Позовне провадження як універсальна форма судових процесів

Кожна особа має необмежену кількість суб’єктивних прав, найважливішим із яких є право на судовий захист. Змістом такого права є, з одного боку, широкий спектр процесуальних гарантій, які забезпечують це право, а з іншого - ціла низка відокремлених процесуальних форм, у межах яких здійснюється захист.

Сутністю позовних проваджень є завжди спір між сторонами про цивільне, господарське чи адміністративне право. Дослідники різних галузей процесуального права визнають, що для кожного виду позовного провадження, незалежно від виду процесуального права, характерним є, з одного боку, наявність сторін із різноспрямованим інтересом, а з іншого - наявність спірного предмета, що мають місце в межах процесуальної форми судових процесів.

Таким чином, позовне провадження є універсальною спеціалізованою процесуальною формою судових процесів, у межах якої розглядаються всі справи, у яких має місце спір про право.

При цьому кожне таке провадження створює структуру процесуальної форми позовного провадження, початок якого пов’язується з позовом. Проблеми позову і позовної форми захисту прав постійно привертають до себе увагу як учених, так і практиків. Так, відомий сучасний дослідник у галузі цивільного процесуального права В.І. Тертишніков визначає позов як матеріально-правову вимогу, звернену позивачем до відповідача через суд з метою відновлення порушеного, невизнаного або оспорюваного права, пред’явлену в установленій законом процесуальній формі ^[274] [421, 142]. На думку О.Р. Шишки, позов - це вимога особи (позивача чи іншої уповноваженої особи) до іншої особи (відповідача), що ґрунтується на спірних правовідносинах між ними про захист своїх або чужих порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів ^{[275] [276] [453, 325].}

У господарському процесі позовом визнається спрямована через суд вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі ²⁷⁶ [254, 120].

Поняття адміністративного позову законодавець виклав у п.6 ч.1 ст.3 КАС України, відповідно до якого адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду з метою захисту прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Таким чином, у всіх трьох процесуальних галузях права позов визначається як: а) вимога (звернення) матеріально-правового характеру; б) вимога, спрямована на захист та відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права, охоронюваного законом інтересу чи свободи; в) вимога, яка має встановлену законом процесуальну форму.

Отже, позов - це спеціально передбачене законом звернення фізичної чи юридичної особи до держави в особі суду з метою повідомлення про те, що її законні права, свободи чи інтереси порушені та з проханням захистити чи відновити їх.

Таким чином, ми вважаємо, що позов - це звернення особи до суду з метою не вимоги, а повідомлення держави про порушене право, свободу чи інтерес з проханням правового захисту.

У той же час, звертаючись до суду з позовом, ми цим самим говоримо про те, що ми маємо таке право як природне.

Суд, відкриваючи провадження в кожній справі, також нічого не вимагає від відповідача. Лише за умови надання йому доказів, дослідження ним таких доказів та їх оцінки суд може дійти висновку про те, що право дійсно порушено чи такі порушення відсутні. Отже, позовне провадження можна назвати захисним або відновлювальним провадженням. Разом з тим історично склалося так, що звернення до суду отримало назву «позов» від слова «позиватися», тобто заявляти претензії, заявляти вимогу (лат. actio). У зв’язку з цим таке провадження отримало назву позовного. Об’єктивною стороною позову як правового регулятора спірних суспільних відносин, які мають місце між фізичними, юридичними особами, між цими особами і державою в питаннях захисту прав, свобод та інтересів, є обов’язок держави, обумовлений Конституцією, щодо розгляду позову за спеціальною процедурою, яка має назву судове засідання.

Таким чином, позов - це спеціально передбачене процесуальним законом і схвалене державою звернення фізичної чи юридичної особи до держави в особі суду з метою повідомлення про те, що її права, свободи чи інтереси порушено з проханням захисту таких прав зі вказівкою на порушника та з проханням щодо відновлення порушеного права.

Загальновизнано, що позов подається до суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Кожна позовна заява має письмову форму та свій, обумовлений конкретними обставинами зміст у вигляді конкретних матеріально-правових вимог, які в обов’язковому порядку повинні бути підтверджені доказами. При цьому вимоги до позовної заяви в усіх процесуальних галузях права є ідентичними. Так, ст. 119 ЦПК, ст.54 ГПК мають одну й ту ж назву «Форма і зміст позовної заяви». Стаття 105 КАС України має назву «Форма і зміст адміністративного позову». Частини перші 193

даних норм зазначають, що позовна заява подається до суду в письмовій формі. У ч. 1 ст.106 КАС України закріплено такі ж вимоги до змісту позовних заяв. Треба зазначити, що ч. 4 ст. 128 КПК України зазначає, що «форма і зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства» ^[277] [193, 64] Так, позовні заяви в усіх трьох процесуальних галузях права повинні містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв’язку чи електронної пошти, якщо такі відомі, індивідуальний ідентифікаційний номер за їх наявності чи якщо це юридична особа; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви ^[278] [183, 66].

Таким чином, вимоги до змісту судового позову на сьогодні є уніфікованими і відрізняються лише тим, що мають закріплення в різних процесуальних кодексах. З урахуванням даних обставин ми можемо стверджувати, що вони мають одні й ті ж елементи: а) підстави позову та б) його предмет.

Підставами позову незалежно від його процесуальної належності є 1) об’єктивні обставини, які зумовили виникнення спору та 2) порушення прав позивача з погляду чинних норм матеріального права. Саме підстави визначають межі доказування, формуючи цим самим межі процесуальної форми судових процесів.

Предметом кожного позову є матеріалізована вимога позивача, яку він пред’являє відповідачу, вважаючи останнього порушником його законних прав. Безумовно, відповідач може погодитися чи не погодитися з такою вимогою позивача, оскільки остання, як правило, пов’язується із грошовим відшкодуванням чи усуненням певних перешкод зазвичай з відшкодуванням моральної шкоди. Таким чином, предмет спору індивідуалізує спірні правовідносини, що є важливим у першу чергу для суду, оскільки законодавець по суті поділив позови за матеріально-правовою і процесуально-правовою ознакою, при цьому останні поділяються на позови а) про визнання; б) про присудження; в) перетворювальні позови.

Позови про визнання пов’язані зі встановленням певного факту, наприклад, факту батьківства. Вони є остаточними, примусово не виконуються і є лише документом - фактом для пред’явлення в різні установи за необхідності.

Позови про присудження пов’язуються з конкретною матеріальною чи нематеріальною вимогою, яка може виконуватися примусово органами Державної виконавчої служби.

Перетворювальні позови - це позови про встановлення, зміну чи припинення правовідносин.

Таким чином, ми коротко виклали по суті наявну на сьогодні класифікацію позовів, які у свій час досліджував М.А. Гурвич ^[279] [109], В.Н. Щеглов ^[280] [486, 70] та інші науковці. Разом з тим розвиток суспільних відносин змінив не лише політичну структуру управління державою, але і створив нові економічні реалії, які ґрунтуються здебільшого на праві приватної власності.

Такі висновки підтверджуються і судовою статистикою. Так, у 2010 році до місцевих судів надійшло 2 млн. 478,6 тис. заяв від фізичних і юридичних осіб, що на 30,1 % більше ніж у 2009 році. У цей же час до адміністративних судів у 2010 році надійшло 2 млн.

99,6 тис. справ, що на 23,9% більше ніж у 2009 році ^[281] [18, 17-33] Цьому сприяє поступове збільшення частки приватної власності на засоби виробництва порівняно з державною власністю, яка постійно скорочується, зародкове формування громадянського суспільства, яке пропонує нові відносини у формулі «держава і бізнес», «людина і держава». Це означає, що скорочується та звужується вплив держави, а звідси зменшується вплив виконавчої влади на приватні стосунки. Разом з тим відбувається посилення судової гілки влади. Такий розвиток подій є невідворотним. Наше твердження є важливим в першу чергу для подальшого формування судової гілки влади, з одного боку, та для розвитку процесуального законодавства - з іншого, оскільки у країні з’являються нові види позовів. Мова в першу чергу йде про групові позови. Так, сьогодні реальністю є колективні трудові спори, які мають місце між профспілками чи трудовим колективом, з одного боку, і роботодавцем - з іншого, щодо цілої низки життєво важливих питань - права на працю, права на гідну заробітну плату, права на належну охорону праці, права на відпочинок, права на соціальний захист тощо. На сьогодні законодавець допускає вирішення таких спорів лише в позасудовому порядку, закріплюючи позасудову процедуру їх вирішення в Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (далі - Закон) ^[282] [263].

питання примирних позасудових процедур під час вирішення колективних трудових спорів, не передбачаючи при цьому звернення до суду в питаннях спору права. Проте, такі питання існують. Ураховуючи це, законодавець змушений буде урегульовувати дані питання, у тому числі й на предмет доповнення Цивільного процесуального кодексу цілим розділом, який можна назвати «Про порядок розгляду колективних трудових спорів». Сьогодні жоден суд не має закріпленої законодавчої процедури розгляду таких справ, оскільки науковці з трудового права поки що не вважають такі спори трудовими. Так, А.С. Пашков, зазначає, що колективні відносини носять лише організаційний характер щодо встановлення умов праці і не можуть бути визнані трудовими відносинами поряд з індивідуальними трудовими відносинами ^[283] [243, 81] Цієї думки

дотримується і В.С. Венедіктов ^[284] [75, 10]. Незважаючи на дискусію з приводу даного питання, ми стверджуємо, що це також спір, який повинен мати вихід у судову систему, оскільки вищезазначені права трудового колективу за умови їх порушення створюють спір про право, яке, безумовно, повинно захищатися судом. Створювати для цих питань та питань розгляду індивідуальних трудових спорів окрему судову систему немає нагальної необхідності, як немає й необхідності створювати окремий Трудовий процесуальний кодекс.

Громадянське суспільство, побудувати яке прагне Україна, не може існувати без таких правових понять, як захист прав невизначеного кола осіб, оскільки кожна особа, проживаючи в селі, селищі чи місті, є членом територіальної громади. Заявлення позову до винної особи про незаконну вирубку скверу в місті є одночасно захистом прав кожного члена громади на відпочинок у сквері, на захист чистоти повітря в місті, на захист навколишнього середовища від шуму тощо. Тому такі позови пов’язуються із захистом та

відновленням права не лише позивача, але й невизначеного кола осіб. У даному випадку неможливо встановити все коло осіб на предмет порушення відсотку їх прав чи визначити, хто конкретно і скільки має вигоди від такого позову. Безумовно, це позови майбутнього. Вони є новими для галузі цивільного процесуального права, а тому не озвучуються в судовій практиці, оскільки взагалі не мають процесуальної процедури їх розгляду. На виправдання можна сказати, що прокурор, заявляючи позов щодо незаконної приватизації чи продажу історично значущої будівлі, діє в інтересах держави. Разом з тим держава - це люди, тому в цьому випадку прокурор діє в інтересах невизначеного законом кола осіб. Безумовно, таких прикладів можна навести багато, але ці питання потребують свого перш за все законодавчого вирішення, щоб до суду змогла звернутися громадська організація, конкретна особа чи об’єднання громадян, наприклад, вулиці чи багатоквартирного будинку. У той же час одним із нових позовів у нашій державі сьогодні є групові позови. Кількість групових позовів останнім часом значно зросла через збільшення кількості обманутих інвесторів під час будівництва житла чи групової купівлі автомобілів, фінансових пірамід, які з’являються останнім часом, інвесторів фондових ринків, коли кожен із них окремо втрачає певну суму коштів, яка для одних є значною, а для інших - ні. Разом з тим загальна сума таких коштів може сягати не одного мільйона. Таким чином, велика кількість дрібних вимог є суттю великих коштів. Сьогодні такі позивачі не звертаються до суду самостійно, оскільки це пов’язано з судовими витратами, судовим збором, коштами на правову допомогу, складністю доказування одиничного позову до інвестиційної компанії. Звичайно, якби всі особи окремо звернулися до суду за захистом своїх прав, кількість звернень, а разом з цим і справ у судах збільшилася б, без сумніву, у два-три рази. Це, безперечно, зумовило б великі бюджетні витрати, які зокрема використовуються на виклик осіб до суду, збільшення кількості суддів, секретарів судових засідань, помічників суддів, технічного обладнання їх робочих місць тощо. У той же час ми маємо приклади захисту необмеженого кола осіб у роботі 198

Антимонопольного комітету, інспекцій по захисту прав споживачів тощо. Безумовно, діяльність таких органів сьогодні є публічною. Така публічність впливає на захист інтересів всіх громадян держави. У той же час, якщо мова йде про приватний інтерес, то в таких випадках ми говоримо про позов як окреме звернення особи до суду за захистом конкретного її права.

Треба зазначити, що колективні, або їх ще можна назвати групові, позови - це поєднання кількох однотипних позовів в одне провадження, у якому є один і той же відповідач. У таких позовах є один предмет доказування, одна і та ж вимога, один і той же спосіб задоволення. Прикладом можуть бути загальновідомі позови «дітей війни» у 2008-2010 роках, коли в суди окремо звернулися мільйони людей з однаковими вимогами. При цьому ті особи, які звернулися до суду першими, отримали компенсаційні виплати, ті особи, які звернулися пізніше, мали ускладнення з виконанням їх судових рішень, а останні - поки що не отримали нічого. Таким чином, практика показує, що ні держава, ні процесуальне законодавство, ні стадія виконання не готові до наявності колективно-групових спорів, бо правові інструменти для їх оперативного вирішення у процесуальному законодавстві відсутні. Хоча в таких випадках можна було б запропонувати спрощені судові процедури із заявочними списками, за якими кожен колективний позов міг би розглядатися судом в одному судовому засіданні з двадцятьма чи тридцятьма позивачами. Ці питання, безумовно, знайдуть вирішення в Судовому процесуальному кодексі України.

Є й інші приклади однотипності вимог великої групи осіб, наприклад, стягнення заробітної плати, комунальних платежів, банкрутства банків чи інших фінансових установ тощо. Ці питання раз у раз отримують ідеологічне забарвлення, а тому на законодавчому рівні питання групових позовів завжди блокується, оскільки індивідуальні позови або заявляються, або ні, групові ж позови характеризуються психологічною єдністю позивачів. Ідеологія натовпу дає впевненість кожному суб’єкту в його правоті, що є сутністю групових звернень, у яких, як правило, перетинаються як 199

приватні, так і публічні інтереси. Разом з тим не враховувати таких тенденцій не можна. Необхідно вивчати, досліджувати їх сутність, форму, зміст, особливості тощо.

На нашу думку, «групові позови характеризуються такими особливостями: а) певною кількістю позивачів; б) ідентичністю позовних вимог; в) однотипністю підстав позову; г) наявністю одного відповідача; д) однотипністю предмета доказування; є) єдиним змістом резолютивної частини судових рішень; ж) єдиним підходом до виконання судових рішень»^[285] [183, 66].

Іншу групу нових позовів становлять похідні позови. Цьому виду позовів, який не має свого закріплення у процесуальних кодексах у питаннях процедури їх розгляду, не приділяється жодної уваги законодавцем. Проте на цю групу позовів звернули увагу ще в 1996-1997 роках П. Малишев, досліджуючи їх на основі акціонерних товариств США ^[286] [217], та В. В. Ярков у своїй роботі «Корпоративное право: косвенные иски» ^[287] [494]. Дані позови пов’язуються з акціонерами, що зазнали збитків, та менеджерами, які своїм невдалим управлінням призвели акціонерне товариство до збитків. У зв’язку з цим відбувається відшкодування менеджерами збитків приватному чи публічному акціонерному товариству і відповідно відшкодовуються збитки кожному акціонеру. Таким чином, акціонери безпосередньо захищають не свій приватний інтерес, а інтерес акціонерного товариства. На нашу думку, у таких позовах поєднується низка інтересів: а) приватний та колективний, а також б) приватний та публічний. Захист таких інтересів залежить від виду акціонерного товариства. Але кожного разу це означає, що у приватно-правовий характер даного виду позовів втручаються колективно-правові відносини з персоніфікованою відповідальністю управляючих, оскільки останні управляють майном акціонерів, яким

є їх акції, а тому несуть персональну відповідальність перед зборами акціонерів, а відповідно і кожним акціонером. Незважаючи на це, менеджери, реалізовуючи акції різних випусків, створюють ефект розмитості управління цінними паперами, що надає можливості до зловживань фінансового характеру менеджерам найвищого рівня і породжує позови похідного характеру до них. Разом з тим складність цих позовів полягає у визначенні позивача. На нашу думку, повинна бути колективна співучасть на основі реєстру акціонерів із простою заявочною сутністю, яка може визначатися на підставі відсотка володіння акціями. У Росії це, наприклад, 1% акцій. Іншою проблемою може стати той перелік питань, які можуть бути предметом судового розгляду. Наприклад, визнання недійсності договору, укладеного акціонерним товариством шляхом його розірвання та стягненням коштів, сплачених за даним договором. Крім того, невизначене коло осіб може постійно поповнюватися новими позивачами, а це означає можливість їх приєднання до позову з поступовим представництвом інтересів таких осіб. Більш складним, з одного боку, є питання аргументації права кожного з позивачів на задоволення індивідуальних вимог, а з іншого боку - на задоволення колективних вимог. З урахуванням даних обставин доцільно створити в Судовому процесуальному кодексі окрему главу, якою регулюватимуться всі вищезазначені види позовів з можливістю віднесення таких позовів самим суддею до колективних чи індивідуальних. Разом з тим мова в таких випадках завжди повинна йти про матеріальне відшкодування. Позови ж з моральним відшкодуванням завжди є індивідуальними.

Отже, позовне провадження є процесуальною формою судового процесу, у межах якої сторони здійснюють розгляд обставин, у яких безпосередньо брали участь чи певним чином стосувалися їх з посиланням на юридично значимі факти, зі зверненням уваги суду на допущені кожним із них помилки.

Треба зазначити, що позовне провадження є основою судочинства в усіх процесуальних галузях права, а тому є універсальною процесуальною формою судових процесів, яка 201

починається з відкриття судом провадження у справі. Це важлива процесуальна дія як для сторін, так і для суду. Для сторін це означає початок судової процедури, а для суду - початок загального процесуального строку, у межах якого суд повинен розглянути і закінчити справу. Ця процесуальна дія суду характерна для всіх процесуальних галузей права (ст. 122, ст. 64 ГПК, ст. 107 КАС України), яку неможливо не виконати, оскільки вона є процесуальним початком, після якого у сторін і суду виникають процесуальні права та обов’язки (ст. 27, ст. 31 ЦПК, ст. 51, ст. 54 КАС, ст. 22 ГПК України).

Без сумніву, ця ключова процесуальна дія суду є швидкоплинною і в подальшому пов’язується з технічними діями, які полягають у виклику сторін, третіх осіб, їхніх представників для попереднього розгляду справ.

Загальновизнано, що однією з форм судових викликів є судові повістки (ст. 74 ЦПК, ст. 33 КАС, ст.65 ГПК України), зміст яких викладено в ч.1 ст. 75 ЦПК, ст. 33, ст. 34 КАС України. Таким чином, інститут судових викликів і повідомлень є характерним для всіх процесуальних галузей права і ґрунтується на тому, що судові повістки, судові повідомлення є спеціалізованими процесуальними документами, які стосуються організації судових процесів. Такі документи, незважаючи на те, що вони укладаються судом, не підлягають оскарженню, хоча і є обов’язковими для виконання тими особами, яким вони адресовані. У зв’язку з цим судова повістка відіграє роль доказу щодо належного повідомлення особи про час і місце розгляду справи, оскільки в разі неявки належним чином повідомленого відповідача в судове засідання, суд може ухвалити заочне рішення за його відсутності (ч. 1 ст. 22 ЦПК України). Якщо ж в судове засідання позивач не з’явиться вдруге, його позов буде залишено без розгляду (ч.1 ст. 169 ЦПК України).

Отже, судові повістки є не лише процесуальними документами, а й носіями спеціалізованої інформації, що відіграють роль доказів. У той же час такі виклики мають і недоліки. Останні пов’язуються з

тривалим часом їх надходження, можливою втратою, значними витратами робочого часу працівників суду, дорожнечею.

Сьогодні набувають поширення виклики через засоби масової інформації, але це стосується випадків відсутності відповідача за вказаною позивачем адресою. У той же час така форма виклику в судові засідання є доречною для групових позовів, позовів щодо невизначеного кола осіб, оскільки такі виклики охоплюють велику територію і відповідно значну кількість осіб. Проте, на нашу думку, для ефективного захисту прав та інтересів особи, вчасного повідомлення сторін про час і місце судових процесів доречним є створення окремого постійного друкованого органу, наприклад газети «Судові виклики і повідомлення» обласного підпорядкування з її отриманням районними радами, міськвиконкомами і всіма сільськими радами. На нашу думку, це буде ефективною програмою в питаннях доступу до правосуддя, у питаннях належного повідомлення сторін про час і місце судових процесів, у питаннях належного захисту прав та інтересів особи тощо.

Не викликає сумніву, що однією з найважливіших стадій судового процесу в судах першої інстанції є попередній розгляд справ. При цьому ця стадія судового процесу є ключовою, оскільки в межах процесуальної форми попередніх судових засідань уперше визначається позиція сторін, вирішується питання судових доказів, клопотань та призначається справа до безпосереднього її розгляду (ст. 130 ЦПК, ст. 65 ГПК, ст. 111 КАС України). Безумовно, на попередній розгляд справи суд витрачає певний процесуальний час. Проте для оптимізації судового процесу законодавець сьогодні не передбачає попередній розгляд справ як обов’язкову стадію судового процесу. Усі питання щодо проведення чи непроведення попереднього розгляду справ вирішує сам суддя. Практика показує, що судді здебільшого взагалі не проводять попередній розгляд справ. Як бачимо, законодавець передбачив цю стадію як добровільну з точки зору суду, але така ситуація призвела до витіснення попереднього розгляду справ із судового процесу. Спрямувавши увагу на оптимізацію судового процесу, натомість законодавець 203

взагалі нічого не запропонував. Таким чином, оперативність розгляду справ почала підміняти якість розгляду і вирішення справ (статистику). Разом з тим, на нашу думку, прискорення судових процесів шляхом спрощення судових процедур на сьогодні є неможливим, оскільки в такому разі суд може стати ще одним адміністративним органом у країні. Розв’язання проблеми ми вбачаємо в можливості перенести акцент усіх підготовчих дій на рівень примирних процедур у позасудовому їх порядку. У такому разі, без сумніву, стадія попереднього розгляду судових процесів буде зайвою, оскільки, з одного боку, до безпосереднього розгляду надійдуть справи, у яких усі вищезазначені питання вже були предметом обговорення на рівні примирних процедур, а з іншого - до суду для безпосереднього розгляду надійдуть позови, у яких дійсно буде місце лише матеріально-правовому спору.

Безумовно, усі справи без винятку вирішити через примирні процедури неможливо. Разом з тим позасудовий порядок розгляду справ міг би функціонувати на рівні досудових арбітражів, які працювали б під егідою райдержадміністрацій - їх юридичних відділів, що б, безперечно, розширило їх повноваження. Такий підхід наблизить нас до створення громадянського суспільства. У таких структурах могли б вирішуватися більшість спорів із ціною позову в межах 50-60 тисяч гривень. Судовий збір під час таких розглядів становив би до 25% від того судового збору, який сплачується особою під час звернення до суду. Такий позасудовий розгляд усіх матеріальних спорів повинен бути обов’язковим. І лише майнові спори з ціною позову понад 60 тис. грн. можуть стати предметом розгляду на стадії досудового розгляду справ. Якщо запропоновану нами модель взяти за основу, то це надасть можливість, з одного боку, уникнути створення системи мирових суддів, як це має місце в Російській Федерації, а з іншого - призведе до оперативності розгляду цивільних справ, оскільки стадії попереднього розгляду справи можна буде уникнути у 80% справ. При цьому такий шлях є можливим і щодо більшості адміністративних, а також господарських справ, особливо тоді, коли господарські спори виникають між 204

суб’єктами господарювання, які знаходяться в межах одного району, чи за договірною підсудністю за місцем такої домовленості.

Безпосередній розгляд справ у судах першої інстанції, де вирішується справа по суті, також повинен відповідати сьогоднішнім реаліям, оскільки одноосібно вирішити справу в судах, де стороною є потужний господарський синдикат чи приватне акціонерне товариство, досить складно внаслідок безпосереднього чи опосередкованого тиску на суддю. У таких справах під час їх безпосереднього розгляду доцільно, на наш погляд, ввести суд присяжних. У такому разі суддя вів би справу одноосібно, а рішення у справі приймав би суд присяжних з позицій верховенства права та справедливості.

Вважаємо за необхідне зазначити, що це повинна бути певна категорія справ, обумовлена процесуальним законодавством, оскільки навряд чи доцільним буде інститут присяжних засідателів щодо значної кількості справ. Р. Уолкер у своїй роботі «Английская судебная система» зазначав, що розгляд цивільних справ за участю суду присяжних в Англії сягає лише одного відсотка ^{[288] [289] [430, 275]. Але це досить складна категорія цивільних справ.}

В. Бернхем, говорячи про склад і прийняття рішення присяжними у цивільних справах у США, зазначає, що в дев’яти штатах таке рішення приймається всіма дванадцятьма присяжними засідателями. У шести штатах достатньо п’яти голосів із шести. У п’ятьох штатах для цього достатньо й шістьох голосів із восьми [62, 236].

Без сумніву, інститут судового прецеденту привніс у розгляд судових справ зміни, зокрема оперативність і по суті остаточність. В.В. Ярков у цьому зв’язку зазначає, що сфера цивільно-правових відносин «приречена» бути прецедентною ^[290] [277, 186].

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 року по суті дав новий імпульс до правозастосування рішень Європейського Суду з прав людини в судовій практиці всіх судів України. По суті ми входимо в еру дії спеціалізованих (за напрямом) зводів прецедентного права як внутрішньо звуженої (рішення Верховного Суду України), так і зовнішньо розширеної дії (рішення Європейського Суду). Ці два напрями розвитку прецедентного права в Україні з часом призведуть нашу систему матеріального права до її керованості чи паралельності до прецедентного права, а за відсутності розвитку матеріального права - до його поглинання прецедентним правом за рахунок судових прецедентів внутрішньої і зовнішньої спрямованості. За умов швидкого розвитку суспільних відносин швидкість судових прецедентів неодмінно буде зростати, тому матеріальне і процесуальне право потребують науково обґрунтованих рішень. Безумовно, це станеться не так швидко, бо суспільні відносини, розвиваючись, зумовлюють розвиток права, оскільки в іншому випадку право гальмує розвиток суспільства. Прецедентне право є правом історичним, а норми права спрямовані в майбутнє, тому прецедент за рахунок зміни судової практики може змінюватися, норма ж права за рахунок судової практики є незмінною, хоча її зміст може сприйматися на підставі судових рішень прецедентного характеру в розширеному або звуженому її тлумаченні.

Отже, ми розглянули позовне провадження з точки зору його універсальності у сфері різних процесуальних форм та інститутів як чинних, так і нових, які, безумовно, рано чи пізно отримають своє нормативне закріплення та свою процедуру розгляду в Судовому процесуальному кодексі України як складовій Судового права, оскільки позовне провадження в наявній сьогодні формі, структурі та процедурі не має серйозних теоретичних і практичних суперечностей, бо всі основні процесуальні складові збігаються між собою, ідентично накладаючись одна на одну. У той же час В.В. Ярков у цій частині зазначав, що «правомерной может быть постановка вопроса о 206

дифференциации судопроизводства только по критерию спорности его предмета... равно как и дифференциации внутри спорных производств по предмету судебной деятельности с целью специализации судов и судей» ^[291] [277, 184-185] Ми погоджуємося з такою позицією науковця. Разом з тим сьогодні господарське

судочинство не поділяє справи на окремі їх категорії.

Адміністративне судочинство навпаки у главі 6 КАС закріплює особливості розгляду окремих категорій адміністративних справ.

Цивільний процесуальний кодекс лише зазначає, що загальні суди розглядають справи, які виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних та трудових відносин (ч.1 ст. 15 ЦПК України), але процедура розгляду їх є однотипною. Судовий процесуальний кодекс повинен уніфікувати загальні положення всіх процесуальних галузей права з метою єдиного підходу і розуміння судових процедур, їх суті й мети. У той же час Судовий процесуальний кодекс повинен мати окремі глави, у яких би відтворювалися особливості розгляду кожної категорії справ, що полегшить користування процесуальним законодавством пересічних громадян, спеціалістів і суду. Це ж стосується і виконання судових рішень, за якими може бути видано лише один виконавчий лист. Його можна назвати зведеним виконавчим листом. Це було б зручно, оскільки видача великої кількості виконавчих листів на основі задоволення групового позову зумовить збільшення кількості відкритих виконавчих проваджень, які потім Державна виконавча служба зведе в єдине - зведене виконавче провадження відповідно до п.3.8 третього розділу інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом № 5125 Міністерства юстиції України від 02.04.2012 р. Усі такі дії потребують значного потенціалу робочого часу, значного обсягу інтелектуальних потужностей, які можна замінити одним зведеним виконавчим листом.

3.2