§ 6. ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУТУ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ ТА СПРОЩЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Реалізація принципів змагальності та диспозитивності в кримінальному процесі потребує зваженого аналізу ін­ституту судового компромісу та концептуальних моделей спрощен­ня судочинства.

Компроміс (лат. Compromissum - угода, договір) - угода між представниками різних інтересів на основі взаємних поступок^[99].

Кримінально-процесуальний компроміс - це система проце­суальних норм, що регулюють процедуру укладення угоди між конфліктуючими сторонами (державою в особі її правоохоронних органів і потерпілою особою, з одного боку, та особою, яка вчини­ла злочин - з іншого) на основі закріплених у законі чітких правил надання поступок і гарантій їх виконання^[100].

Подібний спосіб розв’язання кримінальних правовідносин ві­домий ще з сивої давнини, на що звертають увагу дослідники^[101].

Принцип пріоритетності інтересів потерпілого, який зараз від­роджується в національному законодавстві, відповідає ідеям гу­манізму. З урахуванням значної кількості щорічно розслідуваних справ та того факту, що значна частина з них є справами про зло­чини невеликої тяжкості, можна стверджувати, що Україні потріб­на процесуально-правова технологія, яка визначала б умови і межі компромісу у кримінальному процесі, критерії й гарантії забезпе­чення справедливого вирішення справи та захисту прав і свобод учасників процесу.

Певні ідеї щодо можливості спрощення судового розгляду справи можна знаходити у міжнародних правових актах, зокрема у Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (прийнятій резолюцією Генеральної Асам­блеї OOH від 29 листопада 1985 року) тау Рекомендації № R (87) 18 «Відносно спрощення кримінального судочинства» (прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 17 вересня 1987 року).

До прийняття діючого KK України пропонувалось передбачити в законі правило про те, що справи про злочини невеликої тяжкості закриваються за примиренням сторін при умові повного відшкоду­вання матеріальної і компенсації моральної шкоди потерпілому^[102].

У новому КПК України, що набрав чинності 19 листопада 2012 року, передбачена нова особлива форма судового проваджен­ня - провадження на підставі угод. Відповідно до ст. 468 даного кодексу у кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод: 1) угода про примирення між потерпілим та підозрю­ваним чи обвинуваченим; 2) угода між прокурором та підозрюва­ним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

При цьому згідно зі ст. 469 КПК України угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо: 1) кримінальних про­ступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочи-

нів; 2) особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності На­ціонального антикорупційного бюро України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочи­ну, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою особою зло­чину буде підтверджена доказами.

Практика застосування даного інституту показує як недоліки самої концепції, так і недосконалість процесуальної форми, в яку вона втілена, що обумовило спробу узагальнити уже існуючу прак­тику Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у окремому неоднозначному за формою і змістом документі - листі № 223-1679/0/4-12 від 15 листопада 2012 року «Про деякі питання здійснення кримінального прова­дження на підставі угод», який дав певні вкрай необхідні для слід­чої і судової практики на даному етапі лаконічні роз’яснення щодо реалізації положень даного інституту.

Проблеми провадження на підставі угод лежать в площині зба­лансування приватних інтересів - забезпечення реалізації віднов- лювального правосуддя, за якого максимально будуть вжиті заходи щодо відшкодування шкоди та захисту інших законних інтересів потерпілого, та публічних засад, які потребують захисту інтересів суспільства від злочинних посягань.

Юридична наука має запропонувати доцільну і ефективну про­цесуальну форму здійснення правосуддя в цілому і окремих перед­бачених законом процесуальних актів, яка б гармонізувала баланс публічних та приватних інтересів, слугувала б надійною гарантією як встановлення істини у кримінальній справі, так і забезпечення прав і свобод людини, спрямовувала судочинство до справедливо­го правосуддя, унеможливлювала б чи мінімізувала ризики судо­вих помилок.

Аналіз наукових досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, вказує як на посилення уваги дослід­ників до інституту судового компромісу та гарантій прав людини при його застосуванні, так і на розмаїття думок вчених^[103]. Між тим,

безліч проблем практики застосування даного інституту потребу­ють окремого аналізу.

Інститут дієвого каяття та мирової угоди обвинуваченого з по­терпілим не слід змішувати з так званою «угодою про визнання вини», яка набула поширення в США.

Угода про признання провини в CIIIA (plea barqainind) - пись­мова угода обвинувачуваного і захисника, з одного боку, і обвину­вачення, з іншого боку, суть якої полягає в тому, що при визнанні обвинуваченим (підсудним) своєї вини у злочині (зазвичай у менш тяжкому) обвинувач відмовляється від підтримання обвинувачення у більш тяжкому злочині, а заодно і в домовленості про конкретне розв’язання кримінальної справи.

Глава 1. Теорія доказів та сучасне доказове право

На думку одного з прихильників запровадження у вітчизняному законодавстві зарубіжного досвіду інституту угоди про визнання вини В. І. Шишкіна, компроміс у кримінальному праві - інститут американської правової системи, який полягає в тому, що між пред­ставниками обвинувачення (прокурором, аторнеєм тощо), з одного боку, і обвинуваченим та його адвокатом, з другого, досягається угода про визнання обвинувачуваною особою вини в частині ви­сунутих обвинувачень в обмін на зняття обвинувачення в іншій ча­стині раніше висунутого обвинувачення та пом’якшення покаран­ня за вчинення визнаних протиправних дій^[104].

Визнання обвинуваченим своєї провини в згаданому випад­ку за законодавством США, як правило, тягне за собою спрощен­ня процедури подальшого судочинства: попереднє слухання не є обов’язковою стадією; укладаючи угоду, обвинувачуваний тим самим відмовляється від права на суд присяжних; угода усуває суперечки сторін з питання про винуватість обвинувачуваного; дослідження доказів в суді практично не проводиться; розгляд за­кінчується винесенням обвинувального вироку, якщо від угоди обвинувачуваний не відмовився і не виникнули інші вагомі обста­вини. Угода попросту заміняє вердикт присяжних про винуватість і усуває принцип змагальності сторін і пов’язаного з цим ризику непередбачуваності процесу. Такого роду угоди не виключають, а більш того збільшують ризик судової помилки.

Якщо ідея угоди про примирення обвинуваченого з потерпі­лим сприймається практично більшістю вчених^[105], то позиція вче­них щодо застосування інституту угоди про визнання винуватості

в кримінальному провадженні в Україні є дискусійною і характери­зується певною обережністю, для чого є усі підстави^[106].

Так, визнаючи, що інститут угоди про визнання винуватості є одним із способів розв’язання правових конфліктів, який надає можливості процесуальної економії, В. Мухін та А. Штанько звер­тають увагу на таку проблему, як те, що на сьогодні ще відсутні єдині підходи і методична регламентація його застосування ^[107].

Певна група дослідників звертають увагу на окремі переваги впровадження інституту угоди про визнання винуватості, які ча­сто вбачають у процесуальній «економії», зокрема акцентуючи увагу на таких моментах, як зняття напруженості та гостроти кри­мінального конфлікту^[108], економічних «вигодах» в сенсі «економії фінансових ресурсів держави», оптимізації застосування, гумані­зації і індивідуалізації кримінальної відповідальності^[109], підвищенні швидкості кримінальних проваджень та зменшенні навантаження на систему правосуддя^[110].

За визначенням Я. Ю. Конюшенко, угоди в кримінальному провадженні - це інститут кримінального процесу, спрямований на скорочення та спрощення процедури розгляду кримінальних проваджень, зменшення строків перебування осіб під вартою, за­ощадження ресурсів та часу, що витрачаються на розгляд кримі­нального провадження, а також позасудове вирішення конфліктних

ситуацій, зменшення навантаження на органи досудового розсліду­вання та суд (суддю)^[111].

Якщо деякі автори активно підтримували ідею втілення в наці­ональне законодавство інституту угоди про визнання вини до при­йняття нового КПК України^[112], то спроба реалізації в кримінальному процесі України концепції угоди про визнання вини отримала і до­сить обгрунтовану критику в юридичній літературі^[113].

На думку Л. Д. Удалової, І. В. Паризького та інших авторів, уго­да про визнання вини і завдання встановлення об’єктивної істини - це поняття і явища, які виключають одне одного^[114].

Така модель, яка запроваджується в нашому судочинстві новим КПК України, на наш погляд, не надає достатніх гарантій закон­ності і справедливості правосуддя. Угоди про визнання вини не ви­ключають, а напроти - збільшують ризик судової помилки.

Згідно з чинним законодавством (ст. 469,472 КПК України) уго­да про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримі­нальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Зі змісту статей 471,472 КПК вбачається, що сторони угоди (незалежно від її виду) зобов’язані, крім іншого, уз­годжувати міру покарання та звільнення від його відбування з ви­пробуванням (якщо домовленості щодо такого звільнення мали місце та сторони дійшли згоди). Аналіз статей 65 і 75 KK у редакції

Закону України від 13 квітня 2012 року № 4652-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» свідчить, що до­мовленості сторін угоди при узгодженні покарання не мають вихо­дити за межі загальних засад призначення покарання, встановле­них законом України про кримінальну відповідальність.

Наслідком укладення та затвердження угоди про визнання ви­нуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обме­ження їх права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 та 424 КПК України, а для підозрюваного чи обвинуваченого - також його відмова від здійснення прав, передбачених абзацами першим та четвертим пункту 1 частини четвертої статті 474 КПК України.

Запроваджуючи інститут угоди про визнання винуватості зако­нодавець обійшов увагою уже існуючий у нашій правовій системі і більш виважений та доречний інститут дієвого каяття, як різно­вид судового компромісу, який передбачений ст. 45 Кримінального кодексу України. Останній знаходить розкриття у багатьох нормах Особливої частини KK України, наприклад, невиплата заробітної плати (ст. 175), ухилення від сплати податків (ст. 212), давання хаба­ра (ст. 369) тощо. Наслідком застосування інституту дієвого каяття може бути не тільки пом’якшення покарання, а й за передбачених умов - звільнення особи від відповідальності. На жаль, новий КПК України не визначив процесуальну форму застосування інституту дієвого каяття, натомість передбачив неоднозначну з точки теорії доказів та теорії права інститут угоди про визнання винуватості.

Більш того, в ч. З ст. 349 КПК України викладені занадто ра­дикальні спрощення судового слідства, які дублюють практично сам інститут угоди про визнання винуватості, але і його занадто спрощують, створюючи можливості додаткових ризиків. Тут ствер­джується: «Суд має право, якщо проти цього не заперечують учас­ники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку».

Якщо ж суд не досліджує доказів, а доказами є лише те, що суд безпосередньо сприймає, то які взагалі докази можуть існувати 93

в такому кримінальному провадженні. Хіба що визнання вини - цариці доказів, реалії застосування чого на практиці відчуло багато людей в минулі роки. За такої моделі у нас і сьогодні можуть з’яви­тись засуджені «без суду і слідства», а, що ще гірше, - «без вини винуваті»^[115].

Чи не ходимо ми по колу, чи не втомила нас чинна процесуаль­на форма з її безліччю дрібних гарантій і чи зможемо ми виважено створити нову, не наступивши на старі граблі, створивши спроще­не судочинство, яке може стати настільки спрощеним, що залиша­ється хіба що сказати «простота гірше крадіжки».

Таке занадто масштабне спрощення судочинства не може не ви­кликати критику. За вказаної моделі принцип істини замінюється принципом формальності: якщо обвинувачений не визнає себе винним, суд намагається його викрити, якщо ж він визнає себе винним - істина суд уже не цікавить, суд, щільно закриваючи для себе всі шляхи для її пізнання, «впевнено крокує до винесення ви­року», не досить піклуючись про його законність і справедливість, а законодавець, щоб не створювати йому незручностей можливою помилкою виключає можливість апеляційного оскарження такого вироку. Цією новелою в кримінальному судочинстві, по суті, зро­блена спроба реанімувати відому в недалекі часи концепцію, за якої визнання обвинуваченим своєї вини вважалося царицею доказів.

З огляду на тенденцію «непродуманого пропонування» для ви­користання в якості доказів сумнівних матеріалів, здобутих опе- ративно-розшуковими органами, за таких реформ процесуального законодавства, де повністю ігнорується так розхвалений самими реформаторами принцип змагальності та диспозитивності, можна загубити не тільки норми-принципи, а і головне - те, заради чого вони створювались - свободу, справедливість і гідність...

Критерій істини практика, особливо в таких жахливих її про­явах, як справи щодо загибелі журналіста Олександрова чи щодо обвинувачення Світлани Зайцевої, показує, що подібне просте і де­шеве судочинство може дорого коштувати людям і суспільству.

Найкраще судочинства те, яке дозволяє собі бути зайвим, але не байдужим. Наша держава не така багата, щоб дозволити собі

дешеве правосуддя, а потім витрачатися на виправлення судових помилок.

«Суд, - як слушно зазначає О. Тертишник, - має бути активним дослідником обставин справи. Без цього неможливо докопатись до істини в складних умовах кримінального процесу, де сторони нерідко зацікавлені в справі і готові на протидію встановленню правди, де не виключені факти непрофесіоналізму, корупції, безвід­повідальності, фарисейства і просто фальсифікацій... ^[116]>>

Ч. З ст. 349 КПК України про те, що «суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недо­цільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспо­рюються», «при цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють зазна­чені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку», суперечить ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де, зокрема, зазначається, що «кожен, кого засуджено за будь- який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були пе­реглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом».

Ніхто і ні з якими благими намірами не може позбавити люди­ну її будь-якого природного чи юридичного права, взагалі, і пра­ва оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, зокрема, бо таке позбавлення стає суттєвим звуженням існуючих прав і суперечить конституційному принципу, закріпленому в ст. 22 чинної Конституції України.

Ч. З ст. 349 КПК України про те, що «суд має право, якщо про­ти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оскаржуються», вступає в протиріччя з ч. 5 ст. 364 КПК Укра­їни, де зазначається: «учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були дослідже­ні в судовому засіданні», а також суперечить ч. 4 ст. 95 (суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпо­середньо сприймав під час судового засідання) тач. З ст. 370 КПК України, де визначено, що «обґрунтованим є рішення, ухвалене су­дом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені

доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу».

Таким чином, ч. З ст. 349 КПК України, в якій закладена мо­дель спрощеного правосуддя, а разом з тим і ст. 302 КПК України не мають застосовуватися і підлягають скасуванню як норми, які скасовують суттєві існуючі гарантії встановлення об’єктивної іс­тини та забезпечення прав і свобод людини, які звужують існуючі права і свободи людини і суперечать чинній Конституції України, міжнародним правовим актам та принципам і окремим положен­ням норм самого КПК України, суперечать здоровому глузду і фун­даментальній науці - логіці^[117].

Зазначимо, що встановлення об’єктивної істини - завдання правосуддя в цілому і головне завдання судового розгляду справи, а право на оскарження вироку є абсолютним і не може бути обме­жене з огляду на принцип, закладений в ст. 22 Конституції України.

Більш того, інститут угоди про визнання винуватості та спрощено­го судового слідства вступає в протиріччя з засадою презумпції неви­нуватості, викладеній в ст. 17 КПК України, в ч. 1 якої визначено, що «особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопору­шення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом...».

Якщо особа вважається невинуватою і не може бути підда­на кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено, тоді інститут угоди про визнання винуватості втрачає будь-який сенс, адже якщо винуватість доведена, для чого укладати угоду щодо винуватості, тим більше, що вже існуючий інститут дієвого каят­тя дозволяє враховувати визнання вини як складову дієвого каяття. Якщо ж винуватість не доведена, то ніяка угода не може мати юри­дичної сили і стає юридично нікчемною, адже усі сумніви щодо до­веденості вини особи тлумачаться на користь такої особи, а недове- дена винуватість рівняється доведеній невинуватості.

Ці суперечності не є пересічною конкуренцією правових норм. Адже принцип презумпції невинуватості не просто визначений в окремій загальній нормі-засаді КПК України, а закріплений у конституційній нормі.

Ст. 62 Конституції України визначає: «Особа вважається неви­нуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінально­му покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

Норми Конституції України мають найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на осно­ві Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). З цього випливає, що норми КПК мають відповідати кон­ституційним нормам, а в іншому випадку не підлягають застосу­ванню, як не підлягають застосуванню з цих причин інститут угоди про визнання винуватості та норми ч. З ст. 349 КПК України.

Інша справа - розумний компроміс, досягнення якого, не під­риваючи принципів об’єктивної істини, презумпції невинуватості, справедливості, законності та інших діючих засад кримінального судочинства, може сприяти усуненню негативних наслідків злочи­ну та справедливому розв’язанню справи.

Принципова різниця між угодою про визнання вини і мировою угодою та дійовим каяттям ось у чому.

У першому випадку предметом угоди є питання факту - сама істи­на (визнання чи невизнання вини) та юридична кваліфікація дій особи, часто незалежно від доказів в справі та самої об’єктивної дійсності. В угоді про визнання вини за законодавством США сторони «домов­ляються» щодо принципових питань предмета доказування, які відно­сяться до головного факту і, беззаперечно, мали б вирішуватись лише на підставі доказів, а не «контракту»: Чи дійсно був вчинений злочин? Чи вчинив злочин обвинувачений? Чи винний в ньому підсудний? Чи з умислом і якщо так, то з яким саме, діяв обвинувачений?

Згідно з юридичним компромісом за чинним законодавством Укра­їни, формами якого є мирова угода та дійове каяття, злочин має бути розкрито, встановлення істини має бути безсумнівним (всі сумніви, якщо вичерпані можливості їх усунення, тлумачаться і вирішуються на користь обвинуваченого); має бути дана належна оцінка події злочи­ну та здійснена правильна юридична кваліфікація дій обвинуваченого; відповіді на головні питання справи (чи мало місце діяння, у вчиненні 97

якого обвинувачується підсудний, чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений, чи вчи­нив це діяння підсудний, чи винний підсудний у вчиненні цього злочи­ну) здійснюються беззаперечно лише на підставі доказів.

Лише націй основі, на основі встановленої об’єктивної істини та правильної юридичної оцінки скоєного злочину, коли вина особи у скоєні злочину доказана, здійснюється компроміс щодо конкрет­ного розв’язання справи з урахуванням тяжкості злочину, особисто­сті обвинуваченого та пом’якшуючих відповідальність обставин. Такий компроміс здійснюється не відносно питань об’єктивної іс­тини, а щодо інших обставин, які є умовами розв’язання справи без кримінального покаранні обвинуваченого. Тобто такий компроміс слушно передбачає можливість зваженого і обґрунтованого виснов­ку щодо питань:

Чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинений ним злочин?

Чи є обставини, за наявності яких обвинувачений може бути звільненим від кримінальної відповідальності?

Чи підлягає підсудний звільненню від покарання?

Розширення сфери застосування мирової угоди та дієвого каяття як різновидів правового компромісу, зорієнтованого на розв’язання спра­ви без застосування кримінального покарання, є можливим і доречним.

З урахуванням досвіду застосування його в різних країнах, ана­лізу існуючої слідчої та судової практики, вважаємо можливим роз­ширити сферу його застосування.

Законодавець ще не вичерпав можливості розширення сфери застосування такої форми судового компромісу як дієве каяття, яка може бути корисною для стабілізації соціальної напруги в сучасних умовах. В основі такого підходу лежать моральні норми. Згадай­мо заклик до каяття, втілений у біблейській притчі про заблукалу вівцю і блудного сина, та мудрість, викладену в слушній заповіді: «Той, хто приховує свої злочини, не буде мати успіху, а хто зізнаєть­ся і залишає їх, той буде помилуваний».

На слушний погляд О.Г. Добровольської, гл. 35 КПК України «Кримінальне провадження на підставі угод» доцільно назвати «Кримінальне провадження на підставі угод і компромісів» та до­повнити дану главу окремою нормою «Провадження за умови ді­євого каяття обвинуваченого» такого змісту: «Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення невеликої або середньої тяжкості чи 98

по необережності, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона самостійно припинила кримінальне правопорушення і вжила заходів для недопущення чи мінімізації настання його нега­тивних наслідків, або після його вчинення явилась з повинною чи щиро покаялася, активно сприяла розкриттю і розслідуванню кри­мінального правопорушення і повністю відшкодувала завдані нею збитки або відшкодувала заподіяну кримінальним правопорушен­ням матеріальну та компенсувала моральну шкоду».

Обставини дієвого каяття з’ясовуються слідчим і прокурором в процесі досудового провадження, а також можуть підтверджуватися матеріалами, наданими захисником підозрюваного (обвинуваченого).

Прокурор при вирішенні питання про звільнення від кримі­нальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям зобов’язаний враховувати такі обставини:

1) доведеність вчинення кримінального правопорушення підо­зрюваним (обвинувачуваним);

2) тяжкість вчиненого кримінального правопорушення та фор­му і ступінь вини підозрюваного (обвинувачуваного);

3) дії, що вказують на дієве каяття особи, ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримі­нального провадження щодо нього або інших осіб;

4) розмір завданої кримінальним правопорушенням шкоди та її відшкодування підозрюваним (обвинувачуваним);

5) наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого до­судового розслідування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень, в запобіганні, виявлен­ні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень.

Якщо обставини справ дають підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям, прокурор, при доведеності вчинення кримінального правопорушення підозрю­ваним (обвинувачуваним), після повідомлення особі про підозру, от­римавши згоду підозрюваного на таке звільнення, складає клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду.

Перед направленням клопотання до суду прокурор зобов’яза­ний ознайомити з ним потерпілого та цивільного позивача та з’ясу­вати їх думку щодо можливості звільнення підозрюваного від кри- міняльної відповідальності. Розгляд справи проводиться судом під час підготовчого судового засідання»^[118].

Для реалізації ідеї спрощення кримінального провадження та процесуальної економії на даному етапі негайного прийняття по­требує Закон про кримінальні проступки та визначення їх підслід­ності. Думається, що позитивним буде відновлення концепції миро­вих суддів, діяльність яких показала свою ефективність в минулому.

Висновок. Інститут угоди про визнання винуватості, закладений в ст. 468, 469, 472 КПК України та ч. З ст. 349 КПК України, в якій закладена модель спрощеного правосуддя, не мають застосовува­тись і підлягають скасуванню як такі, що нівелюють існуючі гаран­тії встановлення об’єктивної істини та забезпечення прав і свобод людини, звужують існуючі права і свободи людини.

Між тим, широке втілення інституту звільнення від криміналь­ного покарання у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпі­лим або дійовим каяттям в кримінальному процесі України доціль­но з багатьох причин:

- по-перше, це надасть додаткові можливості потерпілому відновити свої порушені права та більш оперативно отри­мати належну компенсацію заподіяної йому шкоди, а тим самим сприяти забезпеченню захисту прав і законних інте­ресів потерпілого;

- по-друге, широке втілення даного інституту в слідчу та судо­ву практику надасть можливість особі, яка вчинила злочин, бути звільненою від кримінальної відповідальності, не бути засудженою до позбавлення волі та не отримати небажаного впливу негативних реалій такого примусового заходу;

- по-третє, застосування інституту мирової угоди та дійового каяття для розв’язання кримінальних справ надає право­охоронним органам додаткову можливість зосередити свої зусилля на виявленні, розкритті та розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів.

Більш широке запровадження в слідчу практику подібної сис­теми підвищить соціально-корисну активність обвинувачуваних щодо загладжування наслідків скоєного злочину та відновлення порушених прав потерпілих.