§ 2. Використання матеріалів розшукової діяльності у кримінальному процесі в радянську добу до прийняття КПК України 1960 р.

На початковому етапі свого існування BHK відмовилася від форм та методів кримінальної і політичної поліції царського режиму, проти яких завжди виступали революціонери, в тому числі й від інституту агентури (негласних інформаторів), вважаючи його «реакційним ру­диментом царського режиму». В основу діяльності BHK було покла­дено особистий розшук за фактом вчинення злочину. Однак вже перші місяці функціонування цього органу показали помилковість такого пі­дходу, оскільки без цього інституту жодна із поліцій та спецслужб сві­ту обійтися не може.

Тому вже через декілька місяців інститут агентури BHK був не лише відновлений, а й спрямований на тотальний контроль за всіма верствами суспільства, що тривав протягом всього існування тоталіта­рного радянського режиму. З цього часу до змісту розшуку включала­ся й розвідувально-пошукова робота уповноважених органів (кримі­нального розшуку, політичного розшуку та органів контррозвідки). Ідеологічним підґрунтям для цього було висловлення Леніна про не­обхідність придушення імущих класів «тими засобами, якими вони придушували пролетаріат»¹.

Сутність діяльності цього репресивного органу вже в 1918 р. про­голосив майбутній голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми ви­нищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і дока­зів того, що обвинувачений діяв словом чи ділом проти Рад. Перше питання, яке ви маєте йому запропонувати, — до якого класу він на­лежить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці пи­тання і повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому зміст і сут­ність червоного терору»^{[75] [76].}

У записці Наркому юстиції Д. Курському з приводу сутності чер­воного терору Ленін наполягав «відкрито виставити принципове і полі­тично правдиве (а не тільки юридично вузьке) положення, що мотивує суть і виправдання терору, його необхідність, його межі. Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а об­ґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без при- крас»¹. Подібна тактика, яку радянські історики назвали відповідно «бі­лий терор», застосовувалася під час громадянської війни^{[77] [78]. У лютому}

1919 р. ЦК РКП(б) наголошував, що «НК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії, за її директивами й під її контролем»^[79], як органи «придушення контрреволюції»^[80]. Разом із цим, слід звернути увагу й на директивні вказівки керівництва CHK та BHK щодо дотри­мання принципу «революційної законності» в діяльності цього органу^[81].

Згодом радянський фахівець у галузі історії органів державної безпеки О. Велідов, досліджуючи цей період, зазначав: «Політика Ко­муністичної партії цілком визначала напрями й форми боротьби BHK з ворогами Радянської влади, а впровадження в життя політичної лінії партії складало головний зміст всієї діяльності чекістських органів»^[82].

Розшукова діяльність була однією з основних функцій і органів міліції, створених у Росії в жовтні 1917 р. як адміністративні органи. А вже в жовтні 1918 р. було видано декрет «Про робітничо-селянську міліцію»^[83], який поряд з наданням їй адміністративних функцій упов­новажував її: а) сприяти виконанню судових рішень (ст. 27); б) здійс­нювати розшуки й дізнання у кримінальних справах під керівництвом і за вказівками народних суддів і слідчих комісій (п. 1 ст. 28); в) вико­нувати доручення судових чи слідчих органів по затриманню й доста­вці до суду для допиту обвинувачених; г) затримувати підозрюваних у злочинах і супроводжувати їх до місцевих народних судів чи слід­чих комісій за належністю (п.

Слід зазначити, що в цей час було задекларовано, що «оперативно- розшукова робота повинна будуватися на принципово нових засадах під керівництвом партійних організацій й досвіду чекістських органів у боротьбі з контрреволюцією і саботажем та іншими злочинами»¹.

В Україні Декретом PHK від 9 лютого 1919 р. «Про організацію міліції» у складі HKBC було створено робітничо-селянську міліцію для охорони революційного порядку, особистої безпеки громадян і для боротьби з кримінальними злочинними елементами^{[84] [85]. Декретом PHK України від 18 квітня 1919 р. «Про організацію кримінального розшу­ку»[86] при контрольно-слідчому відділі НКЮ було створено секцію су­дово-кримінального розшуку й відповідні секції при контрольно- слідчих підвідділах губернських, повітових та міських виконкомів. На місцях для проведення дізнання у кримінальних справах створюва­лися органи судово-кримінальної міліції, підпорядковані секції судо­во-кримінального розшуку. Структура цих секцій та органів судово- кримінальної міліції, а також порядок їх функціонування визначалися інструкціями НКЮ, зокрема Положенням про органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції, затвердженим постановою НКЮ від 11 травня 1919 р.[87], згідно з яким органи судово-криміналь­ного розшуку і судово-кримінальної міліції були допоміжними щодо судово-слідчого апарату при розкритті злочинів і перебували в без­посередній залежності від нього й колегії громадських обвинувачів.}

Для затримання підозрюваних агенти використовували міліціоне­рів судово-кримінальної міліції або допомогу приватних осіб. Крім штатного персоналу (агентів), при розкритті й розслідуванні злочинів ці секції використовували філерів (осіб, які не перебували на службі, але надавали інформацію для розкриття злочинів, розшуку викрадено­го й затримання злочинця за відповідну плату— §57). Керуючий справами судово-кримінального розшуку, інспектори й помічники, агенти-керівники й агенти повинні були виконувати свої обов’язки не­гласно (§ 62). Слід зазначити, що в Положенні інститут філерів засто­совувався в широкому розумінні, оскільки це поняття охоплювало не лише осіб, які здійснювали зовнішнє спостереження, а й інформаторів, які виконували внутрішнє спостереження.

Досудове провадження на території України регламентувалося як CKC 1864 р., так і законом Центральної Ради «Про порядок видання законів» від 8 грудня 1917 р.; резолюцією Першого з’їзду Рад Украї­ни про організацію влади на Україні від 12 грудня 1917 р.; законом «Про надзвичайні військові суди» від 26 січня 1919 р., який був вида­ний у період Директорії; декретом Робітничо-Селянського Уряду України «Про суд» від 21 лютого 1919 р. та ін. Багатоманітність но­рмативно-правових актів, які видавалися різними органами влади, заважала системному регламентуванню кримінального судочинства і негативно позначалася на правозастосовній практиці.

Вже з перших років Радянської влади постало питання про роз­межування функцій розшуку й слідства, що суттєво впливало й на використання результатів розшуку в кримінальному процесі. Так, у резолюції «Про точне розмежування функцій існуючих установ розшуку, слідства й суду» вказувалося: «У надзвичайній комісії кон­центрується вся робота з розшуку, припинення і попередження зло­чинів, та все ж подальше ведення справ, ведення слідства і постанов­ка справи на суд надається Слідчій комісії при трибуналі»¹. При об­говоренні даного питання в одному з виступів зазначалося, що «злит­тя юридичного відділу з відділом секретно-оперативним, якщо воно буде проведене в життя, виявиться найвищою мірою недоцільним і нежиттєвим. Розшук і слідство — речі зовсім різні, на них необхідно спеціалізуватися. У жодному разі не можна змішувати розшук і слідс­тво. Уповноважені будуть відриватися від безпосередніх своїх за­вдань, а слідчі справи будуть залежуватися не днями, а місяцями... Спрощення дуже добре заощаджує сили, але краще не треба спрощу­вати, щоб прийти до того, чим ми були з самого початку»^{[88] [89].}

ЗО травня 1919 р. ВУЦВК затвердив Положення про Всеукраїнсь­ку та місцеві надзвичайні комісії. Відповідно до цього положення ВУНК була відділом наркомату внутрішніх справ. У її складі було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та пере- дання справ до революційного трибуналу.

У цей час керівництвом BHK приділялася велика увага організа­ції взаємодії органів досудового слідства і дізнання, які проводили розшукову діяльність. Вимагалося, щоб працівники органів дізнання були ознайомлені з планами і намірами слідчого щодо проведення ним слідчих дій та отриманими в процесі слідства матеріалами, а слі­дчий, у свою чергу, був поінформований про оперативну обстановку, плани розшукової діяльності у зв’язку зі справою, яка перебувала у його провадженні, та отримані результати.

Для організації взаємодії оперативно-розшукових і слідчих дій при розслідуванні кримінальних справ була започаткована практика створення слідчо-оперативних груп, члени яких наділялися повнова­женнями, виходячи з їх функціональних обов’язків. Про проведення оперативно-розшукових заходів, виконаних за дорученням слідчого, складалися довідки, які надавалися слідчому для використання в орга­нізаційно-тактичних цілях при розслідуванні кримінальної справи.

У ході взаємодії органів слідства і дізнання під час розслідування кримінальних справ оперативно-розшукова і процесуальна діяльність мали самостійний характер. Оперативно-розшукова діяльність перебу­вала за межами кримінальної справи і на неї не поширювалися проце­суальні норми. Вирішення завдань у ході цієї діяльності досягалося шляхом проведення розшукових заходів. Матеріали, отримані в ре­зультаті цієї діяльності в стадії досудового слідства, в обов’язковому порядку перевірялися процесуальним шляхом.

Поєднання вперше в історії вітчизняних правоохоронних органів в одному і тому ж відомстві слідчої та розшукової діяльності (ВУНК) і розмежування їх функцій створило необхідні умови для якісної і ре­зультативної роботи органів переслідування, які отримали можливість здійснювати ефективні форми взаємодії, сутність якої полягала в тому, що органи слідства й дізнання на підставі чинних відомчих норматив­но-правових актів отримали можливість у разі необхідності об’єднува­ти свої процесуальні й розшукові можливості для якісного й ефектив­ного вирішення спільного завдання із розслідування злочинів. Добре організована взаємодія органів слідства й дізнання сприяла правиль­ному визначенню напряму розслідування, більш швидкому і повному виявленню всіх обставин, які входили до предмета доказування у справі, допомагала визначитися з джерелами отримання доказової інформації і була одним з ефективних засобів вирішення завдань кри­мінального судочинства. Така взаємодія дозволяла слідчим широко використовувати оперативно-розшукові можливості органів дізнання, що сприяло своєчасному викриттю і припиненню злочинної діяльності окремих осіб та груп, розробці планування й тактики проведення про­цесуальних дій: вибору найбільш сприятливого часу для проведення арештів підозрюваних з метою затримання їх на місці вчинення зло­чину, обшуків, допитів тощо, а оперативним працівникам надавала можливість широко використовувати в розшуковій роботі дані попе­реднього слідства й спрямовувати розшукову роботу на ефективне за­безпечення інтересів кримінального судочинства. У ході такої взаємо­дії працівники органів дізнання ВУНК зобов’язані були також викону­вати за вказівкою слідчого окремі слідчі дії, забезпечуючи їх опера­тивним супроводом. Поширеною була практика допитів працівників оперативних підрозділів ВУНК, впроваджених у злочинне угрупован­ня, про протиправну діяльність його членів. Отримана слідчим інфор­мація в ході допиту таких працівників вводилася до кримінального процесу процесуальним шляхом і набувала доказового значення.

Велике значення в цей період надавалося законності підстав для проведення слідчих дій, інформаційною основою яких були матеріали ОРД. В Інструкції BHK від 15 травня 1919 р. вказувалося, що до про­ведення першочергових слідчих дій слід приступати лише «за наявно­сті обґрунтованих на це даних, які підтверджуються документами або встановлені спостереженням, а саме: а) перехоплення листування; б) повідомлення або заява установ чи осіб, а також агентів розшуку...».

Разом із цим організаційно-правова структура розшукової і слід­чо-судової діяльності, яка склалася на той час у системі HKBC, в умо­вах високого рівня злочинності була неефективною і викликала диску­сії щодо необхідності подальшої реорганізації та її напрямів. Так, у лютому 1919 р. Головним управлінням міліції та Центророзшуком зазначалося, що розслідування злочинів не є функцією кримінального розшуку і що головним його завданням є розкриття злочинів за допо­могою проведення розшукових заходів¹. На противагу цій думці ви­словлювалося міркування, що органи дізнання, в тому числі й міліції, кримінального розшуку та BHK, можуть і повинні сполучати розслі­дування з іншими покладеними на них функціями. З метою реалізації зазначеної тенденції в лютому 1920 р. на засіданні представників НКЮ і HKBC було розглянуто питання про об’єднання слідчих орга­нів НКЮ з кримінально-розшуковими апаратами HKBC, тобто намі­чалося повне злиття розшуку, дізнання і попереднього слідства^{[90] [91].}

У квітні 1920 р. Колегія HKBC РРФСР ухвалила визнати необхід­ним злиття також кримінального розшуку і слідства. У зв’язку з при­йняттям цього рішення були навіть розроблені проекти Положення й Інструкції про слідчо-розшукову міліцію, в яких окреслювалося коло повноважень працівників кримінального розшуку і слідчих усередині слідчо-розшукового апарату. Працівники кримінального розшуку по­винні були вести розшук злочинців, а слідчий — координувати і спря­мовувати їх дії, перевіряти й закріплювати отримані докази.

Третій Всеросійський з’їзд діячів радянської юстиції, що відбувся в червні 1920 р., не підтримав ідею створення єдиного слідчо-розшуко­вого апарату і висловився за збереження існуючого на той час порядку розслідування кримінальних справ. Але недосконалість законодавства в питаннях регламентації дій по виявленню і фіксації обставин учинення злочинів і діяльності органів, уповноважених на їх проведення, була очевидною. У цей період на практиці дізнання у кримінальних справах провадилося в такий спосіб, що розслідувати в повному обсязі біль­шість кримінальних справ стала міліція, у зв’язку з чим на цьому з’їзді зазначалося, що слідчі комісії поступово перестали одержувати справи для проведення розслідування, яке розпочиналося й закінчувалося мі­ліцією. Вважалося, що основною причиною такого становища була велика кількість вчинених злочинів за явним браком кількості слідчих комісій, які не встигали розслідувати кримінальні справи^[92].

Суттєвий вплив на підвищення ефективності розшукової діяльно­сті в інтересах кримінального судочинства мала постанова PHK УСРР від 25 жовтня 1921 р. № 58/119, що надала право HKBC створювати при Центральному управлінні кримінального розшуку допоміжні апа­рати для боротьби з кримінальними злочинами. Важливими нормати­вними актами, якими закладалися правові, організаційні й тактичні за­сади агентурної роботи, організації розшуку для забезпечення інте­ресів кримінального процесу, були Положення про секретно-оператив­ний відділ BHK, прийняте IV конференцією надзвичайних комісій 6 лютого 1920 р. та затверджене колегією BHK; Наказ BHK № 216 від 17 липня 1921 р. «Про введення в дію Інструкції «Про інформаторську службу, розробку справ, про секретну агентуру й про ведення агенту­рної роботи»; Інструкція від 2 січня 1922 р. «Щодо організації секрет­ної агентури в установах кримінального розшуку». В останній зазна­чалося, що «секретна агентура організується для попередження й роз­криття всякого роду злочинів шляхом завчасного інформування про злочини, які готуються, і для збору відомостей, що сприяють розкрит­тю вже вчинених злочинів». У цій Інструкції були визначені завдання секретної агентури: контроль за злочинним елементом; збір відомос­тей про кубла, блатхати, харчевні, чайні, квартири повій, самогонни­ків, торговців наркотиками, кубла для азартних ігор; контроль за міс­цями збуту краденого, квартирами баришників, майстернями з виго­товлення знарядь злочинів, фальшивих документів і т. п.; «проводка» і все негласне спостереження; підсадка в камеру. Цей документ нор­мативно закріпив створення штатного негласного апарату, поділив се­кретну агентуру на секретних розвідників і негласних інформаторів, що мало велике значення для розвитку інформаційно-забезпечу­вальної функції кримінального процесу.

Незважаючи на те, що ідея про злиття розшукової діяльності й слід­ства не знайшла підтримки на третьому Всеросійському з’їзді діячів ра­дянської юстиції у лютому 1920 р. і не була втілена в роботу HKBC, вона була сприйнята у цей же час IV Всеросійською конференцією надзвичайних комісій й реалізована керівництвом BHK. При прийнят­ті такого рішення виходили з того, що для покращання організації ро- зшукової діяльності і слідчої роботи слід ліквідувати інститут слідчих і передати його функції оперативним підрозділам, на оперативних працівників яких покласти обов’язок проводити розслідування кримі­нальних справ по агентурних розробках, які вони ж мали і реалізову­вати. Тим самим переслідувалася мета забезпечення тісного зв’язку агентурно-оперативної і кримінально-процесуальної діяльності.

Таким чином, інститут попереднього (досудового слідства) фак­тично був скасований в органах BHK і розшукові та слідчі функції з лютого 1920 р. і до грудня 1938 р. входили до повноважень однієї посадової особи — працівника оперативного підрозділу, що водночас проводив комплекс оперативно-розшукових заходів та процесуальних дій. Інструкцією слідчої частини Управління Особливих відділів пе­редбачалось також, що порушенню кримінальної справи, як правило, повинна передувати оперативна діяльність. За наявності достатніх оперативних даних секретно-оперативна частина оперативного відділу проводила арешт і передавала заарештованого разом з усіма матеріа­лами до комендатури. Звідти матеріали надходили до старшого слід­чого, який одночасно був співробітником оперативного відділу. Він лише виносив постанову про прийняття справи до свого прова­дження і починав проведення слідства. Обґрунтованість оперативних заходів і матеріалів перевірялась у ході слідства у справі. Слідчий від­повідав за те, щоб усім арештованим якнайшвидше було пред’явлено обвинувачення, а якщо матеріалів для цього було недостатньо, то за його розпорядженням без будь-яких інших узгоджень арештований звільнявся з під варти¹.

Першою спробою вдосконалення процесуальної діяльності, що суттєво вплинуло на характер взаємозв’язку розшукової діяльності й кримінального процесу, стала кодифікація радянського законодав­ства. Перший КПК УСРР 1922 р.^{[93] [94] (далі КПК 1922 р.), присвятивши дізнанню главу VIII, у жодній із її статей не вживав термін «розшу- кова діяльність». Зміст статей 103-108 свідчить про те, що дізнання ним визначалося як форма попереднього (досудового) розслідування кримінальної справи, як принципово однакові види попереднього роз­слідування[95], що призвело до стирання відмінностей між дізнанням і попереднім слідством. Разом із цим КПК 1922 р. згідно зі ст. 102 до органів дізнання, крім органів міліції, податкової, продовольчої, сані­тарної, технічної, торгової інспекцій і інспекції у справах праці, відно­сив також органи кримінального розшуку (п. 1) та державного полі­тичного управління (ДПУ) (п. 2), на які відомчими нормативними ак­тами покладалися й розшукові функції. Органи дізнання були підлеглі прокуророві і здійснювали функцію обвинувачення. На органи дізнан­ня покладався обов’язок уживати заходів до того, щоб до початку по­переднього слідства були збережені сліди злочину і щоб для підозрю­ваного була усунута можливість приховатися (ст. 103 КПК 1922 р.). Як і жандармська поліція за CKC 1864 р., органи дізнання наділялися правом проводити весь комплекс процесуальних дій: допити підозрю­ваних, свідків, виїмки, обшуки, огляди, освідування, затримання підо­зрюваних (статті 104, 105). Таким чином, органи дізнання (криміналь­ного розшуку та ДПУ) наділялися одночасно процесуальними й роз- шуковими функціями. У жодній з норм КПК 1922 р. не вказувалося на можливість використання результатів розшуку у кримінальному судо­чинстві. Проте пункт 5 ст. 106 КПК серед інших приводів до пору­шення кримінальної справи передбачав також такий привід, як безпо­середній розсуд органу дізнання, а підставами до проведення окремих слідчих дій, наприклад обшуку (ст. 178 КПК 1922 р.), були «достатні підстави вважати, що в якому-небудь приміщенні чи в якої-небудь особи знаходяться предмети, які можуть мати значення для справи». Поняття «достатні підстави» в кримінально-процесуальному законо­давстві не розкривалося. З аналізу кримінальних справ того часу мож­на зробити висновок, що у формуванні таких підстав використовува­лися також і матеріали розшукової діяльності.}

КПК 1922 р., присвятивши доказам главу IV, не дав нормативно- правового визначення поняття доказів. Зміст цієї глави, а також мате­ріали кримінальних справ того часу свідчать про те, що матеріали ро­зшукової діяльності як докази за КПК 1922 р. не визнавалися. У статті 62 цього Кодексу вказувалося, що доказами є показання свідків, ви­сновок експертів, протоколи оглядів та інші письмові документи, а та­кож особисті пояснення обвинуваченого. У статті 61 КПК 1922 р. встановлювалося, що суд не обмежений ніякими формальними дока­зами й від нього залежить відповідно до обставин справи допускати той чи інший доказ чи витребувати його від третіх осіб, для яких така вимога є обов’язковою. Присяга як доказ не допускалася, що було но­велою радянського процесуального законодавства.

Слід зазначити, що з усіх КПК республік CPCP того часу лише в ст. 93 КПК РРФСР 1923 р. було закріплено, що «анонімні заяви мо­жуть бути приводом до порушення кримінального переслідування лише після попередньої перевірки їх органом дізнання», тобто цією нормою передбачалося використання оперативно-розшукових заходів в інтересах кримінального процесу, проте положення цієї норми нерід­ко у зазначений період використовувалося і в інших республіках CPCP.

Особливістю КПК 1922 р. було те, що з його прийняттям наміти­лася тенденція до всебічного спрощення процесуальних форм судо­чинства на всіх його стадіях, і особливо на досудових, що знаходило підтримку на сторінках юридичних видань і обґрунтовувалося зайвим формалізмом досудового розслідування, що мало місце за CKC, не­обхідністю скорочення строку між вчиненням злочину й засто­суванням покарання¹. Зростання пропозицій, спрямованих на спро­щення форми судочинства, збігалося з посиленням державної боро­тьби з «куркулями», з тероризмом^{[96] [97], з контрреволюцією тощо.}

Дізнання відповідно до КПК 1922 р. провадилося у формах, перед­бачених для попереднього слідства, і матеріали дізнання мали силу доказів для суду. Стирання принципових відмінностей між досудовим слідством і дізнанням йшло не в напряму посилення процесуальних гарантій при провадженні дізнання, а навпаки, досудове слідство «по­ступово ставало лише особливим видом дізнання, яке відрізнялося від останнього тим, що воно проводилося не міліцією і кримінальним ро­зшуком, а спеціально виділеним для цього працівником — слідчим»^[98].

Подальший розвиток нормативно-правового регулювання кримі­нального розшуку в напряму підвищення його ефективності по забез­печенню інтересів кримінального процесу привів до відокремлення агентури від розвідки, що було закріплено Інструкцією про організа­цію секретної агентури й інформування в установах кримінального ро­зшуку УРСР, оголошену наказом по кримінальному розшуку респуб­ліки № 19 від 6 лютого 1923 р., яка регламентувала діяльність цих під­розділів. 18 вересня 1924 р. HKBC було затверджено Інструкцію про порядок діяльності губернсько-міських відділів кримінального розшу­ку УРСР, у якій поруч з питаннями організації взаємодії апарату кри­мінального розшуку з органами міліції, державної безпеки, судово- слідчими установами регламентувався й порядок ведіння дізнання, а також діяльності агентурно-розшукового відділення, до складу якого входила група розвідки, що здійснювала зовнішнє спостереження з метою розкриття особливо тяжких злочинів.

У цей період було покладено початок формуванню основних ін­ститутів розшукової діяльності: служби розшуку, агентурного апарату, служби негласного спостереження (розвідки) та ін., які знайшли свій подальший розвиток у більш пізніх відомчих нормативно-правових актах. Саме в цей час з’явилися в нормативному обігу поняття «розві­дка» (кримінальна), «розвідник», а термін «агент» у нормативних ак­тах і наукових джерелах того часу мав двояке значення: особа, яка співробітничала з розшуковими органами на негласній сплатній поза­штатній основі, і негласний кадровий працівник розшуку.

Терміном «розвідка» в подальшому позначалися як один із видів діяльності органів міліції, так і підрозділи зовнішнього спостережен­ня¹. В органах державної безпеки відповідні підрозділи називалися «зовнішня розвідка». Розшукова діяльність у розглядуваний період не була предметом наукових досліджень фахівців у цій галузі. Перші спроби підвести теоретичну базу під цю діяльність зробили криміналі­сти^{[99] [100], тому аж до 50-х років XX ст. розшукова діяльність вважалася предметом криміналістики[101].}

У напряму посилення репресивної політики правлячого режиму була прийнята постанова Президії ЦВК CPCP від 9 червня 1927 р., що надала органам ДПУ право розгляду в позасудовому порядку справ щодо «білогвардійців, шпигунів і бандитів, аж до застосування до них найвищої міри покарання»¹. Тобто з цього часу органи державної без­пеки у справах про злочини проти держави наділялися в тому числі й судовими функціями.

Окрім того, Наркомюстом CPCP у цей період була висунута ідея максимального спрощення кримінального процесу. З цього приводу в постанові НКЮ РРФСР від 9 червня 1927 р. зазначалося: «Наш КПК є осколком сучасного буржуазного змагального процесу. Історично останній створювався буржуазією як засіб боротьби проти класової сваволі абсолютистських судів у період боротьби буржуазії з абсолю­тизмом. Звідси низка формально-правових гарантій. Звідси засади безпосередності, гласності й усності, які характеризують буржуазний процес»^{[102] [103].}

КПК УСРР 1927 р. (далі КПК 1927 р.)^[104] вперше на законодавчому рівні визначив початковий момент провадження у кримінальній спра­ві, де у примітці 1 до ст. 93 зазначалося, що таким моментом є прийн­яття судом, прокурором, слідчим і органом дізнання справи до свого провадокення^[105]. Проте в КПК 1927 р. не передбачалося обов’язкового винесення про це постанови. На практиці оформлення порушення провадження у кримінальній справі здійснювалося або резолюцією на заяві про злочин, або шляхом складання відповідної постанови^[106].

Тенденції до спрощення процесуальної форми, що знайшли своє відображення й у КПК 1927 р., вплинули на зміну характеру взає­мозв’язку ОРД і кримінального процесу та на особливості викорис­тання матеріалів розшукової діяльності в кримінальному процесі.

Дізнання в цей період розглядалося як початковий, первинний етап попереднього розслідування, що мав обмежуватися слідчими ді­ями термінового характеру з метою забезпечення успішного про­ведення подальшого розслідування (огляд місця події, затримання пі­дозрюваного, первинний допит потерпілих, свідків), як одна з форм попереднього розслідування кримінальної справи¹. Поряд з цим вва­жалося, що, оскільки діяльність органів міліції, розшуку і ДПУ не обмежена відомчими межами, то ці органи мають право проводити розслідування в будь-яких справах^{[107] [108]. Відомчими нормативними акта­ми на окремі із них (органи кримінального розшуку, ДПУ) поклада­лося й здійснення ОРД, причому як розвідувально-пошукової функ­ції, так і як функції по оперативно-розшуковому забезпеченню попе­реднього (досудового провадження).}

З переданням слідчого апарату HKBC у повне підпорядкування прокуратурі на слідчого був покладений обов’язок безпосереднього нагляду за розслідуванням злочинів органами дізнання.

Подібно до КПК 1922 р., КПК 1927 р. не містив жодної норми, яка б вказувала на можливість проведення уповноваженими органами розшукових заходів і використання їх результатів в інтересах криміна­льного судочинства. Водночас у п. 4 ст. 88 КПК зазначалося, що при­водом до порушення кримінальної справи є безпосередній розсуд ор­гану дізнання. Серед органів дізнання в п. 1 ст. 94 називалися органи міліції і кримінального розшуку, а в п. 2 цієї ж статті — органи ДПУ.

У частині 2 ст. 97 КПК вказувалося, що «орган дізнання вживає заходів до припинення ухилення від слідства осіб, на яких падає підо­зра у вчиненні злочину, та заходів, що перешкоджають знищенню або приховуванню слідів злочину; виїмки, обшуки, огляди, освідування при цьому можуть бути проведені у тих випадках, коли є достатні під­стави вважати, що сліди злочину й речові докази можуть бути знищені або приховані».

Аналіз норм кримінально-процесуального законодавства, відом­чих нормативних актів та практики дає змогу зробити висновок, що з прийняттям КПК 1927 р. результати розшукової діяльності широко використовувалися у кримінальному процесі як приводи та підстави до порушення провадження у кримінальній справі, проведення слід­чих дій та при прийнятті інших процесуальних заходів. Так, напри­клад, у коментарі до ст. 91 КПК з цього приводу вказувалося: «Відсут­ність у заяві всіх необхідних даних для встановлення її автора (прі­звище написано нерозбірливо або відсутнє місце проживання заявника тощо) чи відсутність під заявою підпису не є підставою для відмови в прийнятті такої заяви, оскільки анонімні заяви можуть бути підста­вою для негласної перевірки, а після неї — навіть приводом для пору­шення кримінальної справи»¹.

КПК 1927 р. повністю відтворив положення КПК 1922 р. щодо доказів, їм присвячено главу IV, і лише у ст. 58 подано їх перелік (показання свідків і потерпілих, висновок експерта, речові докази, протоколи оглядів та інші письмові документи, а також особисті пояс­нення обвинуваченого). При цьому нормативного визначення поняття доказів у цьому кодексі не давалося^{[109] [110]. Хоча КПК 1927 р. використання матеріалів розшукової діяльності для отримання доказів не передба­чав, проте така практика в роки репресій була поширеною.}

5 липня 1929 р. Наркомюстом було видано циркуляр № 93 «Про спрощення кримінального процесу». У ньому під приводом більш оперативного розслідування і посилення боротьби зі злочинністю ска­совувалося встановлене кримінально-процесуальним законодавством обов’язкове винесення постанови про порушення провадження у кри­мінальній справі. Цей процесуальний документ пропонувалося замі­нити на резолюцію міліціонера, слідчого або прокурора.

Постановою ВЦВК і PHK РРФСР від 20 жовтня 1929 р. повнова­ження органів дізнання практично урівнювалися з повноваженнями слідчого, органи дізнання набули можливості самостійно припиняти провадокення у кримінальних справах, а також з «дозволу прокурора слідчий міг передати розслідування будь-якої справи про злочини ін­шим органам розслідування»^[111].

Зазначена постанова практично стерла межу між дізнанням і слід­ством, між розшуком і юстицією на стадії попереднього розслідуван­ня. Розшуковою діяльністю в цей час, як справедливо вказував С. О. Голунський, займалися не тільки міліція, органи кримінального розшуку і органи державної безпеки як органи дізнання, а й слідчі^[112]. Розширення кола справ, які були віднесені до підслідності органів ді­знання, за рахунок скорочення підслідності слідчих призвело до того, що більшість кримінальних справ розслідувалася не слідчим апаратом прокуратури, а міліцією і органами державної безпеки як органами ді­знання за підслідністю. Нехтування процесуальною формою у ви­рішенні завдань забезпечення законних прав та інтересів учасників кримінального процесу й об’єктивності розслідування призвело до зниження якості як розшуку, так і слідства¹.

У 1929 р. касаційна колегія Верховного Суду РРСФР своїм ін­структивним листом запропонувала «скоротити обсяг повноважень судового слідства дослідженням основних моментів, які визначають ступінь соціальної небезпеки злочину й особи, яка його вчинила, у всіх тих випадках, коли ці моменти безспірно доведені»^{[113] [114] [115].}

В. І. Громов, характеризуючи органи дізнання того часу, до повно­важень яких входили функції розшуку та слідства, писав: «Наш КПК, хоча й залишив формальне розмежування процесу розслідування на ці два види (дізнання і слідство), однак, установив, що принципової різ­ниці між актами дізнання й актами попереднього слідства бути не по­винно і що ті й інші акти повинні мати однакову доказову силу в про-

• з цесі».

У квітні 1934 р. відбулася перша Всесоюзна нарада судово-проку­рорських працівників, на якій було засуджено процесуальне спрощен­ство. Вказувалося на необхідність дотримання процесуальних норм і на те, що порушення кримінальних справ може мати місце лише за наявності приводу й підстав, зазначених у законі, і з обов’язковим ви­несенням постанови. Визнавалося також, що органи дізнання не в змо­зі забезпечувати якість розслідування злочинів, де є труднощі в дока­зуванні. Зазначалося, що особливо низька якість у справах про розкра­дання. Було визнано необхідним зосередити розслідування цієї кате­горії справ у компетенції слідчих, обмеживши повноваження міліції як органу дізнання в цих справах лише проведенням невідкладних слід­чих дій, як це, власне, й передбачалося законодавством. Однак відсут­ність чіткого розуміння відмінностей між дізнанням і слідством у кін­цевому підсумку виявлялася в наділенні органів дізнання обов’язком розслідування усе більшої кількості кримінальних справ у повному обсязі.

На виконання цієї резолюції у директивному листі Прокурора CPCP від 13 серпня 1934 р. «Про якість розслідування» підкреслюва­лося, що «порушення кримінальної справи і початок розслідування можуть мати місце лише після винесення мотивованої постанови від­повідним слідчим органом, яка затверджена прокурором»¹. У цей же період науковцями у системі кримінального процесу виділяється са­мостійна стадія «Порушення кримінальної справи»^{[116] [117]. Стадію порушен­ня провадження у кримінальній справі розглядали як вирішення від­повідними державними органами питання про наявність чи відсут­ність достатніх підстав для початку провадження у справі[118]. Такі підс­тави могли бути отримані й в ході розшукової діяльності.}

У цьому листі указувалося, що однією з основних причин не­задовільного стану розслідування є порушення правил підслідності. З метою підвищення якості розслідування вважалося за необхідне здійснити «вилучення з відання слідчого низки справ, що являють значну складність і вимагають відповідної кваліфікації органів розслі­дування»^[119]. Таким чином, з установленої законом підслідності слідчих було вилучено й віднесено до відання HKBC як органу дізнання спра­ви про державні злочини.

1 грудня 1934 р. Президія ЦВК прийняла постанову, якою вноси­лися зміни до КПК союзних республік щодо «розслідування й роз­гляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників Радянської влади»^[120]. Ця постанова поставила попереднє (досудове) слідство й суд у цих справах в умови, що виключали об’єктивність у з’ясуванні всіх обставин справи (спрощена процесуа­льна форма передбачала: а) скорочені строки попереднього слідст­ва— не більше 10 діб; б) вручення обвинуваченому обвинувального висновку за одну добу до розгляду справи в суді; в) слухання справ без участі сторін; г) відсутність можливості касаційного оскарження вироків і подачі клопотань про помилування; д) негайне виконання вироку до вищої міри покарання) ¹. На її виконання Прокурор CPCP А. Вишинський 23 січня 1935 р. видав директиву, якою приписувалося справи, заведені на підставі агентурних даних, у яких не було достат­ніх документальних даних для розгляду в судах, направляти на розг­ляд особливої наради при HKBC CPCP^{[121] [122] [123].}

У 1937 р. Президією ЦВК було видано ще два циркуляри, в яких приписувалося справи за обвинуваченням у державних злочинах пе­редавати на розгляд «трійки», особливої наради, якщо «характер дока­зів винності обвинуваченого не дозволяє їх використання в судовому • з засіданні».

Циркуляром X 7 від 1938 р. прокурорам CPCP і HKBC CPCP на порушення кримінально-процесуального законодавства приписувало­ся: «Розслідування у справах, що виникали в результаті агентурно- оперативної роботи міліції, вести органами міліції»^[124].

Довгий час у радянській науковій доктрині вважалося, що рішення про злиття ОРД і кримінального процесу зумовлювалося «об’єктив­ною необхідністю»^[125]. Однак, як свідчать архівні матеріали того часу (організаційно-розпорядчі й аналітичні документи, кримінальні й опе- ративно-розшукові справи), поєднання оперативно-розшукової і слід­чої діяльності в одному підрозділі ВНК-ДПУ-НКВС й віднесення до повноважень однієї особи за відсутності належного відомчого й судо­вого контролю та дієвого прокурорського нагляду не лише не сприяло поліпшенню цих двох самостійних і дуже відмінних за своїми форма­ми та методами видів діяльності, а й створило певні труднощі як у роз­слідуванні кримінальних справ, так і в оперативно-розшуковій роботі, й обґрунтовувалося лише чинниками суб’єктивного характеру. Більше того, це було однією з причин, що дала можливість перетворити орга­ни державної безпеки в 1920-1938 рр. на карально-репресивну маши­ну правлячого режиму, яка призвела не лише до грубого порушення прав людини, а й до злочинів геноциду проти власного народу, в ре­зультаті якого було знищено понад 20 млн людей.

Аналіз кримінальних справ цього періоду у злочинах проти дер­жави свідчить про низьку якість процесуальних документів, відсут­ність у них доказів обвинувачення, яке ґрунтувалося, як правило, лише на сфальсифікованих агентурно-оперативних даних та особистому зіз­нанні обвинуваченого, яке було отримане із застосуванням тортур. При цьому слід особливо відзначити низьку якість оперативно-розшу- кової роботи, яка в окремих випадках у справах про злочини проти держави практично не велась, на що справедливо указувалося у поста­нові PHK CPCP та ЦК ВКП (б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд і ведіння слідства», в якій зазначалося, що пра­цівники HKBC «запустили агентурно-інформаційну роботу, втратили інтерес до агентурних заходів, які відіграють важливу роль у чекістсь­кій діяльності, надаючи перевагу спрощеним засобам — масовим арештам».

З метою розмежування в діяльності правоохоронних органів адмі­ністративної і процесуальної функцій, усунення порушень криміналь­но-процесуального законодавства і підвищення ефективності досудово- го слідства на виконання зазначеної постанови 22 грудня 1938 р. була створена єдина Слідча частина HKBC CPCP (пізніше— 6-й відділ ДУДБ, слідча частина на правах управління, слідча частина з особливо важливих справ). Аналогічні підрозділи були створені і в місцевих ор­ганах державної безпеки (ГУДБ HKBC).

З цього часу слідчі органів державної безпеки розслідували кри­мінальні справи і займалися лише одним видом оперативної роботи — проводили внутрішньокамерну розробку арештованих у цих справах, результати якої використовувалися в кримінальному процесі в органі­заційно-тактичних цілях при прийнятті відповідних процесуальних рішень. Інших оперативних заходів чи розробок слідчі органів держ­безпеки не здійснювали.

Відомчими нормативними актами на слідчих покладався обов’я­зок при розслідуванні кримінальних справ постійно підтримувати тіс­ний контакт з оперативними відділами, для того щоб спільними узго­дженими діями, використовуючи процесуальні та оперативні засоби, розкривати тяжкі злочини. Такий контакт мав на меті й надання допо­моги оперативним підрозділам у здобутті даних розвідувального та контррозвідувального характеру, а також даних, що були необхідні для вживання заходів профілактичного впливу щодо об’єктів розвіду­вальної чи контррозвідувальної заінтересованості.

На розвиток розшукової діяльності й використання її результатів у кримінальному процесі суттєво вплинули наукові погляди A. Bn- шинського, який ще у 1927 р. зазначав, що основним, вирішальним при оцінці обставин кримінальної справи «поряд з формальною логі­кою доказування» є «почуття класової правди, яке повинне допомага­ти розібратися там, де формальна логіка призводить до одного, а кла­сове чуття підказує інше— іншу оцінку й інше рішення»¹. Особливо негативні наслідки мали його теоретичні положення про винятковість показань обвинувачених у справах про «антирадянські організації та групи». «Пояснення обвинувачених, — писав він, — у такого роду справах неминуче набувають характеру і значення повних доказів, найважливіших вирішальних доказів. Це пояснюється самими особли­востями цих обставин, особливостями їх юридичної природи»^{[126] [127]. На той час цими теоретичними положеннями обґрунтовувалася репресивна політика ЦК ВКП(б), яка реалізовувалася через відповідні рішення PHK CPCP і ЦК ВКП(б). На їх виконання в усіх справах про «контрре­волюційні злочини»[128] в роки репресій оперативні працівники HKBC замість кропіткої оперативно-розшукової роботи по добуванню об’єк­тивної інформації про ознаки злочину будь-якою ціною прагнули до­могтися від обвинувачених зізнань шляхом застосування психічних та фізичних тортур, вважаючи їх найбільш вагомими у справі, що зводи­ло розшукову роботу нанівець, надавало їй суто формального характе­ру, оскільки так звані «докази» добувалися здебільшого тортурами, хоча в ст. 134 КПК 1927 р. була встановлена пряма заборона «домага­тися показань чи зізнання обвинуваченого шляхом насилля, погроз та ін. подібних заходів».}

Жертвами такої правової політики сталінської епохи були не лише пересічні громадяни, а й самі представники депресивної машини — працівники органів HKBC, прокуратури й суду^[129].

Прикладом цього є архівна кримінальна справа № 2033 за обви­нуваченням колишнього заступника начальника відділу УДБ НКВСУ по Харківській області Б. Фрея у вчиненні злочину, передбаченого ст. 206-17 п. «а» KK УРСР (в ред. від 1 лютого 1940 р. — зловживання владою), із якої встановлено, що він, працюючи начальником відді­лення, а потім заступником начальника 4-го відділу УДБ НКВСУ по Харківській області, застосовував незаконні методи слідства: бив, об­ражав арештованих, вимагаючи від них показань про їх нібито контр­революційну діяльність. Допитаний як свідок у цій справі колишній прокурор Харківської області М. Брон на допиті 17 червня 1939 р. по­казав, що у процесі слідства Фрей бив його, наносив образи й вимагав показань про його нібито причетність до контрреволюційної організа­ції: «Мене змушували годинами простоювати біля стінки і застосову­вали незвичайний спосіб так званої «собачої будки». У кімнаті № 111, де знаходилася каса, мене змушували залазити між касою й простін­ком і гавкати, називаючи фашистським собакою... На 5-й чи 6-й день я був не в змозі стояти і впав без тями, в мене горлом пішла кров...»¹. А ось показання колишнього заступника прокурора Харківської обла­сті А. Тимохіна, які він дав 22 травня 1939 р.: «Фрей, Замков і Ленсь­кий тримали мене прив’язаним до стільця, підпалювали вуха, ніс, при­мушували їсти папір, танцювати, кричати півнем, били чобітьми, реб­ром долоні й кулаками». Подібні показання дав також і колишній за­ступник прокурора Харківської області О. Мороз^{[130] [131]. Допитаний у цій же справі колишній начальник відділу НКВСУ по Харківській області В. Ленський підтвердив, що «в цей період обстановка в НКВСУ була така, що у всьому приміщенні лунали крики та стогнання»[132].}

Із кримінальної справи за обвинуваченням Л. Якушева-Бабкіна, арештованого 18 грудня 1938 р. й засудженого 20 червня 1939 р. Вій­ськовою Колегією Верховного Суду CPCP за ст. 58-7 KK РРФСР стро­ком на 20 років з позбавленням прав на 5 років, встановлено, що «пра­цюючи начальником НКВСУ по Житомирській області, а згодом Нар­комом внутрішніх справ Кримської APCP, з метою виклику незадо­волення й озлоблення населення до Радянської влади, проводив акти­вну ворожу підривну роботу з порушення революційної законності. З цією метою Якушев проводив масові арешти безневинних людей, серед яких були стаханівці й фахівці. Будучи Наркомом внутрішніх справ Кримської APCP, Якушев одноосібно переглядав рішення трій­ки. Зокрема, він, одержавши телеграфне розпорядження CHK CPCP і ЦК КПРС про припинення роботи Трійки, одноосібно змінив вирок, при цьому 47 чоловік арештованих були ним одноосібно присуджені до розстрілу, з них 22 чоловіки були розстріляні... За особистим нака­зом Якушева-Бабкіна виконані вироки й відносно вагітних жінок...»¹.

Пояснюючи причини тортур, які застосовувалися в розшуковій і слідчій практиці органів державної безпеки, И. Сталін 10 січня 1939 р. у надісланій секретарям обкомів, крайкомів, ЦК ВКП(б) рес­публік, начальникам управлінь HKBC і наркомам внутрішніх справ республік шифротелеграмі вказував: «ЦК ВКП(б) роз’яснює, що за­стосування фізичного впливу в практиці HKBC було допущено у 1937 році з дозволу ЦК ВКП(б)... Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують фізичний вплив щодо представників соціалістичного пролетаріату, отже, фізичний вплив буде застосовуватися надалі як виняток щодо явних ворогів народу і таких, які не роззброїлися, як ці­лком правильний доцільний метод»^{[133] [134]. Проте цей лист Й. Сталіна на­справді спотворює істинність причин репресій у державі. Одним із пі­дтверджень цього є розпорядження Наркома HKBC М. Єжова, видане ним у серпні 1937 р. на виконання тодішніх установок ЦК ВКП(б), у якому всім територіальним органам HKBC визначалися відповідні но­рмативи на проведення репресій по категоріях, де перша— передба­чала обов’язковий розстріл, друга — ув’язнення у концтаборі.}

На виконання цього розпорядження заступник начальника управ­ління HKBC по Харківській області Л. Рейхман у лютому 1938 р., під­водячи підсумки роботи управління, доповідав: «Згідно з Вашим нака­зом про очистку області від класово-ворожого елементу по Харківсь­кій області особливою трійкою засуджено — 9850 чоловік. З них по першій категорії — 3450 чоловік, по другій — 6400 чоловік». У цій же доповідній міститься і його мотивоване прохання про збільшення лімі­тів по репресіях для Харківської області, а саме: «...враховуючи за­сміченість Харківської області, необхідно провести сильну очистку її від ворожих елементів, а тому вважав би необхідним надати додаткові ліміти в розмірах 8000 чоловік, із них 3000 чоловік — по першій кате­горії, по другій — 5000 чоловік»^{[135] [136] [137] [138].}

Таким чином, всупереч чинним Конституціям CPCP і УРСР та кримінально-процесуальному законодавству тільки в Україні в 1937— 1938 роках позасудовими органами — «особливими нарадами», «трій­ками» HKBC було розглянуто Ill 526 справ; рішеннями наркому вну­трішніх справ CPCP та Прокурора СССР — 60 229 справ, в той час як судовими органами — лише 5 130 справ.

У післявоєнний період на розшукову діяльність і особливості ви­користання її результатів у кримінальному процесі вплинуло реформу­вання 18 березня 1946 р. HKBC у MBC, об’єднання 7 березня 1953 р. MBC і МГБ, створення 13 березня 1954 р. КДБ, скасування 19 квітня 1956 р. постанови Президії ЦВК CPCP від 1 грудня 1934 р. «Про поря­док ведення справ про підготовку чи здійснення терористичних актів» і ЦВК CPCP від 1 грудня і 14 вересня 1937 р. «Про внесення змін до чинних КПК союзних республік», якими встановлювався виключний порядок розслідування і судового розгляду справ про шкідництво, те­рористичні акти й контрабанду, а також ліквідація 1 вересня 1953 р. Особливої наради при MBC CPCP як позасудового органу, що корис­тувався правом застосування санкцій кримінального закону.

Друга половина 50-х років XX ст. ознаменувалася спадом репресій тоталітарного радянського режиму, що обумовило необхідність розро­бки нового кримінально-процесуального законодавства, яке значно розширило гарантії прав особи у кримінальному процесі.

У науковому обігу у середині 50-х років XX ст. напередодні при­йняття Основ кримінального судочинства та КПК союзних республік вперше з’явився термін «оперативно-розшукова діяльність»^[139], який за своїм змістом включав у себе як розшукову роботу за фактом вчи­нення злочину, так і пошуково-розвідувальну роботу, спрямовану на попереджувальне виявлення осіб, що замишляють злочинну діяльність чи готуються до неї, причин та умов, що могли призвести до вчинення злочинів, а також окремі їх ознаки. На необхідність цієї діяльності для кримінального процесу вказував Д. С. Карєв, справедливо зазначаю­чи, що «в низці справ (крадіжка, розбій, бандитизм і т. д.) розкриття злочинів, розшук і затримання злочинців можуть бути успішно здійс­нені оперативно-розшуковою діяльністю органів міліції; первинні слідчі дії по виявленню слідів злочину і злочинця легше провести цим органам»¹.

У теорії криміналістики в цей час окремі науковці висловлювали думку, що розшукова та оперативно-розшукова діяльність є тотожни­ми, відмежовуючи в той же час проведення розшукових слідчих дій слідчого від оперативних заходів органу дізнання^{[140] [141] [142]. Водночас з цього приводу була й інша, більш переконлива точка зору, згідно з якою ОРД надавалося самостійне значення, оскільки вважалося, що методи здійснення оперативно-розвідувальних заходів визначаються іншими з актами, а не кримінально-процесуальним законодавством.}

З цього часу термін «оперативно-розшукова діяльність» у зазна­ченому розумінні широко вживався в теорії, нормативних актах та в практиці органів внутрішніх справ і за своїм змістом означав таємну діяльність органів дізнання з виявлення й розкриття злочинів за допо­могою спеціальних засобів, що проводилися у визначених відомчими нормативно-правовими актами формах^[143].

У той же час у наукових джерелах, нормативно-правових актах і в практиці органів державної безпеки в досліджуваний період термін «оперативно-розшукова діяльність» не вживався. Використовувалися терміни «оперативна діяльність», «агентурно-оперативна діяльність», «розвідувальна діяльність», «контррозвідувальна діяльність» та ін. Хоча в зазначені поняття вченими того часу вкладався інколи різний зміст, проте загальним для вказаних понять всіма фахівцями, що до­тримувалися точки зору про їх нетотожність, називалося використання специфічних засобів, які мають негласний характер^[144].

Отже, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у різні періоди радянської доби до прийняття КПК 1960 р. в Україні особливості ви­користання матеріалів ОРД у кримінальному судочинстві обумовлю­валися характером взаємозв’язку розшукової діяльності й криміналь­ного процесу. Такий взаємозв’язок, перш за все, залежав від політич­них чинників, якими визначалася роль правоохоронних органів (куди включався і суд) у державному функціонуванні.

У 20-40-х роках XX ст. в органах BHK-ДПУ-HKBC ОРД і попе­реднє слідство належали до компетенції одного підрозділу й входили, як правило, до повноважень однієї особи. КПК 1922 р. та КПК 1927 р. встановлювали спрощенні процесуальні форми судочинства на всіх його стадіях, що обґрунтовувалося зайвим формалізмом досудового розслідування, необхідністю скорочення часу між вчиненням злочину й застосуванням покарання. Дізнання у цей час розглядалося як почат­ковий етап попереднього розслідування, що мав обмежуватися слідчи­ми діями термінового характеру, як одна із його форм. Для органів ВНК-ДПУ-НКВС у 20 40-ві роки XX ст. воно було єдиною формою попереднього розслідування. У 3 0-50-ті роки XX ст. органи державної безпеки були перетворені на карально-репресивну машину правлячого режиму, які діяли фактично поза межами права, поза прокурорським наглядом і судовим контролем, із застосуванням тортур. ОРД у злочи­нах проти держави фактично була єдиним засобом реалізації криміна­льно-правової політики держави, в якій кримінальний процес мав ли­ше допоміжний і не завжди обов’язковий характер. Ного форми вико­ристовувалися, як правило, для наданням рішенням репресивних ор­ганів «правового характеру». Більшість кримінальних справ, у яких використовувалися матеріали ОРД, розслідуваних цими органами, ви­рішувалася у позасудовому порядку «двійками», «трійками», «особли­вими нарадами».

Такий порядок вирішення кримінальних справ створював для пра­влячого тоталітарного комуністичного режиму ефективну маневрену репресивну машину, яка була здатна миттєво розправлятися з будь- якими політичними опонентами. Цьому сприяло: впровадження спро­щених процесуальних форм; зосередження розшуку, дізнання і слід­ства в органах державної безпеки в 20-30-ті роки в одних і тих самих підрозділах та в компетенції одних і тих самих осіб; відсутність будь- яких процесуальних гарантій для осіб, що притягувалися до криміна­льної відповідальності у державних злочинах, і ставлення до таких га­рантій як до непотрібних, таких, що обтяжують кримінальний процес формальностями (хоча кримінально-процесуальне законодавство того часу таких винятків не передбачало); широке розповсюдження у 30- 50-ті роки XX ст. практики приєднання до кримінальних справ у дер­жавних злочинах таємних пакетів з позначкою «Тільки для головую­чого!» з меморандумами оперативно-розшукових справ чи окремих оперативно-розшукових заходів, що впливало на формування внутрі­шнього переконання суду, а інколи було й прямим тиском на суд при прийнятті ним відповідних процесуальних рішень у кримінальних справах (це призводило до того, що процесуальні рішення на підставі матеріалів ОРД органів державної безпеки приймалися без будь-якої процесуальної перевірки таких матеріалів навіть судом); відсутність будь-якого прокурорського нагляду й судового контролю за ОРД та належного прокурорського нагляду й судового контролю за викорис­танням матеріалів ОРД у кримінальному процесі.

До прийняття в 1958 р. Основ кримінального судочинства та в 1960 р. КПК YPCP існування ОРД як самостійного виду державної правоохоронної діяльності, що включала як розшукову, так і розвіду­вально-пошукову роботу, взагалі замовчувалося й ретельно прихову­валося від громадськості, хоча ця діяльність відігравала важливу роль у боротьбі із загальнокримінальною злочинністю, а у політичних реп­ресіях, що здійснювалися органами державної безпеки, ОРД фактично була злита з досудовим слідством, яке мало суто формальний характер і здійснювалося в основному в інтересах тоталітарного комуністично­го режиму з грубим порушенням прав людини.

Негативний досвід впливу ОРД на кримінальне судочинство в 30- 50-ті роки XX ст. у кримінальних справах про злочини проти держави призвів до того, що окремі сучасні правники висловлюють категорич­ну думку про недопустимість зрощування оперативно-розшукових і к- римінально-процесуальних функцій навіть на досудових стадіях су­часного кримінального процесу України або за умов забезпечення та­кого «зрощування» відповідними процесуальними формами та інсти­тутами прокурорського нагляду й судового контролю з метою недо­пущення порушення прав людини та забезпечення ефективності кри­мінального судочинства.

При оцінці будь-яких правових інститутів кримінального процесу та ОРД періоду репресій радянської доби з точки зору права слід вра­ховувати, що ці інститути в той час були спотворені політичними чинниками й діяльність владних суб’єктів кримінального процесу фа­ктично здійснювалася поза правовими нормами.