§ 4. ПОНЯТТЯ ДОКАЗІВ. НАЛЕЖНІСТЬ ДО СПРАВИ, ДОПУСТИМІСТЬ ТА ДОСТОВІРНІСТЬ ДОКАЗІВ

Доказами в кримінальному провадженні відповідно до ст. 84 КПК України «є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий

суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обста­вин, що мають значення для кримінального провадження та підля­гають доказуванню.

У законі невдало використано термін «джерела доказів», що призвело до тавтології. Наприклад, до джерел доказів віднесено документи, речові докази, протоколи слідчих і судових дій. Тобто тут стверджується - джерелами доказів є речові докази, а по суті маємо алогізм - джерелами доказів є докази.

Не досить чітке визначення в законі характеру взаємозв’язку фактичних даних та їх носіїв (джерел) призвело до пошуків теоре­тичного вирішення цієї проблеми, а отже і до спроб сформулюва­ти найбільш конкретне поняття доказів, тим більше, що «будь-яке поняття виступає як мисленнєве відображення речей в їх суттєвих ознаках, властивих цим речам».

У процесуальній теорії деякі автори відносять до доказів тільки факти^[65], інші - факти та фактичні дані^[66], треті - джерела повідомлень про факти та доказові факти^[67], четверті - тільки фактичні дані, які отримані із зазначених в законі джерел^[68].

Деякі автори, наприклад, М. С. Строгович, відстоювали так зва­не «подвійне» розуміння доказів. На їх думку, докази - це, по-пер­ше, ті факти, на основі яких встановлюється наявність злочину чи його відсутність, винність або невинність особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності конкретної особи. По-друге, доказами є ті, передбачені законом джерела, з яких слідство чи суд отримують відомості стосовно фактів, що мають значення для справи, і яким чином ці факти встановлюються^[69].

Критично оцінюючи ці погляди, інша група вчених слушно за­значає, що подібний дуалізм не є виправданим, бо тлумачення дока­зів як відомостей про факти (відображена свідомістю людини об’єк-

тивна реальність) виключає їх одночасне розуміння як фактів (сама ця реальність)^[70]; факт, визнаний доведеним і, можливо, у свою чергу використаний у логічному доказуванні як той, що доказує, не є до­казом, а становить частину відображення предмета доказування; співвідношення тут подібне співвідношенню тези та аргументу^[71].

Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В.Я. Доро­хов писав: «Доказами у кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них... Фактичні дані - це одержані із закон­них джерел відомості про факти» ^[72].

Виходячи з власних досить виважених і емких філософських поглядів на пізнання та доказування, відомий український вчений В. Г. Гнатенко зазначає, що процесуальні докази в кримінальному провадженні виступають як опосередковані та прямі містки, які з’єднують свідомість суб’єкта доказування з подією минулого, що досліджується, і в своїй системі створюють незаперечне знання про обставини цієї події, яке стає підставою для обґрунтованого юридичного рішення^[73].

Доказами в кримінальній справі є отримані в установленому за­коном порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких, слідчий, про­курор і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небез­печного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для об’єктивного вирішення справи.

Зміст доказів - фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформа­цією, що виходить з них.

Виникає необхідність від стежити взаємозв’язок фактичних да­них з їх джерелами та носіями.

Інформація не може існувати без її джерела і матеріальної ос­нови - носія, який слугує засобом перенесення її в просторі і часі. Повідомлення - це єдність фізичного носія (сигнал) і значення (се­мантика)^[74].

Фактичні дані не можуть існувати самостійно самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в само­стійну субстанцію - це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс ін­формації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпе­чення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зро­блені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряд­дя. Але, наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У цьому випадку інформація, отримана з допустимого джерела, пе­реноситься на процесуальний носій, який забезпечує її зберігання та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє со­бою єдність фактичних даних та процесуального носія.

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під но­сієм - те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збере­ження, перенесення. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інфор­мації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані)^[75]. Джерело будь-якого явища, у тому числі й доказів, не може бути одночасно й формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем.

Джерелами фактичних даних можуть бути сліди злочину (за­лишені на місці злочину предмети, мікрооб’єкти, відбитки пальців

рук, волосся тощо), які вилучаються під час провадження відповід­них слідчих дій для їх подальшого використання в процесі дока­зування.

Джерелом фактичних даних також можуть виступати об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збережен­ня інформації. Наприклад, речовини, що швидко псуються, сліди на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події тощо. Вилучити та зберегти подібні об’єкти часом практично неможливо, але інформацію, яку вони містять, можна перенести на інші матері­альні носії (виготовлення копій, зліпків, фотозйомка, технічне до­кументування) для подальшого використання у доказуванні. Таким чином, у доказуванні використовується низка похідних доказів, які становлять певну сукупність (єдність) фактичних даних та їх носіїв.

Процесуальними носіями фактичних даних є об’єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової ін­формації в просторі та часі, а разом з тим - джерелом інформації у справі для суб’єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу.

Це придатні для таких цілей матеріальні об’єкти - первинні джерела інформації про злочин, які становлять гносеологічну пер­шооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди зло­чину); зліпки, відбитки чи інші копії слідів, які становлять мате­ріальну основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуаль­них носіїв.

На підставі об’єктивних особливостей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а)за джерелом інформації: такі, що походять від осіб; такі, що походять від матеріальних об’єктів;

б)за особливостями відображення події кримінального право­порушення та за характером взаємодії з ним: первинні; похідні;

в)стосовно обвинувачення: обвинувальні; виправдувальні;

г)стосовно факту вчинення кримінального правопорушення конкретною особою: прямі; непрямі.

Первинні докази - це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).

Похідні докази - це докази, які являють собою результати «вто­ринного відображення» слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за до­помогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).

Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення чи обтяжу­ючі його обставини, виправдувальні навпаки - спростовують обви­нувачення чи вказують на пом’якшуючі обставини.

Прямі докази - докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання свідка - очевидця вчиненого розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував подію кримінального правопорушення та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують на наявність чи відсутність обставин головного факту - складу злочину.

Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу кримінального правопорушення та інші обставини предмета дока­зування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтвер­джують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

У поняття доказу, на нашу думку, вкладається більший зміст, ніж у поняття «фактичні дані» (відомості, інформація) або «сліди злочину».

Сліди злочину, зокрема, як і інформація взагалі, є лише гносео­логічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у доказуванні в кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосування до такого вико­ристання, перетворення «речі в собі» на «річ для всіх».

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спря­мовану на отримання, закріплення та збереження фактичних даних (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчу- вальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити до­стовірність одержаних фактичних даних та можливість перевірки на предмет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус до­казів.

По-перше, вони повинні мати відношення до предмета доказу­вання, а саме, знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають встановленню, тобто мати ознаки належності до справи.

По-друге, фактичні дані, що належать до справи, мають бути зібрані та закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до справи.

По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів рядом умов, що ставляться як до самих фактичних да­них, так і до їх джерел. Наприклад, не може бути свідком особа, яка через свої фізичні або психічні недоліки не здатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи (п. 2 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не в змозі вказати дже­рело своєї поінформованості (ч. З ст. 68 КПК України).

Пов’язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання, закон не тільки має на меті захист громадян від безпід­ставного вторгнення в їхні законні права та інтереси, але й вихо­дить з того, що цей порядок містить гарантії одержання достовір­ної доказової інформації.

Докази - це фактичні дані, що відповідають вимогам належнос­ті до справи, допустимості і достовірності.

Належність доказів - здатність фактичних даних надавати ін­формацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, виступати аргументами (посилками) в процесі встановлення об’єк­тивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясуван­ня двох моментів: чи входять факти, для встановлення яких вилу­чаються і досліджуються відповідні фактичні дані, до предмета до­казування (основні, проміжні чи допоміжні факти); чи спроможні фактичні дані, які становлять зміст доказових матеріалів, з ураху­ванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні об­ставини предмета доказування.

Належність доказів - спроможність фактичних даних надава­ти інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказуван­ня, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об’єктивної істини.

54

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають зна­чення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюєть­ся їх доказовою цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних у системі доказової інформації, зокрема, для чого вони можуть бути використані:

• для встановлення, хто вчинив кримінальне правопорушен­ня чи з’ясування інших обставин складу кримінального правопорушення (форма вини, час, місце, спосіб вчинення кримінального правопорушення тощо);

• для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкри­вають обставини складу кримінального правопорушення чи їх відсутність;

• для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинувачуваного;

• для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів забезпечення безпеки учасників процесу та при­йняття інших процесуальних рішень у справі;

• для спростування фальшивих алібі чи хибних версій;

• для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;

• для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.

Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із названих обставин.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для ви­користання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.

У статті 62 Конституції України стверджується: «Обвинувачен­ня не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шля­хом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у поряд­ку, встановленому законом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК України).

Поняття «допустимості доказу» у процесуальній і криміналіс­тичній літературі аналізується різними авторами в сукупності з за­гальними проблемами доказового права, хоча цій важливій пробле­мі присвячені і окремі спеціальні дослідження^[76].

За визначенням Д. Бочарова, «якщо належність визначає від­повідність доказу за змістом, то допустимість - його відповідність за формою та засобом формування. Доказ може бути визнаний до­пустимим для розгляду, коли джерело, з якого його видобуто, фор­ма, в котрій його втілено, а також засіб на порядок його отримання відповідають певним чітко визначеним в законі вимогам»^[77].

Н. Сибільова під допустимістю доказу розуміє «визнану зако­нодавцем можливість використання даного джерела як процесуаль­ного носія інформації про фактичні дані, що мають значення для встановлення істини у кримінальній справі, а також процесуально­го закріплення цієї інформації правомочними особами чи органами у встановленому законом порядку»^[78].

М. Кіпніс вважає, що допустимість - це властивість доказу, яка характеризує його з погляду законності джерела фактичних даних, а також способів отримання і форм закріплення фактичних даних,

точного дотримання кримінально-процесуального закону, який ви­значає форми слідчої дії^[79].

Допустимість доказів означає, що:

• фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб’єктом;

• фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;

• фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;

• зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи зага­лом дозволяють здійснити перевірку достовірності та за­конності одержання фактичних даних.

Non refert quid notum sit judici, si notum, non sit in forma, judici - He має значення, що відомо судді, якщо це стало йому відомо не у встановленому законом порядку.

Підтвердженням цьому є прецедентна практика Європейсько­го суду з прав людини. Європейський суд з прав людини у справі «Шабельник проти України» констатував: заявник, який був допи­таний в ролі свідка, зізнався в процесі такого допиту у відсутності адвоката у вчиненому злочині; брав участь у відтворенні обстанов­ки і обставин кримінального правопорушення в ролі свідка і без за­хисника, де підтвердив свої зізнання; скаржився на те, що в основу обвинувачення покладені докази, здобуті незаконним шляхом. Суд установив, що засудження ґрунтується на показаннях, здобутих із порушенням права особи «на мовчання та права не свідчити про­ти самого себе» та з перешкодами для здійснення права на захист, виходячи з чого суд постановив, що у справі було порушено п. 1 та п. Зс ст. 6 Конвенції.

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного пору­шення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та за­конами України, міжнародними договорами, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК України).

Згідно з ч. 2 ст. 87 КПК України суд зобов’язаний визнати істот­ними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокре­ма, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього до­зволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюд­ського або такого, що принижує гідність особи, поводження або по­грози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була пові­домлена про своє право відмовитися від давання показань та не від­повідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний під­озрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КПК України «докази, які стосують­ся судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на під­твердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчинен­ні кримінального правопорушення».

Разом з тим, визначаючи в ч. 2 ст. 65 КПК України, достатньо широкий перелік осіб, які не підлягають допиту в якості свідка (священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді ві­руючих тощо), законодавець, з одного боку, до нього цілком слуш­но включає журналістів (про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголо- шення авторства або джерела інформації) тощо, а з іншого, новий кодекс безпідставно виключив з переліку осіб, які не підлягають допиту в якості свідка, осіб «які згідно з висновком судово-пси­хіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них», що було закріпле­но у п. З ч. 1, ст. 69 КПК України станом на 2011 рік. Здоровий глу­зд між тим визначає недоцільність допиту хворих на шизофренію, параною, білу гарячку та інші психічні захворювання, які ставлять під сумніви об’єктивність свідчень відповідних осіб.

Заборона допитувати в якості свідків психічно хворих людей уже давно є сталим підходом у юриспруденції. Цей підхід не під­давався жодній критиці, а спроби його запровадження стали навіть предметом гумору літераторів. Як дотепно підмічає Д. Бочаров, «саме це “слизьке місце” англійського процесу обігране Керролом^[80], який зіштовхує в судовому слуханні двох “патентованих” дурнів: Капелюха та Березневого Зайця. Один плете дурниці, інший “все заперечує”. Проте свідчення обох нічого не варті, обидва - нікчемні свідки»^[81].

Цікаву, на наш погляд, точку зору стосовно інституту допу­стимості доказів у кримінальному судочинстві України висловив А. С. Сизоненко, який проаналізував з цього питання чинне законо­давство України і запропонував доповнити його низкою норм, які б закріплювали підстави визнання доказу недопустимими. Дійсно, у будь-якому випадку є недопустимими і не повинні мати юридич­ної сили докази, отримані:

1) із домаганням показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом застосування насильства, погроз та інших незаконних заходів з боку особи, яка провадить дізнання або досудове слідство, прокурора чи суду;

2) неналежним суб’єктом внаслідок порушення вимог закону про підслідність, підсудність; у результаті проведення слідчих дій без доручення слідчого, прокурора, особою, яка підлягає відводу, слідчим, який не прийняв справу до свого провадження, тощо;

3) з недопущенням чи ненаданням своєчасно захисника, а та­кож іншим грубим порушенням права підозрюваного, обвинуваче­ного, підсудного на захист особою, яка провадить дізнання, слід­чим, прокурором або суддею;

4) без роз’яснення особам, які беруть участь у слідчій дії, нада­них їм законом прав або з введенням їх в оману щодо характеру й обсягу останніх;

5) із джерел доказів, не зазначених у КПК, за допомогою слід­чих дій, не передбачених КПК, або шляхом проведення слідчих дій на порушення кримінальної справи (за винятком огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів

зв’язку), а також у результаті показань, які ґрунтуються на чутках, думках, припущеннях або на вказаних джерелах інформації, а та­кож на відповідях на навідні запитання;

6) із порушенням процесуальних правил збирання, приєднан­ня до кримінальної справи доказів, фіксування процесуальних дій у відповідних документах, із порушенням заборон та обмежень, установлених щодо окремих категорій осіб, які не можуть бути до­питані як свідки або мають право відмовитись давати показання, а також із порушенням процедури допиту неповнолітніх;

7) в результаті проведення слідчої дії без дозволу суду (напри­клад, обшук житла) за відсутності передбачених законом винятко­вих обставин або процесуальної дії, не санкціонованої прокурором (наприклад, відсторонення обвинуваченого від посади);

8) у ході передбачених ч. 2 ст. 8 ЗУ від 18 лютого 1992 року № 2135-ХП «Про оперативно-розшукову діяльність» або передба­чених, але проведених без дозволу суду чи без повідомлення про­курора оперативно-розшукових заходів, за результатами яких скла­дено протокол із відповідними додатками;

9) без відновлення досудового слідства у зупиненій криміналь­ній справі або без продовження його строку.

З урахуванням проведеного аналізу кримінально-процесуаль­них норм А. С. Сизоненко запропонував текст нової норми до КПК України у вигляді статті 67-1, яка буде називатися, як недопусти­мість доказів^[82].

Фактичні дані є недопустимими і не повинні мати значення до­казів, якщо вони:

- отримані внаслідок провадження дій, які взагалі не передбачені законом, чи у спосіб, який суперечить вимогам закону (відповід­но до ст. 19 Конституції України органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України);

- отримані при здійсненні процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з пору­шенням його суттєвих умов;

- отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

- отримані з порушенням права особи на захист;

- отримані з порушенням права на перехресний допит;

- отримані як показання від свідка, який надалі буде визна­ний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінально­му провадженні;

- є «плодами отруєного дерева» - доказ, отриманий на під­ставі заздалегідь неприпустимого (фальшивого) доказу;

- отримані неналежним суб’єктом (наприклад, оперативним підрозділом, якому слідчий не давав окремого доручення на провадження негласної слідчої (розшукової) дії чи внас­лідок порушення вимог закону про підслідність, а також отримані особою, яка підлягає відводу);

- отримані у вигляді показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від да­вання показань та не відповідати на запитання, зокрема, без роз’яснення права свідка відмовитись давати показан­ня щодо самого себе, членів сім’ї та близьких родичів, або з введенням допитуваного в оману щодо характеру й обся­гу останніх (наприклад, допит підозрюваного в ролі свідка або нероз’яснення йому чи потерпілому права відмовитись від будь-яких показань), чи із порушенням заборон та обме­жень, установлених щодо окремих категорій осіб, які не мо­жуть бути допитані як свідки;

- отримані в результаті проведення слідчої дії без дозволу слідчого судді, коли це передбачено законом, чи санкції прокурора, коли така слідча дія може проваджуватись лише з його згоди;

- отримані з порушенням процесуальної форми слідчої дії (наприклад, проведення обшуку без понятих тощо).

Для визначення допустимості доказів суд виходить з форму­ли - належний суб’єкт отримання доказів, належне джерело доказу, належний засіб отримання доказу, належна процесуальна форма одержання доказу.

Європейський суд з прав людини, постанови якого мають зна­чення джерела права для правової системи України, у справі «Ба- 61 лицький проти України» визнав порушення п. 1 і піди, «с» п. З ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що зізнавальні показання, які в подаль­шому було використано судом для засудження заявника, відбира­лись у заявника формально, як у свідка під час його адміністра­тивного арешту, але фактично його допитували як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свід­чити проти себе, а також з огляду на використання слідчими ор­ганами практики, коли, незважаючи на наявність у справі підстав для кваліфікації злочину, розслідування якого вимагає обов’язкової участі захисника, слідчі органи кваліфікують його як менш тяжкий і, отримуючи сумнівну відмову особи від захисника, позбавляють її права мати захисника.

Процесуальна форма кримінального судочинства створює пев­ну систему стримувань і противаг свавіллю посадових осіб органів державної влади, сприяє унеможливленню чи мінімізації юридич­них помилок, створює систему необхідних гарантій встановлення отримання достовірних доказів та істини, захисту прав і свобод людини, призвана створювати та розвивати юридично визначений та доцільний і стабільний правовий режим провадження у кримі­нальних справах, який покликаний забезпечувати істину, свободу і справедливість взагалі та в значній мірі допустимість та достовір­ність доказів у справі зокрема.

Фактичні дані як докази мають бути достовірними.

Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало місце в дійсності. Для з’ясування достовірності доказу не­обхідно мати можливість пересвідчитись у добротності як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійності процесуального носія та засобів фіксації.

«Будь-який доказ зводиться до силогізму, - писав відомий нау­ковець, проф. І. Я. Фойницький, -... центральну його частину скла­дає велика посилка, і сила самого висновку обумовлюється її істин­ністю, точністю малої посилки і правильністю висновку за умови подальшої об’єктивної перевірки висновку»^[83].

Встановлюючи суворий порядок одержання доказових да­них, закон тим самим турбується про використання в доказуванні не будь-яких, а тільки достовірних відомостей, фактичних даних.

Слово «факт» означає те, що сталося, відбулося насправді, що об’єктивно існує, те, що є матеріалом для певних висновків і від­повідає об’єктивній дійсності. У буквальному смислі «фактичні дані» - це дані, які відповідають дійсності, фактам. Це об’єктивна, адекватно відображувальна об’єктивну реальність інформація.

Доказуванням є дія зі встановлення істинності будь-якого су­дження, положення (тези) на підставі інших суджень, істинність яких перевірена, за допомогою аргументів (посилань), істинність яких встановлена. Очевидно, що використання в доказуванні сум­нівних, недостовірних даних може викликати помилкові висновки.

Логічно зробити висновок, що доказова інформація повинна мати ознаки достовірності. Тільки за такої умови вона може бути покла­дена в основу висновків у справі, використана як засіб доказування.

Доказами у кримінальній справі є такі, одержані відповідно до закону, фактичні дані, які загалом відповідають вимогам належ­ності до справи, допустимості та достовірності.

У ході слідчих дій одержані фактичні дані вивчаються, оціню­ється значущість їх для справи, їхній зміст та форма. Вживаються заходи до їх закріплення та збереження.

У процесуальних документах, що складаються при цьому, фік­сується та засвідчується вся діяльність з пошуку, виявлення, вилу­чення, закріплення та дослідження доказів. Інформація щодо цих обставин, відображена в матеріалах справи, являє собою цілий комплекс допоміжних доказів, які підтверджують допустимість та достовірність основних доказів. За необхідності одержана дока­зова інформація додатково перевіряється.

Наукові та практичні працівники по-різному уявляють межі встановлення допустимості та достовірності основних доказів, тому по-різному визначають обсяг допоміжних доказів, які підля­гають збиранню.

Якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємозв’язку, то мож­на помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлю­ваним.

Будь-який основний доказ, що безпосередньо підтверджує будь- яку з обставин події злочину, тим самим підтверджує і достовір­ність іншого основного доказу, який підтверджує той самий факт, і навпаки, оскільки і ті, й інші перебувають у причинно-наслідко- вому зв’язку з одним і тим самим фактом. Слідство у певному сен- 63 сі слугує підтвердженням причини, так само як і причина вказує на можливі наслідки, засвідчуючи тим самим про їх справжність. Спеціально зібрані допоміжні докази, які підтверджують достовір­ність одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які встановлюють той самий факт. Основні докази, так само як причина підтверджує слідство, підтверджують, у свою чергу, достовірність кожного з допоміжних доказів. Такий багатосторонній взаємозв’я­зок усіх доказів у справі дозволяє визначити належність, допусти­мість та достовірність як основних, так і допоміжних доказів. Вста­новлення ж належності, допустимості та достовірності фактичних даних є необхідною умовою їх використання в доказуванні.

Доказами у кримінальному процесі є будь-які одержані у вста­новленому законом порядку з належних джерел достовірні фактич­ні дані, які можуть служити засобами встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

Як докази використовуються: показання свідків, показання по­терпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, ре­чові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного до­кументування, протоколи слідчих і судових дій та інші документи.

Не можуть виступати доказами фактичні дані, джерело та спо­сіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.

Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності фак­тичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлу­мачитися та розв’язуватися на користь підозрюваного, обвинуваче­ного та підсудного.