Порівняльний аналіз змісту і дії принципів цивільного, адміністративного та господарського процесуального права та їх уніфікаційні можливості

Будь-яка сфера людської діяльності, від простої до складної, ґрунтується на певних закономірностях, правилах, постулатах, основах, які характеризують її, розкривають її зміст, формують погляди особи, виступаючи фундаментальними основами такої діяльності.

Ні ЦПК, ні КАС, ні ГПК чи КПК України як правові відокремлені процесуальні системи, які функціонують за певними врегульованими процесуальними нормами та правилами, не є винятком з цього, а тому також мають свої, притаманні лише їм процесуальні постулати, закономірності, які отримали загальну назву - принципи.

Слово «принцип» походить з латинської мови («principium») і означає «те, що лежить в основі певної теорії, вчення, науки, світогляду тощо». Саме основи як фундаментальні складові всіх процесуальних галузей права і визначають спрямованість їх процесуальних правовідносин, предмет та методологію судових процесів.

Незважаючи на те, що в юридичній літературі дослідженню поняття процесуальних принципів присвячено не одну наукову роботу, усе ж науковці так і не виробили єдиного підходу до його визначення. Причина, на нашу думку, полягає в тому, що такі дослідження проводилися тільки на основі цивільного процесуального права і стосувалися процесуального змісту, як правило, одного принципу. Досліджень, які б охоплювали всі без винятку процесуальні галузі права з питань процесуальних принципів, ні в Україні, ні в країнах СНД не проводилося. Ми вважаємо, що необхідно здійснити порівняльний аналіз характерних для всіх процесуальних галузей права основоположних процесуальних принципів, основою яких є природна потреба особи в судовому захисті прав, свобод та інтересів людини і громадянина.

У науковій літературі з питань цивільного, адміністративного та господарського процесуального права по-різному визначено основні поняття процесуальних принципів.

Так, представники галузі цивільного права радянської епохи С.Н.

цивільного процесуального права обумовлені базисом соціалістичного суспільства і є політико-правовими ідеями, нормативно-керівними основами (началами) даної галузі права.

За часів незалежності М.Й. Штефан дає інше визначення поняття процесуальних принципів, зазначаючи, що принципи - це закріплені у процесуальних нормах правові погляди українського народу на мету і завдання правосуддя в цивільних справах, їх організаційну побудову та процесуальну діяльність^[48] [482, 29].

Інші вчені, зокрема В.І. Тертишніков ^[49] [421, 18], В.А. Кройтор, М.М. Ясинок ^[50] [93, 39], зазначають, що цивільно-процесуальні

принципи - це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які отримали закріплення в нормах цивільно -процесуального права, унаслідок чого стали основними положеннями. С.В. Щербак, С.Я. Фурса ^[51] [452, 64] під принципами цивільного процесуального права розуміють основні положення, що виражають його сутність, специфіку та зміст.

Дослідники в галузі господарської юстиції, як і дослідники в галузі цивільної юстиції, також давали різні визначення поняття процесуальних принципів у господарсько-процесуальному праві. Такі, Т.Є. Абова ^[52] [4, 78], А.А. Добровольський ^[53] [126, 51],

І.Г. Побірченко ^[54] [246, 117.] зазначали, що принципи - це основні положення, які у своїй сукупності характеризують найсуттєвіші риси процесу, а також зміст і призначення його основних інститутів. Інші науковці, зокрема Н. А. Абрамов ^[55] [5, 18], дотримуються думки про те, що принципи господарського процесуального права - це вихідні основоположні положення того чи іншого явища, які чітко визначають його сутність.

Деякі дослідники під процесуальними принципами розуміють керівні ідеї, які визначають структуру господарського процесу.

Представник адміністративної галузі права Р.С. Павловський свого часу під процесуальними принципами розумів вихідні, об’єктивно зумовлені і стабільні основоположні начала, згідно з якими сформовано систему й визначено зміст даної галузі права^[56] [240, 9]. Разом з тим О.М. Бандурка, М.М. Тищенко під

процесуальними принципами адміністративно-процесуального права розуміють вихідні, основні ідеї, відповідно до яких така діяльність здійснюється, спираючись на конституційні принципи державного управління^[57] [60, 28].

Під принципами кримінально-процесуального права

Л.М. Лобойко визнає закріплені у правових нормах вихідні положення, що відбивають панівні в державі політичні та правові ідеї та визначають сутність організації і діяльності компетентних державних органів ^[58] [208, 9]. Л.Т. Ульянова під принципами розуміє керівні ідеї, які визначають побудову кримінального процесу ^[59] [429, 62].

Таким чином, незважаючи на те, що на перший погляд учені - процесуалісти різних процесуальних галузей права дають неоднакові визначення поняття процесуальних принципів у цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному

процесуальному праві, усе ж основною думкою в таких визначеннях є те, що принципи - це керівні, вихідні політико-правові ідеї, зумовлені соціально-економічним розвитком суспільства, які закріплені у процесуальних нормах права і є обов’язковими для їх застосування під час вчинення правосуддя.

З урахуванням цього ми можемо сказати, що поняття процесуальних принципів у всіх процесуальних галузях права є за своїм змістом однотипними і мають єдину природу, незважаючи на те, що цивільний та господарський процеси розглядають приватні справи, а кримінальний та адміністративний процеси - публічні справи. У той же час, якщо принципи всіх чотирьох процесуальних галузей права змістовно однаково регулюють судову процедуру на різних її стадіях у питаннях верховенства права, законності, диспозитивності, змагальності, надання доказів, безпосередності, усності тощо, то ми вже можемо говорити про те, що ці процесуальні галузі права, незважаючи на різний їх предмет розгляду, є суміжними, оскільки однотипною є не лише їх структура, а і процесуальна форма та процедура, яка ґрунтується на одних і тих же принципах.

Якщо ж процесуальні принципи за своїм змістом є доволі схожими, то виникає питання, які спільні та відмінні риси їм притаманні та чи не виникає між одними і тими ж принципами, які мають місце в різних процесуальних галузях права, процесуального конфлікту?

Отже, дослідження процесуальних принципів є актуальним для розуміння того, як будуть розвиватися в подальшому процесуальні галузі права та чи можливе створення на їх основі єдиного судового процесуального кодексу з окремим закріпленням у ньому судових процедур, що регулювали б не лише цивільні, господарські чи публічно-правові спори, а й земельні, сімейні, житлові, трудові спори з урахуванням особливостей їх розгляду, а також справ скороченого, наказного, окремого, апеляційного та касаційного провадження тощо.

Ураховуючи той факт, що кожен принцип правосуддя відіграє самостійну роль у судовому процесі, потрібно зазначити, що в сукупності вони становлять єдину систему принципів, оскільки змістовно всі вони тісно пов’язані між собою. Така система принципів є в кожній із чотирьох суміжних процесуальних галузей права. Якщо ж провести уніфікацію цих систем, то вони точно будуть накладатися одна на одну, створюючи таким чином єдину систему процесуальних принципів, що дасть можливість створити єдині підходи до правосуддя в державі, оскільки принципи цивільного, господарського, адміністративного та кримінального процесуального права мають не лише однакову їх назву, наприклад принципи законності, диспозитивності, змагальності, гласності, але й діють з однаковим змістом у цих судових процесах, а тому зумовлюють однотипні дії як суду, так і учасників судових процесів.

У той же час у кримінальному провадженні через одночасний розгляд кримінальної і цивільної справи процесуальні принципи цивільного і кримінального процесуального права синтезуються шляхом їх складення і в такому вигляді одночасно регулюють процедуру розгляду і кримінальних, і цивільних справ, створюючи при цьому досить ефективну процесуально-правову комбінацію, що, безумовно, сприяє, з одного боку, оперативному розгляду кримінальних справ, а з іншого - оперативному відшкодуванню спричиненої злочином матеріальної та моральної шкоди.

Перевіримо наші висновки шляхом дослідження кожного із вищезазначених принципів у кожній із процесуальних галузей права.

Цивільне процесуальне право ґрунтується на принципах, які закріплені в його нормах. Це принципи законності; рівності учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін; диспозитивності; безпосередності; гласності судового процесу та повного його фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження; обов’язковості постанов суду; незалежності та недоторканності суддів. Дані принципи закріплені як у Цивільному процесуальному кодексі України (ст. 6, 7, 10, 11, 159 ЦПК України), так і в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» ст. 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 ^[60] [267].

Якщо звернути увагу на перелік процесуальних принципів господарського процесуального права, то ми знову бачимо принципи законності (ст.4 ГПК); рівності учасників процесу перед законом і судом (ст.4-2 ГПК); доступу до правосуддя (ч.7 ст. 4 ГПК) обов’язковості судових рішень (ст.4-5 ГПК); змагальності сторін (ст.4-3 ГПК); гласності і відкритості судових проваджень та їх точного фіксування технічними засобами (ст.4-4 ГПК); мови господарського провадження (ст.3 ГПК) ^[61] [90].

Що ж стосується адміністративно-процесуального права, то перелік таких принципів закріплено у ст. 7 КАС України, а також і в окремих його нормах. Так, поняття принципу верховенства права закріплено у ст. 8 КАС, а законності - у ст. 9 цього ж Кодексу. Принципи рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин, гласності й відкритості адміністративного процесу,забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду закріплено відповідно у ст. 10, 11, 12 та 13 КАС України.

Кримінально-процесуальне право також закріплює в КПК принцип верховенства права (ст. 8 КПК), законності (ст.9 КПК), рівності перед законом і судом (ст.

При цьому, незважаючи на нормативне закріплення процесуальних принципів у кожній процесуальній галузі права, усе ж законодавець з метою єдиного розуміння їх змісту вдруге здійснює їх закріплення, але вже на рівні загальнодержавного закону. Так, ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначає, що суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, справедливості, рівності всіх перед законом і судом (ст. 9), гласності і відкритості судових процесів (ст.11). При цьому особа має право на оскарження судових рішень (ст.14). Таким чином, законодавець адресує дані принципи не якомусь окремому виду судочинства, а всім судам без винятку.

Етичні правила поведінки, звичаї, традиції як загальносоціальне явище супроводжують життя кожної особи і суспільства в цілому. Вони відіграють важливу роль у суспільстві, юридично перебуваючи за межами регламентації правових норм. Змістом таких правил є уявлення людей про добро, зло, справедливість, обов’язки, честь, гідність та інші етичні категорії ^[62] [219, 49]. Разом з тим у суспільстві часто моральні та правові принципи втілюються в закріплену у процесуальних нормах права етико-правову конструкцію. Такий етико-правовий синтез і є фундаментальною основою для створення універсальних процесуальних принципів, одним із яких є принцип верховенства права.

Сучасна філософська та правова думка вже підготувала певне теоретичне підґрунтя для розуміння та практичного впровадження принципу верховенства права в різні види судових процесів. Разом з тим дати точне визначення поняття верховенства права занадто складно, оскільки це є мегапринцип, який впливає на цілу низку суспільних інститутів з метою забезпечення природних прав і свобод людини ^[63] [127, 9]. Саме в його змісті поєднується широке поняття справедливості та імперативності права, за яким права людини визнаються найвищою соціальною цінністю.

На ці обставини звернув увагу і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 9 від 01 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», який зазначив, що відповідно до ст. 8 Конституції України визначається і діє принцип верховенства права. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист таких прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому закріплені в Конституції права і свободи людини і громадянина не є вичерпними.

Більш широке визначення поняття принципу верховенства права дав Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, де останній зазначив: «Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем його розвитку».

Разом з тим принцип верховенства права - це не абстрактне теоретико-юридичне поняття, це перш за все прикладне його

спрямування, оскільки механізм дії даного принципу у процесуальних галузях права пов'язаний не просто з точним дотриманням процесуальних норм, хоча це, безумовно, досить важливо, а в першу чергу - з оперативністю розгляду справ, справедливістю судових рішень, вчасністю і точністю їх виконання. Таким чином, принцип верховенства права регулює не просто певну процесуальну дію чи групу таких дій, а всі стадії судового процесу незалежно від юрисдикційної діяльності судів. Але поняття «принцип верховенства права» не замінює поняття «верховенство закону», а навпаки - охоплює його, розширює можливості правозастосування закону шляхом легітимності певних звичаїв чи традицій. У той же час принцип верховенства права може стати змістом правового прецеденту, але не кожен правовий прецедент може пов’язуватися із принципом верховенства права. Принцип верховенства права - це кожного разу новий підхід до матеріально-правових та процесуальних питань з позицій справедливості, соціальної рівності, правової можливості та доцільності. При цьому даний принцип не є відокремленим, оскільки відсутнє чітке визначення його меж. Треба вважати, що це взаємопроникна юридична субстанція, яка проникає в матерію процесуальних норм права, надаючи їй динаміки, моральності та безумовної імперативності. Остання позиція сьогодні ще не стала об’єктом уваги дослідників, оскільки дія даного принципу пов’язується з соціальними, гуманістичними та демократичними гарантіями. Але ж принцип верховенства права - це в першу чергу точне дотримання не лише норм моралі, але і норм матеріального та процесуального права. Даний принцип вимагає наявності якісного матеріального та процесуального законодавства, безумовного доступу особи до правосуддя, розуміння ролі й місця особи в судочинстві, можливостей доступу до апеляційного, касаційного провадження та міжнародних судових інституцій, точне, у відведений законом строк виконання судових рішень тощо.

Розглядаючи зміст принципу верховенства права з точки зору одного з основних його компонентів - доступу особи до правосуддя, можна зазначити, що відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа 42

має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Аналогічний підхід у питаннях доступу до правосуддя закладено й у ст.1 ГПК України, відповідно до якої юридичні особи та суб’єкти підприємницької діяльності мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав, охоронюваних законом інтересів.

Кодекс адміністративного судочинства також надає можливості кожній особі мати право на звернення до адміністративного суду з метою захисту своїх порушених прав, свобод та інтересів (ст. 6 КАС). При цьому Закон України «Про судоустрій і статус суддів» зазначає, що право на судовий захист гарантується незалежним і безстороннім судом (ч.1 ст. 7 Закону).

Як бачимо, законодавець уніфікує не лише дію принципу верховенства права, але і принципу доступу до правосуддя, створюючи таким чином єдиний правовий простір як для фізичних, так і юридичних осіб у питаннях судового захисту порушених прав, свобод чи інтересів. Це важливий факт, який указує на демократизацію підходів у цьому доволі важливому питанні. Так, у 1992 році, через рік після проголошення незалежності України, у загальний суд надійшло 400 тис. цивільних справ, із яких 300 тис. складали справи про розірвання шлюбу та стягнення аліментів. У 2010 році в суди України надійшло 6,9 млн. справ ^[64] [18, 24], а в 2011 році таких справ було 8,1 мільйона ^[65] [15, 34-35]. Статистика

свідчить, що принцип доступу до правосуддя діє в усіх його проявах та на всій процесуальній площині.

Разом з тим це не означає, що в цьому питанні немає проблем. Законодавець, безумовно, надає право особі на доступ до правосуддя, але це не означає, що таке право вже є захищеним, бо окрім права, особа повинна мати ще й можливості щодо його реалізації, які обмежуються високою платою за надання правової допомоги, значними судовими зборами, занадто дорогими експертними послугами. Держава намагається вирішити ці питання через прийняття цілої низки законодавчих актів з метою зменшення фінансового тиску[66], проте, на нашу думку, це можна зробити шляхом запровадження в усіх судових процесах обов’язкової стадії примирення. З одного боку, це надасть можливість оперативно вирішувати сотні тисяч справ, не вносячи їх до судового розгляду [67], а з іншого - на цій стадії можна було б оплачувати 50% від судового збору. У разі непримирення сторін, позивач доплачує ще 50 % від судового збору і справа вноситься до судового розгляду. Безумовно, такий підхід призведе до позитивного результату.

Сьогодні вся судова система діє на основі змагальної форми судових процесів. Таким чином, реалізація матеріально-правого інтересу сторін, незалежно від виду судочинства, перебуває у площині дії принципу змагальності, який має безпосереднє закріплення в усіх процесуальних галузях права. Так, ст. 10 ЦПК України зазначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які беруть участь у справі.

При цьому останні мають рівні права, а тому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частина 1 ст. 11 КАС аналогічно передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Стаття 4-3 ГПК закріплює принцип змагальності, зазначаючи, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Зміст принципу змагальності виражено у змісті цілої низки процесуальних принципів, зокрема принципів усності, безпосередності, гласності, мови судочинства, публічності тощо, оскільки кожен із даних принципів своєю дією створює загальний процес змагальності. Так, принцип безпосередності регулює питання роботи суду з доказами. Його сутність полягає в тому, щоб між сторонами, джерелом доказів та судом не було опосередкованих ланок. Розкриття сторонами змісту засобів доказування повинно відбуватися безпосередньо в судовому засіданні ^[68] [500, 56]. Судова процедура здійснюється в усній формі, оскільки усна форма судових процесів є універсальною. Її універсальність в судовому засіданні пов’язана з миттєвим усуненням неточностей у показах сторін, свідків, експертів. При цьому суд має всі реальні можливості для їх уточнення. Слід зазначити, що така форма дослідження засобів доказування характеризується оперативністю, що, з одного боку, прискорює безпосереднє сприйняття судом доказів, а з іншого - уможливлює точне розуміння змісту доказової інформації, що є важливим для судового процесу.

Одним із основоположних принципів правосуддя є принцип законності. Даний принцип у теорії цивільного процесуального права віднесено до загальноправових принципів, оскільки цей принцип однаково стосується всіх без винятку галузей права. «Незважаючи на те, що даний принцип безпосередньо не має свого закріплення в жодному із процесуальних кодексів, усе ж він кореспондується до всього правосуддя на підставі дії ч. 2 ст. 129 Конституції України, яка зазначає, що принцип законності належить до основних засад судочинства. Суд же вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, які ратифікувала Верховна Рада України (ч.1 ст.8 ЦПК). Таким чином, законність пов’язується з безумовним дотриманням як матеріального, так і процесуального права під час розгляду та ухвалення судових рішень. У той же час поняття законності щодо норм права полягає в однотипному розумінні їх змісту на всій території України всіма суддями, оскільки законність не може бути місцевою чи апеляційною, законність повинна бути єдиною для всієї судової системи» ^[69] [197, 275]. Відхилення від процедури розгляду судових справ, судова тяганина, недотримання «розумних строків» під час розгляду справ, невиконання судових рішень призводить до порушень змісту даного принципу, який діє з однаковим змістом у всіх процесуальних галузях права. Принцип законності, безумовно, впливає на стабільність судової практики, яка донедавна досягалася через її узагальнення Пленумом Верховного Суду України. Сьогодні таку практику регулюють Пленуми Вищих спеціалізованих судів.

Звісно, принцип законності не діє в автоматизованому режимі, як до речі й інші принципи. Він носить мобілізаційний характер щодо суддів, оскільки зобов’язує останніх діяти виключно відповідно до закону та в його межах. Крім того, цей принцип виконує контролюючі функції щодо судових рішень з боку вищих судових інстанцій, оскільки порушення принципу законності спричиняє негативні процесуальні наслідки в частині скасування судового рішення, а також притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності навіть у вигляді звільнення з роботи, а в окремих випадках - і до кримінальної відповідальності.

Принцип законності тісно пов'язаний із принципом рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Даний принцип

стосується перш за все суб’єктів судового процесу незалежно від того, до якої юрисдикції належить суд.

Основою позовного провадження як цивільного, так і адміністративного та господарського процесу є спір про право. Це загальна, абстрагована процесуальна категорія, що визначає певних суб’єктів, які в кожному виді судочинства є відокремленими. Так, у цивільному судочинстві, в якому вирішуються приватні справи, позивачами і відповідачами можуть бути фізичні, юридичні особи, а також держава (ч.2 ст.30 ЦПК). Позивачами в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень (ч.2 ст.50 КАС). Відповідачем в

адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень (ч.3 ст. 50 КАС).

Позивачами та відповідачами в господарському судочинстві виступають юридичні особи чи суб’єкти підприємницької діяльності. Як бачимо, у кожному виді судочинства, незалежно від того, яке їх начало, приватне чи публічне, принцип рівності суб’єктів перед законом і судом є загальноправовою вимогою, оскільки даний принцип є основоположним для правосуддя. Відхилення від процесуальної рівності сторін робить із правосуддя потворне адміністрування. Така рівність сторін, їх представників, зокрема в цивільних процесуальних правовідносинах, підтверджується наявністю однакових загальних процесуальних прав (ст. 27 ЦПК). У той же час ч.1 ст. 49 КАС прямо передбачає, що особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права й обов’язки. Стаття 4-2 ГПК також закріплює рівність усіх учасників господарського процесу перед законом і судом. Інша складова даного принципу характеризується соціальною рівністю таких осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками, що закріплено у ст.5 ЦПК та ст.10 КАС України. Незважаючи на те, що законодавець досить повно виклав усі 47

підстави щодо рівності учасників судових процесів перед законом і судом у всіх процесуальних кодексах, усе ж ми вважаємо, що принцип рівності сторін перед законом і судом у ЦПК є недостатньо закріпленим, оскільки в ст.5 ЦПК говориться про все, окрім «процесуальної рівності» сторін. Ураховуючи це, вважаємо, що є нагальна необхідність доповнити ч.1 ст.5 ЦПК України після слів «на засадах їх...» словами «процесуальної рівності», а далі - за текстом.

Суть принципу диспозитивності полягає в тому, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми суб’єктивними матеріальними правами, які визначають предмет спору, та своїми процесуальними правами. Такий зміст принципу диспозитивності закріплено в ст.11 ЦПК та ст.11 КАС. Даний принцип не має безпосереднього закріплення в Господарському процесуальному кодексі, але його суть можна визначити із цілої низки норм.

Незважаючи на те, що одні кодекси закріплюють поняття принципу диспозитивності, а інші - ні, це не означає, що диспозитивність має якісь обмеження. Даний принцип можна порівняти з серцем судового процесу, оскільки він є «мотором» у повному розумінні цього слова, механізм дії якого закріплено в цілій низці процесуальних норм. Так, ст.1 ГПК зазначає, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав чи охоронюваних законом інтересів. Таке ж право мають і фізичні та юридичні особи під час звернення до цивільного (ст.3 ЦПК) та адміністративного судів (ст.6 КАС). У той же час відповідач у господарському процесі має право подати відзив на позовну заяву (ст.59 ГПК), зустрічний позов (ст.60 ГПК). При цьому позивач має право збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, апеляційної чи касаційної скарги, змінити предмет і підстави справи. Так трактує диспозитивні дії позивача Кодекс адміністративного судочинства (ч.1 ст.51 КАС). Відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову, сторони можуть 48

досягти примирення (ч.2 та 3 ст.51 КАС). Аналогічні права сторін закріплені у ст. 27 та ст.31 ЦПК, та ст.78 ГПК України.

Разом з тим, незважаючи на те, що процесуальні права сторін закріплені в усіх процесуальних кодексах, особа може ними і не скористатися. У такому разі порушені права не отримають свого захисту в судовому порядку. Вони так і залишаться незахищеними. Захист порушених прав у суді характеризується завжди цілеспрямованим щодо цього волевиявленням, утіленим у дії правового характеру.

Таким чином, динамізм даного принципу визначається волевиявленням сторін щодо використання своїх матеріальних і процесуальних прав.

В.В. Ярков, розкриваючи зміст принципу диспозитивності в цивільному процесі, зазначав, що принцип диспозитивності має такі елементи: порушення цивільної справи; визначення характеру та обсягу позовних вимог та заперечень і можливості їх зміни; розпорядження матеріальними правами та процесуальними засобами захисту, зокрема відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; порушення касаційного провадження; вимоги примусового виконання судового рішення ^[70] [493, 102].

Безумовно, потрібно додати, що зміст принципу диспозитивності сьогодні полягає і в порушенні заінтересованою особою, яка і не брала участі в судах першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження як у Вищих спеціалізованих судах, так і у Верховному Суді України.

Як бачимо, основу даного принципу складає свобода вибору особою свого права. Цей принцип пов'язаний із вольовою ознакою, за якою особа може прийняти рішення щодо захисту свого права в суді, але вона може і не скористатися таким правом. Останню особливість цього принципу науковці сьогодні часто не враховують, пов’язуючи дію даного принципу лише з механізмом звернення особи до суду та вільним розпорядженням своїми матеріальними та процесуальними правами під час судового розгляду справи.

У той же час, характеризуючи даний принцип, ми можемо зазначити, що: 1) принцип диспозитивності діє в усіх процесуальних галузях права не лише з однаковим змістом, але і з однаковим його інстанційним поширенням у кожній із процесуальних галузей права; 2) у даний принцип закладено вольову ознаку щодо використання або відмови від використання особою свого матеріального чи процесуального права; 3) даний принцип завжди визначає початкову частину кожної стадії судового процесу. Він є поштовхом для судового процесу, незалежно від виду судочинства; 4) незважаючи на те, що даний принцип діє в межах процесуальної форми судових процесів, він має місце і поза межами процесуальної форми ^[71] [197, 276]. Остання позиція може викликати здивування, адже за класичною теорією процесуальні принципи мають місце лише в межах процесуальної форми судових процесів. З урахуванням даних обставин зупинимось на цій позиції докладніше.

Так, особа з метою захисту своїх порушених прав чи інтересів складає позовну заяву, зміст і форма якої передбачені процесуальними кодексами (ст. 119 ЦПК, 106 КАС, 54 ГПК), сплачує судовий збір, що передбачено ч.5 ст. 119, ч.1 ст.121 ЦПК, п.4 ст. 63 ГПК, ч.3 ст. 106 КАС України, подає позовну заяву до суду (ст. 120 ЦПК, ст. 60 ГПК). Після закінчення розгляду справи в разі незгоди з рішенням суду сторони мають право скласти і подати до суду апеляційну скаргу, зміст і форма якої передбачені процесуальним законом, сплатити судовий збір (ст. 295 ЦПК, ст. 94 ГПК, ст. 187 КАС). Аналогічні вимоги стосуються і касаційного провадження (ст. 326 ЦПК, ст. 111 ГПК, ст. 213 КАС). Таким чином, необхідно визнати, що даний принцип активно діє й за межами судових процесів, оскільки особа, виявляючи свою волю на основі вимог процесуального законодавства, використовує своє право на складання і подання процесуальних документів (зверенень) до суду поза

межами процесуальної форми. Отже, у даному випадку відбувається поєднання волі особи до вчинення процесуальних дій, які обумовлено її суб’єктивними правами, та передбачених процесуальним законом вимог щодо складання і надання до суду позовної заяви, апеляційної та касаційної скарги тощо. Отже, особа вчиняє саме процесуальні дії, передбачені процесуальними нормами права поза межами процесуальної форми судових процесів. Разом з тим це не означає, що всі процесуальні принципи своєю дією виходять за межі процесуальної форми судових процесів. З урахуванням цього дію даного принципу можна поділити на дві стадії. Перша стадія - це дії, пов’язані з суб’єктивним інтересом особи, для досягнення якого остання вчиняє всі дії процесуального характеру, передбачені процесуальними кодексами поза межами процесуальної форми судових процесів. Другою є стадія, відповідно до якої дія принципу диспозитивності має місце в межах процесуальної форми судових процесів. Розподіл дії даного принципу на стадії є логічним, оскільки на всіх цих стадіях вищезазначені принципи діють із однаковим змістом, бо кожна процесуальна дія, кожна процедура і загалом кожен процес не виникають спонтанно. Вони обов’язково мають підготовчу частину, тобто той фундамент, від якого відштовхується дія чи процес, оскільки в іншому випадку такі дії чи процеси просто не відбудуться.

Аналіз даного принципу в розрізі кожної процесуальної галузі права дає нам можливість говорити про те, що даний принцип можна уніфікувати в систему процесуальних принципів судового процесуального права.

Іншим ключовим принципом усіх судових процесів, незалежно від їх видів, є принцип процесуальної рівності сторін. Можна спробувати уявити, що такої рівності сторін перед законом і судом ми не маємо. Це означає, що суд із державної інституції як гілки судової влади перетвориться на приватну структуру або у кращому випадку на ще одне адміністративне утворення, де процесуальні права сторін залежатимуть від їх статусу чи майнового стану. Розуміючи цю проблему, законодавець постійно відтворював дану ідею у 51

процесуальних нормах права, не допускаючи такої нерівності не лише сторін одна до одної, але й суду до сторін.

Так, ще в Соборному уложенні 1649 року у главі Х §1 «Про суд» зазначалося, що судді повинні «и всякая расправа делать всем людям Московского государства от большаго и до меньшаго чину въправду». «А будет который судья истцу недруг, а ответчику друг или свой... тому судье, на кого будет такое челобитье, не судить, а судить их иному судье» (§3 гл. Х «О суде»). Сьогодні питання рівності сторін перед законом і судом пов’язуються з рівністю за расою, кольором шкіри, становищем у суспільстві, політичними, релігійними переконаннями, статтю, соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, мовою тощо.

Безумовно, усі ці питання мають юридичне значення, коли мова йде про процесуальну форму судових процесів. Разом з тим багато питань процесуального характеру перебувають за межами судових процедур. Так, ми повинні говорити про рівні можливості сторін щодо подання позовної заяви до суду, але це питання тісно пов’язано зі сплатою судового збору, розміром витрат на правову допомогу, можливостями явки в суд, рівними можливостями щодо захисту прав у суді з точки зору рівності процесуальних прав, рівними можливостями щодо доказової діяльності, рівним доступом до апеляційного та касаційного захисту. Без сумніву, проголосити певний принцип завжди легше ніж його виконати в повному обсязі на практиці. Тому досягти процесуальної рівності досить складно. Ще більш складно виконати завдання у змагальній формі процесу, оскільки сторони в питаннях збирання доказів, надання їх суду, в питаннях представництва, можливості отримання правової допомоги, фінансових витрат мають різні можливості. Сторони при цьому не замислюються над процесуальною рівністю, оскільки в кожної з них є певний інтерес, якого вони й намагаються досягти. Таким чином, дотримання принципу рівності всіх перед законом і судом та контроль за його дотриманням покладається виключно на суддю конкретного судового процесу, незалежно від того чи це цивільний, чи господарський, чи адміністративний, чи кримінальний процес.

Саме суддя, синтезуючи принцип організаційного та процесуального керівництва судовим процесом з принципом рівності сторін перед законом і судом, зобов’язаний підтримувати паритет між сторонами в судовому процесі. При цьому законодавець у Господарському процесуальному кодексі лаконічно підкреслює, що «правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом» (ст.4-2 ГПК). Таку ж позицію закріплено і в ч.1 ст. 10 КАС України, відповідно до якої «усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом». Як бачимо, процесуальні кодекси, проголошуючи рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом, не уточнюють цей принцип щодо того, перед яким законом чи судом сторони є рівними. Така узагальненість пов’язується із принципом верховенства права. Безумовно, створити в судах виключно змагальну форму судових процесів загалом неможливо, оскільки рафінована змагальність призведе до розбалансованості судових процесів, коли суд почне існувати самі по собі, а сторони процесу та інші учасники - самі по собі. Змагальність заради змагальності знову ж таки призведе до адміністрування в судочинстві, хоча ми і не заперечуємо універсальності змагальної форми судочинства. У той же час змагальність завжди породжує нерівність. Але ми маємо на увазі нерівність у наданні доказів, оскільки одна сторона завжди має більше доказів, інша - менше, і навпаки. Разом з тим ми вважаємо, що було б виправданим надати більш широкі можливості суду в питаннях балансу рівних процесуальних можливостей, а за необхідності і в процесуальній допомозі стороні в питаннях представництва її інтересів за призначенням. Необхідно законодавчо визначити коло питань, у яких суд повинен виявляти свою активність, наприклад самостійного витребування доказів у питаннях трудових спорів, соціального захисту, у питаннях захисту малолітніх, недієздатних, інвалідів, оскільки ці особи належним чином не можуть захистити свої права в суді, бо не мають ні достатньо коштів, ні доступу до правової допомоги, ні фізичних сил для цього.

Отже, усі учасники правосуддя, незалежно від його виду, мають рівні права перед законом і судом. Такі права жодним чином і з жодних підстав не можуть бути обмежені. Контроль за дотриманням рівності прав завжди покладено на суд. Ми вже згадували про те, що суд зобов’язаний виявляти свої можливості у витребуванні доказів для соціально незахищених верств населення, разом з тим вважаємо за необхідне додати позицію про те, що суд може сприяти сторонам у витребуванні доказів, яких вони реально не можуть отримати, зокрема матеріали перевірок тощо. Такий підхід до розуміння змісту даного принципу є об’єктивним, оскільки точне його розуміння буде сприяти розвитку судового процесуального права як однієї зі складових частин судового права.

Невід’ємними та обов’язковими складовими судових процесів є принципи мови, гласності та фіксування судових процесів технічними засобами. Не можна стверджувати, що дані принципи є суто технічними, посилаючись на те, що мова судочинства, гласність судових процесів забезпечуються відкритістю останніх, що, з одного боку, є природним, а з іншого - дає можливість узаконення судових рішень, постанов та вироків судів. Разом з тим перебіг судового процесу, яким керує суд, фіксується за допомогою технічних засобів незалежно як від волі учасників судового процесу, так і від волі самого суду.

Гласність і відкритість судових процесів полягає не лише в тому, що про судовий процес у частині часу й місця його проведення можна дізнатися з оголошень у суді чи можна взяти участь у судовому процесі в якості слухача, але й у можливості отримання будь-якої інформації щодо результатів розгляду справи після набрання рішенням законної сили, що є досить проблемним питанням у всіх судах, незалежно від виду судочинства. Розгляд справ у судах повинен проводитися відкрито, з обмеженням лише в разі наявності державної чи іншої таємниці, охоронюваного законом особистого чи сімейного життя людини, інтересів малолітньої чи неповнолітньої особи. Такий підхід до цих питань сьогодні й демонструють процесуальні кодекси (ст. 12 КАС, ст. 6 ЦПК,ст. 4-4 ГПК).

Безумовно, фіксування судових процесів за допомогою технічних засобів є не лише технічним прогресом, але і прогресом у першу чергу у процесуальному законодавстві, оскільки для апеляційного та касаційного провадження важливим є повне збереження словесної інформації в незмінному її вигляді. При цьому збереження голосової інформації може бути тривалим, а тому вона завжди буде мати форму першоджерела. Зрозуміло, що під час використання звукозапису фіксується багато зайвої, незначної інформації, вся багатослівність живої мови, записуються повтори, жаргонна лексика тощо ^[72] [500, 145].

Проаналізувавши основні принципи як цивільного, так і адміністративного та господарського процесуального права з точки зору їх дії і впливу на судовий процес, їх процесуального змісту та особливостей правозастосування у практичній площині, можна зробити висновок про те, що принципи є особливими, обов’язковими, публічними категоріями, які регулюють весь процесуальний механізм, дію всіх учасників судового процесу, надаючи при цьому діям суду нормативної імперативності, яка відтворює волю законодавця.

У той же час, досліджуючи дію і зміст процесуальних принципів кожної з цих процесуальних галузей права, ми доходимо висновку, що зміст даних принципів не залежить від волі суддів чи інших учасників судового процесу. Точність в їх дотриманні залежить від суду та інших учасників процесу Отже, дані принципи як фундаментальні основи всіх чинних процесуальних галузей права уніфікуються в єдину їх систему, утворюючи собою групу процесуальних принципів, які можуть отримати закріплення в загальній частині єдиного Судового процесуального кодексу.

1.4