§ 1. Використання матеріалів розшукової діяльності у кримінальному процесі в дорадянський період

Для подальшої організації розшуку та його співвідношення з ор­ганами юстиції велике значення мали організаційно-правові заходи початку XIX ст. У цей час було засноване Міністерство внутрішніх справ, на яке покладалося також і вжиття заходів боротьби зі злочин­ністю^[15]. 17 серпня 1810 р. з нього виокремилося самостійне Міністерс­тво поліції. Особлива канцелярія Міністерства внутрішніх справ, що виконувала функцію здійснення політичного розшуку, в 1826 р. була скасована у зв’язку зі створенням Третього відділення власної його Імператорської величності канцелярії — самостійного органу політич­ного розшуку і слідства. До предмета відання Третього відділення на­лежали всі справи так званої «вищої поліції», особливо про політичні злочини і політично неблагонадійних осіб чи взагалі справи так званої таємної поліції. У сфері боротьби зі злочинністю на поліцію поклада­лося здійснення розшуку, слідства, а також суду в незначних зло­чинах^[16]. У розшуковій роботі цього часу значне місце посідав Корпус жандармів, функції якого тісно перепліталися з функціями поліції (розшук втікачів, злодіїв, розбійників; виконання судових вироків; су­проводження небезпечних злочинців та арештантів тощо)¹.

Нормативні акти, які регулювали питання розшуку, дізнання, по­переднього слідства й судового розгляду кримінальних справ, у 1832 р. були систематизовані Комісією законодавчих пропозицій, результати роботи якої включені до затвердженого 1 січня 1835 р. Зводу законів Російської імперії; до другої книги XV тому цього Зводу видання 1857 р., що мала назву «Закони про судочинство у справах про злочини і проступки», були включені розділи: про кримінальне судочинство взагалі; про попереднє переслідування; про слідчі дії; про провадження в суді першої інстанції; про виконання вироків; про фо­рми провадження^{[17] [18]. Провадження за нормами цього правового акта по­ділялося на три частини: попереднє слідство, суд і виконання судових рішень. Попереднє слідство належало до компетенції поліції.}

Оцінюючи значення цих реформ, А. Ф. Коні писав про них як про «нескладне зібрання найбільш різнорідних і різночасних постанов, що механічно злили воєдино статті Уложення Олексія Михайловича, ука­зи Петра і, як висловилася у 1835 р. Державна рада, види «уряду», об­народувані у 1784, 1796, 1809 і 1823 роки»^[19].

Саме в цей період, як вважав І. Т. Тарасов, відбулося розмежу­вання функцій поліції і юстиції^[20], на важливість якого вказував М. І. Калайдович, підкреслюючи, що це «надзвичайно важливо, оскі­льки злиття одного та другого, що інколи буває на практиці, завжди призводить до дуже негативних наслідків»^[21]. Співвідношення криміна­льного судочинства і кримінально-судової поліції, як слушно зазначав Я. І. Баршев, виходить із самого значення предмета її діяльності, яка полягає в попередженні, припиненні й розкритті злочинів, у переслі­дуванні злочинців, в осудженні й покаранні за незначні злочини. Тому, особливо у таких видах діяльності кримінально-судової поліції, як розкриття злочинів, переслідування злочинців, здійснення суду й покарання за незначні проступки, вона є помічницею кримінального судочинства, полегшуючи його справу й надаючи йому необхідний матеріал¹.

З нашого погляду, остаточного й повного відокремлення полі­цейських і судових функцій у той час ще не відбулося. У цей період попереднє провадження (слідство), куди включалися розшук і дізнан­ня, здійснювалося, як правило, міською чи земською поліцією, а в де­яких випадках — і спеціально уповноваженими особами. Поліція здій­снювала також провадження у справах про малозначні злочини, вико­нуючи водночас розшукові, слідчі й судові функції^{[22] [23].}

Отже, розслідування поділялося на попереднє і формальне. Голов­ним завданням попереднього розслідування було встановлення факту події, яка містила склад злочину, а завданням формального — встано­влення, чи дійсно та або інша особа вчинила злочин і чи підлягає вона покаранню. Головні ж зусилля при формальному розслідуванні спря­мовувалися на отримання від обвинуваченого визнання своєї вини у вчиненні злочину^{[24] [25].}

Злиття процесуальних і розшукових функцій дозволило окремим фахівцям того часу називати таку діяльність із розслідування злочинів розшуком і поділяти її на загальний і спеціальний розшук. До загаль­ного відносився розшук, що проводився з метою встановлення осіб, які вчинили злочин. Ця форма розшуку не знала жодних формаль­ностей та обрядовості, у зв’язку з чим набула неабиякого розвитку. Спеціальний розшук проводився після розшуку загального і лише за 4

наявності конкретного підозрюваного у вчиненні злочину.

Недоліки такого порядку розслідування злочинів вже на той час були настільки очевидними, що його реформування розпочалося ще в умовах дореформеної судової системи. Відповідно до Указу від 8 липня 1860 р. у Російській імперії вперше був заснований інсти­тут судових слідчих, які підпорядковувалися Міністерству юстиції. Введення цього інституту мало на меті відокремлення попереднього слідства від поліції. Правовий статус судових слідчих визначався за­твердженими 8 червня 1860 р. «Започаткуванням інституту судових слідчих», «Наказом судовим слідчим» і «Наказом поліції про прове­дення дізнання у подіях, що можуть містити в собі злочин чи просту­пок»¹. Зазначені правові акти визначали характер взаємозв’язку роз- шукової діяльності та кримінального процесу.

Реформи 60-х років XIX ст. значно змінили сутність розшуку, до- судового слідства й судової діяльності, а також їх співвідношення, що закономірно вплинуло й на особливості використання матеріалів роз­шуку в кримінальному процесі. Затвердження 20 листопада 1864 р. Статуту кримінального судочинства Російської імперії (далі — CKC)^{[26] [27]} відіграло важливу роль у розвитку кримінального судочинства. За CKC дослідження обставин вчиненого злочину поділялося на три частини: дізнання, до якого включалося й таємне поліцейське розвіду­вання (розшук), попереднє слідство й слідство остаточне (судове).

CKC установлював, що дізнання здійснюється під керівництвом прокурора загальною поліцією, корпусом жандармів, а також посадо­вими особами деяких адміністративних установ, які виконували полі­цейські функції в окремих галузях державного управління. У невід­кладних випадках поліція наділялася функціями органу попереднього слідства (статті 250-261 CKC).

Право на провадження дізнання (в тому числі й розшукових функ­цій) у невідкладних випадках у протиправних діях, виявлених ними за власним розсудом, надавалося чинам судового відомства (судовому слідчому, мировому судді, колегіальному суду). Стосовно політичних злочинів такі посадові особи були наділені функціями і повнова­женнями виняткових органів дізнання до прийняття законів 1872 і 1904 рр., які поклали ці функції на посадових осіб корпусу жандармів (ст. 1035^1-33 CKC у ред. 1906 р.). Окремий корпус жандармів структур­но складався з територіальних (губернських і повітових) управлінь та жандармських поліцейських управлінь залізниць.

Хоча CKC і не визначив поняття дізнання, та в низці статей (стат­ті 252-255) розкрив його сутність. Так, у ст. 252 CKC вказувалося, що поліція, повідомляючи судового слідчого чи прокурора про ознаки злочину, провадить належне про нього дізнання, а в ст. 253 CKC зазна­чалося, що, коли такі ознаки сумнівні чи відомості про них отримані за чутками (за народною поголоскою) або з іншого недостовірного джерела, поліція, перш ніж повідомити про це за належністю, повинна перевірити їх через дізнання. У статті 254 CKC визначалися й заходи, яких могла вживати поліція в ході дізнання. Зазначалося, що всі пот­рібні відомості поліція збирає за допомогою розшуків, опитувань та негласних спостережень. У цій же статті була вказівка на заборону по­ліції проводити в ході поліцейського розвідування (розшуку) обшуки та виїмки в будинках. Причиною цього було те, що саме ці заходи до прийняття CKC були основними в її діяльності та проводилися нерідко безпідставно і з грубим порушенням прав людини.

Дослідження норм CKC свідчить про те, що термін «розшук» (у CKC — «розшуки») був ужитий лише один раз у ст. 254. В інших статтях те саме за змістом поняття CKC позначав різними термінами, наприклад, у ст. 312 як «негласне поліцейське розвідування». Зі статей 254, 312 випливає, що розшук не протиставлявся дізнанню й не був йо­го підготовчою стадією, а входив до поняття дізнання, яке, за слушним твердженням І. Я. Фойницького, «за своєю властивістю дає лише мате­ріал, необхідний для обвинувача й слідчого, щоб упевнитися, що вимо­га першим і відкриття другим судового провадження (попереднього слідства. — М. 11. ) має достатні підстави, що їх дії не будуть марні й не перетворяться на даремний утиск осіб, що притягуються до слідства»¹.

Аналіз змісту зазначених норм CKC свідчить про те, що дізнання повинно було з’ясувати засобами розшуку, чи містять досліджувані обставини ознаки злочину і якого конкретно, виявити його сліди, які могли б привести до вказівки на певну особу, й установити причет­ність запідозреної особи до досліджуваного злочину. Відповідно до CKC всі зусилля дізнання спрямовувалися на те, щоб розшукати дані, які були б підтвердженням чи спростуванням зв’язку запідозреної осо­би з обставинами вчиненого злочину і давали б можливість згодом у ході попереднього слідства отримати докази її вини або невинувато­сті. Успіх дізнання за CKC, як справедливо зазначав І. Я. Фойницький, забезпечувався, перш за все, можливістю проводити його швидко і безупинно й відсутністю в CKC будь-яких формальностей на цій ста­дії, встановлення яких було б не лише даремним, а й шкідливим для інтересів кримінального судочинства^{[28] [29].}

Хоча CKC і не зробив спроби визначити поняття розшуку, та, на думку багатьох його укладачів, як вказував відомий юрист того часу А. В. Соколов, розшук продовжував розумітися як «діяльність, спря­мована на виявлення й викриття злочинця й на відшукання та збиран­ня доказів його винності у вчиненні злочинного діяння, наявність яко­го посвідчувалася дізнанням. Це ясно видно зі ст. 208 CKC, у якій ідеться про місцевий розшук, що збирає докази вини чи невинуватості підсудного, статей 510-542 CKC, які вказують на суто розшукову дія­льність слідчого по збиранню доказів, що можуть слугувати викриттю підозрюваного при проведенні слідства у справі, а також зі змісту ста- тей 482 і 545 СКС»¹.

У юридичній науці того часу існували суттєві розбіжності щодо визначення змісту розшуку, а також його співвідношення з дізнанням і попереднім (досудовим) слідством. З цього приводу О. А. Квачев- ський писав, що дізнання іноді називають розшуком, проте розшук є лише складовою дізнання. За його словами, дізнання у широкому ро­зумінні— це все первісне провадження, включаючи розшук, у вузь­кому — збирання відомостей про ознаки злочину без указівки на зло­чинця^{[30] [31]. У ході дізнання, зазначав вчений, «отримуються лише відомо­сті, які не мають судового характеру; вся роль його обмежується лише вишукуванням даних для діяльності слідчого, сприяння їй, полегшен­ня її; воно не має судових форм та обрядів, не оцінює фактів, не ро­бить ніяких висновків про них»[32].}

Розкриваючи зміст розшуку, який він включав до поняття дізнан­ня, І. Я. Фойницький наголошував: «Перебуваючи на початковій стадії кримінального процесу, дізнання виробляє матеріал, з якого розви­ваються інші частини провадження; від більшого чи меншого успіху його, як від усякого почину, нерідко залежить доля всієї справи. Діз­нання пов’язане з кримінальним переслідуванням, добуваючи йому докази, необхідні для правильного й успішного пред’явлення обвину­вачення перед судом. Воно тісно пов’язане з попереднім слідством, тому що засвідчує справжність розслідуваного злочину, дає матеріал до початку слідства, формулює погляд слідчого на способи подальшо­го розкриття істини, на спосіб його дій щодо обставин справи і до осіб, які беруть у ній участь. Та за завданнями й за обсягом засобів, що є в його розпорядженні, і за його органами воно істотно відрізняється від попереднього слідства... і тому є діяльністю несудовою»¹. Подібної думки дотримувалися й інші правники того часу^{[33] [34].}

Розкриваючи співвідношення дізнання, до якого включався й роз­шук як таємна його частина, й попереднього слідства, П. І. Попов слушно зазначав, що дізнання відрізняється від попереднього слідства тим, що: а) передує попередньому слідству; б) у процесі дізнання мож­на отримати інформацію щодо тієї чи іншої події та осіб, до неї приче­тних, тоді як слідство проводить перевірку отриманих у ході дізнання даних і збирає нові докази, надаючи їм встановленої форми; в) дізнан­ня щодо злочину отримує лише дані, які породжують припущення, здогадку й підозру, а слідство має на меті відшукати такі докази, які, розвіявши сумніви, посіяні даними дізнання, довели б їх до стану іс­тини; г) дізнання вимагає оперативності, щоб застигнути сліди злочи­ну й докази вини підозрюваного, а діяльність слідчого, навпаки, вима­гає уваги та виваженості, оскільки розпорядження його повинні ґрун­туватися на беззаперечних доказах і тому не можуть прийматися пос­пішно; д) діяльність дізнання полягає в таємному спостереженні, роз­питуванні, охороні слідів злочину. Чим менше обрядності, чим більше простоти, тим скоріше досягають ці дії своєї мети; слідчі ж дії, навпа­ки, вимагають формальностей і супроводжуються різними обрядами; е) дізнання, як правило, провадять чини поліції і взагалі особи, що не належать до судового відомства, тоді як досудове слідство провадять слідчі — представники судового відомства^[35].

З приводу співвідношення дізнання й попереднього слідства ви­словлювалася й інша точка зору. Так, П. І. Люблінський вважав, що не існує істотних відмінностей між діяльністю поліцейських чинів та су­дових слідчих по розслідуванню злочинів, яка у всіх випадках відбу­вається під керівництвом прокурора, й пропонував злити дізнання з попереднім слідством в одну форму попереднього провадження, у так зване «прокурорське дізнання»^[36]. На наш погляд, з такою точкою зору не можна погодитися, оскільки аналіз норм CKC свідчить про те, що за своєю сутністю це були різні форми діяльності з розслідування злочинів. Окрім того, більшість дослідників цієї проблеми в той час бачили можливість підвищення ефективності попереднього прова­дження у кримінальній справі саме через чітке визначення повнова­жень поліції та судового слідчого, чітке розмежування їх функцій та більш чітке визначення ролі поліції в сприянні попередньому розслі­дуванню кримінальної справи слідчим^[37].

Відповідно до ст. 249 CKC на поліцію покладався обов’язок спри­яння попередньому слідству. З передачею матеріалів кримінальної справи до суду поліція наділялась правом не лише за дорученням слі­дчого (ст. 260 CKC) або прокурора, а й без таких доручень продовжу­вати шляхом проведення розшукових заходів збирати додаткові відо­мості у справі про обставини злочину й надавати їх слідчому чи про­куророві (ст. 255 CKC).

Поліція заміщала судового слідчого в усіх слідчих діях, які не мо­гли бути відкладені: оглядах, освідуваннях, обшуках і виїмках (ст. 258 CKC), коли той довго не прибував на місце події й виникала загроза пошкодження чи знищення слідів. При виконанні слідчих дій поліція керувалася правилами, встановленими для попереднього слідства (ст. 259 CKC).

Судовий слідчий відповідно до статей 269-271 CKC мав право перевіряти, доповнювати та скасовувати всі без винятку дії загальної поліції, як ті, що пов’язані з дізнанням, проведеним відповідно до статей 252-254 CKC, так і пов’язані з проведенням невідкладних слідчих дій згідно зі статтями 258-259 CKC. Крім того, слідчий міг доручати поліції проведення дізнання, збирання довідок, а також вимагати надання допомоги при провадженні досудового слідства у справі. Всі законні вимоги слідчого у кримінальних справах, які перебували в його провадженні, були обов’язковими для виконання чинами загальної поліції.

Характер співвідношення розшукової діяльності поліції з процесу­альною діяльністю судового слідчого, прокурора та суду більш докла­дно розкривається в законодавчих і підзаконних актах того часу, серед яких слід вказати Правила про порядок дії чинів корпусу жандармів по дослідженню злочинів від 19 травня 1871 р.¹, що були включені до CKC (статті 58^[38], 261¹^¹², 488^1-5 і 1035^1-33), Інструкцію чинам Київської розшукової поліції^{[39] [40], у § 89 якої вказувалось на необхідність «пропус­кати через фільтр дізнання будь-які одержувані у справі агентурні ві­домості, хоч якими б дивними вони здавалися, і ті з них, що ви- 3 являться достовірними, класти в основу дізнання».}

Відповідно до Правил про порядок дії чинів корпусу жандармів по дослідженню злочинів та низки норм CKC жандармерія зараховувала­ся до числа учасників кримінального процесу. їй надавалося право проведення дізнань у державних і загальнокримінальних злочинах. Тим самим Окремий корпус жандармів перетворювався на «орган до- судового дослідження протиправних діянь». Дізнання у справах про державні злочини суттєво відрізнялося від дізнання в інших категоріях справ. У своїх діях по проведенню дізнання у справах про державні злочини жандармська поліція не підпорядковувалася судовій владі, а здійснювала свої функції лише під наглядом прокурора (1035⁵ CKC). CKC встановлював, що загальна поліція й приватні особи зобов’язані доводити до відома жандармської поліції всі зазначені в статтях 1030 і 1031 CKC державні злочини. У ході проведення дізнання жандарм­ській поліції надавалося право проводити слідчі дії, перелічені в ст. 258 CKC: огляди, освідування, обшуки (з опечатуванням докуме­нтів), виїмки, а також початкові допити (ст. 1035¹¹ CKC), викликати свідків, поінформованих осіб і перекладачів (ст. 103 5²⁰ CKC), вживати заходів до розшуку обвинуваченого, що сховався від переслідування (ст. 1035²¹ CKC). Крім того, в установленому порядку жандармська поліція могла проводити огляд та виїмку поштової і телеграфної коре­спонденції (368¹, 1035¹¹ CKC) і брати під варту обвинувачених (ст. 1035¹⁴ CKC). При проведенні слідчих дій, передбачених ст. 258 CKC, а також при застосуванні заходів, спрямованих на перешкодокан- ня підозрюваному сховатися від слідства, у випадках, перелічених у ст. 257 CKC, чини жандармерії дотримувалися правил, встановлених CKC для провадження досудового слідства, що давало можливість ак­там дізнання, проведеного жандармами в політичних злочинах, як слу­шно зазначають правники того часу, заміняти акти досудового слід­ства¹. Таким чином, дізнання жандармерії в більшості кримінальних справ фактично підміняло досудове слідство. Для розгляду справ у суді достатньо було обвинувального висновку прокурора, складеного на пі­дставі матеріалів проведеного жандармською поліцією дізнання.

При провадженні попереднього слідства у справах про державні злочини, яке проводилося за пропозицією прокурора судовим слідчим відповідно до статей 1037, 1037¹CKC (в ред. від 1 червня 1904 р.), останній мав право дати доручення як безпосередньо, так і через про­курора, що здійснював нагляд за слідством, чинам корпусу жандармів здійснити огляд та виїмку поштової або телеграфної кореспонденції, збір довідок та інших даних. Провадження попереднього слідства у справах про державні злочини покладалося за пропозицією прокуро­ра окружного суду на судових слідчих з важливих чи особливо важли­вих справ, а також з особливого дозволу прокурора судової палати на судових слідчих та мирових суддів (дільничних і додаткових), що за­міщали їх у деяких місцевостях імперії. За вказівкою міністра юстиції провадження у цих справах могло були покладено на судових слідчих з важливих справ чи на одного з членів судової палати (ст. 1036 CKC у ред. від 16 червня 1905 р.). При провадженні попереднього слідства у справах про державні злочини особи, що його проводили, та проку­рор наділялися тими ж правами, що й посадові особи при здійсненні загального судочинства (ст. 1037 CKC в ред. від 7 червня 1904 р.).

Закон Російської імперії від 6 липня 1908 р. «Про організацію роз- шукової частини»^{[41] [42] розглядав розшукову роботу як допоміжні заходи у вирішенні завдань кримінального судочинства. На виконання вище­зазначеного Закону було затверджено низку інструкцій та циркулярів Департаменту поліції щодо організації розшуку, переважно із застосу­ванням негласних заходів, які не передбачалися CKC, або хоча й передбачалися, та докладно не регламентувалися. В Інструкції чи­нам розшукових відділень від 9 серпня 1910 р. зазначалося, що розшу­кові відділення мають метою своєї діяльності негласне розслідування і проведення дізнання у вигляді попередження, припинення й розслі­дування злочинних діянь загальнокримінального характеру. Для вико­нання цих завдань через своїх чинів вони здійснювали систематичний нагляд за злочинними і «порочними елементами» шляхом залучення негласної агентури й зовнішнього спостереження (§ 1,2, 7, 9). Цирку­ляром від 18 листопада 1911 р. чинам розшукових відділень було при­писано займатись тільки кримінальним розшуком, але їх робота часто перехрещувалась і з політичним розшуком1. Основною причиною цьо­го було те, що чисельність жандармерії не відповідала потребам бо­ротьби з політичною злочинністю.}

Заходи розшуку залежали від його суб’єктів та їх правового стату­су. Основними заходами політичного розшуку, окрім визначених у ст. 254 CKC, у пореформені часи були: внутрішнє й зовнішнє спо­стереження, перлюстрація кореспонденції, а основними методами — агентурне проникнення та провокація^{[43] [44].}

Серед заходів кримінального розшуку вказувалися: огляди особи й речей, публікації в газетах, обходи нічліжних притулків; пересліду­вання злочинця «по гарячих слідах» і використання даних криміналіс­тичних обліків, словесні розпити (опитування) й негласне спостере­ження^{[45] [46].}

Перлюстрація кореспонденції передбачалася як розшуковий захід і як слідча дія, яка докладно регламентувалася CKC (статті 386^і, 1035¹¹, 1037, 1089⁴). Згідно із Законом від ЗО жовтня 1878 р. «Про огляд і виїм­ку кореспонденції осіб, проти яких порушено кримінальне пересліду­вання»¹ вона проводилася за рішенням окружних судів, слідчих, мініс­тра внутрішніх справ і юстиції при проведенні дізнання чинами Окре­мого корпусу жандармів у державних злочинах щодо осіб, проти яких порушено кримінальне переслідування. У статті 1035¹¹CKC зазначало­ся, що в разі необхідності огляду чи виїмки поштової або телеграфної кореспонденції такі огляди або виїмка здійснюються за погодженням особи, яка проводить дізнання, з особою, що здійснює прокурорський нагляд. Правові норми, які докладно регулювали перлюстрацію, були викладені в Циркулярі Міністра внутрішніх справ від 5 січня 1893 р.^{[47] [48]}

Розшук підозрюваних у шпигунстві, а також осіб, що переховува­лися від органів слідства та суду, здійснювався органами контррозвід­ки, які наділялися правом органу дізнання, проте основною функцією їх була контррозвідувально-пошукова робота, яка полягала у виявлен­ні ознак шпигунської діяльності представників іноземних розвідок та їх агентури з числа підданих Російської імперії^[49].

Указуючи на важливість дізнання для попереднього слідства, О. А. Квачевський влучно зазначав: «Попереднє слідство обставлене такими формами й обрядами, поєднане з такими примусовими й тяж­кими заходами для осіб, щодо яких воно здійснюється, що не може проводитися на вдачу без дійсної необхідності, а тому слідчому, перш ніж розпочати слідство, необхідно мати беззаперечні дані, які свід­чать, що злочин, який підлягає розслідуванню, дійсно вчинено, що слідчі дії будуть ним проведені не без користі, а за справжньої необ­хідності та на розумних підставах. Перш ніж прийняти рішення на проведення слідства, на прийняття тих чи інших заходів, слідчий по­винен мати попередньо зібрані дані, які б виводили його на пряму до­рогу до істини, а не примушували його блукати в темряві, які б вказу­вали, з якими особами та предметами він повинен мати справу, дали б можливість скласти план дій, були б надійною запорукою того, що йо­го розпорядження щодо підозрюваних осіб — справедливі»¹.

Виходячи з аналізу норм CKC та наукових досліджень, можна зро­бити висновок, що попереднє слідство за CKC було засноване на роз- шукових засадах, що певною мірою впливало на особливості викорис­тання матеріалів розшуку в кримінальному провадженні як приводів та підстав до порушення провадження у кримінальній справі, прове­дення слідчих дій та отримання доказів, а також у виконанні доручень судового слідчого, прокурора й суду із забезпечення досудового розс­лідування кримінальних справ та їх судового розгляду поліцейськими чинами й обумовлювало характер взаємозв’язку розшукової діяльності органів розшуку та процесуальної діяльності органів попереднього слідства, прокурора й суду.

Слід зазначити, що CKC не передбачав як самостійний привід до порушення провадження у кримінальній справі матеріали поліцейсь­кого розшуку, однак серед таких приводів вказувалися: «повідомлення поліцейських» при порушенні кримінальної справи мировим суддею (п. 2 ст. 42 CKC) і «повідомлення поліції» — при порушенні справи судовим слідчим (п. 2 ст. 297 CKC), а як привід до дізнання у держав­них злочинах, яке прирівнювалося до попереднього слідства, — «не­гайне повідомлення чинами корпусу жандармів або поліції Прокурора Окружного суду про будь-яку зловмисність, що містила ознаки злочи­нів, вказаних у ст. 1030 і 1031 (ст. 1035 CKC в ред. 1 червня 1904 р.)»^{[50] [51]. Надаючи великого значення обґрунтованості початку попереднього розслідування злочинів, у ст. 262 CKC законодавець прямо зазначав, що попереднє слідство не може бути розпочато слідчим без законних для того приводів і достатніх підстав. У зв’язку з цим ст. 312 CKC встановлювала, що прокурор і його товариші не повинні вимагати по­чатку слідства без достатніх для цього підстав. У сумнівних випадках вони зобов’язані зібрати відомості за допомогою негласного поліцей­ського розвідування. При цьому поняття достатніх підстав для пору­шення кримінальної справи в CKC не розкривалося, проте в теорії кримінального процесу того часу під достатніми підставами розуміла­ся «причина внутрішньої властивості»1 чи «фактичні підстави, які є джерелом припущення про наявність злочину»[52] [53].}

Хоча в CKC прямо не зазначалося, проте аналіз низки його статей дозволяє зробити висновок, що CKC передбачав використання резуль­татів розшуку як підстав для проведення обшуку й виїмки в будинках або інших житлових приміщеннях. Так, у ст. 357 CKC прямо вказува­лося, що обшуки й виїмки в будинках та інших житлових приміщен­нях провадяться лише у випадку ґрунтовної підозри, що в цих місцях приховані: обвинувачений чи предмет злочину, чи речові докази, не­обхідні для пояснення справи. Така «ґрунтовна підозра» могла ви­никнути й при проведенні будь-яких розшукових заходів, у тому числі й перлюстрації кореспонденції. У цьому контексті слід зазначити, що відомості, отримані в процесі перлюстрації як розшукового заходу, вважалися агентурними й не могли використовуватися як докази в кримінальному процесі. На них заборонялося посилатися в бесідах з агентами, особами, які перебували під слідством. Виняток робився лише для даних, яким надавався офіційний характер, тобто легалізо­ваних, наприклад листів, виявлених під час обшуку, арешту, «випад­ково» загублених тощо, проте вони в ході попереднього слідства ши­роко використовувалися в організаційно-тактичних цілях.

Дані візуального спостереження могли бути використані у кримі­нальному процесі при допиті агентів чи філерів як свідків. При цьому циркуляром №2821 від 20 березня 1903 р. начальникам губернських жандармських управлінь і охоронних відділень приписувалося, щоб «чини Корпусу жандармів: 1) допускали залучення агентів, які здійс­нювали спостереження, як свідків до справ, що ведуться в управліннях, тільки у виняткових випадках за умови гострої в тому потреби; 2) допит агентів, що здійснювали спостереження, проводили не інакше як у приміщеннях тієї розшукової установи, де такі агенти перебували на службі; 3) при допиті агентів спостереження не допускали висування до них з боку осіб, що проводять дізнання, вимог пояснення щодо способів здійснення зовнішнього спостереження, можливого відно­шення їх до внутрішньої агентури, а також пояснень щодо їх службо­вого положення»¹. Важливе значення для організаційно-тактичних за­сад зовнішнього спостереження, а також використання його результа­тів у кримінальному процесі мала Інструкція начальникам охоронних відділень щодо організації зовнішнього (філерського) спостереження № 51, 1907 р.^{[54] [55], в якій також закріплювалися основні положення, що були викладені в Циркулярі № 2821 від 20 березня 1903 р.}

У Циркулярі Департаменту поліції № 126034 від 2 березня 1908 р. зазначалося, що «плідності розшуку в розумінні можливості судового переслідування сприятиме уважне ставлення агентури до виявлення осіб, які можуть бути допитані як свідки»^[56].

Водночас у нормативних актах поліції зверталася увага на важли­вість зміцнення агентурного апарату як основного засобу своєчасного отримання інформації про протиправні діяння для подальшого її вико­ристання в інтересах кримінального процесу. Так, у § 1 Інструкції про організацію і ведення внутрішнього (агентурного) спостереження за­значається, що «в обов’язок особи, до відання якої входить політичний розшук, становиться перш за все набуття і збереження внутрішньої та­ємної агентури — єдиного й достатньо надійного засобу, що забезпе­чує поінформованість»^[57].

Особливе значення для отримання доказів у кримінальній справі мала розшукова робота поліції, що проводилася філерами, у ході якої добувалася цінна доказова інформація для попереднього розслідуван­ня й суду. Лише використовуючи негласне спостереження філерів, можна було в тих умовах отримати цілісну інформацію про пересу­вання об’єктів спостереження, їх контакти, докладно задокументувати обставини вчиненого злочину тощо. Отримана ними інформація, як правило, використовувалася в організаційно-тактичних цілях для про­ведення слідчих дій і отримання доказів у кримінальній справі, а та­кож слугувала приводами та підставами для проведення окремих слід­чих дій та прийняття інших процесуальних рішень. Розшифровка фі­лерів для участі в кримінальному процесі допускалася лише у винят­кових випадках.

У Циркулярі Департаменту поліції №102 від 16 січня 1914 р. з цього приводу вказувалося, що «використання філерів як свідків мо­же мати місце лише в тому випадку, коли обвинувачення ґрунтується винятково на даних ними показаннях». У той же час у цьому докумен­ті застерігалося, що «потреба ця відпадає, якщо супроводжувана ними особа розшукується за Циркуляром Департаменту поліції чи вимогою інших установ або посадових осіб»¹, тобто коли були сподівання на можливість отримання інших доказів вини обвинуваченого.

Ухвалою Сенату від 25 травня 1871 р. для підвищення ефективно­сті розшуку та обмеження порушень прав людини при його здійсненні прокурорам судових палат надавалося право давати чинам поліції (у межах судового округу) інструктивні роз’яснення щодо порядку проведення розшуків і дізнань, що позитивно впливало на якість роз­шуку та поліцейського дізнання і можливості використання їх резуль­татів в інтересах кримінального судочинства.

Так, прокурор Харківської судової палати В. І. Давидов зазначав, що його спонукало підготувати й видати Інструкцію з виявлення й до­слідження злочинів, яка призначалася чинам поліції цього округу для обов’язкового використання її в розшуковій діяльності, розкиданість норм про розшук у CKC, інших законах, а також різне розуміння тими чи іншими чинами поліції тієї самої правової вимоги.

Відповідно до цієї Інструкції поліція зобов’язувалася виявляти злочини і провини, а при дослідженні їх судовою владою сприяти їй в цьому. Завдання поліції полягало в тому, щоб, наскільки можливо, визначити, чи дійсно, яка і за яких обставин відбулася подія, що міс­тить у собі ознаки злочину чи провини; хто і чому саме у вчиненні злочину підозрюється; хто і що може бути доказом для розкриття зло­чину чи провини, а також не допустити, щоб підозрюваний сховався, а сліди злочину стерлися (§ 2). ^{[58] [59]}

В Інструкції підкреслювалося, що збирання щодо цього відо­мостей і вжиття заходів, потрібних для зазначених цілей, і «становить дізнання чи розшуки». У ній же визначалося, що розшукова діяльність поліції починалася: а) за власним розсудом; б) за пропозиціями осіб прокурорського нагляду; в) за повідомленнями посадових осіб; г) за явкою з повинною; д) за оголошеннями і скаргами приватних осіб (§ 3). Ця діяльність мала здійснюватися без свідків або понятих за до­помогою негласних розшуків, словесних розпитів, неформального особистого посвідчення, негласного спостереження, збирання письмо­вих і словесних довідок та ін. (§ 13). Особливо рекомендувалося уни­кати розпитувань осіб, на яких за наявними відомостями падала підоз­ра у вчиненні ними досліджуваного злочину; спостерігати за ними не­гласно, не даючи їм приводу помічати це, і до розпитування їх зверта­тися лише у разі безуспішності інших способів розшуку (§ 19)¹. Ана­логічні Інструкції були видані й іншими прокурорами Судових палат Російської імперії^{[60] [61].}

Отже, аналіз норм CKC та інших законодавчих і відомчих нор­мативних актів, що регламентували розшукову діяльність, дозволяє зробити висновок і про те, що результати розшуку використовувалися як підстави для проведення допитів обвинуваченого, свідка, потерпі­лого, огляду, обшуку, виїмки, прийняття інших процесуальних рішень (наприклад, застосування запобіжних заходів), а також в організацій­но-тактичних цілях проведення слідчих дій, хоча в жодній зі статей CKC на це прямо не вказувалося.

Статті CKC не передбачали і можливість використання резуль­татів розшуку як доказів у кримінальному процесі. Дослідження норм CKC дає підстави для висновку, що акти органів дізнання криміналь­ної поліції за своєю формою та юридичною силою не були тотожними актам, які складалися жандармською поліцією і судовим слідчим. Від­повідно до CKC прокурор не мав права посилатися в суді на результа­ти поліцейського дізнання, але йому дозволялося залучати під час су­дового розгляду кримінальної справи протоколи проведених судовим слідчим дій, підставами проведення яких могли бути результати роз­шуку поліції, яка здійснювала супровід його діяльності. Не визначав CKC і поняття доказів, однак у низці його статей (статті 103, 104, 141², 159, 304, 308, 357-370, 371-376, 398-414, 630, 733-734 та ін.) встанов­лювалася процедура їх отримання та оцінки, що дає підстави для ви­сновку, що результати розшуку в доказуванні у справах про так звані загальнокримінальні злочини використовувалися лише в організацій­но-тактичних цілях (для встановлення фактичних даних та їх джерел, що становили достатні підстави для проведення відповідних слідчих дій з метою отримання конкретних видів доказів). Винятком було ли­ше жандармське дізнання, яке включало розшук та прирівнювалося до попереднього слідства. В окремих випадках його результати викорис­товувалися як докази у кримінальних справах, проте їх використання через необхідність, з одного боку, тримання в таємниці джерел інфор­мації й неможливість їх легалізувати, а з іншого — дотримання вста­новлених CKC засад доказування у кримінальній справі мало пробле­мний характер, про що яскраво свідчить, наприклад, виступ у 1906 р. у справі петербурзької групи РСДРП («Процес 44-х») присяжного пові­реного В. Новикова, який почав свою промову словами: «Панове суд­ді! Адже це не новий факт, що жандармське дізнання, хоча б і прове­дене в порядку Статуту кримінального судочинства, не є вірогідним і що наша політична поліція не стоїть на висоті свого призначення, і дізнання, проведене нею, не має ніякої ціни. Майже на кожній сторінці обвинувального акта є фраза: «За отриманою охоронним відділенням інформацією», «до відома охоронного відділення дійшло». Що це за фрази? Що це за інформація?»^[62].

Таким чином, визначені CKC засади доказового права, що встано­влювали вимоги до судових доказів, а також до процедури їх отри­мання й використання для обґрунтування рішень у кримінальній спра­ві, наявність інституту присяжних засідателів, змагальність сторін при судовому розгляді кримінальних справ, у якій сторона захисту мала належне місце, перешкоджали використанню в кримінальному судо­чинстві як доказів таких даних, які були непереконливими й отримані з відхиленнями від процесуальної форми їх одержання, що створюва­ло певні гарантії незасудження осіб, невинуватих у вчиненні злочину.

У процесуальній літературі того часу не було єдності думок щодо визначення поняття судових доказів. Суть доказів розглядалася як результат розумової діяльності. Доказами визначалося «все те, що наповнює світ матеріальний, що може бути нами прийнято із світу духовного»¹, «те, що робить нас упевненими в істині відомого припу­щення»^{[63] [64], «відомості про факти, які мають до них будь-яке відношення і дають можливість з точністю встановити їхню достовірність»[65] [66]. В. Д. Спасович з цього приводу писав: «Коли ми пізнаємо відомі яви­ща, коли зі змісту, зв’язку й відносин між предметами ми доходимо відомого переконання, то ми називаємо ті дані, що породили у нас це 4 переконання, доказами».}

Слід зазначити, що вже перші пореформені роки другої половини XIX ст. показали недоліки в організації розшукової діяльності, полі­цейського дізнання, попереднього слідства, що негативно позначалося на відправленні правосуддя й у цілому на розумінні характеру взає­мозв’язку розшукової діяльності й кримінального процесу. Серед та­ких недоліків вченими й практиками того часу називалися: відсутність правильної організації розшуку, невизначеність ролі поліції в попере­дньому слідстві, тобто відношення поліції до юстиції, змішування по­ліцейських і судових функцій в особі судового слідчого, нечіткість ви­значення прокурорських форм нагляду за діяльністю поліції і попере­днім слідством, що негативно впливало й на використання результатів розшукової діяльності в кримінальному процесі^[67].

Підкреслюючи важливість розшуку для забезпечення попередньо­го слідства та відправлення правосуддя, член Орловського окружного суду В. Федотов-Чеховський у 1897 р. справедливо зазначав, що «без покращення розшуку ніякі реформи слідства не дадуть Росії суттєвої користі. Очікувати від одного лише судового слідчого позитивних ре­зультатів у слідчій справі так само безпідставно, як чекати від худож­ника картини без пензля, фарб і полотна»¹.

На важливість розшуку для досудового слідства й відправлення правосуддя вказував і відомий правник того часу М. І. Селіванов, слушно зауважуючи: «якщо між закінченням злочину і початком роз­шуку минув порівняно невеликий проміжок часу й очевидність дока­зів зникає, з’являється туманна галузь здогадних припущень, і в дев’я­ти з десяти випадків доводиться задовольнятися сподіванням, що вин­ні піддадуться карі Божій, а справу здадуть до архіву»^{[68] [69]. Подібна думка висловлювалася й іншими фахівцями того часу[70] [71].}

Критично оцінюючи інститут досудового слідства за CKC 1864 р. та інформаційно-забезпечувальну роль розшуку в досудовому слідстві, М. Т. Таганцев справедливо вказував, що судовий слідчий є: «чинов­ник міністерства юстиції, командирований для виконання обов’язків судового слідчого, такий, що інколи не отримав юридичної освіти, що інколи недавно залишив шкільну лаву, цілком залежний від міністерс­тва, у якихось ненормальних напівпідлеглих відносинах до прокурор­ського нагляду, не визнаний за члена суду ні судом, ні суспільством, дрібний судовий чиновник в очах адміністрації, сам обтяжений своїм положенням, такий, що дивиться на службу судового слідчого як на перехідний щабель, на більш-менш тривале й неприємне випробуван­ня, що бореться у своїй діяльності з різноманітними не передбаченими законом перешкодами при недостатній або недотепній допомозі полі- цн и при недоцільному сприянні прокурорського нагляду».

Відзначаючи недосконалість взаємодії розшуку й досудового слід­ства, що закономірно впливало й на характер використання результа­тів розшуку в кримінальному процесі, окремі правники в той час на­віть писали, що «поліцейського розшуку зовсім не існує і діяльність цього роду або добровільно приймає на себе судовий слідчий, або слідство взагалі обходиться без неї»^[72].

Хоча взаємодія розшуку з кримінальним процесом за CKC та при­йнятими на його підставі іншими законодавчими та підзаконними но­рмативними актами й мала певні недоліки, проте в цілому після при­йняття CKC була створена нормативна база, яка підвищила ефектив­ність діяльності органів розшуку з виявлення фактичних даних та їх джерел про ознаки злочину й спрямувала її на забезпечення поперед­нього слідства, судового вирішення справи та виконання судового рі­шення, що відіграло позитивну роль у розвитку розшукової та кримі­нально-процесуальної діяльності й позитивно вплинуло на характер їх взаємозв’язку.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що в досліджуваний період особливості використання матеріалів розшукової діяльності в інтересах кримінального судочинства обумовлювалися характером взаємозв’язку розшукової діяльності й кримінального процесу, який, у свою чергу, залежав від типу (форми) кримінального процесу в той чи інший період його становлення та розвитку.

Зі зміцненням державності поступово витісняється приватно-по­зовний (обвинувально-змагальний) процес, змінюючись на розшуко- во-слідчий (інквізиційний), який спочатку здійснювався виключно при розслідуванні справ про державні злочини, а згодом поширився й на інші злочини. У добу козацтва (1480-1775 рр.) на сучасних українсь­ких землях, які входили до складу Литви, Польщі, Речі Посполитої, у XIV-XVIIi ст., а також на тих землях, що у XVI-XVII ст. входили до складу Російської держави, термін «розшук» мав потрійне значення. Він означав встановлення істини під час розслідування обставин спра­ви; під розшуком розумілася особлива форма судочинства— слідчо- розшуковий процес, в якому не було розмежування розшукових захо­дів та слідчих дій; розшук також мав значення дій з розшуку й затри­мання запідозрених осіб уповноваженими на це особами.

Змішаний кримінальний процес, що був впроваджений реформами 60-х років XIX ст., поєднував у собі ознаки розшукового процесу (де ви­рішальна роль на попередньому слідстві була відведена судовому слід­чому й прокурору, які були уповноважені застосовувати до підозрюва­ного й обвинуваченого примусові заходи, а поліція виконувала інфор­маційну й розшуково-забезпечувальну функції попереднього слідства) і змагального (судовий розгляд справи проводився на засадах розподілу процесуальних функцій та процесуальної рівності сторін і змагаль­ності). За CKC 1864 р. розшук включався до дізнання, яке проводилося поліцією, й був його невід’ємною, переважно таємною частиною.