§ 2. КОНЦЕПЦІЯ ОБ'ЄКТИВНОЇ ІСТИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Ідеї істини і справедливості сягають сивої давнини і завжди були притаманні людській спільноті. Жадоба істини, свобо­ди і справедливості - це, мабуть, і є головним проявом генетич­ної пам’яті і генетичної програми нашого народу.

І.Бентам вказував, що «всі правила судочинства повинні від­повідати наступним умовам, це: 1) справедливість рішення; 2) яс­ність; 3) економія і 4) відсутність зайвих обтяжень. Справедливість рішення є прямою метою, три інші - побічними умовами» ^[20].

Вічні питання справедливості привертають увагу і сучасних до­слідників^[21], серед них професор Чиказького університету Фрідріх Август фон Гек^[22] та професор Гарвардського університету Д. Ролз. Д. Ролз називає істину і справедливість першими серед чеснот людської діяльності, які безкомпромісні^[23].

Справедливість - морально-правова категорія і один із ос­новних принципів юриспруденції, які визначають необхідність об’єктивного, неупередженого ставлення до людини та її вчинків, чесного розв’язання юридичних справ.

Ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини має знакову назву «Право на справедливий суд» і гаран­тує кожному «право на справедливий і публічний розгляд справи у розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону».

У Законі України № 192-VIII від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд»^[24], зазначено, що метою прийняття даного закону є «підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечення права на справедливий суд».

У ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у ре­дакції Закону України № 192-VIII від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд») визначається: «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і сво­бод...».

Стаття 7 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів “Право на справедливий суд”» визначає:

«1. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону.

2. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні осо­би мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України.

3. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кож­ної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України».

Визначаючи підстави для скасування вироку чи іншого судового рішення, ст. 410 КПК України зазначає, що «неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідженими обста­вини, з’ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення...».

У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов’язку правоохоронних органів установити об’єктив­ну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, дотримуватись принципу презумпції невинуватості, пра­вильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередже­ного, необ’єктивного підходу до розв’язання справи, забезпечити учасникам процесу рівні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діян­ню, і жоден невинуватий не був притягнутий до відповідальності.

Основною передумовою справедливості судочинства є правиль­не, з дотриманням шляхетної законної процедури, встановлен­ня обставин досліджуваної події, пізнання правди, встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

Розв’язуючи питання про встановлення об’єктивної істини, юрис­ти виходять з того, що кожен злочин - це певне явище матеріального світу, яке в силу загального закону про взаємозв’язок та взаємообумов- леність всіх предметів, фактів, явищ матеріального світу детермінова­не оточуючим середовищем, зумовлене ним, відображається в ньому.

Будучи детермінованими оточуючим середовищем, а також властивостями самого суб’єкта злочину, дії та вчинки останнього яв­ляють собою спосіб вчинення злочину. При цьому кожному способу злочину відповідає певна сукупність слідів. Аналізуючи той або ін­ший спосіб вчинення злочину, можна заздалегідь уявити собі, де й які сліди можуть бути залишені, і навпаки, відштовхуючись від знай­дених слідів, можна уявити собі спосіб та інші обставини злочину.

Кожний злочин завжди залишає певну сукупність слідів в ото­чуючому нас світі. Ix поділяють на дві групи.

Перша група слідів - це сліди, залишені подією злочину в пам’яті людей, що зіткнулися із злочинним діянням або з його наслідками (ідеальне відображення).

Друга група слідів - це зміна матеріальних об’єктів, матеріаль­ного середовища (матеріальне відображення).

24

Сліди злочину в зовнішньому світі складають той фактичний матері­ал, за допомогою якого слідчий та суд встановлюють об’єктивну істину.

З точки зору філософсько-правової думки істина є дійсне явище, дане нам у відчуттях (сенсуалізм); істина є необхідним законом явищ, які відкриваються науковим досвідом (емпіризм); істина є загальною систе­мою явищ, що пізнається наукою, або системою наук (позитивізм)^[25].

Під істиною в методології наукового пізнання розуміється від­повідність наших уявлень, висновків, суджень щодо тих чи інших явищ, фактів чи властивостей предметів об’єктивній дійсності.

Відомий мислитель минулого Аристотель ще близько двох з поло­виною тисяч років тому дав наступне визначення істини: «Зовнішня дійсність, як предмет пізнання, існує до пізнання і не залежить від на­явності чи відсутності знання про неї; поняття “істина” не співпадає з поняттям “буття” і відноситься не до буття, а до судження розуму, що виражається в мові; істинність судження полягає в відповідності його предмету пізнання, а визнання його істинним можливе в тому випадку, коли структура і зміст судження відповідають дійсному стану речей»^[26].

Платон визначав істину, як відповідність окремого речення фактам дійсності. «Той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, - стверджував філософ, - говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, - помиляється...» ^[27].

Істина - це повна й точна відповідність суджень реальній дійс­ності. Істина - це достовірне знання, що правильно відображає ре­альну дійсність у свідомості людей^[28].

Істина та помилка, як зазначають філософи, - це поняття, що від­різняються одне від одного за тенденцією, напрямом, а також резуль­татами руху пізнання. В істині процес руху мислення здійснюється шляхом об’єктивно точного відображення дійсності, створення пізна­вального образу, що глибоко й всебічно осягає об’єктивну дійсність в її сталих і можливих формах. Помилка - протилежний істині процес руху мислення, що йде шляхом перекрученого, спотвореного відобра­ження дійсності^[29].

Проблемам встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі приділялась значна увага в юридичній літературі^[30].

Витоки проблеми пошуку істини у сфері правосуддя беруть свій початок з глибин народної мудрості, відомі з часів звичаєвого права та античної правової думки, знаходять розвиток в часи ко­зацької доби та існування копного суду. В багатющих скарбницях давньої народної мудрості - юридичних прислів’ях часто знаходи­мо повчальні думки щодо окремих аспектів істини. Наприклад, «Не спіши карати, спіши вислухати», «Не зате вовка б’ють, що він сі­рий, а за те, що вівцю з’їв», «Без тіла немає діла», «Правда ясніша від сонця, та і її з свічкою шукають», «Великий та багатий - рідко винуватий», «Бережи порядок і порядок збереже тебе».

Як зазначалось ще в римських юридичних афоризмах, право є мистецтво добра і справедливості (Jus est ars boni et aequi). Ві­домий афоризм In dubio pro гео («У разі сумнівів справа вирішу­ється на користь підсудного чи відповідача») став основою одного з принципів кримінального процесу.

Але на сьогоднішній день проблематика встановлення істини є однією з найбільш складних і багатогранних^[31].

З приводу того, чи встановлюється в кримінальному процесі істина, чи ні, і до якої істини має прагнути суд, думки вчених від-

значаються багатим розмаїттям: від визнання задачі встановлення істини принциповим положенням та приєднання до дефініції «іс­тини» таких категорій як «абсолютна», «матеріальна» чи «об’єк­тивна» до категоричної відмови від використання в процесуально­му розумінні категорії «істина».

Так, приміром, М.С. Строгович стверджував, що «матеріальна істина в кримінальному процесі є відповідність висновку, до яко­го дійшов суд, тому, що мало місце в дійсності»^[32]. Конкретизуючи свою позицію, М. С. Строгович стверджував, що поняття матері­альної істини відноситься до встановлення фактів, обставин спра­ви, але не до їх юридичної оцінки і кваліфікації як результату за­стосування судом права^[33].

В.Т. Hop констатує, що під «об’єктивною істиною в криміналь­ному процесі слід розуміти точну і повну відповідність об’єктивної реальної дійсності висновкам слідства й суду про обставини кримі­нальної справи, правову кваліфікацію діяння та покарання винних у вчиненні злочину»^[34].

A. Ф Лубін зазначає, що «теоретичні і практичні уявлення про мету кримінально-процесуального доказування повинні дрейфува­ти від абсолютної і об’єктивної істини до істини відносної і суб’єк­тивної, далі взагалі - до прагматичного умовчання про мету дока­зування» ^[35].

B. П. Гмирко, в притаманній йому семантичній неординарності, намагався сконструювати концепт доказування як юридичну тех­нологію «заміщення» певної «життєвої» події епістемологічними (знаннєвими) одиницями - «фактами», а відтак «виготовлення» на їхній основі спеціальних форм - шуканих юридичних конструк­цій, потреба в яких зумовлена конкретикою вироблення відповід­них юридичних рішень на загал^[36].

На думку М. М. Боброва, яка почала отримувати своїх при­хильників серед невеликої групи процесуалістів Росії, «в процесі

Глава 1. Теорія доказів та сучасне доказове право судового розслідування не істина встановлюється.

Але кримінальний процес здійснюється не тільки у відповід­ності до КПК України, а має проваджуватись з дотриманням норм Конституції України та міжнародних правових актів. Наголоси­мо, що ст. 69 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, який набрав чинності Ol липня 2002 року, говорить: «Суд право­мочний вимагати надання всіх доказів, які він вважає необхідними для встановлення істини»^[38].

Про істину йдеться і в Конституції України. Ст. 31 Конституції України визначає, що «кожному гарантується таємниця листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Ви­нятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбаче­них законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо».

Більш помірковані російські автори (В. А. Лазарева^[39], С. А. Шей­фер^[40], О. В. Левченко^[41]) стоять на класичних позиціях та вважають за необхідне зберегти категорію істини у змагальному криміналь­ному процесі. В. Балакшин, зокрема, зазначає, що законодавець проявив поспішність, відмовившись від принципу, який визначав метою доказування в кримінальному процесі об’єктивну істину^[42].

Ю.В. Корєнєвський вважає, що необхідно виходити з того, що істина в кримінальному процесі досяжна, але це не знімає труд­нощів, які можуть виникати на шляху її досягнення і які мають значною мірою об’єктивний характер і необов’язково пов’язані з незадовільною роботою слідчого, прокурора, судді. В цьому кон-

тексті він слушно пропонує законодавцю уникнути при визначенні завдань кримінального провадження вимоги притягнення до відпо­відальності кожного, хто вчинив злочин^[43].

На думку В. Баскова, істина не потребує будь-яких благозвуч­них епітетів типу абсолютної, відносної, матеріальної іт.д. Істи­на як правда. Правда є правда, вона не може бути напівправдою, правдою у відносному ступені, правдою об’єктивною чи суб’єк­тивною. Так і істина, вона одна, в неї немає щаблів і ступенів. Присвоєння поняттю «істина» будь-яких «звань» тільки усклад­нює процес дослідження та оцінки доказів в судовому розгляді кримінальних справ^[44].

І. Л. Петрухін зазначає, що «встановлення істини у криміналь­них справах насправді можливо при розширенні диспозитивних і змагальних основ судочинства (“у спорі народжується істина”). Навіть у суді присяжних, вердикт якого письмово не обґрунтову­ється, істина досягається завдяки копіткому дослідженню доказів в умовах змагальності... Тому відмовлятися від застосування тер­міна “істина” в новому КПК є невиправданим»^[45].

Досвід судочинства європейських та інших зарубіжних країн та­кож показує правильність даної концепції. Наприклад, Австрійський кримінально-процесуальний закон також говорить про встановлен­ня істини. Зокрема, абз. 2 § 232 КПК Австрії зобов’язує головуючо­го в судовому засіданні спрямовувати провадження до встановлення істини. Абзац 2 § 244 КПК ФРН встановлює, що суд має з метою встановлення істини із службового обов’язку дослідити всі факти та докази, що мають значення для рішення суду^[46] Ч. 1 ст. 81 КПК Франції встановлює, що слідчий суддя має право здійснювати «всі слідчі дії, які він вважає за необхідне здійснити для встановлення істини» ^[47]. Правило 102 схвалених Верховним судом США Феде-

ральних правил доказування гласить: «Ці правила повинні тлумачи­тися так, щоб забезпечувалися неупередженість при їх застосуванні, усунення невиправданих витрат і втрат часу, а також зміцнення й удосконалювання доказового права, для того щоб у кінцевому ре­зультаті могла бути встановлена істина (the truth) і справедливо ви­рішувалися питання, що розглядаються (судом)».

Відомий європейський правознавець У. Айзенберг називає вста­новлення істинних обставин справи центральною вимогою і разом з тим пануючим принципом німецького кримінального процесу^[48].

«Основа основ справедливого правосуддя - встановлення її ве­личності “Істини”, - зазначає О. І. Тертишник. - Встановлення істи­ни - основа основ правосуддя і суд не має ніякого морального права дозволяти собі “бути стороннім спостерігачем” за процесуальною метушнею учасників змагального процесу. Змагальність сторін не повинна заважати, а скоріше, тільки допомагати суду активно са­мому йти до встановлення істини і приходити до неї першим^[49]».

Запровадження змагальних засад у кримінальне правосуд­дя не скасовує принципу публічності і не відміняє обов’язок суду встановлювати істину, а надає йому лише більше можливостей для використання активності сторін в досягненні цієї мети. Слід звер­нути увагу на такі положення чинного КПК України: «Суд дослі­джує докази безпосередньо» (ч. 1 ст. 23); «Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду...» (ч. 2 ст. 23); «Головуючий у судовому засіданні... спрямовує судовий роз­гляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального про­вадження.. .» (ч. 1 ст. 321); «Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експер­там незалежно від наявності клопотання...» (ч. 2 ст. 332); «Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження ви­значаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути зміне­ні» (ч. 2 ст. 349); «Головуючий має право протягом всього допиту обвинуваченого ставити йому запитання для уточнення і доповнен­ня його відповідей» (ч. 1 ст. 351); «Суд зобов’язаний контролюва­ти хід допиту свідків...» (ч. З ст. 352); «Після допиту свідка йому

можуть бути поставлені запитання потерпілим, цивільним пози­вачем, цивільним відповідачем, їх представниками та законними представниками, а також головуючим та суддями» (ч. 11 ст. 352); «За клопотанням сторони кримінального провадження, потерпіло­го або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз’яснення висновку» (ч. 1 ст. 356); «Речові дока­зи оглядаються судом, а також подаються для ознайомлення учас­никам судового провадження, а в разі необхідності - також іншим учасникам кримінального провадження» (ч. 1 ст. 357); «Протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів криміналь­ного провадження документи, якщо в них викладені чи посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження, повинні бути оголошені в судовому засіданні за ініціативою суду або за клопотанням учасників судово­го провадження та пред’явлені для ознайомлення учасникам судо­вого провадження, а в разі необхідності - також іншим учасникам кримінального провадження» (ч. 1 ст. 358); «У виняткових випадках суд, визнавши за необхідне оглянути певне місце, проводить огляд за участю учасників судового провадження...» (ч. 1 ст. 361); «Об­ґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’я­сованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу» (ч. З ст. 370); «У мотивувальній частині вироку зазнача­ються:... докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів» (ч. З ст. 374 тощо).

Розкриваючи концепт істини, В.Т. Hop, констатує: «незважаю­чи на те, що законодавець при регламентації процесу доказування не вживає терміна “істина”, реалізація у кримінальному процесі принципу встановлення (дослідження) обставин справи повно, все­бічно і об’єктивно є необхідною умовою і наслідком її досягнен­ня»; «досягнення об’єктивної істини - це і мета діяльності органів, на які покладено вирішення завдань кримінального судочинства, і принцип (засада) кримінально-процесуального права; принцип іс­тини незмінний і незамінний фундамент, основа правосуддя у кри­мінальних справах. Без нього правосуддя неможливе. Без нього воно втрачає свою конститутивну ознаку - справедливість. Відмова від принципу встановлення (досягнення) істини у кримінальному судочинстві є відмовою від правосуддя. Саме тому є підстави роз- 31

глядати встановлення істини у кримінальному судочинстві не лише як його принцип, але й як юридичний заповіт (завіт) для сущого і майбутнього судочинства, насамперед у кримінальних справах»^[50].

У певному плані процес доказу - це процес встановлення об’єктивної істинності вже сформованого, висловленого суджен­ня. До початку доказу, - підкреслюють філософи В.П. Єремен­ко та Г. М. Іванова, - деякі судження у вигляді тезису виступають як такі, і сам доказ змінює не зміст цього судження, а наше став­лення до нього. Якщо доказується достовірність судження, то для суб’єкта об’єктивна істинність цього судження є цілком встановле­ною. Коли ж докази доходять тільки до обґрунтування імовірності більшого або меншого ступеня, то об’єктивна істинність судження не є виявленою, але можливою^[51].

Під істиною в кримінальному процесі слід розуміти відповід­ність висновків особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокуро­ра, суду щодо всіх суттєвих обставин справи (події злочину, вину­ватості особи тощо) тому, що мало місце в дійсності.

Говорячи про об’єктивну істину, ми маємо на увазі не просто істи­ну, з’ясовану будь-якими шляхами, а істину, підтверджену об’єктив­ними фактами, аргументами, тобто достовірними даними - доказами.

Об ’єктивна істина - це не просто відповідність наших суджень реальним фактам і подіям дійсності (істина по суті), а така істина, яка підтверджена сукупністю достатніх та належних до справи, допустимих і достовірних доказів, зафіксована у публічних юри­дичних рішеннях, що дає можливість в подальшому її сприйняття іншими суб’єктами в інших координатах простору і часу, доступу до її змісту доказової складової усіх зацікавлених у справі учас­ників процесу та суб’єктів, що здійснюють нагляд, процесуальний контроль та правосуддя.

Застосовуючи філософські поняття І. Канта, можна стверджу­вати, що доказування включає не тільки пізнання «речей в собі», і для себе, а й пізнання, хід і результати якого спроможні стати до­ступними для всіх інших. Доказування не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямоване також нате, щоб цю істину до­нести до всіх.

За допомогою доказування, пише І.М. Лузгін, начебто переки­дається місток від явищ, що безпосередньо сприймаються слідчим, до адресата^[52].

Істинне знання слід відрізняти від ймовірного.

Ймовірний - можливий, правдоподібний, вірогідний^[53]. У розв’я­занні питання про те, що встановлюють слідчий і суд - істину чи ймовірність, ми виходимо з об’єктивної можливості встановлення істини щодо фактів об’єктивної дійсності - об’єктивної сторони злочину та того, хто його вчинив (суб’єкта злочину). Суб’єктивні обставини злочину (форма вини, мотиви, дані про причини і умо­ви вчинення злочину та психологічні характеристики обвинуваче­ного) встановлюються з таким ступенем ймовірності, яка виклю­чала б будь-які інші тлумачення, а всі сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого. Вони підлягають виявленню та дослі­дженню в межах можливого з достатньою необхідною певністю для розв’язання справи по суті.

«Не зате вовка б’ють, що він сірий, а за те, що вівцю з’їв», - влучно констатує народне прислів’я.

Якщо ж з достовірністю певна теза не з’ясована, а встановлена лише її ймовірність, то застосовуються постулати принципу пре­зумпції невинуватості - всі сумніви тлумачаться й вирішуються на користь обвинуваченого. В даному випадку можна буде ствер­джувати про те, що істина у справі встановлена не повністю, щодо окремих елементів складу злочину досягнута ступінь знань, яка ха­рактеризується ймовірністю, а за таких умов усі сумніви у справі, якщо вичерпані можливості їх усунення, тлумачаться і вирішують­ся на користь обвинуваченого, недоведена винуватість рівняється доведеній невинуватості.

Співвідношення гарантій встановлення об’єктивної істини та захисту прав і свобод людини у кримінальному процесі знахо­дяться в стані єдності і боротьби протилежностей.

Реформаційні процеси у сфері кримінального судочинства, як слушно зазначає Ю. Грошевий, повинні йти шляхом створення такого кримінально-процесуального механізму, при якому належ­ним чином забезпечується баланс публічних та приватних інтере-

сів, адже кримінальне судочинство здійснюється в інтересах всього суспільства в цілому і окремої людини зокрема^[54].

У розв’язанні конкуренції завдань встановлення істини і захи­сту прав людини ми виходимо з головної ідеї про пріоритет прав людини, а отже, допустимості втручання в права людини і засто­сування примусових заходів при встановленні об’єктивної істини лише в разі крайньої необхідності, коли іншими засобами встано­вити істину неможливо, а заподіяна застосуванням примусових процесуальних дій шкода буде меншою, ніж відвернута.

Принцип допустимості втручання в права людини і застосуван­ня примусових заходів при встановленні об’єктивної істини лише у випадку крайньої необхідності має стати основним принципом кримінального процесу.

Дійсна правова свобода - свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі й правам інших людей. Абсолютної свободи в реальності життя не існує. Не може її бути і у сфері криміналь­но-процесуальних правовідносин. Як і в будь-якій галузі права, у кримінальному процесі кожен учасник правовідносин має спів­відносити свою свободу і права зі свободою і правами інших, то­лерантно ставитись до свободи. Свобода закінчується там, де вона наштовхується на свободу іншої людини. Тут може бути конкурен­ція свобод індивідів. А отже виникає необхідність регулювання та­ких процесів.

Права людини являють собою комплекс природних і непоруш­них свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існу­вання людини в цивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення. Вони в центрі уваги вчених-юристів^[55].

У значній мірі право взагалі, а процесуальне особливо, висту­пає єдино можливим і доцільним засобом обмеження свободи й урегулювання влади, забезпечуючи безпеку громадян, демократію, справедливість та необхідний людям спокій і правопорядок^[56].

У сфері правосуддя процесуальна форма судочинства повин­на включати таку систему гарантій, які забезпечували б справед­ливість, тобто як встановлення істини, так і захист прав і свобод людини. Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інтересів. Для забезпечення істини нерідко виникає необхідність обмеження окремої людини в її правах і свободах. При цьому важ­ливо визначитися, що є важливішим - встановлення істини чи не­доторканність окремих прав. За яких умов обмеження тих чи інших прав і свобод буде виправданим та допустимим з точки зору права і моралі.

Доречно згадати давно відому тезу: кримінальне право - це меч, який має вразити злочинця, а кримінальний процес - щит, який оберігає порядну людину від свавілля і репресій^[57].

Конкуренція між істиною і правами людини має вирішуватись на користь прав людини. Права і свободи людини мають найвищу соціальну й юридичну цінність, а їх захист визначає направленість діяльності держави.

У виняткових випадках закон допускає можливість застосуван­ня засобів процесуального примусу для збирання доказів і встанов­лення істини на основі дотримання принципу пропорційності.

Принцип пропорційності, який був названий як загальний принцип в Угодах про утворення ЄС (зокрема, в ст. 5 Договору про заснування Європейського співтовариства), а також знайшов закрі­плення в міжнародних нормативних актах, рішеннях Конституцій­ного Суду України та Європейського суду з прав людини, орієнтує на те, що мета процесуальних дій має бути суспільно вагомою, для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на гро­мадян зобов’язання, які перевищують установлені межі необхідно­сті, а засіб досягнення суспільно вагомої мети має бути найменш обтяжливим для людини в конкретних умовах.

У Рішенні від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 (справа №1-11/2012) Конституційний Суд України зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який у сфері соціального захисту означає, зокрема, що заходи, передба­чені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на до­сягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею.

На необхідність дотримуватись принципу пропорційності не­одноразово наголошує в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, наприклад, у справах Klass and Others v. Germany від 6 ве­ресня 1978 року та «Волохи проти України» (Заява №23543/02), рішення від 2 листопада 2006 року.

Таким чином, для досягнення розумного балансу приватних і публічних інтересів у кримінальному провадженні, виходячи з принципу верховенства права і пропорційності (пропорційного застосування примусу, необхідно, щоб застосовувана процесуаль­на технологія була б названа в законі, чітко визначена процедура і окреслені межі її застосування, при цьому мета застосовуваних засобів має бути достатньо вагомою, а засоби їх досягнення, що включають певні обмеження прав учасників процесу, повинні бути достатньо обґрунтованими і найменш обтяжливими в конкретних умовах для осіб, чиї права обмежуються.

В останньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характер крайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усунення небезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цю небезпеку заданих обставин неможливо було б усунути іншими засобами і якщо заподіяні нега­тивні наслідки є меншими, ніж відведена шкода.

У встановленні об’єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

• предмет доказування (доказуване) - коло обставин, що під­лягають встановленню;

• суб’єкти доказування (доказувані) - особи, на яких покла­дається обов’язок встановлення об’єктивної істини - слід­чий, орган дізнання, прокурор, обвинувач, суд (Ei Inciimbit probatcio, qui dicit, non qui negat - «Тягар доказування ле­жить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує»), а ст. 62 Конституції України, визначаючи принцип презумп­ції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закрі­плює правило: «Ніхто не зобов’язаний доводити свою неви­нуватість у вчиненні злочину»;

• засоби доказування (докази) - дані, що мають належність до справи, допустимість та достовірність фактичних даних;

• процес доказування - діяльність зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів.

Теорія доказів включає в себе концептуальну розробку всіх аспектів встановлення об’єктивної істини і за всією внутрішньою структурою відповідає структурі доказування.

В узагальненому вигляді можна визначити такі основні пріо­ритетні постулати теорії доказів', встановлення істини в кримі­нальному процесі є метою доказування; об’єктивна істина як мета доказування тісно пов’язана з метою та завданнями кримінального процесу в цілому; без встановлення об’єктивної істини неможливо забезпечити виконання завдань кримінального провадження, якими є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопо­рушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кри­мінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необ­грунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасни­ка кримінального провадження була застосована належна правова процедура; об’єктивна істина в кримінальному процесі досягається шляхом доказування; доказами можуть бути лише законним чином здобуті достовірні фактичні дані, суб’єкти доказування мають бути процесуально самостійними і незалежними, кримінально-проце­суальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення об’єктивної істини, так і надійний захист прав і сво­бод людини, справедливість прийнятих рішень; при доказуванні можливе обмеження гарантованих законом прав і свобод людини, але таке обмеження допускається лише з дотриманням принципу пропорційності в разі крайньої необхідності; удосконалення про­цесуальної форми має здійснюватись у відповідності з принципами кримінального процесу і бути спрямованим на зміцнення гарантій встановлення істини та захисту прав і свобод людини (створювати систему необхідних стримувань і противаг), здійснюватись у від­повідності з загально-правовим принципом недопустимості зву­ження існуючих прав і свобод людини.