§ 2. Єдність гносеологічної природи оперативно-розшукової діяльності і кримінального процесу

При аналізі пізнання слід враховувати й те, що на сприйняття людиною (суб’єктами, що здійснюють ОРД чи ведуть кримінальний процес, або є очевидцем чи учасником злочину) певних обставин злочину та його слідів природа накладає певні обмеження, тому лю­дина може сприймати лише настільки, наскільки їй дозволяють мо­жливості її зовнішніх і внутрішніх сенсорних і інформаційних сис­тем. Механізм нейронних передач, яким і пояснюється здатність лю­дини до сприйняття, є біоелектричним феноменом. Таким чином, за допомогою нервової системи в людині природа створила механізм трансмутації енергії зовнішнього світу у внутрішню. Але цей же ва­жливий факт говорить про те, що людський мозок не сприймає реа­льний світ об’єктивно й прямо, а сприймає лише неврологічну мо­дель реальності, тобто вторинні сигнали, обмежені й перетворені ін­дивідуальними біологічними можливостями організму¹. З урахуван­ням того, що сенсорні органи в усіх різні, різним є й індивідуальне сприйняття світу в кожної людини, тобто в кожного своя модель ре­альності, у чомусь подібна до інших, а в чомусь ні^{[419] [420]. Точність сприй­няття очевидцем чи учасником злочину його обставин залежить як від його психічних, анатомічних особливостей, так і від соціального стану, рівня освіти, культури, фаху, заінтересованості тощо. На точ­ність сприйняття обставин злочину та його відтворення в матеріалах ОРД і кримінальній справі впливають також і пізнавальні особливо­сті суб’єктів, що здійснюють ОРД і ведуть кримінальний процес, як суб’єктивного характеру (психічні та анатомічні особливості, фах, кваліфікація, ставлення до службових обов’язків), так і об’єктивного (наявність належних методик та сучасних науково-технічних засобів пізнання механізму вчинення злочину, утворення його слідів та їх виявлення), що у свою чергу впливає на реальну можливість цих суб’єктів адекватно відбити їх у своїй свідомості (адекватно пізнати факти об’єктивної дійсності та їх джерела при вторинному їх від­битті), а також на характер встановлення об’єктивної істини й у ході ОРД, і в кримінальному процесі.}

У формуванні сприйняття бере участь слово, яке, впливаючи на свідомість того, хто пізнає, відтворює образ об’єкта, який воно озна­чає. Слово в знаковій формі є результатом відчуття. Відповідно по­милки в сприйнятті й відчутті можуть адекватно впливати й на зміст слова, яке в свою чергу формує неправильне уявлення. В той же час, як переконливо доводить М. Є. Шумило, за волею суб’єкта пізнання слово може навмисно неправильно відображати об’єкт пізнання¹.

Уявлення являє собою чуттєвий образ, форму чуттєвого відобра­ження, яка відтворює властивості обставин злочину за відбитими в пам’яті його слідами, що раніше сприймалися суб’єктом. Це чуттє­вий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини, узагаль­нений образ дійсності. У зв’язку з цим при відтворенні обставин зло­чину важливе значення мають особливості пам’яті особи, що його сприймала. З цього приводу А. Ф. Коні справедливо зазначав, що «людська пам’ять протягом деякого часу після події в більшості випа­дків втрачає конкретну точність і намагається відновити утворені в ній прогалини, які, будучи добросовісними, є далекими від істини. У та­ких випадках людська думка непомітно для самої себе переходить від хиткого «так могло бути» до визначеного «так повинно було бути» і до певного «так було»^{[421] [422]. Уявлення поділяються на образи пам’яті та образи уяви. За допомогою образів уяви можна відтворити картину обставин злочину, що мав місце в минулому, а також прогнозувати ре­зультати ОРЗ та слідчих дій, поведінку розроблюваних осіб, підозрю­ваного, обвинуваченого тощо. Уявлення може виникнути під впливом як образу предмета, так і слова, яке об’єктивує образ раніше сприйня­того явища чи предмета. Таким чином, «чуттєвий зміст образу стає носієм смислового змісту»[423].}

Почуттєве сприйняття суб’єктів, що здійснюють ОРД та ведуть кримінальний процес, є першим щаблем на шляху до пізнання, проте воно не дає знань про сутність фактів, зв’язків, залежностей і від­носин, схованих за поверхнею явищ, що викликані обставинами під- готовлюваного, такого, що вчиняється, та вчиненого злочинів, які дос­тупні лише почуттєвому сприйняттю. Сприймаючий суб’єкт пізнання робить кодування інформації в певних символах, знаках. Відображен­ня слідів злочину — це фіксація їх юридично значущих ознак. На цьо­му етапі ще немає пізнання як процесу одержання знання про злочин. Те, що сприйняте суб’єктами ОРД та кримінального процесу, співвід­носиться з їх понятійним апаратом, завдяки чому вони й визначають те, що ними сприймається, тому розробка понятійного апарату ОРД та кримінального процесу, а також його засвоєння і правильне розуміння його змісту суб’єктами пізнання є актуальними.

При чуттєвому сприйнятті отримується лише емпіричний матері­ал, який при наступній логічній обробці дає змогу виявити сутність. Чуттєве сприйняття здатне лише частково вірно відбити обставини злочину та його сліди, оскільки його безпосередній зв’язок з ними не дозволяє відокремити знання загального від одиничного, об’єктивного від суб’єктивного, виявити й досліджувати в них необхідні зв’язки, за­лежності й відносини й відокремити їх від випадкових або привнесе­них суб’єктом пізнання. Так, наприклад, оперативний працівник у ході негласного огляду чи слідчий у ході огляду місця події при виявленні слідів пальців руки на рукоятці пістолету, яким була спричинена смерть потерпілому, чи огляду місця події після вибуху, в результаті якого зруйновані матеріальні об’єкти та спричинена смерть і тілесні ушкодження потерпілим, не можуть зробити вірогідного висновку про їх походження. Тому пізнання сутності обставин і фактів, що входять до предмета ОРД та кримінального процесу, яке недоступне для по­чуттєвого пізнання, реалізується суб’єктами ОРД та кримінального процесу за допомогою раціональної форми пізнання на логічному рів­ні при оцінці всієї сукупності зібраних і перевірених відповідно мате­ріалів ОРД та судових доказів. При цьому обставини й факти, що вхо­дять до об’єкта пізнання в ОРД та кримінальному процесі, відбива­ються не з боку явищ, доступних почуттєвому сприйняттю, а з боку їхньої сутності— внутрішніх зв’язків, залежностей, відносин і зако­номірностей внутрішнього руху, недоступних почуттєвому пізнанню.

Хоча чуттєве відбиття і є джерелом знання про обставини злочи­ну, однак виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу їх пі­знання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання щодо джерела наших знань про них. Чуттєве відбиття лише тоді набуває статусу знання про обставини злочину, коли воно функціонує в орга­нічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріа­льному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить у кожній зі своїх форм відповідний смисл і значення. Чуттєве відбиття і його основні форми, хоч і є необхідною стороною пізнання обставин злочину, однак обмежені в своїх можливостях давати істин­не знання. Тому знання про обставини злочину, незалежно від суб’єк­та пізнання (оперативного працівника чи особи, яка веде криміналь­ний процес), досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводяться за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою порівняно з чуттєвим відбиттям, якісно новим рівнем відбиття обста­вин злочину та їх слідів є раціональне пізнання, діяльність мислення як процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкова­ного, суттєвого та системного відтворення обставин злочину та їх слі­дів, їх творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, що дозволяє вивести логічні знання про обста­вини злочину^{[424] [425] [426] [427] [428].}

Отже, тільки за допомогою раціонального пізнання суб’єкти ОРД та кримінального процесу можуть відтворювати в мисленні не фраг­ментарну, не однобічну, не застиглу картину обставин і фактів, що пі­длягають відповідно оперативно-розшуковому документуванню й доказуванню в ОРД та кримінальному процесі, а їхню цілісну карти­ну в розвитку, в усій повноті суспільно-правової сутності підготовлю- ваного, такого, що вчиняється, чи вчиненого злочину.

Характер чуттєвого і раціонального при відбитті фактів об’єктив­ної дійсності значною мірою залежить також і від психічних властиво­стей особи та специфіки її нервової системи, що слід враховувати при пізнанні в ОРД та кримінальному процесі.

У пізнавальній діяльності як ОРД, так і кримінального процесу велике значення має інтуїція, використання якої є одним із спірних питань у теорії. Як слушно зазначає М. Є. Шумило, вирішення будь- якої пізнавальної проблеми починається із здогадки, початкового при­пущення, яке ще недостатньо обґрунтоване. Здогадці як формі нового знання передує інтуїція, яка в теорії називається по-різному: передба­чення, розумовий експеримент, правдоподібні міркування тощо, але суть її лишається незмінною¹, вона являє собою творчі здібності люд­ського мислення, відмінні від формально-логічного виведення^{[429] [430].}

Феномен інтуїції як здатності вгадувати, передбачати, виявляти ще до того, як відповідне знання буде підтверджене засобами логіки, практикою людей, здавна привертав до себе увагу вчених.

Так, особлива увага на нього була звернута наприкінці 50-х років у теорії кримінального процесу, де думки полярно розділилися. Одні автори вважали, що інтуїція може розглядатися також як елемент, який сприяє досягненню істини^[431]; інші — що сама постановка питання про інтуїцію як особливий пізнавальний засіб при розслідуванні й ви­рішенні кримінальних справ неправомірна, не має наукових підстав для слідчої й судової практики, є рішуче непотрібною й навіть шкід­ливою^[432]. На підтвердження цього М. С. Строгович зазначав, що до іс­тини веде раціональна, логічна діяльність слідчого й суддів, всебічне й об’єктивне дослідження обставин справи, аналіз і синтез доказів згі­дно з логічними законами мислення, побудова й перевірка всіх мож­ливих версій, тверде обґрунтування кожного твердження й висновку, суворе додержання всіх вимог процесуального закону^[433]. Висловлюють­ся проти використання інтуїції як особливого пізнавального засобу при розслідуванні й вирішенні кримінальних справ й окремі сучасні дослідники^[434].

Ми поділяємо думку тих авторів, які визнають існування інтуїтив­ного знання в сфері пізнання¹ і його особливо важливу роль як в ОРД, так і в кримінальному процесі. Заборонити враховувати інтуїцію в тій чи іншій пізнавальній діяльності, в тому числі й в ОРД та криміналь­ному процесі, ніхто не в змозі з тієї причини, що «інтуїція як розумо­вий процес існує об’єктивно, незалежно від волі й свідомості того, хто займається пізнанням. Він може бути й неусвідомленим (так часто й буває), але все-таки цей процес відбувається у свідомості, він підко­ряється законам, які склалися в суспільно-історичній практиці незале­жно від волі й свідомості того, хто здійснює пізнання»^{[435] [436]. Виходячи з цього, слід погодитися з М. Є. Шумилом, що інтуїтивна здогадка пе­ретворюється на більш-менш обґрунтовану гіпотезу. Щоправда, вона може бути істинною або помилковою. Її позитивне значення полягає в тому, що вона є основою для побудови нових здогадок і гіпотез, тим самим наближаючи суб’єкт доказування до істини[437] [438]. Ця теза має важ­ливе значення для пізнання в досліджуваних сферах діяльності при прийнятті рішень щодо використання матеріалів ОРД у кримінально­му процесі.}

Пізнавальний процес в ОРД та кримінальному процесі розкрива­ється в динаміці безперервного сходження від об’єкта пізнання до йо­го суб’єкта, у результаті чого в цих суб’єктів формується образ тих явищ об’єктивної дійсності, які досліджені відповідно в ОРД та кри­мінальному судочинстві. Дослідження будь-якого об’єкта, як справед­ливо вказує А. А. Давлетов, починається з його зовнішньої, почуттєво сприйманої сторони— з явища. Пізнавши його, суб’єкт по думки про­никає в його внутрішні, сховані властивості — у сутність. Тому про­цес пізнання окремого об’єкта є єдністю безпосереднього, почуттєвого й опосередкованого, раціонального способів одержання знання. Яви­ще сприймається суб’єктом безпосередньо, а сутність — опосередко- 4 вано, через явище.

Слід зазначити, що незалежно від обставин підготовлюваного, та­кого, що вчиняється, чи вчиненого злочину та особливостей його пі­знання як очевидцями й учасниками, так і особами, що здійснюють ОРД та ведуть кримінальний процес, незважаючи на спроби певних осіб приховати сліди своїх протиправних діянь за допомогою різнома­нітних хитрощів, технічних та ін. засобів, завдяки якостям відбиття матерії за законом загального взаємозв’язку та взаємообумовленості, сліди, які утворюються злочином, залишаються в навколишньому се­редовищі на матеріальних об’єктах: предметах, у мозку людей та ін., створюючи певну можливість їх пізнання засобами ОРД та криміналь­ного процесу, а через пізнання цих слідів і пізнання самих обставин підготовлюваного, такого, що вчиняється, чи вчиненого злочинів. У зв’язку із зазначеним актуалізується питання постійного вдоско­налення цих засобів пізнання в ОРД та кримінальному процесі аде­кватно вдосконаленню засобів протидії злочинності правоохоронним органам та суду¹, оскільки особливістю пізнання в ОРД та криміналь­ному процесі є те, що йому «протистоїть суб’єкт, кровно заінтересова­ний у невдачі дослідження, часом ще невідомий, який не гидує ніяки­ми засобами протидії»^{[439] [440]. Він вживає спеціальних заходів приховання своєї злочинної діяльності, у зв’язку з чим, за влучним висловом В. М. Kaparoдіна, створюється своєрідний «захисний екран, що пере­шкоджає запису (відбиттю) зовні інформації про злочинну подію в ці­лому»[441] [442], особливо це характерно для справ про організовану злочин- • 4 ність та корупцію.}

Таким чином, відтворення реальної картини події злочину кри­мінально-процесуальними засобами, що має ретроспективний ха­рактер і проходить, як правило, в умовах протидії осіб, заінтересова­них у приховуванні істини, являє собою, як переконливо доводить 3. 3. Зінатуллін, «складний процес переходу від незнання до знання, від імовірного до вірогідного, до встановлення об’єктивної істини»¹.

Оскільки пізнання — це такого роду процес функціонування сві­домості, який звернений до зовнішнього об’єкта для людини, що пі­знає, й має завданням отримання нових знань (нової інформації)^{[443] [444] [445] [446], системний підхід, обраний нами як один з методів вирішення поста­вленого наукового завдання в цьому підрозділі роботи, передбачає виокремлення в оперативно-розшуковому та кримінально-процесу­альному пізнанні поряд з іншими й так званого інформаційного ас­пекту, який передбачає чітке з’ясування таких ключових понять тео­рії систем, як «інформація», «інформаційний процес», «інформацій­ний сигнал» і одержання чіткого уявлення про механізми їхнього утворення.}

Інформація (лат. informatio — пояснення, викладення) — це будь- які відомості, сукупність даних, знань. У понятті «інформація» виді­ляють два аспекти: інформація як міра організації системи (структур­на інформація); інформація, що пов’язана з відношенням двох про- • з цесів.

Гносеологічними якостями інформації є: єдність відомостей та їхнього матеріального носія; множинність; ступінь повноти, достат­ності; ступінь точності, вірогідності; задана форма закріплення відо­мостей і носія; значущість (цінність) і відносність; безпосередність 4. •

дослідження ; комунікативна природа; незалежність від мови и носія; здатність до старіння та розсіювання^[447] і властивість доводити факти.

Виходячи з зазначеного, поняття «інформація», будучи абстракт­ною філософською категорією, у реальній дійсності виявляється в ці­лком визначеній матеріально-енергетичній формі. Ці її прояви іме­нуються «інформаційними сигналами» або «сигналами інформації» й можуть мати різноманітну фізичну природу. У свою чергу, поняття «інформаційний процес» пов’язане з перенесенням інформації в часі й просторі, з її одержанням, збереженням, переробкою й передачею іншому суб’єкту, що пізнає (чи технічному пристрою)¹. При цьому перенесення інформації від джерела до приймача чи безпосередньо до споживача, а також її збереження забезпечуються за допомогою інформаційного сигналу^{[448] [449], що свідчить про нерозривний зв’язок на­званих понять і необхідність їхнього спільного дослідження. Інфор­мація характеризується багатогранністю сторін. Як філософська, так і правова категорії (оперативно-розшукова й кримінально-проце­суальна) інформація, будучи відбиттям об’єктивної дійсності, за сво­єю гносеологічною природою тотожні. Суттєва відмінність їх полягає в тому, що інформація, отримана в ході ОРД (оперативно-розшукова) та кримінального процесу (кримінально-процесуальна), на відміну від філософської, є, як правило, відбиттям протиправної події (злочи­ну), що являє собою фактичні дані (дані про факти). Оперативно- розшукова і кримінально-процесуальна інформація відрізняються між собою за способом, формою й суб’єктами отримання, ступенем віро­гідності, здатністю доведення фактів і сферою застосування.}

У законодавстві та наукових джерелах немає єдиного визначення поняття інформації. Так, у ст. 1 Закону України «Про інформацію»^[450] інформація визначається як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі». Стаття 26 цього Закону джерелами інформації визначає передбачені або встановлені законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють со­бою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідом­лення засобів масової інформації, публічні виступи.

У теорії ОРД під терміном «інформація»¹ розуміють «дані», «ві­домості», «факти», «події», «обставини», «фактичні дані»^{[451] [452]. Не всі із зазначених термінів, на наш погляд, є синонімами. Кожний з них має своє етимологічне й правове значення. У наукових джерелах з ОРД, криміналістики й кримінального процесу налічується понад десяток визначень поняття оперативно-розшукової інформації. Таке розмаїття понять, з нашої точки зору, обумовлюється різними методологічними підходами до його визначення (семантичний, гносеологічний, кіберне­тичний та ін.)[453], а також різним розумінням призначення та змісту ОРД, її гносеологічної природи.}

Аналізуючи оперативно-розшукову інформацію в гносеологіч­ному аспекті, С. С. Овчинський писав, що вона містить практично необмежену кількість різновидів фактів, явищ, подій, характеристик. Такий її стан пояснюється не лише тим, що злочини можуть вчиня­тися в багатьох сферах громадського життя на ґрунті як випадкових, так і тих, що виникли закономірно, відносин, і характеризуватися рі­зноманіттям мотивів. Зміст оперативно-розшукової інформації відрі­зняється широким розмаїттям відомостей, що належать також до ха­рактеристики оперативної обстановки, основних сил, засобів і мето­дів оперативної діяльності, оцінки результатів їх використання¹. «Оперативно-розшукова інформація, — зазначав вчений, — є різно­видом соціальної інформації, специфічної за метою одержання (бо­ротьба зі злочинністю), методами одержання й режимом викорис­тання, які забезпечують конспірацію, належну зашифровку джерел, можливість перевірки повідомлених відомостей та їх застосування тільки заінтересованими оперативними співробітниками й слідчими апаратами»^{[454] [455].}

Поняття й сутність оперативно-розшукової інформації у наукових джерелах органів державної безпеки розкриваються через визначення таких термінів, як «оперативна», «оперативно-технічна», «розвідува­льна», «контррозвідувальна», «агентурна» інформація, або просто — «сигнал».^[456] Оперативно-розшукова інформація визначається як дані, отримані в ході оперативно-розшукової та контррозвідувальної діяль­ності чи за їх підсумком^[457], тобто через вказівку на спосіб її отримання.

У криміналістичній і процесуальній літературі оперативно-роз­шукова інформація в гносеологічному аспекті досліджується з точки зору її значення для інтересів кримінального судочинства, чим обумо­влюється визначення її поняття та розкриття сутності. Так, О. Г. Пти- цин зазначає, що оперативно-розшукова інформація— це відомості про факти, відшукання, фіксація й вилучення яких здійснюється позапроцесуальними засобами¹. Деякі правники під оперативно-роз- шуковою інформацією розуміють відомості про обставини, які підля­гають доказуванню, отримані органами дізнання за допомогою опе- ративно-розшукових, переважно негласних, сил, засобів і методів^{[458] [459]. Вказується, що оперативна інформація значною мірою допомагає слідчому обрати напрямок розслідування, намітити той чи інший комплекс слідчих, розшукових дій, конкретизувати завдання, які сто­ять перед оперативними підрозділами, і прийняти рішення щодо до­цільності проведення кримінально-процесуальних дій і агентурно- оперативних заходів на кожному етапі розслідування[460].}

Досліджуючи оперативно-розшукову інформацію в аспекті її зна­чення для кримінального процесу, окремі вчені зазначають, що інфор­мація, яка отримується при проведенні ОРЗ, має допоміжний, орієн­туючий характер; враховуючи, що джерела й способи її отримання не належать до процесуальних, не передбачені й не регулюються кримі­нально-процесуальним законодавством, таку інформацією слід нази­вати непроцесуальною^[461]. Визначення оперативно-розшукової інформа­ції як непроцесуальної підкреслює те, що вона отримана поза вста­новленою КПК формою, однак це, на наш погляд, не виділяє опера­тивно-розшукову інформацію як окрему наукову й правову категорію, оскільки, виходячи з такого підходу, до непроцесуальної інформації можна віднести будь-яку інформацію, отриману поза межами кримі­нального процесу. Водночас, таке визначення не повною мірою відо­бражає її сутність, оскільки оперативно-розшукова інформація отри­мується в оперативно-розшуковому процесі, що являє собою сукуп­ність послідовно здійснюваних оперативно-розшуковий дій та юриди­чних актів, які постановляють визначені законом та нормативно- правовими актами суб’єкти ОРД^[462].

Аналіз нормативно-правового визначення інформації, а також на­укових дефініцій оперативно-розшукової інформації дає підстави для виокремлення основних ознак останньої, якими, на наш погляд, є: во­на являє собою будь-які фактичні дані (відомості), що мають значення для предмета дослідження в ОРД, визначеного її метою та завданнями; ці дані можуть отримуватися із будь-яких не заборонених законом джерел та у визначений законом спосіб й лише уповноваженими зако­ном суб’єктами.

Зазначені ознаки дають можливість визначити оперативно-роз- шукову інформацію як будь-які відомості (фактичні дані), що входять до предмета дослідження в оперативно-розшуковій справі, отримані відповідно до мети й завдань ОРД у визначений законом спосіб із будь-яких не заборонених законом джерел уповноваженими на це суб’єктами, що можуть слугувати для обґрунтування відповідних рі­шень у певних сферах діяльності.

Оперативно-розшукова інформація (фактичні дані) може як об’єк­тивно відбивати дійсність (факт, фактичні обставини), так і не відпові­дати їй у зв’язку, наприклад, з помилковим сприйняттям оперативним працівником чи оперативним джерелом фактичних обставин.

Оперативно-розшукова інформація, що використовується в інте­ресах кримінального судочинства, — це будь-які відомості (фактичні дані), які входять до предмета дослідження в оперативно-розшуковій справі, отримані відповідно до мети й завдань ОРД у визначений за­коном спосіб із будь-яких не заборонених законом джерел уповнова­женими на проведення ОРД суб’єктами, що можуть слугувати для об­ґрунтування відповідних рішень у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальна інформація — це фактичні дані, отримані відповідно до мети й завдань кримінального судочинства процесуальним шляхом уповноваженими на це суб’єктами й закріпле­ні у визначеній законом формі, що можуть бути підставами для обґру­нтування процесуальних рішень у кримінальній справі. Форма та зміст такої інформації залежать від стадії кримінального процесу, джерел та способу її отримання. Вчені, які визнають доказами фактичні дані без єдності з їх процесуальними джерелами¹, а також ті, які дотримуються інформаційної концепції доказів, згідно з якою докази та їхні джерела являють собою інформаційний сигнал, де докази (відомості) є змістом, джерела доказів— їхньою формою, а спосіб подання інформації (за допомогою букв, знаків, цифр) виступає як код^{[463] [464], необгрунтовано, на нашу думку, ототожнюють її з кримінально-процесуальними дока­зами, оскільки ці правові категорії за своїм змістом та формою можуть як збігатися, так і мати різне правове значення. У теорії кримінального процесу застосовується й такий термін як «доказова інформація», яка або ототожнюється з доказами[465], або має самостійне значення[466].}

Процес пізнання в теорії ОРД одні автори називають «оперативно- розшуковим доказуванням»^[467], інші— «оперативно-розшуковим доку­ментуванням»^[468], яке розглядають і як метод ОРД¹.

На наш погляд, для розкриття змісту та забезпечення функціону­вання ОРД правомірно вживати кожен з цих термінів, проте вони не тотожні пізнанню і не є синонімами. Кожен з цих термінів має своє змістовне значення^[469].

Доказування в ОРД, як і у кримінальному процесі, слід розглядати в двох аспектах: як нерозривну єдність пізнавально-практичної і ло­гічної діяльності і як суто логічну діяльність.

Доказування в ОРД як нерозривна єдність практичної й розумової діяльності— це діяльність уповноважених осіб, що полягає в отри­манні та використанні оперативних доказів для обґрунтування рішень в оперативно-розшуковій справі відповідно до встановлених законом та відомчими нормативними актами порядку й форми.

Доказування як суто логічна діяльність — це розумовий процес, що полягає в перевірці й оцінці отриманих фактичних даних та їх джерел і визнанні їх доказами, в обґрунтуванні цими доказами відпо­відних рішень.

Отримання доказів в ОРД полягає у виявленні фактичних даних та їх джерел, що мають відношення до злочину, їх перевірці, оцінці, за­кріпленні їх у відповідних матеріалах оперативно-розшукової справи та визнанні їх спроможними доказувати певні обставини в ОРД. Дока­зи в ОРД за своїм змістом, формою, порядком отримання та спромож­ністю перевірки їх формування суттєво відрізняються від доказів у кримінальному процесі^[470].

Оперативно-розшукове документування^[471] — це здійснюваний упо­вноваженими посадовими особами встановлений відомчими норма­тивно-правовими актами комплекс взаємозалежних дій і рішень, спря­мованих на достовірне відбиття (закріплення, фіксацію) у матеріалах ОРД порядку й результатів як окремих ОРЗ і рішень, так і всього ходу й результатів ОРД з метою вирішення завдань ОРД та сприяння вирі­шенню завдань кримінального процесу.

Визначене поняття оперативно-розшукового документування до­зволяє розглядати його як особливий вид і складову частину ОРД, які можна охарактеризувати як діяльність, здійснювану лише посадовими особами й органами, до компетенції яких входить проведення ОРЗ; ді­яльність, здійснювану лише на підставі положень Закону про ОРД та відомчих нормативно-правових актів; діяльність, спрямовану на дос­товірне й об’єктивне відбиття (закріплення, фіксацію) змісту й резуль­татів ОРЗ і рішень у матеріалах ОРД; діяльність, що створює необхідні передумови для успішного розвитку кримінального процесу на всіх його стадіях, маючи на меті вирішення завдань ОРД та сприяння ви­рішенню завдань кримінального процесу.

У теорії кримінального процесу немає єдності думок щодо визна­чення поняття пізнання та його змісту. Впродовж багатьох років пре­дметом дискусій практично всіх науковців, які досліджували ті чи ін­ші аспекти теорії доказів, є проблема співвідношення пізнання й дока­зування в кримінальному процесі, без вирішення якої неможливо ви­значити поняття та зміст кримінально-процесуального пізнання й виявити гносеологічну єдність і відмінність ОРД і кримінального процесу.

Аналіз наукових праць з цієї проблеми дає підстави для висновку, що нині у теорії доказового права склалося два основних погляди на вирішення проблеми співвідношення кримінально-процесуального пі­знання й доказування: перший полягає в ототожненні цих понять, дру­гий — у тому, що ці поняття не збігаються^[472].

Так, М. С. Строгович, будучи прибічником першої точки зору, писав, що доказування — це встановлення за допомогою доказів усіх фактів, обставин, що мають значення для вирішення кримінальної справи. У цьому контексті поняття доказування рівнозначно, тотожно поняттю дослідження, що проводиться на досудовому слідстві й у су­довому розгляді, полягає в збиранні, перевірці й оцінці доказів і з’ясуванні за допомогою доказів усіх фактів, обставин, що мають значення для вирішення справи. З цього випливає, що доказування є процесом пізнання істини в розслідуваній і розглядуваній судом кримінальній справі¹.

Поділяючи цей погляд на співвідношення пізнання й доказування в кримінальному процесі, С. А. Шейфер вказує, що доказування — це специфічний процесуальний термін, який визначає пізнавальну дія­льність уповноваженого органу держави у сфері його юрисдикції, здійснювану за процесуальними правилами^{[473] [474]. Пізнання і доказуван­ня, — зазначає науковець, — є невіддільними[475]. Критикуючи позицію вчених, що відстоюють нетотожність пізнання й обґрунтування (логі­чного доказу) істинності знання, С. А. Шейфер пише: «Подібні су­дження пояснюються, очевидно, прагненням деяких дослідників ви­вести поняття доказування, під яким розуміють будь-яку, тобто таку, що не залежить від сфери застосування, розумову діяльність по об­ґрунтуванню висновку. Здається, однак, що універсального наукового поняття доказування не існує... доказ як робота думки, що полягає в оперуванні аргументами, явно не вичерпує реального змісту пізнава­льної діяльності слідчого (суду). Необхідним компонентом цієї дія­льності є витяг фактичних даних, одержання нових знань, використо­вуваних для побудови кінцевих висновків. При такому положенні найближчим родовим поняттям стосовно доказування виявляється не логічна — доказ, а найбільш широка гносеологічна категорія — пі­знання, тобто діяльність суб’єкта, що забезпечує одержання істинних знань про об’єкт. Тому термін «доказування» — це не загальнонауко- вий, а специфічний юридичний процесуальний термін, що позначає особливий, регламентований законом порядок установлення шуканих фактів»[476]. Подібної думки дотримуються й інші правознавці[477].}

Аналіз аргументів авторів, що є прибічниками другої точки зору, свідчить про різноманіття їх поглядів на цю проблему. Так, Р. Г. Домбровський дійшов висновку, що доказування— це лише розумова (пізнавальна) діяльність. «Розслідування як пізнава­льний процес, — вважає автор, — має дві форми або дві сторони: одну форму розслідування злочинів становить криміналістичне пі­знання, а іншу— процесуальне доказування»¹. Такий підхід до ро­зуміння співвідношення пізнання й доказування був підданий спра­ведливій критиці^{[478] [479]. С. Д. Курильов, навпаки, стверджував, що мис­лення не є складовою доказування. Під доказуванням він розумів лише процесуальні дії слідчих та судових органів по збиранню й за­кріпленню доказів[480] [481]. Та, як слушно зазначав М. М. Михеєнко, крити­куючи таку позицію, без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування як різновид пізнання 4 неможливе.}

М. О. Громов, Л. Д. Кокорев, М. П. Кузнецов, О. М. Шекшуєва та інші вважають, що пізнання у кримінальній справі, з одного боку, ширше за поняття доказування, а з другого — вужче за нього, бо останнє, окрім пізнавальної, виконує ще й посвідчувальну функцію^[482].

Л. Д. Кокорев, М. П. Кузнецов висловили думку, що доказуван­ня— єдиний процесуальний спосіб установлення й посвідчення об­ставин, що мають значення для справи, але не єдиний шлях пізнання істини. Так, слідчий при провадженні слідчих дій (огляду, обшуку, допиту свідків і т. п.) сприймає великий обсяг інформації, що ще не є доказом, оскільки вона поки не втілена в належну процесуальну форму, не закріплена у відповідних процесуальних актах. І навіть як­що ці фактичні дані з якихось причин так і залишилися незафіксова- ними, слідчий одержав певні знання про їх обставини, що його цікав­лять, пізнав їх¹. Водночас доказування, як зазначають вчені, не лише пізнавальний, а й посвідчувальний процес; інформація, отримана в ре­зультаті цієї діяльності, може бути використана для обґрунтування пі­дсумкових висновків слідства й суду у кримінальній справі. Результа­ти ж пізнавальної діяльності засвідчуються, фіксуються далеко не завжди, не можуть бути обґрунтуванням кінцевих висновків, а мають лише допоміжне, орієнтовне значення, допомагаючи висунути версії, визначити джерело, з якого можна одержати доказову інформацію, тощо^{[483] [484].}

Поділяючи цю точку зору, О. М. Шекшуєва пише, що визнання доказування лише пізнавальною діяльністю веде до визнання можли­вості винесення у справі, хоча й істинних, але підсумкових рішень, що не містять у собі достовірних знань. Адже пізнання, на її думку, може бути закінченим тоді, коли суб’єкт, що пізнає, здобуває знання «для себе», у той час як обґрунтування отриманого знання робить доступ­ним його і для інших. Обґрунтованість і наявність конкретного адре­сата, — підсумовує О. М. Шекшуєва, — є суттю посвідчувальної фун­кції доказування^[485]. Таке розуміння понять пізнання та доказування, а також їх співвідношення дозволили їй зробити, на наш погляд, по­милковий висновок, нібито кримінально-процесуальне пізнання за своїм змістом ширше за поняття пізнання в гносеології, оскільки воно передбачає не лише пізнання «для себе» (індивідуальне пізнання), а й пізнання «для інших», тобто обґрунтування, адресоване конкрет­ному суб’єкту^[486]. Очевидно, що цей висновок не відповідає загальним засадам гносеології^[487].

Будучи прибічником точки зору, що пізнання і доказування не то­тожні категорії, Ю. К. Орлов зазначає, що доказування — це діяльність пізнавальна, однак вона не зводиться цілком до пізнання, оскільки доказування містить у собі й інші види діяльності. Таким чином, ав­тор виділяє правовий і гносеологічний аспекти у доказуванні. У межах правового аспекту доказування ним виокремлюється кілька рівнів (етапів), які перебувають між собою у відносинах «субордина- ційної залежності»: доказування-пізнання; доказування-посвідчення; доказування-обґрунтування. У межах гносеологічного аспекту дока­зування він виділяє «інформаційний» і «логічний» шляхи (сторони) доказування. Отже, доказування-пізнання, на його думку, — це діяль­ність, що полягає в одержанні інформації про встановлювані факти. Однак поняття пізнання-доказування й пізнання не збігаються, оскіль­ки при провадженні в справі пізнання якихось фактів може здійсню­ватися і не в процесуальній формі — у ході ОРД та ін. Таке пізнання, на думку правника, не входить до процесу доказування, і його резуль­тати мають лише допоміжне, орієнтовне значення, а доказування, крім пізнання, містить у собі й інші види діяльності— посвідчувальну й обґрунтувальну¹.

Окремі автори вважають, що доказування не є пізнавальною діяль­ністю^{[488] [489].}

А. А. Давлетов вказує, що та частина кримінально-проце- cy^-,a4b-^,Hθro пізнання, яка полягає в установленні фактів, повинна ви­значатися як доказування, а та, що у вивченні доказів, — як дослі­дження, і пропонує відмовитися від широкого розуміння терміна «до­казування» та замінити його поняттям «кримінально-процесуальне пі­знання»^{[490] [491]. На його думку, кримінально-процесуальне пізнання — «більш широке поняття, що вказує як на змістовну (кримінально-), так і на формальну (про^цесу^альну) сторони пізнавальної діяльності • 4}

в кримінальному судочинстві».

Слушну думку про співвідношення доказування й пізнання, яка поділяється нами, висловив М. М. Михеєнко. Він вважає, що пізнан­ня, результати якого мають юридичне значення, здійснюється лише в процесуальній формі. Тому, коли мова йде про гносеологічну сут­ність кримінально-процесуального доказування як особливий різно­вид пізнання дійсності, слід ставити знак рівності між доказуванням і пізнанням. Непроцесуальна ж пізнавальна діяльність, що передує кримінально-процесуальному доказуванню або супроводжує його, як зазначає автор, виходить за межі кримінального процесу, а тому не має правового значення¹. Проте непроцесуальна пізнавальна діяль­ність, на наш погляд, має не просто важливе, а іноді й визначальне значення для вирішення кримінальної справи, оскільки вона створює відповідні передумови для швидкого й повного розкриття злочину засобами кримінального процесу. Так, наприклад, в процесі операти- вно-розшукового пізнання можна отримати дані про очевидців зло­чину, про місцезнаходження документів чи предметів, що були зна­ряддям злочину й зберегли на собі його сліди, про об’єкти злочинних посягань, а також місце знаходження грошей, інших цінностей, на­житих злочинним шляхом, а також про всі інші предмети, які є засо­бами виявлення злочину, встановлення обставин його вчинення й ви­явлення винних. У разі потреби ОРЗ мають спрямовуватися й на за­побігання знищенню слідів злочину та інших матеріальних предме­тів, документів, що є засобами його викриття. Тому суб’єкт, який ве­де кримінальний процес, виходячи з матеріалів справи, вирішує пи­тання про включення до кримінально-процесуального пізнання, що здійснюється у формі доказування, тих або інших фактичних даних, які пізнані ним у ході непроцесуальної пізнавальної діяльності, у то­му числі в ході дослідження матеріалів ОРД.

Дослідження точок зору на співвідношення пізнання й доказуван­ня у кримінальному процесі дає нам підстави для висновку, що це не тотожні поняття. Тому заслуговує на підтримку позиція авторів, які вважають, що кримінально-процесуальне пізнання ширше за кримі­нально-процесуальне доказування^{[492] [493], оскільки пізнання в кримінально­му процесі як процес отримання знань уповноваженим суб’єктом, окрім доказування, може бути здійснено й в інший спосіб, наприклад, ознайомлення слідчого з довідковою літературою, бесіди з очевидцями події злочину чи з особами, які можуть охарактеризувати свідка, поте­рпілого, обвинуваченого, отримання консультації у фахівця тощо, як­що отримані у такий спосіб дані не включені до доказування у кримі­нальному процесі.}

У зв’язку із зазначеним заслуговує критичного осмислення і допо­внення позиція тих вчених, які вважають, що на стадії порушення провадження у кримінальній справі здійснюється кримінально-про- це^су^аль^не доказування¹ і що дані, за допомогою яких воно здійс­нюється, є доказами^{[494] [495], а також тих, які вважають, що кримінально- процесуальне доказування на стадії порушення провадження у кримі­нальній справі не відбувається[496] або що таке доказування має лише ло­гічний характер.}

Виходячи з гносеологічної природи доказування, можемо зробити висновок, що доказування має місце на всіх стадіях кримінального процесу, в тому числі й на стадії порушення провадження у криміна­льній справі і є кримінально-процесуальним доказуванням, оскільки здійснюється в сфері кримінально-процесуальної діяльності. Доказу­вання на стадії порушення провадження у кримінальній справі має свої засоби отримання доказів у кримінальному процесі, а саме: шля­хом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК України) тощо.

Отримані у такий спосіб дані (інформація) є також доказами у кримінальному процесі. Цими доказами на цій стадії доказуються (доводяться) певні обставини у кримінальному процесі. Ними обґрун­товуються рішення про порушення провадження у кримінальній справі, про відмову у такому порушені, про запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено провадження у кримінальній справі тощо.

Докази на цій стадії кримінального процесу відрізняються від тих доказів, які визнаються такими після порушення провадження у кри­мінальній справі, перш за все, за процесуальною формою та джерела­ми їх отримання. Такий висновок слідує із порівняльного аналізу час­тин 4 і 5 ст. 97 та ст. 65, 66 КПК України. При цьому слід звернути увагу на те, що у ч. 1 ст. 65 КПК України говориться про «докази у кримінальній справі», а не про докази у кримінальному процесі.

Отже, зазначені види кримінально-процесуального доказування суттєво відрізняються один від одного за метою, засобами і формами та результатами. На стадії досудового розслідування кримінальної справи та на судових стадіях кримінального процесу метою доказу­вання є обґрунтування рішень кримінально-процесуальними доказами у кримінальній справі, які визначені ст. 65 КПК України, про встанов­лення наявності чи відсутності суспільно небезпечного діяння (злочи­ну), винності особи, яка його вчинила, та інших обставин, що мають значення для справи. Суб’єкти доказування на цих стадіях процесу, яке здійснюється у чітко визначеній процесуальній формі, оперують виключно доказами, визначеними ст. 65 КПК України, а тому резуль­тати такого пізнання повинні мати вірогідний характер, хоча на прак­тиці цього не завжди вдається досягти.

Що ж до стадії порушення провадження у кримінальній справі, то її метою є встановлення достатніх даних, які вказують на наявність чи відсутність ознак злочину. Такі «достатні дані» (докази) отримуються в ході пізнавальної діяльності, що за своїм характером є також кримі­нально-процесуальним доказуванням, яке характеризується наявністю більш спрощеної процесуальної форми.

Виходячи з гносеології та логіки, а також з урахуванням поло­жень статей 97, 65 і 66 КПК України, такі «достатні дані» за спосо­бом та формою їх отримання є неоднорідними: одні з них визнаються доказами на подальших стадіях процесу за загальними правилами їх оцінки, передбаченими ст. 67 КПК України (протокол огляду місця події (ст. 190 КПК), протокол огляду і виїмки кореспонденції та до­слідження інформації, знятої з каналів зв’язку (ст. 187^і КПК)), інші (пояснення, витребувані документи (ч. 4 ст. 97 КПК), матеріали ОРД, в тому числі й отримані згідно з ч. 5 ст. 97 КПК) можуть стати дока­зами на подальших стадіях процесу лише відповідно до встановлено­го порядку для кожного виду доказів, передбачених ч. 2 ст. 65 КПК. На стадії порушення провадження у кримінальній справі доказування є не лише логічною діяльністю, яка характерна для будь-якого дока­зування, а й предметно-практичною, що спрямована на отримання «достатніх даних», які по суті є доказами (аргументами), що форму­ють підстави для прийняття відповідного рішення на цій стадії про­цесу. Звідси випливає необхідність диференціації як самого процесу кримінально-процесуального доказування, поняття доказів у кримі­нальному процесі, так і видів кримінально-процесуальних доказів, залежно від стадії процесу. Доказування як в ОРД, так і в криміналь­ному процесі на всіх його стадіях має пізнавально-практичній і по­свідчу вальний характер.

Аналіз наведених наукових джерел з філософії, логіки, криміналь­ного процесу, криміналістики та ОРД дає підстави для висновку, що процес пізнання в будь-яких видах діяльності, в тому числі й в ОРД та кримінальному процесі, універсальний, як універсальні об’єктивні закони гносеології, що лежать у його основі. Як і в будь-яких сферах діяльності, воно включає не лише отримання знань, а й їх обґрунту­вання як для себе, так і для передачі іншим. У кожній зі сфер діяль­ності є своя встановлена форма обґрунтування отриманих у ході пі­знання знань. Характер пізнання в ОРД та кримінальному судочинстві, що здійснюється у формі доказування, полягає в тому, що кожне з них має встановлену форму, яка відповідає специфіці цих видів діяльності й залежить від певної їх стадії. Для оперативно-розшукового пізнання така форма встановлена Законом про ОРД та відомчими нормативно- правовим актами, а для кримінально-процесуального — кримінально- процесуальним законом. Встановлені форми отримання знань про об­ставини злочину та їх обґрунтування забезпечують досягнення вста­новленої мети ОРД та кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальне й оперативно-розшукове доказування як специфічний процес пізнання, що обумовлюється специфікою сфе­ри застосування, є процесом отримання знання із знання, із знання для себе — знання для інших, являє собою опосередковане пізнання. Доказування в ОРД та кримінальному процесі як нерозривна єдність пізнавально-практичної і логічної діяльності, що оперує вже готовими поняттями, є формами відповідно оперативно-розшукового та кримі­нально-процесуального пізнанням.

Доказування як суто логічна діяльність є структурним елементом пізнання (доказування) в ОРД та кримінальному процесі. Теза, аргумен­ти, демонстрація як філософські категорії повною мірою властиві дока­зуванню в ОРД та кримінальному процесі. Як теза в ОРД та криміналь- ному процесі є обставини, що підлягають доказуванню, а аргументами, доводами доказування— відповідно оперативно-розшукові та кримі­нально-процесуальні докази, що служать засобами доказування фактів.

Демонстрація доказування виражається в обґрунтованості й умо­тивованості рішень в ОРД та кримінальному процесі. Тому загальна принципова формула процесуального пізнання (а це повною мірою стосується і пізнання в ОРД. — М. П ), як слушно зазначає А. А. Дав- летов, — «установлення обставин справи за допомогою доказів», — містить у собі й формулу доказування: «обґрунтування обставин спра­ви (тез) за допомогою доказів (аргументів)»¹. Виходячи із зазначеного, можемо зробити висновок, що оперативно-розшукове і кримінально- процесуальне пізнання— це пізнання з указівкою на сферу його за­стосування, яка обумовлює їх специфіку.

Вирішальне значення для з’ясування змісту пізнання в ОРД та кримінальному процесі, визначення співвідношення пізнання й дока­зування в кримінальному процесі, а також визначення єдності та від­мінності пізнання в ОРД та кримінальному процесі, на наш погляд, має аналіз структурних елементів пізнання в цих видах діяльності, що дозволяє визначити характер існуючих між ними зв’язків і утворену ними цілісну систему.

Процес пізнання суб’єктами, що провадять ОРД та кримінальний процес, здійснюється в результаті їх взаємодії з об’єктом пізнання. У зв’язку з цим постає необхідність визначення об’єкта пізнання як одного зі структурних його елементів, що відіграє важливу роль у за­безпеченні предметності, цілеспрямованості, конкретності пізнаваль­них заходів відповідно підрозділу, що здійснює ОРД, органу дізнання, слідчого, прокурора й суду, упорядкування провадження в оператив- но-розшуковій і кримінальній справах, встановлення напрямку і меж оперативно-розшукового документування та кримінально-процесуаль­ного доказування, що сприятиме ефективності застосування сил та за­собів ОРД, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, забезпеченню прав та законних інтересів осіб, що потрапляють до сфери ОРД та кримінального процесу.

Виходячи із загальнофілософського розуміння об’єкта^{[497] [498], об’єктами пізнання в ОРД і кримінальному процесі є те, на що спрямована пізнавальна діяльність їх суб’єктів, — частина об’єктивної дійсності, яка увійшла до сфери їх пізнавальної діяльності на підставі сформу­льованої мети пізнання при реалізації завдань на її досягнення.}

Вибір об’єкта пізнання в будь-яких сферах діяльності не є довіль­ним. Для суб’єктів кримінального процесу він заданий у кримінальних і кримінально-процесуальних нормах, а для суб’єктів ОРД, окрім цих норм, ще й у нормах Закону про ОРД та відомчих нормативно-право­вих актах, які спрямовують їх на конкретизацію об’єкта пізнання.

Оскільки ОРД і кримінальний процес як складні цілісні діяльніс- ні системи, що включають відповідні організаційно-правові форми (види проваджень), стадії, етапи, операції, заходи, дії тощо, кожна з яких у свою чергу може мати свій конкретний об’єкт спрямування, що збігається із загальним об’єктом лише в кінцевому підсумку, то і в ОРД, і в кримінальному процесі слід виділяти загальний об’єкт пі­знання, на що спрямована вся пізнавальна діяльність їх суб’єктів, а та­кож окремі (спеціальні) об’єкти — те, на що спрямована конкретна пі­знавальна діяльність суб’єкта пізнання при виконанні відповідно кон­кретної оперативно-розшукової дії, ОРЗ, оперативно-розшукової опе­рації або процесуальної дії тощо.

Слід зазначити, що загальний об’єкт пізнання для ОРД і криміна­льного процесу в законі не вказаний, проте його можна вивести із ме­ти та завдань ОРД і кримінального процесу, а також з інших норм, які визначають відповідно напрямок діяльності ОРД і кримінального про­цесу. Окрім того, для ОРД об’єкт пізнання конкретизований також ві­домчими нормативно-правовими актами. Щодо спеціальних об’єктів пізнання в ОРД та кримінальному процесі, то вони визначаються як нормативно — оскільки мета та завдання відповідних стадій чи прова­джень, дій та заходів закріплена в законі чи інших відомчих правових актах, — так і конкретною оперативною чи слідчою ситуацією, що складаються відповідно в оперативно-розшуковій чи кримінальній справах.

У теорії ОРД об’єктом пізнання ОРД визнаються або «злочин і все, що з ним пов’язано, йому передує і його супроводжує»¹, або «обставини, що пов’язані з минулою злочинною подією та з підготов- люваними злочинами»^{[499] [500].}

На нашу думку, висловлені точки зору на об’єкт пізнання в ОРД потребують критичного аналізу. По-перше, визначені авторами об’єкти пізнання в ОРД не повністю відповідають змісту ОРД, оскіль­ки загальний об’єкт пізнання ними невиправдано зводиться лише до конкретного злочину чи до його певних елементів. По-друге, перша точка зору на загальний об’єкт пізнання, з нашого погляду, потребує конкретизації, оскільки вона надає суб’єктам пізнання можливість ви­значення його меж на власний розсуд, а, як свідчить аналіз практики, відсутність нормативно закріпленого об’єкта пізнання в ОРД нерідко призводить до того, що пізнавально-розшукові заходи не мають чітко визначеного цілеспрямованого, предметного й послідовного характе­ру, що негативно позначається на оперативно-розшуковому докумен­туванні обставин вчиненого чи підготовлюваного злочину, якості отриманих матеріалів ОРД та можливості їх використання в кримі­нальному процесі відповідно до визначених законом напрямів. Нечіт­кість визначення об’єкта пізнання в ОРД може спричинити ситуацію, коли у ході оперативно-розшукового документування оперативні пра­цівники, з одного боку, нерідко намагаються задокументувати обста­вини, що не мають відношення до предмета доказування у криміналь­ній справі і навіть не можуть бути використані в організаційно- тактичних цілях у ході досудового слідства, а з другого — не піддають документуванню ті обставини, які безпосередньо стосуються предмета доказування у кримінальній справі чи можуть бути використані в ор­ганізаційно-тактичних цілях у ході досудового розслідування кримі­нальної справи. Друга точка зору, на нашу думку, неповно визначає об’єкт пізнання в ОРД, зводячи його лише до об’єктивної сторони злочину, яка охоплює лише стадії закінчення й приготування, що не відповідає сутності його об’єкта.

Враховуючи специфіку ОРД, яка спрямована на пошук^[501] і фіксацію фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, що мі­стять ознаки конкретного злочину на стадіях його приготування, зама­ху, вчинення та закінчення, й імовірних злочинів, і виходячи з аналізу та оцінки оперативної обстановки на конкретних ділянках (об’єктах, напрямках) оперативно-розшукового забезпечення, в ОРД можна ви­ділити загальний об’єкт та окремі (спеціальні) об’єкти пізнання.

Загальним об’єктом пізнання в ОРД є оперативна обстановка, а спеціальними— обставини підготовлюваних, тих, що вчиняються, та вчинених злочинів, визначені у статтях 64 і 23 КПК України та кон­кретизовані у відповідних гіпотезах норм Загальної та Особливої час­тин KK України, а саме: подія злочину (час, місце, спосіб та інші об­ставини вчинення злочину); винність обвинуваченого у вчиненні зло­чину й мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинувачено­го, пом’якшують чи обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціо­нарне лікування потерпілого від злочинного діяння; причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, а також обставини, що сприяють їх встановленню.

Виходячи з того, що пов’язані зі злочином обставини, які пізнані в ході ОРД та закріплені в матеріалах ОРД, можуть бути реалізовані в кримінальному процесі, як правило, лише шляхом легалізації¹, то ^{[502] [503] [504] і способи легалізації також є спеціальним і обов’язковим об’єктом пі­знання в ОРД, що має визначальне значення для підрозділів, які здійс­нюють ОРД, при використанні матеріалів ОРД у кримінальному про­цесі. Окрім того, окремим об’єктом пізнання в ОРД можуть бути об­ставини, що сприяють встановленню обставин, передбачених статтями 64 і 23 КПК України. Більш докладно окремі об’єкти пізнання в ОРД визначені у відомчих нормативно-правових актах. Так, наприклад, об’єктом пізнання підрозділів по боротьбі з організованою злочинніс­тю і корупцією СБ України є: злочинна діяльність організованих угру­повань; їх корумповані зв’язки з державними службовцями та посадо­вими особами у владно-управлінських, правоохоронних, контролюю­чих органах та військових формуваннях України; легалізація (відми­вання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шля­хом; причини та умови, що сприяють корупції і організованій злочин­ності; контрабандна діяльність на каналі зовнішньоекономічних зв’язків, зокрема, з боку злочинних угруповань, у тому числі міжнаро­дних, метою яких є переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних та ку­льтурних цінностей, сильнодіючих отруйних, радіоактивних та вибу­хових речовин, зброї і боєприпасів, стратегічно важливих сировинних товарів; злочинна діяльності в Україні закордонних наркосиндикатів та організованих наркоугруповань; корупція в органах державної вла­ди. Об’єктом пізнання справи оперативної розробки є: дані, що стали підставою для її заведення, ознаки готування або вчинення злочину в діях особи, що розробляється; ступінь суспільної небезпеки у діях об’єктів оперативної розробки, рівень завданої шкоди інтересам дер­жавної безпеки України; факти, які підтверджують або спростовують початкові підозри, обставини, які виключають притягнення об’єктів розробки до кримінальної відповідальності; механізми і причини вчи­нення злочинів проти держави та умови, що сприяють вчиненню зло­чинних дій; особи, що розробляються, та їх злочинні зв’язки, мотиви вчинення протиправних діянь; можливості залучення особи, у разі по­треби, до конфіденційного співробітництва з органами Служби безпе­ки України; об’єктом пізнання зняття інформації з каналів зв’язку (п. 9 Закону про ОРД) є переговори окремих осіб, що ведуться по лініях зв’язку з використанням телефонів та інших пристроїв, тощо.}

Зміст об’єкта пізнання у кримінальному процесі правознавцями також розуміється неоднаково. Аналіз наукових праць, присвячених цій проблемі, дає підстави для висновку про те, що його зміст у ціло­му залежить від розуміння тими чи іншими авторами співвідношення пізнання й доказування в кримінальному процесі, а також їх змісту. Науковці, які ототожнюють поняття пізнання й доказування, вважа­ють, що об’єкт пізнання в кримінальному процесі збігається з пред­метом доказування¹. Так, Ю. М. Грошевий предмет доказування у кримінальній справі визначає як об’єктивоване знання законодавця про ті необхідні фрагменти реальної дійсності, без установлення яких неможливе досягнення соціальних цілей і завдань правосуддя у конк­ретній кримінальній справі. «Набір» фактів, що входять до предмета доказування, і є, на його думку, об’єктом судового пізнання, що обу­мовлений цілями й завданнями правосуддя, обов’язком установлення в кожній справі об’єктивної істини^{[505] [506]. Проте він вважає, що визначення предмета доказування в ст. 64 чинного КПК України є неповним і пропонує доповнити її вказівкою на необхідність доказування об­ставин, що виключають злочинність та караність діяння; обставин, що можуть викликати звільнення від кримінальної відповідальності та покарання; обставин, що впливають на правильність оцінки даних, які мають значення для визначення допустимості та вірогідності до­казів[507] [508].}

Науковці, які вважають, що пізнання й доказування у криміналь­ній справі не тотожні, по-різному визначають їх об’єкти. При цьому висловлюють найрізноманітніші погляди на їх зміст.

В. С. Зеленецький вважає, що об’єктом пізнання у кримінальній справі є сукупність обставин, явищ та процесів, істинне пізнання яких визначає всебічне й повне, законне й обґрунтоване вирішення завдань кримінального процесу, виконання ним свого соціального призначен- ня, і включає до ного змісту: злочин, причини и умови, які йому сприяли, обставини, які впливають на ступінь і характер відповідаль­ності обвинуваченого, законність і обґрунтованість діяльності, яка пе­редувала пізнанню, та її результатів. Під предметом пізнання вчений розуміє сукупність обставин, що інкримінуються конкретній особі¹.

У більш пізній роботі В. С. Зеленець кий висловив думку, що в кримінальному процесі існує загальний (генеральний) об’єкт пі­знання як цілісне утворення, що складається з семи окремих відносно самостійних об’єктів: 1) кримінально-правового; 2) кримінологічно­го; 3) процесуального; 4) інформаційного; 5) діяльнісно-практичного; 6) гностичного; 7) психологічного, які перебувають між собою у вза­ємозв’язку^{[509] [510].}

А. А. Давлетов визначає об’єкт кримінально-процесуального пі­знання як сукупність двох компонентів: злочинної події та пов’язаних з нею обставин і слідів, що відбилися і збереглися до моменту розслі­дування злочину, які співвідносяться між собою як мета та засоби^[511].

Аналіз висловлених точок зору на об’єкт пізнання в кримінально­му процесі, а також норм кримінально-процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що об’єкти пізнання на кожній ста­дії кримінального процесу повністю не збігаються, а мають свою спе­цифіку, що визначається завданнями цих стадій. Виходячи з цього, можна погодитися з Ю. М. Грошевим, що об’єктом судового пізнання є «набір» фактів, які входять до предмета доказування, обумовлений цілями й завданнями правосуддя, обов’язком установлення в кожній справі об’єктивної істини^[512]. Це положення набуває ще більшої ак­туальності в судових стадіях в умовах розширення змагальних засад кримінального процесу й посилення арбітрального методу вирішення кримінальної справи у суді. Проте для стадій порушення проваджен­ня у кримінальній справі чи досудового розслідування об’єкт пізнан­ня значно ширший, тому його неправомірно зводити лише до «набо­ру фактів, що входять до предмета доказування у кримінальній спра­ві», оскільки для встановлення таких фактів органам досудового

розслідування доводиться пізнавати й ті обставини, що сприяють встановленню зазначених фактів.

Виходячи з цього, на наш погляд, найбільш повно й точно визна­чив об’єкт пізнання у кримінальній справі на стадіях досудового про­вадження І. М. Лузгін, який до його змісту відносить усі обставини, що характеризують злочин і підлягають доказуванню відповідно до вимог закону, доказові факти, що мають значення для визначення та­ктики слідства, розшуку винного, обставини, знання яких дозволяє слідчому в необхідних випадках впливати на обвинуваченого, вноси­ти пропозиції по усуненню причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, дані, що характеризують експерта, фахівця й дозволяють вирішити питання про можливість і доцільність використання цих осіб для виконання експертного дослідження чи участі у проведенні слідчих дій, обставини, що дозволяють знайти й оцінити доказ, дія­льність органів дізнання, інших слідчих, представників громадськос­ті, що визначається як сукупність обставин, явищ і процесів, істинне й достовірне пізнання яких визначає правильне вирішення криміна­льної справи¹. Таким чином, об’єктом пізнання є не лише факти реа­льної дійсності, що підлягають встановленню у кримінальній справі відповідно до статей 64, 23 КПК України, а й ті, що використовують­ся суб’єктами кримінального процесу в тактично-організаційних ці­лях при застосуванні засобів пізнання для їх встановлення.

Поряд з об’єктами пізнання в ОРД та кримінальному процесі та­кож слід виділяти й предмет пізнання. Виходячи з філософського ро­зуміння предмета пізнання^{[513] [514], предмет пізнання в ОРД та кримінально­му процесі — це зафіксовані в досвіді суб’єктів відповідно ОРД і кри­мінального процесу та включені до їх практичної діяльності сторони, властивості й відносини об’єктів, що досліджуються з певною метою в даних умовах та обставинах.}

Завданням пізнання в ОРД та кримінальному процесі є всебічне дослідження їх об’єкта з метою отримання істинних знань про нього для обґрунтування відповідних рішень в оперативно-розшуковій чи кримінальній справі.

Позитивний результат пізнавальної діяльності в ОРД та криміна­льному процесі визначається тим, які засоби пізнання застосовуються при цьому. У філософській літературі як засоби пізнання визначають­ся відповідні предмети-посередники, що утворюються, конструюють­ся в ході пізнавальної діяльності і якими оперують з метою отримання й обґрунтування знання про той чи інший об’єкт. Саме за їх допомо­гою суб’єктові пізнання вдається взаємодіяти з об’єктом і тим самим пізнавати його. Тому утворювані в процесі пізнання предмети- посередники є не чим іншим, як засобами пізнання¹. Виходячи із за­значеного, під засобами пізнання в ОРД та кримінальному процесі на­ми розуміється все те, за допомогою чого воно здійснюється, отриму­ються певні знання як результат пізнання.

Звертає на себе увагу те, що в близькому за своїм змістом до ОРД кримінальному процесі, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених пізнанню в цій сфері діяльності^{[515] [516], окремо питання засобів пізнання всебічно не досліджувалося. Однією з причин цього, на наш погляд, є те, що в теорії доказового права до цього часу немає єдності думок щодо понять доказу, доказування, а також їх змісту та структури. Окрім того, багатьма процесуалістами пізнання ототожню­ється з доказуванням, у якому засіб доказування розглядається як його структурний елемент[517]. Однак правники дотепер не дійшли єдиної ду­мки щодо визначення самого поняття та змісту засобу доказування.}

Докладний аналіз поглядів на цю проблему зробив Ю. М. Грошевий¹, а тому обмежимося лише переліком, з нашого погляду, найголовніших з них, які можуть бути використані при визначенні засобів пізнання в ОРД, та зробимо окремі доповнення до нього.

У процесуальній літературі засобами доказування називаються джерела доказів^{[518] [519], фактичні дані[520], докази[521]. Терміном «засіб доказу­вання» охоплюється як джерело, так і фактичні дані[522], ставиться знак рівності між засобами доказування і джерелами доказів, передбаче­ними ч. 2 ст. 65 КПК України[523], використовуються рівною мірою і той, і інший терміни[524], ототожнюються поняття «засоби доказування» й «види доказів», вичерпний перелік яких дається в ч. 2 ст. 65 КПК України[525]. Слід зауважити, що в теорії доказового права різний зміст вкладається і в такі поняття, як «джерело доказів» та «фактичні да­ні»[526]. Ф. Н. Фаткуллін вважає, що термін «засоби процесуального до­казування» повинен застосовуватися для позначення багатогранного поняття, котре охоплює як фактичні дані, що використовуються в процесі доказування, так і ті форми й засоби, за допомогою яких ці дані стають надбанням прокурора, суду та органів попереднього роз­слідування1.}

Слушною, на наш погляд, є думка Г. Ф. Горського, Л. Д. Кокорева та П. С. Елькінд, які, конструюючи систему кримінально-процесуаль­ного доказування, включають до неї як структурне утворення засоби доказування, підрозділяючи їх на дві групи. До першої групи автори ві­дносять фактичні дані, які використовуються в процесі доказування і містяться в передбачених законом джерелах. До другої — способи оде­ржання, перевірки та використання доказів у кримінальному судочин­стві (слідчі та судові дії)^{[527] [528]. Ця думка поділяється і Ю. М. Грошевим[529].}

Підтримуючи зазначену позицію, 3. 3. Зінатуллін дещо уточнює її, вказуючи, що знання про обставини і факти, які підлягають установ­ленню в кримінальній справі, здобуваються лише шляхом криміналь­но-процесуального доказування, за допомогою певних процесуальних засобів, зібраних у передбаченій законом кримінально-процесуальній формі, а саме за допомогою доказів, отриманих із вказаних у ч. 2 ст. 65 КПК джерел, у результаті проведення передбачених ст. 66 КПК про­цесуальних дій. Узяті разом вони утворюють таке багатогранне понят­тя, як «засіб кримінально-процесуального доказування». У повній від­повідності зі своїм змістовним значенням, — пише автор, — засобами кримінально-процесуального доказування є як фактичні дані (докази), що використовуються в ході такої діяльності, так і ті форми, в які вони утілені (джерела доказів), і способи, за допомогою яких такі дані ста­ють надбанням органів слідства, прокуратури й суду^[530].

Таким чином, виходячи із широкого розуміння засобу доказуван­ня як всього того, за допомогою чого воно здійснюється, такими за­собами є: фактичні дані, що мають своїм призначенням бути доказо­вою основою висновків і рішень у кримінальній справі, виступають як інформаційна основа фактів і обставин, що входять до предмета доказування; їхні джерела як носії і відповідна форма передачі дока­зової інформації у кримінальній справі (доказів); способи отримання і використання доказів та їх процесуальні дії. Кожний з названих за­собів кримінально-процесуального доказування має свій зміст, про­цесуальну форму і призначення. Разом з цим вони тісно пов’язані між собою. Так, наприклад, докази, як і фактичні дані, не можуть існува­ти поза визначеними джерелами, а ці джерела, так само як і фактичні дані, що містяться в них, у свою чергу, можуть бути отримані лише за допомогою визначених законом способів (ст. 66 КПК). Зводити засо­би доказування лише до доказів¹, на наш погляд, можна лише в тому випадку, коли під доказуванням розуміється тільки логічна діяль­ність, що не відповідає засадам доказового права в кримінальному процесі^{[531] [532].}

Оскільки пізнання і доказування в кримінальному процесі збіга­ються як ціле і частина, то засоби доказування є також і засобами пі­знання. Окрім того, засобами пізнання в кримінальному процесі є пре- юдиції, презумпції, загальновідомі факти, що включені в процес дока­зування у кримінальній справі. Виходячи з широкого розуміння засобу пізнання в кримінальному процесі, ними також є ОРД, матеріали ОРД та інші дані і способи їх отримання, що здійснені як процесуальним шляхом (відбиранням пояснень, витребуванням документів відповід­но до ч. 4 ст. 97 КПК), так і позапроцесуальним шляхом, наприклад, у ході розшукової діяльності слідчого тощо.

ОРД як окремий самостійний вид пізнавальної діяльності має свої власні засоби пізнання, які суттєво відрізняються від засобів пі­знання у кримінальному процесі. Виходячи з етимологічного, філо­софського та правового визначення поняття засобу^[533], вважаємо, що засобами пізнання в ОРД є оперативно-розшукова інформація, що мі­ститься в матеріалах ОРД, самі матеріали ОРД як форма і носій цієї інформації, ОРЗ, за допомогою яких отримується така інформація, а також все те, що слугує досягненню мети ОРД і отриманню її ре­зультатів, що не заборонені законом і за допомогою яких може бути пізнаний об’єкт ОРД¹.

Специфіка засобів пізнання в ОРД полягає в тому, що їм у пере­важній більшості притаманна конспіративність, конфіденційність і відсутність жорстких форм регламентування, на що зверталася увага ще дореволюційними вченими. Так, відомий правознавець того часу П. І. Попов слушно зазначав, що «чим менше обрядності, чим більше простоти, тим скоріше ці дії досягають своєї мети»^{[534] [535]. Тому вважаємо необгрунтованими й такими, що не відповідають сутності ОРД і вітчи­зняному (змішаному) кримінальному процесу[536], пропозиції окремих авторів надати оперативно-розшуковим засобам пізнання жорсткої процесуальної форми[537] [538]. Прагнення, щоб оперативні працівники в про­цесі ОРД діяли в настільки ж тісних процесуальних рамках, що й ор­гани розслідування та суд, як справедливо зазначає О. І. Трусов, «явно несумісне з вирішенням практичних завдань своєчасного виявлення и розкриття злочинів». З нашого погляду, в ході правового регулю- вання цих засобів слід користуватися лише «загальними дозволами» та «загальними заборонами»[539]. Оперативно-розшукові засоби пізнання не повинні бути обтяжені жодними формальностями, за винятком тих засобів, які обмежують конституційні права та свободи людини, однак і для них слід встановити лише такі процедури обмеження, які, з одно­го боку, забезпечили б дотримання прав та свобод людини, а з друго­го — не розкривали б детально сутність, форми та методи таких засо­бів, оскільки формалізація оперативно-розшукових засобів пізнання завадить їх оперативності й маневреності, що негативно позначиться на результативності не лише ОРД, а й кримінального процесу. Врахо­вуючи, що форми й методи ОРД становлять державну таємницю, їх докладна законодавча регламентація в принципі неможлива1.}

Як свідчить зарубіжний досвід, велике значення для виявлення й розкриття злочинів мають так звані «нетрадиційні засоби пізнання»: знання, отримані за допомогою ясновидців, екстрасенсів, лай-детек- торів, астрологів тощо^{[540] [541]. Проте у правовій літературі висловлюється неоднозначне ставлення до цієї проблеми. Так, О. М. Ларін виступає з різкою критикою цих засобів виявлення та розкриття злочинів, вва­жаючи їх «ненауковими, шарлатанськими, такими, що спричиняють пряме порушення закону й менш за все відповідають завданням кри­мінального процесу»[542]. Подібної думки дотримуються й інші вчені[543].}

Допускаючи можливість використання таких засобів у німецькому кримінальному процесі, в сучасному посібнику з криміналістики став­лення до них формулюється у такий спосіб: «Виявляючи максимальну обережність, у деяких випадках не можна зовсім виключити того, що висловлення чи пророкування ясновидців точні... що це досить надійні для потреб криміналістики пізнавальні засоби»^[544].

Окремі науковці висловлюються за необхідність застосування по­ліграфа та інших нетрадиційних засобів пізнання у діяльності правоо­хоронних органів^[545]. У цілому підтримуючи цю позицію, вважаємо, що інформація, одержувана з використанням можливостей осіб, які мають екстрасенсорні здібності, та за допомогою поліграфа, не може бути покладена в основу обґрунтування рішень у кримінальному процесі. Водночас вона може бути використана у кримінальному процесі в ор­ганізаційно-тактичних цілях.

В оперативно-розшуковому пізнанні, з нашої точки зору, не лише можуть, а й повинні використовуватися будь-які засоби пізнання, що не заборонені законом, в тому числі й так звані «нетрадиційні засоби», проте за умови, що вони отримані без порушення прав людини. Вико­ристання їх в ОРД є корисним і могло б значно зменшити застосуван­ня в цій сфері діяльності незаконних методів отримання матеріалів ОРД. Як і будь-яка оперативно-розшукова інформація, інформація, отримана від екстрасенса чи за допомогою поліграфа, повинна ретель­но зважуватися й перевірятися на предмет встановлення її достовірно­сті за допомогою інших заходів пізнання, встановлених в ОРД.

Отже, наявність сукупності засобів пізнання ОРД і кримінального процесу є важливою частиною їх «технології». Коло цих засобів, хара­ктер застосування та результативність зумовлені гносеологічною при­родою зазначених видів діяльності, метою та завданнями, що стоять перед їх суб’єктами, а також конкретними умовами й обставинами, в яких вони відбуваються.

Засіб пізнання у літературі, як нами вже зазначалося, називається ще прийомом, а тому С. А. Шейфер, досліджуючи пізнавальний ас­пект слідчих дій, на нашу думку, правомірно вказує пізнавальні при­йоми, що становлять їх зміст, визначають внутрішню структуру й пі­знавальні засади, а саме: спостереження, порівняння, вимірювання, моделювання, експеримент, опитування, описування. Ці ж прийоми, як слушно вказує автор, є методами пізнання, що широко застосову­ються як у наукових дослідженнях (де вони часом іменуються «фак- тофіксуючими»), так і в практичній діяльності, спрямованій на дослі­дження конкретних фактів¹.

В ОРД і кримінальному процесі можуть застосовуватися однакові методи пізнання, гносеологічна сутність яких залишається тою ж са­мою, оскільки, як зазначає P. С. Бєлкін, «методи пізнання істини як категорія гносеологічна не регламентуються законом, закон регламен­тує лише форму їхнього застосування»^{[546] [547]. Тому наявні відмінності між дослідженнями в ОРД та кримінальному процесі обумовлюють і ту специфіку, якої набувають загальні методи пізнання при їхньому за­стосуванні в ході виконання покладених на них завдань. Зрештою специфіка їх визначається формою застосування цих методів у процесі пізнання; правовим положенням їх суб’єктів, що застосовують методи пізнання; умовами пізнання істини в ході ОРД і кримінального проце­су; характером об’єктів пізнання в ОРД і кримінальному процесі; ха­рактером отриманих знань та їх закріпленням, що обумовлює застосу­вання відповідних ОРЗ та слідчих дій.}

Якщо коло суб’єктів кримінально-процесуального пізнання та їх процесуальний статус чітко визначені КПК України, то коло суб’єктів оперативно-розшукового пізнання та їх правовий статус такого визна­чення ані на рівні законодавства, ані на рівні відомчих підзаконних нормативно-правових актів не одержали. Основним суб’єктом опера­тивно-розшукового пізнання є оперативний працівник, що веде опера- тивно-розшукову справу й наділений владними повноваженнями для прийняття відповідних рішень по застосуванню пізнавальних операти- вно-розшукових засобів. Суб’єктом оперативно-розшукового пізнання є й керівник оперативного підрозділу, що здійснює керівництво та ко­нтроль за пізнавальною діяльністю у конкретній оперативно-розшуко- вій справі. Слід віднести до суб’єктів пізнання в ОРД і негласних шта­тних оперативних працівників підрозділів оперативного документу­вання, оперативно-технічних підрозділів та ін., які також беруть участь у пізнавальному процесі ОРД при здійсненні відповідних ОРЗ, проте їх пізнавальна діяльність має свою специфіку, оскільки у біль­шості випадків їм не відома кінцева мета, завдання та кінцеві резуль­тати пізнання у відповідних оперативно-розшукових справах. Вони лише пізнають окремі епізоди та сторони злочинної діяльності об’єктів ОРД.

Не можна, на наш погляд, віднести до суб’єктів оперативно- розшукового пізнання осіб, що співробітничають з оперативно-розшу- ковими підрозділами на негласній добровільній конфіденційній осно­ві, оскільки вони Законом про ОРД та відомчими нормативними акта­ми не наділені владними повноваженнями у сфері ОРД на прийняття будь-яких рішень. Зазначені особи виконують лише доручення влад­ного суб’єкта ОРД, у тому числі й пізнавального характеру. Такі суб’єкти пізнання є засобом пізнання в ОРД.

Специфіка пізнання в ОРД полягає в тому, що, на відміну від пі­знання в кримінальному процесі, якому властивий лише ретроспек­тивний характер, (оскільки в основі діяльності органу дізнання й слі­дчого, прокурора та суду завжди лежить пізнання фактів, що мали мі­сце в минулому), оперативний працівник як суб’єкт пізнання може бути очевидцем злочину при його безпосередньому документуванні й навіть учасником його підготовки чи вчинення при впровадженні в злочинну групу й пізнавати його обставини як опосередковано, в то­му числі й ретроспективно, так і безпосередньо в момент його підго­товки та вчинення. Суб’єкти, що ведуть кримінальний процес, завжди пізнають обставини підготовки та вчинення злочину опосередковано. Для безпосереднього пізнання їм доступні лише його сліди.

Ретроспективне пізнання в ОРД та кримінальному процесі станов­лять три елементи: минулі факти¹, інформація про факти, знання про факти. Воно полягає в отриманні суб’єктом пізнання знання про ми­нулі факти завдяки наявній інформації про них і являє собою «проце­дуру опосередкованого вивідного отримання знань про минулі пред­мети на основі знання про існуючі або про інші минулі предмети»^{[548] [549].}

Пізнання в ОРД і в кримінальному процесі спрямоване на одер­жання вірогідного (достовірного) знання про обставини злочинної дія­льності, які є його результатом. З цього випливає, що від того, наскіль­ки повним буде це знання, настільки можна говорити про пізнання іс­тини в ОРД і кримінальному процесі, з якою у філософії тісно по­в’язані такі категорії, як «імовірність» і «вірогідність», що характери­зують ступінь її пізнання^{[550] [551].}

Істинність характеризує об’єктивний зміст знання, адекватність відбиття ним незалежної від суб’єкта пізнання дійсності. Істина може існувати як у формі доведеного, обґрунтованого знання, так і у вигляді гіпотези. Вірогідність визначає обґрунтованість цього знання, його до- 4 веденість.

Виходячи з філософського розуміння істини, вона є об’єктивною категорією і її зміст не змінюється залежно від її доведеності, тому слід погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що у судо­вій діяльності не слід змішувати істину з її обґрунтованістю доказа­ми¹. Однак достовірне знання, що є для нас істинним, може виявити­ся помилковим. Цей підхід не суперечить діалектиці, а передбачаєть­ся нею. Відмова від такої характеристики істини, як вірогідність, сві­дчить про те, що істина є або високим ступенем імовірності, або тим, у чому ми переконані. И те, й інше, безумовно, неприйнятно. Істи­на— наші знання, що відповідають об’єктивно існуючій дійсності. Елемент імовірності може бути присутнім лише у вірогідності як на­шому судженні про істинність знання^{[552] [553]. У зв’язку з цим не можна по­годитися з тими вченими, які вважають вірогідність синонімом істи­ни, що «її відтіняє, підкреслює її корінну відмінність від імовірнос­ті»[554]. Факти об’єктивної дійсності, як влучно вказував P. С. Бєлкін, — це «реальність, яка є незалежною від сприйняття її дослідником, від пізнання її, від проникнення в її сутність. Факт не може бути недо­стовірним, тому що вірогідність — це не властивість факту, а власти­вість знань про факт. Недостовірним буває припущення про факт... Відомості про існування чи неіснування факту бувають достовірними чи ймовірними, можливими... Нарешті, достовірним чи ймовірним може бути саме знання про факти, результати дослідження доказів»[555]. Таким чином, об’єктивний факт і знання про цей факт (будь-якого ступеня ймовірності) — не те саме[556]. Вчинений злочин, як і виявлені сліди про нього, — це факти об’єктивної дійсності, а закріплена в матеріалах ОРД чи процесуальних актах інформація про них (фактичні дані) — формалізовані знання про ці факти, які можуть бу­ти як відкритими, так і ймовірними. Виходячи з цього, заслуговує на підтримку позиція тих авторів, які вважають, що слідчий і суд вико­ристовують у процесі доказування не факти, що мали місце насправ­ді, а знання про ці факти (фактичні дані), тобто ту інформацію, що одержують із зазначених у законі джерел, тому що обставинами реаль­ної дійсності оперувати неможливо1.}

Установити об’єктивну істину в процесі досудового розслідуван­ня означає отримати, перевірити й оцінити всі докази, які б однозна­чно й у повній відповідності до обставин злочину підтверджували висновок, що обвинувачений його вчинив, а в ОРД — отримати дос­товірну інформацію, закріплену в матеріалах ОРД, яка б відповідала об’єктивним обставинам справи й могла бути використана як приво­ди та підстави до порушення кримінальної справи чи проведення слі­дчих дій, а в разі використання її в кримінальному процесі для отри­мання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі, підлягала б перевірці кримінально-процесуальними засобами.

Сутністю всієї діяльності як оперативного працівника, так і слід­чого є, в кінцевому підсумку, пізнання істини на підставі отриманих вірогідних знань відповідно в кожній конкретній оперативно- розшуковій чи кримінальній справі, які вони одержують поступово, крок за кроком, починаючи від висування версій і закінчуючи обґру­нтованими висновками у справі. Разом з цим знання оперативного працівника та слідчого не може зводитися лише до гносеологічного аспекту, воно має також і соціальний характер, який передбачає дос­лідження його в різних аспектах, а саме: соціологічному, логічному, психологічному й етичному, що є предметом окремого наукового аналізу.

Сутність пізнання в ОРД можна позначити терміном «оператив- но-розшукове пізнання дійсності», а кримінально-процесуального, як справедливо зазначає В. С. Зеленець кий, — «кримінально- процесуальне пізнання дійсності»^{[557] [558], що обумовлені відповідно метою та завданнями цих видів діяльності.}

Підсумовуючи викладене, можемо зробити висновок, що опера- тивно-розшукове пізнання — це діяльність уповноважених осіб, яка здійснюється за загальними законами гносеології відповідно до мети та завдань ОРД, у спосіб і формах, визначених законом та відомчими нормативно-правовими актами, шляхом проведення передбачених чи таких, що не заперечуються законодавством, гласних і негласних опе- ративно-розшукових заходів для отримання знань про фактичні дані та їх джерела, які, вказуючи на осіб, що замишляють, готують, вчиня­ють чи вчинили злочин, або на ознаки злочину, обставини та осіб, які мають до нього відношення й сприяють його розкриттю, можуть бути покладені в основу прийняття відповідних рішень¹.

Кримінально-процесуальне пізнання — це діяльність суб’єктів кримінального процесу, яка здійснюється за загальними законами гно­сеології у визначеній кримінально-процесуальним законом формі для отримання знань, які можуть бути покладені в основу прийняття від­повідних процесуальних рішень, спрямованих на реалізацію мети та завдань кримінального судочинства.

Отже, хоча ОРД і кримінальний процес спрямовані на пізнання злочину, на отримання фактичних даних про нього, яке здійснюється за загальними засадами гносеології, що зумовлює їх єдність, кожний з цих видів пізнавальної діяльності має свою специфіку, яка вказує на їх відмінність, що закономірно розширює пізнавальні можливості для всебічного й швидкого дослідження обставин злочину й сприяє ефек­тивності боротьби зі злочинністю та захисту прав і свобод людини.