Докази та доказування в позовному провадженні цивільного, адміністративного і господарського процесуального права та можливості їх уніфікації

Кожна сфера людських стосунків, у якій має місце конфлікт, що потребує судового розв’язання, безумовно, пов’язується з наданням суду доказів та посиланням на них, оскільки лише на цій підставі можливе аргументування подій чи зіставлення позицій.

Отже, докази в загальному розумінні - це все те, чим ми оперуємо щодо тих чи інших подій, дій чи обставин, з метою переконання іншої сторони в наявності свого права чи заперечення такого права в інших осіб.

Безумовно, докази не виникають самі по собі. Вони мають або природне походження, або створені людиною як певні документи чи речі. Виходячи з цього, ми можемо стверджувати, що всі речі матеріального світу з точки зору їх фізичних властивостей, форми, об’єму, деформаційних можливостей є потенційними доказами зі своїм явним чи прихованим змістом. З урахуванням даних обставин виникає питання, що ж таке докази та чи є вони одноманітними в усіх процесуальних галузях права?

Незважаючи на те, що законодавець визначив поняття доказів, закріпивши його дефініцію в законі, ця фундаментальна процесуальна категорія залишається предметом дискусій і вимагає глибокого дослідження та наукового обґрунтування.

Уперше на поняття доказів звернули увагу вчені-процесуалісти другої половини ХІХ століття, коли в Російській імперії в 1864 році було проведено судово-правову реформу і прийнято Статут цивільного судочинства та Статут кримінального судочинства.

Так, К.І. Малишев у своєму підручнику «Курс гражданского судопроизводства», виданому в 1876 році, писав: «Доказательством в обширном смысле или доводом называется все то, что убеждает наш ум в истинности или ложности какого-либо факта или положения» ^[214]

[216, 344]. Є.В. Васьковський під доказами розумів «средства, с

помощью которых производится доказывание» ^[215] [74, 238].

За радянських часів поняття доказів розглядалося з позицій матеріалістичної теорії права, за якою докази не є засобами переконання суду, а є засобами досягнення істини у справі.

У цьому зв’язку С.Н. Абрамов зазначав, що докази - це засоби, які використовує суд для встановлення матеріальної істини ^[216] [6].

К.С. Юдельсон також стверджував, що під доказами необхідно розуміти засоби і способи для встановлення об’єктивної істини ^[217] [487]. Разом з тим такі наукові підходи до визначення поняття доказів не знайшли свого закріплення в Основах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, прийнятих у 1961 році (далі - Основи). Так, ст. 17 Основ передбачала, що доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані.

Ця позиція в подальшому знайшла своє відображення в Цивільному процесуальному кодексі 1963 року і була трансформована в усі нині чинні процесуальні кодекси.

Так, стаття 57 ЦПК України зазначає: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, які мають значення для вирішення справи».

Згідно зі ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь -які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових речових доказів, висновків експертів

Аналогічне поняття доказів дається і в кримінальному та господарському судочинстві (ст. 65 КПК, 32 ГПК).

Таким чином, законодавець, незалежно від процесуальних галузей права, під доказами розуміє будь-які факти, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовується чи заперечується відповідно позиція позивача чи відповідача. Безумовно, такі визначення поняття є надто загальними для розуміння сутності доказів та доказування в судових процесах, оскільки це визначення чітко не розкриває поняття доказів, їх зміст, відносність та допустимість доказів за їх змістом, формою, часом надання, видами тощо.

Ці та інші питання дають підстави говорити не просто про інститут доказів та доказування, а про цілий процесуальний напрям - «доказове право» ^[218] ^{^[219] [278]. Більшість американських юристів вважає, що доказове право, яке викладається в США як самостійний курс, є частиною різних процесуальних галузей права. При цьому чітко розмежовуються судовий процес, який передбачає правила судового розгляду, створені для ухвалення судового рішення, і докази як засоби для переконання суддів і присяжних, які підкоряються правилам логіки ²¹⁸ [493, 159].
С.Я. Фурса і Т.В. Цюра вважають, що такий напрям дослідження є доволі перспективним, але вони ставлять під сумнів саму назву такого напряму, оскільки в цивільній справі «виникатиме обов’язок доказування, а не право» ^[220] [442, 23].
Ми можемо погодитися з такою позицією, оскільки позивач звертається до суду добровільно, використовуючи своє право на звернення до суду з метою захисту своїх порушених прав, свобод чи інтересів. При цьому сторони на власний розсуд розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору (ч. 2 ст. 11 ЦПК ст. 2 ГПК,ч. 3 ст. 4 КАС). Але в подальшому ч. 3 ст.10 ЦПК вже посилює обов’язок по доказуванню, зазначаючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається (ч. 3 ст. 10 ЦПК). У той же час ч. 1 ст. 60 ЦПК України вже жорстко вимагає від кожної зі сторін обов’язкового доведення тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський процесуальний кодекс більш виважено ставиться до обов’язку доказування. Так, ст. 33 ГПК зазначає «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Аналогічно трактує обов’язок доказування і ч. 1 ст. 71 КАС України.
Таким чином, поняття доказів і обов’язки по доказуванню в усіх трьох процесуальних галузях права є схожими.
Разом з тим ми вважаємо, що законодавець не повинен покладати на сторони зобов’язання по доказуванню, оскільки це швидше право сторін, а ніж обов’язок.
Пленум Верховного Суду України «Про порядок розгляду справ у суді І інстанції» зазначає, що явка сторін у судове засідання є їх правом, а не обов’язком. Якщо зіставити логіку цих двох позицій, то можна зробити висновок, що, безумовно, доказування є правом сторін, а не їх обов’язком. У той же час Є.Д. Лук’янчиков та В.П. Євтушок зазначають, що поняття «докази» за своїм змістом відповідає терміну «інформація» ²²⁰ [211, 50].
Ми погоджуємося з цією позицією, оскільки під поняттям доказів розуміємо не відокремлену одиницю інформації, якою є кожен доказ, а загальну сукупність носіїв інформації. Треба зазначити, що за наявності цілої низки доказів на їх інформаційному полі виникає інформаційний хаос, який упорядковується системною логікою судді. Звичайно, це складний процес, який, до речі, стосується і сторін, оскільки останні також здійснюють аналітичну роботу зі змістом своїх доказів, формуючи при цьому свою правову ^[221]
позицію. Таким чином, учасниками доказового процесу з точки зору аналітичної роботи зі змістом доказів є не лише суд, а і сторони.
Особливе місце в цьому процесі належить позивачам. Безумовно, у питаннях організації на стадії звернень до суду вони займають активну позицію. Їх внутрішнє переконання у правоті своїх дій поступово створює таку потужну психологічну силу, яка спонукає останніх навіть за відсутності достатніх доказів чи спірності їх позицій звертатися до суду, сподіваючись на співчуття суддів до їх ситуації. У таких випадках позивачі вже не можуть відступитися. Відчуття обов’язкової «перемоги» надає їм ще більшої впевненості. Таким чином, позивачі створюють самі для себе ефект непереборної психологічної сили, яка не дає їм можливостей для відступу. У таких випадках вони часто невзмозі адекватно аналізувати ситуацію, вважаючи, що лише вони праві, а інші просто не можуть зрозуміти їх. Це і є тим психологічним прологом, який під час звернення особи до суду ми назвемо інтересом, оскільки в резолютивній частині позову такий інтерес у вигляді матеріального чи нематеріального блага є обов’язковим атрибутом.
Ми говоримо про інтерес як одну зі складових частин майбутнього доказового права, яке неодмінно буде сформовано в Україні і стане предметом викладання на юридичних факультетах ^[222]. Це буде уніфікована дисципліна, яка поєднає в собі всі особливості щодо змісту доказів та процедури доказування в усіх процесуальних галузях права. Безумовно, розуміння природи формування позову дає розуміння всього того, що пов’язано з доказуванням у судовому процесі. Разом з тим кожен факт може бути доведений за допомогою засобів доказування. Перелік таких засобів закріплено законодавцем у ч. 2 ст. 57 ЦПК України. До них належать: а) пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; б) показання свідків; в) письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи; г) висновки експертиз. Ідентично перелічує і закріплює засоби доказування і ч. 1 ст. 69 КАС України. У Господарському процесуальному кодексі з урахуванням особливостей господарських справ засобами доказування визнаються пояснення представників, письмові та речові докази та висновки судових експертиз (ст. 32 ГПК).
Таким чином, доказування в усіх процесуальних галузях права здійснюється за допомогою однакової конструкції засобів доказування. При цьому такий перелік засобів доказування не підлягає розширеному тлумаченню. Тому засобами доказування не є висновки спеціалістів, пояснення заінтересованих осіб тощо.
Кожен із засобів доказування вже своєю назвою інформує про природу отримання доказової інформації. Так, говорячи про спір, ми визначаємо, що його складовими є: а) передумови спору; б) сам спір; в) закінчення спору; г) ті наслідки, які мали місце внаслідок спору. У той же час, якщо мова йде про свідків, то треба розуміти, що ці особи або пов’язані з підставами виникнення спору, або були свідками такого спору і володіють інформацією, яка може стосуватися справи. Якщо ж свідок, даючи показання, не може повідомити джерело інформації, то його показання не набудуть статусу доказів.
Отже, показання сторін та показання свідків за своєю природою є першоджерелом у доказуванні. Письмові й речові докази можуть мати місце лише тоді, коли інформація, яку вони містять, є: а) відносною та б) допустимою. Вважаємо за необхідне наголосити та тому, що на сучасному етапі письмові докази, крім паперової форми, можуть бути представлені в електронному вигляді. Але, за словами Рудої Т.В., «в ЦПК відсутня вказівка на віднесення електронних документів до письмових доказів, не врегульовано порядок дослідження і оцінки електронних доказів у суді, що ускладнює їх використання в процесі» ^[223] [289, 9].
Якщо ж мова йде про експертизи, то зауважимо, що це докази, які є неприродними, оскільки формуються спеціально на замовлення чи виконання ухвали суду або створюються на основі наукових знань спеціалістом.
Отже, можна стверджувати, що «доказами в будь-якій галузі процесуального права є доказова інформація, яка стосується предмета доказування і міститься в засобах доказування»^[224] [178, 122].
На стадії судового доказування позиції позивача й відповідача урівнюються, оскільки сторони в усіх видах судових процесів мають рівні процесуальні права та обов’язки (ч. 1 ст.31 ЦПК, ч.1 ст. 49 КАС, ч. 1 ст. 22 ГПК).
Разом з тим позивач, надавши докази суду на стадії організації судового процесу і вважаючи, що його позиція є правовою, активно контролює процесуальні дії відповідача з точки зору надання останнім заперечень на позов та доказів на підтвердження своєї правоти і за допомогою питань уточнювального характеру, своїх заперечень, питань, пов’язаних зі змістом доказів, заявленням клопотань продовжує вдосконалювати свою правову позицію.
Відповідач на стадії доказування цілеспрямовано протидіє як доказам, які надав позивач, так і предмета спору, природі його виникнення, обґрунтовуючи свою позицію як правову, навіть і за відсутності в нього доказів. У цьому полягає суть позовного провадження, у якому доказування є центром судового процесу в усіх процесуальних галузях права, коли спір ведеться як за наявності доказів, так і за їх відсутності.
Іншим учасником судового процесу є треті особи, які не заявляють вимог на предмет спору. Вони можуть брати участь у процесі на стороні позивачів чи відповідачів, проте така участь має здебільшого пасивний характер. Активність цих суб’єктів має місце лише під час їх пояснень, у яких треті особи, як правило, описують певні дії чи події за участю сторін, висловлюючи особисту позицію щодо предмета спору. Така їх поведінка зумовлюється відсутністю заінтересованості щодо предмета спору. Для них судовий процес часто носить інформаційний характер. У таких випадках вони не бажають з’являтися в судове засідання, направляючи до суду заяви про розгляд справ за їх відсутності. Така ситуація має місце в усіх судових процесах незалежно від їх юрисдикційної приналежності.
Прикладом цього може бути справа № 5021/992/12, розглянута колегією суддів Харківського апеляційного господарського суду 18.12.2012 за скаргою фізичної особи-підприємця Аліфанової Тетяни Миколаївни на рішення Господарського суду Сумської області від 26.09.2012р. за позовом Публічного акціонерного товариства "Компанія "Райз", м.Київ до Фізичної особи-підприємця Аліфанової Тетяни Миколаївни, смт.Степанівка Сумського району Сумської області...
У своїй постанові від 18 грудня 2012 р. апеляційний суд зазначив: «виходячи з того, що явка сторін не визнавалася
обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача за первісним позовом та третіх осіб за наявними у ній матеріалами» ^[225] ^{^[226] [391].}
Така ж ситуація мала місце і під час розгляду цим же судом апеляційної скарги Приватного підприємства «Дружба 6» на рішення Господарського суду Сумської області від 20.12.2012р., де треті особи також не заявляють самостійних вимог на предмет спору [323]. Аналогічні ситуації спостерігаємо і в постановах справ № 1109/10106/12 ^[227] [319], № 2/0301/71/2012 ^[228] ^{^[229] [335], № 905/2828/13 ²²⁸ [411], № 5015/801/12 ^[230] ^{^[231] [386] тощо.}}
Разом з тим існують і треті особи, які заявляють вимоги на предмет спору. Такі випадки є поодинокими і пов’язані, як правило, з діями сторін, які стосуються майна третіх осіб, про що останні можуть і не знати.
Так, Ковпаківський районний суд м. Суми розглядаючи позов П. В. до Сумської міської ради про визнання позивача правонаступником щодо будівель і землі вимушений був об’єднати і розглянути в одному провадженні позов третьої особи - Сумського міського об'єднання громадян «Вікторія», яке подало позов про відмову у встановленні правонаступництва П. В. на будівлі і землю ²³⁰ [404].
Аналогічно мало місце заявлення третьою особою самостійних вимог у господарській справі № 5021/29/12 від 16.02.2012 р., яку розглянув Господарський суд Сумської області, де сторонами спору були фізична особа-підприємець і Сумська міська рада. Третьою особою, яка заявляла вимоги на предмет спору з питанням про визнання незаконним рішення Сумської міської ради та його скасування було ТОВ «Східномонтаж-83» м. Суми ^[232] [388]. Аналогічними є справи № 256/439/13-ц ^[233] [363], № 2-1566/11 ^[234] [343], № 5023/2131/12 ^[235] [392].
У той же час сторони чи треті особи можуть представляти свої інтереси в суді через представництво. Представниками цих суб’єктів, як правило, є адвокати, фахівці в галузі права тощо. На стадії доказового процесу вони займають найактивнішу позицію. Це зумовлено зобов’язаннями, які вони взяли на себе відповідно до цивільно-правових угод, укладених між ними і довірителями (сторонами, 3-ми особами). На підставі таких угод представники отримують довіреності із зазначенням усього переліку процесуальних прав, які передали їм довірителі. Такий підхід до «процесуально- документального оформлення повноважень представника в різних процесуальних галузях права характеризується ідентичністю, що і поєднує дані галузі права» ^{233 234 ^[236] [496, 48]. При цьому між судом і представником виникають правовідносини безпосередньо процесуального характеру, оскільки представник у першу чергу діє в межах процесуальних норм права, які носять публічний характер, і лише в межах таких процесуальних правовідносин вони діють за рахунок процесуальних прав довірителів, які носять приватний характер, оскільки довіритель не передає своїй довіреній особі процесуальні права, передбачені законом, оскільки такі права неможливо передати, бо вони передбачені процесуальними нормами відповідно до їх процесуального статусу. При цьому треба зауважити, що довіритель лише надає довіреній особі право на користування своїми процесуальними правами, а точніше - певним обсягом своїх процесуальних прав, «у межах яких представник має можливість діяти правомірно. Якщо ж представник діє за межами таких прав, то такі дії будуть нелегітимними» ^[237] [499, 113].}
На цих підставах представники на основі наданих їм повноважень ретельно перевіряють інформаційний зміст кожного наданого сторонами доказу через постановку питань сторонам безпосередньо в ході судового процесу. Разом з тим представники контролюють один одного на предмет змісту таких питань та відповідей на них. Це вони проводять зіставлення доказової інформації на стадії судових дебатів, трактуючи її зміст у світлі вимог своїх довірителів, даючи при цьому юридичну оцінку тим чи іншим діям чи подіям, у яких брав чи не брав участь позивач чи відповідач.
Безумовно, усі ці суб’єкти доказового процесу переслідують виключно свої інтереси, які можуть бути явними чи прихованими. Сторони, їхні представники на основі предмета спору виокремлюють кожен юридично значимий факт, доносячи його зміст до суду, оскільки кожен з них може впливати на кінцевий результат, тобто те благо, яке є кінцевим продуктом всієї процесуальної діяльності й доказового процесу зокрема. На підставі кожного з цих юридично- значимих фактів сторони вибудовують певну системно-доказову логічність. І це дійсно так, хоча учасники доказового процесу просто не помічають цього, але «кожна діяльність незалежно від її виду має свій технологічний процес, який передбачає певну послідовність» ^[238] [499, 145]. При цьому таку послідовність формують лише сторони та їхні представники. Суд у цьому процесі жодної участі не бере. Такий процес доказування є характерним для всіх процесуальних галузей права без винятку. Його суть буде притаманною і Судовому процесуальному кодексу, який, як ми уже зазначали раніше, зможе обслуговувати як процедуру розгляду справ у загальних судах, так і квазісудах, які мають місце сьогодні і які можуть з’явитися в майбутньому з метою єдиного підходу до природи і розуміння змісту процесуальних дій та інститутів, процесів доказування та їх суб’єктів.
«Необхідно зазначити, що процес доказування учасниками судового процесу, безумовно, ґрунтується на дозованій інформації, оскільки кожна зі сторін намагається звернути увагу суду лише на ту інформацію, яка надає їй можливість вигідно подати сильні сторони своєї позиції і приховати слабкі. При цьому сторони, 3-і особи, їхні представники посилюють цей процес за допомогою інтонацій, жестів, міміки, логічності, а іноді й нелогічності сформульованих ними запитань. Такі особливості доказового процесу мають місце в усіх видах судових процесів. При цьому вони збігаються в усіх процесуальних деталях. Це дає нам підстави говорити про уніфікаційні можливості стадії доказування»^[239] [178, 124-125].
Інтерес у доказуванні можна класифікувати на загальний і локальний. Загальний інтерес - це процесуальна категорія, з якою сторони пов’язують кінцевий процесуальний результат, тобто те благо, яке буде зазначено в резолютивній частині рішення суду.
Локальний інтерес - це інтерес, який пов’язується лише з певною процесуальною дією, після закінчення якої інтерес змінюється на наступний і пов’язується з іншою процесуальною дією. У такому змінному процесі локальних інтересів полягає механізм змагальності сторін, який має місце в кожній із процесуальних галузей права. Таким чином, ми вважаємо, що центр у доказуванні повинен бути зміщений у бік суб’єктів доказування, оскільки така процесуальна діяльність суб’єктів доказового процесу здебільшого, на думку Д.М. Чечот, утворюється через поступальний процесуальний розвиток правовідносин ^[240] [97, 9]. Треба зазначити, що доказування є кульмінаційним процесом, якому передує виявлення всієї сукупності доказів, їх збирання, надання їх суду. Доказування ґрунтується на психологічних його основах.
Таким чином, ми розглянули процесуальні дії сторін, третіх осіб та їхніх представників на стадії доказового процесу в судових засіданнях. Не можна заперечити й той факт, що процесуальна діяльність, яка пов’язується з наданням доказів та процедурою їх дослідження в судових процесах, регулюється в першу чергу процесуальними нормами. Разом з тим заради справедливості потрібно зазначити, що всі без винятку процесуальні і пов’язані з ними механічні дії учасників доказового процесу процесуальними нормами передбачити неможливо. У процесуальних кодексах різних процесуальних галузей права відбувається закріплення лише базових, ключових позицій у доказуванні. Так, процес подання доказів сторонами регулюється ст. 131 ЦПК, ст. 33 ГПК, ч. 2 ст. 69 КАС України, а забезпечення доказів відповідно ст. 135 ЦПК та ст. 73 КАС України. Витребування доказів регулюється ст. 137 ЦПК, ч.3 ст. 71 КАС та ст. 38 ГПК України.
У той же час законодавець, виходячи з питань оперативності, точності процедури доказування, розуміння суті вимог до процесу доказування, а разом з цим і до доказів, установлює цілу низку процесуальних правил, яких необхідно дотримуватися. Так, законодавець зазначає, що докази, які надають сторони, 3-і особи чи їхні представники повинні бути належними, тобто інформаційно пов’язаними із предметом доказування, оскільки в іншому випадку суд не візьме їх до уваги (ст. 58 ЦПК, ст. 34 ГПК, ст. 70 КАС). Разом з цим одночасно такі докази повинні бути допустимими з точки зору законності їх отримання та відповідати певним вимогам, передбаченим законом (ст. 59 ЦПК, 34 ГПК, 70 КАС). Отже, загальні підходи до визначення поняття доказів, їх суб’єктів, обов’язковості доказування та подання доказів, процесу доказування в усіх процесуальних галузях права є однотипними.
Вважаємо за необхідне розглянути процесуальне становище суду у процесуальних галузях права на стадії доказування. Ю.Ю. Ветютнев у цьому зв’язку зазначав: «Любое судебное дело заранее предполагает несколько вариантов решения, иначе не было бы смысла его рассматривать в суде... Известно, что практически по любому правовому вопросу между юристами существуют разногласия и поэтому одно и тоже дело может быть разрешено по-
240 r^7∕" разному, в зависимости от того, к какому судье оно попадет» [76, 65].
Так, процес доказування, у якому беруть участь сторони, треті особи та їхні представники, з одного боку, та суд, перед яким такий процес відбувається, з іншого боку, створюють процесуальну форму судових процесів, у межах якої відбувається не лише перелік доказів із розкриттям їх змісту, а й реалізується суть доказування - зіставлення змісту доказів, аргументація певних їх положень, трактування тих чи інших дій та подій, які мали місце, чи могли б мати місце, трактування юридичних понять та юридичної кваліфікації предмета спору. Таким чином, процес доказування - це цілий комплекс різноманітних дій, суть яких завжди фокусується на предметі доказування. Кожен із таких доказових комплексів на певних етапах розгляду справ то переважає, то урівнюється. У зв’язку з цим говорити на початку судового процесу про судове рішення на користь тієї чи іншої сторони практично неможливо. Крім того, результат у доказуванні багато в чому залежить від судді, який оцінює такі докази з точки зору їх переконливості, ступеня довіри, відносності тощо. У цьому плані важливим є не лише життєвий, але і професійний досвід судді, загальний рівень його підготовки, уміння швидко сприймати та аналізувати події, переконливо ставити запитання, точно й логічно складати процесуальні документи. Усі ці моменти відіграють не останню роль у доказовому процесі, оскільки сторони доказують, а суд сприймає таке доказування. Таким чином, процес доказування з точки зору суду - це перш за все пізнання предмета спору через інформацію, яку вилучено зі змісту кожного доказу. Н.В. Логін у зв’язку з цим зазначає, що доказування з точки зору правових загальнотеоретичних понять є одним із різновидів пізнання, для якого характерна єдність двох взаємопов’язаних ступенів пізнання - чуттєвого (безпосереднього) та раціонального
²⁴⁰ Ветютнев Ю. Ю. Синергетика в праве / Ю. Ю. Ветютнев // Государство и право. - 2002. - №4. - С. 64-69.
(опосередкованого) ^[241] [209, 287]. А. Р. Ратінов у цій частині говорить, що: «Доказывание представляет собой процесс установления истины в судопроизводстве, ее познание, обоснование представлений о ее содержании. Его сущность заключается в собирании, исследовании, оценке и использованию доказательств» ^[242] [274, 107].
Ю.К. Осіпов вважає, що судове доказування - це не лише процесуальна діяльність усіх учасників процесу, це процес пізнання в широкому його розумінні ^[243] [313, 137-138]. Отже, процес
доказування вчені пов’язують із пізнанням як логічною діяльністю людини, але пізнання - це також процес, який є настільки складним, що сприймати його лише з юридичної точки зору неможливо. У цьому процесі поєднуються правила логіки, психології, філософії, про що багато людей навіть не здогадуються, оскільки пізнання сприймається ними як природний процес. Разом з тим пізнати предмет у собі неможливо, оскільки доказування - це завжди процес відтворення історії через докази як певні факти, які, безумовно, відтворюють ключові позиції події чи певної дії. Іншу їх частину на основі життєвого досвіду ми відтворюємо логічно. Але є певні факти, які перебувають поза межами нашої уваги. Отже, вважаємо за можливе сказати, що доказування завжди переповнене латентністю доказів. Безумовно, кожна сторона намагається звести таку латентність до мінімуму. У цьому полягає якраз інтерес суду, оскільки сторони, як правило, надають докази лише з точки зору свого інтересу. Суд же повинен уточнити всі, навіть незручні для сторін, позиції. З цієї причини суд у процесі доказування останнім ставить запитання сторонам.
Сьогоднішня тенденція всіх процесуальних кодексів, судової практики пов’язана з принципом - швидкість вище за якість. Ми повинні зазначити, що якщо така тенденція буде превалювати, то доказування може звестися до формалізму, а судові рішення будуть ухвалюватися за наявністю доказів на момент звернення до суду. Таким чином, процес доказування в кожній процесуальній галузі права може стати не центральною чи головною частиною судового процесу, а просто прохідною процесуальною дією, у якій головним суб’єктом є лише суддя. Разом з тим, незважаючи на загальні процесуальні положення доказування, контроль та участь суду в цьому процесі, процес доказування не лише в різних галузях процесуального права, але й у справах однієї галузі права завжди буде різним. Така особливість полягає в тому, що процедуру доказування неможливо звести до статичної форми. Це живий емоційний процес, оскільки процес доказування ґрунтується на умінні блискавично орієнтуватися в подіях, у самому процесі. Усі ці моменти, безумовно, залежать від предмета спору та тих обставин, на підставі яких він виник, системи доказів, оперативності їх надання чи витребування і, безумовно, досвіду в цьому учасників судового процесу. З урахуванням даних обставин виникає питання, що ж таке доказування в загальному розумінні всіх процесуальних галузей права? Які його складові частини? Чи існують загальні правила доказування для всіх судових справ без винятку? Для того, щоб відповісти на ці складні питання, потрібно дати визначення поняття доказування. Доказування - це комплекс процесуальних дій усіх учасників судового процесу, який передбачений процесуальним законодавством з метою відтворення історії виникнення, розвитку та закінчення тих чи інших дій чи подій, учасниками яких були сторони. Отже, доказування - це комплекс процесуальних дій, це синтез доказової інформації, наданої позивачем та відповідачем під контролем суду безпосередньо в судовому процесі.
У процесуальній діяльності з розгляду цивільних, господарських чи адміністративних справ докази, які одержані з порушенням порядку, установленого законом, суд не сприймає як докази (ч. 1 ст. 59 ЦПК, ч. 2 ст. 34 ГПК). При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК, ч. 1 ст. 70 КАС).
Разом з тим законодавець включив до всіх процесуальних кодексів доказові презумпції та процесуальні фікції, які є неодмінними складовими процесу доказування. Так, під доказовими презумпція ми розуміємо логічні припущення, які завжди мають місце щодо існування чи неіснування конкретного юридично значимого факту. З метою розуміння суті доказових презумпцій вважаємо за необхідне навести приклад. Якщо особа порізала палець, то ми розуміємо і без слів, що вона відчуває фізичний біль. У цій частині А.В. Федотов зазначає, що доказові презумпції - це підтвердження ймовірності чи конвенційно-достовірного існування факту, пов’язаного причинно-наслідковим або етичним зв’язком з іншим, достовірно встановленим фактом ^[244] [439]. Отже, інститут доказових презумпцій має місце в кожній процесуальній галузі права, оскільки доказові презумпції є невід’ємною частиною судового доказування.
У той же час процесуальні фікції «розкривають суть фікцій у матеріальному праві, вони є їх прикладним легалізованим провадженням» ^[245] [499, 149].
Д.Д. Луспеник у цій частині зазначає, що під процесуальною фікцією розуміють використання з певною метою положень, які не відповідають дійсності. У процесуальному праві за умови доведення певного фактичного складу свідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки ^[246] [213, 42]. Наприклад, інститут судового представництва, який має місце в кожній процесуальній галузі права, є процесуальною фікцією, оскільки передати процесуальні права природно неможливо, бо природні суб’єктивні права особи є невідчужуваними. Іншим прикладом можуть слугувати справи про усиновлення (ЦПК), передачу землі в оренду чи визнання права власності на землю.
Отже, процесуальні фікції - це процесуальні умовності, які мають місце в доказуванні для більш точного розуміння переходу неприродних процесів у природні, оскільки лише за таких обставин юридично встановлені факти будуть мати певні юридичні наслідки.
Таким чином, під час визначення предмета доказування в усіх без винятку процесуальних галузях права мають місце одні і ті ж проблемні питання: а) які конкретно питання підлягають
доказуванню? яка їх кількість? б) які докази є наявними, а які потрібно зібрати та в який спосіб? Чи будуть при цьому такі докази відносними та належними? в) який обсяг доказів буде достатнім для доказування кожного юридичного факту? г) які наслідки очікуються під час виконання всіх дій по кожному юридично значимому факту? д) чи може вся сукупність процесуальних наслідків, отриманих протягом усього процесу доказування, призвести до остаточного, але позитивного висновку у справі?
Разом з тим усі учасники доказового процесу повинні розуміти, що докази в суді не мають викликати різнотлумачень, мають бути однозначно зрозумілими без додаткового пояснення їх змісту.
Безперечно, на стадії сприйняття доказів важлива роль відводиться суду. Суддя повинен знати не лише матеріальне чи процесуальне право, що є, безумовно, важливим, а й повинен мати достатній життєвий досвід, щоб сприймати доказування не лише з точки зору закону, а й з точки зору справедливості як суті верховенства права.
Безумовно, у всіх процесуальних галузях права мова йде про обов’язок у доказуванні (ч. 1 ст. 60 ЦПК, ст. 33 ГПК, ст. 71 КАС).
Треба зазначити, що кожна особа має різні здібності до акумулювання доказової інформації, сприйняття навколишнього світу. У зв’язку з цим одні й ті ж події чи дії сторони сприймають і трактують по-різному і, як зазначає М.М. Ясинок, «відтворюють інформацію в різних її обсягах та з різною точністю» ^[247] [499, 153]. Суд же сьогодні не зобов’язаний установлювати істину у справі, а тому він обмежується лише тим обсягом доказової інформації, яка дає підстави для ухвалення судового рішення.
Таким чином, здійснене нами дослідження дозволяє стверджувати, що підходи до визначення понять доказів та доказування, їх суб’єктів, процесу доказування в усіх процесуальних галузях права є ідентичними. Доказування є міжгалузевим інститутом, який існує в межах усіх процесуальних галузей права. Особливості доказового процесу також збігаються в усіх процесуальних деталях у всіх процесуальних галузях права.
Отже, зазначені поняття можна уніфікувати в єдиному Судовому процесуальному кодексі, який зможе обслуговувати як процедуру розгляду справ у загальних судах, так і квазісудах з метою єдиного підходу до природи й розуміння змісту процесуальних дій та інститутів, засобів і процесів доказування та їх суб’єктів.
2.4}

<< | >>

↑

Источник: Курило М. П.. Цивільне процесуальне право України та уніфікація на його основі інших процесуальних галузей права : теорія і практика : Монографія. - Суми : Сумський національний аграрний університет,2014. - 401 с.. 2014

Еще по теме Докази та доказування в позовному провадженні цивільного, адміністративного і господарського процесуального права та можливості їх уніфікації:

- Гражданский процесс РФ - Гражданское право РФ - Цивільне право України - Цивільний процес України -