Суд як суб'єкт процесуального права

Історія суду свідчить про те, що останній із суто технічного органу, якому на початку свого становлення відводилася лише роль розгляду майнових спорів та покарань злочинців, поступово досяг вершин державної влади.

Якщо ж розглядати суд як складову частину державної влади, ми неодмінно повинні звернутися до філософії часів буржуазних революцій Західної Європи, оскільки в даному випадку ми не зможемо оминути трактати Джона Локка щодо державної влади та політичного суспільства Англії періоду 1688 року, які послужили підґрунтям концепції поділу влад Шарля Луї Монтеск’є, викладеній у роботі «О духе законов». Система стримувань і противаг стала основою класичної теорії поділу влад, за якою судова влада не лише карає злочинців, а і стримує конфлікти, які неодмінно мають місце між законодавчою та виконавчою владою, та вирішує спори приватних осіб ^[100] [224, 156]. Безумовно, теорія поділу влад є

геніальною не лише з історичного погляду, а і з погляду сучасності.

Судова влада як вид державної діяльності реалізується через систему загальних і спеціалізованих судів, завданням яких є відправлення правосуддя. Якщо ж мова йде про відправлення правосуддя, то, звичайно, виникає питання: а що таке «відправлення правосуддя»? хто саме його відправляє? на підставі чого це робиться та якими нормами права треба керуватися?

Безперечно, ми не зробимо жодного відкриття, якщо скажемо, що саме суд здійснює правосуддя в усіх видах судових процесів, керуючись при цьому процесуальними нормами права.

такий підхід до поняття «відправлення правосуддя» є доволі спрощеним, оскільки, окрім суду, учасниками судового процесу є сторони, а також треті особи та їхні представники. Якщо сторони в судовому процесі в порядку змагальності почергово дають пояснення суду, намагаючись довести законність своїх дій, пов’язаних із матеріально-правовими вимогами, то суд, аналізуючи та оцінюючи зміст таких пояснень та інших доказів, зобов’язаний дати відповідь: так, має місце порушення права, чи ні, право не порушено. Це є одним із найскладніших завдань суду. Звісно, можна змінити акцент і сказати, що все ж основним завданням суду є оцінка доказів та ухвалення судового рішення. Дійсно, суд ухвалює судове рішення, і це є, безумовно, важливим етапом судового засідання, але не таким складним, оскільки закінчивши судове засідання, суддя видаляється до нарадчої кімнати уже знаючи, яке рішення він ухвалить. У нарадчій кімнаті він лише викладає письмово своє бачення тих фактів, про які говорили сторони в судовому засіданні, даючи кожному з цих фактів юридичну оцінку. У цьому полягає процесуальна роль суду в усіх процесуальних галузях права.

Якщо ж ми говоримо про суд як суб’єкт судового процесу з точки зору всіх процесуальних галузей права, то мова вже не йде про окрему судову процедуру суду певного району чи області, а йдеться про судову процедуру в системі місцевих та апеляційних судів, а також вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України. Це дійсно так, оскільки структура системи судоустрою загальних судів є подібною до структури спеціалізованої юстиції. Незважаючи на системну схожість, усе ж у цілому система судоустрою є занадто складною і заплутаною. Ця проблема переноситься на процесуальне законодавство, яке є однотипним для всіх процесуальних галузей права. Проте законодавець створив цілу низку процесуальних клонів у вигляді процесуальних кодексів, якими сьогодні керуються спеціалізовані квазісуди.

Незважаючи на це, конструкція внутрішньої моделі суду зводиться до чотирьох складових: а) суд як орган судової влади; б) суд як орган правосуддя; в) суд як орган правотворення; г) суд як 80

система судоустрою.

Визначення суду як суб’єкта процесуального права, незважаючи на різні види судочинства, є однозначним. У цьому розумінні змінними є лише судді та процесуальне законодавство. Суд як правова категорія, виконуючи інтеграційну роль, є ядром правосуддя, а тому є неподільним. Разом з тим він одночасно являє собою владу, з одного боку, та суб’єкт правосуддя - з іншого, синтезуючи таким чином свої повноваження з єдиною метою захисту та відновлення порушених прав, свобод та інтересів особи. Отже, суд як єдине начало правосуддя не може бути лише цивільним, адміністративним чи господарським. Як ми вже зазначали, змінною в таких випадках є лише процесуальна процедура, яка обумовлена різними процесуальними кодексами і в межах якої діє суд та самі судді як провідники судової влади.

Такий підхід у дослідженні необхідний для того, щоб зрозуміти, де закінчується судова влада, чи має вона межі, як співвідносяться між собою поняття «суд»,«процесуальне законодавство» та «система судоустрою».

Треба зазначити, що в судочинстві ми ніколи не відокремлюємо суд від судової влади та процесуального законодавства, розглядаючи всі елементи в системі судового процесу, оскільки процесуальні дії суду нероздільно пов’язані із процесуальними діями його учасників, через синтез яких створюються процесуальні правовідносини, у процесі яких учасники судового процесу, безумовно, відчувають на собі владні повноваження суду. У той же час без процесуального законодавства суд став би просто ще одним адміністративним органом держави, а значить, був би втрачений системно- процесуальний зв'язок між рівнями судової системи. Таким чином, запропонована нами конструкція загальної моделі суду є самодостатньою, неподільною і характерною для всіх процесуальних 81

галузей права.

Ми вже згадували про те, що суд не лише захищає, але й відновлює порушене право особи, її свободи чи інтереси.

Саме процес відновлення судом суб’єктивних прав особи відрізняє його діяльність від інших юрисдикційних органів, у яких також може здійснюватися захист порушених прав особи, оскільки остання має можливість звернутися зі скаргою до адміністративного органу з проханням захисту. Такий захист може мати місце, але адміністративний орган не зможе відновити порушене право особи, наприклад, стягнути матеріальні збитки чи моральну шкоду, оскільки це право належить лише суду. Разом з тим суд, здійснюючи відновлення порушених прав, свобод чи інтересів особи, не може цього зробити миттєвим прийняттям рішення, як це має місце в юрисдикційних органах. Суд може лише внести таке звернення до судового засідання. Судове засідання для суду є тим єдиним інструментом, через процедуру якого він не лише може захистити порушене право, а й відновити його. У зв’язку з цим суд може викликати в судове засідання будь-кого, витребувати та дослідити будь-які документи, призначити будь-яку експертизу.

За радянських часів питання щодо повноважень суду, його процесуальних можливостей у судовому засіданні були предметом наукового дослідження С.Н. Абрамова, С.Ю. Кац, В.П. Мозоліна,

B. Н. Щеглова, К.С. Юдельсона, Н.Б. Зейдера. Незважаючи на проникнення в теоретичні питання ідеологічної матерії, за якою суд був лише радянським, процесуальні правовідносини були лише радянськими, усе ж дані дослідження і сьогодні є золотим фондом процесуальної науки.

За часів незалежності до питань судоустрою, процесуальних правовідносин, принципів побудови судових процесів у різних процесуальних галузях права, розкриття функцій суду як судової влади, як суб’єкта процесуальних правовідносин зверталися дослідники різних галузей процесуального права, що дало можливість привнести в теорію процесуального права та судову практику нові процесуальні форми, поглянути на правосуддя з точки зору верховенства права, визначити роль судді як особистості в питаннях правотворення, прецедентного права. Теоретико-правовий аналіз процесуального законодавства в нашому дослідженні та наявні напрацювання проектного характеру дозволяють говорити про можливість створення в Україні єдиної галузі науки Судового права з його складовими: Судовим процесуальним кодексом та системою судоустрою.

Сьогодні правосуддя визнається видом державної діяльності. З урахуванням даних обставин науковці починають порівнювати функції суду із функціями держави, а тому правосуддя, як і будь -яка державна діяльність, спрямовано на вирішення завдань і здійснення функцій держави ^[101] [164]. Важко погодитися з таким поглядом

C. С. Кравчука, оскільки суд є незалежним навіть від держави, хоча й сам є структурною частиною її влади. Разом з тим функції суду як суб’єкта процесуального права не пов’язуються лише з одним поняттям правосуддя як засобом реалізації судової влади, оскільки в межах правосуддя суд має велику кількість процесуальних функцій, яким передує організаційно-правова його функція.

Основними функціями суду дослідники визнають функції здійснення правосуддя, судового контролю (В. І. Ширвинський ), а також такі функції, як контрольна, дозвільна, організаційна, правозахисна, правоохоронна, кадрова, роз'яснювальна, звернення судових рішень до виконання і контроль за їх виконанням, забезпечення здійснення правосуддя в судовому розгляді тощо (С. Г. Штогун, В. В. Городовенко, Д. М. Берова, С. В. Романов).

Більшістю дослідників однією з основних функцій суду визнається організаційна або організаційно-правова. На нашу думку, «організаційно-правова функція суду є обов’язковою в усіх галузях процесуального права. Її ще можна назвати організаційно- процесуальною функцією, оскільки, хоча ця функція і є організаційною, але вона врегульована в усіх процесуальних кодексах процесуальними нормами суду, які полягають в організації судом судової процедури незалежно від стадії й виду судочинства. Ця функція суду є надзвичайно важливою, бо від неї залежить процесуальна робота суду в подальшому» ^[102] [182, 21]. Так,

завданням суду під час отримання позовної заяви з точки зору його організаційно-процесуальної функції є переконання в тому, що позивач дотримався всіх вимог процесуального законодавства під час складання позовної заяви, оскільки процесуальне законодавство ст. 119, 120 ЦПК України передбачає конкретні вимоги до такого виду процесуальних документів. Зокрема, позивач зобов’язаний зазначити правильно найменування суду, своє прізвище, ім’я та по батькові, а також дані відповідача, адреси, поштовий індекс та засіб зв’язку. Крім цього, в описовій частині позову позивач зобов’язаний зазначити зміст позовних вимог, ціну позову, докази, якими підтверджується кожна обставина, перелік документів, що додаються, та їх копій.

Аналогічні вимоги до форми і змісту позовної заяви висуває і ст. 54, 55, 57 ГПК і в ст. 106 КАС України. Так, у ст. 54 ГПК зазначено, що позивач повинен точно зазначити найменування господарського суду, до якого подається заява, найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, адреси сторін, документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності, зазначити ціну позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суму договору (у спорах, що виникають під час укладання, зміни та розірвання господарських договорів), зміст позовних вимог, виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору тощо.

Такий же підхід до цих питань демонструє і процесуальне законодавство Болгарії, Франції, Молдови, Угорщини, Російської Федерації. Так, ст. 98 Цивільного процесуального кодексу Болгарії регулює аналогічні вимоги до змісту і структури позовної заяви. У разі невиконання вимог закону суд надає 7 днів для усунення недоліків і в разі невиконання цих вимог позов залишається в канцелярії суду до вирішення позивачем подальшої її долі ^[103] [103, 35].

Новий Цивільний процесуальний кодекс Франції передбачає, що право на позов є правом особи, яка заявляє вимоги, бути вислуханим по суті її вимог (титул ІІ ст.30). При цьому законодавець висуває такі ж вимоги до позову, що й в Україні ^[104] [230, 7].

Цивільний процесуальний кодекс Республіки Молдова також закріплює право на вільний доступ до правосуддя: будь-яка заінтересована особа має право в установленому законом порядку звернутися до судової інстанції за захистом порушених або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.5 ЦПК РМ) ¹⁰⁴ [100]. Таке право захищається шляхом спрямування позовної заяви до суду із зазначенням аналогічних вимог до її форми і змісту, що має місце і в Україні.

Такі ж вимоги до форми і змісту позовних заяв висуває і ст. 131 ЦПК Російської Федерації. Стаття 134 ЦПК РФ регулює питання відмови в прийнятті позовної заяви, ст. 135 ЦПК РФ зазначає підстави до повернення позову, а ст. 136 ЦПК РФ передбачає випадки залишення позову без руху ^{[105] [106] [101]. Усі ці вимоги процесуального законодавства практично є ідентичними ст. 119, 120, 121 ЦПК}

України.

Таким чином, не лише Україна, але й інші країни Європи покладають на суд функції організаційно-процесуального характеру, які, поєднуючись із контролюючими функціями суду, сприяють дотриманню громадянами вимог процесуального законодавства під час звернення до суду. При цьому контролюючі функції суду закріплено в усіх процесуальних галузях права (ч.1 та 2 ст. 121 ЦПК, ст. 62, 63 ГПК, ст. 108 КАС України).

Так, ухвалою судді Ковпаківського районного суду м.Суми від 05 червня 2013 року було залишено без руху позовну заяву Боляк Н. М., Боляк А. А., Боляк А. А. до Сумської міської ради про визнання права власності. Враховуючи той факт, що позов було оплачено судовим збором не в повному обсязі, суддя відповідно до вимог ст. 119, 121 ЦПК України, залишив позов без руху ^[107] [403]. Такі ж мотиви зазначено і в ухвалах інших судів: справи № 2604/544/2012 ^[108] [365], № 2018/4806/2012 ^[109] [339], № 2 - 2642/2009 ^[110] [334] тощо.

Ухвалою судді Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 травня 2012 року було залишено без руху позовну заяву Скрипченка Федора Миколайовича до Публічного акціонерного товариства «Центроліт» про стягнення заборгованості по заробітній платі посилаючись на те, що позовні вимоги не містять розміру заборгованості по заробітній платі, а обов’язок щодо збору доказів позивач переклав на суд, при цьому не надавши доказів того, що він звертався до відповідача за вищевказаною довідкою і йому в цьому було відмовлено^{108 109 [111] [331].}

Ухвалою судді Сумського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2013 року було залишено без руху позовну заяву Шосткинської виправної колонії № 66 управління Державного

департаменту України з питань виконання покарань в Сумській області до Шосткинської об’єднаної державної податкової інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень оскільки позовну заяву було подано без дотримання вимог, установлених статтею 106 КАС України ^[112] [409]. Порушення вимог ст. 106 КАС України є підставою для залишення позовної заяви без руху також у справах № 801/3567/13-а ^[113] [408], № 2а-0870/7493/11 ^[114] [372], № 2а- 26583/10/0570 ^[115] [376] тощо.

Ухвалою судді Господарського суду Сумської області від 03 червня 2013 року було відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви від фермерського господарства «Воздвиженське» (с.Воздвиженське Ямпільський район Сумська область) до відповідача за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Приват Лізинг» м. Київ про визнання недійсним п. 2.1.10 договору відповідального зберігання сільськогосподарської техніки оскільки зустрічна позовна заява взаємно не пов’язана з первісним позовом, що є порушенням вимог ч.1 ст.60 ГПК України ¹¹⁵ [412]. На підставі порушення вимог ст. 60, 62, 63 ГПК України відмовлено у прийняття заяв і у справах № 29/517-10 ^{[116] [117] [369], № 01­16/10054-05-63 [118] [317], № 05-5-13 / 6543 [119] [318] тощо.}

Як засвідчують приклади, законодавець надав суду не лише формальних функцій контролю, а й реальних важелів процесуального впливу на позивачів у питаннях дотримання процесуального законодавства. Таким чином, контролюючі функції суду перехрещуються з організаційними, оскільки, виявивши недоліки в позовних заявах, суддя повинен не тільки вчасно скласти про це ухвалу, а й організувати, проконтролювати та дати розпорядження, щоб дану ухвалу було вчасно надіслано позивачеві для усунення недоліків. Отже, у таких діях суду поєднуються його організаційні, контролюючі і владні повноваження.

Сьогодні судді-практики зазначають, що необхідно спростити судову процедуру з метою оперативності розгляду справ та ухвалення рішень. Але ж судову процедуру, як і технологічний процес на виробництві, порушити не можна. Безумовно, такий технологічний процес можна удосконалити, але абсолютно спростити його неможливо, оскільки в такому випадку будуть порушені не лише технічні, але в першу чергу технологічні особливості, що призведе до браку. Аналогічний підхід має місце і під час відправлення правосуддя в усіх видах судових процесів. Так, ст.143 ЦПК України 1963 року регламентувала дії судді, які останній зобов’язаний був вчинити під час підготовки справи до розгляду. При цьому законодавець відповідно до ст. 146 цього ж кодексу передбачав, що «підготовка справи до судового розгляду повинна бути проведена не більше як у семиденний строк, а у виняткових випадках щодо складних справ цей строк може бути продовжений до двадцяти днів». Отже, законодавець передбачав підготовку судді до справи як рекомендовану процесуальним законом роботу. Безумовно, судді готували справи формально або і взагалі їх не готували, оскільки стадія підготовки справи до судового розгляду носила формальний характер. Строків розгляду справ ніхто не дотримувався, оскільки вони були нереальними, а з іншого погляду - вони були робочими строками, які виконували роль орієнтирів, як це має місце і сьогодні ¹¹⁹ [422, 202].

Треба зазначити, що напередодні надання чинності ЦПК України (01 січня 2005 року) Україна мала такі статистичні показники оперативності розгляду цивільних і адміністративних справ у судах першої інстанції. Так, у 2002 році з порушенням строків, установлених ЦПК, було розглянуто 270 906 справ. У 2003 році таких справ було 304 764, а в 2004 році їх стало 363 178 ^{[120] [121] [417, 35]. Як бачимо, кількість справ, які розглядалися з порушенням розумних строків, збільшувалася в геометричній прогресії. 18 березня 2004 року було прийнято новий ЦПК, якому надано чинності з 01 січня 2005 року. Тепер судовий процес складався з попереднього розгляду справи (ст. 129 ЦПК), яке було обов’язковим для всіх справ (ч.7 ст.130 ЦПК). Уже у 2005 році ми мали зменшення кількості справ, які розглядалися з порушенням строків. Так, їх уже було 290 тис. [122] [19, 41], тобто на 73 тис. менше, ніж це було у 2004 році. У 2010 році таких справ було 213 тис. [123] [18; 25, 27]. Порівняно із 2004 роком таких справ стало менше на 150 тисяч.}

07 липня 2010 року законодавцем для спрощення судових процедур було змінено ч.7 ст. 130 ЦПК України. Сьогодні попереднє судове засідання є необов’язковим, тобто судді відразу призначають справи до судового розгляду без проведення підготовчих дій по справі.

Судова практика показує, що більшість суддів взагалі не ознайомлюються зі справою і намагаються зорієнтуватись у тих правовідносинах, які мають місце між сторонами безпосередньо в судовому процесі. Це призводить до того, що судді плутаються у фактах, починають з’ясовувати ті чи інші події, які взагалі не стосуються предмета спору. Такі ситуації викликають здивування сторін і здебільшого, зрозуміло, не сприяють зростанню довіри до судів. Так, у 2011 році загальними судами з ухваленням рішення було розглянуто 756,3 тис. справ, порівняно із 2010 роком це у два рази менше, але з порушенням строків розглянуто 116,6 тис. справ та видано 7,8 тис. судових наказів, тобто 14 % від усіх справ. Такий відсоток є дуже високим для такої незначної кількості цивільних справ. При цьому в апеляційному порядку було скасовано 47,5 тис. судових рішень, 5,2 тис. рішень було скасовано Верховним Судом України.

Дані судової статистики з року в рік показують, що 60 % справ складають справи про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, комунальних платежів, заробітної плати, окремого провадження або однотипні справи - діти війни, чорнобильці тощо. Ці категорії справ, незважаючи на перший погляд на їх простоту, потребують безумовної уваги, оскільки вони здебільшого пов’язані з інтересами дітей, людей похилого віку інвалідів, але судді, як правило, приділяють увагу лише правильній кваліфікації правовідносин і намагаються розглянути справу безпосередньо. Таким чином, справи інших категорій склали 330 тисяч (756,3-453,6). Отже, у 2011 році кожна третя справа була розглянута з порушенням «розумних строків», при цьому 52,7 тис. справ було розглянуто з порушенням норм матеріального та процесуального права. З цієї причини за зверненнями громадян до Європейського Суду з прав людини Україна посідає четверте місце в Європі ^[124] [251, 24].

Таким чином, спрощення судових процедур потрібно здійснювати досить обережно, оскільки ми вже мали такі уроки у 30- ті роки минулого століття, коли судді самі вирішували, проводити підготовку по справі чи ні. Як сьогодні, так і тоді судді ігнорували стадію підготовки справ до судового розгляду, розглядаючи справи без підготовки. Тоді Верховний Суд СРСР виявив аналогічні порушення процесуального законодавства. У зв’язку з цим 28 жовтня 1935 року було прийнято Постанову № 52 Пленуму Верховного Суду СРСР «О сторожайшем соблюдении процессуальных норм в гражданском процессе» ^[125] [231, 96]. У даній постанові Верховний Суд СРСР вимагав від суддів проводити обов’язкову підготовку по всіх справах, не допускаючи спрощення процесуального законодавства.

Саме такий підхід надасть можливість суду контролювати в подальшому розвиток судового процесу, визначати його готовність. Відповідно до норм ЦПК США суддя має можливість готувати справу, зустрічаючись для цього із представниками сторін та сторонами стільки, скільки він вважає за потрібне. У той же час на розгляд справи витрачається одне судове засідання.

Таким чином, суд на всіх стадіях судового процесу залишається центральною фігурою правосуддя. Централізм суду в судовому процесі полягає в: а) організаційно-правовій функції; б) процесуально-правовій функції; в) контрольно-правовій функції; г) владно-правовій функції; д) виховній функції. Усі ці функції суду безпосередньо пов’язані з відправленням правосуддя в усіх процесуальних галузях права.

Процесуально-правові функції суду пов’язані зі швидким розглядом судової справи у строки, як зазначає ст. 157 ЦПК України, не більше двох місяців із дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей справи суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п'ятнадцять днів. Дане положення Цивільного процесуального кодексу ідентичне положенню, зазначеному у ст. 69 ГПК України. Адміністративні справи розглядаються в місячний строк (ч.1 ст. 122 КАС).

Отже, законодавець у всіх трьох процесуальних кодексах встановлює строки розгляду справ, тобто тривалість судових процесів. Це питання, безумовно, стосується суду, оскільки в цьому виявляється інтерес останнього. Таким чином, законодавець ставить суд у певні часові межі, спонукаючи його таким чином до прояву своїх організаційних, контролюючих та владних повноважень. Більше того, законодавець зобов’язує суд досліджувати докази безпосередньо в судовому засіданні. Такий підхід до дотримання принципу безпосередності отримав своє закріплення в усіх процесуальних галузях права (ч.1 ст. 159 ЦПК, ст.120 та ч.2 ст. 122 КАС, ст. 33 ГПК).

У той же час законодавець заклав у процесуальні кодекси і стримувальні фактори для суду, які полягають у праві осіб заявляти відводи суддям. Інститут відводу суддів налічує не одне тисячоліття і при цьому за своїм змістом цей інститут є незмінним. Та за §3 глави Х Соборного Уложення 1649 року зазначалось: «А будет который судья истцу будет недруг, а ответчику друг или свой... тому судье на него будет такое челобитье не судить, судить их иному судье». Разом 92

з тим закон і захищав суд. «А будет который истец или ответчик на судью свойством или недружбою... бити челом после суда, и тому челобитью не верить, и дела ис приказу в приказ не приносити» (§4 гл.Х Соборного уложения) ^[126] [309, 231].

Стаття 166 ЦПК, ст. 20 ГПК, ст. 27 КАС України передбачають право сторін, 3-х осіб, їхніх представників заявляти відвід судді, який збирається вести справу. Підставами для такого відводу є:

1) участь судді в розгляді цієї справи або пов’язаної з нею в якості представника, секретаря судового засідання, свідка, експерта, спеціаліста, перекладача;

2) пряма чи опосередкована зацікавленість судді в результаті розгляду справи;

3) родинні зв’язки судді зі сторонами або іншими особами, які беруть участь у справі;

4) наявність інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості суддів.

Отже, інститут відводу суддів є для них ключовим фактором, оскільки лише після проголошення сторонами довіри судді, останній отримує право від сторін на керування всім ходом судового засідання. При цьому суддя забезпечує послідовність та порядок вчинення процесуальних дій, спрямовує розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин у справі, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для вирішення справи (ст. 123 КАС, ст. 160 ЦПК, ст. 19 ГПК). При цьому інститут відводу суддів діє з однаковим змістом у всіх процесуальних галузях права з однаковими підставами для відводу. З урахуванням даних обставин інститут відводу суддів має всі можливості до його уніфікації. Разом з тим потрібно убезпечити суд від зловживань самих учасників судових процесів, які іноді заявляють відводи суддям з метою тиску на суд.

Трапляється, що судді, читаючи письмові клопотання про відвід, які нерідко пронизані ненавистю до судді та суду, не витримують подібного психологічного тиску і в результаті заявляють самовідводи по справі. ^[127] [498, 48]. У цьому зв’язку доречною є судова практика Франції. Так, ч.2 ст.344 ЦПК Франції зазначає, що «клопотання повинно містити точну вказівку підстав для відводу і супроводжуватися підтверджуючими доказами». Стаття 353 цього ж Кодексу встановлює відповідальність заявника щодо заявлення необгрунтованого відводу судді. «Якщо клопотання про відвід відхиляється, з його заявника може бути стягнуто штраф у цивільному порядку в розмірі від 15 до 1500 євро». З урахуванням даних обставин було б доречно ч.3 ст. 20 ЦПК доповнити, а ч.4 ст. 27 КАС доповнити і викласти в такій редакції: «Відвід суду повинен бути умотивованим, із наданням доказів і заявлятися у письмовій формі до початку розгляду справи по суті». Такий підхід урівноважить права і обов’язки осіб щодо відводу суддів.

Однотипним є для всіх судових процесів і порядок звертання до суду «Ваша честь». Таке звертання виховує повагу до суду і хоча у ст. 74 Господарсько-процесуального кодексу йдеться лише про суддю і не акцентується увага на порядку звернення до нього, усе ж таке звертання до суду необхідно уніфікувати, поширивши його на всі види судових процесів.

Контрольно-правові функції суду пов’язуються з тим, що на суд покладається обов’язок підтримання порядку в судових засіданнях із притягненням осіб, які виявляють неповагу до суду, до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 КУаП України. Дана норма однаково стосується всіх судових процесів незалежно від їх юрисдикції, оскільки мова йде про суд як єдиний державний інститут.

Владно-правові функції суду виявляються в тому, що суд, вислухавши сторони та інших осіб, установлює порядок з’ясування обставин та порядок дослідження доказів (ст. 177 ЦПК, ст. 74 ГПК, ст. 140 КАС). Цим самим виявляються владні повноваження суду в

судових процесах різних процесуальних галузей права. При цьому таке право суду стає обов’язком для всіх учасників судового процесу. Здається, таке право суду є непомітним, на нього дослідники майже не звертають уваги, але таке право визначає весь подальший рух справи, порядок дослідження доказів, що є досить важливим питанням не лише для суду, але й для сторін, оскільки такі владні повноваження суду структурують всю судову процедуру судів першої інстанції.

Крім цього, на суд покладається обов’язок, який характеризує його процесуально-правові функції, пов’язані з роз’ясненням процесуальних прав та обов’язків (ст. 167 ЦПК, ст. 74 ГПК, ст. 130 КАС). Це суттєвий обов’язок суду, оскільки сторони, треті особи, їхні представники на підставі своїх процесуальних прав вступають із судом у процесуальні правовідносини на предмет дослідження доказів (ст. 179, 180, 185, 187, 189 ЦПК, ст. 36, 37, 42 ГПК, ст. 76, 77, 79, 80, 82 КАС). При цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК, ч.1 ст. 60 ЦПК, ч.1 ст. 71 КАС).

Відповідно до ч.1 ст. 197 ЦПК суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Аналогічна вимога законодавця щодо повного фіксування судових процесів технічними засобами закріплена й у ст. 81-1 ГПК, ч.6 ст. 12 та 126 КАС України. Ця важлива функція контролю є обов’язковою, оскільки на основі дослідження таких записів апеляційна чи касаційна інстанції, які розглядають апеляційні чи касаційні скарги по суті, мали б можливість переконатися в обґрунтованості скарг апелянтів або касаторів чи відсутності такого обґрунтування. Безумовно, це є одним із важливих доказів законності дій суду. Разом з тим практика показує, що ні в апеляційній інстанції, ні нерідко в касаційній інстанції судді взагалі не звертаються і не досліджують технічні записи судових процесів у судах першої інстанції, хоча апелянти й касатори звертають увагу вищих судових інстанцій на незаконність дій суддів. У зв’язку з цим доцільно було б доповнити ч. 2 ст. 326 95

ЦПК, яка регулює форму і зміст касаційної скарги п.8 і викласти в такій редакції: «електронні носії з технічними записами судових процесів суду першої та апеляційної інстанції». Таке доповнення надасть можливість суддям касаційної інстанції не просто робити висновки про порушення норм матеріального чи процесуального права на підставі судових рішень судів першої інстанції та апеляційних ухвал, а й не вимагаючи всієї справи, переконатися на основі технічного запису судових засідань як першоджерела про наявність чи відсутність тих чи інших процесуальних порушень, оскільки сьогодні довести порушення судом процесуального законодавства в касаційній інстанції практично неможливо.

Таким чином, хід правосуддя в усіх процесуальних галузях права не лише організовується, але й контролюється судом. Оскільки суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і спрямувати її до відповідних осіб чи органів для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов (ч. 1 ст. 211 ЦПК, ст. 166 КАС, 90 ГПК). Безумовно, такі дії не лише пов’язані з виховною функцією суду, а й з акцентуванням на наявності неправомірних дій з метою їх усунення та дотримання чинного законодавства в майбутньому. Такі дії суду високо оцінюються сторонами, третіми особами, їх представниками, оскільки сприяють завершеності судового процесу не лише з юридичного, а і з соціальної погляду.

Разом з тим суди все рідше й рідше реагують на численні порушення законодавства як юридичними особами, так і суб’єктами, які діють у сфері публічно-правових відносин. Усе це має місце, тому що законодавець зводить обов’язковість реагувань щодо порушення прав, свобод та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб з боку учасників цивільного обороту, підприємств, установ, організацій, державних органів на рівень необов’язковості. Це є нелогічним, оскільки, виявивши причини й умови порушення законності у сфері прав, свобод та інтересів, суд як орган влади зобов’язаний реагувати на такі порушення, бо відповідно до ст. 3 Конституції України права і 96

свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому дані норми всіх трьох процесуальних кодексів у такій їх інтерпретації суперечать Конституції України. З урахуванням даних обставин слово «може» в ч.1 ст. 211 ЦПК, ст. 166 КАС та ст. 90 ГПК України необхідно замінити на слово «зобов’язаний».

Отже, «суд як орган державної влади, з одного боку, і як суб’єкт правосуддя, з іншого, має не лише права, а й у першу чергу процесуальні обов’язки, які пов’язані з відправленням правосуддя. Зокрема, це контроль за: а) точним дотриманням меж процесуального законодавства; б) підтриманням порядку в судових засіданнях; в) встановленням точної послідовності в дослідженні доказів; г) дотриманням процесуальних прав учасників судового процесу; д) дотриманням строків розгляду справ; є) фіксуванням судового процесу; ж) оцінюванням доказів та ухваленням судового рішення; з) постановленням окремих ухвал; и) виконанням судових рішень, постанов та ухвал» ^[128] [192, 60].

Таким чином, можемо зробити висновок, що суд на всіх стадіях судового процесу залишається центральним суб’єктом правосуддя. Централізм суду в судовому процесі полягає в: а) організаційно- правовій функції; б) процесуально-правовій функції; в) контрольно- правовій функції; г) владно-правовій функції; д) виховній функції. Без сумніву, ми погоджуємося з поглядом Ю.М. Грошового та І.Є. Марочкіна, які стверджують, що кожному виду правосуддя - кримінальному, цивільному та іншим - притаманні свої особливі функції ^[129] [106, 13], проте вважаємо, що всі функції суду

безпосередньо пов’язані з відправленням правосуддя в усіх процесуальних галузях права. Отже, на нашу думку, названі функції можна уніфікувати в єдиному Судовому процесуальному кодексі.

1.6 Об'єкти захисту в різних процесуальних галузях права: питання теорії і практики

Ураховуючи той факт, що об’єкт захисту в усіх процесуальних галузях права є складовою частиною їх процесуальних правовідносин, доречно розпочати дослідження об’єкта з визначення процесуальних правовідносин, що дасть нам уявлення про його структуру та місце в таких відносинах із визначенням можливостей щодо його уніфікації в системі процесуальних правовідносин загального судового процесуального права.

Теорію юридичних відносин у цивільному судочинстві вперше обґрунтував Оскар Бюлов у 1869 році. Дослідник зазначав, що природа юридичних відносин є публічно-правовою, бо одним із суб’єктів таких відносин є суд - орган держави. О.Бюлов порівнював юридичні відносини з процесом, який поступово рухається, розвивається, переходить від одного етапу до іншого у своєму розвитку. Теорія юридичних відносин отримала поширення в Європі, зокрема Німеччині, Австрії. У дореволюційній Росії дані питання досліджувалися проф. А.Х. Гольмстеном та Е.А. Нефедьєвим. За радянських часів теорію юридичних відносин було визнано буржуазною, оскільки, на думку С.Н. Абрамова, у даній теорії було завуальовано експлуататорську суть буржуазного суду, щоб «внушить рабочим и всем трудящимся, что все равны перед судом и законом, что судебная процедура, происходящая в рамках юридического отношения, якобы обеспечивает в равной мере интересы всех - рабочего и фабриканта» ^[130] [7, 22].

Таким чином, у теорії цивільного процесуального права на початку 60-х років ХХ століття (у Радянському Союзі) говорили про «дії суду», «судові дії» ( ст.9, 80, 80-а, 109, 111 ЦПК, 1929 р.), «дії сторін», «процесуальні дії» сторін (ст. 5, 18, 64, 164 ЦПК, 1929 р.). Лише всередині 70-х років ХХ століття теорію цивільних процесуальних відносин у цивільному процесі було сприйнято радянською наукою. У 1965 році А.Ф.Козлов писав: «Гражданские

процессуальные правоотношения - это регулируемые нормами советского гражданского процессуального права отношения, складывающиеся в процессе отправления правосудия по

гражданским делам между судебными органами и всеми лицами, допущенными к участию в процессе». ^[131] [150, 58]. У подальшому теорія процесуальних правовідносин визнавалася за своїм змістом ідеологічною, оскільки її ідеологічність ґрунтувалася на тезі В.І.Леніна, що суд «в капиталистическом обществе есть преимущественно аппаратом угнетения, аппаратом буржуазной эксплуатации». ^[132] [206]. У радянському ж суспільстві суд вважався правовою зброєю із класовими ворогами, злочинцями та неробами, оскільки суд був виключно народним і слугував лише народу.

Таким чином, під поняттям процесуальних відносин дослідники розуміли вид суспільних відносин, які регулюються радянським цивільним процесуальним правом і виникають між судом і особами, що так чи інакше беруть участь у розгляді цивільних справ ^[133] [148, 74].

Усе це, зрозуміло, свідчить про те, що поняття цивільних процесуальних правовідносин у цивільному процесуальному праві, яке перебувало на той час у панівному становищі, за відсутності господарської та адміністративної юстиції було заполітизованим, що не сприяло його розвитку. Поняття процесуальних правовідносин пов’язувалося із радянським відокремленим процесуальним правом з можливим допуском до судового процесу його учасників. Наслідком такої ситуації є те, що поняття об’єкта цивільних процесуальних відносин взагалі не говорили, оскільки сказати у той час, що об’єкт - це та матеріальна вигода, якої бажають досягти сторони через свої цивільні процесуальні правовідносини в судовому процесі, було неможливо. Незважаючи на це, поняття об’єкта цивільних процесуальних відносин отримало своє місце в теорії цивільного процесуального права. Під об’єктом цивільних процесуальних відносин почали розуміти все те, з приводу чого такі відносини виникають. При цьому об’єкти почали поділяти на загальні та спеціальні. До загального об’єкта відносили саму цивільну справу, а до спеціальних об’єктів - наслідки кожних правовідносин окремо. Невизначеність поняття об’єкта зумовила наукову дискусію, яка триває й сьогодні.

Так, В.М. Щеглов ^[134] [486, 70], К.С. Юдельсон ^[135] [488, 10],

П.Ф. Єлісейкін ^[136] [128, 45] під об’єктом цивільних правовідносин розуміють процесуальні дії та поведінку суб’єктів процесуальних правовідносин. Д.М. Чечот ^[137] [468, 10], М.П. Ринг ^[138] [281, 42] у своїх роботах зазначали, що об’єктом цивільних процесуальних правовідносин є матеріально-правові відносини, що захищаються судом.'

С.С.Бичкова щодо цього зазначає, що об’єктом цивільних процесуальних правовідносин є різні матеріальні й нематеріальні блага, що задовольняють потреби суб’єкта ^[139] [63, 36].

А.Ф. Клейнман об’єктом цивільних процесуальних

правовідносин визнає сам привід, на підставі якого виникають цивільні процесуальні правовідносини, і те, на що спрямовані процесуальні права та обов’язки ^[140] [142, 39]. М.Й. Штефан під

об’єктами в цивільному процесі розуміє як дії суб’єктів процесуальних правовідносин, так і діяльність суду ^[141] [482, 97]. Р.Є. Гукасян об’єктом цивільних процесуальних правовідносин вбачав цивільно-правовий спір або іншу вимогу, яка перебуває на вирішенні в суді ^[142] [96, 61-62]. А.Л. Паскар робить висновки про те, що цивільні процесуальні правовідносини мають власний, тільки їм властивий об’єкт, індивідуальність якого зумовлена специфікою самої галузі цивільного процесуального права, особливостями конкретної справи, властивостями спірних матеріальних правовідносин та способами захисту, які застосовуються судом у порядку цивільного судочинства^[143] [453, 115]. М.М. Ясинок поняття об’єкта в цивільних процесуальних правовідносинах пов’язує з усіма процесуальними діями, які відповідають тим інтересам особи, які були поставлені суб’єктом за мету під час його звернення до суду ^[144] [499, 77].

О.Ф. Скакун, даючи загальне визначення поняття об’єкта правовідносин, зазначає, що це матеріальні й нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюючи свої суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки ^[145] [308, 77].

В.І. Тертишніков стверджує, що об’єктом цивільних процесуальних правовідносин в юридичній науці визнають або те, з приводу чого вони виникають, або те, на що вони спрямовані ^[146] [421, 64].

Питанням об’єкта як складової частини господарських процесуальних правовідносин у господарському процесуальному праві на теоретичному рівні приділяється недостатньо уваги, оскільки, як зазначає Н.А. Абрамов, господарський процесуальний кодекс не містить визначення поняття сторін^[147] [5, 63].

Дане твердження видається не зовсім переконливим, бо ч.2 та ч.3 ст.21 ГПК України дає чітке визначення поняття сторін,

визначаючи позивача як юридичну особу, що подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред’явлено позовну вимогу.

В.С. Щербина у зв’язку з цим зазначає, що заінтересованість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає в отриманні того блага, яке принесе йому рішення арбітражного (господарського) суду про задоволення позову (матеріально-правовий інтерес) і в ухваленні арбітражним (господарським) судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес) ^[148] [24, 66].

Аналогічну позицію щодо поняття об’єкта господарських процесуальних правовідносин займають В. Д. Чернадчук,

В. В. Сухонос, В. П. Нагребельний ^[149] [88, 72]. Об’єктом

господарських процесуальних правовідносин є економічний інтерес юридичної особи, який сфокусовано на отримання матеріальної вигоди.

Адміністративно-процесуальне право регулює захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб за наявності порушень у сфері публічно-правових відносин із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб’єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій.

Проте в адміністративному процесуальному праві поняття «об’єкт» відсутнє. Замість поняття «об’єкт» вживається слово «ціль».

Під ціллю будь-якої процесуальної діяльності, у тому числі й адміністративного процесу, розуміється моделювання майбутнього її результату ^[150] [60, 24].

Таким чином, об’єкт адміністративно-процесуальних правовідносин є набагато вужчим порівняно з об’єктом цивільних процесуальних правовідносин, оскільки він обмежується спеціалізованою юрисдикцією даного виду судочинства, що й характеризує специфіку цього публічно-процесуального права.

Кримінально-процесуальне право не має свого чітко вираженого об’єкта, оскільки людина не може бути об’єктом кримінально- процесуальних правовідносин. З цієї причини кримінально- процесуальне право в питаннях цивільного позову у кримінальному провадженні регулює лише його предмет, процесуальна ж частина розгляду таких позовів, як і сама кримінальна справа, розглядається за правилами кримінально-процесуального права.

Питання об’єкта як одного із процесуально-правових елементів цивільних, господарських, адміністративних процесуальних правовідносин є одним із найбільш дискусійних питань у теорії процесуального права.

Складність цього питання полягає в тому, що об’єктом процесуальних правовідносин, з одного боку, є зміст процесуальних правовідносин, а з іншого - визначення напряму процесуальної діяльності суб’єктів, зокрема позивача й відповідача, метою якої є досягнення очікуваного правового результату, отримання певного блага, яке є кінцевим результатом розгляду справи. З цієї причини закріпити всі об’єкти в нормах права неможливо, оскільки зміст їх кожного разу варіюється і на цій підставі вчені-процесуалісти залежно від предмета їх дослідження дають різні визначення поняття об’єкта як правової категорії.

Разом з тим, незважаючи на різний підхід науковців до визначення поняття однієї з важливих частин процесуальних правовідносин, які, безумовно, мають місце в різних процесуальних галузях права з точки зору його назви («об’єкт», «ціль», «мета», «результат», «благо»), необхідно зазначити, що об’єкт має місце в кожній процесуальній галузі права незалежно від динаміки та процедури його досягнення.

«Незважаючи на різний підхід до визначення поняття об’єкта процесуальних правовідносин, вважаємо за можливе визначити його характерні риси: а) об’єкт є складовою частиною процесуальних правовідносин, які виникають під час здійснення процесуальних прав і обов’язків, які, безумовно, спрямовані на досягнення очікуваного правового результату під час звернення до суду; б) об’єкт - це різні матеріальні й нематеріальні блага, які характеризуються своєю індивідуальністю; в) об’єкт досягається через процесуальні дії сторін і суду у вигляді матеріалізованого результату, який має своє закріплення в судовому рішенні, постанові чи ухвалі суду; г) нарешті, об’єкт - це «ціль» або «мета», до якої у своїх інтересах прагнуть учасники процесу» ^[151] [195, 267].

Відомо, що до об’єктів правовідносин належать: 1) матеріальні блага (речі, гроші, майно, цінності); 2) нематеріальні блага (життя, здоров’я, честь, гідність); 3) продукти духовної діяльності; 4) документи (паспорти, дипломи, посвідчення тощо); 5) акти чи рішення органів публічного права; 6) поведінка та результати поведінки учасників правовідносин.

Ми вважаємо за можливе сформулювати уніфіковане визначення поняття об’єкта процесуальних правовідносин. Отже, «об’єкт - це матеріальне та нематеріальне благо, яке є результатом заявленої матеріально-правової вимоги суб’єкта, що досягається останнім через низку його процесуальних дій та процесуальних правовідносин і отримує закріплення в судовому рішенні» ^[152] [177, 69].

Як бачимо, дане поняття точно окреслює сам об’єкт процесуальних правовідносин, процес його досягнення та його матеріалізоване юридичне закріплення. Разом з тим такий підхід до поняття об’єкта є характерним для процесуально-правового становища позивача, зумовленого його процесуальним інтересом. Об’єкт з точки зору відповідача виглядає по-іншому, оскільки останній за своїм процесуально-правовим статусом не може претендувати на матеріальне благо позивача. Його завдання полягає в тому, щоб довести в судовому засіданні те, що позивач не має законних прав на матеріальне чи нематеріальне благо. Отже, якщо інтерес позивача пов’язаний зі своєю матеріально-правовою вимогою безпосередньо, то відповідач пов’язаний із матеріально-правовою вимогою як предметом спору опосередковано, оскільки останній ставить перед собою завдання довести суду те, що позивач не має законного права на свою матеріально-правову вимогу. Отже, об’єкт захисту сторін завжди буде різним, оскільки він у позовному провадженні завжди буде обумовлюватися різним правовим інтересом чи ціллю.

Таким чином, у кожній справі, незалежно від того, до якої процесуальної галузі права вона належить, наявний свій предмет спору, щодо якого сторони мають різний правовий інтерес і у зв’язку з цим використовують свої процесуальні права для створення в судових процесах таких процесуальних правовідносин, результат яких переконав би суд у тому, що право на боці позивача чи відповідача. Отже, об’єкт завжди пов'язаний із правом, причому неважливо цивільне це право, публічне, господарське, сімейне, житлове, трудове чи земельне. Головне, щоб у суб’єкта процесуальних правовідносин завжди було право на об’єкт і щоб це право суд закріпив у своєму рішенні, постанові чи ухвалі.

У той же час сторони мають і спільний інтерес, який пов’язується з наявною можливістю сторін користуватися своїми процесуальними правами, тобто вчиняти процесуальні дії. Разом з

модернізації системи законодавства України: Матеріали міжвузівської наук.конф., м.Донецьк, 14 травня 2013 рр./ Донецький державний університет управління. - Донецьк: ДонДУУ, 2013. - С. 67-69 тим останні відтворюють лише зовнішню, технічну частину процесуальних правовідносин, за дотриманням якої слідкує суд, оскільки саме на нього законом покладено обов’язок контролювати дотримання сторонами в судовому засіданні процесуального законодавства (ст. 160 ЦПК, 74 ГПК, 123 КАС). Треба зазначити, що для сторін важливим є і той процесуально-правовий результат, який є наслідком кожних процесуально-правових відносин. Сукупність таких процесуально-правових результатів створює динаміку руху судового процесу і, як зазначає М.М. Ясинок, зумовлює локальні процесуально-правові наслідки, які, накопичуючись, формують змістовну частину об’єкта. На цих етапах руху процесуальних правовідносин у судовому процесі мають місце локальні об’єкти, обумовлені тим правовим результатом, який має місце під час закінчення кожних процесуальних правовідносин. Але ці результати ще не мають своєї матеріалізованої форми ^[153] [499, 79]. Ми вважаємо це можливим тому, що процес доказування майже в кожній справі носить хаотичний характер. Безумовно, кожна зі сторін, у тому числі й суд, логічно впорядковує таку хаотичність шляхом синтезу тих локальних здобутків, які є наслідками процесуальних правовідносин, ось чому кожен із суб’єктів процесуальних правовідносин одержує свій відокремлений правовий результат.

Разом з тим М.Й. Штефан зазначав, що «процесуальні дії суб’єктів правовідносин не можуть бути об’єктом правовідносин». Незважаючи на те, що процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин вони одночасно стають юридичними фактами, оскільки пов’язуються з виникненням, розвитком та припиненням цивільних процесуальних правовідносин» ^[154] [482, 97­98].

Не погоджується з цією думкою С.Я. Фурса, акцентуючи увагу на тому, що мета і дія особи є взаємопов’язаними і мають розглядатися судом у сукупності, а не відокремлено ^[155] [452, 150].

Ми підтримуємо останню думку, оскільки мета досягнення результату як психологічна категорія завжди обумовлюється діями особи, спрямованими на досягнення запланованого результату. Такі дії особи в судовому засіданні носять процесуальний характер, оскільки регламентуються процесуальними нормами права. Доречно підкреслити, що суд не відокремлює мету і дії сторін у процесуальних правовідносинах, оскільки у практичній площині судових процесів це просто неможливо.

Такий розподіл на складові ми робимо «штучно» з метою наукового дослідження процесуальних правовідносин. Разом з тим необхідно зазначити, що саме об’єкт визначає спрямованість усіх процесуальних дій сторін.

Безумовно, трапляються випадки, коли сторони намагаються затягнути судовий процес через заявлення різноманітних клопотань, які часом взагалі не стосуються предмета спору. У такому випадку суд, проявляючи свої владні повноваження, усуває з процесуального руху справи всі процесуальні перешкоди. В.М. Шерстюк у цій частині зазначає, що об’єкт цивільних правовідносин не лише визначає спрямованість процесуальних дій, але й дозволяє краще зрозуміти особливості цих правовідносин ^[156] [476, 54].

Звичайно, жодна зі сторін не буде вступати у процесуальні правовідносини з судом лише заради збільшення кількості процесуальних дій. Відповідно до ч. 3 ст. 27 ЦПК, ч. 3 ст. 22 ГПК, ч. 2 ст. 49 КАС України особи, які беруть участь у справі, зобов’язані сумлінно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки.

Разом з тим процесуальні правовідносини в усіх процесуальних галузях права та їх складова частина - об’єкт - безумовно, пов’язані з такою правовою категорією як інтерес. Інтерес - це та сила, яка акумулює і спрямовує процесуальні дії чи бездіяльність сторін. При цьому інтерес має подвійну спрямованість - процесуально-правову і матеріально-правову. Таким чином, інтерес є «прологом» до поставленої мети. Поняття процесуального інтересу є настільки дискусійним, що науковці десятиліттями не можуть дійти до єдиного його розуміння.

За своєю природою інтереси можна поділити на особисті, колективні, суспільні та державні. Без сумніву, кожен із цих інтересів заслуговує на увагу, але нас цікавить складова особистого інтересу, оскільки суд у позовних провадженнях різних процесуальних галузей права захищає індивідуальні права, свободи та інтереси як фізичних, так і юридичних осіб. При цьому і зміст інтересу, який матеріалізується через процесуальні дії сторін та процесуальні правовідносини, є індивідуальним. Ураховуючи те, що судові процеси різних процесуальних галузей права мають відокремлені процесуальні правовідносини, інтерес завжди буде обумовлений індивідуальністю особи, тим предметом спору, який визначає кожну його дію. Це характерно як для позивача, так і для відповідача. Суд не має свого інтересу на благо. Його інтерес перебуває за межами матеріально-правового спору і є виключно процесуальним, оскільки завданням суду є оперативний розгляд справи із забезпеченням додержання послідовності й порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судових процесів, незалежно від їх юрисдикційної приналежності, їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Інтерес є суперечливою категорією, категорією протистояння. Це протистояння і є тим психологічно -процесуальним результатом, який стимулює реалізацію права особи на позов, на певні процесуальні дії. Отже, інтерес - це процесуально-правовий 108

субстрат, який одночасно має місце як у позивача, так і у відповідача і виявляється в керівництві їх діями як механічного, так і процесуального характеру. Безумовно, інтерес сторін є продовженням суспільного інтересу, наприклад справи «дітей війни», «чорнобильців».

Такі справи дійсно є соціальними, а тому вимагають до себе уваги з боку держави, оскільки благо окремих людей створює благо суспільства. Такі справи визначають динаміку змін як процесуального, так і матеріального законодавства. Незважаючи на те, що ні матеріальне, ні процесуальне право не дають визначення поняття «інтересу», «економічного інтересу», тлумачення цих понять дає Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01 грудня 2004 р. № 18 - рп/ 2004 у ч. 1 (Справи про охоронюваний законом інтерес). Під законним інтересом необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам ^[157] [284, 15]. Так, особа, подаючи позов до суду, у позовному провадженні переслідує процесуальний інтерес - відкриття провадження у справі. Коли сторони дають пояснення, то їх дії мають матеріально-правову спрямованість, оскільки у своїх поясненнях вони доводять суду той факт, що кожна з них має право: позивач на задоволення позову, відповідач на відмовлення судом у задоволенні позову позивача.

Як зазначають ст.1 ЦПК України та ч. 1 ст.2 КАС України, завданнями цих видів судових процесів є захист порушених прав, свобод та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб відповідно в галузі цивільних та адміністративних справ. Незважаючи на те, що Господарський процесуальний кодекс не закріплює в окремій нормі своїх завдань, але останні зумовлені всією процедурою судового розгляду господарських справ і є по суті ідентичними до інших процесуальних кодексів. Ураховуючи дані обставини, ми можемо сформулювати уніфікований підхід до завдання Судового процесуального кодексу: «Завданням правосуддя незалежно від форми судових процесів є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення судових справ з метою безумовного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів як фізичних, так і прав та інтересів юридичних осіб та суб’єктів господарювання, інтересів держави».

Таким чином, кожна як фізична, так і юридична особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів (ст.3 ЦПК). Таке ж право в тих же межах щодо цих же осіб законодавець надав і в адміністративному процесі (ч.1 ст.6 КАС), а юридичним особам та суб’єктам господарської діяльності - у господарському процесі (ст.1 ГПК). Разом з тим для судової практики важливим є єдине розуміння всіх процесуально-правових категорій, можливе лише за умови уніфікації всього процесуального законодавства.

Я.М.Романюк, виступаючи на ХІ з’їзді суддів, доречно зазначив, що судова влада не зможе функціонувати ефективно, якщо кожна з її складових обере свій шлях розвитку ^[158] [288, 11].

Це твердження з теоретичної точки зору є важливим, оскільки, з одного боку, це дає можливість говорити про об’єкт захисту як єдине поняття в процесуальному праві, а з іншого - заперечити те, що об’єкт захисту в цивільному судочинстві, є одним, у господарському процесі - іншим, а в адміністративному процесі - третім. Безумовно, об’єкт правовідносин варіюється, але його варіативність змістовно залежить від предмета матеріально-правового спору. У той же час суть залишається незмінною, оскільки сторони в усіх судових процесах намагаються досягти того блага чи цілі, які обумовлені конкретним їх інтересом.

Отже, ураховуючи дані обставини, ми вважаємо за можливе запропонувати уніфікований підхід до визначення об’єкта захисту в усіх процесуальних формах судових процесів: «Кожна як фізична, так і юридична особа, суб’єкт підприємницької діяльності та держава мають право звернутися до суду за захистом та відновленням своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а також вживати заходи для запобігання правопорушенню».

Безумовно, кожна матеріально-правова вимога особи завжди потребує не просто захисту, а й відновлення. Останнє сьогодні є навіть більш важливим, оскільки недостатньо мати судове рішення як правовий результат розгляду справи, важливо відновити таке право реально.

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя в усіх судових процесах, захищає як приватні, так і публічні права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси (ст. 4 ЦПК, ст.4 КАС, ст.1 ГПК).

Разом з тим для того, щоб такий захист мав місце, особа, права якої порушено і яка чітко визначилася зі своїми матеріально - правовими вимогами, повинна їх відповідно оформити у вигляді позовної заяви. Ураховуючи той факт, що всім чотирьом процесуальним галузям права (цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне в частині розгляду цивільних позовів) притаманне позовне провадження, необхідним є порівняльний аналіз даного виду процесуальних документів у всіх процесуальних галузях права, оскільки саме на цьому рівні формується розуміння того об'єкта захисту, до якого сторони намагаються наблизитися у своїх судових дебатах з метою його відтворення в судовому рішенні.

Відповідно до ст.118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції. Позовна заява подається в письмовій формі ( ст.119 ЦПК, ст.54 ГПК, ст.104 та ч.1 ст.105 КАС ).

Позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я позивача та відповідача, місцезнаходження, проживання чи перебування (за реєстрацією); 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину; 7) перелік документів, що додаються до заяви. Позовна заява підписується позивачем чи його представником із зазначенням дати її подання (ч.2 ст.119 ЦПК). Стаття 54 ГПК, ч.1 ст.106 КАС висувають аналогічні вимоги до

позовних заяв. Ураховуючи дані обставини, такі вимоги можна уніфікувати в єдиному Судовому процесуальному кодексі, оскільки такий підхід надасть можливість визначити не лише єдині підходи до вимог, які висуваються до позовних заяв як процесуальних документів-звернень, а й до зустрічних позовних заяв та чіткості визначення предмета позову. Безумовно, стадія підготовки позовної заяви для звернення до суду, незалежно від його юрисдикції, у першу чергу пов'язана з матеріально-правовими вимогами, зокрема їх об'єктом, який, отримуючи форму грошової вимоги, відтворюється в ціні позову й резолютивній його частині.

Суд, відкриваючи провадження у справі і вносячи позов до безпосереднього його розгляду, бере на себе обов’язок щодо захисту порушених прав, свобод чи інтересів особи. Позивач при цьому фактично не бере на себе обов’язок надати суду докази, щоб суд, дослідивши такі докази оцінив їх, ухваливши судове рішення на його користь. Відповідач, у свою чергу, спираючись на свою систему доказів, намагається довести свою правоту в матеріально -правовому спорі. Така трияда інтересів, діючи в межах процесуальної форми в поступальному режимі процесуальних правовідносин, має не лише різну спрямованість, але й різноспрямовані наслідки, які то наближують позивача до кінцевої мети, то віддаляють його від того блага, якого він намагається досягти.

Ці теоретичні положення ми спробуємо довести на основі процесуального законодавства різних процесуальних галузей права,

щоб зрозуміти, як же формується об’єкт чи те благо, до якого так намагаються наблизитися кожного року мільйони осіб.

Так, відкривши провадження в судовому засіданні, суд проголошує склад суду і роз’яснює сторонам їх процесуальні права та обов’язки ( ст. 163, 166, 167 ЦПК, ст. 74 ГПК, 124, 130 КАС).

Безумовно, наявність процесуальних прав, їх використання в судовому процесі є «прологом» до створення сторонами

процесуальних правовідносин, оскільки сторони, вступаючи у процесуальні правовідносини з судом, обов’язково переслідують інтерес отримання певного процесуального результату через переконання суду в законності своєї правової позиції. Такий підхід має місце в усіх процесуальних галузях права. Так, після судової доповіді у справі про зміст позовних вимог та з’ясування того, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися за вирішенням спору до третейського суду ( ч. 1 ст. 173 ЦПК, ст. 135 КАС), суд заслуховує пояснення позивача та третіх осіб, які беруть участь на його стороні, пояснення відповідача та третіх осіб, які беруть участь на його стороні ( ч. 1 ст. 176, ч. 1 ст. 139 КАС, ст. 74 ГПК). Проаналізувавши вступну частину судових процесів різних процесуальних галузей права, ми робимо висновок, що вони є ідентичними як щодо дій суду, так і щодо дій сторін.

Під час безпосереднього розгляду справи позивач, даючи пояснення перед судом, переконує останній у законності своїх вимог і тут же просить задовольнити його позов, оскільки, на його думку, він довів це в судовому засіданні. Позивач вважає, що своїм поясненням, він досяг певної мети, але вважає, що для більшої переконливості необхідно допитати його свідків. Виходячи зі свого інтересу, позивач заявляє клопотання про виклик свідків до судового засідання. Дані дії позивач пов'язує із процесуальними наслідками, які можуть настати після задоволення такого клопотання судом. Позивач вважає, що він зробив ще один процесуальний крок до своєї кінцевої мети. Аналогічно й відповідач, вступаючи кожного разу у процесуальні правовідносини з судом, намагається з кожної своєї 113

процесуальної дії отримати той процесуальний результат, який би підтвердив законність його правової позиції. Таким чином, у суді існують не просто цивільні процесуальні правовідносини, а цивільні процесуальні правовідносини із протилежним їх змістом. Саме суд, який здійснює правосуддя, оцінює процесуальні наслідки кожної процесуальної дії, формує свій висновок щодо того, чи порушено відповідачем право позивача чи такі порушення відсутні. У цьому й полягає благо - позивача чи відповідача. Свою правову позицію щодо цього суд, безумовно, викладає в судовому рішенні, яке завжди має письмову форму. У цьому полягає обов’язок суду. Отже, сторони в процесуальних правовідносинах мають права, а суд - обов’язки. Крім того, законодавець надає право всім особам, які брали участь у справі, а також тим особам, які не брали участі у справі, але суд своїм рішенням вирішив ( порушив ) їх права та обов'язки, мають право оскаржити таке рішення в апеляційному порядку ( ч. 1 ст. 292 ЦПК, ст. 91 ГПК. ч. 1 ст. 185 КАС) чи в касаційному порядку (ч. 1 ст. 324, ч. 1 ст. 107, ч.1 ст. 211 КАС). Разом з тим ці суди наглядових інстанцій не вирішують справи по суті, як це має місце на рівні судів першої інстанції. Тому вони не пов'язуються із захистом матеріально- правового блага позивача чи відповідача. Дані інстанції лише перевіряють судові рішення на предмет їх законності, обґрунтованості (апеляційна інстанція ст. 309 ЦПК, ст. 104 ГПК, ст. 202 КАС ) або на предмет законності з точки зору дотримання матеріального і процесуального права (касаційна інстанція) (ст. 338 ЦПК, ст. 111-16 ГПК, ст. 229 КАС).

Таким чином, проведене нами дослідження дозволяє говорити про об’єкт правовідносин як єдине поняття у процесуальному праві. Об’єкт - це матеріальне та нематеріальне благо, ціль чи мета, які є результатом заявленої матеріально-правової вимоги суб’єкта, що досягається останнім через низку його процесуальних дій та процесуальних правовідносин і отримує закріплення в судовому рішенні. Безумовно, об’єкт правовідносин варіюється, але його варіативність змістовно залежить від предмета матеріально-правового спору. У той же час суть залишається незмінною, оскільки сторони в 114

усіх судових процесах намагаються досягти того блага чи цілі, які обумовлені конкретним їх інтересом.