§ 2. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі країн — колишніх республік CPCP

Важливе значення для вдосконалення інституту використання ма­теріалів ОРД у вітчизняному кримінальному процесі має сучасний до­свід країн — республік колишнього CPCP, кримінальний процес яких у недалекому минулому був практично тотожним кримінальному про­цесу України, проте у роки незалежності цих країн майже в кожній із них він набув певних особливостей.

Аналіз законодавства й практики використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі країн колишнього CPCP дає можливість вио­кремити в них дві основні групи. До першої групи, на наш погляд, на­лежать країни, кримінально-процесуальні кодекси яких, сприйнявши основні положення кримінально-процесуального законодавства CPCP 60-х років минулого століття щодо використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі, лише певною мірою вдосконалили цей ін­ститут. До таких країн слід віднести Білорусь, Вірменію, Грузію, Ка­захстан, Киргизію, Російську Федерацію, Таджикистан, Туркменіс- тан, Узбекистан^[300]. До другої групи належать країни, які на початку 2000-х років суттєво змінили своє кримінально-процесуальне законо­давство, запозичивши окремі інститути використання матеріалів ОРД в інтересах кримінального судочинства з кримінального процесу де­яких західних країн, тим самим законодавчо посиливши природний взаємозв’язок ОРД і кримінального процесу. До цієї групи можна від­нести Молдову, Латвію, Литву, Естонію¹.

Важливе значення для використання результатів ОРД у криміна­льному процесі цих двох груп країн має те, що майже в усіх їх законах про ОРД^{[301] [302] визначено вичерпний перелік оперативно-розшукових захо­дів (далі — ОРЗ). Причому перелік цих заходів у кожній із зазначених країн є різним. Наприклад, законом про ОРД РФ визначаються такі ОРЗ: опитування; наведення довідок; збір зразків для порівняльного дослідження; контрольна закупівля; дослідження предметів і докумен­тів; спостереження; ототожнення особи; обстеження приміщень, бу­динків, споруд, ділянок місцевості й транспортних засобів; контроль поштових відправлень, телеграфних й інших повідомлень; прослухо- вування телефонних переговорів; зняття інформації з технічних кана­лів зв’язку; оперативне впровадження; контрольована поставка; опе­ративний експеримент (ст.}

Окрім зазначених, в окремих законах про ОРД країн цієї групи пе­редбачені і такі ОРЗ: цензура кореспонденції засуджених (п. 10 ч. 2 ст. 9 закону про ОРД Туркменістану); утворення юридичної особи (п. 17 ч. 1 ст. 10 закону про ОРД Республіки Азербайджан, п. 15 ч. 2 ст. 6 Республіки Таджикистан); створення у встановленому порядку конспіративної організації (п. л ч. 2 ст. 7 закону про ОРД Республіки Грузія); проведення бесіди з підозрюваним із застосуванням детекто­рів симуляції (п. п ч. 2 ст. 6 закону про ОРД Республіки Молдова), за­стосування маркування спеціальними хімічними й іншими речовина­ми (п. о ч. 2 ст. 6 закону про ОРД Республіки Молдова); оперативна установка (п. 11 ч. 1 ст. 7 закону про ОРД Республіки Киргизія).

Особливістю закону про ОРД Республіки Казахстан є те, що ОРЗ поділені у ньому на загальні та спеціальні.

До загальних ОРЗ віднесено: опитування громадян, посадових осіб, одержання від них інформації; установлення гласних і негласних відносин із громадянами, використання їх в оперативно-розшуковій діяльності; упровадження співробітників у злочинне середовище; за­стосування моделі поведінки, що імітує злочинну діяльність; створен­ня конспіративних підприємств й організацій; здійснення оперативно­го контролю поставок; застосування спеціальних технічних засобів; наведення довідок і перевірка за обліками установ, підприємств й ор­ганізацій (незалежно від підпорядкованості й форм власності); відбір проб і зразків для дослідження; контрольні закупівлі; застосування службово-пошукових собак; пошук й ототожнення особи за прикме­тами; пошук пристроїв незаконного зняття інформації; виявлення, не­гласна фіксація й вилучення слідів протиправних діянь, їхнє поперед­нє дослідження; переслідування особи, що вчиняє або вчинила злочин, і її затримання; здійснення особистого огляду затриманих осіб, огляду й вилучення речей, що перебувають при них, і документів, що можуть відноситися до злочинної діяльності, а також огляду житлових примі­щень, робочих й інших місць, огляду транспортних засобів; проведен­ня операцій по захопленню збройних злочинців; перевірка за операти­вними, криміналістичними обліками й системам кримінальної реєст­рації.

Спеціальні ОРЗ — це цензура кореспонденції засуджених; конт­роль поштових відправлень; оперативний пошук у мережах зв’язку; негласне прослуховування й запис розмов з використанням відео-, аудіотехніки або інших спеціальних технічних засобів, прослухову­вання й запис переговорів, що ведуться з телефонів й інших перегово­рних пристроїв, а також одержання відомостей про телефонні перего­вори; зняття інформації з технічних каналів зв’язку, комп’ютерних си­стем й інших технічних засобів; спостереження, у тому числі з вико­ристанням спеціальних технічних засобів (аудіо-, відеозапису; кіно-, фотозйомки й інших технічних засобів), матеріалів і речовин, що не наносять шкоди життю, здоров’ю особи й навколишньому середови­щу; проникнення в житлові й інші приміщення, будинки, споруди, на ділянки місцевості, у транспортні та інші технічні засоби і їхнє обсте­ження (частини 2, 3 ст. 11).

Законом про ОРД Литовської Республіки^[303], на відміну від розгля­нутих законів інших країн, не передбачена окрема стаття, в якій вста­новлювався б вичерпний перелік ОРЗ. Однак у його розділі III «Опера­тивне розслідування» передбачено три статті, які визначають певні ОРЗ, умови, підстави та порядок їх проведення, причому докладніше, ніж у досліджуваних законах про ОРД. Так, ст. 10 цього закону визна­чає умови, підстави та порядок проведення таємного моніторингу по­штових посилок, документальних відправлень, грошових переказів та відповідних документів, використання технічних засобів, телеграфно­го та інших видів зв’язку, поштового зв’язку, а також використання технічних засобів відповідно до спеціальної процедури та отримання інформації від операторів зв’язку і організацій, що надають послуги зв’язку; ст. 11 визначає умови, підстави та порядок проведення таєм­ного проникнення до жилого чи нежилого приміщення, транспортних засобів та їх обшук, тимчасове вилучення документів та ознайомлення з ними, вилучення зразків матеріалів, сировини, виробів та інших пре­дметів з метою розслідування без розкриття інформації про їх вилу­чення; ст.

Законами про ОРД зазначених країн поряд з умовами та підстава­ми проведення відповідних ОРЗ визначені й суб’єкти, які уповноваже­ні на їх проведення, що має значення при вирішенні питання про до­пустимість використання результатів таких заходів у кримінальному процесі для прийняття певних кримінально-процесуальних рішень.

Характерною рисою інституту використання результатів ОРД у кримінальному процесі країн першої групи є те, що в них, на нашу думку, залишається невирішеною проблема узгодженості відповідних норм кримінально-процесуального законодавства й законодавства про ОРД, що було прийнято в цих країнах у 90-х роках минулого століття, яким передбачені напрями використання матеріалів ОРД в інтересах кримінального судочинства. Така неузгодженість робить систему ор­ганів кримінальної юстиції цих країн громіздкою, дорогою та недоста­тньо ефективною у боротьбі зі злочинністю й захисті прав людини.

Так, наприклад, вказавши у відповідних нормах законодавства про ОРД, що результати ОРД можуть бути використані як «приводи та пі­дстави для порушення кримінальної справи» (ч. 2 ст. 11 закону про ОРД РФ, ч. 2 ст. 11 закону про ОРД Республіки Таджикистан) чи лише як «приводи для порушення кримінальної справи» (ч. 2 ст. 14 закону про ОРД Киргизької Республіки), законодавець цих країн у своєму кримінально-процесуальному законодавстві окремо не передбачив са­мостійного приводу для порушення провадження у кримінальній спра­ві за результатами ОРД (ч. 1 ст. 140 КПК РФ, ч. 1 ст. 103 КПК Рес­публіки Таджикистан, ч. 1 ст. 150 КПК Киргизької Республіки та ін.). Правова невизначеність цього питання у зазначених країнах закономі­рно викликає наукові дискусії та неоднозначну його наукову інтерпре­тацію, у тому числі й у відповідних коментарях законів про ОРД та кримінально-процесуальних кодексів^[304], що негативно впливає на пра- возастосовний процес і нерідко призводить до того, що в окремих ви­падках відповідні посадові особи необгрунтовано відмовляють у по­рушенні провадження у кримінальній справі за матеріалами ОРД при наявності в таких матеріалах достатніх даних, які вказують на ознаки злочину, або безпідставно порушують провадження в кримінальних справах без наявності достатніх даних у таких матеріалах.

У практичній діяльності відповідних правоохоронних органів цих країн результати ОРД використовуються для порушення провадження у кримінальній справі, як правило, через такі приводи, як повідомлен­ня про вчинений злочин або злочин, що готується, отримане з інших джерел (п. З ч. 1 ст. 140 КПК РФ) чи безпосереднє виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором або судом (п. 6 ч. 1 ст. 103 КПК Республіки Таджикистан, п. 5 ч. 1 ст. 150 КПК Киргизької Республіки).

Особливістю закону про ОРД Республіки Грузії є те, що у ч. 1 ст. 11 цього закону зазначається, що «результати оперативно- розшукової діяльності можуть бути використані для підготовки та здійснення слідчих і процесуальних дій...», однак для здійснення яких саме процесуальних дій такі результати використовуються, ні у Законі про ОРД, ні у КПК Республіки Грузії не вказується. У прак­тичній діяльності правоохоронних органів цієї країни процесуальною дією вважається також і порушення провадження у кримінальній справі. Тому на практиці саме ця норма Закону про ОРД застосову­ється для порушення провадження у кримінальній справі за результа­тами ОРД.

Слід звернути увагу на те, що в законах про ОРД інших країн цієї групи, наприклад, Республіки Азербайджан (ст. 16), Республіки Біло­русь (ст. 16), Республіки Казахстан (ст. 14), Республіки Туркменістан (ст. 13) взагалі не вказується на можливість використання результатів ОРД для порушення провадження у кримінальній справі. У криміналь­но-процесуальному законодавстві цих країн також не визначається окремого самостійного приводу для порушення провадження у кримі­нальній справі за результатами ОРД. Разом із тим, результати аналізу матеріалів практики дають підстави для висновку, що, незважаючи на відсутність чіткого правового врегулювання питання щодо викорис­тання результатів ОРД як приводів та підстав для порушення прова­дження у кримінальних справах у зазначених правових актах цих кра­їн, ці результати їх відповідними правоохоронними органами широко використовуються у цьому напрямі кримінально-процесуальної діяль­ності за таким приводом, як безпосереднє виявлення ознак злочину ор­ганом дізнання, слідчим, прокурором чи судом (п.

Відсутність чіткого законодавчого врегулювання використання результатів ОРД для порушення провадження у кримінальних справах призводить до проблемних ситуацій на практиці, які негативно впли­вають на ефективність боротьби зі злочинністю та захист прав люди­ни, що актуалізує необхідність його наукового дослідження та право­вого вирішення.

Визначивши у відповідних нормах законодавства про ОРД, що ре­зультати ОРД можуть бути використані для підготовки й проведення слідчих і судових дій, проведення оперативно-розшукових заходів що­до виявлення, попередження, припинення й розкриття злочинів, вияв­лення й установлення осіб, що їх підготовляють, вчиняють або вчини­ли, а також для розшуку осіб, які сховалися від органів дізнання, слідс­тва й суду, ухиляються від виконання покарання, й без звістки зниклих (ч. 1 ст. 11 закону про ОРД РФ, ч. 1 ст. 16 закону про ОРД Республіки Білорусь, ч. 1 ст. 14 закону про ОРД Киргизької Республіки, ч. 1 ст. 14 закону про ОРД Республіки Казахстан, ч. 1 ст. 11 закону про ОРД Республіки Грузія, ч. 1 ст. 13 закону про ОРД Республіки Туркме- ністан), законодавець цих країн у відповідних нормах кримінально- процесуального законодавства не вказав на те, що результати ОРД мо­жуть бути використані у зазначених напрямах кримінального процесу.

Аналіз відповідних норм кримінально-процесуального законодав­ства та правозастосовної діяльності цієї групи країн дозволяє зробити висновок про те, що, незважаючи на відсутність чіткого правового врегулювання питання щодо використання результатів ОРД для про­ведення слідчих та інших процесуальних дій, вони широко використо­вуються для проведення обшуків, допитів та ін. Проте правова невре- гульованість цього питання також спричиняє певні труднощі у засто­суванні вищенаведених норм законів про ОРД зазначених країн у ході досудового (попереднього) розслідування кримінальних справ й пот­ребує більш чіткої регламентації.

Не вирішеною в законодавстві країн цієї групи залишається й про­блема використання результатів ОРД для отримання доказів. На наш погляд, сьогодні визнаним є те, що отримані в ході ОРД результати мають найвищу соціально-правову цінність лише тоді, коли вони на­бувають статусу доказу в кримінальному процесі, а не використову­ються лише в організаційно-тактичних цілях на стадіях досудового ро­зслідування кримінальних справ. Однак дотепер правові аспекти й процедурні питання використання значної частини результатів ОРД у кримінально-процесуальному доказуванні в кримінальних справах зазначених країн залишаються невирішеними, на що справедливо зве­ртають увагу фахівці^[305]. Окрім того, на нашу думку, між відповідними нормами законів про ОРД та КПК цих країн, що регламентують пи­тання використання матеріалів ОРД у кримінальному процесі для отримання доказів, відсутня належна узгодженість.

Так, наприклад, аналіз законодавчих актів про ОРД країн цієї гру­пи свідчить про те, що в законі про ОРД РФ (ч. 2 ст. 11), законах про ОРД Азербайджану (ч. 1 ст. 16), Білорусі (ч. 2 ст. 16), Казахстану (ч. 1 ст. 14), Киргизії (ч. 2 ст. 14), Таджикистану (ч. 2 ст. 11), Туркменістану (ч. 1 ст. 13) закріплено, що результати ОРД можуть стати доказами у кримінальних справах лише після їхньої перевірки й фіксації відпо­відно до правил та вимог кримінально-процесуального законодавства.

Водночас у Законі про ОРД Республіки Грузія (ст. 11), де визна­чено напрями використання результатів ОРД, не вказується на можли­вість їх використання для отримання доказів у кримінальній справі.

Аналіз окремих положень кримінально-процесуального законо­давства зазначених країн (статті 88-107, 101-105 КПК Республіки Білорусь; статті 104-107, 124-127 КПК Республіки Вірменії; статті 73- 75, 84-89 КПК РФ; статті 81-95 КПК Республіки Узбекистан; стат­ті 60-64 КПК Республіки Таджикистан та ін.) свідчить, на наш погляд, про те, що законодавцем цих країн не врегульовані питання правової регламентації процедури передачі результатів ОРД від суб’єктів цієї діяльності до суб’єктів, що ведуть кримінальний процес, — особі, що проводить дізнання, або слідчому.

Окрім того, у більшості КПК країн цієї групи не визначаються й умови використання матеріалів ОРД для отримання доказів у кримі­нальній справі. Тим самим створюється враження, що ОРД і криміна­льний процес існують самі по собі й не мають потреби одне в одному, що не відповідає їх природному взаємозв’язку, оскільки в остаточному підсумку об’єкт спрямованості й предмет ОРД та кримінального про­цесу сконцентровані навколо єдиних обставин, що підлягають доказу­ванню у кримінальних справах (ст. 89 КПК Республіки Білорусь; ст. 107 КПК Республіки Вірменії; ст. 73 КПК РФ; статті 60-61 КПК Республіки Таджикистан та ін.).

Слід звернути увагу на те, що серед країн цієї групи лише КПК Республіки Казахстан передбачив норму «Використання результатів оперативно-розшукової діяльності в доказуванні у кримінальних спра­вах» (ст. 130), яка встановлює порядок отримання суб’єктами доказу­вання у кримінальних справах результатів ОРД й використання їх для отримання доказів. Зокрема, в ній зазначається:

«1. Результати оперативно-розшукової діяльності, одержані при дотриманні вимог закону, можуть використовуватися в доказуванні у кримінальних справах відповідно до положень чинного Кодексу, що регламентують збирання, дослідження й оцінку доказів з дотриманням вимог, передбачених статтею 53 і главою 21 цього Кодексу, а також Законом Республіки Казахстан «Про державний захист осіб, що беруть участь у кримінальному процесі».

2. Фактичні дані, безпосередньо сприйняті при проведенні опера- тивно-розшукових заходів співробітником органу, що здійснює опера- тивно-розшукову діяльність, можуть бути використані як докази після допиту зазначеного співробітника як свідка. Фактичні дані, безпосере­дньо сприйняті особою, що співпрацює на конфіденційній основі з ор­ганами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, можуть бу­ти використані як докази після допиту зазначеної особи як свідка, по­терпілого, підозрюваного (обвинуваченого).

3. При необхідності й можливості безпосереднього сприйняття особою, що веде кримінальний процес, обставин справи, виявлених у результаті оперативно-розшукових заходів, ці обставини справи фік­суються в протоколах слідчої або судової дії, проведених за правила­ми, передбаченими чинним Кодексом.

4. Використання предметів і документів, отриманих у ході опера­тивно-розшукової діяльності, як речові докази й документи здійсню­ється відповідно до правил, передбачених відповідно статтями 121 й 123 цього Кодексу. Приєднання матеріалів оперативно-розшукової діяльності як речових доказів й документів використовується лише при наявності достовірних даних про їхнє походження з дотриманням вимог статей 53 й 100 цього Кодексу.

5. Начальник органу дізнання, ухвалюючи рішення щодо подання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на вимогу органу, що веде кримінальний процес, або за власною ініціативою відповідно до правил статті 202 цього Кодексу виносить відповідну постанову. У постанові вказуються: орган, що веде кримінальний процес, на ви­могу якого надаються результати оперативно-розшукової діяльності; які результати, у якому обсязі і за результатами якого оперативно- розшукового заходу надаються; технічні засоби, використані для оде­ржання зазначених результатів; предмети й документи, що направ­ляють для приєднання до матеріалів кримінальної справи; заходи, що рекомендуються для забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, а також охорони державних секретів. У випадку подання начальником органу дізнання органу, що веде кримінальний процес, матеріалів оперативно-розшукової діяльності за власною ініціативою в постанові також наводиться обґрунтування необхідності використання результатів оперативно-розшукової діяль­ності в доказуванні у кримінальній справі. Матеріали оперативно-роз­шукової діяльності повинні бути представлені в обсязі й формі, що до­зволяють оцінити фактичні дані, що містяться в них, з погляду їх на­лежності до кримінальної справи, що розслідується (розглядається), допустимості й вірогідності».

Не визначаючи порядок отримання суб’єктами доказування у кри­мінальних справах результатів ОРД й використання їх для отримання доказів, у КПК Республіки Білорусь зокрема зазначається, що матеріа­ли, отримані в ході ОРД, можуть бути визнані як джерела доказів за умови, якщо вони отримані відповідно до законодавства Республіки Білорусь, представлені, перевірені й оцінені в порядку, установленому чинним Кодексом (ст. 101), а в КПК РФ закріплено, що у процесі до­казування забороняється використання результатів оперативно- розшукової діяльності, якщо вони не відповідають вимогам, що став­ляться до доказів цим Кодексом (ст. 89).

Водночас слід зазначити, що порядок надання результатів ОРД суб’єктам, які ведуть кримінальний процес, докладно визначений на відомчому рівні, наприклад, у міжвідомчій Інструкції про порядок на­дання результатів оперативно-розшукової діяльності дізнавачу, органу дізнання, слідчому, прокуророві або в суд РФ¹, у Постанові Міністерс­тва внутрішніх справ Республіки Білорусь від 29 вересня 2005 р. № 307 «Про затвердження Інструкції про порядок оформлення й на­дання оперативними підрозділами органів внутрішніх справ матеріалів, отриманих у ході оперативно-розшукової діяльності, для їхнього вико­ристання в кримінальному процесі»^{[306] [307]. У деяких інших країнах цієї гру­пи питання надання матеріалів ОРД для використання в інтересах кри­мінального судочинства, у тому числі й у доказуванні у кримінальних справах, регламентується відомчими нормативно-правовими актами, які мають обмежений доступ, що значно знижує їх доказову цінність для кримінального судочинства.}

Отже, проблема використання результатів ОРД для отримання до­казів у кримінальній справі у країнах цієї групи, на наш погляд, обу­мовлена двома основними чинниками.

Перший чинник — специфіка самої ОРД, природа якої заснована на принципах конспірації, конфіденційності, домінуванні негласного методу функціонування. Це у свою чергу в окремих випадках не дає можливості всі відомості, отримані в ході здійснення ОРД, навіть як­що вони можуть згодом мати доказове значення у кримінальній спра­ві, розкрити у кримінальному процесі, оскільки в одних випадках таке розкриття супроводжується наявністю небезпеки розшифровки опера­тивних сил і засобів, які становлять державну таємницю, а в інших — створює небезпеку життю, здоров’ю та майну окремих оперативних працівників, інших осіб — джерел оперативної інформації, їх родичів та близьких. Тому таке розкриття може завдати більшої шкоди правам та інтересам певної особи, законним інтересам суспільства й держави, ніж небезпека вчиненого, навіть і особливо тяжкого злочину, що під­лягає розслідуванню.

Другий чинник — відсутність належного правового врегулювання цього питання.

Водночас аналіз кримінально-процесуального законодавства та законодавства про ОРД країн цієї групи дозволяє зробити висновок про тенденцію зближення їх ОРД і досудових стадій кримінального процесу, про що свідчить те, що до кримінально-процесуального зако­нодавства цих країн включені статті, які передбачають такі слідчі дії, як накладення арешту на поштово-телеграфні відправлення (ст. 213 КПК Республіки Білорусь, ст. 235 КПК Республіки Казахстан, ст. 185 КПК РФ та ін.), контроль та запис переговорів (ст. 214 КПК Республі­ки Білорусь, ст. 237 КПК Республіки Казахстан, 186 КПК РФ та ін.), перехват повідомлень (ст. 236 КПК Республіки Казахстан), що за сво­єю суттю мають оперативно-розшуковий характер.

Загальним для країн другої групи є те, що новими кримінально- процесуальними законодавчими актами, які були прийняті на початку 2000 р. з урахуванням досвіду західних країн, модернізовано досудо- ве провадження: скасовано стадію порушення кримінальної справи та інститут дізнання; хоча досудове слідство залишено в органах вико­навчої влади, проте змінено статус посадових осіб, що провадять до­судове провадження, розширені їх повноваження по збору доказової інформації для суду; уточнено поняття доказів і засобів доказування; зміцнено взаємозв’язок розшукової діяльності й кримінального проце­су; визначені окремі засади використання матеріалів розшуку в інте­ресах кримінального процесу; розширені змагальні засади досудового провадження; підвищено статус прокурора як органу кримінального переслідування та розширені його функції з керівництва та організації досудового розслідування кримінальних справ та ОРД; посилено су­довий контроль за досудовим провадженням, у тому числі й за прове­дення оперативно-розшу кових заходів.

Зазначеними організаційно-правовими заходами певним чином підвищено ефективність органів кримінального переслідування та су­ду у боротьбі зі злочинністю і захисту прав людини від злочинних по­сягань, а також створені більш надійні гарантії від свавілля самих цих органів.

Так, особливістю нового Кримінально-процесуального кодексу Республіки Молдова (далі — КПК PM), яка впливає на характер взає­мозв’язку ОРД і кримінального процесу та використання матеріалів ОРД в інтересах кримінального судочинства, є те, що ним замість ор­гану дізнання (начальника органу дізнання, дізнавача) та слідчого вве­дено до кримінального процесу нового суб’єкта — орган кримінально­го переслідування, на який відповідно до ст. 55 покладається завдання проведення оперативно-розшукових заходів, у тому числі з викорис­танням відео- й аудіозапису, кіно- і фотозйомки та інших дій по кри­мінальному переслідуванню, передбачених кримінально-процесуаль­ним законом, з метою виявлення ознак злочину й осіб, що його вчини­ли, виявлення фактичних даних, процесуального оформлення цих дій, що може бути використано як докази у кримінальній справі після пе­ревірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства, вжиття всіх необхідних заходів для попередження й припинення зло­чину, забезпечення цивільного позову й можливої конфіскації неза­конно добутого майна.

Кримінальне переслідування за КПК PM здійснюється офіцерами з кримінального переслідування органів кримінального пересліду­вання Міністерства внутрішніх справ, Служби інформації й безпеки, Митного департаменту, Центру по боротьбі з економічними злочи­нами й корупцією. Офіцер по кримінальному переслідуванню згідно із ст. 57 КПК PM уповноважений на здійснення всіх процесуальних дій, які проводилися за попередній рік КПК PM органом дізнання та слідчим. За новим КПК PM повноваження цієї процесуальної особи значно розширені, в тому числі й щодо використання можливостей у кримінальному процесі органів поліції. Так, відповідно до п. 9 цієї статті він «керує з моменту реєстрації злочину оперативно- розшуковими заходами, спрямованими на розкриття злочину, вияв­лення зниклих осіб і зниклого майна». Розвідувально-пошукова робота в сфері боротьби зі злочинністю та оперативно-розшукове забезпечен­ня процесу розслідування злочинів покладається на відповідні підроз­діли відомств, визначених ст. 11 Закону про ОРД Молдови.

Новелою КПК PM, що впливає на характер взаємозв’язку розту­кової та процесуальної діяльності, є те, що він визнав як підстави для проведення виїмки, окрім доказів, ще й матеріали ОРЗ (ст. 126), а та­кож уточнив поняття доказів.

Так, у ст. 93 КПК PM зазначається: «(1) Доказами є отримані у встановленому цим Кодексом порядку фактичні дані, на основі яких установлюються наявність або відсутність злочину, особа, що його вчинила, винність або невинність обвинуваченого, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

(2) Як докази в кримінальному судочинстві допускаються фактич­ні дані, встановлені за допомогою таких засобів: 1) показання підо­зрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного пози­вача, цивільного відповідача, свідка; 2) висновок експерта; 3) речові до­кази; 4) протоколи дій по кримінальному переслідуванню й судовому розслідуванню; 5) документи, у тому числі офіційні; 6) аудіо- й відео- записи, фотографії; 7) науково-технічні й судово-медичні висновки.

(3) Фактичні дані можуть бути використані в ході кримінального судочинства як докази, якщо вони отримані органом кримінального переслідування або іншою стороною процесу з дотриманням вимог чинного кодексу.

(4) Фактичні дані, отримані оперативно-розшуковим шляхом, мо­жуть бути допущені як докази лише у випадку, якщо вони отримані й перевірені за допомогою засобів, зазначених у частині (2), відповід­но до кримінально-процесуального закону, з дотриманням прав і сво­бод людини або з обмеженням деяких прав і свобод, санкціонованим судовою інстанцією».

Новий КПК PM визначив, що прокурор здійснює кримінальне пе­реслідування винятково у випадках: 1) якщо злочини вчинені: Прези­дентом країни; депутатами; членами Уряду; суддями; прокурорами; ге­нералами; офіцерами по кримінальному переслідуванню; 2) замахів на життя співробітників поліції, офіцерів з кримінального переслідування, прокурорів, суддів або членів їхніх родин, якщо замах пов’язаний з їх­ньою діяльністю; 3) злочинів, вчинених Генеральним прокурором.

З прийняттям нового Закону про ОРД та нового Кримінально- процесуального закону Латвії виникли певні особливості у взає­мозв’язку цих видів діяльності. Новий Кримінально-процесуальний закон Латвії (далі — Закон) суттєво змінив низку кримінально-проце­суальних інститутів, які обумовили й специфіку використання матері­алів ОРД у кримінальному процесі.

Досудове провадження у цьому Законі визначається як «досудо- вий кримінальний процес», що складається з двох стадій: слідства та кримінального переслідування. Закон скасував такого суб’єкта кримі­нального процесу, як орган дізнання, та ввів нових — особу, що спря­мовує кримінальний процес (ч. 1 ст. 27), і слідчого суддю — суддю, якому голова районного (міського суду) на певний строк у встановле­них Законом випадках і встановленому Законом порядку доручає здій­снювати контроль за дотриманням прав людини в кримінальному процесі (ст. 40).

На стадії досудового процесу особою, що направляє кримінальний процес, є слідчий (ч. 1 ст. 27). Його повноваження в цьому Законі зна­чно розширені (ст. 28) і включають проведення слідчих дій, передба­чених главою 10 Закону, та спеціальних слідчих дій, види, зміст та по­рядок проведення яких визначені главою 11 Закону (статті 210-234), які за своїм характером є оперативно-розшуковими. Фактично цей За­кон здійснив «процесуалізацію ОРД», яка вперше на пострадянському просторі була запропонована українськими вченими Ю. М. Грошевим, Е. О. Дідоренком, Б. Г. Розовським та ін.^[308]

Відповідно до ч. 1 ст. 210 Закону зазначені дії проводяться, якщо для з’ясування обставин, що підлягають доказуванню в кримінально­му процесі, відомості про факти необхідно отримати, не інформуючи про це осіб, які залучаються до кримінального процесу, або осіб, які могли б надати такі відомості. У частині 2 ст. 210 Закону зазначається, що спеціальні слідчі дії на підставі постанови слідчого судді прово­дяться особою, що направляє слідство, або за її дорученням установа­ми та особами. Якщо для реалізації такої дії необхідно використати засоби та методи оперативної роботи, їх провадження доручається лише особливо уповноваженим Законом державним установам. Ці дії можуть проводитися винятково при розслідуванні тяжких і особливо тяжких злочинів.

Законом встановлений порядок отримання дозволу на проведення спеціальних слідчих дій, відповідно до якого вони проводяться на під­ставі постанови слідчого судді. Постанова слідчого судді не потрібна, якщо на проведення спеціальної слідчої дії згоду дали всі особи, що працюють або проживають у публічно недоступному місці^[309] в період проведення цієї дії. Слідчий суддя приймає постанову про проведення спеціальної слідчої дії після розгляду мотивованої пропозиції особи, що направляє процес, і матеріалів кримінальної справи, в якій вказу­ється спеціальна слідча дія, установа або особа, якій доручено прова­дження цієї дії, мета й строк її провадження, а також усі інші обстави­ни, що мають значення для забезпечення її провадження. Строк спеці­альної слідчої дії, що проводиться в публічно недоступному місці, не може перевищувати ЗО днів. Слідчий суддя може продовжити цей строк при наявності на це підстави. Якщо особа, що направляє процес, не дотримується встановленого Законом порядку одержання дозволу, отримані в результаті спеціальної слідчої дії докази не можуть бути використані в процесі доказування. Коли дана дія розпочата в поряд­ку, передбаченому Законом, слідчий суддя приймає рішення про об­ґрунтованість її початку, а також про необхідність її продовження, якщо вона не закінчена. Якщо слідча дія була необгрунтованою або проводилася протизаконно, суддя ухвалює рішення щодо допустимос­ті отриманих доказів і про дії з вилученими предметами. Особа, що направляє процес, при самостійному проведенні спеціальної слідчої дії складає протокол.

У Законі визначається коло обставин, які підлягають документу­ванню (фіксації) у ході спеціальної слідчої дії. Відповідно до Закону фіксується лише отримана у зв’язку з тяжкими або особливо тяжкими злочинами інформація, що: 1) необхідна для з’ясування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному процесі; 2) указує на вчи­нення іншого злочинного діяння або на обставини його вчинення; 3) необхідна для негайного запобігання істотній загрозі суспільній безпеці. Закон встановлює, що особа, яка направляє процес, притяг­нуті нею особи, а також прокурор і слідчий суддя, що здійснює нагляд за спеціальними слідчими діями, повинні здійснити всі необхідні за- ходи для недопущення збору й використання інформації для цілей, що не визначені Законом. Якщо спеціальна слідча дія проводиться спеціа­лізованою державною установою, її представник складає звіт і разом із матеріалами, отриманими в результаті цієї дії, надає його особі, що направляє процес. Якщо спеціальна слідча дія за дорученням особи, що направляє процес, здійснюється іншою особою, остання в письмо­вій формі надає звіт особі, що направляє процес, і передає їй отримані в результаті цієї дії матеріали. Особа, що проводить спеціальну слідчу дію, повинна робити все можливе для фіксування фактів, які інте­ресують слідство, за допомогою технічних засобів. Про відомості, що вказують на інше злочинне діяння або на обставини його вчинення, особа, що направляє процес, інформує установу, до відання якої нале­жить розслідування відповідного діяння. Про відомості, які необхідні для негайного запобігання істотній загрозі суспільній безпеці, особа, що направляє процес, спеціалізована установа негайно повідомляють установу державної безпеки.

Для використання матеріалів розшукової діяльності в криміналь­ному процесі, а також визначення характеру взаємозв’язку розшукової та процесуальної діяльності важливе значення має ст. 229 Закону, яка встановлює, що протоколи спеціальних слідчих дій, звіти про них, звукозаписи й записи зображень, фотографії, інші зафіксовані за до­помогою технічних засобів результати, вилучені предмети й докумен­ти або їхні копії використовуються в доказуванні в такий же спосіб, як результати інших слідчих дій. Якщо в доказуванні використовуються таємно зафіксовані висловлення або дії якої-небудь особи, ця особа обов’язково повинна бути про це допитана. При ознайомленні особи з фактичними даними, отриманими без її відома, ця особа інформуєть­ся про проведену таємну дію в тому обсязі, в якому вона стосується безпосередньо відповідної особи. Якщо спеціальна слідча дія здійсне­на без дотримання правил одержання дозволу, отримані відомості не можуть бути використані в доказуванні.

Закон зазначає, що докази, отримані в результаті спеціальних слід­чих дій, використовуються винятково в тому кримінальному процесі, у якому відповідні дії проводилися. Якщо отримано відомості про фа­кти, що вказують на вчинення іншого злочинного діяння або на обста­вини, що підлягають доказуванню в іншому кримінальному процесі, вони можуть бути використані у відповідній справі як докази тільки за згодою того прокурора або слідчого судді, що здійснював нагляд за спеціальними слідчими діями в кримінальному процесі, у якому від­повідна дія проводилася. Це обмеження не поширюється на вико­ристання виправдувальних доказів у межах іншого кримінального процесу. Постанова слідчого судді або прокурора не потрібна, якщо отримані в результаті спеціальних слідчих дій відомості використову­ються для невідкладного запобігання істотній загрозі суспільній без­пеці. Звіти про спеціальні слідчі дії, а також фіксовані за допомогою технічних засобів матеріали, які особа, що направляє процес, визнала такими, що не мають доказового значення в кримінальному процесі, не приєднуються до кримінальної справи й зберігаються в установі, яка закінчувала досудовий процес.

У Законі визначається порядок ознайомлення з матеріалами, отри­маними в результаті спеціальних слідчих дій. Зазначається, що особа, яка залучається до кримінального процесу, має право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи після закінчення досудового розс­лідування. Вона може подати прокуророві або слідчому судді клопо­тання про ознайомлення її з матеріалами, що не приєднані до справи. Прокурор або слідчий суддя оцінює заявлене клопотання з урахуван­ням можливого значення матеріалів для кримінального процесу й до­пущених обмежень прав людини й може заборонити ознайомлення з матеріалами, які не приєднані до процесу, якщо це може становити істотну загрозу життю, здоров’ю або охоронюваним законом інте­ресам якої-небудь особи, що залучена до кримінального процесу, або якщо це зачіпає лише таємницю приватного життя третьої особи. Залу­чена до кримінального процесу особа, яку прокурор або слідчий суддя ознайомили з матеріалами, що не приєднані до кримінальної справи, може заявити особі, яка направляє кримінальний процес, клопотання про приєднання цих матеріалів до кримінальної справи. Клопотання розглядається в тому ж порядку, що й інші клопотання, заявлені після завершення розслідування. Рішення по заявленому під час судового розгляду клопотанню про ознайомлення з не приєднаними до кримі­нальної справи матеріалами спеціальної слідчої дії приймає той же склад суду після ознайомлення із клопотанням і матеріалами кримі­нальної справи, при необхідності запросивши пояснення від подавця і прокурора. Рішення про дії зі звітами, аудіозаписами й відеозапи- сами, фотографіями, з іншими матеріалами, зафіксованими з вико­ристанням технічних засобів, з вилученими предметами й до­кументами, їхніми копіями, якщо особа, яка направляє процес, визна­ла, що вони не мають доказового значення в кримінальному процесі, приймається прокурором або слідчим суддею, що здійснював нагляд за спеціальними слідчими діями в кримінальному процесі, таким чи­ном, щоб у межах можливості зменшити наслідки обмеження прав людини. Вилучені документи й предмети, якщо тільки це можливо, по­вертаються їхнім власникам з інформуванням їх про спеціальну слідчу дію тією мірою, якою вона стосується цих осіб. Звіти, копії, матеріали, зафіксовані з використанням технічних засобів, знищуються, якщо з’ясовано, що вони не мають доказового значення в кримінальному процесі. У кримінальних процесах, де не виявлені особи, що притягу­ються до кримінальної відповідальності, рішення про дії з вказаними матеріалами може бути прийнято не раніше ніж через шість місяців після закінчення спеціальної слідчої дії. Рішення про дії з такими мате­ріалами в припинених кримінальних процесах може бути прийняте піс­ля закінчення строку оскарження постанови. У кримінальних процесах, направлених для розгляду в суд, рішення про дії зі згаданими матеріа­лами приймається після набрання чинності судовою постановою.

Законом регулюється питання щодо забезпечення нерозголошення даних, отриманих у ході проведення спеціальних слідчих дій. Відпові­дно до Закону відомості про факт проведення спеціальної слідчої дії до її закінчення є такими, що не підлягають розголошенню. За їх роз­голошення посадові особи або особи, залучені до їх проведення, не­суть відповідальність відповідно до закону.

Захисник, що має право ознайомитися з усіма матеріалами кримі­нальної справи з моменту пред’явлення обвинувачення, не підлягає ознайомленню з документами, які стосуються спеціальної слідчої дії, до її закінчення. Особа, що направляє процес, використовує всі перед­бачені законом засоби для обмеження поширення відомостей, отрима­них у результаті спеціальної слідчої дії, які мають доказове значення у кримінальному процесі, якщо вони стосуються таємниці приватного життя особи або іншої охоронюваної законом інформації з обмеженим доступом. Виготовлення копій матеріалів, отриманих у результаті спе­ціальних слідчих дій, допускається винятково в передбачених Законом випадках із внесенням про це позначки до протоколу відповідної дії. Методи, прийоми й засоби провадження спеціальної слідчої дії, а та­кож отримані за її результатами відомості, які не мають доказового значення в кримінальному процесі, в якому ця дія здійснена, або вико­ристання яких в іншому кримінальному процесі не дозволяється, або не є необхідним для негайного запобігання істотній загрозі безпеці, є дер­жавною таємницею або таємницею слідства, і за їхнє розголошення особи несуть відповідальність у встановленому кримінальним законом порядку. Особа, що направляє процес, попереджає осіб, залучених до провадження спеціальних слідчих дій, про передбачену Законом від­повідальність. Прокурор або слідчий суддя попереджає про відповіда­льність осіб, які ознайомлені з матеріалами, що не приєднані до кри­мінальної справи. При ухваленні рішення про дії з матеріалами, які не приєднані до кримінальної справи, прокурор, слідчий суддя перевіря­ють, чи попереджені всі особи й чи здійснені необхідні заходи для за­побігання невиправданому поширенню інформації, і дають доручення відповідним особам по усуненню недоліків.

Важливе значення, що впливає на характер використання матеріа­лів розшукової діяльності в кримінальному процесі, має законодавче визначення доказування як діяльності залученої до кримінального процесу особи, що виражається в обґрунтуванні наявності або відсут­ності фактів, які входять до предмета доказування, з використанням доказів (ст. 123 Закону), та поняття доказу як будь-яких отриманих у передбаченому Законом порядку й закріплених у встановленій про­цесуальній формі відомостей про факти, які залучені до кримінального процесу і використовуються особами в межах їх компетенції для об­ґрунтування наявності або відсутності обставин, що входять до пред­мета доказування (ст. 127 Закону). Закон встановлює, що особи, які залучені до кримінального процесу, можуть використати як докази лише відомості про факти, які є достовірними, допустимими й такими, що мають відношення до нього. У Законі наголошується, що отримані в ході ОРД відомості про факти, у тому числі відомості, зафіксовані за допомогою технічних засобів, можуть використовуватися як докази лише в тому випадку, якщо вони можуть бути перевірені у встановле­ному Законом процесуальному порядку.

У результаті тривалих дискусій литовських правників з питань співвідношення ОРД і кримінального процесу взаємозв’язок цих видів діяльності значно посилено, що позитивно вплинуло на порядок вико­ристання матеріалів ОРД у кримінальному процесі Литовської Респу­бліки, який встановлений новим КПК Литовської Республіки 2003 р.¹ (далі — КПК ЛР) та законом ЛР «Про оперативну діяльність»^{[310] [311].}

Повною мірою цей порядок обумовлюється тим, що у новому КПК ЛР стадія порушення провадження у кримінальній справі скасована. Кримінальний процес Литви містить дві основні стадії— досудове й судове розслідування. У ньому намітилася тенденція кримінально- процесуального регулювання дій, що здійснюються із застосуванням оперативно-розшукових методів. Такі дії законодавцем називаються іншими примусовими заходами і закріплені в нормах КПК JIP, напри­клад, контроль і запис переговорів підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб (ст. 154 КПК ЛР); дій, що імітують злочинне діяння (ст. 159 КПК ЛР); секретне спостереження (ст. 160 КПК ЛР).

У новому КПК ЛР скасовані такі владні суб’єкти кримінального процесу, як орган дізнання і слідчий. Реалізацію функції досудового (попереднього) розслідування, окрім спеціальної зазначеної у ст. 158 КПК ЛР посадової особи, здійснює прокурор, який ним безпосеред­ньо керує і його організовує та суддя досудового (попереднього) роз­слідування.

Стаття 158 КПК ЛР встановлює, що: «1. Розслідуючи особливо тяжкі й тяжкі злочини, а також злочини середньої тяжкості, передба­чені в розділах XXVIII й XXXVII Кримінального кодексу Литовської Республіки, окрім того, злочини, передбачені частинами 1 і 2 ст. 225,

ч. 1 ст. 226, частинами 1 і 2 ст. 227, ст. 228 Кримінального кодексу Ли­товської Республіки, посадові особи досудового розслідування можуть провадити розслідування, не розкриваючи дані своєї особи. Ці посадо­ві особи в порядку, установленому ст. 159 чинного Кодексу, можуть виконувати дії, що імітують злочинне діяння.

2. Дії посадових осіб, що не розкривають дані своєї особи, дозво­ляються лише на підставі ухвали судді досудового розслідування й тільки в тому випадку, коли є достатньо відомостей про злочинне діяння особи, щодо якої проводиться розслідування. Ухвала про сек­ретну діяльність суддя досудового розслідування приймає на підставі подання прокурора, зміст якого повинен відповідати змісту ухвали, зазначеної в ч. З цієї статті.

3. В ухвалі, якою посадовим особам досудового розслідування, що не розкривають дані своєї особи, дозволяється виконати дії, повинні бути зазначені: особи, які будуть виконувати секретні дії; особа, щодо якої мають бути виконані дії; відомості про злочинне діяння особи; конкретні дії, які дозволяється виконати; переслідуваний результат (що повинен бути досягнутий); тривалість секретних дій.

4. При виконанні розслідування в порядку, встановленому цією статтею, забороняється провокувати особу на вчинення злочинного діяння.

5. Виконуючи розслідування в порядку, встановленому цією стат­тею, посадові особи досудового розслідування не можуть застосовувати примусового заходу, якщо про це у порядку, установленому ч. III цьо­го Кодексу, не прийняті окрема постанова або ухвала, за винятком не­відкладних випадків, передбачених цим Кодексом.

6. В особливих випадках, якщо немає іншої можливості встанови­ти осіб, що вчиняють злочин, розслідування у встановленому цією статтею порядку можуть проводити й особи, які не є посадовими осо­бами досудового розслідування.

7. Особи, що провели розслідування в порядку, установленому цією статтею, при необхідності можуть бути допитані як свідки. Якщо є підстави, передбачені в розд. XI четвертого розділу цього Ко­дексу, то таким особам може бути надана анонімність».

Надання анонімності таким особам означає, що дані їхньої особи й деякі інші матеріали, отримані судом за їх участі у справі, залиша­ються засекреченими (статті 198-204 КПК ЛР). З метою забезпечення особистої безпеки таких осіб їх допит здійснюється одноосібно суд­дею. Показання та отримані від них чи за їх участю відповідні матері­али ОРД у такий спосіб можуть бути визнані доказами у кримінальній справі. Таке положення цілком відповідає вимогам ст. 20 КПК ЛР.

Аналіз норм чинного кримінально-процесуального кодексу Литви, які регламентують порядок розслідування злочинів, а також праць фа- хівців-процесуалістів¹ свідчить про те, що законодавець, уживаючи в ч. 2 ст. 158 словосполучення «секретна діяльність», не роз’ясняє його поняття й не визначає перелік дій, які становлять її зміст та можуть бу­ти проведені в ході її здійснення. Фактично такими діями можуть бути будь-які ОРЗ^{[312] [313], що передбачені законом ЛР «Про оперативну діяль­ність», а саме: секретне (негласне) проникнення до житлового примі­щення, транспортного засобу та їхній огляд; тимчасова таємна виїмка для огляду й дослідження документів, зразків сировини й продуктів та інших об’єктів; контрольна поставка; оперативне впровадження тощо.}

Слід зазначити, що, на відміну від попереднього КПК, КПК ЛР 2004 р. докладніше регламентує процедуру переходу матеріалів, отри­маних у ході ОРД, до кримінального процесу, чим розширена можли­вість використання їх як доказів у кримінальній справі. Цьому сприяє й нове законодавче визначення поняття доказів у кримінальному про­цесі ЛР та встановлений порядок їх отримання за матеріалами ОРД.

Так, відповідно до ст. 20 КПК JIP доказами в кримінальному про­цесі є відомості, отримані законним шляхом. Факт визнання відповід­них відомостей доказами у кожному випадку вирішує суддя або суд, у провадженні яких перебуває кримінальна справа. Доказами можуть бути лише такі відомості, які підтверджують або спростовують хоча б одну обставину, що має значення для правильного (справедливого) вирішення справи. Доказами можуть бути лише відомості, отримані у законний спосіб, які можна перевірити процесуальними діями, пе­редбаченими КПК ЛР. Судді оцінюють доказ за своїм внутрішнім пе­реконанням, яке засноване на повному й безсторонньому розгляді всіх обставин справи, керуючись при цьому законом.

Виходячи з цього законодавчого положення можна зробити ви­сновок, що використання матеріалів ОРД як доказів у кримінальному процесі за КПК JIP здійснюється за загальними правилами оцінки до­казів: їх належності, допустимості, вірогідності й достатності, які є непорушними для суб’єктів кримінального доказування та суду.

Таким чином, єдине кримінально-процесуальне регулювання здій­снення спеціальних примусових дій (які є ОРЗ) і застосування їхніх результатів у кримінально-процесуальному доказуванні свідчить про своєрідне злиття оперативно-розшукової й кримінально-процесуальної діяльності правоохоронців Литовської Республіки, яка здійснюється з метою встановлення й доказування обставин злочину, що у кінцевому підсумку спрямовано на підвищення ефективності боротьби зі зло­чинністю та захист прав людини.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зазначені новації, які внесені до законодавства про ОРД та нових кримінально- процесуальних кодексів країн цих двох груп впродовж останніх років, суттєво вплинули на розвиток інституту використання матеріалів ОРД в їхньому кримінальному процесі. Проте сьогодні за відсутності дос­татніх емпіричних даних для порівняльного аналізу не можна зробити об’єктивний висновок про ефективність цього інституту в різних кри­мінальних процесах країн — республік колишнього CPCP у боротьбі зі злочинністю та у захисті прав людини.

До того ж такий аналіз та відповідні висновки можна зробити ли­ше за умов урахування рівня корумпованості правоохоронних та судо­вих органів цих країн, який в окремих із них порівняно із західними країнами є надзвичайно високим. Ця проблема, у свою чергу, потребує окремого наукового дослідження. Її результати також мають бути вра­ховані при вивченні та визначенні ефективності інституту викорис­тання матеріалів ОРД у кримінальному процесі тих або інших країн.

Водночас зроблений нами аналіз чинного законодавства зазначе­них країн, їх правозастосовної практики, а також наукових джерел сто­совно досліджуваної проблеми, дозволяє зробити висновок, що у кож­ній із цих країн інститут використання матеріалів ОРД у криміналь­ному процесі потребує подальшого удосконалення щодо його правово­го врегулювання та розробки методики його практичної реалізації.

*****

Використовуючи зарубіжний досвід при розробці проектів нових Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», слід враховувати, що норми використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в криміна­льному процесі зарубіжних країн знаходяться в інших моделях (типах) кримінального процесу, кожна з яких впродовж століть виробила свої важелі «стримування» та «противаг», які гармонійно вплітаються в усі стадії судочинства з урахуванням його форми, принципів, правового статусу суб’єктів тощо.

Ці моделі, в тому числі й інститут використання оперативно- розшукової інформації в кримінальному процесі кожної із досліджу­ваних країн, мають і свої вади, які критикуються в науково-практич­них джерелах зарубіжних країн. Тому, на нашу думку, з урахуванням зазначеного, а також вітчизняних традицій, рівня наукової розробки цієї проблеми, корумпованості вітчизняних правоохоронних і судових органів, менталітету, економічних умов, у яких знаходиться наша кра­їна, рівня злочинності, а також стану наукової розробленості правової реформи Україні, жодна із зарубіжних країн для нас на сучасному ета­пі не може бути ідеальною моделлю для наслідування. А тому меха­нічне перенесення до вітчизняного кримінально-процесуального зако­нодавства норм будь-якого інституту цих країн, у тому числі й вико­ристання матеріалів ОРД у кримінальному процесі, без узгодження з відповідними правовими інститутами вітчизняного законодавства й окремими їх нормами та урахування вітчизняних реалій може приз­вести до дисбалансу: або до послаблення заходів із забезпечення прав людини, або ж до зниження ефективності боротьби зі злочинністю.