§ 5. ПРОЦЕС ДОКАЗУВАННЯ. ПОВНОТА, ВСЕБІЧНІСТЬ Й ОБ'ЄКТИВНІСТЬ ДОКАЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У кримінально-процесуальному доказуванні готових доказів не існує і існувати не може. Окремі кванти інформації от­римують статус доказів лише тоді, коли вони були виявлені, сприй­няті і зафіксовані в передбаченому законом порядку, а в процесі 64

процесуальної діяльності суб’єктів доказування був з необхідною достатністю зафіксований необхідний для подальшої перевірки весь інформаційно-пізнавальний процес, в результаті чого і форму­ються самі докази.

На думку О.М. Ларіна, доказування - це регламентована зако­ном діяльність, яка складається з виникнення, розвитку, припинен­ня правовідносин, включає можливість владного примусу, глибоко стосується інтересів громадян, суспільства та держави^[84].

На погляд С. А. Альперта, доказування є процесуальною ді­яльністю органів розслідування, прокурора та суду з оперуванням доказами, яка полягає в збиранні доказів, їх закріпленні, перевір­ці, відповідній оцінці та одержанні, таким чином, обґрунтованих висновків у справі^[85].

За визначенням P. Е. Савонюка, кримінально-процесуальне до­казування в досудовому слідстві - це регламентована криміналь­но-процесуальним законом пізнавально-практична діяльність слід­чого за участі інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі^[86].

Якщо розглянути процес доказування в аспекті практичної діяльно­сті, то він може бути поділений на декілька взаємопов’язаних частин: збирання (пошук, знайдення, вилучення та закріплення) доказових ма­теріалів; дослідження, перевірка, оцінка та використання доказів.

Кожна з названих частин процесу доказування незмінно су­проводжується висуненням, побудовою та перевіркою слідчих версій, уявним моделюванням події злочину та процесів відобра­ження його у зовнішньому середовищі, динаміки слідоутворення, перевіркою висунутих версій та оптимізацією подальшого еврис­тичного пошуку і дослідження доказової інформації.

Виділяючи в доказуванні такі елементи, як збирання, дослі­дження, перевірка, оцінка та використання доказів, слід зауважи­ти, що такі не є певними етапами процесу доказування, а органіч­но поєднані один з одним. Вірніше кажучи, вказаними термінами означають окремі змістовні акценти доказової діяльності. Само збирання доказів не є заволодіння готовими доказами, а багато- аспектним пізнавальним актом, який включає виявлення джерел доказової інформації, отримання фактичних даних і їх фікса­цію. При отриманні доказової інформації вона уже отримує пев­ну оцінку, дослідження і перевірку, а для здобуття нових доказів може мати місце використання окремих доказів (наприклад, при допиті пред’являються речові докази для отримання правдивих свідчень).

У реальній діяльності отримання, дослідження і оцінка доказів часто є невід’ємними складовими єдиного акту пізнавально-до­казової діяльності і в своїй єдності нерідко утворюють змістовну сторону окремих слідчих дій. Разом з тим, указані елементи робо­ти з доказами можуть мати і самостійний характер, наприклад, до­слідження доказів може стати змістом окремої експертизи, а оцін­ка всієї сукупності доказів здійснюватись при прийнятті окремого рішення у кримінальному провадженні. Отримання, дослідження, перевірка, оцінка та використання доказів - діалектично єдині про­яви особливого пізнавального процесу - доказування у криміналь­ному провадженні.

Доказування у кримінальному процесі являє собою здійснюва­ну в передбаченому законом порядку діяльність слідчого, прокуро­ра та суду за участю інших суб’єктів процесуальних правовідносин зі здобуття, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів), використання їх у встановленні істини у справі, обґрун­туванні висновків та рішень, які приймаються.

Процесуальна форма доказування визначається його змістом.

З прийняттям нового КПК України розгляд питань процесу до­казування набирає все більшої широти, знаходить розкриття в су­часних новітніх підручниках з кримінального процесу^[87], посібниках

і науково-практичних коментарях до КПК України, аналізується в новітніх наукових статтях^[88].

У структурі доказового права можна виділити такі елементи: суб’єкти доказування, предмет доказування, докази та безпосеред­ньо сам процес доказування.

Суб’єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов’язок встановлення об’єктивної істини. Доки вони у передбаченому законом порядку не докажуть вини осо­би у вчиненні злочину, що їй інкримінується, ця особа вважається невинуватою. Обвинувачена особа не зобов’язана доводити свою не­винуватість. Ei Incumbitprobatcio, qui dicit, non qui negat («Тягар дока­зування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує»).

Конституція України (ст. 62), встановлюючи дію принципу пре­зумпції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: «Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на дока­зах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

Таким чином, підозрюваний та обвинувачений у криміналь­ному процесі не зобов’язані доводити свою невинуватість. Вони апріорі вважаються невинуватими, якщо їх провину не довели уповноважені на це суб’єкти кримінального процесу, доти, доки їх провина не буде підтверджена обвинувальним вироком суду.

Обоє ’язок доказування у кримінальному процесі покладається виключно на осіб, у провадженні яких перебуває справа - слідчий, прокурор, суд, суддя, слідчий суддя.

Час вимагає зміцнення принципу процесуальної самостійності й незалежності слідчого.

Органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство), згідно зі ст.

1) слідчі підрозділи:

а)органів внутрішніх справ;

б)органів безпеки;

в)органів, що здійснюють контроль за додержанням подат­кового законодавства;

г)органів державного бюро розслідувань;

2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю На­ціонального антикорупційного бюро України.

Оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпе­ки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Держав­ної митної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та нег­ласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за пись­мовим дорученням слідчого, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контро­лю Національного антикорупційного бюро України - за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикоруп- ційної прокуратури.

Детективи Національного антикорупційного бюро України фактично поєднують в собі статус слідчого і оперуповноваженого, можуть виконувати як слідчі дії, так і здійснювати оперативно-роз- шукові заходи. Ця новела законодавства потребує окремого теоре­тичного аналізу.

Зазначимо також, що детективи Національного антикорупцій­ного бюро України, які наділені компетенцією слідчого, при здійс­ненні кримінальних проваджень, для виконання покладених на них завдань можуть застосовувати надані їм права, що лежать як у пло­щині оперативно-розшукової, так і адміністративної та юрисдикції.

Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України «Про Національ­не антикорупційне бюро України» Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов’язків нада­ється право: на підставі рішення директора Національного бюро або його заступника, погодженого з прокурором, отримувати від 68

банків, депозитарних, фінансових та інших установ, підприємств та організацій незалежно від форми власності інформацію про операції, рахунки, вклади, правочини фізичних та юридичних осіб, яка необхідна для виконання обов’язків Національного бюро.

У даному випадку особи, які здійснюють розслідування коруп- ційних діянь, отримують можливість поєднувати в одній особі ви­конання слідчої і оперативно-розшукової функції, процесуальної і оперативно-розшукової та адміністративної діяльності, що не є притаманним в повній мірі для слідчих інших підрозділів.

Зауважимо, що наявність розгалуженої системи слідчих та опе­ративних підрозділів у різних відомствах теж має свої переваги за умови, що між ними є певна конкуренція (конкуренція - дви­гун прогресу), яка може доповнюватись взаємоконтролем та взає­модопомогою. Така модель може бути більш гнучкішою за умови розумного її застосування і може стати противагою тоталітарності за умови чіткого визначення повноважень і гарантій їх здійснення.

Реалізація засад процесуальної самостійності і незалежнос­ті слідчого вимагає вирішення до кінця проблеми відмежування слідчої функції від адміністративної влади, виведення слідчого з-під можливого впливу виконавчої та законодавчої влади, визнан­ня функції розслідування самостійною функцією кримінального процесу, визначення місця слідчого в системі гілок влади та зміц­нення його статусу. Для забезпечення процесуальної самостійності слідчого доцільно скасувати положення чинного КПК України, згідно з якими слідчому мають даватися прокурором та керівником слідчого підрозділу обов’язкові до виконання письмові вказівки. Адміністративна влада не повинна поєднуватися з функцію роз­слідування, процесуального контролю чи нагляду в одній особі. На слідчих слід поширити статус недоторканності аналогічно ста­тусу недоторканності суддів. Назріла необхідність чіткого законо­давчого визначення процесуального статусу слідчого, регламента­ції його прав, обов’язків та законодавчого визначення гарантій його діяльності, про що йшла мова в наукових виданнях як України, так і зарубіжних країн^[89].

Відповідно до приписів ст. 92 КПК України обов’язок доказу­вання обставин предмету доказування «покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потер­пілого. Обов’язок доказування належності та допустимості доказів,

даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які харак­теризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає».

У даній нормі текстуально не видно, що обов’язок доказуван­ня покладено на суд, який буцімто, за задумом законодавця, в зма­гальному процесі має бути неупередженим арбітром. Між тим це не зовсім так. Відповідно до ст. ЗО КПК України на суд покладе­но обов’язок здійснення правосуддя і ні за яких концепцій не мож­на вимагати від суду виконання даного завдання кримінального судочинства і винесення справедливого вироку без встановлення ним істини.

Для встановлення істини суд має стати активним дослідником справи, іншого не дано. В цьому контексті ч. 1 ст. 23 КПК України недвозначно визначає, що «суд досліджує докази безпосередньо». Отже він не повинен сподіватися лише на те, що вони будуть до­сліджені сторонами. Більш того, згідно з ч. 2 ст. 23 КПК України «не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в пока­заннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду...», а «головуючий у судовому засіданні... спря­мовує судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження...» (ч. 1 ст. 321). В судовому розгляді справи суд не тільки є суб’єктом доказування, а й його організато­ром, координатором і безпосереднім дослідником доказів.

Захисник зобов’язаний використати всі вказані в законі засоби захисту з метою з’ясування обставин, які виправдовують підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного або пом’якшують чи виключа­ють його відповідальність.

За загальним правилом захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійс­нює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється без­посередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доруче­на захиснику (ч. 4 ст. 46 КПК України). Відповідно для здійснення своєї доказової складової функції захисту захисник може: під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які за­носяться до протоколу; застосовувати з додержанням вимог зако­ну технічні засоби при проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь, окрім фіксації даних, що містять таємницю, яка охоро­няється законом, чи стосуються інтимного життя особи; заявляти 71

клопотання про проведення процесуальних дій; одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення тощо.

Крім того, захисник має право брати участь у проведенні до­питу та інших процесуальних діях, що проводяться за участю під­озрюваного, обвинуваченого, до першого допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без дозволу слідчого, проку­рора, суду, а після першого допиту - такі ж побачення без обмежен­ня кількості та тривалості (ч. 5 ст. 46 КПК України).

Сторона захисту, згідно з ч. З ст. 93 КПК України, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій до­кументів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, нег­ласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а та­кож шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Захисник-адвокат має право: збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази; одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а від громадян - за їх згодою; ознайомлюватися з необхідними документами та матеріа­лами; отримувати письмові висновки фахівців; застосовувати на­уково-технічні засоби під час провадження слідчих дій за згодою слідчого; подавати докази.

При цьому захиснику надані лише найнеобхідніші права, а проце­суальна форма їх реалізації законом не регламентована. Пояснюється це тим, що на боці захисника принцип презумпції невинуватості, згід­но з яким діє правило: всі сумніви тлумачаться і розв’язуються на ко­ристь обвинуваченого. В силу цього захиснику необов’язково збирати неспростовні докази невинуватості свого підзахисного, а достатньо лише надати такі, які породжують сумніви у його винуватості.

Проте, на наш погляд, все ж таки процесуальна форма дій за­хисника із збирання доказів повинна передбачати певні гарантії отримання достовірних фактичних даних. Інакше можливості для того, щоб сіяти сумніви, можуть виявитися безмежними. Сумніви також мають бути обґрунтованими.

Закономірно виникає питання: чи потрібно винаходити якусь спеціальну форму збирання та дослідження доказів захисником, чи 72 може бути виправданим надання йому права самостійно провади­ти ряд вже регламентованих законом слідчих дій? Спроби винайти будь-яку спеціальну форму діяльності захисника із збирання та до­слідження доказів можуть привести тільки до невиправданої ерозії існуючої та певною мірою апробованої процесуальної форми і за­кріплених у законі процесуальних гарантій.

Уявляється, що захиснику має бути надане право самостій­но здійснювати у встановленому законом порядку такі слідчі дії, як огляд предметів та документів у місці їх перебування, а також допит свідків за їх згодою. Певно, буде виправданим надати свідку право відмовитися від давання свідчень захиснику і вимагати до­питу з урахуванням можливостей правоохоронних органів із забез­печення безпеки, визначених у Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 року.

Разом з тим викликає заперечення положення Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», викладені в п. 7 ст. 20, про те, що адвокат в своїй діяльності має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, зокрема «вилучати речі, документи, їх копії». За загальним правилом в кримінальному процесі сторона захисту, а отже і захисник, згідно з ч. З ст. 93 КПК України, здійснює збиран­ня доказів шляхом «витребування та отримання речей, копій доку­ментів». Тобто мова може йти лише про отримання виданих, а не про можливість «вилучення», без згоди володільця документа чи речі. «Вилучення» зазвичай розуміється як примусова виїмка, а сторона захисту за визначенням її функції не може наділятися примусовими повноваженнями. Нарешті для захисту достатньо отримання копій документів, а не «вилучати документи», тим більше за відсутності покладеного законом обов’язку їх при цьому належним чином збері­гати та надавати суду. На перший погляд незначна законодавча казу­їстика може мати лише характер проблем дефініцій, але в реальності такі «дрібниці» мажуть давати можливості не стільки для паралель­ного адвокатського розслідування, скільки, як показує практика, для активної протидії слідству шляхом укриття чи знищення доказів. Спокуса задіяти відповідні законодавчі «дефініції» може призводити до того, що сам адвокат може стати співучасником самого злочину.

П. 7 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяль­ність» має бути викладений у більш коректній редакції, відповідно 73

до змісту ч. З ст. 93 КПК України, а законодавчі норми, якими ви­значаються права захисника в кримінальному провадженні і осо­би, що має статус адвоката, потребують узгодження і гармонізації, а за своїм змістом мають бути збалансовані з функціями даних суб’єктів.

У доказуванні як процесуальній діяльності незмінно присутні і поєднуються пізнавальні (пошукові та інформаційні процеси), ко­мунікативні (фіксація та забезпечення передачі фактичних даних у часі та просторі), засвідчувальні (закріплення, підтвердження до­стовірності фактичних даних) та обґрунтовуючі (використання до­казів у встановленні істини) елементи.

Пізнавальний елемент доказування полягає у виявленні джерел доказової інформації та отриманні фактичних даних щодо обста­вин, які належать до предмета доказування. Тобто здійснюється пошук, знайдення та отримання інформації, яка стосується справи.

Комунікативний елемент доказування полягає в тому, що, сприймаючи доказову інформацію, слідчий в силу своєї функції так або інакше мислить себе частиною «пізнавальної системи», частка­ми якої є всі посадові особи, які здійснюють пізнавальну діяльність у кримінальному процесі. Його завдання полягає в перетворенні «істини в собі» в «істину для всіх», у тому числі і для себе. Це дося­гається надійністю засобів вилучення та фіксації фактичних даних.

«Якщо пізнання в широкому розумінні цього слова, - зазначав І. М. Лузгін, - являє собою отримання знань про ті або інші пред­мети і явища, то доказування полягає в обґрунтуванні встановле­них положень, у створенні умов для пізнання тих самих обставин іншими особами. Через доказування мовби перекидається місток від явищ, які безпосередньо сприймаються слідчим, до адресата (суду), якому таким чином створюються умови для пізнання того ж явища»^[90].

Комунікативний бік доказування спрямований на опредме- чування знань, фіксацію отриманої інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання в судовому розгля­ді всіма суб’єктами кримінального процесу.

Процесуальна форма збирання та дослідження доказів висту­пає, по суті, універсальним комунікативним та засвідчувальним засобом, засобом передачі доказової інформації адресату та ство-

рення необхідних гарантій її надійності - достовірності та допу­стимості у справі.

Засвідчувальний елемент доказування (збирання та досліджен­ня доказів) проявляється в документуванні та засвідченні в уста­новленому порядку виявлених даних, а водночас і самої процедури одержання доказів з тим, щоб обґрунтувати їх достовірність та пра­вильність зроблених на їх основі висновків.

Як відзначає О.Р. Ратінов, доказування - це «єдність пізнаваль­ної й посвідчуючої (практичної) сторін» ^[91].

Документуванням діяльності з виявлення, віднайдення, отри­мання та фіксації доказової інформації (пошуку, знайдення, вилучен­ня та фіксації слідів злочину) утворюється певна система додаткових допоміжних доказів, що підтверджують достовірність і допусти­мість до справи вже отриманих доказів. Тим самим, такий процес до­казування стає надійним джерелом встановлення об’єктивної істини.

По суті, доказування включає в себе пізнавальну, комунікатив­ну та засвідчувальну і розумову діяльність як невід ’ємні структур­ні компоненти.

Як немає доказування без пізнання, так немає його і без фіксації та засвідчення самих доказів і процесу їх збирання та дослідження, без їх аналізу, тобто без супроводження процесу пізнання комуніка­тивною, засвідчувальною та логіко-розумовою діяльністю. Пізна­вальні, комунікативні, засвідчувальні та мисленнєві акти слідчого (суду) утворюють органічну єдність і являють собою якісно нову діяльність - доказування.

Зовнішньопредметна пізнавальна діяльність невіддільна у до­казуванні від розумової діяльності з оцінки доказів та їх викори­стання в побудові версій, моделюванні події злочину та подаль­шого ходу розслідування. Мислення в доказуванні невіддільне від чуттєвого пізнання, а аналіз, оцінка, перевірка та використання до­казів органічно вплітаються в діяльність із збирання та досліджен­ня доказової інформації. При цьому саме дослідження доказове, оскільки воно під час свого провадження, застосування, розвитку відтворює як логіку пізнання, так і логіку дійсності.

Підсумок доказування - висновок у справі - являє собою ре­зультат синтезу чуттєво-практичної (пізнавально-засвідчувальної

та комунікативної) і розумової (оціночної та обґрунтовуючої) ді­яльності суб’єктів доказування.

Збирання доказів полягає в пошуку та виявленні джерел і носіїв доказової інформації, отриманні (вилученні стосовно речових до­казів), а також закріпленні (фіксації) у передбаченій законом про­цесуальній формі фактичних даних.

Збирання доказів, відповідно до приписів ст. 93 КПК України, здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому законом.

«Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (роз- шукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, ві­домостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів міс­цевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службо­вих та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведен­ня слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, проку­рору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передба­ченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокуро­ра про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кри­мінального провадження».

Матеріали оперативно-розшукової діяльності за чинним зако­нодавством (ст. 10 Закону України про оперативно-розшукову ді­яльність) використовуються «для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні».

76

Згідно з ч. 2 ст. 99 КПК України «матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, за умови відпо­відності вимогам цієї статті, є документами та можуть використо­вуватися в кримінальному провадженні як докази».

Слідчий, прокурор, відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України, не­відкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідом­лення про вчинене кримінальне правопорушення або після само­стійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’я­заний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Між тим, чинний закон не передбачив дієвих механізмів безпосереднього виявлення і по­передження злочинів.

Практика має потребу в тому, щоб кримінально-процесуальне законодавство закріпило юридичні засади концептуальної моделі безпосереднього виявлення злочину.

У КПК України доцільно викласти окрему статтю «Безпосеред­нє виявлення ознак злочину», в якій мають бути закріплені такі ос­новні положення:

1) безпосереднє виявлення злочину - це ініціативна, здійсню­вана на підставі та відповідно до закону інформаційно-пошукова діяльність посадових осіб правоохоронних органів у рамках їх ком­петенції, в процесі якої виявляються факти латентних злочинів чи окремі епізоди злочинної діяльності певних осіб;

2) безпосереднє виявлення злочину можуть здійснювати лише правоохоронні органи та їхні посадові особи у процесі застосуван­ня наданих їм інформаційно-пошукових повноважень;

3) отримуючи інформацію про злочин, що вчинений чи готу­

ється, названі правоохоронні органи мають забезпечити надійну фіксацію і збереження доказової інформації, здійснити складання письмових документів, які фіксують зміст, порядок та форму про­вадження пізнавальних дій, характер використаних при цьому піз­навальних методів та науково-технічних засобів, а також усі отри­мані при цьому результати; докладно відобразити в документах, які складаються, час, місце, обставини знайдення та вилучення, якісних та кількісних характеристик, а також індивідуально-визна- 77

чальних якостей предметів і документів, що вилучаються, змісту отриманих фактичних даних; засвідчення достовірності записів у складених документах підписами понятих та інших учасників юридичної дії;

4) якщо під час провадження певної дії були вилучені будь-які предмети та документи, особі, у якої проведено вилучення, обов’яз­ково має бути вручено копію протоколу або акта, який фіксує факт вилучення;

5) безпосереднє виявлення ознак скоєного чи підготовлювано- го злочину фіксується згідно з вимогами законодавства відповідно у матеріалах адміністративного чи іншого юридичного проваджен­ня, оформлюється посадовою особою, що виявила злочин, письмо­вим повідомленням, а слідчим, прокурором і судом - постановою, в яких викладаються виявлені відомості про злочин та його ознаки;

6) фактичні дані, отримані при безпосередньому виявленні злочину шляхом здійснення оперативно-розшукових, адміністра­тивних чи інших непроцесуальних дій, можуть використовуватися в кримінально-процесуальному доказуванні за умови, що такі дані отримано суб’єктом, уповноваженим на інформаційно-пошукові дії, з’ясовано й може бути перевірено джерело і спосіб здобуття до­казової інформації; ці дані здобуті відповідно до вимог закону без порушення чи недопустимого обмеження прав і свобод громадян і становлять достовірну інформацію, яка відповідає вимогам допу­стимості доказів у кримінальному судочинстві^[92].

Одними з найбільш ефективних процесуальних засобів збиран­ня доказів е слідчі та негласні слідчі (розшукові) дії.

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів здебільшого шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, а сторона захисту, потерпілий може здійснювати збирання доказів шляхом ініціювання проведення слідчих (розшу­кових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій. Відповідно ініці­ювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (роз­шукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань.

Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає ши­року систему слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшу-

кових) дій: 1) гласні слідчі (розшукові) дії', огляд (ст. 237), включа­ючи огляд трупа (ст. 238), огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією (ст. 239); допит, утому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, який раніше йменувався очною ставкою (ст. 224-226); пред’явлення для впізнання (ст. 228-231), обшук (ст. 233-236), слідчий експеримент (ст. 240), освідування (ст. 241), отримання зразків для експертного дослідження (ст. 245), прова­дження експертизи (ст. 241-244); 2) негласні слідчі (розшукові) дії'. аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260); арешт, огляд та виїмка корес­понденції (ст. 261-262); зняття інформації з транспортних теле­комунікаційних мереж (ст. 263); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264); обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267); установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268); спостере­ження за особою, місцем або річчю (ст. 269); моніторинг банків­ських рахунків (ст. 269-1); аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270); контроль за вчиненням злочину (ст. 271); виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 272); негласне отримання зразків, необ­хідних для порівняльного дослідження, та деякі інші пізнавальні дії, які за умови юридичної визначеності і відповідно належної рег­ламентації можуть отримати статус «слідчих дій».

Дослідження доказів нерозривно пов’язане з їх збиранням, пе­ревіркою та оцінкою. Воно має місце вже в ході віднайдення дже­рел доказової інформації. Особливу роль цей напрямок діяльності суб’єктів доказування відіграє в роботі з речовими доказами, де виявлення та розшифровка доказових якостей останніх часто-густо пов’язані з необхідністю застосування інструментальних та інших методів дослідження. Дослідження доказів у цьому плані має ха­рактер опанування їх смислу та інформаційного значення.

В окремому дослідженні - експертизі - має місце отримання також нових знань - висновків, які робляться експертом на основі аналізу якостей різних об’єктів (наприклад, слідів кримінального правопорушення і зразків для порівняльного дослідження) та вико­ристання фахових знань.

Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі докази підлягають ретельній, всебічній та об’єктивній пе­ревірці.

Мета перевірки - з’ясування доброякісності, придатності зібраних доказів для встановлення фактів, що належать до предмета доказування.

Перевірка доказів включає перевірку віднесеності до справи, допустимості та достовірності зібраних речових джерел інформа­ції, документів та інших доказів. При цьому з’ясовуються та ана­лізуються інформаційні (доказові) якості зібраних матеріалів, встановлюється, чи додержані процесуальні правила збирання до­казів, чи зіставляються одні докази з іншими фактичними даними, які є у справі, та встановленими фактами.

Перевірка доказів здійснюється також шляхом збирання нових доказових даних, які підтверджують або спростовують достовір­ність доказів, що є у справі, або відповідність дійсності встановле­них ними фактів.

Оцінка доказів - розумова, логічна діяльність слідчого, проку­рора, захисника та суду, що приводить їх до переконання про до­пустимість, належність, достовірність, значимість кожного доказу та достатності їх сукупності для встановлення обставин, які мають значення у справі.

Відповідно до ст. 94 КПК України «слідчий, прокурор, слід­чий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обста­вин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірно­сті, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та вза­ємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили».

Оцінка доказів матеріалізується в процесуальних документах, в судових промовах, здійснюваних у процесі судових дебатів, які фіксуються в протоколі судового засідання, в судових рішеннях.

Оцінку доказів здійснюють також учасники змагального про­цесу - потерпілий, обвинувачений (підсудний), цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники. Ix оцінка доказів може бути викладена в заявах, клопотаннях, виступах в судових деба­тах чи виступі підсудного з останнім словом.

Оцінка доказів здійснюється відповідно до законів (правил, по­стулатів) логіки. Вона включає у себе такі елементи, як аналіз, син­тез, порівняння. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моделю­вання досліджуваних обставин та причинно-наслідкових зв’язків. 80

Правила оцінки доказів:

а)суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, вільні в оцінці доказів. Жодні докази не мають заздалегідь встанов­леної сили. Свобода в оцінці доказів гарантується законом (неза­лежність судді, процесуальна самостійність слідчого та особи, яка провадить дізнання, додержання таємниці наради суддів під час винесення вироку тощо);

б)оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Суд під час оцінки доказів не пов’язаний з висновками, зробленими в обви­нувальному акті слідчого і прокурора;

в)оцінка доказів має ґрунтуватися на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності;

г)під час оцінки доказів слідчий, прокурор та суд керуються законом та правосвідомістю.

Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо викори­стання доказів.

Використання доказів. Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які при­ймаються щодо використання доказів.

Доказування-обкрунтування являє собою логічно комунікатив­ну діяльність з переконування суду та інших учасників судочинства (адресатів доказування) в достовірності доказів, достатності їх сис­теми та істинності суджень, умовиводів, висновків.

Доказування-обґрунтування включає в себе логічні операції із застосування доказів як аргументів в обґрунтуванні висновків у справі, а тим самим з’ясування їх співвідношення з іншими дока­зами та всією системою доказів, виступає окремою формою додат­кової перевірки і оцінки доказів, є органічною складовою цілісного процесу доказування.

Однак використання доказів не вичерпується доказуванням-об- ґрунтуванням. Це поняття більш широке. Ним охоплюються такі дії, як пред’явлення доказів під час допитів, очних ставок, впізнан­ня, судового слідства тощо.

Доказування-обґрунтування є важливою, основною, але, як ви­пливає з висловлених положень, не єдиною частиною процесу ви­користання доказів. Використання доказів включає в себе логічні 81

операції із застосування їх як аргументів в обґрунтуванні висновків у справі (доказування-обґрунтування), застосування доказів як ви­хідних даних під час моделювання, висунення і перевірки версій, фактичного ознайомлення окремих учасників процесу зі змістом доказів з метою одержання додаткової доказової інформації.

Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи можна віднести до принципів кримінального процесу, не­зважаючи на те, що дане положення чинний процесуальний закон згадує лише в якості складового елементу визначеної в ст. 9 КПК України засади законності.

Ч. 2 указаної норми визначає: «Прокурор, керівник органу досу- дового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупе- реджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрю­ваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи об­тяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забез­печити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень».

Всебічність й об’єктивність здійснення доказової діяльності є важливою запорукою виконання основного завдання - встанов­лення об’єктивної істини, носить ознаки принципу кримінального процесу.

В.Т. Hop слушно підкреслює, що реалізація у кримінальному процесі принципу встановлення (дослідження) обставин справи пов­но, всебічно і об’єктивно є необхідною умовою досягнення істини^[93].

Всебічність, повнота й об’єктивність як принцип кримінально­го процесу був закріплений ще в Статуті кримінального судочин­ства від 20 листопада 1864 року, в якому зазначалося, що всі судові установи зобов’язані вирішувати справи у відповідності до точного розуміння існуючих законів (ст. 12); під час провадження слідства судовий слідчий зобов’язаний з повною неупередженістю з’ясову­вати як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обстави­ни, які його виправдовують (ст. 265); судовий слідчий повинен вжи­вати своєчасно заходи, необхідні для збирання доказів, і особливо не допускати зволікання у виявленні й зберіганні таких слідів і оз­нак злочину, які можуть зникнути (ст. 26б)^[94].

М.С. Строгович не без підстав зазначав, що вимога всебічно­сті, повноти й об’єктивності дослідження обставин справи зов­сім не рівнозначна принципу об’єктивної істини, а є лише однією з умов, необхідних для її досягнення^[95]. Адже категорія «мета» ви­значає спрямованість діяльності, а категорія «принцип» - за раху­нок реалізації яких фундацій мета досягається.

Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає ви­явлення всіх обставин, що входять у предмет доказування у справі.

Якщо повнота відповідає на питання, чи встановлені всі обста­вини по справі, то всебічність - чи достатньо глибоко і всесторон- ньо ці обставини досліджені.

У роботі «Теорія доказів в радянському кримінальному процесі» визначено такі вимоги всебічності: мають бути ретельно з’ясовані всі юридично значущі обставини справи, у тому числі обтяжуючі чи пом’якшуючі кримінальну відповідальність; мають бути зібрані, перевірені й оцінені всі необхідні докази; під час дослідження об­ставин справи повинні однаково старанно перевірятися версії об­винувачення й захисту; під час збирання і дослідження доказів по­винні враховуватися законні інтереси всіх учасників кримінального судочинства; підлягають пильному з’ясуванню не тільки обставини самого злочину, а й обставини, які сприяли його вчиненню, а також фактичні дані, необхідні для вирішення цивільного позову^[96].

О.М. Ларін вважає, що слідчі версії - це висунуті у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи припущення, що ґрунту­ються на наявних фактичних даних і спрямовані на виявлення іс­тини про обставини, що підлягають доказуванню ^[97].

В.Ю. Шепітько виділяє чотири етапи побудови слідчих вер­сій: аналіз фактичного матеріалу; висловлення припущення (саме версії); виведення наслідків версії; перевірка виведених наслідків (у цьому разі підтверджується або спростовується слідча версія)^[98].

Версії перевіряються шляхом проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій, а також застосуванням оперативно-роз-

шукових заходів чи слідчо-оперативних комбінацій. Важливо, щоб усі можливі версії отримали ретельну перевірку, що є певною запо­рукою від слідчої помилки.

Версія, яка отримала підтвердження, має бути всебічно дослі­джена з використанням усіх передбачених законом засобів доказу­вання. Лише вичерпавши усі засоби для досягнення істини, можна буде говорити про можливість завершення кримінального прова­дження.

Всебічність дослідження означає, що в справі повинні бути ви­сунуті всі можливі, реальні, у тому числі і взаємовиключні, версії; усі вони повинні бути всесторонньо і глибоко перевірені, у процесі чого всі, крім однієї - тієї, що відповідає істині, спростовані; іс­тинна версія має бути підтверджена достатньою і незаперечною су­купністю достовірних доказів; в ході кримінального провадження мають бути досліджені усі обставини справи, як викривальні, так і виправдувальні, обвинуваченого, а також пом’якшуючі й обтя­жуючі його відповідальність; усі елементи предмета доказування повинні бути доведені з достовірністю і безсумнівністю, підтвер­джені незаперечними і неспростовними доказами.

Об ’єктиеність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, спрямуван­ня слідчої і судової діяльності на встановлення об’єктивної істини у справі.

Складовими елементами принципу всебічного, повного і об'єк­тивного дослідження обставин справи у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких можна віднести такі основні положення:

а)встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі покладається на слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гаранту­ється процесуальна самостійність у здійсненні дій із збирання, до­слідження, перевірки, оцінки та використання доказів;

б)доказування має здійснюватись неупередженими особами і не може здійснюватися особами, які прямо або побічно зацікав­лені в результатах справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких знаходиться потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;

в)суд, прокурор, слідчий повинні в межах своєї компетенції

вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного 84 та об’єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх об­ставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом’якшують його відповідальність;

г)підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні до­водити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обов’язок доказування на них;

д)висновки у справі мають грунтуватися на беззаперечно вста­новлених фактах;

є) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини. Визнання обвинуваченим своєї вини ще не означає його винуватості у вчи­ненні злочину. Висновок щодо вини особи у вчиненні злочину може бути здійснений лише на підставі беззаперечної системи здобутих відповідно до закону достовірних доказів, що виключають будь-які сумніви у винуватості обвинуваченого;

ж)забороняється домагатися показань, висновків або видачі пред­метів і документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;

з)ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити про­ти самого себе, членів своєї сім’ї або своїх близьких родичів;

і) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути вико­ристані як докази відомості, які отримані незаконним шляхом;

к)при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров’я громадян, такі, що принижують їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне за­подіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;

л)застосування передбачених законом заходів процесуального примусу при доказуванні допустимо лише в передбаченому зако­ном порядку та з дотриманням принципу пропорційності - коли мета дій є вагомою, досягти її іншими засобами неможливо, а об­меження прав і свобод при застосуванні примусу будуть найменш обтяжливими у відповідній ситуації;

м)хід та результати діяльності зі збирання та дослідження до­казів повинні відображатися в процесуальних документах;

н)ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка про­

вадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має 85

права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої зна­ходиться кримінальна справа;

о)усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допусти­мості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв’язу­ватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.

Система зібраних доказів повинна давати можливість зробити однозначний висновок як за кожним елементом предмета доказу­вання, так і у справі загалом та усунути будь-які сумніви. Всі сум­ніви у справі підлягають об’єктивному вивченню, а якщо вичерпа­ні можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв’язуватися на користь обвинуваченого (підсудного).