Поняття доказів у кримінальному процесі ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Норми про докази та доказування у кримінальному процесі є нерозривно пов'язаними з усіма нормами кримінального процесуа­льного права, що визначають завдання кримінального провадження та його засади, повноваження сторін та інших учасників криміна­льного провадження й порядок проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Наукова дискусія навколо розуміння доказів бере свій початок із часів Давнього Риму (кінець III - середина VI століття), із запро­вадженням детального регулювання процесуальних дій суду з роз­слідування злочину й досить суворих правил формальної оцінки доказів^[18]. Під доказом - «probation» - тоді розуміли власне доказ, за­сіб доказування та судове слідство^[19]. Тоді ж законні докази - «probation», які були різних видів, почали відрізняти від доказів як логічних суджень, тобто аргументів («argumentum»)^[20]. Розвиток рим­ського права та його апробація державами Європи^[21], безумовно, вплинула і на становлення інституту доказового права на Русі, де пер­ші згадки про докази пов'язують із «Руською Правдою»^[22]. В українсько­му праві знайшли відображення правила збирання й використання доказів «Руської Правди», «Псковської судної грамоти», судебників, Литовських статутів, збірок магдебурзького права, «Прав, за якими судиться малоросійський народ» і законодавчих актів Російської імперії XVIII-XIX століть. Доказами на Русі в період її існування як держави були показання сторін і свідків («послухів» та «видоків»), письмові документи (грамоти), речові докази та «божий суд» (по­єдинок, клятва, випробування залізом і водою)^[23].

До ухвалення Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік^[24] 1958 р. панувала думка, що доказом є, по-перше, джерело відомостей про факти, якими встановлюються або спросто­вуються обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи (наприклад, показання свідка А.), по-друге, самі факти, якими встановлюються або спростовуються обставини, що мають значення для справи й містяться в цьому ж показанні сві­дка А.

Нормативне визначення доказу надається у положеннях, пе­редбачених ст. 84 КПК України. Слід погодитись із точкою зору де­яких науковців, що під час його визначення необхідно виходити з єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел. Отже, дока­зами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження й підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК). Під фактичними даними слід розуміти відомості (інформацію) про факти (дії або події). Самі по собі факти (дії або події) неможливо приєднати до матеріалів кримінального провадження, тому в процесі доказування слідчий суддя, суд, суддя, сторони, потерпілий та представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, оперують лише відо­мостями (інформацією) про факти.

Доказами в кримінальному провадженні можуть бути не будь- які фактичні дані, а лише ті, які є належними, допустимими, досто­вірними та достатніми.

Належність доказів - це їх здатність установлювати наявність чи відсутність обставин, які є предметом доказування в криміналь­ному провадженні та мають значення для правильного його вирі­шення. Належність як ознаку доказів закріплено в ст. 85 КПК Украї­ни: «Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недосто- вірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Допустимість доказів означає законність їх отримання (ч. 1 ст. 86 КПК України). Існує декілька критеріїв допустимості доказів. Доказ повинен бути отриманий: 1) належним суб'єктом (слідчим суддею, судом, суддею, стороною, потерпілим, представником юри­дичної особи, щодо якої здійснюється провадження); 2) із джерела, передбаченого законом (ч. 2 ст. 84 КПК України); 3) у спосіб, який передбачено законом (ст. 93 КПК України); 4) у належному проце­суальному порядку. Недопустимий доказ не може бути використа­ний для прийняття процесуальних рішень, на нього не може поси­латися суд під час ухвалення судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отри­мані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гаран­тованих Конституцією та законами України, міжнародними дого­ворами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав люди­ни й основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) виконання процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюд­ського або такого, що принижує гідність особи, поводження або по­грози застосуванням такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням нього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному прова­дженні.

Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгля­ду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані (ч.

Слід звернути увагу на ще один аспект, пов'язаний з визнанням доказів недопустимими. Йдеться про недопустимість доказів і відо­мостей, які стосуються особи підозрюваного чи обвинуваченого. Так, у ч. 1 ст. 88 КПК України вказано, що докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним ін­ших правопорушень, що не є предметом цього кримінального про­вадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис хара­ктеру підозрюваного чи обвинуваченого є недопустимими на під­твердження винуватості підозрюваного чи обвинуваченого у вчи­ненні кримінального правопорушення.

Проте законодавець, указуючи на недопустимість доказів у на­званих ситуаціях, все ж таки залишає можливість визнати їх допус­тимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допусти­мими;

2) вони надаються для доведення того, що підозрюваний чи об­винувачений діяв із певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку чи обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обста­вин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх надає сам підозрюваний чи обвинувачений;

4) підозрюваний чи обвинувачений використав схожі докази для дискредитації свідка (ч. 2 ст. 88 КПК України).

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підо­зрюваного чи обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 3 ст. 88 КПК України).

Питання допустимості доказів вирішує суд під час їх оцінюван­ня в нарадчій кімнаті в процесі ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК України).

У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо воно було розпочате.

Сторони кримінального провадження, потерпілий і представ­ник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти ви­знання доказів недопустимими.

Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної чинності, і ним встановлено порушення прав людини й основоположних свобод, гарантованих Конституцією України та міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Достовірність доказів - це їх здатність правильно (адекватно) відображати обставини об'єктивної реальності.

Достатність доказів - це здатність сукупності доказів установлю­вати всі передбачені законом обставини кримінального правопору­шення на такому рівні знання про них, який є необхідним для ухва­лення єдиного правильного рішення в кримінальному провадженні.

Докази мають різні властивості й ознаки, які можуть бути під­ставою для їх класифікації з поділом на декілька груп. Докази поді­ляються на такі:

- залежно від стосунку до предмета доказування (головного фа­кту) - на прямі й непрямі (побічні);

- залежно від стосунку до підозри чи обвинувачення - на обви­нувальні і виправдувальні;

- залежно від стосунку до джерела отримання відомостей про факти - на первинні і похідні;

- залежно від механізму формування доказів - на особистіші і речові.

Прямими є докази, які безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України). Непрямими (побічними) є дока­зи, за допомогою яких установлюються проміжні (доказові) факти, із сукупності яких можна зробити висновок про наявність чи відсут­ність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному про­вадженні.

Обвинувальними є докази, які встановлюють подію криміналь­ного правопорушення й винність підозрюваного чи обвинувачено­го у його вчиненні, а також обставини, які обтяжують покарання.

Виправдувальними є докази, які встановлюють відсутність події чи складу кримінального правопорушення, невинуватість особи у його вчиненні, а також обставини, які пом'якшують покарання.

Розподіл доказів на обвинувальні та виправдувальні відповідає положенням, передбаченим ч. 2 ст. 9 КПК України, згідно з якими, прокурор, керівник органу досудового розслідування або слідчий зобов'язані всебічно, повно й неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викри­вають, так і ті, що виправдовують підозрюваного чи обвинувачено­го, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його пока­рання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Первинними є докази, отримані із першоджерела (показання свідка-очевидця, оригінал документа тощо). Похідними є докази, отримані з «других рук» (показання з чужих слів, копія документа тощо).

Особистісні докази - це докази, які формуються у свідомості людини (показання, висновок експерта) на підставі сприйняття нею певних обставин учиненого кримінального правопорушення.

Речові докази - це матеріальні об'єкти, пов'язані з учиненим кримінальним правопорушенням, що відповідають вимогам ст. 98 КПК України.

Така класифікація має не тільки теоретичне значення, а й суто прикладне (практичне), оскільки правильне визначення природи доказу дозволяє в подальшому правильно його оцінити та спряму­вати свою діяльність на отримання нових доказів.

2.