2.1 Історико-правова характеристика апеляційного провадження як способу забезпечення законності та обґрунтованості ухвал

Характерною ознакою правової держави є забезпечення ефективного захисту прав і свобод особи. Слід визнати, що повноцінне функціонування судової системи, та забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави неможливе без належного процесуального оформлення.

Недоліки та упущення, що допускають суди в процесуальній діяльності призводять до недосягнення мети цивільного судочинства, в результаті чого акт правосуддя або окрема процесуальна дія стає неправомірною. Очевидно, що за таких обставин логічним кроком на шляху реформування національного законодавства став пошук шляхів попередження та виправлення таких помилок.

Оскільки Україною визначено проєвропейський напрямок інтеграції, одним з найважливіших напрямків її стратегічного розвитку є створення ефективного механізму судового захисту прав та свобод людини і громадянина, який би функціонував на засадах законності, змагальності, доступності та оперативності. З огляду на це, планом дій Україна - Європейський Союз (схваленого Радою Міністрів Європейського Союзу в грудні 2004 року) до пріоритетів спільної діяльності, віднесено не тільки поступове наближення законодавства, норм та стандартів України до законодавства, норм та стандартів Європейського Союзу, а й забезпечення належного доступу до судового захисту забезпечення можливості вирішення спорів в судах або відповідних незалежних інстанціях (§5 п.2.3.5); ефективне виконання рішень Європейського Суду з прав людини, а також реалізацію відповідних процесуальних кодексів на основі європейських стандартів (§ 2 п.2.1) [134].

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру [91]. Європейський суд з прав людини, що є єдиним повноважним органом з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції, вважає, що вказане право має тлумачитись у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує, серед іншого, принцип верховенства права як спільну спадщину Договірних держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, зокрема, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилось під сумнів [161].

З огляду на це можливість оскаржити ухвалу, за наявності обґрунтованих сумнівів в її правильності є додатковою гарантією недопущення постановлення в цивільних справах незаконних та необгрунтованих рішень.

Апеляційний порядок перевірки актів суду, які не набрали законної сили запроваджено у багатьох країнах світу як додаткову гарантію захисту прав та інтересів осіб у цивільному судочинстві і це не випадково, адже судочинство не може обійтись без спеціального способу виправлення судових помилок судом вищої інстанції [200, с. 21], адже це основний внутрішній резерв підвищення рівня здійснення правосуддя [129]. Для сторін апеляційне оскарження є додатковою гарантією того, що у разі постановлення судового акту (ухвали), що суперечить їх інтересам останні матимуть можливість встановленими законом способами досягти скасування такого судового акту.

Водночас слід констатувати, що апеляційному перегляду як способу перевірки та усунення недоліків саме ухвал суду в процесуальній науці не приділяється такої уваги як перегляду рішень суду першої інстанції. Так, З. К. Абдуліна [4], М. Г. Авдюков [9], Г. В. Воронков [33, с. 84-103], С. Л. Черв’якова [130, с. 156-170], Д. М. Чечот [245, с.140-141] та деякі інші радянські науковці досліджували інститут ухвал за законодавством СРСР і частково розкривали механізм їх перевірки вищестоящим судом. Крім того питання перевірки судових ухвал вищестоящим судом розкривались в працях О. О. Борисової [26], Л. Ф. Лесницької [105], С. Ю. Катукової [79] та інших дослідників. Утім до 2001 року перевірка судових ухвал здійснювалась в порядку так званого касаційного провадження, який не тотожній сучасному апеляційному провадженню, у зв’язку з цим напрацювання вказаних авторів багато в чому втратили свою актуальність. Після 2001 року більш менш детально питання апеляційного провадження як способу забезпечення законності та обґрунтованості актів суду загалом та судових ухвал зокрема розглядались в дослідженнях К. В. Гусарова [51], О. В. Караваєвої [78], Л. С. Лисенко [107], О. С. Смагіної [171], Є. А. Чернушенко[242], О. М. Шиманович [255], при цьому безпосередньо оскарженню ухвал присвячено тільки дисертаційне дослідження О. В. Демянової [55]. Тому недивно, що наразі в юридичній доктрині і досі існує багато неоднозначних підходів до розуміння значення апеляційного перегляду, порядку оскарження та повноважень суду апеляційної інстанції щодо перевірки законності та обґрунтованості ухвал, складу ухвал, які можуть бути самостійним об’єктом апеляційного провадження тощо.

На нашу думку, для розкриття питання про апеляційне провадження як спосіб перевірки ухвал суду та забезпечення їх законності та обґрунтованості слід в першу чергу визначитись з тим, що собою являє апеляційний спосіб перевірки судових актів, а також врахувати історико-правові аспекти його виникнення та досвіду його застосування в цивільному судочинстві України в минулому. Це дозволить не тільки визначити сутність та особливості апеляції, а й прогнозувати перспективи удосконалення процедури перегляду судових рішень в порядку апеляційного провадження.

Так, термін “апеляція” ( від лат. “appellare” - звернення) в сучасній теорії права трактується неоднозначно і має кілька значень: апеляція - як провадження по перегляду рішень суду, що не набрали законної сили щодо їх обґрунтованості і відповідності закону; апеляція - як звернення до вищестоящого (апеляційного) суду (тобто волевиявлення особи) з метою перегляду постанов нижчестоящого суду, що розглянув справу; апеляція - як скарга до вищестоящого суду, в якій мотивовано викладено прохання про виправлення чи відміну помилково чи несправедливо прийнятого рішення, ухвали вищестоящого суду [20].

Апеляція не є новелою для українського процесуального права, дане провадження існувало в українському процесі впродовж кількох століть до початку ХХ ст.

На сьогоднішній день в юридичній доктрині відсутня остаточна відповідь на питання про момент виникнення апеляції як в світовій практиці загалом, так і в Україні зокрема. Більшість науковців виникнення апеляції пов’язують із з існуванням ще Римської імперії [21; 26, с. 10-12; 55, с. 10; 58, с. 1-2; 242; 92, с. 107]. Що ж до питання початку функціонування апеляції на території сучасної Україні, то думки науковців з цього приводу різняться.

Так, К. В. Гусаров вказує, що на українських землях апеляційне оскарження в цивільному та кримінальному судочинстві виникло ще з часів Київської Русі, проте в ролі апеляційної інстанції виступали не судові органи, а відповідні посадові особи [52, с.

На думку ж О. В. Дем’янової період перебування українських земель в складі Київської Русі відзначається відсутністю правил щодо оскарження ухвал [55,, с. 10-11]. А та Є. А. Чернушенко вважає, що процесуальний порядок оскарження і апеляційного перегляду справ вперше були закріплені в артикулах 1, 2, 5, 6 розділу VI Статуту 1529 р. і розвинуті в наступних законах, прийнятих з 1529 р. по 1588 р.[241].

С. Ю. Катукова стверджує, що оскарження та перегляд постанов починають складатись з кінця XV- початку XVI ст. з Судєбніків Івана ІІІ та Івана W. Зокрема вона зазначає, що ст. 19 Судєбніка 1550 року передбачала відміну неправильного рішення та надавала позивачу право на повторний «с головы», розгляд його позову [79, с. 12].

Найбільш аргументованою видається з цього приводу точка зору Н. Л. Бондаренко-Зелінської, яка вказує, що за часів Київської Русі судових установ як державних органів не існувало, судовий процес носив загальний характер, в більшості своїй суди були народними (суди общин) і здійснювали правосуддя у відповідності із звичаєвим правом. Навіть коли з розвитком державності все більша кількість справ почала підлягати князівській юрисдикції (князь судив або сам, або через посередників та тіунів), суди общин залишалися самостійними. Існувало також обмеження щодо втручання князівської влади в діяльність церковних судів, які виникли із запровадженням в 988 році Християнства на Русі (ст.4 Уставу князя Володимира про церковні суди). В цей період судова система передбачала тільки одну інстанцію і про існування інституту оскарження судових рішень, тим більше апеляції, не могло бути і мови. Такою вона залишалась і в період феодальної роздробленості Русі. На обґрунтування свої точки зору автор посилається на текст Псковської грамоти (кін. ХV ст.), яка не тільки закріпляла стабільність рішень прийнятих судовими органами, тобто судові рішення (правові грамоти) не могли бути відмінені князем і посадником (а князю и посаднику грамот новых не посужати), а й прямо передбачала

недопустимість “пересуду” (перегляду рішень) і робить цілком логічний висновок, що за таких правил про існування інститут оскарження судових актів не могло бути мови [22, С.

На підтвердження висновку можна навести й зміст Руської правди, який наведено в виданні 1792 року «Правда русская или законы Великихъ Князей Ярослава Владимировича и Владимира Всеволодовича Мономаха» [138]. В даній пам’ятці права немає жодної вказівки на “пересуд”.

В період Литовсько - руської держави до кінця XIV ст. (1386 року) на землях, які знаходились під владою Великого князівства Литовського (Східна Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля), у зв’язку з відсутністю на той час власне литовських правових актів, продовжували діяти звичаї та норми руського права. [17, с 58]. Утім, навряд чи можна погодитись з твердженням Є. А. Чернушенко вважає, що процесуальний порядок оскарження і апеляційного перегляду справ вперше знайшов вираження в Статуті 1529 р. [241].

Хоча б тому, що в ст. 3 Новгородської грамоти, яка дійшла в єдиному списку в ред. 1471 вже в цей час містилася норма наступного змісту “а наместникам великого князя и тиунам пересуд свой ведати по старине'’”, що як вказують науковці передбачає перегляд справ у вищій судовій інстанції, якою був намісник великого князя [165].

Хоча детально порядок даного „пересуду” не закріплено, а сам “пересуд” в даному випадку ще не являвся способом апеляційного оскарженням, але сам факт наявності даної статті свідчить, що в цей період вже існував певний інститут оскарження судових рішень. [22, С. 119]. Більше того, як аргументовано вказує С. Ю. Катукова Новгородська грамота допускала скарги на повільність судочинства, якщо виною такої повільності був сам суддя [79, с. 13].

Інакше кажучи, станом на кінець XV ст. на території України, принаймні тій, на яку поширювала свою дію Новгородська судна грамота снував інститут оскарження судових рішень, а також окремих судових дій.

Логічно припустити, що інститут перегляду судових актів на території України розвивався відповідно до законодавства тих держав, до складу яких входила та чи інша частина сучасної України.

У тій частині України, на яку поширювалася юрисдикція Великого князівства Литовського, можливість подання апеляції з’явилась у 1566 р.. До цього часу в Старому литовському статуті 1529 р. і в Судебнику короля Казимира Ягелловича не передбачалась можливість оскаржити рішення у порядку апеляції [52, с. 96]. І це логічно, адже І Статут 1529 року в основному містив норми Руської правди і українського звичаєвого права.

ІІ Литовський Статут 1566 року в значній мірі ґрунтувався на нормах польських нормативних актів і нормах німецького права („Саксонське зерцало”, „Порядок прав міських” тощо), і небезпідставною є думка, що саме з них було запозичено в українське право інститут апеляції - адже німецькому праву вже був відомий інститут оскарження до вищестоящого суду судових рішень, що не вступили в законну силу [22, С. 119]. Тому, можливість апеляції вже була в закріплена в статутах Великого князівства Литовського 1566 р. і 1588 р.

З цього часу в українському судочинстві починає широко застосовуватись процедура оскарження судових рішень.

При чому О. В. Дем’янова звертає увагу на ту обставину, що в цих Статутах містилась заборона апелювати до Великого князя чи Сейму під час розгляду справи в суді, щоб тим самим не утворювати тяганини, а обидві сторони зобов’язані були довести справу до кінця. Отже, з даних норм можна зробити висновок про заборону оскарження проміжних постанов суду до винесення остаточного рішення по справі. З іншого боку, до компетенції Головного Литовського трибуналу були віднесені справи за скаргами на земських і міських посадових осіб, які не розглянули судову справу, а також протидіяли апеляції до трибуналу на винесені судові рішення. Названі об’єкти оскарження стали попередниками ухвал суду як об’єктів в майбутньому [55,, с. 12].

Після укладення в 1569 році Люблінської Унії внаслідок об’єднання Литви і Польщі було створено Річ Посполиту. Внаслідок цього під владою корони опинилась значна частина України. На українські землі було запроваджено польський судоустрій, який характеризувався багатоманітністю судових органів: крім земських, гродських (замкових) і підкоморних судів; в містах, які мали Магдебурзьке право - міські суди, магістрати і ратуші, цехові суди. Скарги на рішення й вироки цих судів на території України розглядав суд Великого князя [118]. В 1579 року був створений Луцький трибунал, який діяв як вища апеляційна інстанція для Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського та Чернігівського воєводств (1589 році приєднаний до Трибуналу), крім того з 1581 року функціонував Головний трибунал Великого Князівства. На рішення міських судів, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, апеляція подавалась в Львівський суд.. Апеляційним судом III - ї інстанції був ’’Німецький суд Краківського замку”, після якого рішення можна було оскаржити до Королівського суду [99]. Слід зауважити, що хоча на більшій території Україні польська система судів функціонувала з XVI по XVII ст.ст., але не польське і магдебурзьке, а русько-литовське право було основним джерелом судового права на території Правобережної України [22, С. 119].

Отже на українських землях в кінці XV ст. виник і до XVII століття цілком сформувався інститут апеляційного перегляду актів суду, як рішень, так і ухвал.

В кінці XVIII ст. на українські землі в складі Російської імперії поступово поширилися норми судочинства останньої. Як нами вказувалось вище російському праву також вже був відомий інститут перегляду судових актів, що видно із змісту Судебників 1497 та 1550 років.

Можна вказати і на факти існування апеляційних судів на території західних земель України, які знаходились у складі Австрійської імперії. До того ж у Львові в 1784 р. був створений Апеляційний суд для Галичини і Буковини. Пізніше був сформований Чернівецький окружний суд як апеляційна інстанція виключно для Буковини [52, с. 96].

Можливість оскарження судового рішення в апеляційному порядку передбачалась і в Правах, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. В основу цього документа був покладений Литовський статут, частково - магдебурзьке право, частково - українське звичаєве право. Слід зазначити, що хоча формально названі права так і не отримали статусу нормативного акта, але фактично цим документом почали користуватись в українських судах одразу після закінчення роботи над ним.

У “Правах” були закріплені не тільки поняття апеляції але й досить детально врегульована процедура апеляційного оскарження. Визначено порядок подачі і прийому апеляційної скарги, апеляційний строк, заборона перешкоджання у поданні обґрунтованої скарги.

Слід звернути увагу на ту обставину, що після входження українських земель до складу Російської імперії до кінця XVII ст. вплив норм російського права на систему судочинства та власне перегляду судових актів був незначним. Проте з початку XVIII ст. почався активний процес імплементації норм російського права.

Значним кроком в процесі імплементації російського права на Україні став виданий в 1734 році „Процес краткій”, який крім основних джерел права малоросійського (Литовського статуту 1588 року, „Порядку” тощо) згадує і „порядок великороссійскіи” (розуміючи під ним Соборне уложення 1649 року та наступні царські укази і інструкції [166]). Остаточне ж підпорядкування українських земель, які входили до складу Російської імперії імперському праву відбулося після ліквідації в 1780 році основного оберегу української незалежності і самобутності - Запорозької Січі, після якої на цій території повністю розповсюджується чинність російського права і процесу: з жовтня 1781 року на Україну поширено чинність „Уложення про губернії” 1775 року, а вже в 1778 році українська судова система була реформована на зразок російської. На початок ХІХ ст. судові установи майже на всій території України в складі російської імперії були такі самі, як і в центральних губерніях Росії [22, С. 124].

Як відмічає С. Ю. Катукова ще в Судєбніках 1497 та 1550 року з’явились такі нові скарги як скарги на повільність суду, стягнення зайвих мит, утиск [79, с. 13], тобто вже на даному етапі в російському законодавстві виникло розмежування скарг на такі, що подаються на судове рішення, і такі, що подаються на суддю, який його виніс і в процесі реформування російського права воно тривалий час зберігається.

Уложення про губернії 1755 р. вже чітко розрізняло скарги на рішення суду та зловживання суду [79, с. 14]. І хоча в даному випадку мова йде лише про один вид ухвал, важливим є сам факт виділення законодавцем різних об’єктів апеляційного перегляду.

Судова реформа 1864 р., відбита в чотирьох законодавчих актах, прийнятих 20 листопаду 1864 р. (серед яких - Статут цивільного судочинства), значно змінила судову систему. Наслідком судової реформи 1864 р. була корінна зміна всього судового ладу Росії того часу. У результаті проведених перетворень у російській державі склалася чітка інстанційна судова система, що складається із судів першої інстанції, апеляційних судів і Касаційного Суду.

Першою інстанцією були місцеві суди: одноосібний мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів (система мирової юстиції запроваджена даною реформою була ліквідована в 1889 році), світові й окружні суди. Другою інстанцією були апеляційні суди. Апеляційною інстанцією для світових судів були Світові З'їзди, для окружних судів - Судові Палати. Рішення судів другої інстанції були остаточними і підлягали негайному виконанню [22, С. 127].

Крім того, Статут цивільного судочинства 1864 р. удосконалив та впорядкував правила оскарження ухвал. В досліджуваний період з’явилося поняття ухвали, під якою розуміється постанова суду з будь-якого питання, що випливає із спірної справи, протягом усього провадження до вирішення її по суті [55,, с. 13]. Даний акт права діяв на території України до 1918 року.

У перші післяреволюційні місяці на Україні продовжували діяти суди, запроваджені в Російській імперії судовою реформою 1864 року.

Після проголошення незалежності України і відокремлення її від Росії постала потреба в організації найвищої судової інстанції для розгляду тих справ, які раніше були віднесені до компетенції Сенату. 2 грудня 1917 року було затверджено Закон „Про утворення Генерального суду”, який став найвищою апеляційною інстанцією для всіх судів Республіки. 17 (30) грудня 1917 р. був затверджений Закон «Про утвердження апеляційних судів». Новостворені апеляційні суди мали діяти в основному згідно з правилами, встановленими Статутом цивільного судочинства [241, с. 98], але з деякими відмінностями, які в основному стосувались порядку обрання і діяльності суддів цих судів, тоді як сама процедура залишалась майже не змінною [22, С. 128].

Проте, як вказують дослідники [98, с. 33], нетривале існування новоствореної Української Народної республіки та доволі напружені стосунки з Росією завадили завершенню становлення повноцінної судової системи, і, як наслідок, правонаступник УНР - Українська держава гетьмана Скоропадського - відновила стару імперську систему судоустрою.

Із вступом України до складу СРФСР у 1919 році та встановленням на території українських земель радянської влади система оскарження судових постанов зазнала радикальних змін. Радянський період процесуального права характеризувався повною відмовою від здобутків дореволюційної правової думки навіть тих з них, що були ефективними.

Заперечення позитивного досвіду призвело до формування правової системи, заснованої на абсолютно нових засадах. У зв’язку з цим апеляційний порядок як спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових актів було скасовано Постановою Народного секретаріату України „Про введення народного суду” від 4 січня 1918 року та Декретом РНК УСРР „Про суд” від 14 листопада 1919 року. Натомість рішення, що не набрали законної сили, на протязі останніх майже восьмидесяти років, оскаржувались в касаційному порядку.

Логічно виникає питання чому було скасовано інститут апеляції, який діяв в цивільному судочинстві не тільки на території України, але й інших країн протягом стількох століть?

Аналізуючи причини відмови радянського уряду від апеляційного способу оскарження судових рішень, що не вступили в законну силу, в літературі висловлюються різні аргументи на користь таких змін: прагнення радянських юристів спростити устрій суду, зробивши його абсолютно доступним для населення й усунувши будь-яку тяганину у веденні справ; забезпечити стійкість і рішень місцевих народних судів; підвищити відповідальність судів першої інстанції, які вважають, що можна вирішити справу "як-небудь" тому, що є друга інстанція, що поправить рішення. [26, с. 36].

Дійсно апеляційне провадження не позбавлене своїх недоліків на які посилалися вказані вище науковці (крім того, деякі дослідники ще виділяють такий недолік, як матеріальні витрати сторін пов’язані з новим переглядом справи), але якщо порівняти їх з перевагами даного способу оскарження судових рішень доцільність апеляції стане очевидною:

По-перше, основними засадами здійснення правосуддя в будь - якій демократичній державі є винесення законного і обґрунтованого рішення по справі. Так, оперативність також має неабияке значення при судовому розгляді, але досягнення об’єктивної істини по справі і правильне вирішення справи є найголовнішою метою судочинства. Тобто, першочерговою ціллю є захист прав громадян, а не швидкість розгляду справи, а наявність другої судової інстанції, який, в разі наявності сумнівів в правильності рішення суду 1-ї інстанції, може його перевірити, і якщо воно дійсно прийняте з порушенням вимог закону усунути ці порушення - це додаткова гарантія реалізації громадянами свого права на судовий захист. Дійсно, не можна не погодитися з тим, що захист порушеного або оскарженого права в апеляційному суді буде здійснюватися повільніше через повторний розгляд справи. Але розгляд справи в апеляційній інстанції надає можливість особам, що беруть участь у справі, посилатися на нові факти, представляти нові докази, а апеляційному судові досліджувати ці і представлені раніше докази та інші матеріали справи і виносити в результаті розгляду справи своє рішення. До того ж, апеляційний суд не завжди розглядає всю справу в цілому. Якщо сторона оскаржила не все судове рішення в цілому, а лише його частину, з якою вона не згодна, то тільки в цій частині і відбувається повторна перевірка справи.

По-друге, не можна однозначно стверджувати, що через існування апеляційного суду суд першої інстанції стає безвідповідальним, і вирішує справи "як-небудь". Такий момент не може бути виключений, але необхідно при цьому врахувати й інше: існування апеляційної інстанції, що перевіряє правильність рішення суду першої інстанції, створює для останнього підвищену відповідальність, оскільки судді знають, що їхні рішення можуть бути перевірені в апеляційному порядку.

По-третє, навіть у випадку коли оскаржене рішення буде залишено без змін апеляційне провадження не буде тут зайвим: згода двох інстанцій не тільки не говорить проти інституту апеляції, але доводить саме, що апеляційний нагляд приносить свою користь, адже згода апеляційного суду з рішенням суду 1-ї інстанції підкреслює його правильність і законність, і тим самим, підвищує довіру до конкретного суду і судової системи в загалі. Якщо ж у справі судами першої й апеляційної інстанцій буде винесено протилежне рішення, то заінтересована особа має можливість звернутися, наприклад, у суд касаційної інстанції з метою перевірки винесених судових постанов з огляду дотримання норм матеріального і процесуального права.

По-четверте, доводи, що негативним явищем апеляційного провадження є строкатість судової системи, тяганина тощо - небезпідставні, дійсно на даному етапі (початок ХХ ст.) судова система Росії і України (яка входила до її складу) була досить заплутаною і багатоінстанційною, що призводило до збільшення часу на розгляд справ і відповідно до судової тяганини, а чисельні приїзди сторін до суду коштували їм ще й значних грошей. Але проблема тут не в апеляційному провадженні, а в самій судовій системі. І спростивши її можна було значною мірою зменшити тяганину.

По-п’яте, апеляційні суди не тільки розглядають скарги в порядку апеляційного оскарження, але й ще виступають об’єднуючим фактором в діяльності нижчестоящих судів, адже діяльність місцевих судів в силу об’єктивних або суб’єктивних причин обумовлена специфікою суспільно економічних відносин, які панують в регіоні розташування суду, тоді як апеляційний суд, як правило, розташований на значній відстані від даних регіонів і такого впливу не зазнає, що також сприяє його об’єктивності. Слід звернути увагу ще й на той факт, що апеляційний суд розглядаючи справи по скаргах на рішення різних судів сприяє напрацюванню єдиного тлумачення і застосування законів цими судами.

На користь апеляційного провадження також говорить той факт, що судді апеляційних судів - більш компетентні, адже вони, як правило, мають більший стаж роботи за спеціальністю. Звісно, дана теза - не аксіома, і некомпетентні працівники можуть бути і в апеляційному суді (як і в будь- якій іншій установі), але потрібно орієнтуватися на переважну більшість.

Крім того, неможливість оскаржити рішення суду, яке, на думку особи, що брала участь у справі, є незаконним, необгрунтованим призведе до втрати довіри громадян до суду.

Отже, на підставі вищевикладеного, очевидною стає необхідність існування апеляційного провадження в цивільному судочинстві. Таким чином, доводи щодо негативних рис апеляції, хоча і не є безпідставними, але, в порівнянні з позитивним значенням даного інституту, явно програють.

На нашу думку, відповідь на питання чому радянський уряд скасував апеляційне провадження, варто шукати в загальних теоретичних положеннях, завданнях і цілях пролетарської революції, які виникли у результаті створення нею нової держави, нового суспільного ладу. Тобто апеляція була скасована не з причин процесуальних (наприклад, складності чи тривалості провадження), а з ідейних причин, як “пережиток буржуазного минулого.

Підтвердженням цієї позиції слугують і результати порівняльного аналізу інституту апеляції та способом оскарження, яким його замінили - касації. Обидва провадження мають незаперечні спільні риси: і апеляція, і радянська касація виступали способом перевірки судових актів, які не вступили в закону силу; справа по касації, як і по апеляції вноситься на розгляд вищестоящого суду; подача касаційної, як і апеляційної скарги обумовлена неправильністю рішення суду 1-ї інстанції, яка відображається або в неправильному встановленні судом фактичних обставин справи, або в неправильному застосуванні норм права, тобто вищий суд при розгляді справи розглядає як питання факту, так і питання права, і має право перевірити, як юридичну, так і фактичну сторони справи; метою апеляції і радянської касації є перевірка їх законності і обґрунтованості судових актів, розгляд справи в порядку апеляційного та радянського касаційного провадження здійснювався з додержанням основних засад судочинства.

Відмінними в даних провадженнях є: строки, межі розгляду справ: апеляційний суду при розгляді справи в порядку апеляційного провадження, розглядає її в межах апеляційної скарги (крім випадку постановлення нового рішення по справі), касаційний же суд не був, зв’язаний межами касаційної скарги; можливості доказування (в апеляційному провадженні сторони можуть подати нові докази тільки в певних випадках визначених законом, тоді як в касаційному провадженні сторони могли надати нові матеріали (докази) як до початку розгляду справи, так і після, тобто фактично в суді касаційної інстанції відбувався повторний розгляд справи.

Тобто по-суті касація відрізнялась від апеляції деякими процедурними моментами, які не сприяли спрощенню, скороченню тривалості чи вдосконаленню процедури оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, а навпаки були спрямовані на підсилення державного впливу в приватні відносини громадян. Що ще раз підтверджує ідеологічний характер причин скасування апеляції.

За таких умов відродження апеляційного способу оскарження судових рішень із зміною соціально - політичного устрою України було цілком закономірним.

Водночас проведене порівняння апеляційного та радянського касаційного способів перегляду судових актів дозволяє нам не тільки розмежувати ці інститути цивільного процесуального права, а й виявити ті спільні риси, які дозволяють нам в процесі реформування сучасного апеляційного провадження враховувати позитивний досвід правового попереднього (касаційного) порядку перегляду судових актів та перевірки їх законності та обґрунтованості.

Так, ЦПК 1964 року передбачав дві категорії ухвал, які могли самостійним об’єктом оскарження та перевірки вищим судом:

Ст. 323 передбачала дві категорії ухвал, які підлягали оскарженню:

1) ухвала про відмову в забезпеченні доказів (ст. 39), ухвала з питань встановлення ціни позову та судових витрат (ст. 81), ухвала про відмову зняти штраф чи зменшити його розмір (ст. 83); ухвала про відмову поновити пропущений строк (ст. 89), ухвала про неприйняття позовної заяви з мотивів непідсудності (ст. 132), ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви (ст. 136), ухвала з питань забезпечення позову (ст. 157), ухвала про внесення виправлень в рішення (ст. 213), ухвала про відмову постановити додаткове рішення (ст. 214), ухвала про роз’яснення рішення (ст. 215), ухвала про зупинення провадження по справі (ст. 223), ухвала про відмову в задоволенні заяви чи подання про перегляд рішення в зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 347), ухвала з питань видачі дубліката виконавчого листа (ст. 357), ухвала про відмову в задоволенні відводу судовому виконавцю (ст. 360), ухвала про розстрочку чи відстрочку виконання рішення (ст. 366), ухвала про припинення виконання рішення (ст. 370), ухвала про стягнення витрат, пов’язаних з виконанням рішення (ст. 372), ухвала за скаргою на дії судового виконавця (ст. 373), ухвала про затвердження чи зміну розрахунку судового виконавця (ст. 378), ухвала про визначення долі в спільній власності подружжя (ст. 379), ухвала з питань накладення штрафу на боржника (ст. 417), ухвала про поворот виконання (ст. 421);

2) ухвали, що перешкоджають подальшому розгляду справи.

Відповідно до ст. 324 ЦПК самостійним об’єктом оскарження вступала окрема ухвала.

Кодекс конкретизував суб’єктів права на касаційне оскарження ухвал, строки та порядок оскарження, повноваження суду вищестоящої інстанції та наслідки перевірки ухвал.

Таким чином, можна констатувати, що цивільне процесуальне законодавство радянського періоду суттєво удосконалило порівняно із Статутом цивільного судочинства 1864 року порядок перегляду судових ухвал і цей досвід може і повинен бути врахований при удосконаленні існуючого порядку перевірки законності та обґрунтованості судових актів.

З розпадом СРСР і утворенням незалежної демократичної держави Конституцією України в 1996 році було закріплено можливість апеляційного оскарження рішень суду, як одну з основних засад здійснення правосуддя в нашій державі, що і стало першим кроком на шляху відновлення даного правового інституту в українському судочинстві (ст. 129).

Але практична реалізація даної норми відбулася значно пізніше - липні 2001 року, коли відповідні зміни було внесено до Цивільного процесуального кодексу України Законом України від 21.06.01.

З цього часу в Українському цивільному процесі починає знову діяти Апеляційне провадження в його сучасному розумінні (як спосіб та перевірки законності та обґрунтованості акті судів 1-ї інстанції, які не набрали законної сили до суду вищої інстанції).

Прийняття 18 березня 2004 року нового ЦПК України стало новим кроком на шляху реформування інституту апеляції в Україні.

Аналізуючи становлення та розвиток апеляційного способу перевірки судових актів, слід звернути увагу ще на один момент. У теорії цивільного процесуального права виділяється два види апеляції - повна і неповна. Перша закріплена в законодавстві Італії [1]., Російської Федерації [41], Франції [124], друга - у законодавстві Естонії [43; 3], Литовської республіки [2], Республіки Казахстан [40; 74, с. 156], Німеччини [45; 54, с. 176].

Кожен з видів апеляції має свої характерні ознаки і відмітні риси [26]. Неповна апеляція являє собою перегляд рішень судів першої інстанції на підставі фактичних даних, що були пред'явлені особами, що беруть участь у справі. За загальним правилом при неповнїй апеляції приводити нові посилання на факти або докази в ході судового розгляду в апеляційному суді не допускається, але за певних умов посилання на нові докази або обставини можуть бути допущені. При неповній апеляції у встановлених законом випадках можливе повернення справи до суду першої інстанції для нового розгляду і ухвалення рішення [53, с. 40 ].

При повній апеляції особам, що беруть участь у справі, дозволяється представляти в апеляційних судах поряд із уже розглянутими і нові докази [26]. Апеляція в даному випадку має на меті не тільки виправлення судових помилок, внаслідок яких було прийняте незаконне і/або необгрунтоване рішення, але й помилок інших учасників процесу, на підставі яких в силу тих чи інших причин було прийняте неправильне рішення по справі. Апеляційні суди, що діють за правилами повної апеляції, при розгляді апеляційної скарги не мають права повернути справу на новий розгляд в суд першої інстанції, а повинні самі винести рішення, тобто фактично має місце повторний розгляд справи.

Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній - перевірку рішення суду першої інстанції (Повну апеляцію було закріплено Статутом цивільного судочинства 1864 року).

Аналіз змісту ЦПК України дає можливість стверджувати, що станом на 1 вересня 2005 року в Україні було запроваджено змішану модель апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції, яка тяжіла до повної апеляції, хоча їй і були притаманні риси обох вищевказаних видів.

За останні десять років існуючий порядок апеляційного провадження неодноразово мінявся: змінювалися строки, коло суб’єктів на права апеляційного оскарження та розширювався перелік об’єктів оскарження, змінювався порядок відкриття апеляційного провадження, його підготовки тощо. Найсуттєвіші зміни відбулися у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. [154], яким змішана форма апеляції була замінена в Україні на повну апеляцію.

Утім детальний аналіз змісту чинного ЦПК дозволяє зробити висновок, що власне порядок апеляційного оскарження судових ухвал не зазнав суттєвих змін, хіба що за десять років було розширено перелік тих з них, що можуть бути самостійним об’єктом апеляційного оскарження та частково змінились повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду ухвал.

Така відносна стабільність процесуального порядку апеляційного перегляду ухвал, на фоні динаміки змін порядку перегляду рішень суду, на нашу думку свідчить не стільки про досконалість існуючого порядку апеляційної перевірки ухвал, скільки неналежною увагою як науковців так і законодавця до цієї проблематики.