Процесуальна форма судових засідань: теоретико- правовий аналіз
Процесуальна форма судових процесів існує не одне тисячоліття. Її праобраз сягає часів звичаєвого права, коли старійшини розглядали спори між членами свого роду в певній їх послідовності.
Це, безумовно, була процедура, за якою старійшини почергово вислуховували пояснення сторін, заслуховували свідків, якщо вони були, оглядали тілесні ушкодження за їх наявності та ухвалювали вердикт. Незважаючи на примітивізм такого розсуду, це все ж це були перші процесуальні форми, які мали свою послідовність і певний час для розгляду спірних питань. Вердикти, які ухвалювалися старійшинами в усній формі, були обов’язковими для виконання. Такий порядок розгляду спорів передавався з покоління в покоління.У подальшому з розвитком суспільних відносин, засобів виробництва, розвитком торгівлі, появою державних утворень спірних моментів ставало все більше. При цьому вони дедалі ускладнювалися, а тому потребували спеціально підготовлених людей, які б володіли не лише чинним на той час писаним законодавством, але і знали б технологію виробництва, ті чи інші правила, звичаї, які мали місце в певній місцевості. У той же час великі за обсягом території перших держав потребували свого управління, а з ним і єдиних органів управління та судів, які б могли однозначно розглядати цивільні спори, які раз у раз виникали в різних місцях держави. Разом з тим історія свідчить, що мало мати орган, який би розсудив сторони, потрібно створити певну процедуру, закріпивши її в нормах права, щоб кожна особа знала, за якими правилами розглядається її справа в суді. Так, перший звід законів - Закони ХІІ таблиць - який діяв в античному Римі, хоч і в загальній формі, але визначав основні складові судової процедури, яка мала місце на той час: «Якщо викликають кого-небудь на судоговоріння, хай викликаний йде. Якщо ж він не йде, хай той, хто викликав, підтвердить свій виклик при свідках, а потім веде його насильно.
Якщо перешкодою для явки викликаного на судоговоріння, буде його хвороба чи старість, хай той, хто викликає, хай дасть йому в’ючну тварину.
Якщо сторони спору не доходять згоди, хай вони до полудня зійдуться для тяжби на форумі або на комісії. Хай обидві сторони по черзі захищають свою справу.
... Хай захід сонця буде крайнім строком судоговоріння» (Таблиця № 1 Законів ХІІ таблиць) [248] [134, 46-47].
Як бачимо, уже перші світські закони поряд із закріпленням матеріальних норм, які вирішували майнові питання, кваліфікуючи при цьому ті чи інші випадки життя людей, їх стосунки, право власності та його захист, мали й норми, які регулювали питання поведінки людей у судових процесах. Закон уже визначав форму спілкування, якою було судоговоріння, час розгляду справ тощо. Безумовно, це ще не було процесуальною формою судових процесів, у сучасному розумінні, але цінність цих правових пам’яток у тому, що вони дають певні уявлення про суд, процедуру розгляду справ та певні процесуальні інститути, наприклад, інститут виклику в судові засідання. Вони визначали поведінку особи щодо викликаних на суд осіб, яка вважалася правомірною і захищалася вже законом.
Першими процесуальними формами судових процесів у повному розумінні цього терміна був легісакційний процес, у якому вперше було поєднано організацію судових процесів, що покладалася на суд, і функціонування самого правосуддя. Легісакційний процес характеризувався наявністю ритуальних формул і жестів, відхилення від яких призводило до програшу справи.
Отже, така форма судових процесів була настільки заформалізованою, що з часом суспільство відкинуло такі судові процедури, оскільки вони стали гальмувати розвиток суспільних, економічних, торгових відносин. Їх змінило формулювання спорів претором, що давав юридичну кваліфікацію спору сторін, який потім передавався до суду. Така процедура отримала назву формулярного процесу. Формулою був короткий запис, який передавався позивачу для вручення відповідачеві.
Останній міг відхилити позов і тоді спір вирішувався по суті. При цьому судовий процес проходив на змагальній основі. Доказування використовувалося для встановлення матеріальної істини. Після проведення доказового процесу судді виносили рішення, яке проголошувалося в усній формі в той же день, у який закінчувалося судове засідання. Рішення суду було обов’язковим для сторін.Екстраординарний процес був останнім етапом у розвитку цивільного процесу античного Риму. Це був процес, який відбувався перед державними службовцями. Рішення суду першої інстанції могло бути оскаржено вищому за рангом службовцю чи навіть самому імператору. Втручання держави в судочинство призвело до таємності останнього. Судоговоріння з усної його форми стало письмовим. Усі процесуальні дії стали платними. Судовий процес починався з подання позову, який суд спрямовував відповідачеві, який не пізніше чотирьох місяців повинен був постати перед судом. З цього часу починалося головне провадження, яке відбувалося у приміщенні суду з точним визначенням позовних вимог та провадженням доказового процесу, у якому як засоби доказування мали місце допит сторін, присяга, показання свідків тощо. Рішення могло бути оскаржене в порядку апеляції.
Якщо розглянути становлення і розвиток процесуальної форми судових процесів античного Риму, то ми бачимо наявність певних процесуальних інститутів, які, безумовно, у більш цивілізованому вигляді мають місце і в сьогоднішніх судових процесах. Незважаючи на те, що питання процесуальної форми судових процесів розглянуто в підручниках із цивільного процесу С.Н. Абрамова [249] [7], К.С. Юдельсона [250] [487], М. С. Шакарян [251] [470], Н.А. Чечиної, Д.М. Чечот [252] [464], С.Я. Фурси [253] [452], М.М. Ясинка [254] [453], усе ж питання процесуальної форми судових процесів продовжує бути дискусійним. Увага вчених до поняття «процесуальна форма» зумовлена неоднозначністю та складністю його змісту, поєднанням у ньому цілої низки процесуальних інститутів, необхідністю визначення єдиного загальнотеоретичного підходу до поняття «процесуальна форма судових процесів» та з'ясування його ролі і значення в сучасному правозастосовному процесі.
На сьогодні ми не маємо фундаментальних досліджень з цього питання, хоча науковці і приділяли увагу процесуальній формі юридичних процесів [255] [12; 269; 464]. Разом з тим з точки зору доказового права і судового правозастосування на сьогодні так і немає єдиного загальнотеоретичного підходу до поняття «процесуальна форма судових процесів». Щодо судових процесів, то С.Я. Фурса поділяє судові процеси за їх назвою в Цивільному процесуальному кодексі й розглядає позовне провадження з точки зору позову, предмета, об’єкта тощо, зазначаючи, що позовне провадження - це врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду з розгляду та вирішення спорів про порушене, невизнане або оспорюване право суб’єктів, що виникають з цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства [256] [452, 456]. В.М. Горшинев і П.С. Дружков вважають, що кожна процесуальна галузь права є або самостійною галуззю або підгалуззю в кожній галузі матеріального права зі своєю відокремленою процесуальною формою [257] [87, 18].
Д.Н. Бахрах переконаний у тому, що сучасне процесуальне право складається лише з двох самостійних процесуальних галузей - кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної [258] [61, 9].
Як бачимо, науковці по-різному розуміють і по-різному оцінюють наявність і поняття «процесуальної форми» взагалі і видів процесуальної форми судових процесів зокрема. Безумовно, ми не можемо оскаржити наявний факт існування процесуальної форми, яка за своєю природою випливає з життєвих ситуацій та людської поведінки. З урахуванням даних обставин у суспільстві виникло два види судових процесів: цивільний і кримінальний, кожен із яких сьогодні має свою процедуру розгляду змісту процесуальної форми та межі такої процесуальної форми. Разом з тим ми не можемо заперечувати й наявність господарсько-процесуальної форми судових процесів та адміністративно-процесуальної форми судових процесів, які відповідно регулюються Господарсько-процесуальним кодексом і Кодексом адміністративного судочинства.
До того ж наявна і виконавчо-процесуальна форма, яка регулює процедуру виконання судових рішень, постанов і вироків суду. Не можна залишити поза увагою і матеріальні галузі права, які містять вкраплення процесуального характеру. Це стосується як сімейного права в частині питань усиновлення, позбавлення батьківських прав тощо, так і трудового права, у якому регулюються строки звернення до суду під час поновлення на роботі чи оскарження дисциплінарних стягнень тощо. Ці ж питання стосуються і земельних та житлових справ. Вище ми вже говорили про те, що на цих підставах науковці вже ведуть мову про створення трудового процесуального кодексу, сімейного процесуального кодексу, земельного процесуального кодексу. Безумовно, процес суверенізації процесуальних кодексів повинен мати розумні межі, оскільки в іншому випадку це призведе до плутанини в кодексах, основою яких все одно було, є і буде цивільне процесуальне право. Отже, на нашу думку, можна стверджувати, що основою будь-якого процесуального права є Цивільне процесуальне право, усі інші, зокрема господарське, адміністративне процесуальне право тощо, є і будуть похідними від процесуальної форми, процесуальних принципів та інститутів, які сьогодні мають місце в Цивільному процесуальному кодексі.У зв’язку з цим усі процесуальні галузі права, звичайно, схожі й будуть схожими за своєю процедурою з цивільним судочинством.
Разом з тим, говорячи про процесуальні вкраплення в матеріальне право, ми не ставили за мету досліджувати їх з точки зору галузі права чи їх процесуальної форми, оскільки дані норми відіграють роль роз’яснень особі, як діяти, у які строки, куди потрібно звертатися. Це, так би мовити, процесуальні піднорми в галузях матеріального права, норми якого обумовлюють питання матеріальних відносин у житті людини. У той же час існує і конституційно-процесуальне право, яке фундаментально ще на сьогодні ніхто не досліджував. Про цей вид судочинства також має свою процедуру розгляду справ, яка закріплена в Законі України «Про конституційний суд» [259] [260].
Таким чином, уся система сьогоднішнього
загальнопроцесуального права складається з шести галузей: кримінально-процесуального, цивільно-процесуального,
господарсько-процесуального, адміністративно-процесуального,
виконавчо-процесуального та конституційно-процесуального права.
С.Я. Фурса у своїй роботі «Теоретичні основи нотаріального процесу» відстоює наявність нотаріального процесу, вважаючи нотаріальну діяльність процесуальною. Нам важко погодитися з цим, хоча ми й віднесли до процесуальних галузей права виконавче процесуальне та конституційно-процесуальне право, навіть за відсутності спеціальних процесуальних кодексів. Ми вважаємо, що нотаріус здійснює свою діяльність, яка носить у певних його діях правовий характер, який регулюється Положенням «Про вчинення нотаріальних дій», але ж в інших питаннях, наприклад, посвідчення копій, переклад документів, видача копій тощо, є простою, здебільшого технічною, а не процесуальною діяльністю.
Розглянемо елементи процесуальної форми судових процесів. Так, цивільне процесуальне право, як і інші процесуальні галузі права, є системою правових норм, які регулюють діяльність суду й інших учасників судової справи, що виникають під час здійснення правосуддя в цивільних справах, та пов’язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників судової справи, які виникають під час здійснення правосуддя у цивільних справах [260] [310, 14].
Так, М.К. Треушніков під цивільним процесуальним правом розуміє профілюючу галузь процесуального права, яка містить сукупність закріплених у певній системі процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають між судом і учасниками справи у процесі відправлення правосуддя в цивільних справах [261] [95, 10].
Трактуючи поняття адміністративного процесуального права, Н. Г. Саліщева зазначає, що адміністративний процес являє собою аргументовану законом діяльність щодо розв’язання спорів, які виникають між сторонами адміністративних правовідносин, що не перебувають між собою у відносинах службового характеру, а також щодо застосування примусових заходів [262] [298, 13].
Складна ситуація і з визначенням поняття господарського процесуального права, оскільки М.К. Треушніков [263] [22, 11], М.С. Шакарян [264] [21, 23-24] відносили господарське процесуальне право - колишній арбітраж - до адміністративного права.
І.М. Зайцев, Н.Б. Зейдер, Р.Ф. Калистратов, В.М. Щеглов ототожнювали арбітражний процес із цивільним, вважаючи, що цивільне процесуальне право включає в себе й норми, які регулюють арбітраж. Сьогодні, за визначенням цих же авторів, господарський процес - це визначений нормами господарського процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними Господарським процесуальним кодексом, що являє собою господарську процесуальну форму діяльності господарських судів, спрямовану на захист оспорюваних чи порушених прав організацій та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи [265] [88, 25].
Як бачимо, усі процесуальні галузі права регулюють саме процесуальний порядок, тобто всі процедурні моменти в тій обов’язковій послідовності, яка передбачена процесуальним кодексом. Цим процесуальні галузі права відрізняються від матеріальних галузей права, оскільки останні мають процесуальну форму лише в розрізі окремих норм права. Матеріальне право в цілому поділяється лише за блоками однорідних питань. Процесуальне право, незалежно від галузі, є не просто системою (система права характерна для всіх без винятку галузей права), а чітко визначеною послідовністю процесуальних норм права, які своїм змістом регулюють послідовність дій усіх учасників судового процесу з різноспрямованою метою сторін і суду. Безумовно, поняття
«юридичний процес» і «судовий процес» за змістом своїх процесуальних форм є схожими, оскільки ці два поняття об’єднує поняття «процес». К. Маркс свого часу зазначав, що процес - це форма життя закону. Кожна галузь матеріального права містить окрему кількість норм. Щоб ці норми «жили»,... тобто фактично були реалізовані, необхідно виконати спеціальні, установлені законом процесуальні дії [266] [165, 15]. При цьому К.С. Юдельсон вважав, що К. Маркс мав на увазі широке розуміння процесуальної форми судових процесів. Ю.І. Мельников стверджував, що К. Маркс говорив не про абстрактну процесуальну форму, а виключно про процесуальну форму судових процесів [267] [223]. М.С. Шакарян
вважає, що процесуальна форма важлива не лише у правоохоронній, але й у будь-якій правозастосовній діяльності [268] [471, 62]. Разом з тим П.Ф. Єлісейкін, даючи визначення поняття «юридичний процес», зазначає, що це специфічна організаційна форма правозастосування юрисдикційними органами не диспозицій, а санкцій матеріального права, не регулятивних, а охоронних матеріально-правових приписів, поєднаних зі здійсненим правом заінтересованої особи на звернення за захистом порушених прав та інтересів, законністю та правопорядком [269] [129, 37].
Зрозуміло, що поняття «юридичний процес» є ширшим ніж поняття «процесуальна форма» цивільного, господарського чи адміністративного процесу. Так, безумовно, кожна з вищезазначених процесуальних галузей права в питаннях прикладної дії, якою є судовий процес, являє собою специфічну організаційну форму. У той же час питання юрисдикційних органів, які займаються правозастосуванням, виходить далеко за межі судового процесу.
Суть же цивільного процесу та інших процесуальних галузей права полягає в наданні державою гарантій належного здійснення суб’єктивного права в усіх випадках, коли здатність права до реалізації деформована його порушенням або спірністю [270] [300, 31].
Таким чином, ми можемо зазначити, що пропонований нами Судовий процесуальний кодекс однаково регулюватиме процесуальну форму судових процесів різних процесуальних галузей права, будучи частиною єдиної уніфікованої галузі - Судового права. Отже, «судебное процессуальное право - это предусмотренная процессуальными нормами права процессуальная форма, в которой действует строгая последовательность процессуальных действий всех участников судебного процесса, направленная на достижение защиты и восстановление субъективных прав, свобод и интересов как физических, так и юридических, лиц, с учетом особенностей их рассмотрения в соответствии с процессуальными принципами и теми правоотношениями, которые имеют место между судом и сторонами, третьими лицами и их представителями» [271] [203, 181].
Усі процесуальні провадження в усіх процесуальних галузях права виникають на підставі дії принципу диспозитивності, а отже, добровільності сторін, третіх осіб, їхніх представників. На цій підставі ми можемо говорити, що вони виникають на основі приватного інтересу, хоча і спрямовані на різні предмети розгляду.
Разом з тим кожна процесуальна форма судових процесів, регулюючись єдиним Судовим процесуальним кодексом, стосуватиметься всіх судових процесів і характеризуватиме їх від початку і до закінчення. У той же час кожна процесуальна норма має свою процесуальну форму і свій процесуальний зміст. Так, відповідно до ст. 27, 31 ЦПК України суд роз’яснює сторонам, їхнім представникам загальні і спеціальні процесуальні права. Необхідно зазначити, що це не просто дії суду, це одночасно і процесуальна форма процесуальних дій, передбачених законом. За її межами існує інша процесуальна форма, закріплена в такій процесуальній нормі. Такі процесуальні форми можна назвати локальними.
А.Ф. Клейнман зазначав, що в цивільному процесі мають місце дві процесуальні форми: позовна та у справах окремого провадження 272 [144, 73].
Ми не можемо погодитися з таким судженням, оскільки процесуальна форма судових процесів є однотипною. Вона не може бути відокремленою. Безумовно, учений зробив такий висновок, виходячи з несхожості процесу доказування у зв’язку з відсутністю змагальності в окремому провадженні, але це не означає, що окреме провадження має самостійну процесуальну форму, оскільки для нього характерна дія всіх процесуальних принципів права за винятком принципу змагальності, а також усі інститути процесуального права з єдиним підходом суду до розгляду справ даної категорії. Це просто інший вид судового провадження, але процесуальна форма судових процесів є єдиною для всіх видів судочинства та судових процесів.
Безперечно, кожна процесуальна форма має початок і закінчення. Ці позиції для процесуальної форми є дуже важливими, оскільки суд може відкрити судовий розгляд справи лише в разі готовності справи будь-якої категорії до її розгляду. Таким чином, процесуальна форма судових процесів сприяє виконанню судом його організаційних функцій та готовності всіх учасників судового процесу до розгляду справи по суті.
У той же час змістовною частиною процесуальної форми судових процесів є судове доказування. Саме судове доказування є сутністю процесуальної форми.
Така сутність процесуальної форми пов’язується із процесуально-правовим механізмом. На думку М.Г. Александрова, яку він виклав у роботі «Право и законность в период развернутого строительства коммунизма», складовими правового регулювання, у тому числі й процесуального, є: встановлення правового [272]
(процесуального - авт.) статусу особи: надання відомим життєвим фактам значення юридичних; встановлення моделей правовідносин; встановлення заходів правової охорони та юридичної відповідальності [273] [9, 542-545]. Безумовно, така класифікація
процесуально-правового механізму є вдалою, оскільки вона передбачає наявність процесуально-правового статусу особи в судовому процесі, встановлення певних юридичних фактів, встановлення процесуальних правовідносин між судом і іншими учасниками судових процесів та правової охорони прав, свобод та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб у всіх видах судового процесу.
З урахуванням даних обставин ми можемо виділити певні елементи процесуальної форми судових процесів: а) процесуальні норми; б) процесуальні права; в) процесуальні правовідносини; г) процесуальні факти; д) судові рішення та постанови.
Зрозуміло, що основною процесуальною одиницею у процесуальному механізмі є норма процесуального права. Кожна норма - це окремий закон, який регулює процесуальний час і ту чи іншу процесуальну дію в такому часі. Кожна процесуальна норма є обов’язковою для виконання. Норми права закріплюють статичність таких строків, через що вони й не збігаються з фізичним часом і діють паралельно до реального фізичного часу. У той же час процесуальна норма відтворює лише одну процесуальну дію чи її частину і не може сприйматись як загальна процесуальна дія, як це має місце в матеріальному праві, коли норма права вирішує певну життєву позицію, об’єднуючи її початок і закінчення. Треба зазначити, що процесуальні норми не можуть існувати відокремлено, оскільки кожна з таких норм не створює завершеності справи. Разом з тим вона встановлює послідовність дій суду, учасників судового процесу, регламентуючи дії кожного з них.
Таким чином, процесуальні норми діють у взаємозв’язку з іншими нормами, створюючи так званий «процесуальний крок», наприклад, інститут експертиз: експертиза первинна, додаткова, повторна. Таке поєднання процесуальних норм, що регулює певну процесуальну дію, дійсно можна назвати «процесуальним кроком», оскільки між початком і закінченням усієї процесуальної дії знаходиться ціла низка однотипних процесуальних дій.
Кожен «процесуальний крок» - це цілий блок процесуальних правовідносин, які є певною процесуальною формою. При цьому такі процесуальні форми можуть мати більшу або меншу тривалість залежно від змісту процесуальних правовідносин. Усі правовідносини тісно пов’язані з процесуальними правами сторін, третіх осіб, їхніх представників незалежно від виду процесуальних правовідносин. Це чітка структура, вона не є змінною чи замінною, тому ми стверджуємо, що вона єдина для всіх процесуальних галузей права, а тому є основоположною, тобто уніфікованою.
Відсутність широких процесуальних прав особи буде створювати перепони для процесуальних правовідносин, що неприпустимо в судових процесах, оскільки як процесуальні, так і суб’єктивні права є невідчужуваними.
Безумовно, кожні процесуальні правовідносини являють собою певну процесуальну форму, яка має початок і закінчення, свій зміст, який відповідно у сфері доказування має свої процесуальні наслідки у вигляді процесуальних фактів.
Сукупність процесуальних фактів, безумовно, стане предметом для оцінки їх судом і ухвалення на цій підставі судового рішення. Це й буде закінченням процесуальної форми кожного судового процесу. Відсутність такого рішення говорить про незакінченість справи, тому судове рішення є фундаментальною основою кожної справи, якого б виду судових процесів воно не стосувалася.
Отже, процесуально-правовий механізм - це процесуальний зміст кожного судового процесу, який урегульований процесуальними нормами права.
Безумовно, говорячи про процесуальну форму норми права, процесуальних правовідносин, мова йде про процесуальну абстракцію, оскільки ні в теорії процесуального права, ні в процесуальних кодексах про це не говориться.
Проведене нами дослідження дозволяє говорити про судовий процес як процесуальну форму, у межах якої змінюються і закінчуються не лише процесуальні правовідносини, а й сам предмет спору, оскільки законодавець, наділяючи суд владними функціями, надає йому право в межах процесуальної форми судових процесів впливати на сторони в питаннях їх примирення, добровільності усунення проблемних питань відповідачем і на цій підставі зміни або усунення предмета спору в межах процесуальної форми судових процесів.
Кожна процесуальна форма судових процесів має різну тривалість. Це залежить від наявності учасників судового процесу, свідків, письмових і речових доказів, часу проведення експертиз. Тому уніфікувати процесуальну форму судових процесів на підставі процесуальних строків, які на локальному рівні є однозначними, неможливо.
На нашу думку, уніфікація поняття процесуальної форми можлива в межах загальної процесуальної форми судових процесів. Такий підхід призведе до єдиного розуміння процесуальної форми судових процесів, сприятиме дійсному застосуванню процесуальних процесів з урахуванням особливостей справ різної категорії з єдиним підходом до розуміння процесуальних принципів та інститутів. Безперечно, це зумовить зміни у процесуальному законодавстві та сприятиме стабільності правосуддя, реальному правозастосуванню принципу верховенства права, швидкому впровадженню у правосуддя прецедентного права і, звичайно, зміні судоустрою.