ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МУНІЦИПАЛЬНИХ ПРАВ ОСОБИСТОСТІ ПІД ВПЛИВОМ ПРОЦЕСІВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА МІЖДЕРЖАВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Муніципалізація ідей стійкого (збалансованого) розвитку є наслідком відображення внутрішньо узгодженого, релевантного взаємозв’язку ЦСР потребам локальної території, територіальної громади, а також потребам конкретної особистості, які часто вира­жаються саме через реалізацію та муніципальних прав особи. Клю­чові ідеї стійкого (збалансованого) розвитку не тільки якісно та відповідно кількісно оновлюють зміст категорії інтересу в місцево­му самоврядуванні, вони також екзистенційно скеровують його у проспективному напрямку позитивного розвитку, оскільки вима­гають від суб’єктів муніципального права в повсякденній діяльнос­ті при розв’язанні нагальних проблем сьогодення одночасно врахо­вувати інтереси майбутніх поколінь.

Власне ідеї збалансованого розвитку, акцентуючи увагу на необхідності підвищення відчуття власної відповідальності, вима­гають переосмислення жителями-членами територіальних громад екзистенційних основ свого існування як суб’єкт-об’єкту в місце­вому самоврядуванні. Вони сприяють виробленню відповідального, зрілого погляду на локальну територію не тільки як на простір, в якому можна задовольнити свої економічні, соціальні, політичні та інші потреби та інтереси, реалізовувати передбачені законодавст­вом можливості, але і дають змогу поглянути на локальну терито­рію як на унікальне середовище, територію проживання, від еколо­гічних властивостей якої безпосередньо залежить здоров'я кожної особи, здоров'я її рідних та близьких, врешті-решт здоров'я насту­пних поколінь.

З огляду на зазначене вище, можна дійти висновку, що муні­ципально-правовий вимір концепції стійкого (збалансованого) роз­витку створює сприятливі умови для оновленого фокусування на окремих аспектах забезпечення та реалізації муніципальних прав людини. Що більше, можна спостерігати системний взаємозв'язок між такими елементами як «стійкий (збалансований) розвиток - інтерес в місцевому самоврядуванні - муніципальні права особи». Отже, від реалізації на локальному рівні взятих світовим співтова­риством зобов'язань, об'єктивованих у 17 ЦСР 2030, залежить та­кож ефективність функціонування механізму забезпечення муніци­пальних прав особистості.

Муніципально-правовий вимір концепції стійкого (збалансо­ваного) розвитку створює сприятливі умови для оновленого фоку­сування на окремих аспектах забезпечення та реалізації муніципа­льних прав людини і громадянина. На основі зазначеного, можна спостерігати наявний системний взаємозв'язок між такими елемен­тами як «стійкий (збалансований) розвиток - інтерес в місцевому самоврядуванні - а також муніципальні права особи».

Методологічно виправданим і таким, що дає змогу наглядно продемонструвати діалектику взаємозв'язку та взаємозалежності між досягненням ЦСР 2030 та одночасним вдосконаленням систе­ми, а також механізму реалізації муніципальних прав особистості, є підхід, згідно з яким демонструється вплив загрозливих викликів та тенденцій глобалізації на людину як жителя тієї чи іншої території, члена локальної спільноти (територіальної громади), її правовий статус.

Однією із таких глобальних загроз є явище бідності, яке істотно впливає на права і свободи людини, зокрема можливість їх реалізації. Не випадково Ціллю №1 Порядку денного ХХІ століття є подолання бідності в усіх її формах. Дійсно, між явищем бідності, правами людини та місцевим самоврядуванням існує прямий взає-

? 278 τ' ∙

мозв язок. Бідність зумовлює невиконання, порушення основних прав людей. Не рідко вона є однією із домінуючих причин позбав­лення прав на освіту, на участь у прийнятті суспільно важливих рішень, права на відпочинок, на участь у громадському житті тощо. Як зазначено у Віденській декларації та Програмі дій, прийнятій на Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 року^{[251] [252], крайня бідність і соціальна ізоляція є образою людської гідності. Саме тому необхідно вжити термінових заходів для досягнення кращого усвідомлення крайньої бідності та її причин, зокрема ті з них, які пов’язані з проблемою розвитку, з метою заохочення прав людини найбідніших верств населення, викорінення крайньої бід­ності та соціальної ізоляції і заохочення користування результата­ми соціального прогресу. Необхідно максимально сприяти участі найбідніших верств населення в процесі прийняття рішень в грома­ді, в якій вони живуть, у заохоченні прав людини і зусиллях у боро­тьбі з крайньою бідністю» (пункт 25).}

Утім варто розрізняти бідність соціальну від бідності за до­ходами^[253]. Адже явище бідності стосується не тільки обмежень, обумовлених відсутністю доходів, але і відсутністю належних умов для повноцінного життя. Як, наприклад, у разі, коли поганий стан здоров’я не дає змоги людям брати участь в прийнятті суспільно важливих рішень, що стосуються індивідуальних та колективних потреб та інтересів, або у разі неможливості користуватися правом самостійно визначати власний життєвий шлях.

Наводячи перелік важливих прав людини, від реалізації яких також залежить ефективність боротьби з бідністю, а саме права на охорону здоров’я, права на освіту, на гідну працю, права на забез­печеність житлом, достатнє харчування, особисту безпеку, рівний доступ до правосуддя, право на участь у громадському та політич­ному житті, окремі науковці цілком справедливо зазначають, що ліквідація бідності є невід’ємним елементом у просуванні та реалі­зації розвитку людини, яке по суті є комплексним уніфікованим суб’єктивним правом. Право на розвиток можна розглядати як век­тор різних прав, серед яких право на харчування, право на доступ до медичних послуг, право на освіту, право на забезпечення жит­лом та інших економічних, соціальних, культурних, цивільних і політичних прав разом з економічним розвитком. Право на розви­ток буде виконуватися тільки у тому разі, якщо всі права людини будуть виконуватися, або якщо принаймні одне право буде викону­ватися, а інші права не будуть порушуватися.

Вочевидь, бідність є не тільки глобальною проблемою людс­тва, а й локально вираженою проблемою, яка негативно впливає на можливість територіальної громади, її жителів реалізовувати весь комплекс властивих їм індивідуальних, а також колективних прав. З огляду на це, майбутній вектор розвитку муніципальних прав людини повинен враховувати побудову дійсно ефективного механі­зму реалізації та забезпечення прав людини на муніципальному рівні, а також доповнення системи вказаних прав правом територі­альної громади, кожного жителя-члена територіальної громади на розвиток, в основі якого закладатимуться ідеї власне стійкого (зба­лансованого) розвитку.

Насправді кожному із регіонів України властиве тією чи ін­шою мірою явище бідності, яке має загрозливі тенденції та прояви. Саме органи місцевого самоврядування мають найкращі можливос­ті для того, щоб виявляти на місцях людей, які живуть у бідності, та спрямовувати на їхні потреби ресурси й послуги, що допомо­жуть цим людям долати її. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування за надання місцевих основних пос­луг, таких як наприклад водопостачання і санітарія, робить їх клю­човими партнерами у досягненні ЦСР 2030. Безперечно, досягти такого результату можливо за умови проведення якісної реформи місцевого самоврядування в Україні з таким формуванням дійсно ^[254] фінансово самодостатніх територіальних громад, в основі розвитку яких будуть закладені ідеї стійкого (збалансованого) розвитку.

Наступним важливим питанням, яке потрібно розкрити в контексті досягнення мети пропонованого дослідження, є висвіт­лення впливу процесу урбанізації на муніципальні права особи, особливості їх реалізації.

У 2008 році, вперше в історії, міське населення перевищило чисельність сільського за світовими показниками. Ця віха ознаме­нувала появу нового так званого «міського тисячоліття», і до 2050 року очікується, що дві третини населення світу будуть жити саме в містах. Оскільки більш ніж половина людства живе в містах, а кількість міських жителів зростає майже на 73 мільйони щороку, вважається, що міські райони сягатимуть 70 відсотків світового валового внутрішнього продукту і для багатьох сприятимуть еко- 282 номічному зростанню та процвітанню.

Така ситуація засвідчує інтенсифікацію процесів урбанізації, яка, між іншим, є однією із ознак глобалізації. Разом із економіч­ними перспективами, урбанізація детермінує збільшення кількості екологічних проблем, які негативно позначатимуться на жителях урбанізованих міст, а також мешканцях населених пунктів, межую­чих з ними територій, створюючи загрозу їх правам та свободам.

Варто зауважити, що в Україні загальна чисельність наявно­го населення в регіонах станом на 1 січня 2019 року сягає 42153201 осіб. Питома вага у загальній чисельності міського населення - 69,41 відсотків, коли сільського - 30,59 відсотків відповідно^{[255] [256]. Тобто чисельність міського населення вдвічі перевищує чисель­ність сільського населення. Такі показники підтверджують той факт, що процеси урбанізації активно діють в межах міст України.}

У зв'язку із цим, негативні прояви глобальної екологічної кризи особливо відчутно виражені в таких адміністративно- територіальних одиницях, як в містах та мегаполісах. Саме тому перед їх жителями та органами і посадовими особами публічної влади виникає вкрай серйозне й водночас невідкладне питання - як найефективніше мінімізувати негативні наслідки екологічної кризи, зокрема такі як виснаження водних джерел, забруднення повітря, водних басейнів, поширення інших форм забруднення тощо. Від цього залежить не тільки якість, але й тривалість життя людей, майбутнє прийдешніх поколінь.

Тому одним із найважливіших зобов’язань, яке взяли на себе учасники-підписанти Європейської хартії міст ІІ (Маніфест нової урбаністики), є розвиток міської екології, який вимагає орієнтації міст на шлях стійкого (збалансованого) розвитку. Такі кроки пот­ребують понизити рівень екологічної дії з боку міст, зберігати їх природні ресурси, підтримувати і розвивати біорозмаїття, організу­вати загальний доступ до громадських структур і їх мереж, ставля­чи енергоефективність (п. 49 Хартії). Забруднення повітря, шум, відсутність безпеки на дорогах, дроблення простору внаслідок вто­ргнення інфраструктур, збиток міському ландшафту змушують забезпечити такий розвиток для громадян, який насамперед врахо­вуватиме людський інтерес.

Не випадково значна частина ЦСР 2030 як стратегічно важ­ливого плану майбутнього поступу людства, локальної спільноти, кожної окремо взятої людини безпосередньо стосується екологічної сфери життєдіяльності, відновлення та розвитку екосистеми як найважливішої умови людського існування. Зокрема, серед таких цілей варто виокремити: Ціль № 6 «Чиста вода та належні санітарні умови»; Ціль № 7 «Відновлювальна енергія»; Ціль № 13 «Боротьба зі зміною клімату»; Ціль № 15 «Збереження екосистем суші» тощо.

Звичайно, що інші ЦСР 2030 також враховують екологічний фактор, тобто опосередковано залежать від показників розвитку екологічної складової. Взяти хоча б, для прикладу, Ціль № 11 «Стійкий розвиток міст та спільнот», досягнення якої найчастіше залежить від ефективної діяльності суб’єктів місцевого самовряду­вання. Оскільки на виконання вказаної цілі спрямовано низку зав­дань, які стосуються показників навколишнього природного сере­довища: 1) мінімізація негативного екологічного впливу міст, через приділення особливої уваги якості повітря і управлінню перероб­кою відходів; 2) забезпечення загального доступу до зелених зон та місць громадського відпочинку, особливо жінок, людей похилого віку та людей з обмеженими можливостями; 3) підтримка позитив­них екологічних зв’язків між містами, передмістями та сільськими місцевостями; 4) збільшення до 2020 року кількість міст та посе­лень людей, що прийняли та впровадили заходи для підвищення ефективності використання ресурсів, пом’якшення наслідків змін клімату та адаптації до таких змін.

Як засвідчує позитивно апробований зарубіжний досвід дія­льності муніципалітетів провідних країн, органи місцевого само­врядування здійснюють вагомий внесок в реалізацію ЦСР 2030, в реалізацію вказаних вище цілей безпосередньо на муніципальному рівні і які стосуються екологічної сфери життєдіяльності жителів- членів відповідних муніципалітеті, тим самим сприяють забезпе­ченню їх екологічних прав. Підтвердженням тому слугують звіти, опубліковані муніципалітетами різних країн, які намагаються мак­симально покращити екологічні показники проживання для своїх мешканців відповідно до задекларованих ЦСР 20 3 0 ^[257].

Кожна особа, як житель-член територіальної громади, як власне й територіальна громада загалом має невід’ємне право на безпечне для життя та здоров’я довкілля. Виражатиметься це право у тому: 1) кожний житель територіальної громади повинен мати можливість проживати у такому навколишньому середовищі, яке цілковито відповідає вимогам екологічної безпеки; 2) мати можли­вість звернутися про сприяння в реалізації права на безпечне дов­кілля до органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо в їх компетенції розв’язання порушених у зверненнях питань; 3) також мати можливість вимагати від інших жителів територіаль­ної громади дотримання правил, спрямованих на забезпечення без­печного для життя та здоров’я довкілля.

Перспективними положеннями щодо їхнього майбутнього врахування в нормативно-правових актах муніципально-правового змісту, які стосуються врегулювання відносин у сфері забезпечення муніципальних прав особистості, а надто жителів міського насе­лення України, на які також впливають різноаспектні процеси ур­банізації, є Європейська хартія захисту прав людей у містах^[258], яку визнали та схвалили представники муніципалітетів понад 180 країн світу.

Першочерговою метою підписантів вказаної Хартії було прагнення зробити муніципалітети доступнішими та ефективніши­ми в питаннях забезпечення муніципальних прав жителів міського населення. Хартія стала результатом підготовчого процесу, що розпочався ще в 1998 році в м. Барселона, після конференції «Міста за права людини». Така конференція була організована для відзна­чення 50-річчя Загальної декларації прав людини. Сотні мерів взя­ли участь у вказаному заході, об’єдналися в питанні посилення політичного визнання та сприяння захисту прав людей у містах. Таким чином міста-учасниці прийняли «Барселонські зобов’я­зання», що визначили дорожню карту, спрямовану на розробку в майбутньому політичного документу, який сприяв би повазі, захис­ту та реалізації прав людей на місцевому рівні в Європі.

Місто є колективним простором, що належить усім, хто в ньому проживає. Жителі міста мають право на умови, які дозволя­ють власний політичний, соціальний та екологічний розвиток, вра­ховуючи принцип солідарності. Муніципальна влада всіма доступ­ними способами заохочує поважати гідність, а також сприяти якос­ті життя мешканців міст (стаття 1 Хартії). Міста зобов’язані роз­робляти таку соціальну політику, яка спрямована, передусім, на найбільш знедолені верстви, відхиляючи будь-яку форму винятків, відстоюючи гідність людини, рівність її прав (стаття 12 Хартії).

Стаття 17 Хартії закріплює право на здоров’я: муніципальна влада заохочує рівний доступ усіх громадян до медичної та профі­лактичної медичної допомоги. Муніципальна влада приймає всі необхідні ініціативи з питань охорони здоров’я з особливим поси­ланням на заходи профілактичного та активного втручання, де це необхідно. Міста, що підписали Хартію, своїми діями у сферах економіки, культури та соціального планування міст сприяють зміцненню здоров’я всіх їх мешканців за їхньої активної участі.

Право на навколишнє середовище регламентується статтею 18 Хартії, зміст якого такий: 1) жителі мають право на безпечне середовище, яке виражатиме стійкий баланс між промисловим роз­витком та довкіллям; 2) для цього муніципальна влада вживає за­побіжних заходів, реалізовуючи політику запобігання забрудненню (зокрема політику шумового забруднення); сприяє енергозбере­женню, переробці або повторному використанню твердих побуто­вих відходів; поширює і захищає зелені зони міст; 3) Муніципальна влада здійснює дії, необхідні для того, щоб жителі міст цінували та дбали про сільську місцевість, що оточує їхнє місто. Водночас вона дає змогу консультуватися жителям щодо будь-яких змін, що сто­суються відповідного ландшафту; 4) Муніципальна влада розроб­ляє конкретні стратегії навчання для презентації теми охорони на­вколишнього природного середовища, які особливим чином спря­мовані на таку вікову категорію як діти.

Думається, зазначені вище положення повинні також віднай­ти формальне вираження як у програмних, стратегічно-планових документах муніципально-правового змісту (Муніципальних стра­тегіях стійкого (збалансованого) розвитку), так і в поточному муні­ципальному законодавстві.

В підсумку варто зазначити, що процеси глобалізації та між­державної інтеграції різноаспектно й водночас доволі інтенсивно впливають на такий важливий інститут муніципального права, як муніципальні права особистості. Констатація відповідного впливу вимагає активного запровадження на рівні функціонування місце­вого самоврядування, зокрема через нормативно-правове визнання та закріплення, ідей стійкого (збалансованого) розвитку. Адже від­повідна концепція, як відповідь на загрозливі тенденції глобаліза­ції, які сьогодні також посягають на муніципально-правовий статус особистості, можливості в реалізації жителями-членами територіа­льних громад своїх індивідуальних та колективних прав, стає тією парадигмою, що здатна мінімізувати вплив такого роду негативних тенденцій, а подекуди й взагалі його унеможливити. А отже, з ура­хуванням процесів глобалізації та міждержавної інтеграції, система муніципальних прав і свобод особистості, як власне й механізм їх забезпечення, повинні розвиватися та вдосконалюватися передусім з урахуванням ідей стійкого (збалансованого) розвитку.

2.3.