ПРАВА ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ТА ОБ’ЄДНАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД В УКРАЇНІ

Сучасний процес реалізації принципів вітчизняного консти­туціоналізму підносить людину з її правами та свободами на пер­ший план, навколо якого формується та має реалізовуватися вся державна політика.

Досліджувати права людини, мабуть, варто починати зі ст. 3 Конституції України, яка проголошує, що людське життя та здо­ров'я, честь і гідність людини, її недоторканність та безпека визна­ються найвищою соціальною цінністю в Україні. Спрямованість державної діяльності визначається правами та свободами людини та гарантіями їх дотримання, за яку держава несе відповідальність безпосередньо перед людиною. Визнання та забезпечення прав і свобод людини для держави є головним обов'язком^[310]. Зазначена стаття слугує своєрідним базисом і завдає подальший тон закріпле­ним у Конституції України правам людини.

Права людини відрізняються багатоманітністю, що обумов­лює актуальність питання щодо їх класифікації та систематизації серед представників юридичної науки та практики. Щодо класифі­кацій, то одностайність поглядів серед науковців відсутня - це обумовлено критеріями, покладеними в основу класифікації. На думку П. Кузьменко, всі критерії мають відповідати таким вимо­гам:

а) мати якісний характер;

б) бути суспільно значущими;

в) бути присутніми у кожному розділі класифікації;

г) сприяти виявленню особливостей кожної групи та кожного виду;

д) відповідати основам, за якими здійснюється класифікація;

е) з появою в майбутньому будь-якого нового права чи сво­боди їм вже виділено місце у певній групі чи підгрупі цієї класифі-

•••311 кації.

Ю. Кириченко зазначає, що в юридичній літературі існує по­над 10 критеріїв, які можна поділити на критерії офіційної класифі­кації прав людини, тобто законодавчо закріплений поділ прав і свобод та неофіційної (доктринальної), в якій відображено зміст теоретико-методологічних напрацювань науковців у сфері дослі­дження прав людини та їх видів^{[311] [312].}

Підґрунтям офіційної класифікації слугують міжнародні правові акти, які мають найвагоміше значення джерел закріплення прав людини та є обов’язковими для виконання з боку будь-якої держави. Зі сторінок історії ми дізнаємось, що кожне суспільство намагалося закріпити права та обов’язки своїх громадян та людей загалом, з метою соціального згуртування та якісного співіснуван­ня. Переломним моментом в історії прав людини став 1948 рік, коли міжнародна спільнота зібралася з метою прийняття аналогіч­ного кодексу та результатом роботи якої стала Загальна декларації прав людини з подальшим обов’язком її виконання всіма держава­ми. З 1948 року були узгоджені й інші документи про права люди­ни, зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Конвенцію про захист прав людини і основних сво­бод 1950 р., Конвенцію про права дитини 1990 р.

Основні потреби людини в гідному рівні життя із задоволен­ням базових стандартів існування відображені в її правах. Під пра­вами людини насамперед розуміється рівність, повага, гідність, свобода та справедливість. Перелічені права закріплені в праві на життя, вільний розвиток своєї особистості, свободі та особистій недоторканності, управлінні державними справами тощо.

Права людини є універсальними для всіх, скрізь і завжди. Вони невід’ємні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані, вони випливають і доповнюють один одного, наприклад, право на участь в управлінні державою і вільних виборах залежить від свободи слова.

Загалом усі перелічені в зазначених міжнародних актах та Конституції України права та свободи можна поділити на дві гру­пи, перша - громадянські та політичні, друга - економічні, соціаль­ні та культурні.

Найбільшої популярності та обґрунтованості набула класи­фікація за сферою суспільних відносин, в якій реалізуються зазна­чені права. Саме за цим критерієм багато вітчизняних учених поді­ляють права людини на три групи, об’єднуючи економічні, соціа­льні і культурні права в одну групу, інші пропонують класифіка­ційну модель з чотирьох груп прав^{[313] [314], але більшість правознавців поділяють права і свободи людини і громадянина на п’ять груп[315], а окремі з них навіть на шість груп, тобто виокремлюють ще й еко­логічні права[316].}

Ми приєднуємося та поділяємо думку вчених, які пропону­ють класифікаційну модель з п’яти груп. Однак необхідно зазначи­ти, що будь-яка класифікація має доволі умовний характер, що обумовлено належністю одних і тих же прав до різних класифіка­ційних груп за однаковим критерієм. На практиці доволі важко розмежувати соціальні та економічні права і громадянські та осо­бисті, тому що наведені групи прав найбільше пов’язані та взаємо- обумовлені.

При дослідженні класифікації груп прав людини актуальною залишається проблема їхнього найменування, адже доктринальні підходи дещо різняться. Наприклад, П. М. Рабінович поділяє права людини і громадянина за змістом (характером) людських потреб на: фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), еконо­мічні та політичні^{[317] [318] [319]. До зазначених груп належать фундаментальні права людини, такі як право на життя, здоров'я, свободу, ім'я, на вільний розвиток особистості, на повагу до честі і гідності, на не­втручання в особисте життя тощо. В юридичній літературі зазначе­ні права можна зустріти під узагальненням абсолютних, особистих, особистісних, громадянських, природних, невід'ємних та ін.}

Номінальне закріплення прав людини на рівні міжнародних та національних правових актів є лише першим кроком у процесі їх дотримання та забезпечення. Реалізація прав людини можлива на міжнародному, національному (державному) та локальному (місце­вому) рівні.

Ст. 21 Загальної декларації прав людини закріплює, що кож­на людина має право безпосередньо або через вільно обраних пред­ставників брати участь в управлінні своєю країною. Вітчизняний законодавець на рівні Конституції України в ст. 5 закріпив, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування. З наведеного вище мож­на зробити висновок, що вектором розвитку світової та національ­ної політики є людина з її інтересами та можливістю самостійно приймати найкращі для себе рішення та реалізовувати їх, відповід­но в рамках закону та не порушуючи права інших людей.

Ст. 3 Закону України «Про місцеве самоврядування» закріп­лює, що громадяни України реалізують своє право на участь у міс­цевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіаль­них громад і будь-які обмеження на участь у ньому заборо-

320 Tj ∙...

няються. На сьогодні на законодавчому рівні закріплено, що первинною сходинкою реалізації прав та інтересів людини висту­пає територіальна громада, до якої вона належить.

Для глибшого дослідження процесу реалізації прав людини в об’єднаній територіальній громаді необхідно з'ясувати її суть. О. Батанов визначає територіальну громаду як первинний суб’єкт місцевого самоврядування, що складається з фізичних осіб - жите­лів (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців, вимушених переселенців), що постійно мешкають, пра­цюють на території села (або добровільного об’єднання в спільну громаду кількох сіл), селища або міста, безпосередньо, або через сформовані ними муніципальні структури розв’язують питання 321 місцевого значення.

О. Гейда зауважує: «У загальному вигляді під територіаль­ною громадою у юридичній науковій літературі розуміють об’єднання жителів певної території з метою реалізації, задоволен­ня спільних інтересів»^{[320] [321] [322] [323].}

Європейська хартія місцевого самоврядування регламентує, що органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно розв’язувати будь-яке питання, не вилучене зі сфери їхньої компетенції і розв’язок якого не доручений жодному іншому 323 органу.

Питання компетенції органів місцевого самоврядування та державної влади часто дублюються, або навпаки не закріплені за жодним органом, через що виникають ситуації неповного або недо­статнього захисту прав людини. Натепер реалізація публічних пов­новажень здебільшого відбувається на основі принципу субсидіа- ності - запорукою ефективності розв’язання питання є максималь­на наближеність органів публічної влади до суб’єкта звернення, тобто органами влади, які мають найтісніший контакт з мешканцем громади. Варто погодитися з думкою І. Бондаренко, яка уточнює, що «територіальна громада як первинний суб'єкт місцевого самов­рядування та власник має самостійно вирішувати стратегічні пи­тання управління власністю, тому законодавчо необхідно встано­вити перелік найважливіших питань, які вирішуватимуться виклю­чно громадою (управління об'єктами, що забезпечують життєдія­льність громади, вирішення організаційних та установчих питань тощо)^[324]. Враховуючи викладене, доцільно зазначити, що територі­альна громада та об'єднана територіальна громада мають самостій­но розв'язувати питання реалізації певного кола прав людини (до кожної з п'яти груп прав людини належать права, які безпосеред­ньо мають реалізовуватися та захищатися на місцевому рівні).

Закон України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» від 05 лютого 2015 року регулює відносини, що виникають у процесі добровільного об'єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, а також добровільного приєднання до об'єднаних те­риторіальних громад^{[325] [326]. Добровільне об'єднання територіальних громад відбувається на принципах конституційності та законності, добровільності, економічної ефективності, державної підтримки, повсюдності місцевого самоврядування, прозорості та відкритості, відповідальності.}

Всі принципи можна розглядати як постулати, які сприяють реалізації прав людини, однак найважливішим є принцип економі­чної ефективності.

О. Гончаренко зазначає, що основні соціальні права та сво­боди людини і громадянина в Україні є похідними значною мірою від економічних, оскільки від реалізації економічних прав залежить 326

реалізація основних соціальних прав.

О. Майданник акцентує увагу, що головними завданнями реформування місцевого самоврядування в Україні є розвиток міс­цевої демократії та модернізація його організаційної основи. Зазна­чене можна досягти шляхом розширення можливостей територіа­льних громад для участі в управлінні питаннями локального зна­чення, підвищенні здатності органів і посадових осіб місцевого самоврядування в реагуванні на щоденні потреби населення, нала­годження співпраці з ним і організації соціально-економічного ■..327 розвитку відповідних територій.

Розміщення територіальних громад та об’єднаних територіа­льних громад на локальному рівні обумовлюють їх синергетичну природу, завдяки якій вирішення питань щодо забезпечення прав людини вбачається ефективнішим саме на рівні місцевого самовря­дування та його органів. У перспективі об’єднані територіальні громади мають навчитися самостійно задовольняти нагальні потре­би населення та ефективно використовувати власні кошти, чим саме і зможуть забезпечити високий рівень дотримання та захисту прав людини.

Об’єднання територіальних громад в українських реаліях явище відносно нове, чим обумовлено його неоднозначне сприй­няття серед населення. Почуття спільності та рівень прихильності членів громади в Україні перебувають на стадії свого становлення. Утім в Україні діють різноманітні державні, громадські та міжна­родні програми, які зумовлюють стимулювання розвитку сільських місцевостей та розвитку місцевої публічної влади, а також підви­щення довіри пересічних громадян до добровільного об’єднання територіальних громад та реформи децентралізації.

Одним із основних очікувань від об’єднання територіальних громад, які створюються в процесі модернізації місцевої публічної влади, є ефективне надання публічних послуг жителям об’єднаної територіальної громади.

Світовою тенденцією, яка відповідає очікуванням сьогодення є клієнтоорієнтована система публічного управління, скерована на надання жителям усіх необхідних публічних послуг з дотриманням конституційно гарантованих прав і свобод людини і громадянина.

Для подальшого дослідження пропонуємо розглянути права людини з деяких груп, які безпосередньо реалізуються на рівні громад.

³²⁷ Майданник О. Становлення та розвиток української моделі місцево­го самоврядування. Вісник Академії праці, соціальних відносин і туризму. 2018. № 1. С. 55-59.

У першій групі громадянських прав найвагомішим є право на життя та особисту недоторканність. Впровадження реформи децен­тралізації актуалізувало питання забезпечення цивільного захисту та захисту правопорядку на рівні громад, з огляду на збільшення мешканців та появи інституційних і фінансових ресурсів. За ре­зультатами проведення обговорень, конференцій та панельних дис­кусій із залученням зарубіжних фахівців експерти дійшли виснов­ку, що на локальному рівні безпечне середовище варто будувати, використовуючи інклюзивний підхід. Безпека в місті чи об’єднанні територіальних громад - це не лише наявність поліції та освітлені вулиці, це також і бажання брати на себе відповідальність за ком­форт та добробут в своїй громаді. І відповідальність однаковою мірою лежить на місцевому самоврядуванні, жителях, місцевому бізнесі, закладах освіти та інших інституціях. Філософія безпеки в громаді передбачає системну і злагоджену взаємодію всіх цих суб єктів.

Безпечну громаду неможливо побудувати забезпечивши ли­ше системи відеоспостереження. Запорукою безпечного середови­ща виступає довіра та угрупування членів громади, які прагнуть безпечного життя в ній. Велика кількість зарубіжних та вітчизня­них організацій надають методологічні вказівки, забезпечують навчання та консультують, як покращити безпеку громадян.

«Поліцейський офіцер громади» - проєкт, якій запроваджу­ється в регіонах та передбачає укладення Меморандуму про спів­працю між поліцією та об’єднаною територіальною громадою. Основна мета проєкту - забезпечення кожної територіальної гро­мади офіцером, який там проживатиме та працюватиме. Представ­ник поліції буде одночасно і представником громади, в якій він проживає і яка частково фінансує підтримку його роботи, то і зві­туватиме він про свою діяльність не лише перед поліцейським ке­рівництвом, але й перед мешканцями об’єднаної територіальної громади.

До політичних прав людини вільно обирати та бути обраним в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які забезпечується та реалізуються на місцевому рівні, можна зараху-

³²⁸ Безпека в місті або ОТГ- це не лише наявність поліції та освітлені вулиці. Нотатки з конференції «Безпечна громада». URL: https:// www.irf.ua/bezpeka_v_misti_abo_otg_tse_ne_lishe_nayavnist_politsii_ta_osvitleni _vulitsi_notatki_z_konferentsii_bezpechna_gromada/ (дата звернення 07.08.2020). вати громадські слухання. Громадські слухання - форма безпосере­дньої участі членів територіальної громади, посадових осіб органів місцевого самоврядування у спільному обговоренні найважливіших питань місцевого значення. Г ромадські слухання - це важливий інструмент демократії участі.

Частиною 1 ст. 5 ст. 7 Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» визначено, що ініціаторами добровільного об’єднання територіальних громад можуть бути:

1) сільський, селищний, міський голова; 2) не менш як третина депутатів від загального складу сільської, селищної, міської ради;

3) члени територіальної громади в порядку місцевої ініціативи;

4) органи самоорганізації населення відповідної території (за умови представлення ними інтересів не менш як третини членів відповід-

∙∙ ∙ ∙∙ X 330

ноі територіальної громади).

Найпоширенішими випадками є ініціювання приєднання го­ловами громад та, в окремих випадках, депутатами. Ініціювання членами територіальної громади є ускладненим без затвердження відповідною радою положення про місцеві ініціативи, а діяльність органів самоорганізації населення (будинкові, вуличні, сільські тощо комітети) не така поширена ^{[327] [328] [329].}

В. Дрешпак зазначає, що проведення громадських слухань у процесі об’єднання територіальних громад є засобом: 1) підвищен­ня рівня обізнаності громадян щодо процесу об’єднання територіа­льних громад, сприяння обміну думками, поглядами, інформацією;

2) залучення більшої кількості громадян до розгляду питання про об’єднання територіальних громад; 3) залучення всіх зацікавлених сторін до вироблення та впровадження необхідних рішень; 4) оці­нювання ступеня потенційної підтримки громадськістю розробле­них пропозицій та проєктів рішень; 5) отримання пропозицій щодо дискусійних і складних аспектів розроблених проєктів рішень, які зачіпають інтереси громадян, збирання інформації, потрібної для доопрацювання проектів рішень; 6) підтвердження підтримки або неприйняття громадянами пропонованого рішення ^{[330] [331].}

Напрацювання вченого є корисними для кращого розуміння ролі громадських слухань у процесі добровільного об’єднання те­риторіальних громад.

Варто відзначити, що одним з ключових принципів демокра­тичної держави є залучення громадськості до процесу обговорення управлінських рішень. Із запровадженням об’єднаних територіаль­них громад збільшилась кількість громадських слухань при розв’язанні питань місцевого значення.

Сесії ради об’єднаної територіальної громади та її постійних комісій проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути присутнім на них, крім випадків, передбачених законодавством. Порядок доступу до засідань визначається радою. Протоколи сесії ради є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит від­повідно до Закону України «Про доступ до публічної

333

інформації».

Втім, у процесі залучення громадськості до прийняття управлінських рішень виникають і деякі труднощі.

Р. Бедрій звертає увагу на те, що процес добровільного об’єднання територіальних громад вимагає ведення постійного діалогу з громадськістю та належної взаємодії місцевих органів публічної влади між собою ^[332].

Варто погодитись із вченим, оскільки процес об’єднання те­риторіальних громад допоки не викликає довіри у пересічних гро­мадян. Що більше, на початковому етапі запровадження об’єднання територіальних громад існувала проблема в комунікації реформи, оскільки парламентом і урядом не було надано в необхід­ному обсязі методичної допомоги, компетентних консультантів, замало було інформації в засобах масової інформації, що слугувало тому, що територіальні громади на власний ризик об’єднувались без розуміння обсягу власних повноважень та відповідальності за можливі помилки при створенні об'єднань територіальних громад.

Надалі, починаючи з 2017 р., в обласних центрах України почали створюватись Центри розвитку місцевого самоврядування, які надають широкий спектр послуг органам місцевого самовряду­вання, передусім, об'єднаним територіальним громадам. Основна частина послуг таких центрів пов'язана саме з наданням методич­ної допомоги та роз'ясненням процедур об'єднання територіальних громад, а також питань їх функціонування.

На увагу заслуговує особливості адміністративного судочин­ства, пов'язані з процесами добровільного об'єднання (приєднання) територіальних громад.

Кабінетом Міністрів України було схвалено законопроєкт, в якому запропоновано внести зміни до Закону України «Про добро­вільне об'єднання територіальних громад» та Кодексу адміністра­тивного судочинства України, а саме: визначити чіткий процесуа­льний механізм оскарження рішень сільських, селищних, міських рад про схвалення проєкту рішення, а також остаточних рішень місцевих рад про добровільне об'єднання територіальних громад, або добровільне приєднання до об'єднаної територіальної громади; зарахувати справи про оскарження відповідних рішень до категорій термінових адміністративних справ, а саме адміністративна справа за позовною заявою щодо оскарження таких рішень вирішується судом протягом п'яти днів після відкриття провадження у справі; апеляційна скарга розглядається в дводенний строк після закінчен­ня строку на апеляційне оскарження; чітко визначити суб'єктів, що мають право на оскарження, а саме громадяни України, місце про­живання яких зареєстроване на території адміністративно- територіальної одиниці, що входить до складу відповідної терито­ріальної громади, або сільська, селищна, міська рада, яка ініціюва­ла чи надала згоду на добровільне об'єднання (приєднання) тери­торіальних громад. Рішення про добровільне об'єднан- ня/приєднання може бути оскаржене зазначеними суб'єктами у десятиденний строк з дня прийняття ^[333].

Серед соціальних прав людини важлива роль відводиться за­безпеченню охорони здоров'я. У ст. 49 Конституції України закрі­плено право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Право на медичну допомогу також регламен­товано у ст. 284 Цивільного кодексу України і детальніше визначе­но Основами законодавства про охорону здоров'я.

Наразі доступність медичних послуг в Україні є проблемою для окремих місцевостей, особливо для українських сіл з невели­кою кількістю жителів.

Реформа медицини на селі є соціально значущою, найочіку- ванішою з усіх реформ, які наразі проводяться. Якісна медицина тотожна якісному життю, тому реформа повинна бути сфокусована на людині, яка отримує або отримуватиме якісну медичну допомо­гу. Шляхом розв'язання системних проблем у сфері охорони здо­ров'я є стратегічно орієнтована державна політика, основним за­вданням якої є визначення здоров'я людини пріоритетом та забез­печення функціонування новітньої національної системи охорони, 336 здоров я.

З метою урегулювання відносин, пов'язаних із забезпечен­ням підвищення доступності, ефективності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості було прийнято Закон Украї­ни «Про підвищення доступності та якості медичного обслугову­вання у сільській місцевості».

Щодо основних принципів розвитку охорони здоров'я у сіль­ській місцевості в ст. 3 зазначеного Закону йдеться про забезпечен­ня участі органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, наукових установ у формуванні та реалізації державної політики у визначених сферах; надання рівних можливостей для доступу територіальних громад до підтримки, передбаченої загаль­нодержавними, регіональними та місцевими програмами розвитку охорони здоров'я у сільській місцевості (п. 2, 3 ст. 3 Закону Украї­ни «Про підвищення доступності та якості медичного обслугову- • • V» ∙ ∙ X 337

вання у сільській місцевості»).

³³⁶ Децентралізація влади: порядок денний на середньострокову перс­пективу. Аналітична доповідь. Авт.: Жаліло Я. А., Шевченко О. В., Романо­ва В. В. та ін. Національний інститут стратегічних досліджень. К., 2019. 115 с.

³³⁷ Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості : Закон України № 2206-УІІІ від 14.11.2017 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2206-19/ (дата звернення 07.08.2020).

Заходи, скеровані на підвищення доступності та якості на­дання медичного обслуговування у сільській місцевості, стосують­ся органів державної влади та місцевого самоврядування, на які покладено відповідні повноваження з забезпечення реалізації дер­жавної політики в сфері охорони здоров'я.

Окремо належить наголосити, що Законом України «Про пі­двищення доступності та якості медичного обслуговування у сіль­ській місцевості» було доповнено ч. 2 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування», якою наразі передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних рад, крім повноважень, зазначених у пункті «б» частини першої цієї статті, належить також розв'язання питань щодо надання працівникам освіти, культури, охорони здоров'я, іншим категоріям громадян, які працюють у сільській місцевості, встановлених законодавством пільг, а також щодо додаткового фінансового заохочення та забезпечення служ­бовим житлом і службовим транспортом працівників охорони здо­ров'я, які працюють у сільській місцевості. Зазначені заходи мають на меті стимулювати працівників, зокрема медичних, до здійснення професійної діяльності безпосередньо в сільській місцевості та розвитку сільської медицини.

Залучення інвестицій в об'єднану територіальну громаду не­обхідне, передусім, для впровадження інноваційних складових у різних сферах економіки та соціально-культурного розвитку тери­торій, заміщення ними застарілих, малопродуктивних виробництв, 338 продукція яких не є конкурентоздатною.

Вивчаючи перспективи формування фінансових ресурсів об'єднаних територіальних громад на прикладі Херсонської області А. Руснак акцентує увагу, що для забезпечення сталого розвитку громад основними напрямами діяльності місцевих органів влади в інвестиційному процесі мають бути застосовані такі практичні за­ходи.

1. Поширення інформації про привабливість території для ін­весторів шляхом розміщення реклами, білбордів, презентацій.

³³⁸ Council of Europe Programme (2018),"Decentralization and Local Self Government Reform: Results of the second wave of sociological survey", URL: http://www. slg-coe. org.ua/wp-content/uploads/2016/12/Analitychnyi. (Accessed 07 Aug 2020).

2. Формування на рівні громади відкритої бази даних інвес­тиційних та інноваційних проектів, ресурсів, нерухомості, кадрів, які в подальшому можуть бути задіяні під час реалізації.

3. Співпраця з місцевими ЗМІ та громадськими організація­ми.

4. Співпраця з сусідніми регіонами.

5. Поширення серед населення культури участі в ярмарках, виставках та забезпечення їх проведення на території об'єднаної територіальної громади або підтримка в участі за межами об'єднаної територіальної громади.

6. Інформування та забезпечення участі громади в реалізації цільових державних регіональних програм.

7. Інформування потенційних інвесторів щодо можливості спрямування коштів на соціальні та економічні потреби громади, збереження існуючої інфраструктури, розміщення нових вироб-

C • 339

ництв і послуг, створення додаткових робочих місць.

Фінансова спроможність територіальної громади відкриває багато перспектив для реалізації та провадження різноманітних соціальних, економічних та культурних проєктів, які забезпечують права людини, мешканця відповідної громади. Самодостатність об'єднаної територіальної громади забезпечить зростання рівня зайнятості населення за місцем проживання, запобіжить відтоку населення у міста та закордон. Фінансова спроможність є запору­кою сталого розвитку громади, в якій людина та її права не лише проголошуються найвищою цінністю, але дійсно ними і є.

Права людини, що набули закріплення на міжнародному на національному рівнях здебільшого повністю, або частково реалізу­ються на рівні об'єднаної територіальної громади. Розвиток місце­вого самоврядування на засадах субсидіарності сприяє впрова­дженню механізмів для самостійного забезпечення громад необхід­ними фінансовими, кадровими ресурсами. Держава зі свого боку надає субвенції та дотації, методичну та консультаційну допомогу, що також сприятиме досягненню очікуваного результату. Повно­важення об'єднаної територіальної громади в сфері реалізації прав людини можна поділити на власні та делеговані. Тому пошук кон­сенсусу між органами державної влади та місцевого самоврядуван­ня передусім має бути скерований на забезпечення прав людини.

³³⁹ Руснак А. В. Перспективи формування фінансових ресурсів об'єднаних територіальних громад. Агросвіт. 2018. № 6. С. 22-27.

Вважаємо, що діяльність об’єднаної територіальної громади на шляху забезпечення прав людини має передбачати три складові:

1) створення оптимальних умов для реалізації та захисту цих прав (нормативно-правових, інституційних, фінансово-економічних);

2) надання громадянам тих чи інших соціальних благ; 3) контроль за використанням соціальних благ громадянами.

2.5.