Проблеми децентралізації у контексті сучасних викликів і загроз національній безпеці та обороні

Виникнення і ствердження України як демократичної, неза­лежної та суверенної держави пов'язано насамперед із забез­печенням її національної безпеки. Сучасні виклики та загрози зумовили кардинальну трансформацію світового економічного і соціального порядку, що супроводжується зміною політичних конфіїурацій.

Найскладнішими та загрозливими залишаються і внутрішні виклики національній безпеці. Агресивні дії Росії, що здійсню­ються для виснаження української економіки і підриву суспіль­но-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території, неефективність системи забезпечення національної безпеки, корупція та недосконалість системи дер­жавного управління, витратна економічна модель та економіч­на криза, виснаження фінансових ресурсів держави, зниження рівня життя населення, викривлення демократичних процедур, що штучно стримують процеси кадрового оновлення державних органів, зумовлюють слабкість, а подекуди й неспроможність дер­жави виконувати свої функції, насамперед у сфері захисту прав людини, зростаючу недовіру до держави з боку суспільства.

Зазначені чинники разом із незадовільним станом систе­ми забезпечення національної безпеки, поширенням корупції в її органах десятиліттями перешкоджали та перешкоджають розв'язанню нагальних проблем соціально-економічного розви­тку, сприяють політичній радикалізації, призводять до зростан­ня екстремістських рухів і настроїв, що продукує реальні загрози національному суверенітету і територіальній цілісності України.

Такий стан справ змушує заново оцінити рівень і вплив загроз життєво важливим інтересам України, визначитися у стратегіч­них пріоритетах політики національної безпеки та напрямах удо­сконалення механізмів її реалізації.

Успішне вирішення цих доленосних для України завдань мож­ливе не лише за умови збереження територіальної єдності та цілісності держави на принципах унітаризму й ефективної орга­нізації державної влади, а й наявності дієвого місцевого самовря­дування та спроможних територіальних громад. Унаслідок цього динаміка та масштаби змін як у сучасному світі в цілому, так і окремих державах, насамперед в Україні, диктують необхідність напрацювання науково-правової парадигми національної без­пеки та оборони не лише у вимірі функціонально-телеологічної, інституційної, політико-правової, соціально-економічної ролі та значення держави у процесах модернізації, її спроможності про­тистояти викликам і загрозам сьогодення, а й у контексті процесів децентралізації влади та становлення дієздатних територіальних громад.

Слід зазначити, що державна політика у сфері національної безпеки та оборони - це відносно стабільна, організована та ціле­спрямована діяльність, яку прямо чи опосередковано здійснюють державні інституції щодо існуючої проблеми чи сукупності проб­лем, на які впливає реальна чи потенційна загроза у цій сфері. Це засіб, за допомогою якого держави використовують свій пра­вовий, економічний та адміністративний вплив для досягнення конкретних цілей у конкретних обставинах на основі наявних у них ресурсів. Захист суверенітету, забезпечення територіальної цілісності та захисту державних кордонів України, відновлення територіальної цілісності, возз'єднання тимчасово окупованих і непідконтрольних територій, відновлення миру є першочер­говими пріоритетами національної політики національної без­пеки. Досягнення цих цілей потребує ефективного впроваджен­ня національної безпеки, всебічної реформи публічної влади та управління, якісно нової національної політики, спрямованої на створення ефективного сектору безпеки та оборони в Україні, та нової зовнішньополітичної позиції України в умовах нестабільно­го світу та глобальної системи безпеки.

Конституційна теорія та практика конституційного правоко- рисіування десятиліттями демонструє неефективність адміністра­тивно-територіального устрою, що дістався нам ще від радянської влади, і тому повномасштабна децентралізаційна реформа та вимоги надати територіальним громадам більші повноваження цілком зрозумілі та виправдані.

Доволі активно реформи у сфері децентралізації влади розпо­чалися лише зі схваленням Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні^[652], однак багаторічне ігнорування інтересів і проблем територіаль­них громад стало однією з багатьох внутрішніх причин систем­ної кризи, у якій опинилась держава. Визнанням цього є прого­лошення децентралізації влади не лише важливим кроком для «досягнення європейських демократичних стандартів» і «перетво­рення України на заможну та вільну державу», а й інструментом, що сприятиме «створенню умов для забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України»^[653].

3 цієї точки зору особливого значення набувають атрибути та критерії, притаманні різним моделям і формам децентраліза­ції, яким властиві спільні сутнісні ознаки, що водночас виступа­ють її основоположними принципами: незалежність від форми державного устрою; чітке законодавче розмежування функцій і повноважень між різними рівнями управління; цілеспрямова­ний розвиток розгалуженої системи місцевого самоврядування; невтручання держави у сферу самоврядних прав регіонів і терито­ріальних громад; подолання патерналізму через запровадження принципів діалоіу і співпраці на різних рівнях соціального управ­ління; самостійність місцевих органів влади у фінансовій сфері, фінансова підтримка органів місцевого і регіонального самовря­дування з боку держави; законодавче закріплення горизонтальних і вертикальних взаємовідносин у сфері соціального управління.

Ґрунтуючись на принципових засадах внутрішньої та зовніш­ньої політики української держави, відбувається процес форму­вання правового поля, в якому здійснюється розбудова і рефор­мування Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, спро­можних за будь-яких умов забезпечити надійний захист її сувере­нітету, територіальної цілісності, конституційного ладу, декларо­ваних Конституцією прав і свобод людини і громадянина.

Саме децентралізація виступає одним із важливих компонен­тів демократичних реформ, сприяє прозорості у діяльності влади, організації та функціонування адміністративно-територіальних одиниць як просторової основи спроможних територіальних громад. Саме дієздатні та самодостатні територіальні грома­ди, у тому числі об'єднані у процесі децентралізаційної рефор­ми, формують стратегію розвитку не лише сіл, селищ і міст, а й регіонів та держави в цілому, визначаючи напрями та механізми здійснення політики у різних сферах суспільного та державного життя, у тому числі й національної безпеки та оборони україн­ської держави.

Слід констатувати, що після проголошення незалежності Верховна Рада України у стислі строки прийняла низку законів, якими було визначено порядок утворення, завдання, функції і загальну структуру Збройних Сил України, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ Цивільної оборо­ни, Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. На ’їх основі відбувається розбудова української армії, інших інститу­тів незалежної держави.

Проте і на сьогодні Україна не має достатньої економічної бази, яка б відповідала її національним потребам і викликам сьогоден­ня, у тому числі в галузі національної безпеки і оборони. Понад тридцять років існування України як суверенної держави вкотре підтвердили, що запорукою національної безпеки і відновлен­ня територіальної цілісності України є потужні Збройні Сили України, інші утворені відповідно до законів України військові формування, що забезпечені сучасним озброєнням і військовою технікою, активна зовнішньополітична діяльність, ефективні роз­відувальні контррозвідувальні і правоохоронні органи.

Так, тимчасова окупація Російською Федерацією частини тери­торії України - Криму і міста Севастополя, розпалювання Росією збройного конфлікту на сході країни та руйнування системи сві­тової та регіональної безпеки і принципів міжнародного права об'єктивно зумовили кардинальний перегляд та уточнення док- тринальних положень щодо формування та реалізації оборонної політики нашої держави^[654].

На нашу думку, цей концептуальний перегляд має ґрунтува­тися на результатах аналізу та прогнозування воєнно-політичної обстановки, принципах оборонної достатності, без'ядерного ста­тусу, високої готовності до оборони, системності оборонного пла­нування, а також визначених Верховною Радою України засадах внутрішньої та зовнішньої політики.

Отже, основним завданням, яке постає перед Україною та її Збройними Силами на найближчу перспективу, має стати роз­будова національних підвалин, забезпечення власної воєнної без­пеки та підвищення обороноздатності держави. З огляду на таке бачення і має бути розроблена концептуальна модель Збройних Сил України на XXI ст. Першочерговим завданням у напрацюван- ні такої концептуальної моделі має стати визначення національ­них інтересів, пріоритетів і воєнних загроз, які існують чи можуть виникнути в близькому майбутньому у сфері захисту територі­альної цілісності та недоторканності української держави. Забез­печення готовності держави, її економіки і суспільства до оборо­ни та відбиття зовнішньої агресії у будь-яких формах і проявах (зокрема, у формі гібридної війни), підвищення рівня обороноз­датності держави є ключовим пріоритетом політики національ­ної безпеки.

На підставі виявлення зазначених загроз мають бути чітко окреслені головні завдання для Збройних Сил та інших військо­вих формувань України в забезпеченні національної безпеки і оборони України. Так, в основі Воєнної доктрини України закла­дено воєнно-політичний курс держави, пов'язаний зі вступом її до НАТО.

Наприклад, основними завданнями у сфері організації оборо­ни України відповідно до Воєнної доктрини України від 2 вересня 2015 р.

- підготовка держави до відсічі збройної агресії, підвищення здатності органів державної влади, військового управління та органів місцевого самоврядування, сил оборони, системи цивіль­ного захисту, оборонно-промислового комплексу до функціону­вання в умовах кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці, та особливого періоду;

- реформування сил оборони з орієнтацією на створення висо­коефективних боєздатних підрозділів Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових фор­мувань, забезпечення пріоритету їх якісних, а не кількісних харак­теристик;

- реформування системи мобілізаційної підготовки та мобілі­зації, формування належних умов для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України вій­ськових формувань фаховим персоналом, реалізація при цьому принципу екстериторіальності, створення електронного ресурсу військовозобов'язаних;

- створення потужного, численного, військово-навченого резерву, приписаного до визначених військових частин, готового до швидкого розгортання і здатного виконувати завдання за при­значенням;

- активізація підготовки населення і території держави до виконання завдань оборони, удосконалення системи територіаль­ної оборони тощо^[655].

У чинній Стратегії воєнної безпеки України від 25 березня 2021 р.^[656] визначено, що захист суверенітету і територіальної ціліс­ності України - найважливіша функція держави, справа всього українського народу. Реалізація цієї норми Конституції України в умовах екзисгенційної воєнної загрози національній безпеці, зростання дефіциту фінансових ресурсів і дисбалансу воєнних потенціалів України та Російської Федерації зумовлює необхід­ність розроблення нової стратегії воєнної безпеки, яка б базувала­ся на всеохопній обороні України.

Визначено, що головною метою Стратегії воєнної безпеки України є завчасно підготовлена та всебічно забезпечена всеохоп- на оборона України на засадах стримування, стійкості та взаємо­дії, що забезпечує воєнну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність держави відповідно до Конституції України та в межах державного кордону України, сприяє інтеграції України в євро­атлантичний безпековий простір і набуттю членства в НАТО, передбачає активну участь у міжнародних операціях з підтри­мання миру і безпеки.

Зазначається, що стримування в контексті всеохопної оборони України передбачає готовність сил оборони України, національної економіки, населення та всієї держави до надання відсічі зброй­ній агресії проти України, нарощування спроможностей системи протиповітряної оборони, створення цілісної системи терито­ріальної оборони, вжиття превентивних заходів щодо протидії воєнним загрозам, досягнення та підтримання спроможностей завдати противнику відчутних політичних, економічних, воєнних та інших втрат, з огляду на які він буде змушений відмовитися від ескалації або припинити збройну агресію проти України.

Особливе значення має функціонально-телеологічна спрямо­ваність Стратегії. Визначено, що стійкість у ході всеохопної обо­рони України досягається здатністю системи управління держа­вою, сил оборони, національної економіки, інфраструктури та суспільства швидко відновлюватися та адаптуватися до змін у безпековому середовищі й до тривалого протистояння в надан­ні відсічі і стримування збройної агресії проти України, підтри­манням спроможностей до здійснення стратегічного розгортан­ня, територіальної оборони України, руху опору, ведення опера­цій (бойових, спеціальних, стабілізаційних дій), налагодженням надійних каналів комунікації з населенням та підтриманням його життєдіяльності.

Зокрема, ураховуючи фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України та іншими законами Украї­ни, Стратегія передбачає досягнення таких цілей реалізації дер­жавної політики у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, як достатні оборонні спроможності держави, які в поєднанні з консолідованим міжнародним тиском на Російську Федерацію можуть забезпечити стримування подальшої ескала­ції збройної агресії проти України та відновлення її територіаль­ної цілісності в межах державного кордону України; потужна територіальна оборона, яка у взаємодії з рухом опору сприятиме підвищенню рівня обороноздатності держави, зіуртуванню сус­пільства, патріотичному вихованню громадян, наданню обороні України всенародного характеру та готовності населення до обо­рони держави тощо.

Акцент саме цих цілях і завданнях зумовлений насамперед значенням і роллю ефективної публічної (як державної, так і міс­цевої (публічно-самоврядної)) влади у сфері національної безпе­ки та оборони в умовах сучасних викликів та загроз.

Так, зокрема, виходячи із вимог чинного законодавства, оборо­на України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, за необхідності, з мирно­го на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони (ст. 2 Закону України «Про оборону України»)^[657].

Законом України «Про оборону України» передбачено, що організація оборони української держави включає: формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєн­ної науки; прогнозування й оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; охорону державних кордонів; підго­товку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання ’їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави; вироб­лення й проведення військово-технічної політики та забезпечення Збройних Сил сучасним озброєнням, військовою технікою, про­довольством, речовим майном та іншими матеріальними ресур­сами у повному обсязі; мобілізаційну підготовку народного гос­подарства, державних органів і систем управління до дій в умовах воєнного стану, підготовку населення і території країни до обо­рони.

Згідно із зазначеним Законом для організації оборони держа­ви Президент України за поданням Кабінету Міністрів України затверджує військово-адміністративний поділ території України. 3 метою запобігання збройній агресії чи збройному конфлікту забезпечення захисту національних інтересів і реалізації власної воєнної політики України, дотримуючись норм відповідальної і заснованої на співробітництві поведінки у галузі безпеки, бере участь у міжнародних системах безпеки та міжнародному спів­робітництві у сфері оборони на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України.

Визначаючи способи забезпечення власної безпеки у процесі підготовки держави до оборони та під час проведення воєнних дій, цим Законом передбачено, що Україна має додержуватися принципів і норм міжнародного права та враховувати законні інтереси безпеки інших держав.

Законом України «Про оборону України» також визначається, що фінансування потреб національної оборони держави здійс­нюється за рахунок і в межах коштів, визначених у законі про Дер­жавний бюджет України на відповідний рік. Фінансування потреб національної оборони держави може здійснюватися додатково за рахунок благодійних пожертв фізичних та юридичних осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ст. 2 Закону України «Про оборону України»),

Підготовка держави до оборони в мирний час передбачає: прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози; здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройної агресії; формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військо­во-технічної та військово-промислової політики держави; удо­сконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необ­хідної чисельності ’їх особового складу, а також ’їх розвиток, під­готовку і підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування 'їх застосування; розвиток військово-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєн­ня, військової техніки і майна в необхідних обсягах; забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підго­товленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співро­бітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, вій­ськовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; під­готовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самовря­дування, а також населення до дій в особливий період; створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошо­вих коштів; забезпечення охорони державного кордону України; військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення пре­стижу військової служби; забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби; захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері; забезпечення відкритого та демократично­го цивільного контролю у сфері оборони в порядку, визначеному законодавством, та дотримання вимог щодо збереження держав­ної таємниці (ст. З Закону України «Про оборону України»),

Як бачимо, у складній системі заходів щодо підготовки дер­жави до оборони в мирний час беруть участь не лише органи державної влади загальної та спеціальної компетенції, а й орга­ни місцевого самоврядування. Це, своєю чергою, підкреслює взаємозв'язок процесів децентралізації влади та формування дієздатних територіальних громад зі сферою національної без­пеки і оборони.

Особливим компонентом оборони України у гарантуванні її суверенітету, територіальної цілісності та забезпеченні надійного захисту національних інтересів від воєнних загроз є територіаль­на оборона і цивільний захист.

Необхідно зазначити, що важливою складовою загальнодер­жавних воєнних і спеціальних заходів, що здійснюються в особ­ливий період, відповідно до ст. 18 Закону України «Про оборону України» є територіальна оборона. Вона організовується та здій­снюється відповідно до Закону України «Про основи національ­ного спротиву»^[658] з урахуванням особливостей, визначених зако­нодавством про оборону, мобілізацію та правовий режим воєн­ного стану.

Складовими національного спротиву є територіальна оборо­на, рух опору та підготовка громадян України до національного спротиву.

Метою національного спротиву є підвищення обороноздат­ності держави, надання обороні України всеохопного характеру, сприяння забезпеченню готовності громадян України до націо­нального спротиву.

Завданнями територіальної оборони є своєчасне реаіування та вжиття необхідних заходів щодо оборони території та захис­ту населення на визначеній місцевості до моменту розгортання в межах такої території угруповання військ (сил) або/чи угрупо­вання об'єднаних сил, призначених для ведення воєнних (бойо­вих) дій з відсічі збройної агресії проти України; участь у поси­ленні охорони та захисті державного кордону; участь у захисті населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків ведення воєнних (бойових) дій; участь у підготовці громадян України до національного спротиву; участь у забезпеченні умов для безпеч­ного функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування та органів військово­го управління; участь в охороні та обороні важливих об'єктів і комунікацій, інших критично важливих об'єктів інфраструктури, визначених Кабінетом Міністрів України, та об'єктів обласного, районного, сільського, селищного, міського значення, районного у містах рад, сільських, селищних, порушення функціонування та виведення з ладу яких становлять загрозу для життєдіяльнос­ті населення; забезпечення умов для стратегічного (оператив­ного) розгортання військ (сил) або ’їх перегрупування; участь у здійсненні заходів щодо тимчасової заборони або обмеження руху транспортних засобів і пішоходів поблизу та в межах зон / районів надзвичайних ситуацій та/або ведення воєнних (бойових) дій; участь у забезпеченні заходів громадської безпеки і порядку в населених пунктах; участь у запровадженні та здійсненні захо­дів правового режиму воєнного стану в разі його введення на всій території України або в окремих її місцевостях; участь у боротьбі з диверсійно-розвідувальними силами, іншими збройними фор­муваннями агресора (противника) та не передбаченими законами України воєнізованими або збройними формуваннями; участь в інформаційних заходах, спрямованих на підвищення рівня обо­роноздатності держави та на протидію інформаційним опера­ціям агресора (противника).

Завданнями руху опору є формування осередків руху опору та набуття ними відповідних спроможностей; перешкоджання діям військ (сил) агресора (противника); участь у проведенні спеціаль­них (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) опера­цій; участь у підготовці громадян України до руху опору.

Завданнями підготовки громадян України до національного спротиву є сприяння набуттю громадянами України готовності та здатності виконання конституційного обов'язку щодо захис­ту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; військово-патріотичне виховання громадян України; підготовка населення до умов життєдіяльності в районах ведення (воєнних) бойових дій.

У системі національного спротиву та системі заходів щодо організації та функціонування територіальної оборони беруть участь не лише органи державної влади загальної та спеціальної компетенції, а й органи місцевого самоврядування. Так, у ст. 14 Закону України «Про основи національного спротиву» визначено повноваження обласних і районних рад, сільських, селищних та міських рад. Зокрема, обласні та районні ради сприяють підготов­ці та виконанню завдань національного спротиву в мирний час та в особливий період; забезпечують у межах відповідних видатків місцевих бюджетів належне фінансування заходів територіальної оборони місцевого значення; сприяють створенню добровольчих формувань територіальних громад; забезпечують життєдіяль­ність населення і функціонування об'єктів у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сприяють популяриза­ції участі в заходах національного спротиву.

Сільські, селищні та міські ради беруть участь у підготовці та виконанні завдань національного спротиву в мирний час та в осо­бливий період; забезпечують у межах відповідних видатків міс­цевих бюджетів належне фінансування заходів національного спротиву місцевого значення та підготовки громадян України до національного спротиву; сприяють створенню добровольчих фор­мувань територіальних громад; забезпечують життєдіяльність населення і функціонування об'єктів інфраструктури у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сприяють популяризації участі в заходах національного спротиву.

Сільський, селищний, міський голова сприяє підготовці тери­торіальної громади та відповідної території до національного спротиву; взаємодіє з питань територіальної оборони з органами державної влади, органами управління, сили і засоби яких залу­чаються до виконання завдань територіальної оборони у відповід­ній адміністративно-територіальній одиниці; сприяє створенню добровольчих формувань територіальних громад; сприяє реалі­зації заходів національного спротиву.

Отже, ми бачимо, що в організації та функціонуванні тери­торіальної оборони значна роль відводиться органам місцевої публічної влади, оскільки територіальна оборона ґрунтується на принципі захисту певної адміністративно-територіальної оди­ниці та передбачає активну участь в її формуванні і діяльності саме місцевих органів публічної влади: місцевих органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування. Розглядаючи функції місцевих органів публічної влади в сфері забезпечення територіальної оборони, до яких належать: підтримка терито­ріальної самооборони у випадку введення надзвичайних станів; забезпечення засобами виконання завдань територіальної оборо­ни з залученням підприємств та матеріально-технічних ресурсів адміністративно-територіальної одиниці; створення, контроль та збереження матеріально-технічних запасів територіальної обо­рони; організація оперативних штабів територіальної оборони; розроблення та впровадження цільових програм територіаль­ної оборони, важливо зазначити, що саме вони забезпечують на практиці організацію та функціонування територіальної оборони української держави.

Це вказує на роль останніх у забезпеченні національної безпе­ки і оборони, взаємозв'язок процесів децентралізації влади і фор- мування дієздатних територіальних громад із сферою національ­ного спротиву^[659].

Цивільний захист України у мирний час здійснюється відпо­відно до Кодексу цивільного захисту України^[660], а в особливий період та з метою підготовки до нього - з урахуванням особливос­тей, визначених законодавством про оборону, мобілізацію та пра­вовий режим воєнного стану. Так, згідно зі ст. 10 Кодексу терито­ріальні підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту (територіальні підсистеми) діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а ланки територіальних підсистем створюються: Радою міністрів Автономної Республі­ки Крим - у районах Автономної Республіки Крим; районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміні­страціями - у районах, районах у містах Києві та Севастополі; органами місцевого самоврядування - в обласних центрах, у міс­тах обласного і районного значення.

Згідно із частиною другою ст. 19 Кодексу цивільного захисту до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивіль­ного захисту належить: забезпечення цивільного захисту на від­повідній території; забезпечення виконання завдань створеними ними ланками територіальних підсистем; забезпечення реаліза­ції вимог техногенної та пожежної безпеки на суб'єктах господа­рювання, що належать до сфери ’їх управління, які можуть ство­рити реальну загрозу виникнення аварії; розроблення та забез­печення реалізації програм і планів заходів у сфері цивільного захисту, зокрема спрямованих на захист населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання ’їх виникненню, забез­печення техногенної та пожежної безпеки; керівництво створе­ними ними аварійно-рятувальними службами, формуваннями та спеціалізованими службами цивільного захисту, місцевою та добровільною пожежною охороною, забезпечення ’їх діяльності та здійснення контролю за готовністю до дій за призначенням; створення за погодженням з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політи­ку у сфері цивільного захисту, та підтримання у постійній готов­ності місцевої системи централізованого оповіщення про загрозу або виникнення надзвичайних ситуацій, здійснення її модерніза­ції та забезпечення функціонування; забезпечення оповіщення та інформування населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій, у тому числі в доступній для осіб з вадами зору та слуху формі; організація робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситу­ацій на відповідній території міст, селищ та сіл, а також радіа­ційного, хімічного, біологічного, медичного захисту населення та інженерного захисту територій від наслідків таких ситуацій; забезпечення пожежної безпеки на відповідних територіях та об'єктах, забезпечення функціонування пожежно-рятувальних підрозділів місцевої пожежної охорони для гасіння пожеж; орга­нізація та керівництво проведенням відновлювальних робіт з лік­відації наслідків надзвичайних ситуацій; організація та здійснен­ня евакуації населення, майна у безпечні райони, їх розміщення та життєзабезпечення населення; контроль за станом навколиш­нього природного середовища, санітарно-гігієнічною та епідеміч­ною ситуацією; розроблення та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування суб'єктів господарю­вання в особливий період, що належать до сфери ’їх управління; підготовка пропозицій щодо віднесення міст до груп цивільного захисту та подання ’їх Раді міністрів Автономної Республіки Крим, відповідним обласним державним адміністраціям; віднесення суб'єктів господарювання, що належать до сфери ’їх управління, до категорій цивільного захисту відповідно до основних показни­ків та затвердження ’їх переліку; створення і використання мате­ріальних резервів для запобігання та ліквідації наслідків надзви­чайних ситуацій; завчасне накопичення і підтримання у постій­ній готовності засобів індивідуального захисту для населення, яке проживає у прогнозованих зонах хімічного забруднення і зонах спостереження суб'єктів господарювання радіаційної небезпеки І і II категорій, та формувань цивільного захисту, а також прила­дів дозиметричного і хімічного контролю та розвідки; взаємодія з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує форму­вання та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, щодо виконання завдань цивільного захисту; організація та забез­печення життєдіяльності постраждалих від надзвичайних ситуа­цій, а також під час ведення воєнних (бойових) дій або внаслідок таких дій; забезпечення складення довідок про визнання особи постраждалою внаслідок надзвичайної ситуації, списків (реє­стрів) постраждалих внаслідок надзвичайної ситуації, відповідно до яких надається матеріальна допомога, списків загиблих осіб на підставі ’їх ідентифікації; забезпечення соціального захисту постраждалих внаслідок надзвичайної ситуації, зокрема випла­ти матеріальної допомоги; створення у містах комісій з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій, а в разі виникнення надзвичайних ситуацій - спеціальних комісій з 'їх ліквідації (за потреби), забезпечення ’їх функціонування; забез­печення навчання з питань цивільного захисту посадових осіб органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання комунальної власності, здійснення підготовки населення до дій у надзвичайних ситуаціях; організація виконання вимог законо­давства щодо створення, використання, утримання та рекон­струкції фонду захисних споруд цивільного захисту; визначення потреби фонду захисних споруд цивільного захисту; планування та організація роботи з дообладнання або спорудження в особ­ливий період підвальних та інших заглиблених приміщень для укриття населення; прийняття рішень про подальше використан­ня захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності у разі банкрутства (ліквідації) суб'єкта господарювання, на балансі якого вона перебуває, та безхазяйних захисних споруд; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту; здійснення контролю за утриманням та станом готовності захис­них споруд цивільного захисту; організація проведення технічної інвентаризації захисних споруд цивільного захисту, виключен­ня ’їх за погодженням з центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, з фонду захисних споруд цивільного захисту; реалізація заходів, спрямованих на поліпшення пожеж­ної безпеки суб'єктів господарювання комунальної форми влас­ності; здійснення інших повноважень у сфері цивільного захисту, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Забезпечення оборони України здійснюється на підставі розмежування повноважень державних органів влади у даній сфері.

Чинна Конституція України (ст. 7) не тільки визначає, а й гаран­тує місцеве самоврядування, тобто право територіальних громад, а також органів і посадових осіб місцевого самоврядування само­стійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і чинного законодавства України. Так, діяльність органів місцевого самоврядування у сфері оборони України визначається ст. 15 Закону України «Про оборону України», якою передбаче­но, що виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у галузі оборонної роботи забезпечують:

- підготовку громадян до військової служби, а також загальне військове навчання у воєнний час;

- приписку громадян до призовних дільниць, військовий облік військовозобов'язаних і призовників;

- призов громадян на строкову військову службу;

- направлення громадян на навчальні (або перевірочні) і спеціальні збори;

- організацію та участь у здійсненні на відповідній території заходів, пов'язаних з мобілізаційною підготовкою, територіаль­ною обороною та цивільним захистом;

- бронювання військовозобов'язаних на період мобілізації та на воєнний час;

- проведення мобілізації людських, транспортних та інших ресурсів в особливий період;

- здійснення контролю за використанням і охороною наданих у встановленому порядку для потреб оборони земельних, водних та інших природних ресурсів згідно із законодавством;

- вирішення згідно із законодавством питань, пов'язаних з наданням частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил України та іншим військовим формуванням, утвореним від­повідно до законів України, та правоохоронним органам служ­бових приміщень і житлової площі, інших об'єктів, здійсненням контролю за ’їх використанням, наданням комунально-побутових та інших послуг;

- організацію виробництва і поставки військам підприєм­ствами та організаціями, що належать до комунальної власності, замовленої продукції, енергетичних та інших ресурсів;

- сприяння у підтриманні відповідного режиму в прикордон­ній смузі та у контрольованих прикордонних районах;

- проведення заходів щодо військово-патріотичного виховання громадян України;

- здійснення інших повноважень у галузі оборонної роботи, передбачених законом.

Важливість оборони країни, захист її інтересів зумовлені тим, що на законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та обов'язки підприємств, установ та організацій у даній сфері, де, зокрема, вони:

- виконують державні оборонні замовлення, у тому числі про­водять наукові дослідження та виконують розробки у сфері обо­рони, створюють і підтримують у готовності мобілізаційні потуж­ності, зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву;

- здійснюють на договірних засадах виробництво і постав­ки Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, та правоохоронним органам продукції, виконують інші роботи, надають комуналь­но-побутові та інші послуги, що не входять у державне оборонне замовлення;

- здійснюють згідно із законодавством заходи щодо мобіліза­ційної підготовки та мобілізації;

- забезпечують та беруть участь у здійсненні заходів цивільної оборони.

Посадові особи підприємств, установ та організацій усіх форм власності:

- виконують передбачені законодавством обов'язки у сфері оборони;

- сприяють забезпеченню ведення персонального військового обліку військовозобов'язаних і призовників, ’їх підготовці до вій­ськової служби, призову на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і під час мобілізації, ство­ренню працівникам належних умов для виконання ними військо­вого обов'язку згідно із законодавством, забезпечують здійснення заходів з ’їх військово-патріотичного виховання;

- несуть відповідальність за підготовку підприємств, установ та організацій до виконання мобілізаційних завдань, збереження матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;

- забезпечують виробництво оборонної продукції та поста­чання її за призначенням у встановлені строки та за визначеною номенклатурою, а також виконання робіт, надання послуг.

Закони у сфері національної безпеки і оборони за своїм полі- тико-правовим змістом, предметом правового реіулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.

Цим законам відводиться надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відно­син, що складаються у процесі захисту національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Такі закони входять безпосередньо в систему конституційного законодавства України. Ix політико-правовий зміст визначений насамперед найважливішим політико-правовим документом України - Конституцією України. Саме Конституцією визнача­ється, який закон слід ухвалити у сфері національної безпеки і оборони, відповідно з яким має бути розвинута та чи інша її стаття.

Аналізуючи правове реіулювання територіальної оборони України, слід зазначити, що формування даної системи ще не завершено, і є багато проблем, які суттєво впливають на її стан. Поряд із цим на її сучасному етапі основними реальними та потенційним загрозами є:

Посягання на державний суверенітет України та її територіаль­ну цілісність, територіальні претензії з боку Росії;

- воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

- загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-тех­нічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

- поширення корупції, хабарництва в органах державної влади та місцевого самоврядування, зрощення бізнесу і політики, орга­нізованої злочинної діяльності;

- спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань (ЛНР та ДНР) та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохо­ронних органів держави;

- прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

- порушення з боку органів державної влади та органів місце­вого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;

- можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад.

Водночас неабиякий дестабілізуючий вплив на напруженість у державі має протистояння між різними політичними силами. Це протистояння, по суті, з одного боку, призводить до різно- спрямованих політичних та ідеологічних симпатій тих чи інших електоральних груп, які підтримують ці політичні сили, а з дру­гого - до регіональної структуризації українського суспільства за ідеологічними ознаками. На небезпечно високому рівні залиша­ються загрози, що виникають у площині «регіон - центр - регі­он», це протистояння слід розглядати як боротьбу регіональних політичних і фінансово-промислових кіл за вплив на прийняття рішень у центрі. Як свідчать сучасні дослідження, формування центрів регіонального впливу (Дніпропетровський, Донецький, Західний та Південний) зумовлене економічними, демографіч­ними, культурними та історичними особливостями розвитку регіонів України ^[661].

Особливу загрозу для розвитку націобезпекової ситуації в дер­жаві створюють міжконфесійні протистояння та міжцерковні конфлікти. Сьогодні характерною ознакою церковно-державних відносин в Україні є те, що протягом тисячоліття релігійні цен­три, яким підкорювались українські церкви, перебували поза її межами. І тому за цих обставин весь потужний арсенал церкви, особливо упродовж останніх століть, використовувався для асимі­ляції українців і навіть зміни ’їхніх глибинних ментальних струк­тур^[662].

Саме тому таким важливим і водночас болісним для україн­ської нації постає процес становлення її державності, зокрема невід'ємного атрибуту суверенності - самостійної помісної церк­ви. Динаміка релігійно-церковних процесів у країні свідчить, що за понад чверть століття в її цивільно-правовому просторі з'явилася чимала кількість суб'єктів правовідносин у цій сфері життєдіяль­ності. Однак не всі суб'єкти церковно-державних відносин воло­діють відповідною правовою культурою, а тому ’їхні взаємовідно­сини часто переходять з площини юридичної у політичну. І тому сьогодні після отримання Українською православною церквою Томосу (2018 р.) постає гостра проблема, що пов'язана з намаган­ням окремих політичних і релігійних сил маніпулювати громад­ською думкою та стимулювати невігластво громадян у сфері кон­фесійно-церковного устрою і тим самим сіяти розбрат у середині Українського народу, що становить загрозу національним інте­ресам України, її національній безпеці і, зокрема, унітаризму.

Перебіг подій збройної агресії Російської Федерації проти української держави переконливо засвідчує те, що у наступі на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам'ять народу, національні церкви активізувалися представники неофашистських сил, зокрема «рус­ского мира», маючи за стратегічну мету - знищення ідентичності української нації.

Таким чином, першочерговим завданням має стати консолі­дація всього українського суспільства зі спрямуванням його полі­тичної волі на реалізацію національних інтересів і максимальним використання духовно-інтелектуальних можливостей, спрямова­них на захист конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності нашої держави. Серед невідклад­них завдань консолідації української нації: нейтралізація загроз сепаратистських явищ і тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством, зміцнення духовно-морального здоров'я народу. Важливу роль у цей непростий і відповідальний період має відіграти виважена і водночас динамічна політика України в релігійній сфері та обсто­ювання власних національних інтересів^[663].

Непростою проблемою дестабілізуючого характеру для націо­нальної безпеки України її суверенітету та територіальної ціліс­ності постає сьогодні небезпека погіршення міжнаціональних відносин у державі. Складність і суперечливість етнополітичної ситуації в Україні зумовлена передусім об'єктивними причи­нами, що склалися в процесі реалізації багаторічної імперської політики «поділяй і володарюй» щодо тих чи інших національ­них спільнот, депортації цілих народів, а також певним чином примусової русифікації.

Еволюційні процеси, що відбуваються за останні роки на тере­нах колишнього CPCP, призвели до виникнення на його терито­рії значної кількості незалежних суверенних держав, з набуттям ’їх народами національної самоорганізації та національної само­свідомості. Тож є всі підстави вважати, що етнічне відродження має закономірний характер. Він проявляється в тому, що, з одно­го боку, зазначений процес - далеко не випадкове, а закономірне явище, з другого - етнічний ренесанс має свої етапи розвитку для тих чи інших багатонаціональних та політичних держав. Аналі­зуючи ці складні та суперечливі процеси, необхідно підкреслити, що вони сприяють відродженню, збереженню, розвитку духовних і культурних надбань етнічностей (мови, культури, способу життя, звичаїв, традицій тощо). Ці процеси за своєю сутністю збагачують як саму етнічність, так і людство загалом, перешкоджають його уніфікації і стандартизації. Поряд із цим ці процеси об'єктивно призводять до подальшого розмежування і фрагментації люд­ства, створюють умови та закладають, за певних обставин, під­ґрунтя для виникнення міжнаціональних конфліктів, зародження потенційних сепаратистських тенденцій, тобто є загрозою етно- політичній безпеці держави.

В Україні після проголошення нею незалежності водночас зі зростанням національної свідомості, формуванням почуття національної гідності давалися взнаки наслідки терору, депорта- ції окремих громадян та цілих народів. Живильним ґрунтом для різних проявів націоналізму, сепаратизму, ксенофобії, міжет­нічної нетерпимості є конфліктні ситуації, різні кризові періоди історії України, коли в ролі кривдників і жертв виступали пред­ставники тих чи інших етнічних груп, національностей, які сьо­годні населяють Україну.

Про це свідчать події, що відбуваються в новітній історії Украї­ни, коли спостерігається пошук серед тих чи інших етнічних груп національностей нових форм національної самоорганізації.

Так, поряд із цими етнополітичними процесами природного характеру мають місце й такі, що виникають штучно на ґрунті різ­них політичних інтересів окремих владних структур на місцях. Ці негативні явища посилюються сьогодні глибокою масштабною кризою, в умовах якої з розрізнених національних культурних громад утворюються загальнодержавні організації національних меншин, які іменують владні державні структури. Це призводить на практиці до того, що вони не задовольняються культурно- освітньою діяльністю, а стають дедалі активнішими суб'єктами політичного життя в Україні. Прикладом таких процесів може слуїувати діяльність політичного русинства на Закарпатті або намагання певних політичних сил на сході та півдні країни вико­ристати чинник «російськомовності».

Серед російської національної меншини особливу активність проявляє партія «Громадянський конгрес», що відома своїми крайніми реваншистськими, проімперськими позиціями та ін. поглядами, російський державний фонд «Русский мир», що ство­рений з метою забезпечення іуманітарного виміру з боку росій­ської зовнішньої політики, підтримки проектів, пов'язаних із розвитком російської культури в зарубіжних країнах, та ін. Так, укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологічні та реваншистські догми визначають зміст української зовнішньої політики Росії і стратегічну мету, що передбачає тотальне зни­щення Української держави як національної одиниці, суб'єкта міжнародного права та політичної діяльності. Сучасні російські імпершовіністи вважають, що без повернення України (з її тери­торіями, ресурсами, з людським та науково-технічним потенціа­лом) у лоно Росії будь-які спроби відновити її імперський статус є не можливими.

Виходячи із такого сприйняття реалій, російська політич­на еліта та більшість пересічних її громадян (80 %) вважають, що: Україна - це невід'ємна частина Росії і не повинна існувати окремо від неї; Україна відіграла вирішальну роль у дезінтеграції радянської імперії і спричинила виникнення цілої низки негараз­дів Росії; росіяни і українці є одним народом і де ’їх об'єднання має завершитися формуванням потужного надетносу та утворен­ням «русского мира» з однією церквою, з однією мовою і з однією культурою; незалежна державність України є геополітичною ано­малією і становить загрозу національній безпеці Росії; Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава^[664].

Ці та інші пілотні проекти Кремля призвели в підсумку до гострих і тривалих етнополітичних конфліктів і протистояння на сході та півдні України. Більше того, вони створили живиль­не середовище у відповідних територіальних громадах для про­ведення Росією проти України інформаційно-пропагандистської, історіософської та конфесійної війни. За цих умов необхідно виробити на державному рівні стратегію етнічного плюралізму, яка в умовах України повинна гармонійно узгоджуватись зі стра­тегією підвищення ролі і значення власне українського культур­ного та політичного середовища (провідна нація, створила власну державу, загальні структури, що формують політичній простір України). Підґрунтям для напрацювання такої стратегії має стати політика національного відродження української культури та її модернізації, оскільки тільки ментальні структури розвиненої та цивілізованої нації можуть бути основою для співіснування різ­них етнічних культур.

Тому з відродженням усієї системи забезпечення національної безпеки та підвищенням потенціалу Збройних Сил України серед першочергових завдань має стати розбудова системної україно- центричної іуманітарної політики, яка має бути покликана дати ефективну відсіч російській іуманітарній агресії.

Аналізуючи негативні тенденції у процесі децентралізації України доцільно зазначити про наявність низького рівня легі- тимності та дієздатності державної влади, про зростаючу недові­ру до держави з боку суспільства. Такий стан справ пов'язаний з проблемами розподілу фінансових і матеріальних ресурсів, бюджетною політикою центру, рівнем впливу «тіньової еконо­міки» і криміналітету на прийняття політичних рішень, украй низькою ефективністю роботи органів державної влади. Так, за даними досліджень служби SOCIS-Gallup, показниками неефек­тивної роботи органів самоврядування, на думку респондентів, є: зростання злочинності (на це вказали 86,4 % опитаних), зниження соціального захисту малозабезпечених верств населення (84,1 %), поширення наркоманії (81,2 %), поглиблення економічної кризи (81,1 %), зростання корупції (80,2 % опитаних).

Не розв'язаною проблемою у процесі децентралізації залиша­ється і низька ефективність органів державної влади. Слід відзна­чити, що це знаходить свій прояв у наступному:

- високий рівень і системний характер корупції в інститутах державної влади та сферах державного управління;

- серйозні недоліки у функціонуванні судової влади, що під­ривають довіру населення до держави і права, обмежують захист прав і свобод громадян, загрожують законним інтересам господа­рюючих суб'єктів;

- недосконалість правового реіулювання суспільних відносин, зокрема неналежний рівень захисту права власності та непрозо­рість відносин у цій сфері, неефективність контролю за додержан­ням законодавства;

- неадекватність реаіування державних органів на конфліктні загострення у сфері політичних, економічних, соціальних, між­етнічних, міжконфесійних відносин, радикалізацію суспільних настроїв і поширення проявів екстремізму, зокрема, інспірованих ззовні.

Таким чином, на тлі посилення загроз і зростання неста­більності у внутрішньому безпековому середовищі держави, її соціально-економічний розвиток набуває дедалі більш регре­сивного характеру з перманентним накопиченням негативних змін - погіршенням умов людського існування, поглибленням соціальної нерівності та соціальної несправедливості, про­гресуючим обмеженням можливостей розвитку особистості, деіуманізацією та авторитаризацією соціальних відносин, а слід - деградацією територіальних громад та збільшення кіль­кості депресивних територій, що суттєво впливає на процеси децентралізації.

Ці виклики породжують значну соціально-політичну напру­женість та можуть поставити під загрозу саме існування України як суверенної держави, оскільки подальша поляризація суспіль­ства і зростання нерівності руйнує соціальну зіуртованість, що є особливо небезпечним для держави як об'єкта національної без­пеки на тлі невирішених етнополітичних, міжконфесійних, регіо­нальних та мовних проблем. Тому в разі нехтування внутрішніми викликами та загрозами може мати місце небажане наростання соціальної напруженості, що в підсумку послуїує однією з голо­вних внутрішніх причин та рушійною силою розпаду державно­го організму, втратою територіальної цілісності та незалежності України.

З урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Укра­їні в процесі децентралізації публічної влади діяльність усіх дер­жавних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчас­ному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і вну­трішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і тери­торіальної цілісності України, безпеки її прикордонного просто­ру, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільнос­ті суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

Сукупність зазначених та інших факторів прямо або опосе­редковано зачіпає проблеми децентралізації у контексті сучас­них викликів та загроз національній безпеці і обороні. Сучасний погляд на співвіднесення демократії і децентралізації з огляду на національну безпеку вказує на наявність ряду методологічних під­ходів щодо оцінювання демократії та визначення ступеня децент­ралізації влади на предмет’їхньої кореляції між собою. Екстрапо­ляція зазначених проблем та викликів на реалії розвинених країн та країн, що розвиваються, передусім з огляду на національну безпеку, дозволяє зробити висновок, що однієї децентралізації влади, тим більше у країнах, що розвиваються, недостатньо для забезпечення демократичних принципів врядування як у центрі, так і на місцях. Особливо не слід абсолютизувати (принаймні вважати панацеєю від усіх проблем) організаційні та функціо­нальні достоїнства децентралізації у світлі сучасних викликів та загроз національній безпеці і обороні. Наприклад, розширення повноважень місцевої влади щодо реіулювання окремих політик (наприклад, мовної) у державі зі значними регіональними відмін­ностями може мати неоднозначні наслідки, особливо у разі акти­візації громадянського суспільства та засобів масової інформації. Збільшення фінансової автономії місцевих органів влади має від­буватися паралельно з підвищенням ефективності антикорупцій- них практик^[665].

У цьому контексті, слід мати на увазі й те, що децентралізація виступає не лише як процес перерозподілу або дисперіування функцій, повноважень людей або речей від центрального управ­ління, «спосіб організації публічної влади в державі, за якого адміністративно-територіальні одиниці або інші територіальні утворення мають право самостійно вирішувати питання місцево­го значення і реалізувати власні завдання у межах, встановлених законодавством та під відповідальність уповноважених органів і посадових осіб»^[666], а й один з найважливіших інструментів та чинників побудови демократичної соціально-правової держав­ності, здатної ефективно та динамічно здійснювати свої завдання та функції, у тому числі у сфері національної безпеки та оборони.

Фактично децентралізація в Україні стає питанням цивіліза- ційного вибору та складовою євроатлантичного курсу нашої дер­жави, важливим елементом політичної та конституційної культу­ри, а, звідси, стратегічним завданням (поряд із багатьма іншими) у контексті сучасних викликів та загроз національній безпеці і обороні.