МУНІЦИПАЛЬНА ЛЮДИНА: ПАРАМЕТРАЛЬНІ ОЗНАКИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ В МЕЖАХ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

Дослідження феноменології муніципальної людини у вітчиз­няному правознавстві не проводилось, бо людина завжди вважа­лась безпосереднім атрибутом держави, тому її інтереси розгляда­лись лише в контексті державно організованого суспільства, його об’єктивних потреб та стратегічних запитів.

Проблематика прав людини, що набула основоположного і стрижневого значення в становленні демократичної правової дер­жавності та демократизації становлення і функціонування сучасно­го міжнародного правопорядку у другій половині ХХ ст., і отже, проблематика антропологізації права, зберегли своє особливе зна­чення і на початку XXI ст. Істотний вплив на об’єктивізацію та актуалізацію проблематики антропологізації права здійснив розви­ток феноменології локальної демократії у формі місцевого самов­рядування, - починаючи від Магдебурзького права, і закінчуючи муніципальною революцією XX ст. в державах Західної Європи, що є членами Європейського Союзу.

Критично осмислені положення, аргументи та висновки що­до актуальних питань юридичної антропології, враховуючи й про­блематику формування феноменології муніципальної людини та її прав і параметральних ознак, містяться в працях і вітчизняних, і зарубіжних учених різних історичних епох з: - історії: Б. Андрушківа, Т. Вівгарина, П. Ігнатенка, М. Картавого, Н. Ко- рабльова, О. Кульчицького, І. Лисяк-Рудницького, Л.

A. Нехашкіна, С. Пролєєва, Б. Цибалістого, Д. Чижевського,

B. Шамрая, А. Шевцова, М. Шлемкевича, О. Фісуна, О. Чаплигіна, М. Юрія та ін.; - етнокультурології: М. Костомарова, Л. Гумільова, Б. Цимбалістого, О. Нельги та ін.; - політології: А. Авілова, М. Андріанова, А. Андреева, К. Г аджиєва, І. Дубова, І. Кресіної, Л. Кормич, О. Мітіна, М. Назарова, С. Наумкіної, В. Петренка,

O. Шестопалова та ін.; - психології: М. Варія, Г. Дилигінського, А. Фурмана, Є. Шестопалова та ін.; - філософії: В. Горського, Н. Мозгової, І. Огородник, М. Поповича, В. Табачковського, Ю. Федіва, Г. Горака, Р. Додонова, В. Жадько, Т. Ящука та ін.; - філософії права і правознавства: Д. Андреєва, М. Баймуратова,

P. Байніязова, О. Балинської, О. Батанова, В. Вовк, О. Грищук, Є. Копельців-Левицької, М. Козюбри, А. Колодія, Ю. Лободи,

С. Максимова, Д. Мєняйлова, О. Мордовцевої, Ю. Оборотова, М. Орзіх, О. Омельчука, В. Погорілка, А. Романової, П. Рабіновича, С. Сливки, В. Синюкової, А. Токарської, І. Яковюка та ін.

До класичних праць з юридичної антропології належать ро­боти відомих зарубіжних вчених-юристів, антропологів, соціологів: Ф. фон Бенда-Бекманна, М. Блока, Ф. Боаса, Ф. Броделя, Г. Бутуля, Т. Гайгера, Ж. Ле Гоффа, Дж. Гріффітса, П. Динцельбахера, Ж. Дюбі, Ж. Карбонье, К. Леві-Стросса, Б. Малиновського, Р. Мандру, Д. І. Мейєра, С. Е. Меррі, Г. Моргана, С. Ф. Мура, X. Ортега-і-Гассета, А. Р. Редкліфа-Брауна, Н. Рулана, Г. Дж. Сам­нер-Мена, Т. Телленбаха, Р. Шпранделя, Л. Февра, Д. Філда та ін.

Вважаємо, що наявність великої кількості вчених-фахівців з різних напрямків суспільних знань, що досліджували доктринальне супроводження і забезпечення досліджуваної проблематики, підт­верджує не тільки її особливу складність, комплексність та систем­ність, а і надає їй об’єктивний та актуальний характер.

Отже розглядаючи появу феноменології муніципальної лю­дини, що виникає на стику права і соціуму, права і людини, індиві­дуального і колективного, приватного та публічного, - тобто в ме­жах науки про людину і соціум - у межах юридичної антрополо­гії, - можна стверджувати, що, по-перше, проблематика становлен­ня муніципальної людини є однією з центральних в правознавстві; по-друге, вона має свою історичну ретроспективу, що пов’язано зі становленням, розвитком і вдосконаленням гуманістичних і гума­нітарних тенденцій в державотворенні і правотворенні, що прак­тично проявилося в становленні юридичної антропології; по-третє, в основі появи феноменології муніципальної людини лежать відно­сини держави, локального соціуму і людини, що перебувають як в правовому, так й позаправовому (за межами державно-правового впливу) просторі, коли людина функціонує в межах місцевого са­моврядування та продукує свої екзистенційні інтенції, потреби, устремління, інтереси та демонструє свої атитюди; по-четверте, її становлення безпосередньо детерміновано становленням і розвит­ком системи місцевого самоврядування спочатку в рамках націона­льної держави, а потім його вдосконаленням в рамках міждержав­ної економічної, політичної і правової інтеграції держав; по-п'яте, вона реалізується не тільки в державотворчих процесах, а й актив­но розвивається в процесах становлення і розвитку громадянського суспільства.

Для формування феноменології муніципальної людини важ­ливе значення має визначення людської спільноти та її членів, що функціонують у рамках громадянського суспільства, що теоретич­но визначається як правовою, так й політичною наукою з застосу­ванням оригінальних підходів, які розглядають його не тільки як інституційний, ай як поведінково-діяльнісний (антропологічний) феномен.

Варто зазначити, що в суспільно-політичній та правовій док­тринах існує низка інтерпретацій громадянського суспільства, які часто перебували в суперечності, бо в своїй контекстуалізації вони спираються на різні принципи його формування та різні параметра- льні ознаки. Отже, не можна говорити, що є класичне дефінітивне визначення громадянського суспільства. Багато в чому це пов'язано з тим, що сама ідея громадянського суспільства виникла як різновид утопії «самообмеження» і вбирала в своє коло безліч діяльнісно-функціональних форм демократії, а також дуже складну та суперечливу систему громадських, соціальних і політичних прав, більшість з яких або існували лише в деклараціях держави, або реалізовувались в мінімальному розмірі. Саме тому основопо­ложні норми-принципи громадянського суспільства - права люди­ни (особистості), право на недоторканність приватного життя, на створення добровільних асоціацій, формалізована законність, плю­ралізм, публічність, свобода підприємництва - часто тлумачились і розумілись по-різному, вважаючи або на політичні погляди, або на соціальний стан людини, що їх продукувала. Зокрема, бачення гро­мадянського суспільства Дж. Локком, Ш. Монтеск'є, А. Фер­гюсоном та А. де Токвілем істотно відрізняються не тільки різним розумінням його природи, а й ступенем його узагальнення в кон- текстуалізації прояву та функціонування.

Англійський політичний діяч та філософ XVII ст. Дж. Локк, сповідуючи пріоритет державотворчих настанов, розглядав грома­дянське суспільство як синонім термінів «політичне суспільство» або «держава», а також розробив концепцію природного стану, в якій вже закладено всі основні риси сукупності найрізноманітні­ших форм життя, яку пізніше будуть називати «громадянським суспільством».

Французький письменник, правовід, філософ, політолог Ш.-Л. Монтеск'є зосереджуючи увагу на правозахисному аспекті індивідуума, акцентував увагу на проблемі захисту політичної волі від загрози деспотичного втручання держави в життя індивідів чи груп населення. Його розуміння громадянського суспільства зводи­лося до ідеї проміжних суб'єктів, які опосередковують відносини між індивідом і державою. Т обто, цей автор, відстоюючи вільний вибір людиною своєї політичної поведінки, вже акцентував увагу на можливість її відповідної самостійної поведінки у відносинах з державою і в ширшому діапазоні взаємної комунікації.

Філософ і історик XVIII ct. з Шотландії А. Фергюсон, по­клавши в основу своєї доктринальної позиції моральні настанови, особливо цікавився процесом історичних змін у широких еволю­ційних рамках, які він розглядав у розумінні появи цивілізованого суспільства з попередніх станів, що характеризуються як «дикість» і «варварство». Саме за А. Фергюсоном, громадянським є лише 288 таке суспільство, що є витонченим, сприйнятливим до моралі. Отже цей автор вже акцентував увагу на проблематиці самообме­ження державної влади та появи відповідних моральних бар'єрів у

²⁸⁶ Локк Дж. Два трактата о правлении. - М.: Канон +, Реабилитация, 2009. С. 139.

²⁸⁷ Монтескье Ш. Л. О духе законов.- М.: Мысль, 1999. 673 с.

²⁸⁸ Фергюсон А. Опыт истории гражданского общества / пер. с англ.

И. И. Мюрберг; под ред. М. А. Абрамова. - М.: РОССПЭН, 2000. 391 с. людини в процесі вибору нею своїх поведінкових настанов.

Французький політичний діяч XIX ст. А. де Токвіль бачив активне громадянське суспільство у більш сучасному його розу­мінні, сповідуючи ініціативу та самодіяльність людей та їхніх спі­льнот, - тобто, вважав, що воно є створеним з самоврядних асоціа­цій для захисту проти занадто сильної держави, а також проти «ти­ранії більшості»^{[259] [260]. На його думку, щільна мережа добровільних об'єднань захищає громадян від державного свавілля; ці асоціації виступають школою демократії, адже люди, які отримали навички керівництва ними, отримують не тільки соціальний досвід, а і не­обхідну політичну майстерність. Варто зазначити, що наведений автор уперше акцентував увагу на своєрідній територіально- суб'єктній основі громадянського суспільства, що виникає в межах самоврядних асоціацій людей, які репрезентують територіальні спільноти, що існують і функціонують на відповідній території держави, з її дозволу, але з метою реалізації інтересів членів такої громади.}

Отже подальше тлумачення спонукає нас до визначення фе­номену місцевого самоврядування, за використання і за допомогою якого виникли, сформувались і функціонують такі спільноти, що поєднують жителів відповідної території задля вирішення їхніх екзистенційних інтересів.

Близьким до розуміння А. де Токвілля є визначення грома­дянського суспільства сучасного американського дослідника Д. Ронні, що сповідує не тільки його важливу комунікаційну, а й вагому інтелектуально-діяльнісну складову, зараховуючи до нього «ті форми асоціацій між індивідуумами, які очевидно не є части­ною публіки, державного апарату, приватного, сімейного життя або атомістичного ринку», - тобто, йдеться про те, що таке сусшль- ство розв'язує питання, з одного боку, індивідуального характеру, що є важливими для кожного члена такої спільноти, а з іншого, - такі, що мають особливе екзистенційне загальне значення для люд­ських спільнот, що існують на засадах колективізму, - отже, мова може йти про територіальні спільноти (громади), що є колективни­ми і недержавними суб’єктами, які існують та функціонують в ме­жах місцевого самоврядування на локальному рівні функціонуван­ня соціуму.

Досліджуючи доктринальні погляди вчених щодо визначення громадянського суспільства, вважаємо за необхідне звернути пиль­ну увагу на наукові погляди вченого М. П. Орзіх, які він висунув на початку XXI ст. Характеризуючи громадянське суспільство, він застосовує соціологічно-індивідуальний (персоналістський) і соціо­логічно-колективний (асоціаційний) підхід і визначає досліджува­ний феномен у декількох аспектах:

- по-перше, як асоціацію людей, в якій кожна людина вільна як така, що має невідчужувані права, є рівноправною з іншими членами асоціації, самостійна у виборі громадянського стану (гро­мадянство, іноземство, апатридство) (індивідуально-вольовий кри­терій. - Авт.);

- по-друге, як позадержавні (інституціоналізовані в громад­ські об’єднання) асоціації людей за соціальною, етнічною, релігій­ною та іншою належністю, політичними, економічними, професій­ними та іншими інтересами (колективно-реалізаційний та реаліза- ційно-груповий критерій. - Авт.);

- по-третє, це формування на зазначених засадах суспільних (позадержавних) відносин, а також шляхом самопрояву інтересів і волі окремих індивідів та їхніх асоціацій, що діють у вільному (від державного впливу) просторі суспільства^[261] (системно- самодіяльний критерій. - Авт.).

Системний аналіз наведеної доктринальної позиції дає змогу стверджувати, що членом громадянського суспільства може бути тільки соціально активна людина, яка, завдяки своїм екзис- тенційним інтересам, самостійно прогнозує, планує, моделює, бу­дує, реалізує свою поведінку в соціумі щодо: а) визначення свого громадянського (правового) стану; б) участі у соціальному житті через свою участь в суспільних структурах, що формуються за різ­ними ознаками, серед яких і політичні; в) самопрояву, самооргані­зації, самореалізації своєї поведінки в соціумі з метою реалізації своїх інтенцій, атитюдів, устремлінь, потреб, інтересів тощо.

Вважаємо, що саме такий підхід до визначення громадян­ського суспільства демонструє особливу важливість асоціативної і територіальної ознак в його виникненні, - отже, наведена вище асоціація людей може бути створеною лише на засадах їх спільної території проживання (територіальна спільнота, громада); асоціація людей може бути сформованою не з використанням механістичних засад, а з застосуванням системного принципу наявності загальних, групових та індивідуальних інтересів людей-членів такої територі­альної спільноти, до того ж презюмовано, що загальні (колективні) інтереси превалюють над їхніми індивідуальними та груповими інтересами.

Такий підхід демонструє глибокий, інтерстиційний (внут­рішній), генетичний зв'язок громадянського суспільства з місцевим самоврядуванням, а також з територіальною спільнотою, що існує та функціонує завдяки йому та в його територіальних, організацій­но-нормативних і ресурсно-облігаторних параметрах.

Отже можна стверджувати, що саме в межах територіальної громади формується громадянське суспільство, яке відображає відповідні соціальні запити людей-членів територіальної спільноти (громади), формує для їхнього розуміння та реакції на їх наявність відповідні соціальні інститути, які діють безпосередньо в соціаль­ному просторі (наприклад, громадські об'єднання, включаючи й політичні партії), а також детермінує відповідні соціальні процеси і відносини громадянського суспільства, які впливають на прийняття рішень управлінського характеру, від розв'язання яких залежить стабільність та якість життя в межах громади.

Аналіз сучасних інтерпретацій громадянського суспільства дав нам змогу сформулювати його поняття в аспекті соціально- антропологічної парадигми як соціально-публічної форми люд­ського буття, як спільноти жителів (громади), що сформована без урахування їхнього правового стану, в рамках якого кожен з них, індивід - це суб'єкт, що: а) здійснює в межах громади свій життє­вий цикл; б) реалізовує свої екзистенційні інтенції, устремління, потреби, формує відповідні атитюди; в) об'єктивно зацікавлений у забезпеченні гідного рівня життя для себе та інших; г) здійснює соціальну, також політичну активність в громаді; ґ) реалізуючи свої інтереси, також і політичні; д) задовольняючи природну потребу в комунікативній взаємодії з іншими членами локального соціуму; е) досягаючи загального блага.

Отже громадянське суспільство постає не тільки як простір прояву соціальної, зокрема й політичної природи людини, його самовираження, реалізації себе в комунікаційній взаємодії з інши­ми людьми для досягнення екзистенційно важливих телеологічних домінант. Такий простір повністю збігається з правовим простором місцевого самоврядування, яке як і громадянське суспільство не­можливе без людини. Саме людська активність конструює, формує, будує і простір місцевого самоврядування, і простір громадянсько­го суспільства.

Розглядаючи індивіда тільки у політико-антропологічному вимірі, політична наука розглядає його як носія громадсько- політичних відносин та позначає його «актором», висуваючи за­вдання щодо необхідності відмінності специфіки змісту категорій «актор» громадянського суспільства і «суб'єкт» громадянського суспільства. Водночас зазначено, що у вітчизняній політичній науці ці поняття часто ототожнюються^[262].

Але в контексті нашого дослідження було б логічним поста­вити питання не стільки про відмінність, скільки про єдність змісту категорій «актор» і «суб'єкт» громадянського суспільства і «люди­на - житель, член територіальної спільноти (громади)» як «суб'єкт» та «член» громадянського суспільства. Обґрунтуванням визначення такого питання є, насамперед, процеси формування громадянського суспільства на рівні місцевого самоврядування в межах територіа­льної громади, де кожний її член-житель, одночасно виступає й як суб'єкт-об'єкт і член такого суспільства.

Треба зазначити, що такий методологічний висновок володіє великим потенціалом, який, з одного боку, транспонує суто теоре­тичну категорію «громадянського суспільства» в людинорозмірний об'єкт, а з іншого, - істотно і стратегічно підсилює роль і значення місцевого самоврядування як одночасно і простору громадянського суспільства, і простору локальної демократії. Що більше, запропо­нований підхід, якщо з ним підійти до наведеної системи коорди­нат у контекстуалізації історичної ретроспективи, корінним чином трансформує такі координати, висуваючи на перше місце первинну, екзистенційну роль місцевого самоврядування та територіальної громади як сфери, в якій історично починає жити та існувати лю- дина в колективному оточенні. Отже, спочатку виникає територіа­льна громада, що є екзистенційним простором для існування, ви­живання, функціонування людини, потім само місцеве самовряду­вання, що є інструментально-технологічним та управлінсько-аксіо- логічним засобом існування такої громади, а вже потім, з розвит­ком її інтелектуальної складової та виникненням її системи колек­тивно-індивідуальних та колективно-групових інтересів, формуєть­ся та виникає громадянське суспільство у вигляді його відповідних інституцій.

Аналізуючи наведені теоретичні положення насамперед на­лежить звернути увагу на актуалізацію системи телеологічних до­мінант, що вибудовуються в рамках територіальної громади за уча­сті місцевого самоврядування та в рамках громадянського суспіль­ства. Також треба враховувати, що головною функцією суб'єкта є досягнення таких домінант в процесі своєї життєдіяльності.

Але треба враховувати особливість таких домінант, бо і в межах територіальної громади, і в межах громадянського суспільс­тва вони характеризуються насамперед колективним характером, тобто визначення інтересів наведених спільнот як колективно- індивідуальних та колективно-групових показує, що такі інтересі, по-перше, мають пріоритетно колективний характер; по-друге, саме таким колективним інтересам підпорядковуються індивідуа­льні та групові інтереси суб'єктів наведених асоціацій - територіа­льної громади та громадянського суспільства; по-третє, така субор- динаційність інтересів викликана насамперед тим, що саме колек­тивні інтереси превалюють над іншими, бо вони мають екзистен- ційний потенціал; по-четверте, реалізація таких колективних інте­ресів більшою мірою задовольняє індивідуальні та групові інтереси як жителів-членів територіальних громад, так і суб'єктів громадян­ського суспільства, що виявляються тими ж фізичними особами; по-п'яте, можна стверджувати, що з розвитком і територіальної громади, і громадянського суспільства фізична особа - член грома­ди і суб'єкт громадянського суспільства, моделюючи свою пове­дінку, можуть безконфліктно та позитивно реалізовувати свої інди­відуальні інтереси на тлі реалізації колективних інтересів у рамках наведених асоціацій.

Отже телеологічна домінанта (мета), як загальний інтерес, вироблений і сформульований у програмних документах наведених асоціацій, передбачає наявність стійких механізмів для його реалі­зації. Тому за «члена громади» або «суб'єкта громадянського сус­пільства» зазвичай виступає організація, в рамках якої конкретна фізична особа, що одночасно є і членом громади й суб'єктом гро­мадянського суспільства, прагне задовольнити свої індивідуальні та групові інтереси в контекстуалізації реалізації колективних інтересів.

Можна констатувати, що індивід або група індивідів, які, здійснюючи соціальну активність, домагаються реалізації своїх потреб, - через таку їх реалізацію вони самореалізуються. Чим більшу соціальну маневреність має фізична особа, чим більше вона продукує інтересів, тим краще вона враховує особливості мінливих життєвих ситуацій, а також здійснює пошук більшої кількості шля­хів розв'язку або задоволення таких інтересів, - тобто, чим особис­тість є соціально активнішою, тим більше вона формує простір публічного, в якому існують і функціонують і територіальна гро­мада і громадянське суспільство, й тим більше вона реалізує наста­нови і наративи свого індивідуального.

Враховуючи наведене вище, природно виникає питання про основні властивості жителя-члена територіальної громади та суб'єкта (носія) громадянського суспільства.

Якщо на питання про основні властивості суб'єкта (носія) громадянського суспільства відповідає теорія «політичної людини» (homo politicus), до того ж у руслі політико-антропологічної пара­дигми, то на питання про основні властивості жителя-члена тери­торіальної громади повинна відповісти теорія «муніципальної лю­дини» (homo municipalis).

Необхідно зазначити, що в процесі розробки концепції «по­літичної людини» існують різноманітні інтерпретації та підходи. Російський політолог О. С. Панарін вважав, що «політична люди­на - це особливий суспільно-історичний суб'єкт, що переміщає розв'язання соціальних проблем зі сфери громадських відносин у сферу державно-політичних»^[263]. У повсякденному розумінні це фізична особа, найчастіше громадянин держави, що відкидає всі екзистенційні питання свого існування та функціонування в люд­ському соціумі на користь питань державно-політичного характеру, на яких фокусується його життя.

Беручи до уваги це визначення, образ політичного людини ототожнюється у О. С. Панаріна з громадянином епохи Союзу РСР. Людина політична протиставлена людині економічній, у якій «пе­ревернута система пріоритетів: тілесні потреби вона ставить вище 294 тт

духовних». «У основі самодіяльного громадянського суспільства стоять суверенні індивіди, що покладаються тільки на себе і цікав­ляться іншими тільки як носіями благ, які обмінюються на засадах ділового партнерства»^{[264] [265] [266]. Отже, актором громадянського суспіль­ства епохи представницької демократії у О. С. Панаріна є людина економічна, яка, до речі, для нього є «дефектним» конструктом, бо володіє перевернутою системою пріоритетів, скерованою, насампе­ред, на своє існування та стабільне функціонування в соціумі.}

На думку цього дослідника, сучасна російська політична сис­тема, а звідси, - й політичні системи всіх пострадянських держав, представлена «людиною промисловою» (homo faber), що діє на основі науково-обґрунтованих приписів та інструкцій, але не мож­на заперечувати і забувати того, «... що людина, більшою мірою, все ж таки тварина політична, тобто така, що належить до полісу, до громадянського стану, ніж «економічного». На наш погляд, тут вбачається відповідна колізія між марксистським вченням про первинність економічних відносин та політичним оформленням державно організованого соціуму, бо відсутність економічних під­валин його існування і функціонування нівелює будь-які політичні настанови такої соціальної організації.

Однак необхідно наголосити на тому, що наведений автор, підтримуючи позицію Аристотеля в розумінні людської природи, розширює можливості політичної людини в прийдешній системі постмодерну. Тобто, людина політична з традиційного суб'єкта політики перетворюється їм в жителя сучасної демократичної дер­жави.

Це підтверджується доктринальною позицією російського політолога О. Ю. Рибакова, який вважає, що: «У самій людині... закладені передумови виникнення, формування, розвитку політич­них якостей, які сприяють перетворенню людини на живу істоту

297 _λ ∙

політичну». Але, знову тут акцентуація на політичних властиво­стях людини робиться на основі вже існуючої та функціонуючої в соціумі «людини економічної». Ця позиція спирається на доказ, що політична людина - це носій якостей політико-громадських відно­син в сучасних розвинених державах представницької демократії. Але, вважаємо, що цей тип, що має глибоке історичне коріння, по- перше, не тільки вельми тісно та органічно переплітається з пер­винними процесами формування homo municipalis, що логічно і онтологічно передують процесам формування homo politicus, вра­ховуючи їх винятково екзистенційний характер; а і, по-друге, пара- метральні ознаки, що є характерологічними для формування homo politicus, збігаються з параметральними ознаками, що є характеро­логічними для формування homo municipalis, до того ж у хроноло­гічному вимірі останні починають формуватися першими саме тоді, коли процес формування homo politicus ще триває. А це, по-третє, підтверджує, що homo municipalis та homo politicus проходять своє історичне становлення в межах людської територіальної спільноти (громади) в умовах локальної демократії у формі місцевого самов­рядування.

Отже, досліджуючи тенденції еволюції жителя-члена терито­ріальної громади та суб'єкта громадянського суспільства, варто зауважити, що вони наведені, відображені та проаналізовані в бага­тьох науково-дослідних позиціях.

Наприклад, досліджуючи доктринальну позицію німецького політолога А. Інкельса, що виділяв риси сучасної людини, можна констатувати, що деякі з них мають прямий стосунок до зазначених тенденцій, а саме, - до таких рис він зараховував:

- відкритість новому життєвому досвіду у всіх сферах його існування;

- керівництво в своїй поведінці ідеєю особистої гідності всіх людей;

- зміна думки про суспільство; це передбачає такі якості:

а) індивід схильний формувати і підтримувати думки по ве­ликому колу проблем суспільного життя;

б) він обізнаний про те, що до розв'язання будь-якої пробле­ми можливі різні підходи, і про ці проблеми можуть бути різні дум­ки; ^[267]

, ∙ ∙ 298

в) він позитивно оцінює це різноманіття.

У вимірюванні місцевого самоврядування наведені риси ви­значають позицію людини-жителя і одночасно члена територіаль­ної громади до своєї соціальної поведінки в умовах повсякденності з метою усвідомленої реалізації свого життєвого циклу через розв’язання питань місцевого життя екзистенційного характеру. У контекстуалізації громадянського суспільства - це набуття люди­ною якостей, що демонструють формування її соціальної активнос­ті на локальному рівні існування і функціонування соціуму з розв’язання широкого кола питань свого існування.

Далі, разом з характеристикою сучасної людини німецький дослідник помічає в суспільстві тенденцію до появи «синдрому громадської участі», якому відповідають такі установки:

1) свобода від традиційних авторитетів; широкий набір різ­ного роду традиційних - релігійних, сімейних, етнічних і місцевих авторитетів заміщається єдиним загальнонаціональним політичним авторитетом;

2) інтерес до суспільних проблем, виражений в активній по­літичній участі й підкріплений бажанням бути поінформованим про поточну соціально-політичну ситуацію в суспільстві;

3) орієнтація на політичні і урядові процеси, які визнають необхідність і бажаність формування раціональних процедур і від­повідних організацій державного управління.

Треба погодитись, що наведені вище ознаки характеризують суб’єкта громадянського суспільства. Але якщо такі ознаки оцінити через призму локальності існування, знаходження і функціонуван­ня територіальної громади як сукупності жителів відповідної тери­торії держави, і через колективний локальний інтерес, що форму­ють та продукують такі жителі в умовах місцевого самоврядування з метою його існування, розвитку, вдосконалення в контекстуаліза- ції його належної реалізації в громаді, - то можна сміливо заявити, що такі установки повність охоплюються розумінням та характеро­логією homo municipalis. І хоча перераховані вище риси були зара­ховані російськими політологами Д. В. Гончаровим і І. Б. Гоптарє- вою до поняття «політична людина» (homo politicus)^{[268] [269] [270], все ж вони доволі вдало ілюструють поведінкові настанови жителя-члена те­риторіальної громади.}

На нашу думку, тут існують відповідні пояснення, до того ж антропо-екзистенційного характеру. По-перше, ми говоримо про одну абстракту людину, що одночасно є жителем-членом територі­альної спільноти та суб'єктом громадянського суспільства, - звідси і територіально, і ідеологічно, і аксіологічно, і гносеологічно, і ко­мунікативно, і наративно, і конотаційно - їхні поведінкові настано­ви не тільки конвергують, а й збігаються, накладаючись одна на одну.

По-друге, телеологічні домінанти існування і функціонуван­ня територіальної спільноти та громадянського суспільства багато в чому збігаються - це існування та функціонування людини та здій­снення нею свого життєвого циклу в умовах повсякденності та завдяки колективному існуванню, що полегшує споживання відпо­відних благ та захист людини (особистості). Але, якщо в рамках територіальної громади людина реалізує найчастіше свої екзистен- ційні настанови, то в межах громадянського суспільства такі наста­нови є більше пов'язаними з духовними і демократичними ціннос­тями, серед яких і питання формування, організації та здійснення публічної влади в межах тієї ж територіальної спільноти чи в ме­жах всієї держави (у разі, передбаченому законом).

По-третє, розуміння категорії «політична людина» (homo politicus) стає більш продуктивним лише при розгляді її за допомо­гою антропологічної парадигми, коли таку людину розглядають як індивіда, що володіє набором характеристик соціально-політичного характеру, сформованих як типом цього суспільства, так і рисами, що наділені людською природою. Тобто, homo politicus не можна розуміти без homo municipalis, бо саме територіальна громада в умовах місцевого самоврядування формує природні риси людини- жителя і члена такої громади. Тому можна стверджувати про гене­тичну близькість цих двох феноменологій та про їх взаємну детер­мінованість.

Отже, хоча на думку В. Ю. Сморгунової, яку вона висловила в своїй роботі «Феномен політичного знання», - «Зрозуміти люди- 301

ну - значить зрозуміти людину політичну», можна стверджувати,

³⁰¹ Сморгунова В. Ю. Феномен политического знания. - СПб.: Образо­вание, 1996. С. 14.

що для того, щоби «зрозуміти людину політичну - потрібно виді­лити в ній і зрозуміти людину муніципальну».

Наша теза актуалізується та об’єктивується завдяки сучасним подіям у світі, що пов’язанні з пандемією коронавірусу, що, на думку відомого вітчизняного політолога Г. Почепцова, детерміну­ють достроковий прихід майбутнього. Він наводить слова Р. Хааса, автора статті у впливовому американському часописі «Зовнішня політика», який заявляє, що: «Пандемія, що почалася в одній країні і поширилася з великою швидкістю по світу є глобаль­ним викликом. Це також доказ того, що глобалізація це реальність, а не альтернатива. Пандемія руйнує відкриті і закриті країни, багаті і бідні, Схід і Захід. Чого немає, так це ніякого знаку значимої гло­бальної відповіді. Світова організація здоров’я, що раніше майже не мала значення, і яка повинна була б центральною у протистоянні загрозі, відкриває багато на поганий стан глобального управлін- 303 ня».

Вважаючи, що пандемія практично нівелювала важелі глоба­льного управління та нейтралізувала всі позитивні риси глобальної політики, економіки та правової глобалізації, він звертає увагу на зростання в таких кризових умовах ролі і значення локальних тери­торіальних спільнот - громад.

Констатується, що з одного боку, вірус безсумнівно завищив роль держави, оскільки різко зросла залежність від неї громадян, а в деяких випадках держава взагалі стає єдиним джерелом порятун­ку. А президент США Р. Рейган свого часу попереджав: «В англій­ській мові є найбільш моторошні слова: «Я від уряду, я тут, щоб допомогти». А з іншого, - вірус показав слабкість держави та всю безпорадність її інститутів щодо превенції пандемії та подолання її наслідків. Відмічаючи такий стан справ, Ф. Хілл, яка працювала до 2019 року в Раді національної безпеки США президента Д. Трампа каже: «Ми були в цьому типі траєкторії останні тридцять років, коли індивід мав пріоритет над колективом. І зараз ми повертаємо-

³⁰² Георгий Почепцов: коронавирус как досрочный приход будущего (часть 1, 2) [Електронний документ]. - Режим доступу: https://rezonans.kz/

³⁰³ Haas R. The Pandemic Will Accelerate History Rather Than Reshape It. Not Every Crisis Is a Turning Point // Foreigne Affairs. May/June 2020 [Електрон­ний документ]. - Режим доступу: https://www.foreignaffairs.com/ articles/united- states/2020-04-07/pandemic-will-accelerate-history-rather-reshape-it ся в той час, в якому жили наші батьки і дідусі-бабусі, коли спіль-

304 ноти повинні згуртуватися».

Враховуючи це, Г. Почепцов доходить висновку, що якщо змінюються спільноти, змінюються і системи комунікації, а ми бачимо, що книга вже не підніметься після провалу під час каран­тину, а також її відходу з дитячого дошкільного виховання, яке тепер відбувається за допомогою анімаційного кіно, то потрібні фахівці зі сфери античності, де все вирішувалося усними комуніка­ції. Власне кажучи, і демократією тоді було не прихід на голосу­вання за президента, а участь в ухваленні рішень. Сьогодні це легко може бути зроблено за допомогою електронного голосування. Ко­мунікація йде від друкованої форми до електронної.

Асоційований експерт Українського інституту майбутнього, П. Щелін, аналізуючи досвід минулого, зауважує: «класична грець­ка полісна демократія була у більшості заснована на ситуації кому­нікативної дії. Агори грецьких міст були в прямому сенсі слова особливою площею, на якій кожен громадянин міг висловитися про якусь нагальну проблему. Древній досвід корисний і в тому, щоб усвідомити особливий характер спілкування, що створює консен­сус і визначає курс політії».

У грецьких містах державах чітко відрізнялося два способи діалогу - dolos і peitho. З dolos знайомий кожен, хто хоч раз дивив­ся політичну виставу на телебаченні. Це - маніпуляція думкою співрозмовника за допомогою обману, софістики й, іноді, примусу. Професійні ритори готові відстоювати з однаковою майстерністю діаметрально протилежні думки, залежно від поточного політично­го замовлення, - займаються саме dolos. До того ж, саме такий dolos продукують сьогодні всі структури пропаганди від російської до Західної. Якщо раніше методи зводилися до мовних прийомів і особистих талантів оратора на площі, то тепер в розпорядженні адептів dolos нейронні мережі та агентства, що подібні Cambridge Analytics, які обробляють big data і за допомогою вивіреної фільт­рації інформації створюють маніпуляції, ідеально заточені під кон­кретну людину.

³⁰⁴ Borger J. The state we’re in: will the pandemic revolutionise the role of government? [Електронний документ]. - Режим доступу: https://www. theguardian.com/us-news/2020/apr/26/government -state-role-pandemic-coronavirus

³⁰⁵ Георгий Почепцов: коронавирус как досрочный приход будущего (часть 1, 2) [Електронний документ]. - Режим доступу: https://rezonans.kz/

Слабкість dolos криється в його силі. Dolos - змістовно по­рожній, це засіб обману, метод для досягнення короткочасної мети. На dolos не збудувати громадянське суспільство, не дійти солідар­ності. Як справедливо зауважив свого часу Абрахам Лінкольн «Можна весь час дурити деяких, можна деякий час дурити всіх, але не можна весь час обдурювати всіх». Сьогоднішній Dolos вимагає завтра двох, досягаючи апогею в пост-правді, коли загальним міс­цем стає твердження «всі брешуть». Але така установка суперечить щоденному досвіду: суспільства не могли б існувати, якби грома­дяни послідовно дотримувалися цього принципу. Ми ображаємося, коли дізнаємося, що були обмануті, радіємо проявам порядності і солідарності як серед близьких людей, так і серед публічних пер­сон.

Порятунок від dolos - сама природа людини, яка вимагає осмисленого життя, наповненого цінностями, емпатією і солідарні­стю. І саме досягненню такого життя сприяє другий спосіб діалогу- peitho.

Peitho ж являє собою діалог, метою якого є зміцнення друж­би і створення спільних ідентичностей, на підставі загальних цін­ностей і досвіду. Крім як peitho немає іншого способу створити по- справжньому міцне співтовариство, немає способу виробити взаєм­ні зобов’язання і вчинки. Feitho - древній аналог Хабермасовської ідеальної мовної ситуації, коли сторони, котрі вступають у діалог, визнають сутнісну рівність один одного і використовують мову і діалог, щоб зрозуміти самого себе і одночасно досягти взаємної поваги. Відповісти на питання «Хто ми?», «Чого ми хочемо?» і «Як о 306

нам цього досягти?».

Отже, бачимо, що кризові явища в світі, державі та суспільс­тві актуалізують та загострюють роль локального соціуму - тери­торіальної громади, що є первинним, природним та функціонально - екзистенційним простором існування, функціонування та виживан­ня людини, в межах якого проходять процеси колабораційної влас­тивості щодо формування системи комунікативної взаємодії задля розв’язання складних питань існування людської цивілізації, що мають винятково екзистенційний характер, та простором, де вини­кає, формується та діє специфічне, локально-територіально та інди-

³⁰⁶ Щелин П. Кризис 2020 и главная проблема Украины [Електронний документ]. - Режим доступу: https://hvylya.net/analytics/204533-krizis-2020-i- glavnaya-problema-ukrainy відуально-групове і індивідуально-колективне обґрунтоване фено­менологічне явище homo municipalis.

Водночас представники політичної науки продовжують стверджувати, що людина в соціуму має, насамперед, політичний модус у всіх своїх сутнісних проявах: в пізнавальної активності, емоційно-оціночному підході до світу, в своїх вольових проявах. Однак не в кожній особистості цей модус розкривається в усій сво­їй повноті. Що робить людину політичною? Відповідаючи на це питання, вчені розділилися в думках. Одні шукають «політичне» в біологічній основі людини, інші вказують на політичність як ви­нятково соціальний феномен.

Але вчені-політологи, посилаючись у пошуку політичного компоненту на біологічну основу людини, відкидають її екзистен- ційні настанови, що, по-перше, як раз й детермінуються такою біо­логічною основою і природою людини; по-друге, нехтують терито­ріальним простором, в якому проявляються такі основа і природа людини, тобто сферою місцевого самоврядування; по-третє, ніве­люють значення територіальної громади, як колективного людсько­го суб'єкта, бо, - з урахуванням наведених ознак, - вони б були змушені визнати первинність і особливу значимість homo municipalis в становленні homo politicus.

Разом з тим, є вчені-політологи, які визнають наведені вище фактори як основоположні та будують з їх урахуванням свої докт- ринальні конструкції. Визнаючи головним фактором існування людини взагалі і політичної людини зокрема, її активність, амери­канський політолог Х. Арендт виділяє три види активності людини, кожен з яких позначає необхідну умову, наявність якої передбачає буття людини політичної.

Перший вид активності - праця визначається наявністю фак­тору життя. Звідси і призначення трудової діяльності: забезпечити збереження життя індивіда і продовження життя роду.

Другий вид активності - створення (виготовлення) визнача­ється наявністю світу. Призначення створення або роботи полягає в тому, щоб виготовити штучний світ, який певною мірою не зале-

³⁰⁷ Нагаева С. К. Человек в структуре гражданского общества (полити­ко-антропологический подход) [Електронний документ]. - Режим доступу: https://www.bsu.edu.ru/upload/iblock/23f/f%2013g108e%20vip_19.pdf

³⁰⁸ Арендт Х. Vita active, или о деятельной жизни / Пер. с немец. и англ. В. Бибихина, под ред. Д. М. Носова. - СПб.: Алетейя, 2000. С. 32-33. жить від смертності його мешканців, а тому уявляється стійким і постійним.

Третій вид активності - дія або вчинок є винятковим приві­леєм людини: «Всі види людської діяльності обумовлені тією об­ставиною, що люди живуть разом, проте лише дія є неможливою поза людським суспільством»^[271]. Призначення вчинку полягає в тому, щоб забезпечувати і підтримувати політичний гуртожиток людей. Дія завжди публічна. Вона сприяє збереженню людського роду, так як готує умови для спадкоємності поколінь, для пам'яті та історії.

Дія або вчинок і становить політичну активність - головну рису людини політичної. Тільки за наявності вільної публічної діяльності або самодіяльності можливе існування автономного громадянського суспільства.

Наведені теоретичні обґрунтування ролі і значимості актив­ності людини, її видових характеристик, які визначають homo politicus, - справді, насамперед є характерними для homo munici­palis, бо об'єктивують його виживання в природі та існування в колективній людській спільноті. Мало того, саме завдяки такій активності й існує феноменологія територіальної громади, що здійснює місцеве самоврядування в умовах навколишнього при­родно-соціального середовища, основоположною телеологічною домінантою якого є виживання індивіда та локальної людської популяції.

Резюмуючи, можна дійти висновків, що процеси існування, формування, розвитку і вдосконалення автономного громадянсько­го суспільства відбуваються у тісній взаємодії функціонування homo municipalis і homo politicus, - роль в цьому процесі homo municipalis є первинною та визначальною.

Враховуючи наведені положення можна сформулювати по­няття homo municipalis. Ми вважаємо, що під феноменом «муніци­пальна людина» необхідно розуміти фізичну особу, що володіє різним правовим станом (громадянство, іноземство, апатризм, бі­женство тощо), але, незважаючи на нього, свідомо та ініціативно здійснює свій життєвий цикл в умовах повсякденності в рамках територіальної спільноти людей, об'єднаних загальними географі­чними, історичними і сучасними екзистенційними інтересами, цін­ностями і потребами, що можуть бути реалізованими тільки в умо­вах місцевого самоврядування, завдяки спільній синергетичній діяльності людини в межах територіальної громади та громадянсь­кого суспільства, завдяки діяльності органів місцевого самовряду­вання та інших суб'єктів і органів місцевого самоврядування, які входять до його системи, що здійснюється на принципах самоорга­нізації, самодіяльності, самокерованості та самоврядування з ме­тою створення належних умов для супроводження і забезпечення існування та функціонування людського осередку, що має телеоло­гічну домінанту щодо продовження існування та подальшого роз­витку людської цивілізації в умовах державно організованого соціуму.

2.4.