<<
>>

§ 1.1. Виконання судових рішень як частина судочинства

Виконання судових рішень — заключний етап у процесі реалізації захисту суб’єктивних цивільних ті інших прав. Виконання рішень про присудження здійснюється в межах виконавчого провадження.

Виконавче провадження характеризується тим, що воно може бути порушено і не у зв’язку із судовим розглядом справи, оскільки закон доручає органам виконання виконувати і акти інших органів (адміністративних органів, нотаріату, третейських судів та ін.). Виконавче провадження забезпечує досягнення матеріально-правової мети судової та несудової юрисдикційної діяльності. Зв’язок виконавчого провадження з попередніми стадіями судового процесу визначається єдністю цілей, які закріплені законом для всього судочинства в цілому і полягають у захисті прав та охоронюваних законом інтересів.

Процес захисту права після постановлення рішення і набрання ним законної сили продовжується у формі виконавчого провадження, що становить заключну стадію цивільного процесу. Примусове виконання судових рішень гарантує і завершує здійснення прав сторін, визнаних судом, та підтверджених ним обов’язків.

На наш погляд, виконання судових рішень є частиною відповідно цивільного, адміністративного, господарького процесів, їх заключною стадією, зв’язок якої з попередніми обумовлений тим, що в рамках судочинства відбувається реалізація норм матеріального права та самого суб’єктивного матеріального права, що випливає з цієї норми. Захист порушених прав передбачає не тільки декларацію певного правового становища у судовому рішенні, а й обов’язкову реалізацію висновків суду, в тому числі в межах провадження щодо примусового виконання.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого щодо тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, визнана Україною як учасницею цієї Конвенції, вказує на те, що в розумний строк розгляду справи включається період із надходження до суду заяви до закінчення виконання рішення суду.

Згідно з п. 1 ст. 6 зазначеної Конвенції провадження з виконання судових рішень є самостійною і невід’ємною частиною судового розгляду, невід’ємною стадією процесу правосуддя, про що зазначено в численних Рішеннях Суду, зокрема: у справі Горнсбі проти Греції від 19.03.1997 р.[1], у справі Ромашов проти України від 27.07.2004 р.[2], у справі Дубенко проти України від 11.01.2005 р.[3] та ін.

Так, рішення у справі Шмалько проти України було ухвалено 20 липня 2004 р. Заявник Анатолій Афанасійович Шмалько є громадянином України, народився у 1930 р. і проживає у м. Дніпропетровську. Він є пенсіонером, а також ветераном Другої світової війни. Заявник страждає на міастенію.

У березні 1990 р. п. Шмалько подав до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська (далі — районний суд) позов до Дніпропетровського міського відділу охорони здоров’я (далі — відділ охорони здоров’я) та Дніпропетровської міської лікарні № 1 (далі — лікарня) про компенсацію моральної шкоди і відшкодування матеріальних збитків. Заявник стверджував, що всупереч вимогам постанови Кабінету Міністрів України № 1303 згадані установи виявилися неспроможними забезпечити йому безоплатне отримання ліків (препарат калімін-60) у період з 1996 р. до 1998 р., і через це заявник був змушений купувати потрібні ліки у Москві, Німеччині та Великій Британії. Тому п. Шмалько вимагав відшкодувати йому кошти, витрачені на придбання ліків.

29 вересня 2000 р. районний суд ухвалив рішення, яким відмовив заявнику у задоволенні позову, пославшись, зокрема, на те, що відповідні органи не можуть відповідати за незабезпечення заявника ліками, яких не можна було придбати у Дніпропетровській області.

13 листопада 2000 р. Дніпропетровський обласний суд (далі — обласний суд) задовольнив касаційну скаргу заявника і скасував це рішення районного суду, направивши справу на новий розгляд.

22 лютого 2001 р. районний суд знову ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, визнавши вимоги п. Шмалька необґрунтованими.

26 березня 2001 р.

обласний суд вдруге задовольнив апеляцію заявника, скасував рішення районного суду від 22 лютого 2001 р. та направив справу на новий розгляд.

13 липня 2001 р. районний суд утретє відмовив заявнику у задоволенні позову.

10 жовтня 2001 р. заявник знову звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі — Апеляційний суд) відповідно до нової процедури, запровадженої Цивільним процесуальним кодексом України 21 червня 2001 р. 29 листопада 2001 р. апеляційний суд задовольнив скаргу п. Шмалька частково, зобов’язавши відділ охорони здоров’я сплатити заявнику 722,70 грн на відшкодування матеріальних витрат і 750 грн як компенсацію моральної шкоди, а лікарню — сплатити йому 393,65 грн і 750 грн як компенсацію, відповідно, матеріальної і моральної шкоди та 22,25 грн — на відшкодування судових витрат.

19 квітня 2002 р. відділом Державної виконавчої служби Бабушкінського районного управління юстиції (далі — Державна виконавча служба) було відкрито виконавче провадження у справі заявника.

15 травня 2002 р. Державна виконавча служба зобов’язала відповідачів переказати відповідні кошти на банківський рахунок заявника.

17 жовтня 2002 р. лікарня повернула Державній виконавчій службі виконавчий лист і платіжну вимогу з посиланням на відсутність у лікарні коштів, необхідних для сплати боргу.

21 жовтня 2002 р. Державна виконавча служба надіслала до Дніпропетровського обласного відділу казначейства запит про надання інформації щодо можливості отримання від лікарні коштів на виконання судового рішення.

26 листопада 2002 р., після того, як лікарня переказала на рахунок заявника відповідну суму боргу (загалом 1 165,9 грн), виконавче провадження у справі заявника щодо лікарні було закрите.

16 січня 2003 р. відділ охорони здоров’я сплатив на виконання судового рішення 862,75 грн, повідомивши, що не може виплатити повну суму боргу через відсутність у нього достатніх коштів. 21 січня 2003 р. Державна виконавча служба ухвалила рішення, яким зобов’язала відділ охорони здоров’я сплатити заявнику решту суми боргу.

7 лютого 2003 р. відділ охорони здоров’я перерахував решту боргу на банківський рахунок заявника.

А. Шмалько звернувся до районного суду з позовом до Дніпропетровського обласного відділу казначейства про компенсацію моральної шкоди, спричиненої надто тривалим невиконанням цим органом судового рішення від 29 листопада 2000 р. 19 травня 2003 р. районний суд відмовив у задоволенні цього позову.

Заявник стверджував, що невиконання відповідними органами судового рішення у його справі у належний строк є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Він також зазначав, що з боку держави мало місце несправедливе втручання у його право власності всупереч вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд відзначив, що право на суд, яке закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції, було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли остаточні рішення національних судів залишалися б невиконаними. Суд звернувся до положень, сформульованих у його попередніх аналогічних справах, зазначаючи, що тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції винятково як такої, що стосується лише доступу до суду та процедури розгляду справи у суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який держави-учасниці зобов’язались дотримувати, ратифікуючи Конвенцію.

Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно розглядатись у світлі вимог ст. 6 Конвенції складовою частиною процесу у справі.

Загалом не може вважатись прийнятним виправдання державою невиконання рішення суду відсутністю достатніх державних коштів. Затримання виконання судового рішення може бути виправданим лише за виняткових обставин. Проте у будь-якому разі таке затримання не може бути настільки тривалим, аби була знищена сама сутність того права, яке захищається ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Відтак невиконання державою судового рішення у справі заявника протягом 15 місяців було втручанням у право заявника на мирне володіння своїм майном. Суд зазначив, що держава, не забезпечивши виконання рішення протягом такого тривалого строку, перешкодила заявнику скористатись грішми, на які він мав право.

Формулюючи цей висновок, Суд також звернув увагу на особливу ситуацію заявника. Крім того, Суд відзначив, що нестача державних коштів на галузь охорони здоров’я не може бути виправданням упущення, що мало місце у справі заявника. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції[4].

Подібне рішення було постановлене Європейським судом 7 травня 2002 р. у справі Бурдов проти Росії.

Анатолій Бурдов — громадянин Росії. 1 жовтня 1986 р. військові органи притягли його до участі в надзвичайних заходах, які провадилися в районі Чорнобильської атомної станції. Він працював там до 11 січня 1987 р., внаслідок чого зазнав значного радіоактивного опромінення. 1991 р. на підставі експертного висновку про незадовільний стан здоров’я, пов’язаний з його участю в чорнобильській операції, йому присудили виплату компенсації. 1997 р. у зв’язку з невиплатою цієї компенсації він подав позов проти Управління соціального захисту населення у м. Шахти. 3 березня 1997 р. Шахтинський міський суд ухвалив рішення на користь А. Бурдова і присудив виплатити йому 23 786 567 російських рублів заборгованої компенсації, а ще таку саму суму у вигляді штрафної неустойки. У 1999 р. п. Бурдов учинив позов проти Управління соціального захисту населення, оскаржуючи зменшення суми щомісячних виплат і вимагаючи надання несплаченої компенсації. 21 травня 1999 р. Шахтинський міський суд відновив первинну суму компенсації і зобов’язав Управління соціального захисту населення здійснювати щомісячні компенсаційні виплати в розмірі 3011,36 р. з подальшим проведенням індексації. Суд також наказав сплатити ще не виплачені 8752,65 р.

Проте кілька разів, від 16 вересня 1999 р. до 16 травня 2000 р., заявника повідомляли, що виплата сум неможлива через брак коштів.

9 березня 2000 р. Шахтинський міський суд наказав провести індексацію суми штрафної неустойки, присудженої 3 березня 1997 р., яку ще не виплачено. Було також видано додатковий судовий наказ про виконання рішення щодо виплати 44095,37 р.

5 березня 2001 р. Управління соціального захисту населення у м. Шахти, після ухвалення Міністерством фінансів рішення, виплатило заявникові заборговану суму — 113 040, 38 р. Згідно з інформацією Управління соціального захисту населення від 11 лютого 2002 р., розмір компенсації за період від квітня 2001 р. до червня 2002 р. оцінено в 2500 р. на місяць.

Постановляючи рішення у цій справі, Європейський суд нагадав, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід’ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу. Орган державної влади не мав права посилатися на відсутність коштів як привід для невиконання рішення про виплату боргу. У цій справі держава не повинна була перешкоджати заявникові в отриманні допомоги, присудженої йому внаслідок судового розгляду, посилаючись на стверджувані фінансові труднощі.

Не вживаючи протягом кількох років необхідних заходів для виконання остаточних судових рішень, органи влади Росії позбавили положення п. 1 ст. 6 будь-якої практичної сили; отже, допущено порушення п. 1 ст. 6. Крім того, відсутність у заявника можливості домогтися виконання цих рішень, принаймні до 5 березня 2001 р., становило втручання в його право на мирне володіння своїм майном, як передбачає ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист права власності). Уряд не навів жодних виправдовувальних аргументів стосовно цього втручання, і Суд визнав, що відсутність коштів не може виправдовувати таку бездіяльність.

У зазначених справах Суд нагадав, що ч. 1 ст. 6 забезпечує кожному право на розгляд його справи, що стосується цивільних прав та обов’язків, при цьому право на доступ, тобто право розпочати провадження в суді у цивільній справі, є лише одним із аспектів. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла остаточному та обов’язковому судовому рішенню залишатися без дії на шкоду однієї зі сторін. Було б неприпустимо, якби ч. 1 ст. 6 детально визначала процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні — провадженні, що є справедливим, публічним та оперативним, — без забезпечення виконання судових рішень[5].

Поряд з цим у своїх інших рішеннях Європейський суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження, підкреслюючи, що виконавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес (Скордіно проти Італії; Джордж Естіма проти Португалії; Сіка проти Словакії тощо).

Зокрема, ці висновки покладені у підставу рішення у справі Крутько проти України від 27 листопада 2008 р.

У серпні 2003 р. заявник подав позов до Московського районного суду м. Харкова про стягнення з державного підприємства «Харківський електромеханічний завод» компенсації за втрату частини заробітної плати через затримку її виплати, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою відповідачем заробітної плати.

3 листопада 2003 р. суд ухвалив рішення, яким зобов’язав сплатити заявнику 634,03 грн компенсації за втрату частини заробітної плати через затримку її виплати.

Ухвалою від 25 грудня 2003 р. апеляційний суд Харківської області частково змінив це рішення та присудив заявнику додатково 1072,62 грн відшкодування моральної шкоди. У той же день ухвала набрала законної сили.

У січні 2004 р. заявник та підприємство-відповідач подали касаційні скарги. У грудні 2004 р. заявник звернувся до Московського районного суду із заявою про видачу виконавчого листа за рішенням на його користь. Суд відмовив у видачі виконавчого листа на підставі того, що справа була направлена до Верховного Суду України.

7 квітня 2006 р. Верховний Суд України залишив без змін ухвалу апеляційного суду. 20 липня 2006 р. заявник отримав виконавчий лист. 27 липня 2006 р. заявник подав виконавчий лист до державної виконавчої служби. 12 вересня 2006 р. заявник отримав присуджені йому кошти.

Заявник скаржився за п. 1 ст. 6 та за ст. 13 Конвенції стосовно того, що розгляд його справи судом був тривалим, так само, як і невиконання рішення від 3 листопада 2003 р., зміненого ухвалою апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2003 р.

Уряд висунув заперечення стосовно прийнятності вимоги. Суд зазначає, що ці зауваження мають бути відхилені. Суд вважає, що скарги заявника не є очевидно необґрунтованими у значенні п. 3 ст. 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує їх прийнятними.

Уряд стверджував, що затримка у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, сталася не з вини держави та що заявник не був заінтересований у виконанні рішення з огляду на те, що до того, як його справа була передана до Верховного Суду України, заявник не отримав та не подав до державної виконавчої служби виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження за рішенням.

Суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес.

Суд відмітив, що скарга заявника стосовно тривалості судового провадження у його справі зводиться до загального твердження, що його справа розглядалась судом близько двох років та десяти місяців. Судове провадження розпочалось у серпні 2003 р. та було завершено 7 квітня 2006 р. винесенням остаточного рішення Верховним Судом України. Таким чином, тривалість провадження у судовій стадії становила два роки та вісім місяців у судах трьох інстанцій, під час якого немає жодного періоду бездіяльності, який стався з вини національних судів.

Стосовно відповідальності держави щодо затримки виконання рішення, винесеного на користь заявника, Суд зауважує, що підприємство-боржник належало державі. Отже, відносно підприємства був застосований Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», який забороняє арешт та продаж його нерухомого майна та основних фондів. Суд також визначає, що в українській правовій системі ні суди, ні державна виконавча служба не мають права скасовувати чи зобов’язувати державу вносити зміни в закони про бюджет. Навіть припустивши, що заявник раніше звернувся б із заявою про відкриття виконавчого провадження, вищенаведений закон значною мірою завадив би виконанню рішення, винесеного проти підприємства-боржника. Більше того, поки справа розглядалася Верховним Судом України, між клопотанням про видачу та видачею виконавчого листа минув період більш як за півтора року.

Отже, Суд доходить висновку, що за обставин даної справи, незалежно від того, що у період з 25 грудня 2003 р. до 27 липня 2006 р. формально виконавче провадження не було відкрито, держава була зобов’язана виконати рішення упродовж періоду з 25 грудня 2003 р. до 12 вересня 2006 р. Суд також зауважує, що затримка у виконанні рішення від 3 листопада 2003 р., яке було змінено апеляційним судом Харківської області 25 грудня 2003 р., складала близько двох років та десяти місяців.

Таким чином, мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції через тривале невиконання рішення на користь заявника.

Практика Європейського суду з прав людини знайшла своє законодавче відтворення у національному законодавстві щодо виконання. Згідно зі ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження визначається як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб).

<< | >>
Источник: В.В. Комаров, В.В. Баранкова, В.А. Бігун та ін.. Виконавче провадження : посібник / В.В. Комаров, В.В. Баранкова, В.А. Бігун та ін. ; за ред.. В.В. Комарова. – Х.,2014. – 717 с.. 2014

Еще по теме § 1.1. Виконання судових рішень як частина судочинства:

  1. Глава 29 ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ, ПОВ\'ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ТА РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ (ПОСАДОВИХ ОСІБ)
  2. § 5. Судовий контроль за виконанням судових рішень
  3. § 1.1. Виконання судових рішень як частина судочинства
  4. § 2.1. Підстави виконання судових рішень та актів інших органів. Виконавчі документи
  5. Глава 4. ПОВОРОТ ВИКОНАННЯ ТА СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ за виконанням судових рішень
  6. § 4.1. Поворот виконання судових рішень
  7. § 4.2. Судовий контроль за виконанням судових рішень
  8. ЗАКОН УКРАЇНИ Про гарантії держави щодо виконання судових рішень
  9. 3.16. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.01.2013 р. за поданням Придніпровського відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції про заміну сторони виконавчого провадження під час виконання судового рішення, ухваленого у справі за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Черкасизалізобетонстрой", будівельної корпорації "УкрАзіабуд", про стягнення заборгованості та за зустр
  10. Винесення судового рішення і забезпечення його виконання
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -