Поняття та предмет цивільного процесуального права як галузі права

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та які регулюють правовідносини, які складаються як між судом та учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Цивільне процесуальне право є частиною (галуззю) загальної системи права, підпорядковується його закономірностям і загальним принципам побудови права.

Предмет цивільного процесуального права

визначається системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу, змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій, системою цивільно- процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.

Метод цивільного процесуального права - це сукупність закріплених в нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які є предметом регулювання цивільного процесуального права. За своїм змістом метод цивільного-процесуального права є імперативно-диспозитивним. Імперативність методу

правового регулювання обумовлена тим, що цивільне процесуальне право є публічною галуззю права. Суд є органом державної влади, який реалізує свою владну компетенцію здійснюючи судочинство. А отже щодо нього в повній мірі розповсюджується норма ст. 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого

самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. ЦПК України чітко визначає дозволені межі поведінки для суду. В той же час в судовому процесі завжди мають місце як процесуальні правовідносини, так і матеріально-правові. Саме

матеріально-правовий спір між сторонами стає підставою для судової діяльності з розгляду та вирішення справи.

Захист цивільних прав, свобод та інтересів потребується у разі їх порушення, оспорювання або невизнання, тобто у разі здійснення певного посягання на них з боку інших учасників цивільних правовідносин. Особа, на права якої здійснюється посягання, може здійснювати захист без звернення за допомогою до органів державної влади, тобто здійснювати самозахист. Це може мати форму звернення безпосередньо до порушника з вимогою про відшкодування шкоди. Окрім здійснення самозахисту, особа, права якої порушені, невизнані або оспорені, може звернутися до уповноважених на те органів. Залежно від цього виділяється неюрисдикційна (самозахист) та юрисдикційна (шляхом звернення до юрисдикційних органів з метою захисту своїх прав) форми захисту прав та інтересів.

В рамках юрисдикційної форми захисту існують судовий, адміністративний, нотаріальний та громадський порядки захисту прав. Кожен з цих порядків має свої переваги та недоліки та, як правило, обирається особою, яка потребує захисту.

Переважаючою формою захисту є судова. Судовий захист можливий в порядку цивільного, господарського, кримінального, адміністративного судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Від форми та порядку захисту прав слід відмежовувати поняття «способу захисту» прав. Відповідно до ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи захисту права передбачаються в нормах матеріального права, а тому є категорією матеріального права. Загальні способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ст. 16 ЦК України. Так, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку ^в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення та інші.

У разі порушення окремих видів прав можливо застосовувати спеціальні способи захисту. Так, у разі порушення особистих немайнових прав фізичної особи внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, можуть застосовуватися такі способи як спростування цієї інформації або відповідь щодо недостовірної інформації (ст. 277 ЦК України). Спеціальні способи захисту передбачені для речових прав, прав інтелектуальної власності, сімейних, трудових та інших прав.

Кожен спосіб захисту має свою мету та умови застосування. Так, метою подання позову про визнання права є усунення невизначеності щодо суб'єктивного цивільного права особи, а також створення сприятливих умов для здійснення нею цього права. Вимогу про визнання права можна заявити у випадках, коли цивільне право певної особи не визнається, оспорюється або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують належність їй відповідного права (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 757/ 12726/ 18-ц).

Способи захисту були одним з проблемних питань у практиці ВССУ та ВСУ. Рішення судів скасовувалися з формальних причин у зв'язку з тим, що позивач «обрав неправильний спосіб захисту».

В контексті питання застосування «непойменованих» способів судового захисту варто звернути увагу на внесені зміни до ст. 16 ЦК та до ст. 5 ЦПК (якими способами захищаються права) та на постанови ВСУ №6-20сц11 від 21 травня 2012 р. (про поруку), №6-100сц12 від 10 жовтня 2012 р. (визнання договору укладеним), №6-32сц13 від 12 червня 2013 р. (перерахунок оплати ЖК-послуг).

Умовами для застосування судом «непойменованих» способів судового захисту є:

1) неефективність існуючого (передбаченого законом) способу захисту;

2) має бути відповідна вимога, вказана в позовній заяві;

3) є інший спосіб і цей спосіб є законним. Так, ст. 175 ЦПК України регулює зміст позовної заяви, в п. 4 якої зазначено, що позивач зобов’язаний вказати інший спосіб захисту права, який не суперечить закону, і який він просить визначити.

Таким чином, позивач, обираючи спосіб захисту, який він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом.

Обираючи спосіб захисту позивач повинен (в першу чергу) перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захисту. Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено - позивач повинен обрати саме такий спосіб.

Суд не має визначати ефективний спосіб захисту права замість позивача, тобто виходити за межі позовних вимог у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним.

Окрім цього, суд не вправі відмовити у задоволенні позову лише тому, що вимога позивача щодо захисту його права є неефективною.

1.2.