§ 3. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності для прийняття рішень у кримінальному процесі

Використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі органами досудового розслідування є однією із форм взаємодії органів дізнан­ня, уповноважених на здійснення ОРД, та досудового слідства, що складається з чотирьох взаємозалежних практичних дій і логічних операцій: кримінально-правової, кримінально-процесуальної оцінки матеріалів ОРД і на їх основі встановлення відповідних даних, що є приводами та підставами для прийняття процесуальних рішень про порушення провадження у кримінальній справі; проведення слідчих дій з метою отримання доказів у кримінальній справі; застосування заходів примусу та забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; й обґрунтування цих рішень зазначе­ними даними.

Загальним у філософії, логіці та праві є те, що під оцінкою певно­го предмета, соціального явища, людської діяльності, поведінки розу­міють встановлення їх значення, відповідності їх певним правовим нормам та встановленим у суспільстві принципам моралі, ціннісних відносин між суб’єктом і об’єктом¹.

У теорії ОРД та КРД традиційно досліджується оцінка оператив­но-розшукової інформації, яка, про що нами вже зазначалося у попе­редніх розділах роботи, є змістом матеріалів ОРД. У наукових джере­лах та нормативних актах органів державної безпеки оцінка оператив­но-розшукової інформації традиційно розкривається як процес визна­чення їх якості та придатності для використання у вирішенні завдань по забезпеченню безпеки держави. Однак це визначення, як справед­ливо зазначає О. Ю. Шумилов, недостатньо повно відображає сутність оцінки, оскільки обмежується вказівкою лише на процес якості і не ві­дображає необхідність фіксації цього процесу^{[688] [689].}

В оперативно-розшуковій і контррозвідувальній теоріях прийнято вважати, що цінність оперативно-розшукової (контррозвідувальної) інформації складається із її основних властивостей, взятих у взає­мозв’язку, які є критеріями її оцінки: належності, значущості, достові­рності, повноти й своєчасності тощо¹.

Кримінально-правова оцінка матеріалів ОРД — це оцінка їх з точки зору кримінального права, що полягає у визначенні ступеню відповідності (невідповідності) ознак певного діяння (даних про злочин), які отримані в ході ОРД й зафіксовані в матеріалах ОРД, кримінально-правовій нормі, що встановлює ознаки конкретного складу злочину, тобто проведення процесу порівняння ознак зазна­ченого діяння з відповідними ознаками, що викладені в криміналь­ному законі.

Сутність кримінально-правової оцінки матеріалів ОРД полягає в єдності процесу встановлення ознак того чи іншого злочину (суку­пності злочинів) в діях певної особи та результату цього процесу — офіційного визнання та закріплення уповноваженими правоохорон­ними і судовими органами у відповідному юридичному акті (поста­новах органу дізнання й слідчого, обвинувальному висновку, вироку чи ухвалі).

Отже, єдине поняття кримінально-правової оцінки матеріалів ОРД можна розглядати в двох взаємозалежних й взаємообумовлених аспек­тах: як процес і як результат. Це дає підстави в теорії кримінального права неоднозначно ставитися до співвідношення кримінально- правової оцінки й кваліфікації злочину.

При цьому одні автори кримінально-правову оцінку ототожнюють з кваліфікацією злочину, вважаючи, що кваліфікувати злочин — озна­чає дати йому кримінально-правову оцінку, указати відповідну кримі­нально-правову норму, яка містить ознаки цього злочину^{[690] [691]}

На думку інших правників, кримінально-правова оцінка й квалі­фікація злочину не тотожні поняття, поняття кримінально-правової оцінки оперативно-розшукової інформації входить структурно до за­гального поняття кваліфікації злочину й є видовим відносно родового поняття кваліфікації злочину. Виходячи з цього, висловлюється дум­ка, що коли в процесі кваліфікації суспільно небезпечного діяння може відбуватися порівняння й встановлення відповідності його ознак ознакам якогось зі складу злочинів, передбачених криміналь­ним законом, то в ході кримінально-правової оцінки оперативно- розшукової інформації таке співвідношення свідомо обмежено.

На наш погляд, остання точка зору є непереконливою. Криміна­льно-правова оцінка матеріалів ОРД і кваліфікація злочину відобра­жають розумову діяльність уповноважених суб’єктів правозастосу- вання. Ця діяльність заснована на законах логіки і є процесом пізнан­ня, в якому існують два пізнавальних рівні — емпіричний та логіч­ний, що мають динамічний характер, є взаємозалежними і на практи­ці становлять нерозривну єдність. Щодо форми процесуального (про­цедурного) закріплення, то вона залежить не від кримінально- правової оцінки (кваліфікації) матеріалів ОРД, а від суб’єктів такої оцінки, певних стадій ОРД чи кримінального процесу.

З цього приводу Г. А. Левицький справедливо зазначав, що квалі­фікації злочину тільки на перший погляд властива статичність. Лише будучи закріпленою у судовому вироку, який набрав чинності, квалі­фікація злочину стає сталою^{[692] [693]. Проте це положення, на нашу думку, потребує уточнення, оскільки кваліфікація злочину може стати сталою й при прийнятті інших процесуальних рішень як у суді, так і в стадії досудового провадження, наприклад, про закриття кримінальної спра­ви за п. 8 ст. 6 КПК України тощо.}

Слушною в цьому контексті є думка В.

Кримінально-процесуальна оцінка матеріалів ОРД має похідний характер від їх кримінально-правової оцінки. Кримінально-проце­суальна оцінка матеріалів ОРД здійснюється залежно від мети їх ви­користання, визначеної ст. 10 Закону про ОРД та відповідними нор­мами КПК України. Виходячи з цього, уповноважений суб’єкт кримі­нального процесу (орган дізнання, слідчий та ін.) при оцінці матеріа­лів ОРД повинен їх оцінити з точки зору законності отримання під­розділом, що здійснює ОРД, законності їх надання відповідним опера- тивно-розшуковим підрозділом органу досудового розслідування для використання в кримінальному процесі та придатності (належності й допустимості) їх використання для прийняття відповідного процесу­ального рішення.

Оцінюючи законність отримання матеріалів ОРД оперативно-роз- шуковим підрозділом, порядку надання їх органу досудового розслі­дування, останній повинен встановити, чи уповноваженим суб’єктом ОРД проведений відповідний ОРЗ, чи отримані уповноваженою осо­бою або органом відповідні дозволи чи санкції на проведення ОРЗ; чи не порушені норми Закону та відомчих нормативних актів при прове­денні ОРЗ; чи повно задокументовано проведення ОРЗ та його резуль­тати, тощо; чи дотримані вимоги законодавства й нормативних актів щодо надання таких матеріалів уповноваженому суб’єкту для викори­стання у кримінальному процесі.

Кожний із визначених законодавством напрямів використання ма­теріалів ОРД в кримінальному процесі має специфіку кримінально- процесуальної оцінки таких матеріалів.

Так, для прийняття рішення про використання матеріалів ОРД як приводів і підстав до порушення провадження у кримінальній справі уповноважений суб’єкт кримінального процесу повинен встановити, чи містяться в матеріалах ОРД достатні дані (ч. 2 ст. 94 КПК), які вка­зують на наявність ознак злочину, а також чи проведені оперативно- розшуковим підрозділом відповідні ОРЗ на встановлення таких обста­вин, які виключають провадження у кримінальній справи (ст. 6 КПК).

Для прийняття рішення про використання матеріалів ОРД як при­водів і підстав проведення слідчих дій у них повинні бути зафіксовані дані про зміст підстав для проведення відповідної слідчої дії, а також дані, які вказують на можливість встановлення обставин предмета доказування у конкретній кримінальній справі, або інші обставини, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Зокрема, це відомості щодо характеру і місцезнаходження можливих джерел доказів, осіб, яким відомі обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи, а також щодо інших обставин, які дозволяють визначити обсяг і послідовність проведення слідчих дій, обрати найбільш ефективну тактику їх проведення та оптимальну ме­тодику розслідування конкретної кримінальної справи.

Для прийняття рішення про використання матеріалів ОРД як при­водів і підстав для прийняття рішення про застосування відповідних примусових заходів та заходів забезпечення безпеки учасників кримі­нального судочинства уповноважений суб’єкт кримінального процесу повинен встановити, чи містяться у них дані, які є змістом відповідних приводів та підстав.

Для використання фактичних даних, що отримані у ході ОРД, як доказів у кримінальному процесі вони повинні бути належним чином задокументовані у відповідних оперативно-розшукових документах, містити фактичні дані, які мають значення для встановлення обставин предмета доказування у справах відповідної категорії, давати змогу формувати відповідні види кримінально-процесуальних доказів, вка­зувати джерело отримання цих фактичних даних, а також відомості, які дають можливість перевірити засобами кримінального процесу до­кази, отримані на підставі матеріалів ОРД.

Таким чином, кримінально-процесуальна оцінка матеріалів ОРД являє собою встановлення уповноваженим суб’єктом кримінального процесу в зазначених матеріалах визначених кримінально-процесуаль­ним законом приводів та підстав для прийняття відповідних проце­суальних рішень у кримінальному процесі.

Сучасна вітчизняна кримінально-процесуальна доктрина, сприй­нявши міжнародні стандарти у сфері захисту прав людини, ґрунту­ється на положенні, що прийняття у кримінальних справах законних і обґрунтованих рішень є запорукою досягнення мети кримінального процесу. Однак, незважаючи на те, що матеріали ОРД використову­валися при прийнятті процесуальних рішень у понад 90 % криміна­льних справ, розслідуваних за останні 6 років органами дізнання та слідства СБ України, й у понад 85 % кримінальних справ окремих категорій, розслідуваних органами досудового розслідування інших відомств¹, їх роль як інформаційної основи в прийнятті таких рішень всебічно не досліджувалася, що є, на наш погляд, суттєвою прогали­ною в теорії кримінально-процесуального права, яка, як свідчить аналіз слідчої практики, негативно впливає на правозастосовний процес.

Так, наприклад, у кримінальній справі за обвинуваченням П. за ст. 70 ч. 2. KK України (в ред. 1960 р.) в обґрунтування рішення про проведення виїмки документів за місцем роботи підозрюваного були покладені лише матеріали ОРД — телефонна розмова П. з його роди­чем M., зі змісту якої лише ймовірно вбачалося, що зазначені докуме­нти можуть знаходитися в робочому сейфі П. Інших даних, які б підт­верджували цю інформацію, в органу дізнання не було. Проте такі ма­теріали особою, що проводила дізнання, були визнані «точними дани­ми», що передбачені ст. 178 КПК. У ході виїмки інформація, що міс­тилася в матеріалах ОРД, не знайшла свого підтвердження. У резуль­таті помилкового визначення уповноваженою особою матеріалів ОРД як «точних даних» для проведення виїмки були порушені права обви­нуваченого П.^{[695] [696]}

Інша ситуація склалася у кримінальній справі за обвинуваченням В. за ст. 331 KK України. Слідчий не знайшов «достатніх підстав» у матеріалах ОРД, у яких містилася інформація, отримана із зафік­сованої в ході ОРД телефонної розмови В. з його знайомим К. про на­міри обвинуваченого В. втекти від слідства в РФ, а також дані негласного обшуку його житла, які свідчили про те, що В. зібрав речі в дорогу. У результаті несвоєчасного прийняття рішення за матеріалами ОРД про обрання обвинуваченому В. запобіжного заходу — взяття під варту, він сховався від слідства, кримінальну справу довелося на три­валий час зупинити за п. 1 ст. 206 КПК України, що призвело до необ­грунтованого затягування досудового провадження у цій справі та її вирішення¹.

Отже, потребує науково-теоретичної розробки та законодавчого врегулювання використання матеріалів ОРД у прийнятті процесуаль­них рішень у кримінальній справі, що може бути здійснено через роз­криття питань про поняття та сутність кримінально-процесуального рішення як об’єкта обґрунтування у конкретній кримінальній справі, про види кримінально-процесуальних рішень, про поняття та природу обґрунтування процесуальних рішень, про значення розсуду при при­йнятті процесуальних рішень, про процес та етапи (стадії) обґрунту­вання процесуальних рішень.

Враховуючи, що зазначені питання тією чи іншою мірою дослі­джені в процесуальній літературі^{[697] [698], торкнемося їх лише в аспекті ви­значення ролі матеріалів ОРД як інформаційної основи у прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі.}

Процесуальні рішення, як слушно зазначає С. С. Алексеев, це — «головна, визначальна ланка правозастосовної діяльності»¹. За спра­ведливим твердженням П. А. Лупинської, результати процесуальної діяльності правозастосовних органів з виконання завдань, які стоять перед ними, у кінцевому підсумку виражаються в прийнятті й вико­нанні передбачених законом рішень^{[699] [700].}

У теорії кримінального процесу не склалося єдності думок щодо визначення поняття процесуального рішення. Так, на думку П. А. Лу­пинської, рішення в кримінальному судочинстві може бути визначено як складений відповідно до процесуальної форми правовий акт, у яко­му орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя або суд у межах своєї компетенції у визначеному законом порядку дають відповіді на право­ві питання, що виникають у справі, й виражають власне волевиявлен­ня про дії, що випливають з обставин та приписів закону, які спрямо­вані на досягнення завдань кримінального судочинства^[701].

С. М. Cmokob визначає процесуальне рішення слідчого як право­вий акт, у якому слідчий, у межах своєї компетенції, у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку виражає у вигляді дер­жавно-владного веління висновки про виконання (чи невиконання) конкретних процесуальних дій, що обумовлено необхідністю досяг­нення завдань кримінального судочинства і вимогами закону стосовно фактичної ситуації, що склалася^[702].

Схоже визначення процесуального рішення дає Н. В. Глинська, розуміючи під ним виражений у встановленій законом формі індиві­дуальний правозастосовний акт, у якому компетентні державні органи і посадові особи у встановленому законом порядку з метою вирішення правових і кримінологічних завдань кримінального судочинства дають відповіді на питання, що виникли в справі, й виражають владне воле­виявлення про дії або бездіяльність, що випливають із встановлених на момент винесення рішення фактичних обставин справи і приписів чинного законодавства^[703].

У процесуальній літературі зроблені спроби розкрити соціальну і правову природу рішень як актів застосування кримінального та кримінально-процесуального права, що має наукове й практичне зна­чення. Значну увагу дослідженню цієї проблеми приділила ∏. A. JIy- пинська, яка визначала сутність процесуальних рішень через розгляд їхніх характерних ознак: прийняття лише державними органами та посадовими особами, які провадять кримінальне судочинство, у ме­жах їх компетенції; вираження владного наказу органів держави, що породжує, змінює чи припиняє кримінально-процесуальні відносини, підтверджує наявність чи встановлює відсутність матеріально- правових відносин; винесення у встановленому законом порядку і ви­раження у встановленій законом формі¹. Н. В. Глинська до цих ознак додає ще й такі, як пізнавально-посвідчувальний, спонукальний та ініціюючий характер і спрямованість на вирішення певних, не лише кримінально-правових і кримінально-процесуальних, а й криміноло­гічних завдань^{[704] [705].}

Для більш повного розкриття сутності процесуального рішення, на наш погляд, слід вказати й такі його ознаки, як інформаційний ха­рактер та наявність для його прийняття визначених законом приводів та підстав, оскільки будь-яке рішення у кримінальній справі як акт волевиявлення уповноваженого суб’єкта, що має діяльнісний аспект, приймається лише за наявності відповідних приводів та на підставі певної інформації (визначених законом підстав). Саме таке рішення має певне інформаційне значення як для суб’єктів кримінального процесу, породжуючи у них відповідні права та обов’язки й формую­чи відповідні підстави для прийняття ними інших рішень, що забез­печують рух справи, так і для громадськості, виконуючи інформацій­ну функцію висвітлення у встановлених межах діяльності правоохо­ронних та судових органів, здійснюючи вплив на формування гро­мадської думки щодо правозастосовної функції держави й формуван­ня правосвідомості громадян. Інформаційною основою окремих про­цесуальних рішень у кримінальній справі можуть бути також і мате­ріали ОРД.

На підставі зазначених ознак рішення в кримінальному процесі слід визначити як правовий акт уповноважених осіб (органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду), прийнятий у зв’язку з ситуацією, що склалася у кримінальній справі, яка створює відповідний привід, на підставах, у процесуальній формі та порядку, передбачених зако­ном, що виражає їх волевиявлення, породжує виникнення чи припи­нення відповідних правовідносин і спрямований на досягнення мети та вирішення завдань кримінального судочинства.

У ході провадження у кримінальних справах приймається значна кількість різноманітних процесуальних рішень, кожне з яких виконує в кримінальному процесі лише властиву йому функцію й характеризу­ється індивідуальними ознаками, проте окремі з таких рішень мають спільні риси. Це дає можливість класифікувати процесуальні рішення на певні групи для їх упорядкування, вироблення спільних загальних вимог до рішень, що належать до кожної із груп, розробити спільні пі­дстави для їх прийняття та відповідні методики для їх обґрунтування й виконання.

У теорії процесуального права запропоновано низку класифікацій процесуальних рішень^[706], кожна з яких має теоретичне й практичне зна­чення для удосконалення механізму вирішення кримінальної справи. Не вдаючись до їх аналізу, оскільки він виходить за межі теми нашої роботи, зазначимо, що для дослідження проблеми використання мате­ріалів ОРД у прийнятті рішень у кримінальному процесі має значення класифікація за критерієм підстав для їх проведення, оскільки матері­али ОРД для прийняття одних процесуальних рішень можуть бути ви­користані лише в організаційно-тактичних цілях, а для інших — бути підставами для їх прийняття.

Аналіз норм чинного КПК України свідчить про те, що законода­вець використовує різноманітну термінологію при характеристиці під­став для прийняття тих чи інших процесуальних рішень у ході прова­дження у кримінальній справі. Так, наприклад, у ч. 2 ст. 94 КПК як під­стави для порушення провадження у кримінальній справі називаються

«достатні дані, що вказують на ознаки злочину». Підставою для притягнення особи як обвинуваченого є «досить доказів» (ст. 131 КПК), а для оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому матеріалів справи — «достатність доказів» (ст. 218 КПК).

При аналізі підстав для проведення слідчих дій звертає на себе увагу те, що в КПК України вони сформульовані по-різному й мають неоднакове не лише термінологічне, а й смислове значення, а саме: «за наявності достатніх підстав» (статті 177, 187); «коли є точні дані» (ст. 178); коли «є дані» (статті 68, 167, 168, 169); «при необхідності», «у разі потреби» (статті 174, 178, 192, 193); «слідчий вправі» (ст. 172); слідчий «має право» (статті 183, 199); слідчий «зобов’язаний» (статті 142, 143).

Виходячи з аналізу зазначених підстав, слід погодитися з науков­цями, які вважають, що всі процесуальні рішення, які приймаються у кримінальній справі, можна поділити на дві групи: а) процесуальні рішення, які приймаються лише на підставі сукупності доказів; б) процесуальні рішення, що можуть бути прийняті на підставах, які формуються за власним розсудом уповноваженої особи, в яких сукуп­ність доказів не є обов’язковою умовою їх прийняття^[707].

Підстави для формування рішень першої групи законодавець фо­рмулює у такий спосіб: «досить доказів» (ст. 131 КПК), «достатність доказів» (ст. 218 КПК), «зобов’язаний» (статті 142, 143 КПК). Отже, прийняття рішень першої групи закон допускає лише на підставі віро­гідних знань уповноваженого суб’єкта, які формує лише сукупність процесуальних доказів, отриманих у визначеній законом формі. Лише сукупність процесуальних доказів є інформаційною основою прийнят­тя цих рішень. Матеріали ОРД у прийнятті рішень цієї групи можуть мати лише пізнавально-інформаційний характер. Вони можуть бути використані як приводи та підстави для проведення слідчих дій з ме­тою отримання певних доказів, а також в організаційно-тактичних цілях, наприклад при їх перевірці й оцінці.

Зміст підстав процесуальних рішень другої групи, що формуються за розсудом уповноваженої особи, законодавець формулює у різний спосіб: водному випадку— це наявність «точних даних» (ст. 177 КПК), в іншому— або «наявність достатніх підстав» (статті 178, 187 КПК), або наявність «даних», що формують внутрішнє переконання слідчого в правильності прийняття ним рішення щодо певної слідчої дії (наприклад, статті 68, 167, 168, 169 КПК), або наявність «достатніх даних» (ч. 2 ст. 94 КПК).

Аналіз підстав прийняття рішень другої групи дає можливість зробити висновок, що для одних рішень закон вимагає прийняття їх лише за наявності вірогідних знань: «точних даних» (ст. 178 КПК), а для інших— допускає прийняття їх за наявності імовірних знань: наявність «даних» (статті 68, 167, 168, 169 КПК), «достатніх даних» (ч. 2 ст. 94 КПК), «достатніх підстав» (статті 178, 187 КПК).

Формулюючи у такий спосіб підстави для прийняття рішень цієї групи, на нашу думку, закон припускає, що інформаційною основою формування підстав прийняття окремих із них, виходячи з власного розсуду уповноваженої особи, можуть бути як докази, так і матеріали ОРД чи сукупність доказів і матеріалів ОРД (статті 68, 167, 168, 169, 178, 187 КПК), а рішення про порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 94 КПК) — як матеріали ОРД, так і інші достатні дані, отримані з передбачених кримінально-процесуальними законом джерел (ч. 1 ст. 94 КПК).

На користь висновку про можливість використання матеріалів ОРД для прийняття окремих процесуальних рішень у кримінальній справі може свідчити та обставина, що кримінально-процесуальне до­казування — не єдина форма юридичного пізнання подій з ознаками злочину. Крім цього, не лише Закон про ОРД, а й КПК України перед­бачає здійснення оперативно-розшукових та розшукових заходів (п. 5 ст. 94, ст. 103, пункти 3, 4 ст. 104, ч. З ст. 114 КПК). За своєю суттю заходи, передбачені ч. 4 ст. 97 КПК України, а саме відібрання пояс­нень громадян чи посадових осіб або витребування необхідних доку­ментів, які за чинним КПК здійснюються органом дізнання, слідчим та прокурором, також є гласними розшуковими заходами, що, на наш по­гляд, не властиво слідчому і прокурору, виходячи з їх правового ста­тусу. Отже, саме негласні й гласні оперативно-розшукові й розшукові заходи спрямовані на виявлення підстав для прийняття процесуальних рішень другої групи.

У зв’язку з викладеним, на наш погляд, необгрунтованою є точ­ка зору тих науковців, які вважають, що підставами для прийняття процесуальних рішень у кримінальній справі можуть бути лише докази¹, оскільки вона не відповідає засадам кримінального процесу. Лише докази можуть бути підставами тільки судових рішень. Що ж до стадій порушення провадження у кримінальній справі чи досудового розслідування кримінальної справи, то такими підставами для прийнят­тя певних рішень можуть бути як докази, так і матеріали ОРД або інші дані. Цілком очевидно, що як до прийняття рішення про порушення провадження у кримінальній справі, так і на початковому етапі досу­дового провадження в уповноваженої особи ще не може бути кримі­нально-процесуальних доказів, визначених ст. 65 КПК України, які б були підставами для прийняття нею таких рішень, оскільки процесуа­льні докази отримуються лише у визначеній законом формі шляхом проведення відповідних слідчих дій.

У цьому контексті заслуговує на підтримку позиція вчених, які вважають, що для прийняття у справі окремих процесуальних рішень їх підставами можуть бути не лише кримінально-процесуальні докази, а й матеріали ОРД^{[708] [709].}

Прийняття рішень у кримінальній справі на підставі матеріалів ОРД тісно пов’язане з дискусійною проблемою застосування в цьому процесі власного розсуду уповноваженої особи в умовах правової держави¹, який, за влучним висловом А. Барака, є «центральним для розуміння кримінального процесу». З приводу поняття та змісту розсуду у кримі- пальному процесі висловлені різні точки зору^{[710] [711] [712]. «Для мене, — пише А. Барак, — розсуд — це повноваження, дане особі, яка має владу обирати між двома й більше альтернативами, коли кожна з них є законною»[713].}

Аналіз визначень розсуду в наукових джерелах, норм КПК, у яких передбачається його застосування, й матеріалів практики дає пі­дстави виокремити такі його ознаки: застосування передбачено від­повідною нормою кримінально-процесуального закону; застосування лише уповноваженою особою; передбачення альтернативи для упов­новаженої особи; залежність вибору можливостей від об’єктивних і суб’єктивних факторів, що складаються у кримінальній справі; необ­хідність вмотивування обраної альтернативи у відповідному правоза- стосовному акті.

Наведені ознаки дозволяють визначити розсуд у кримінальному процесі як передбачений кримінально-процесуальним законом і здійс­нюваний у визначених ним порядку та формі вмотивований вибір ва­ріанту процесуального рішення у кримінальній справі.

Слід зазначити, що стосовно доцільності застосування розсуду у праві висловлюються різні точки зору як зарубіжними, так і вітчиз­няними правознавцями. Аналіз поглядів сучасних зарубіжних вчених на розсуд у праві докладно зроблений О. О. Папковою. Одні зарубіжні правники вважають, що прийняття органами юстиції рішень на влас­ний розсуд призводить до порушення прав людини, а тому, на їх дум­ку, право в демократичній країні повинно застосовуватися послідовно, відкрито и неупереджено, а отже, лише норми права є такими, що найбільше служать досягненню цієї мети. Прийняття рішень за влас­ним розсудом, на їх погляд, є протилежністю праву, суб’єктивним правосуддям — причиною ухвалення суперечливих рішень, джерелом неправосуддя. Інші вчені висловлюють протилежну точку зору, вба­чаючи у прийнятті рішень на власний розсуд можливість раціо­нального використання тактики та стратегії досягнення певної мети¹.

У цьому контексті В. М. Манохін висловив слушну думку, яка має методологічне значення для розробки проблеми прийняття рішень у кримінальному процесі за власним розсудом уповноваженої особи, у формуванні яких значну роль можуть відігравати матеріали ОРД. Він справедливо зазначав, що вирішення проблеми розсуду в держав­ному управлінні варто шукати не на шляхах його виключення чи пов­ної заміни законом, а за допомогою створення системи організаційних і правових заходів, які б, по можливості, зменшували негативні нас­лідки розсуду і забезпечували б реалізацію позитивних якостей даного елементу управління^{[714] [715].}

З цього приводу П. Ф. Пашкевич переконливо доводить, що опти­мальне співвідношення закону й розсуду правоохоронних органів є однією з найважливіших умов ефективності кримінального судо­чинства^[716].

На нашу думку, розсуд — принципово необхідний елемент будь- якої діяльності, в тому числі й кримінального процесу. Він забезпечує гнучкість і ефективність прийняття рішень. У той же час слід визнати, що розсуд таїть у собі потенційну загрозу законним правам і інтересам осіб, що залучаються до його сфери, якщо діяльність державних орга­нів та їх посадових осіб недостатньо контрольована з боку суспільства й посадовці мають недостатній фаховий рівень, низьку правову куль­туру та моральність. Особливо небезпечним у цьому контексті є засто­сування власного розсуду у кримінальному процесі, коли правовий ні­гілізм, аморальність та корумпованість окремих працівників органів кримінальної юстиції тягне за собою суттєві порушення ними прав людини.

Передбачена чинним КПК України можливість вибору підстав для прийняття процесуальних рішень за власним розсудом у криміналь­ному процесі тісно пов’язана, з одного боку, з ризиком порушення за­конних прав і свобод людини, а з другого — з неадекватним реагуван­ням на вчинений злочин чи злочин, що готується, або на ті чи інші об­ставини, які виникають у кримінальній справі й вимагають відповід­ного реагування для виконання завдань кримінального судочинства.

Водночас проблема ризику пов’язана не лише з прийняттям рі­шень на підставі матеріалів ОРД. Сукупність доказів, незважаючи на більш високий ступінь посвідченості, теж, з погляду кінцевих резуль­татів, може призвести до помилкового рішення. Наприклад, обшук, проведений на підставі показань свідків, може бути безрезультатним через те, що свідки або неправильно сприйняли ті чи інші обставини в силу особистих фізіологічних, психологічних та інших даних, або за­інтересовані в результатах справи, або уповноважена особа, що здійс­нювала їх допит, помилково відбила в протоколі допиту їх показання, або обвинувачений, запідозривши виявлений до нього інтерес правоо­хоронних органів, знищив чи замаскував сліди злочину.

У той же час матеріали ОРД, отримані з декількох незалежних джерел, які попередньо перевірені й оцінені оперативним працівником у ході ОРД, а в кримінальному процесі — уповноваженою особою, що приймає відповідне процесуальне рішення, з точки зору їх достовірно­сті можуть виключати ризик чи мінімізувати його. У цьому аспекті ймовірність помилки залежить не від джерела, з якого отримана інфо­рмація — матеріалів ОРД чи кримінально-процесуальних доказів, а від рівня поінформованості особи, що приймає процесуальне рішен­ня, її внутрішнього переконання в його обґрунтованості і законності.

Наявність елементу ризику в діяльності органів кримінальної юс­тиції й можливості завдання шкоди інтересам учасників судочинства у випадку прийняття помилкових рішень вимагає вибору певного кри­терію для оцінки поведінки посадових осіб, що діють у таких умовах. Особа, яка приймає рішення, повинна порівнювати можливу шкоду, що буде завдана охоронюваним відносинам, за різних варіантів її по­ведінки. Якщо в результаті помилкових дій посадової особи шкода бу­де менше тієї, що можлива за її бездіяльності, то ризик слід визнавати виправданим.

У цьому контексті слушним є положення ст. 42 чинного KK України, яка визнає виправданим ризик, «якщо мету, що була постав­лена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій».

Отже, прийняття процесуального рішення на власний розсуд на підставі матеріалів ОРД залежить від внутрішнього переконання осо­би, що приймає таке рішення.

У теорії кримінального процесу проблема формування внутріш­нього переконання осіб, що ведуть кримінальний процес, як вже нами зазначалося, досліджувалася щодо судді¹ та слідчого^{[717] [718]. При цьому за­значені дослідження ґрунтувалися на формуванні цього переконання лише на підставі сукупності доказів. Такий підхід, на нашу думку, ціл­ком виправданий лише щодо рішень судді та суду, однак не може бути повністю застосований до особи, яка проводить дізнання, та слідчого. Аналіз норм чинного КПК України та слідчої практики свідчить про те, що підстави для прийняття рішень у кримінальному процесі є не­однорідними. При прийнятті одних процесуальних рішень внутрішнє переконання цих осіб повинно ґрунтуватися лише на вірогідних знан­нях, сформованих на підставі сукупності доказів, а для інших рішень закон допускає використання як вірогідних, так і ймовірних знань, сформульованих на підставі матеріалів ОРД чи сукупності доказів і матеріалів ОРД, оскільки на цих стадіях процесу при прийнятті пев­них процесуальних рішень отримання вірогідних знань об’єктивно неможливо, атому особи, що ведуть кримінальний процес, вимушені при прийнятті таких рішень задовольнятися підставами, сформульова­ними на ймовірних знаннях, у тому числі й отриманих із матеріалів ОРД, що відповідає вимогам чинного КПК України. У цьому контекс­ті потребують певних уточнень положення про те, що внутрішнє пере­конання має відповідати лише таким вимогам: а) ґрунтуватися на до­казах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази мають бути перевіреними; в) кожний доказ має бути розглянутий окремо та в сукупності з іншими доказами; г) процес формування внутрішнього переконання у доведеності шуканих фактів можна визначити лише як процес оцінки доказів1.}

Слід зазначити, що внутрішнє переконання особи, яка проводить дізнання, й слідчого при прийнятті ними певних рішень, наприклад таких, як порушення провадження у кримінальній справі (ст. 94 КПК), надання доручення слідчим чи прокурором підрозділу, що здійснює ОРД, про проведення перевірки заяви або повідомлення про злочин шляхом здійснення ОРЗ (ч. 5 ст. 97 КПК) може ґрунтуватися на ймові­рних знаннях, отриманих із матеріалів ОРД; а таких, як виклик особи на допит як свідка (статті 68, 166 КПК) чи обшук (ст. 167 КПК) — як на ймовірних, так і на вірогідних знаннях, сформованих і на доказах, і на матеріалах ОРД, і на сукупності доказів та матеріалів ОРД.

З огляду на викладене заслуговує на підтримку позиція A. P. Pari- нова, який справедливо зазначає, що “внутрішнє переконання— це, по-перше, знання, по-друге, віра у правильність цього знання і, по- третє, вольовий стимул, що спонукає до певних дій»^{[719] [720].}

Виходячи із загальних положень філософії, логіки, психології та права, цілком очевидно, що внутрішнє переконання осіб, які ведуть кримінальний процес, як результат пізнання ними об’єктивно існую­чих фактів — події злочину та її слідів — містить як суб’єктивні, так і об’єктивні елементи.

Суб’єктивність внутрішнього переконання цих осіб полягає у то­му, що воно належить конкретним особам, які приймають відповідне процесуальне рішення. У формуванні їх внутрішнього переконання беруть участь усі складові психіки цих осіб, їх інтереси, настанови, моральні цінності, соціальні симпатії та антипатії, рівень мислення, вольові риси, темперамент, властивості характеру тощо. У внутріш­ньому переконанні відбиваються їх індивідуальні психічні риси, які й надають їм певного емоційного забарвлення. Суб’єктивні елементи внутрішнього переконання зазначених осіб є одним із способів ви­раження об’єктивного змісту їх знання, що береться за основу при прийнятті ними відповідного процесуального рішення. Об’єктивність здобутих у кримінальній справі знань цими особами формується у результаті їх пізнавальної діяльності, й тому їх внутрішнє переко­нання має лише відносно незалежний характер від особистісних на­станов суб’єкта пізнання.

Зв’язок об’єктивного й суб’єктивного у внутрішньому переконан­ні осіб, що ведуть кримінальний процес, проявляється двояко. З одно­го боку, це перехід об’єктивного в суб’єктивне, оскільки внутрішнє переконання формується на об’єктивних знаннях, отриманих у визна­чений законом спосіб, а з другого— це перехід від суб’єктивного в об’єктивне, оскільки переконання опосередковує результат отрима­них знань¹.

Отже, внутрішнє переконання осіб, що ведуть кримінальний про­цес, включає інтелектуальну, емоційну і вольову сферу й у своїй стру­ктурі має гносеологічні, психологічні та етичні елементи, що дає мож­ливість досліджувати його відповідно у гносеологічному, психологіч­ному та етичному аспектах^{[721] [722].}

На формування внутрішнього переконання зазначених осіб здійс­нюють певний вплив й результати кримінально-правової та криміна­льно-процесуальної оцінки матеріалів ОРД, які повинні бути відобра­жені у відповідних процесуальних рішеннях при їх обґрунтуванні.

У гносеологічному аспекті матеріали ОРД, будучи включені до процесу пізнання у кримінальному судочинстві, або сприяють отри­манню знань уповноваженими особами при прийнятті ними відповід­них процесуальних рішень на підставі доказів, або є інформаційною основою тих рішень, що можуть бути прийняті на підставі самих цих матеріалів.

У психологічному аспекті матеріали ОРД впливають на форму­вання внутрішнього переконання особи, яка веде кримінальний про­цес, що являє собою відповідний стан її свідомості як «цілісну харак­теристику психологічної діяльності... що відбиває своєрідність перебі­гу психічних процесів залежно від відображуваних предметів і явищ дійсності, попереднього стану і психічних властивостей»^[723]. У внутріш­ньому переконанні осіб, що ведуть кримінальний процес, як цілісній характеристиці їх свідомості відбивається своєрідність її психічної бу­дови, соціальні властивості й виражаються особливості діяльності в межах кримінального процесу, які визначають її предмет та умови. Як певний стан свідомості внутрішнє переконання особи, що приймає відповідне процесуальне рішення за матеріалами ОРД, характеризує результат її пізнання у кримінальному процесі з позицій її особистого ставлення до цих матеріалів ОРД як підстав для прийняття відповід­них рішень. Суб’єктивна впевненість цих осіб у тому, що матеріали ОРД являють собою об’єктивно-істинне знання, налаштовує їх психо­логічно на використання останніх як інформаційної основи для прийн­яття відповідних рішень у кримінальному процесі.

В етичному аспекті матеріали ОРД як інформаційна основа при­йняття рішень у кримінальному процесі і оцінюються з точки зору мо­ральних орієнтирів допустимості їх використання у цій правовій сфері відповідно до закону та норм етики.

Зазначені аспекти у своїй єдності характеризують ступінь внут­рішнього переконання уповноваженої особи, яка веде кримінальний процес, у доцільності й законності прийняття нею тих чи інших про­цесуальних рішень за матеріалами ОРД.

Для формування внутрішнього переконання осіб, що ведуть кри­мінальний процес, при використанні матеріалів ОРД для прийняття процесуальних рішень велике значення має також їх професійна пра­восвідомість як сукупність поглядів, що виражають їх ставлення до закону, їх знання норм кримінального, кримінально-процесуального законодавства, Закону України про ОРД, інших законодавчих та ві­домчих нормативних актів, їх уявлення про межі правомірності вико­ристання матеріалів ОРД у кримінальному процесі. Професійна пра­восвідомість суттєво впливає на систему правових знань та оцінок осіб, що ведуть кримінальний процес, на їх настрій, почуття тощо, на вироблення ними категоричного висновку, що виключає будь-який сумнів стосовно доведеності фактичних обставин, які встановлюються відповідним процесуальним актом на підставі матеріалів ОРД.

Внутрішнє переконання осіб, що ведуть кримінальний процес, у можливості використання матеріалів ОРД для прийняття певних процесуальних рішень — це стан їх свідомості, сформований на підс­таві дослідження зазначених матеріалів, який дозволяє цим особам бути впевненими у правильності свого висновку при прийнятті таких рішень.

Особливістю будь-якого процесуального рішення є те, що воно повинно бути обґрунтованим (ст. 130 КПК України). Дане положення в теорії кримінального процесу є загальновизнаним. Проте з приводу визначення поняття обґрунтованості кримінально-процесуальних рі­шень висловлюються різні думки. Так, одні автори пов’язують обґру­нтованість зі специфікою підстав відповідного кримінально- процесуального акта¹. Інші вчені розглядають обґрунтованість проце­суальних рішень як тотожність істинності^{[724] [725]. Існує думка, що обґрунто­ваність процесуальних рішень пов’язана з наявністю у справі достат­ніх доказів, що підтверджують правильність зроблених на їх підставі висновків[726] [727]. Обґрунтованість процесуальних рішень визначається та­кож як підтвердження всіх висновків, що містяться в конкретному ак­ті, посиланнями на відповідні норми права, сукупністю доказів і взає- ? 4}

мопов язаними з ними переконливими висновками.

З нашого погляду, висловлені точки зору на поняття обґрунтовано­сті процесуальних рішень потребують певного уточнення. Так, пов’я­зування обґрунтованості процесуальних рішень зі специфікою підстав відповідного кримінально-процесуального акта вимагає, на нашу дум­ку, їх розкриття, оскільки зміст таких підстав може бути різним.

Такими підставами залежно від виду процесуальних рішень мо­жуть бути як процесуальні (судові) докази, визначені ст. 65 КПК Ук­раїни, чи їх сукупність, так і, наприклад, матеріали ОРД чи сукупність матеріалів ОРД і доказів.

У зв’язку із цим непереконливими є твердження авторів, які вва­жають, що обґрунтованість процесуальних рішень може бути досягнута лише на підставі сукупності доказів, оскільки воно не відповідає ви­могам як кримінально-процесуального закону, так і практиці. Прикла­дом цього є процесуальні рішення, що приймаються в стадії порушен­ня провадження у кримінальній справі, наприклад, рішення про пору­шення провадження у кримінальній справі, де закон не вимагає його обґрунтування сукупністю доказів, визначених у ст. 65 КПК України, оскільки говорити про сукупність доказів як підстав для його прийн­яття на цій стадії передчасно. У цій стадії процесу рішення органом дізнання, слідчим або прокурором приймаються за наявності «достат­ніх даних» (ч. 2 ст. 94 КПК), які можуть міститися в матеріалах пере­вірки заяви, або повідомлення про злочин у порядку ст. 97 КПК, у тому числі й у матеріалах ОРД, отриманих у ході перевірки цієї зая­ви, або повідомлення шляхом проведення ОРД відповідно до ч. 5 ст. 97, чи наданих уповноваженій особі у визначеному порядку мате­ріалів ОРД.

У зв’язку із зазначеним не можна погодитися з Н. В. Глинською, яка відносить до засобів обґрунтування кримінально-процесуальних рішень лише докази, передбачені ст. 65 КПК України, що, на її думку, «утворюють у своїй єдності цілісну та стабільну структуру»¹, оскільки такими засобами обґрунтування для окремих процесуальних рішень, наприклад про порушення провадження у кримінальній справі чи про­ведення обшуку, можуть бути і матеріали ОРД, і інші дані, що не є до­казами.

Прикладом цього може бути кримінальна справа за обвинувачен­ням М. та С. за ст. 14, ч. 2 ст. 258 KK України. У цій справі на підставі матеріалів ОРД (перехоплення телефонної розмови обвинувачених за­собом мобільного зв’язку) на дачі обвинуваченого М. був проведений обшук, у результаті якого виявлена вибухівка та годинниковий меха­нізм, які передбачалося використати для підриву офісу громадської організації в центрі Одеси^{[728] [729].}

Не можна ставити знак рівності між обґрунтованістю й істинніс­тю, оскільки за своїм змістом це різні філософські й правові категорії. Обґрунтованість це суб’єктивно-правова категорія, вона передбачена нормою права і залежить від розсуду та переконання конкретного суб’єкта, що оцінює відповідний правовий акт. Це такий стан правово­го акта, складеного у визначеній законом формі та порядку, зміст яко­го викладений з використанням визначених законом доводів, що пере­конують у правильності висновків, які в ньому містяться. Такими до­водами для одних процесуальних рішень можуть бути лише докази чи їх сукупність, а для інших — й інші дані, в тому числі й ті, що отри­мані в ході ОРД.

Істинність процесуального рішення — це адекватність його об’єк­тивним обставинам, з приводу яких воно прийнято, відповідність нор­мам закону, на підставі яких воно прийнято, та досягнення мети, зара­ди якої воно прийнято.

Обґрунтування рішення тісно пов’язане з його мотивуванням, під яким у філософії та кримінальному процесі розуміють сукупність мо­тивів, що обґрунтовують яке-небудь положення, викладене у процесу­альному акті. У цьому аспекті П. А. Лупинська слушно зазначає, що, враховуючи особливості процесу пізнання в кримінальному судочинс­тві як процесу нарощення знань, переходу від імовірних, можливих знань до істинних, вірогідних, законодавець вимагає для одних рішень тільки опису обставин, які стали відомими, для інших — не лише опи­су фактів, а й їх пояснення, що виражається зокрема в розкритті зна­чення фактів, у наведенні мотивів, що пояснюють, чому відкинуті одні й прийняті інші докази. Мотивування рішення, з її погляду, включає наведення в ньому встановлених фактів, гносеологічне значення яких полягає в тому, що вони є вихідним матеріалом для висновку¹.

Обґрунтування — більш широке поняття, яке, крім мотивування, містить й доведеність обставин, що обґрунтовуються, а отже, як вва­жає Н. В. Глинська, наявність у справі доказів, отриманих із передба­чених у законі джерел. Останнє, на її думку, передбачає наведення у відповідному рішенні не лише джерел доказів, а й вказівки на місце їх перебування в конкретній кримінальній справі, посилання на них^{[730] [731]. Така думка автора, на наш погляд, не відображає точний зміст об­ґрунтування рішень у кримінальній справі, оскільки, як вже зазнача­лося, не для всіх рішень у кримінальному процесі кримінально- процесуальний закон встановлює вимоги їх обґрунтування лише до­казами. Окремі з них можуть обґрунтовуватися й матеріалами ОРД.}

Однак матеріали ОРД, на які посилається уповноважена особа при прийнятті тих чи інших рішень, повинні перебувати в матеріалах кримінальної справи.

Прийняття рішення є процесом, що лежить в основі не лише кри­мінального судочинства, а й будь-якої іншої діяльності та забезпечує її ефективне функціонування¹. В цьому процесі виділяють декілька ета­пів (стадій). Одні автори вважають, що процес прийняття рішення міс­тить у собі два основних етапи, які властиві будь-якій галузі соціаль­ного управління. На першому етапі здійснюється отримання й оцінка інформації, що приводить до висновку про наявність чи відсутність певних умов і ознак, необхідних для прийняття рішення, і власне при­йняття рішення про дію на підставі обробленої інформації. На другому етапі здійснюється зіставлення наявної інформація з умовами прий­няття рішення й цілями, які повинні бути досягнуті, а також прийма­ється власне саме рішення про те, як треба діяти^{[732] [733].}

Висловлюється думка, що процес прийняття рішення складається з семи етапів: визначення проблеми й встановлення значущих фактів; обрання критеріїв рішення і формування цілей; формалізація процесу (об’єкта), побудова моделі; встановлення можливих варіантів; визна­чення функцій корисних варіантів; вибір найкращих варіантів; реалі­зація рішення^[734].

Не вдаючись до докладного аналізу кожного з вказаних етапів, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, зазначимо, що всі дослідники проблеми прийняття рішень у соціальній сфері справедли­во вважають, що на першому етапі здійснюється отримання інформа­ції, її переробка, аналіз, оцінка, а також робиться висновок про наяв­ність чи відсутність певних умов та ознак, необхідних для прийняття відповідного рішення. Цей етап у всіх сферах соціальної діяльності, в тому числі й правовій, називають інформаційним. У кримінальному процесі його інформаційна природа проявляється в тому, що будь-яке процесуальне рішення уповноваженим суб’єктом може бути прийняте лише за наявності достатньої інформації (достатніх даних), яка визна­чена для кожного з них відповідною нормою кримінально-процесуаль­ного закону. У кримінальному процесі цей етап полягає в тому, що на підставі результатів аналізу інформації (даних), яка отримується упов­новаженими суб’єктами у спосіб та формі, визначені законом, у тому числі для окремих рішень і з матеріалів ОРД, встановлюється відповід­ність фактичних обставин справи певним нормам кримінального та кримінально-процесуального закону й, виходячи з кримінальної та кримінально-процесуальної оцінки такої інформації, а також слідчої ситуації у кримінальній справі, приймається рішення про необхідність постановления відповідного правового акта (процесуального рішення), спрямованого на досягнення певної мети кримінального судочинства.

Отже, прийняття процесуального рішення за матеріалами ОРД можна розглядати як процес, що полягає в його обґрунтуванні факти­чними даними, отриманими за матеріалами ОРД, а також як юридич­ний факт, що породжує виникнення чи припинення відповідних пра­вовідносин.

У кримінальному процесі основними є рішення про використання матеріалів ОРД як приводів та підстави для порушення провадження у кримінальній справі; як приводів та підстав для проведення слідчих дій та прийняття інших процесуальних рішень (про застосування за­ходів примусу та забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кри­мінальному судочинстві, членів їх сімей та їх близьких родичів); для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у криміналь­ній справі.

Слід зазначити, що в ході розслідування кримінальної справи на підставі матеріалів ОРД як інформаційної основи для прийняття від­повідних процесуальних рішень уповноваженою особою можуть при­йматися також рішення про висування слідчих версій; про планування розслідування кримінальної справи; про підготовку та здійснення ро- зшукових заходів; про визначення найбільш доцільних організаційно- тактичних прийомів проведення слідчих дій; про забезпечення безпе­ки працівників суду та правоохоронних органів; про нейтралізацію ці­леспрямованої протидії розслідуванню злочинів тощо.

Виокремлення зазначених рішень дозволяє комплексно розгляну­ти особливості використання матеріалів ОРД у специфічних операти­вно-слідчих ситуаціях при розслідуванні злочинів «по гарячих слі­дах», у ході оперативного супроводу розслідування кримінальної справи та її судового розгляду й має не лише теоретичне, а й приклад­не значення, оскільки дає можливість виробити практичні рекоменда­ції щодо отримання матеріалів ОРД уповноваженими особами, що ве­дуть кримінальний процес, їх кримінальної та кримінально- процесуальної оцінки з урахуванням особливостей кожного з них та напрямків використання у кримінальному процесі. Перелік зазначених рішень не є вичерпним. Він може доповнюватися, деталізуватися в мі­ру удосконалення науково-теоретичних уявлень про тенденції й зако­номірності вчинюваних та підготовлюваних злочинів і використання матеріалів ОРД у кримінальному судочинстві, розвитку правозастосо- вної діяльності органів кримінальної юстиції, а також удосконалення форм ОРД та кримінального процесу.

Отже, використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі це діяльність уповноважених суб’єктів кримінального процесу, що скла­дається з чотирьох взаємозалежних практичних дій і логічних опера­цій: кримінально-правової, кримінально-процесуальної оцінки матері­алів ОРД і на їх основі встановлення відповідних даних, що є приво­дами та підставами для прийняття процесуальних рішень про пору­шення провадження у кримінальній справі; проведення слідчих дій з метою отримання доказів у кримінальній справі; застосування заходів примусу та забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, й обґрунтування цих рішень зазначеними даними.

Матеріали ОРД, що можуть використовуватися в кримінальному процесі як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення слідчих дій і прийняття інших процесуальних рішень, а також для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі, мають відповідати таким загальним вимогам:

а) такі матеріали повинні бути отримані уповноваженими суб’єк­тами, визначеними в ст. 5 Закону про ОРД, у ході проведення ОРЗ, пе­редбачених ст. 8 Закону про ОРД, із дотриманням встановленого За­коном про ОРД та відомчими нормативними актами порядку;

б) зміст фактичних даних, закріплених у матеріалах ОРД, повинна становити інформація, що може бути підставами для прийняття про­цесуальних рішень у кримінальному процесі згідно з напрямками, пе­редбаченими ст. 10 Закону про ОРД та чинним КПК України;

в) матеріали повинні бути належним чином оформлені із зазна­ченням дати, часу, місця складання та вчинення юридично значимих дій, відображених у документі; відбивати хід цих дій; містити дані про осіб, які його складали;

г) зафіксована в матеріалах ОРД інформація не повинна розкрива­ти форм та методів ОРД, а також даних про осіб, які конфіденційно співробітничають з підрозділами, що здійснюють ОРД, а мати відкриті джерела її походження;

д) матеріали мають бути залучені до кримінального процесу упов­новаженою особою у спосіб та формі, визначені кримінально-проце­суальним законом.

*****

Матеріали ОРД, які використовуються в інтересах кримінального судочинства, — це матеріально фіксовані джерела, що виникають у процесі здійснення оперативно-розшукових заходів, які містять ві­домості (інформацію) про ознаки злочину, причетних до нього осіб, а також інші дані, що сприяють його розкриттю та можуть бути вико­ристані для прийняття рішень у кримінальному процесі.

Матеріали ОРД можуть бути отримані органами, що ведуть кри­мінальний процес, двома шляхами: а) через ініціативне направлення підрозділом, що здійснює ОРД, особам, які ведуть кримінальний про­цес; б) через витребування особами, що ведуть кримінальний процес, із оперативно-розшукових підрозділів.

Отримання матеріалів ОРД уповноваженою особою, що веде кри­мінальний процес, є юридичним фактом— приводом для прийняття відповідного процесуального чи організаційно-тактичного рішення у кримінальному процесі, яке може бути прийнято лише за наявності достатніх підстав у цих матеріалах, що формують внутрішнє переко­нання цієї особи в законності й доцільності його прийняття.

Використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі — це діяль­ність уповноважених суб’єктів кримінального процесу, що складається з чотирьох взаємозалежних практичних дій і логічних операцій: кри­мінально-правової, кримінально-процесуальної оцінки матеріалів ОРД і на їх основі встановлення відповідних даних, що є приводами та під­ставами для прийняття процесуальних рішень про порушення прова­дження у кримінальній справі; проведення слідчих дій з метою отри­мання доказів у кримінальній справі; застосування заходів примусу та забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, й обґрунтування цих рішень зазначеними даними.