Висновки до розділу 2

1. Підсумовуючи викладене, слід констатувати, що апеляція як спосіб перевірки судових актів загалом та ухвал зокрема не є новелою для українського процесуального права, дане провадження існувало в українському процесі впродовж кількох століть з початку ХХ ст.

Перші згадки про можливість оскарження та перевірки актів суду вищестоящим судом на території України припадають на кінець XV ст. Одним з перших джерел. В якому даний спосіб перевірки знайшов своє закріплення на нашу думку є Новгородська судна грамота. Більше того, вже на початку XVZ ст. пам’ятки права, такі як Судєбнік Івана ZV 1550 року, статути Великого князівства Литовського 1566 р. і 1588 років включають в себе норми, що передбачають розмежування мінімум двух груп об’єктів оскарження судових рішень, а також окремих судових дій (останні розглядаються нами як попередники ухвал суду). Інститут власне апеляційного перегляду актів суду, як рішень, так і ухвал цілком сформувався в Україні до XVZZ століття.

Починаючи з XVIII ст. великий вплив на розвиток апеляційного провадження та українського судочинства здійснило законодавство Російської імперії, оскільки більшість українських земель увійшли до її складу. Особливо вагомими були зміни внесені під час судової реформи 1864 р. в результаті якої було запроваджено чітку інстанційну судову систему, яка включала апеляційні суди як суб’єкти апеляційного перегляду актів суду, а також конкретизовано правила оскарження судових ухвал. Із вступом України до складу СРФСР у 1919 році та встановленням на території українських земель радянської влади система оскарження судових постанов зазнала радикальних змін. Зокрема апеляційний порядок як спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових актів було скасовано натомість судові акти, що не набрали законної сили, на протязі майже восьмидесяти років, оскаржувались в так званому касаційному порядку.

Проведене порівняння апеляційного та радянського касаційного способів перегляду судових актів дозволило нам зробити висновок про те, що по-суті касація відрізнялась від апеляції тільки деякими процедурними моментами. Спільні риси радянської касації та класичної апеляції дозволяють нам в процесі реформування сучасного апеляційного провадження враховувати позитивний досвід правового регулювання попереднього (касаційного) порядку перегляду судових актів та перевірки їх законності та обґрунтованості.

2. Необхідною умовою ефективного функціонування процедури здійснення правосуддя є правильний вибір способу усунення недоліків судових актів забезпечення їх законності та обґрунтованості. Наразі законодавчо чітко невизначеним залишається питання про те, в яких випадках слід звертатися до апеляційного провадження як способу усунення недоліків судових ухвал, а в яких випадках недоліки судових ухвал повинен виправляти суд, що їх постановив. На нашу думку вирішення питання про доцільність застосування апеляційного провадження як способу перевірки судової ухвали в першу чергу повинно залежати від характеру помилок ймовірно допущених при її постановленні

Судові помилки - це недоліки та упущення в процесуальній та пізнавальній (розумовій) діяльності суду, обумовлені ігноруванням або порушенням встановлених законом чи процесуальною формою правил, що спричиняє негативні юридично значимі наслідки: недосягнення мети та завдань цивільного судочинства, неправомірність судового акту або окремої процесуальної дії. Різні судові помилки призводять до різного ступеня неправомірності судового акту чи процесуальної дій, отже і спосіб виправлення таких помилок повинен різнитися.

Апеляційне провадження як спосіб виправлення судових помилок повинно застосовуватись до тих з них, що спричиняють такі значні негативні наслідки як незаконність, необґрунтованість, невмотивованість судових актів, а також порушення або загрозу порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в т.ч.

3. В юридичній науці тривалий час домінувала точка зору про те, що ухвали повинні оскаржуватись разом з рішенням суду і тільки як виключення окремо. На сучасному етапі розвитку українського законодавства в світлі рішень Конституційного Суду України спостерігаються тенденції до розширення переліку ухвал, які можуть оскаржуватись окремо від рішення суду. Конкретний склад ухвал суду першої інстанції, які можуть оскаржуватись в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду або разом з ним, наразі залишається невизначеним.

На нашу думку до ухвал, які можуть оскаржуватись окремо від рішення суду можна віднести судові акти, які оформляються окремим процесуальним документом і щодо яких відсутня вказівка в законі про неможливість їх оскарження. До таких актів належать: ухвали, що перешкоджають провадженню в справі; ухвали, які спричиняють негативні матеріально правові наслідки (призводять до порушення матеріальних прав та інтересів як учасників процесу так і осіб, які не брали участі у справі); ухвали, які можуть призвести до недосягнення мети та завдань цивільного судочинства, у зв’язку з порушенням або створенням загрози порушення права на ефективний судовий захист. Останні дві групи при законодавчому оформленні можна включити в один пункт ст. 293 ЦПК.

З метою законодавчого врегулювання цього питання, а також приведення змісту ст. 293 ЦПК у відповідність до ст. 307 ЦПК пропонуємо доповнити ст. 293 ЦПК ч. другою наступного змісту:

«Стаття 293 Ухвали, на які може бути подано скарги окремо від рішення суду.

2. ухвали суду першої інстанції не зазначені в частині першій цієї статті можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках:

1) якщо ухвали перешкоджають подальшому провадженню справи;

2) якщо ухвали, спричиняють порушенням або загрозу порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в т.ч. права на ефективний судовий захист».