уже початих провадженнях цивільних справ ^[340] [421, 88].

Незважаючи на те, що частина вчених-процесуалістів не відносить прокурора до інституту представництва, господарське процесуальне право визнає прокурора представником «інтересів громадянина або держави» (ч.1 ст.29 ГПК). Таким чином, частина вчених (С.Я. Фурса, В.К. Гусаров), як і частина законодавства України та її Конституція, зазначають, що прокурор є представником у частині захисту ним прав, свобод та інтересів фізичних та прав і інтересів юридичних осіб у суді. Це положення отримало своє закріплення і в Законі України «Про прокуратуру» (ст. 36-1), де підкреслюється, що представництво прокуратурою полягає у здійсненні прокурором від імені держави процесуальних дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави.

У той же час у ч.1 ст.60 КАС України прокурор визначається не як представник, а як особа, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Інша частина науковців (М.Й. Штефан ^{[341] [342] [481], І.А. Павлуник 342 [241], М. Руденко, В. Глаговський [343] [290]) підтримують погляд, за яким прокурор не належить до процесуального представництва. Це є «випадком формальної недосконалості закону».}

На нашу думку, прокурор, безумовно, не є процесуальним представником, оскільки він, здійснюючи в суді захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб, по суті є правозаступником, оскільки не несе відповідальності перед особою, інтереси якої він захищає. Прокурор як правозаступник не претендує на благо особи, яку захищає, діє на підставі закону, на підставі ордера чи договору. Таким чином, він не є представником сторін, він є самостійною процесуальною фігурою. Діючи на підставі закону, прокурор є правозаступником. На таких же природних складових правозаступництва діє і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування.

Таким чином, проведений нами аналіз сучасних процесуальних кодексів дозволяє зробити висновок, що складові інституту представництва є однаковими в усіх трьох процесуальних галузях права. Однотипно визначені умови представництва, наприклад: «Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у... справі особисто або через представника» (ст. 38 ЦПК, ст. 56 КАС, ст. 28 ГПК), документи, необхідні для участі представника в судовому процесі, наприклад: «Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором» ( ст. 42 ЦПК, ст. 28 ГПК, ст. 58 КАС), осіб, які можуть чи не можуть бути представниками («Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок» ( ст. 41 ЦПК, ст. 57 КАС) тощо.

Отже, інститут процесуального представництва має місце і діє в усіх процесуальних галузях права з однотипним змістом. Процесуальне оформлення інституту представництва та тих процесуальних прав, які надаються довірителями своїм представникам, є аналогічним. Безумовно, ідентичними є і природа договірного і законного представництва та правозаступництва, суб’єктний склад представництва.

Таким чином, інститут процесуального представництва є міжгалузевим інститутом з однотипним змістом у всіх галузях процесуального права, а тому він має всі можливості для уніфікації в Судовому процесуальному кодексі України.

3.3