ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ТА РОЗШИРЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ, ОСОБИСТОСТІ ТА ГРОМАДЯНИНА В КОНТЕКСТУАЛІЗАЦІЇ ЇЇ МУНІЦИПАЛЬНО- ПРАВОВОГО СТАТУСУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Пріоритет прав і свобод людини (особистості) і громадянина перед правами держави та феноменологія прав людини як найваж­ливішої сфери для міжнародного співробітництва держав у рамках їх міжнародної спільноти є визначальними факторами сучасного розвитку демократичної правової державності та існування і функ­ціонування міжнародного співтовариства держав в епоху глобалі­зації.

Досліджуючи основні напрями вдосконалення та розширен­ня правового статусу людини та громадянина в умовах глобалізації, вважаємо за потрібне звернути увагу на доцільність розгляду не тільки зазначеного правового статусу, причому не стільки в його традиційному тлумаченні як правового статусу людини і громадя­нина, а також у розширеному вигляді, - як правовий статус люди­ни, особистості та громадянина, скільки, - в контекстуалізації його з муніципально-правовим статусом людини, який, враховуючи глобальні тенденції інтернаціоналізації конституційного правопо­рядку держав і конституціоналізацію загального міжнародного права, стає невід’ємною частиною загального правового статусу людини.

Оскільки саме в умовах глобалізації визначення правового статусу особистості у її нерозривній єдності з правовим статусом людини і громадянина, по-перше, визначає реальний правовий статус індивіда; по-друге, такий підхід має важливе функціональ- но-діяльнісне обґрунтування, оскільки саме усвідомлена поведінка людини/особистості в складних умовах розвитку сучасної держав­ності є запорукою здійснення її інтенцій, життєвих устремлінь, потреб, інтересів; по-третє, він отримує своє повне змістовне розу­міння, значення та визначення його ролі тільки при акцентуації саме муніципально-правового статусу людини, який є виразом її конституційно-правового статусу, який і в повному обсязі реалізу­ється на рівні місцевого самоврядування, тобто там, де людина реалізує в умовах повсякденності свій життєвий цикл.

Варто зазначити, що питання правового статусу людини, особистості та громадянина стали предметом дослідження фахівців у галузі права, зокрема, М. П. Орзіх, В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фриць- кого, О. Ф. Скакун, О.П. Горбаня, А. М. Шульги, В. М. Шаповала, В. В. Панасюка, В. О. Ріяки, А. З. Георгіци та ін. Вказані вчені по­дають як загальні підходи щодо розуміння суті конституційно- правового статусу особи, так і роблять своєрідні висновки щодо структури змісту класифікації цього явища. Зокрема, О. Ф. Скакун дослідила загальнотеоретичні питання правового статусу особи, О. П. Горбань акцентував увагу на конституційно-правовому стату­сі іноземців та осіб без громадянства, А. М. Шульга висвітлив низ­ку традиційних видів правового статусу особи: загальний, спеціа­льний та індивідуальний тощо. В. В. Панасюк визначив складові інституту конституційно-правового статусу особи. Підручники з конституційного права зарубіжних країн В. М. Шаповала,

B. О. Ріяки, А. З. Георгіци містять узагальнений матеріал зарубіж­ного досвіду врегулювання конституційного статусу особи. Але в цих дослідженнях майже відсутні як засади практичного втілення теоретичних доробок у сучасну світову практику, так й спроби визначення основних напрямків вдосконалення правового статусу особи в її контекстуалізації щодо правового статусу людини, осо­бистості і громадянина, а також через визначення з таким правовим статусом саме муніципально-правового статусу людини.

Належить також відзначити важливий внесок у розвиток тео­рії конституційно-правового статусу особи загалом і в дослідження її окремих сторін, граней, зв'язків і проявів такими вітчизняними та зарубіжними вченими радянського і сучасного періодів, як

A. Х. Абашидзе, М. І. Абдулаєв, А. М. Абрамович, С.А. Авак'ян,

C. С. Алексєєв, К. В. Акименко, М. О. Баймуратов, С. А. Балашен- ко, О. В. Батанов, Ч. Р. Бейтс, М. М. Белякович, А. Г. Бережнов,

B. Н. Бібіло, С. Н. Братановський, С. М. Братусь, М. М. Бринчук, Я. Броунлі, М. Л. Бондаренко, Г. А.

C. М. Кожевников, Б. К. Кожомбердіев, К. І. Козлова, М. І. Козюб- ра, О. О. Кутафін, А. Н. Крамник, В. І. Крусс, Р. І. Косолапов,

С. А. Комаров, М. М. Коркунов, В. А. Кучинський, В. В. Лазарєв, І. А. Ледяхов, Н. С. Колесова, Е. В. Лаєвський, О. Е. Лейст,

A. І. Лепешкин, О. О. Лукашова, Ф. Люшер, Т. І. Макарова, М. В. Мархгейм, В. П. Малахов, М. С. Малєїн, М. Н. Кузнєцова, О. В. Малько, Г. В. Мальцев, М. М. Марченко, О. В. Марцеляк, М. І. Матузов, А. А. Мельников, А.В. Міцкевич, В.С. Нерсесянц, М. П. Орзіх, О. В. Орлова, В.А. Патюлін, Е. В. Перепелиця,

B. Ф. Погорілко, С. П. Погребняк, А. А. Подупейко, М. Г. Проніна і

A. М. Романович, Е. Рузвельт, А. С. Пиголкин, І. А. Покровський, Б. В. Пхаладзе, Л. П. Рассказов, І. В. Лихварів, Ф. М. Рудинський, Л. М. Рябцев, Е. А. Саркісова, В. М. Сафронов, Н. В. Сильченко, М. Б. Смоленський, Ю.М. Старілов, О. В. Сурілов, М. Ф. Чудаков,

B. М. Чхиквадзе, І. Т. Тарнавський, А. Г. Тіковенко, А. В. Турлаєв, І. Є. Фарбер, М. Фрідман, А. Г. Хабібулін, В. М. Хомич, А. А. Че- пурнов, О. В. Чередниченко, М. Ф. Чудаков, В. М. Шабайло,

A. В. Шавцова, В. П. Шіенок, Б. С. Ебзеев, І. А. Юхо, Г. А. Якимов,

B. М. Ягудіна й ін.

Однак, аналіз наукової літератури свідчить, що комплексного дослідження конституційно-правового статусу (положення) осо­бистості у його взаємному генетичному зв'язку з муніципально- правовим статусом людини, бо саме на локальному рівні соціуму в межах територіальної громади та в рамках місцевого самовряду­вання людина якраз і реалізує свої конституційні права, свободи і обов'язки, - а це не тільки узагальнює теоретичні засади правового забезпечення конституційно-правового статусу та його елементів, а й розкриває основоположні напрямки його розвитку в умовах гло­балізації, - в юридичній науці не проводилося.

Враховуючи наведене, необхідно зазначити, що дослідження основних напрямів вдосконалення та розширення правового стату­су людини, особистості та громадянина через визначення ролі і значення її муніципально-правового статусу в умовах глобалізації повинно базуватись на відповідних методологічних засадах, до яких, на нашу думку, необхідно зарахувати, зокрема, такі:

- зазначена проблематика корелюється з глобальною проб­лемою конституційного права - правами і обов'язками людини (особистості) і громадянина, що на практиці реалізуються в рамках територіальної громади та в межах місцевого самоврядування (гло­балізація правового статусу людини, особистості та громадянина через національне конституційне і національне муніципальне пра­во. - Авт.);

- найважливіші в архітектонічному розумінні, в контексті вдалого нормопроєктування, нормативні конструкції щодо право­вого статусу прав людини, особистості і громадянина, - тобто на­бору, кадастру їх прав, свобод і обов'язків, а також їх облігаторно- го оформлення у вигляді міжнародно-правових зобов'язань відпо­відної держави для їх виконання на теренах такої держави, - міс­титься в міжнародному законодавстві прав людини, тобто систем­ному комплексі міжнародних багатосторонніх міждержавних дого­ворах гуманістичної проблематики, що пов'язує між собою їх дер- жави-учасниці облігаторно-контрольними зв'язками, зокрема й завдяки розробці й прийняттю міжнародних угод в сфері станов­лення і розвитку локальної демократії (глобалізація правового ста- тусу людини (особистості) в контекстуалізації зобов’язань держави (держав) в рамках міжнародного співтовариства. - Авт.);

- найбільш розробленими є питання правового статусу лю­дини (особистості) в європейському законодавстві, зближення норм якого з українським законодавством відбувається в контексті євро­пейських інтеграційних процесів, в яких важливою є європейська муніципальна демократія, що скерована на локальний розвиток людини в рамках територіальної громади та через реалізацію нею своїх конституційних прав, свобод і обов’язків, що на локальному рівні вже трансформуються в муніципальні права людини, особис­тості, члена територіальної громади (глобалізація правового стату­су людини (особистості) в контекстуалізації європейської інтеграції держави.

- об’єктивно виникає питання щодо уніфікації міжнародного законодавства в сфері прав людини через визнання профільних міжнародних правових стандартів, яке може бути розв’язаним че­рез однакове застосування (уніфікацію) принципів правового ста­тусу людини (особистості) як правового феномену^[220], у функціона­льному розумінні їх реалізації на локальному рівні соціуму та їх визнанні та легалізації патримоніальною державою (глобалізація правового статусу людини (особистості) в контекстуалізації його принципів. - Авт.);

- у теорії міжнародних прав людини та практиці їх реалізації на міжнародному та національному (внутрішньодержавному) рів­нях важливе місце та значення займає проблематика подальшого розвитку і наступності поколінь прав людини, особливо в контексті розширення та вдосконалення правового статусу прав людини (особистості), - яка простежується в деякій залежності від розвитку світової політики і суспільної свідомості спільноти, що глобалізу- ються, інтернаціоналізуються, конституюються та реалізуються у інтеграційних та системно-мережевих концептах з обов’язковим урахуванням муніципально-правового аспекту, що відіграє важли­ву інституційно-аксіологічну роль в зазначених процесах (глобалі­зація прав людини та її правового статусу у сучасному міжнарод­ному, міждержавному та загальнодержавному дискурсах. - Авт.);

- сам процес глобалізації, особливо глобалізації правової, супроводжується не тільки корінною переорієнтацією ціннісних моделей прав людини, а й вдосконаленням їх нормативно­правового супроводження і забезпечення, а світова політика і сві­това економіка доповнюються глобалізацією державних гарантій забезпечення прав особистості, що відчутно впливає на правовий статус людини в бік його вдосконалення, - зокрема й через визнан­ня особливої ролі і значення муніципально-правового сегменту реалізації такого статусу (глобалізація нормативно-правового су­проводження, забезпечення і гарантування захисту прав людини та її правового статусу.

- на сучасному етапі розвитку суспільства і держави, де еко­номічні відносини базуються на поєднанні державних і приватних інтересів і ініціатив, а також прояву різноманітних інтенцій люди­ни екзистенційного характеру на локальному рівні функціонуванні соціуму і забезпеченні її життєвих устремлінь, потреб та інтересів, - що й є результатом таких інтенцій - істотне значення в кон- текстуалізації глобалізації набувають питання взаємодії та взаємної відповідальності особистості і держави, у яких правовому статусу людини (особистості) і громадянина, а також її муніципально- правового статусу належить визначальне місце (глобалізація взає­мної комунікації та відповідальності особистості і держави в кон­тексті визнання, встановлення, гарантування реалізації правового статусу людини з боку держави та його легітимації, погодження, дотримання та реалізації з боку людини. - Авт.);

- відповідні політичні та юридичні чинники, що проявлялись в рамках історичної ретроспективи, та які вплинули і продовжують перманентно впливати на становлення і розвиток системи прав, свобод і обов’язків людини через розвиток конституційно- правового статусу особи, об’єктивують і актуалізують наявні в сучасній правовій науці проблеми, що, по-перше, підтверджує не­обхідність продовження досліджень заради розвитку теоретичних засад конституційно-правового положення особистості, як одного з актуальних напрямків науки конституційного права; по-друге, трансформують сам конституційно-правовий статус людини (осо­бистості) та його належне нормативне забезпечення в мегатренд глобального розвитку; по-третє, розкривають архиважливу роль муніципально-правового статусу людини в реалізації її загального та конституційно-правового статусу (глобалізація конституційно- правового статусу людини (особистості) та його нормативного забезпечення в контексті врахування історичної ретроспективи та їх розробки в контекстуалізації подальшої перспективи в умовах розвитку та вдосконалення феноменології державності. - Авт.);

- треба розуміти та враховувати, що законодавство багатьох держав не завжди оперативно, адекватно та успішно відображає суть змін, що відбуваються в суспільних відносинах щодо форму­вання, функціонування та подальшого розвитку й вдосконалення конституційно-правового статусу особи - цьому сприяє не тільки відповідна «сталість» та «повільність» в розробці та модернізації конституційного законодавства, відсутність єдиного наукового підходу до юридичного забезпечення наведеної галузі суспільних відносин, зокрема й доктринального визначення параметральних ознак правового статусу в контекстуалізації його елементів та ін- ституційно-структурних складових, а й визнання доктриною муні­ципально-правового статусу людини як її історично первинного статусу та основоположного функціонально-діяльнісного статусу в умовах демократичної правової державності, за допомогою якого реалізується конституційно-правовий статус людини. Тому саме на обґрунтування такого наукового підходу, що визначає основопо­ложні тенденції та загальну специфіку правового регулювання сус­пільних відносин в галузі правового статусу людини, особистості і громадянина, повинні бути спрямовані та скеровані основні зусил­ля представників доктрини конституційного права (об’єктивізація уніфікації поняття, змісту та особливостей формування, функціо­нування та подальшого розвитку конституційно-правового статусу людини (особи) в умовах глобалізації. - Авт.);

- повинна бути розробленою теоретична основа конститу­ційно-правового регулювання суспільних відносин в сфері право­вого статусу людини (особи), що, по-перше, відповідає сучасним умовам, по-друге, вона повинна бути відображеною у вигляді від­повідної конституційно-правової концепції; по-третє, така концеп­ція повинна дати змогу сформувати об’єктивно необхідний уніфі­кований підхід до розуміння змісту конституційно-правового ста­тусу особи та юридичного забезпечення суспільних відносин, що виникають з приводу його супроводження та забезпечення; по- четверте, така концепція повинна спиратися на муніципально- правовий статус людини для глибшого та якіснішого розуміння ролі і значення її конституційно-правового статусу (актуалізація доктринального супроводження та забезпечення конституційно- правового регулювання суспільних відносин в сфері правового статусу людини (особи) в умовах глобалізації. - Авт.);

- враховуючи той факт, що наукових досліджень, присвяче­них дослідженню правовому статусу особистості в умовах глобалі­зації як комплексного явища, ані на пострадянському просторі, ані в Україні досі не проводилося, лише окремі дослідження було при­свячено окремим елементам цього інституту, - проведення комп­лексних наукових досліджень конституційно-правового становища особистості, що не тільки узагальнюють, а й розвивають попередні наукові розвідки з цих проблем, особливо в умовах глобалізації, та які перебувають на стику феноменології права - загальної теорії права і філософії права, таких галузевих юридичних наук, як кон­ституційне, муніципальне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також у співвідношенні з міжнародним публічним правом, що є сучасним системно-нормативним мірилом глобалізації, - з феноменологією соціально-політичної науки - політології, полі­тичної соціології, політичної психології тощо, - залишається у віт­чизняній науці конституційного права найактуальнішим та таким, що є на порядку денному функціонування та розвитку феноменоло­гії державності (актуалізація міжгалузевого та міждисциплінарного підходу до дослідження конституційно-правового регулювання суспільних відносин в сфері правового статусу людини (особи) в умовах глобалізації. - Авт.).

Зазначаючи багатогранний характер та значення правового статусу людини (особистості) і громадянина, треба сфокусувати увагу, насамперед, на конституційно-правовому їх статусі, який є основним та таким, що має характерологічні особливості, а також на муніципально-правовому статусі, що є визначальним як в кон­тексті свого виникнення, так і в контексті своєї реалізації для існу­вання і функціонування конституційно-правового статусу. Біль­шість представників конституційно-правової доктрини визначають правовий статус як багатоаспектну категорію, що: а) має загальний характер (критерій універсальності. - Авт.); б) передбачає статуси різних суб'єктів правовідносин (критерій багатосуб'єктності. - Авт.); в) відображає індивідуальні особливості суб'єктів і реальне їх положення в системі багатоманітних суспільних відносин (кри­терій індивідуальності. - Авт.); зазначаючи, що г) правовий статус не може бути реалізований без обов'язків, які кореспондують пра­вам (критерій системності. - Авт.); ґ) без юридичної відповідаль­ності в необхідних випадках (критерій забезпеченості. - Авт.);

д) без правових гарантій^{[221] [222] (критерій реалізуємості. - Авт.); також}

е) правовий статус може розглядатися як у комплексному (критерій цілісності. - Авт.), так й фрагментарному розумінні (правовий ста­тус громадянина, правовий статус іноземця, правовий статус біже­нця тощо) (критерій структурованості. - Авт.).

Однак незважаючи на такі критерії, треба розуміти, що саме щодо конституційно-правового статусу людини (особистості) в доктрині конституційного права існують відповідні розбіжності. Одна група його апологетів вважає, що конституційне право за­кріплює тільки основи правового статусу людини, виступаючи за «урізане» розуміння цього найважливішого соціально-правового феномену, бо рефлексія робиться тільки на основоположних заса­дах такого статусу; а інша група апологетів, зважаючи на те, що основним предметом конституційного права є захист прав і свобод людини і громадянина, стверджують, що терміносистема «консти­туційно-правовий статус людини і громадянина» охоплює лише права і свободи суб'єкта, що встановлені і закріплені конституцій­ним правом (тобто, пропагується обмежувальний підхід до визна­чення і розуміння такого феномену). На думку Т. А. Француз- Яковець, обидва підходи мають негативні вади: перший, знамену­ючи собою відрив конституційного права і феномену конституцій­но-правового статусу від реального правового життя, оскільки в кожному конкретному випадку враховуються адміністративно- правовий, цивільно-правовий та інші статуси людини і громадяни­на - має, на нашу думку, явно штучний характер; другий - демон­струючи віддаленість від розуміння співвідношення і дії юридич­них та фактичних механізмів реалізації конституційно-правового статусу людини і громадянина, оскільки у щоденному житті маючи одні й ті ж права, різні особи можуть по-різному їх використовува­ти залежно від віку, стану здоров'я, громадянства, наявності або відсутності судимості тощо - на нашу думку, не враховано вплив на досліджуваний статус об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Однак належить враховувати, що правовий статус як юриди­чна категорія, незважаючи на такі варіабельні підходи, є самостій­ною феноменологію, що має вельми важливе соціальне й норма­тивне призначення, бо, на слушну думку Б. Хафена, він не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки (поведінко- вий критерій. - Авт.), що встановлює (та буде в перспективі і далі встановлювати. - Авт.) ступінь взаємодії держави, суспільства і особи (комунікативний критерій. - Авт.), а й забезпечує (та буде в перспективі забезпечувати. - Авт.) нормальну життєдіяльність соціального середовища (соціально-стабілізуючий критерій. - Авт.) і, відповідно, містить як права і свободи, так і обов'язки осо­би^[223] (етруктурно-поведінковий критерій. - Авт.).

Відповідно муніципально-правовий статус людини також вважається системним явищем, бо він: пов'язаний з приналежністю людини до відповідної територіальної спільноти (бо нема ні одної людини, щоб не була членом будь-якої територіальної громади); його виникнення, формування, розвиток і вдосконалення залежить від забезпечення індивідуальних, групових та колективних інте­ресів людини усередині громади; в його основі лежать екзистен- ційні устремління, інтенції, атитюди, інтереси людини; сферою його прояву та дії виступає сфера місцевого самоврядування як єдиний природний простір існування і функціонування людини в умовах повсякденності; його просторовими обмеженнями є відпо­відна територіальна громада, в рамках якої людина здійснює свій життєвий цикл; його хронологічним виміром є такий життєвий цикл конкретної людини.

В умовах глобалізації, коли в рамках міжнародної спільноти держав універсального та регіонального рівнів формується єдиний правовий простір, проблематика правового статусу людини (осо­бистості, громадянина, апатрида, біженця тощо) набуває міжнарод­но-правового значення. Прикладом цього слугує позиція Європей­ської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія), яка у своєму дослідженні визначає чотири комплексні принципи як головні складові частини конституційно-правового статусу особи: 1) юридичної визначеності; 2) запобігання зловживанню (надужит­тю) повноваженнями; 3) рівності перед законом і недискримінації; 4) вільного доступу до правосуддя. Елементами принципу юридич­ної (правової) визначеності є доступність законодавства, судових рішень, передбачуваність актів права, сталість і послідовність при­писів права, легітимні очікування, унеможливлення зворотної дії, принципи nullum crimen sine lege (немає закону - немає злочину) та nulla poena sine lege (немає закону - немає кари), принцип res judicata (неможливість перегляду судового рішення, яке набуло законної сили). Після принципу юридичної (правової) визначеності найбільш комплексним із перерахованих є принцип вільного дос­тупу до правосуддя, який складається, зокрема, з таких елементів, як незалежність і безсторонність судівництва, право на справедливе судочинство, презумпція безвинності (невинуватості), дієвість су- 248 дових рішень, а також наявність конституційного судочинства.

Системний аналіз наведених принципів свідчить, що саме в умовах глобалізації правовий статус особистості базується на низці найважливіших принципів конституювально-засновницького та інституційно-функціонального характеру, що в сукупності дають змогу сформувати відповідну систему діяльнісних засад, - засновницького, дозвільного, стримуючого, заборонного, контро­льного, охоронного та захисного характеру, які повинні сповідати та реалізовувати органи публічної влади держави для формування належного правового статусу особи, та сама особа для адекватного конституційно-нормативним приписам та міжнародно-правовим зобов’язанням держави формування і належної реалізації свого правового статусу. Але прискіпливий розгляд наведених характе­рологічних засад підштовхує до висновку про визначальну роль територіального фактору в реалізації наведених принципів консти- туювально-засновницького та інституційно-функціонального хара­ктеру, - отже, проявляється важлива роль муніципально-правового статусу людини в сприянні їх визнанні та реалізації.

Отже одним з найважливіших напрямів вдосконалення та розширення правового статусу людини, особистості та громадяни­на в умовах глобалізації є, по-перше, дотримання основоположних принципів правового статусу людини через їх втілення в конститу­ційне, муніципальне та інше галузеве законодавство; по-друге, формування її реального муніципально-правового, конституційно- правового та загального правового статусу адекватного міжнарод- ^[224] но-правовим зобов’язанням держави, взятих нею в рамках підписа­них міжнародних договорів; по-третє, створення органами публіч­ної влади відповідних умов (гарантій) для реалізації муніципально- правового, конституційно-правового та загального правового ста­тусу людини (особистості, громадянина).

Вважаємо, що проблематика втілення в конституційному за­конодавстві принципів правового статусу людини (особистості, громадянина) є окремим системно-комплексним напрямом вдоско­налення такого статусу, бо таке втілення напряму, по-перше, є пов’язаним з подальшим формуванням правового становища лю­дини (особистості) в державі та на локальному рівні функціонуван­ня соціуму, тобто, в сфері місцевого самоврядування, що містить сукупність важливих елементів-критеріїв, які не тільки відбивають її фактичний стан у відносинах з суспільством і державою, а й ви­ступають як характерологічні ознаки демократичної правової дер­жавності, що визнає локальну демократію як одну зі своїх конс­титуційних засад. М. І. Матузов і О. В. Малько вважають, що стру­ктура цього поняття містить такі елементи: 1) основні права і обов’язки (саме правовий статус людини; 2) законні інтереси; 3) правосуб’єктність; 4) громадянство; 5) юридична відповідаль­ність; 6) правові принципи; 7) правові норми, що встановлюють статус^[225]. Належне нормативне проєктування, нормування, форму­лювання, формування, супроводження та забезпечення кожного з наведених елементів системою правових гарантій буде впливати й на формування і функціонування, а звідси й реалізацію правового статусу людини у його належному розумінні та праксеологічному застосуванні. Варто наголосити, що муніципально-правовий статус людини є більш демократичним та більш мобільним за її конститу­ційно-правовий статус. Це підтверджено диверсифікацією принци­пу громадянства, який є обов’язковим для конституційно- правового статусу людини, але у сфері муніципально-правового статусу він є факультативний, бо членом територіальної громади в межах місцевого самоврядування може бути будь-яка фізична осо­ба без врахування її правового стану (громадянство, іноземство, апатридство, біженство), - тут достатня наявність постійного пере­бування на території держави на законних підставах та факт пос­тійного проживання в межах відповідної територіальної громади.

По-друге, проблематика втілення в конституційному законо­давстві принципів правового статусу людини (особистості, грома­дянина) є окремим системно-комплексним напрямом вдосконален­ня законопроєктної діяльності, що безпосередньо пов'язана з фор­муванням конституційно-правового статусу людини і громадянина, через його подальшу легалізацію, деталізацію і конкретизацію в чинному законодавстві. Тут, на наш погляд, треба звернути увагу на нормативно-технологічній аспект забезпечення цього процесу, що проявляється у реалізації відповідного технологічно- діяльнісного та нормативно-формалізаційного ланцюжку, а саме: «об'єктивація нормопроєктної діяльності - актуалізація нормопро- єктної діяльності - конституціоналізація (нормативізація) нормо- проєктної діяльності - легалізація нормопроєктної діяльності - процесуалізація нормопроєктної діяльності - конституційно- правове забезпечення нормопроєктної діяльності». Треба зазна­чити, що кожний з елементів цього ланцюжка в контекстуалізації до правового статусу людини (особистості, громадянина) має своє внутрішньодержавне та міжнародно-правове обґрунтування, що базується на відповідних нормативних імперативах, - що більше, він володіє відповідною онтологічною, гносеологічною та аксіоло- гічною складовими, які можна визначити, виокремити та зафіксу­вати у вигляді відповідних діяльнісних характеристик (моделей поведінки у їх організаційному та організаційно-правовому забез­печенні. - Авт.) органів публічної влади та відповідної поведінки фізичних осіб, що їм кореспондують. Треба зазначити, що саме так здійснюється й нормопроєктна діяльність в сфері муніципального права щодо моделювання та прогностичного розвитку муніципаль­но-правового статусу людини, який одночасно формується з її кон­ституційно-правовим статусом.

Утім формується ще один важливий напрямок вдосконален­ня та розширення правового статусу людини, особистості та грома­дянина в умовах глобалізації, який можна охарактеризувати як підвищення якісного та технологічного рівня законопроєктної дія-

²⁵⁰ Чорнолуцький Р. В. Нормопроєктування в конституційному праві України: парадигма процесуально-стадійного забезпечення актуальних питань // Evropsky politicky a pravni diskurz. 2017. Vol. 4, Iss. 2. С. 54-60. [Електронний документ]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/. льності (нормопроєктна діяльність в широкому розумінні) держави. В основі надання цьому напрямку статусу важливого та одного з основних, покладено особливе значення технологічно- процесуальної діяльності в формуванні масиву національного кон­ституційного і національного муніципального законодавства та в їх практичній реалізації. Потреба в реалізації наведених настанов детермінована соціальною, економічною і політичною невизначе­ністю стану держави та її громадян, низьким рівнем соціально- правової захищеності суб'єктів соціального життя, відсутністю реальних, зокрема й нормативних, гарантій захисту людини, не­спроможністю владних органів забезпечити та гарантувати інте­реси громадян, фактичним станом неспроможності територіальних громад та нормативною «слабкістю» органів місцевого самовряду­вання, що вони формують для представництва та забезпечення своїх інтересів на рівні місцевого самоврядування, завдяки відсут­ності власної компетенційної бази останніх. Також законодавець практично не враховує стохастичні мінливості в існуванні правово­го статусу людини, його дестабілізацію під впливом соціальної напруги, політичного протистояння, військових дій на сході Украї­ни та окупації Криму, зростання злочинності, екологічних катаст­роф, а також шокових методів проведення різноманітних реформ, що істотно впливають, по-перше, на темпоральний та якісний ха­рактер життєвого циклу людини, по-друге, на виникнення негатив­ного демографічного балансу в державі; по-третє, на перманентне зростання міграційних потоків громадян з держави.

По-третє, цього напрямку стосується, але як окремий самос­тійний напрямок, - й підвищення якісного рівня міжнародної нор- мотворчості в сфері правового статусу людини (особистості) та громадянина, яке, з одного боку, є частиною процесу внутрішньо­державної (національної) нормотворчості, враховуючи на підпи­сання державою відповідних міжнародних договорів гуманістичної спрямованості та її зобов'язання з гармонізації національного кон­ституційного законодавства відповідно до своїх міжнародно- правових зобов'язань, що витікають з таких договорів, а з іншого, - є самостійним і навіть важливим автономним напрямком вдоскона­лення та розширення правового статусу людини, особистості та громадянина в умовах глобалізації. Прикладом тут можуть слугу­вати зусилля міжнародного співтовариства щодо спроб формуван­ня єдиного правового статусу людини в міжнародному праві, неза­лежно від її правового стану, шляхом наближення його до правово­го стану громадянина держави. Мова йде, насамперед, про негро- мадян - осіб, які не були визнані як такі, що мають ефективні зв'язки з країною, де він або вона перебувають, - але є такими, що функціонують у ролі жителів-членів відповідних територіальних громад, що актуалізує та об'єктивує наведені зусилля міжнародно­го співтовариства.

Враховуючи те, що на території будь-якої держави в мирний час в наявності є різні групи негромадян, враховуючи постійних жителів, мігрантів, біженців, шукачів притулку, жертв торгівлі людьми, іноземних студентів, що тимчасово проживають на тери­торії держави, інші категорії не іммігрантів і осіб без громадянства. У той час як кожна з цих груп може мати права, засновані на окре­мих правових режимах, проблеми, з якими стикаються більшість з них, якщо не всі негромадяни, є дещо схожими. Ці загальні про­блеми, на думку ООН, зачіпають нині приблизно 175 млн осіб у всьому світі, або 3% населення земної кулі^[226]. Однак, негромадяни повинні бути вільні від довільних вбивств, поводження, що прини­жує людську гідність, рабства, довільних арештів, несправедливого суду, вторгнення в приватне життя, примусового повернення, при­мусової праці, дитячої праці і порушень гуманітарного права. Вони також мають право вступати в шлюб; право на охорону як непов­нолітніх; право на мирні асоціації та збори; рівність; свободу релігії і переконань; соціальні, культурні, економічні права; трудові права, наприклад, на участь в переговорах про укладення колективного договору, заробітну плату, здорові і безпечні умови праці; і кон­сульський захист. Тоді як всі люди мають право на рівні гідність і права, держави можуть усвідомлювати різницю між громадянами і негромадянами щодо політичних прав, недвозначно гарантованим тільки громадянам, а також свободу пересування. Отже, в ситуації негромадян існує великий розрив між правами, які їм гарантує мі­жнародне право прав людини, і реальністю, з якою вони стикають­ся на території держави перебування. У багатьох країнах існують інституційні та наростаючі проблеми, з якими зустрічаються не- громадяни. Майже всі категорії негромадян зачіпаються офіційною і неофіційною дискримінацією.

Отже ООН у своєму докладі «Права негромадян» (2006) ви­користала інноваційний підхід до формування правового статусу негромадян: а) прогностично сформував майбутній статус грома- дян/не громадян на території конкретної держави в контекстуаліза- ції; б) сформувавши новий вид правового статусу людини (негро- мадяни); в) здійснивши «укрупнення» та моделювання такого ста­тусу щодо численних міжнародних конвенцій про права людини, що регулюють її різні права і свободи; г) здійснивши систематиза­цію загального правового статусу людини відповідно до міжнарод­ного права прав людини та розподілення його на два види - права громадян і права негромадян; ґ) скерувавши визначені обидва ста­туси не тільки на «зближення», а й у перспективі - на «злиття», природно, зі збереженням обмежень, що містять міжнародні дого­вори та національне конституційне законодавство держав. Можна стверджувати, що проведення кодифікаційної роботи на міжнарод­но-правовому рівні у сфері правового статусу людини (особистості) та громадянина скеровано на його уніфікацію, оптимізацію, підви­щення ефективності нормативно-правового закріплення та норма­тивно-правового регулювання, а також на превенцію виникнення колізійних питань в цій сфері.

По-четверте, істотний вплив на вдосконалення та розширен­ня правового статусу людини, особистості та громадянина в умовах глобалізації може здійснити розробка нових міжнародних правових стандартів прав людини і громадянина через розробку нових та кодифікацію вже чинних міжнародних багатосторонніх міждержа­вних договорів. Зазначений напрямок діяльності міжнародного співтовариства на глобальному та регіональному рівнях залишаєть­ся вкрай актуальним, бо велика кількість багатосторонніх конвен­цій, що регулюють різні права, свободи і обов'язки людини, було прийнято більш ніж п'ятдесят років тому, ще на початку створення ООН, Ради Європи, Європейського Союзу тощо. Але розв'язання цього завдання детерміноване як активізацією позицій держав- членів міжнародної спільноти щодо кодифікації численних міжна­родних договорів в профільній сфері, так й підвищенням активнос­ті у діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку та кодифіка­ції міжнародного права, що повинна проявити ініціативу, розпоча­ти, очолити або координувати діяльність держав щодо розробки ^[227] нових текстів міжнародних угод. Вважаємо за потрібне відзначити, що така робота з розробки нових текстів міжнародних угод або кодифікації угод, що вже діють, потребує єдності в зусиллях всіх держав-членів міжнародної спільноти та міжнародних організацій системи ООН, бо, по-перше, більшість положень таких угод вже є застарілими, враховуючи їх невідповідність сучасним умовам фун­кціонування державності та міжнародної спільноти; по-друге, дові­льне розширення повноважень міжнародних міжурядових органі­зацій в сфері прав людини (реалізація доктрини прав, що «маються на увазі»^[228]), об’єктивно потребує свого нормативного закріплення. Зокрема, якісного оновлення та кодифікації потребують міжнарод­ні угоди щодо правового статусу жінок, дітей, а також Женевські угоди 1949 року щодо правового статусу комбатантів та мирного населення в умовах окупації (особливо враховуючи зміну характе­ру сучасної війни - з «гарячої» на «гібридну», появу феноменології «неявного» агресора, сепаратистських угрупувань, що діють з ним у синергічній взаємодії, нових витончених форм використання мир­ного населення у веденні бойових дій тощо).

По-п’яте, на наш погляд, якісно новим напрямом вдоскона­лення та розширення правового статусу людини, особистості та громадянина в умовах глобалізації, зокрема й її муніципально- правовий статус, є дослідження процесів формування нових поко­лінь прав людини в доктрині міжнародного та конституційного права держав та своєчасне нормативне «реагування» на них, шля­хом їх нормування, нормативізації, проведення профільної нормо- проєктної діяльності та наступної міжнародної та національної легалізації. Мова йде, насамперед, про закріплення прав четвертого та п’ятого поколінь людини, що значно розширюють її загальний правовий статус, включаючи й муніципально-правовий. Так, четве­рте покоління торкається інформаційних прав людини, які відчутно розширюють її можливості в інформаційній сфері, бо саме розви­ток інформаційних технологій значно впливає на зміст, реалізацію і захист цілої низки прав людини, зокрема право на її життя, свободу вираження думок, захист особистого і сімейного життя та інших. Це має свій особливий прояв в контексті змін, що відбуваються в умовах інформатизації суспільства, коли формується статус і зміст

таких нових явищ, як право на Інтернет, право на доступ до Інтер- нету, право бути забутим в рамках сучасної системи прав людини

254 -_rr,

тощо. П яте покоління прав людини спричинює революцію у сприйнятті та розумінні прав людини як таких, бо воно спирається на одну з найбільш спірних і суперечливих правових теорій, - тео­рію соматичних (особистісних) прав.

Термін «особистісні (соматичні) права», що походить від грец. soma - тіло, зобов’язаний своєю появою в юридичній науці російському досліднику-конституціоналісту В. І. Круссу. В основі його теорії лежить концепція, яка обумовлює право людини самос­тійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його «модерніза­цію», «реставрацію» і навіть «фундаментальну реконструкцію», змінювати функціональні можливості організму і розширювати їх техніко-агрегатними або медикаментозними засобами^{[229] [230]. Що біль­ше, на підставі таких доктринальних підходів вже розроблений та запропонований перелік соматичних прав, який на думку М. А. Лаврика, неможливо сформулювати у вигляді приблизного або вичерпного переліку, вважаючи на делікатність та невизначе­ність перспективи виокремлення інших прав в цій сфері. Тому на­веденим автором в основу такого переліку соматичних прав поклав відповідні домагання людини, що підпадають під поняття соматич­них прав, а саме: 1) право на смерть; 2) права людини щодо її орга­нів і тканин; 3) сексуальні права людини (Всесвітня організація охорони здоров’я під цим розуміє: можливість шукати, одержувати і передавати інформацію, що стосується сексуальності, сексуальна освіта, вибір партнера, можливість вирішувати, бути людині сексу­ально активним чи ні, самостійно вибирати добровільні сексуальні контакти, вступ до шлюбу; право на легалізацію проституції; обо­рот порнографічної продукції та правове регулювання положення сексуальних меншин); 4) репродуктивні права людини (позитивно­го характеру: штучне запліднення; негативного характеру: аборт, стерилізація, контрацепція); 5) право на зміну статі; 6) право на клонування як всього організму, так і окремих органів; 7) право на вживання наркотиків і психотропних речовин. 8) у майбутньому - право на віртуальне моделювання, в сенсі повного затвердження (дублювання) себе в не метричних формах об’єктивного існуван- 256 -_d}

ня. Враховуючи суто локальний характер становлення, застосу­вання і реалізації наведених прав, муніципально-правовий статус людини може бути доповненим і модифікованим.

Необхідно зазначити, що держави та міжнародна спільнота доволі уважно ставляться до визначення та легалізації багатьох з зазначених прав, які значно розширюють правовий статус людини та надають якісно нового змісту її існуванню в рамках темпораль­ного існування в межах життєвого циклу. Прикладом можуть слу­гувати легалізація трансплантації органів, штучного запліднення, евтаназії, одностатевих союзів в багатьох державах.

Що більше, можна визначити різні шляхи розвитку прав лю­дини і формування нових поколінь прав людини з використанням тенденцій дослідження саме теорії соматичних прав людини. З позиції конституційного права теорія соматичних прав може бути затребувана для вивчення тенденцій у розвитку сучасного консти­туціоналізму, щодо розширення переліку прав людини та викорис­тання механізму обмежень прав. Також доцільним є проведення досліджень окремих соматичних прав: як в конституційному праві, так і в рамках інших галузевих юридичних наук, проте, наскільки працездатною і життєвої виявиться представлена теорія і яка її частина знайде законодавче відображення - покаже час.

По-шосте, на наш погляд, одним з найважливіших напрямів вдосконалення та розширення правового статусу людини, особис­тості та громадянина в умовах глобалізації, що володіє великим організаційним та нормотворчим потенціалом, є врахування досяг­нень НТР та новітніх відкриттів у сфері медицини, роботизації, інформатизації.

Революційні відкриття в сфері медицини (розшифрування генно-хромосомної структури організмів і визначення хімічного складу їх елементів (ДНК, РНК), встановлення триплетного коду, що стало проривом в науці про спадковість, дефекти якої є чи не в ^{[231] [232] третині всіх захворювань, створення генної інженерії, тобто техно­логії спрямованої, цільової зміни спадкових властивостей організ­мів, зокрема мікроорганізмів, що створило умови для виробництва генно-інженерних лікарських і профілактичних препаратів, насам­перед для боротьби з інфекційними та паразитарними хвороба­ми[233], відкриття клітинних механізмів боротьби з онкологічними, інфекційними захворюваннями, досягнення в трансплантології щодо «вирощування» органів з індивідуальних клітин людини з використанням адитивних технологій (пошарове нарощування і синтез об'єкта за допомогою комп'ютерних 3d технологій[234] та ін.) сприяють зростанню темпорального критерію життєвого циклу людини та підвищення якості життя, що неодмінно позначиться на ефективності використання людиною свого правового статусу, його вдосконаленні та розширенні якісно-видових характеристик, до того ж за місцем їх постійного перебування, - в межах територі­альної громади.}

У наш час у промисловості розвинених країн відбуваються процеси, порівнювані з новою промисловою революцією - в теоре­тичних дослідженнях вони отримують назву «неоіндустріаліза- ція»^[235]. Одним з базових трендів радикального перетворення про­мислового виробництва, разом з адитивними технологіями та інте- рнетом речей (Internet of Things, IoT - всесвітня павутина пов'язаних між собою машин та інших фізичних предметів, за до­помогою якої може здійснюватися обмін інформацією без люд­ського втручання - внаслідок цього взаємодія між людиною і різ­ними технологічними об'єктами безповоротно змінилася, тому

, • с- -.261

з явилися нові способи використання звичних речей), стає актив­не використання індустріальних роботів. З часом роботи стають досконалішими - розумними, швидкими і дешевими, вони почина­ють виконувати дедалі складніші завдання. Якщо раніше роботи могли виробляти легкі повторювані роботи (зварювання, підйом вантажів), то зараз вони здатні замінити в промисловості людей, оскільки у них з’являється все більше можливостей, а саме: сприй­няття дійсності, спритність, пам’ять, здатність до навчання і роз­пізнавання об’єктів^{[236] [237]. Виникає системний комплекс вже соціаль­них проблем щодо працевлаштування робітників, що вивільняють­ся, а також їхньої подальшої долі в умовах, коли кількість працюю­чих в перспективі буде різко скорочуватись. До того ж, збільшення вільного часу у працюючих, а деякі держави вже сьогодні скоро­чують денне трудове навантаження робітників до 5 годин, або вво­дять у себе 4-денний робочий тиждень, висуває проблеми оптима­льного використання такого часу для подолання стереотипізації поведінки людини «в робочому ритмі». Це буде впливати на моди­фікацію правового статусу людини в якісному та кількісному вимі­рюванні, як в контекстуалізації інтенсифікації використання відпо­відних прав людини (наприклад, зазвичай щодо соціальних і куль­турних прав), так і формування нових форм життєдіяльності, в яких доля найманою фізичної праці буде істотно знижуватися, а доля інтелектуальної праці та часу дозвілля відповідно - зростати. Щодо дозвілля, дедалі більшу роль будуть відігравати інформаційні тех­нології та процеси, що роботизовано. Явищем, що значно наблизи­ло і посилило ці тенденції, стала пандемія коронавірусу COVID-19.}

По-сьоме, одним з найважливіших нормативних напрямів вдосконалення та розширення правового статусу людини, особис­тості та громадянина в умовах глобалізації є врахування законода­вцем сучасних тенденцій в діяльності органів судової влади держав щодо легалізації модифікації правового статусу людини (особисто­сті) та громадянина, що обов’язково позначиться на її муніципаль­но-правовому статусі. Йдеться про легалізацію судами Австралії, Австрії, Бангладеш, Великої Британії, Індії, Канади, Нідерландів, Непалу, Нової Зеландії, Німеччини, Пакистану, Таїланду та ін. так званої третьої статі або третього гендеру - тобто людей, які по сво­їй волі або внаслідок суспільного консенсусу не ідентифікують себе ні як чоловік, ні як жінка, а також людей, які зараховують себе або зараховуються суспільством до іншого гендеру, що не вклада­ється в двійкову систему розуміння статі «чоловік - жінка». Під терміном «третій» зазвичай розуміють «інший», оскільки деякі антропологи і соціологи описують «четвертий», «п'ятий» і навіть «деякі» гендери. Ці поняття інколи важко зрозуміти у звичних по­нятійних категоріях, але в повсякденному житті правовий статус таких людей потребує свого визначення, закріплення та гаранту­вання з боку держави в контексті його реалізації. Такий же стан справ спостерігається в діяльності судових органів, якими спочатку було визнано законність одностатевих шлюбів (наприклад, рішення Верховного Суду США від 26 червня 2015 року, коли він виніс рішення у справі «Обергефелл проти Ходжес», в якому вища судо­ва інстанція Сполучених Штатів постановила, що Конституція США гарантує право одностатевих пар укласти шлюб^{[238] [239]), а потім почався процес законодавчого розв'язання питань юридичного визнання одностатевого шлюбу, або почали розглядатися законоп- роєкти, спрямовані на легалізацію одностатевих шлюбів та інших форм одностатевих союзів (домашнє партнерство, внутрішнє парт­нерство, зареєстроване партнерство, незареєстроване партнерство та ін.), тобто по-різному в різних державах. Треба враховувати, що обсяг прав, наданих завдяки вступу в подібний союз, залежить від законодавства і може перебувати в діапазоні від мінімального до такого значного, що єдина відмінність з браком полягає тільки в назві.}

Отже, маємо зміну рольових позицій людини, також зміну статі, зміну ролі в родині тощо, що об'єктивно викликає зміну, трансформацію та розширення її муніципально-правового, а звідси, й загального правового статусів.

Завершуючи розгляд напрямів вдосконалення та розширення правового статусу людини, особистості та громадянина, розгляда­ючи її муніципально-правовий статус в умовах глобалізації, безу­мовно, необхідно враховувати загальні тенденції розвитку феноме­нології прав людини саме в умовах глобалізаційної феноменології, і особливо, феноменології правової глобалізації, що ініціює та де­термінує виникнення і формування соціальних, нормативно- правових, біологічних, організаційних тощо смислів, контекстів, конотацій, напрямів з трансформації правового статусу людини (особистості, громадянина тощо). Отже, саме тому в процесі ви­вчення профільних тенденції необхідно враховувати загальні тен­денції інтернаціоналізації, регіоналізації, локалізації прав людини (в контекстуалізації муніципальних прав людини); наднаціонально- сті (в контекстуалізації виходу прав людини за межі національної держави та їх «підняття» на наднаціональний рівень); зростання розриву між теорією і практикою реалізації прав людини, особливо в прояві слабкості останньої; універсалізації прав людини одночас­но з універсалізацією і уніфікацією права (з контекстуалізацією розробки міжнародних правових стандартів прав людини) тощо.

Резюмуючи, необхідно наголосити на тому, що виникнення та формування головних напрямів вдосконалення та розширення правового статусу людини, особистості та громадянина, а також її муніципально-правового статусу, що відбувається одночасно та паралельно в умовах глобалізації, - детерміновано пріоритетом прав і свобод людини (особистості) і громадянина перед правами держави та феноменологією прав людини як найважливішої сфери для міжнародного співробітництва держав у рамках їх міжнародної спільноти, - саме це є визначальними факторами сучасного розвит­ку демократичної правової державності та існування і функціону­вання міжнародного співтовариства держав в епоху глобалізації.

2.2.