§ 3. Предмет доказування. Факти, що не підлягають доказуванню

Однією з перших стадій судового доказування є визначення обставин, що підлягають доказуванню, тобто мають бути встанов­лені обставини, що підлягають доказуванню в цілому у справі (предмет доказування), та обставини, що підлягають доказуванню кожною зі сторін (обов'язок доказування).

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заяв­лені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішен­ня (ч. 2 ст. 76 ГПК). Практично предмет доказування - факти, які необхідно встановити для правильного вирішення справи.

Обставини, які підлягають встановленню, випливають із дис­позиції норми матеріального права. Ця норма вказує на обставини, які слід установити у будь-якій справі цієї категорії. Таким чином, із метою визначення обставин, що мають значення для справи, слід використовувати два види джерел установлення предмета доказу­вання: норму матеріального права, що регулює дані відносини, та підстави позову і заперечення проти нього.

У науці господарського процесуального права питання про склад фактів, що входять до предмета доказування, вирішується неоднозначно. Можна виділити два основних підходи до визначен­ня предмета доказування. Предмет доказування, з одного боку, визначається як сукупність юридичних фактів матеріально-право­вого характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну та припинення правовідносин між сторонами і на які сторо­ни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідно­сини. З іншого боку, предмет доказування включає не тільки юри­дичні факти, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін, але й інші обставини, без встановлення яких неможливе правильне ви­рішення справи та виконання судом інших завдань господарського судочинства.

Таким чином, до обставин, що мають значення для справи, тобто до обставин предмета доказування у широкому розумінні, належать:

- матеріально-правові факти.

- процесуально-правові факти. Це факти, з якими пов'язане виникнення права на позов. Сторона може й не посилатися на ная­вність передумов права на позов, однак суд зобов'язаний перевіри­ти наявність або відсутність підстав до відмови у прийнятті позов­ної заяви. Для вирішення цього питання суд може потребувати докази. В разі подачі позовних заяв господарюючими суб'єктами господарський суд перевіряє, чи не виключено підприємство- позивач із реєстру, тобто чи є воно юридичною особою. В іншому випадку заява особи, яка її подає, не підлягає розгляду в господар­ських судах;

- факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад факт підробленого письмового доказу);

- допоміжні факти (доказові факти, факти, що свідчать про причини й умови виникнення спору).

Встановлення наявності або відсутності у справі певних юри­дичних фактів буде свідчити про справжні взаємовідносини сторін.

У процесі розгляду спору предмет доказування може змінюва­тися. Позивач має право змінити підставу позову, відповідач - на­вести для обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти.

Правильне визначення у кожній справі предмета доказування має важливе значення. Воно дозволяє визначити коло фактів, з’ясування яких необхідне для успішного виконання завдань, що стоять перед судочинством, та усунути із судового процесу все зайве.

До обставин, які мають значення для справи, можуть належати факти, що не підлягають доказуванню. Згідно зі ст. 75 ГПК доказу­ванню не підлягають:

- обставини, визнані судом загальновідомими;

- обставини, що встановлені рішенням або вироком суду в ра­ніше розглянутій справі, які набрали законної сили;

- презюмовані факти (правові презумпції).

До першої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому колу людей, у тому числі й суддям, які розглядають справу. Загальновідомість такого факту відносна й залежить від часу, що минув після події, поширеності події в пев­ній місцевості. Загальновідомі факти звільнені від доказування тому, що істинність їх очевидна, і доказування є зайвим.

Кількість загальновідомих фактів, які можуть мати значення для вирішення господарської справи, значна: події, в тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів, автошляхів і т. ін. Загальновідомі і фізичні, хімі­чні, технологічні властивості й ознаки речей і матеріалів. Обстави­ни цієї групи можуть мати різний ступінь відомості: світовий (Чор­нобильська катастрофа), регіональний (дата початку навігації в певному районі) і т. ін.

До другої групи підстав звільнення від доказування належать обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили. Вони не доказу­ються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі осо­би або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному по­рядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Вирок суду в кримінальному прова­дженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звіль­нення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали закон­ної сили, є обов’язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалені вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Особливе значення презюмованих фактів визначається тим, що загальновідомі й преюдиціальні факти не підлягають доказу­ванню сторонами згідно з існуючими правилами розподілу обо­в’язків із доказування, а особливістю презюмованих фактів є те, що від обов’язку доводити ці факти звільняється лише та сторона, на користь якої зроблено це законодавче припущення. Однак головне призначення презумпції полягає не у звільненні певних фактів від підтвердження доказами, а в найбільш доцільному розподілі обов’язків із доказування цих фактів між сторонами.

Так, наприклад, ст. 1185 ЦК України встановлено презумпцію вини особи, яка спричинила шкоду. Дія презумпції не звільняє осо­бу від обов’язків доказування взагалі, але перерозподіляє ці обо­в’язки особливим чином, покладаючи обов’язок доказування від­сутності вини на відповідача. Позивач при цьому повинен довести наявність умов, необхідних для застосування презумпції. Так, по­зивач повинен довести, що йому справді завдано матеріальних збитків і шкода є результатом дій відповідача.

Прикладом презумпції може бути норма ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права», згідно з якою первинним су­б’єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсут­ності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства)^[57].

Усі презумпції спростовні, тобто заінтересована сторона може презумпцію спростувати, якщо вважає, що вона не відповідає об­ставинам справи.

Особливе значення має судове визнання. Зокрема обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визна­ються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмов­ляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини або що обставини визнано у результаті зловмисної до­мовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття від­мови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.