МУНІЦИПАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІНКЛЮЗІЇ ЩОДО ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В АСПЕКТІ ЗАВДАНЬ ТА ВИКЛИКІВ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Усі члени суспільства мають однакові права людини - громадянські, культурні, економічні, політичні і соціальні. Але особи з інвалідністю наділені дещо особливими правами задля за­лучення їх до суспільства та сприянню нормальному життю.

З метою втілення принципів інклюзивності та захисту прав осіб з інвалідністю 13 грудня 2006 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Конвенцію про права осіб з інвалідністю, яку підписали та ратифікували майже всі країни світу, також Україна. Головними документами для забезпечення та реалізації прав осіб з інвалідністю натепер є: Європейська соціальна хартія (Стаття 15); Стратегія Ради Європи про права осіб з інвалідністю на 2017-2023 роки; Постанова Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2012 р. № 706 «Про затвердження Державної цільової програми «Націона­льний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року»; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 р. № 1073-р Про затвердження плану заходів з вико­нання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях, нада­них Комітетом ООН з прав осіб з інвалідністю, до першої доповіді України про виконання Конвенції ООН про права осіб з інвалідніс­тю на період до 2020 року; Постанова Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. № 612 Про внесення змін до Державної цільо­вої програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

Стаття 3 Конвенції про права осіб з інвалідністю виділяє такі принципи, які забезпечують реалізацію прав осіб з інвалідністю:

a) повага до притаманного людині достоїнства, її особистої самостійності, зокрема свободи робити власний вибір, і незалеж­ності;

b) недискримінація;

c) повне й ефективне залучення та входження до суспільство;

d) повага до особливостей осіб з інвалідністю і прийняття їх як компонента людської різноманітності й частини людства;

e) рівність можливостей;

f) доступність;

g) рівність чоловіків і жінок;

h) повага до здібностей дітей з інвалідністю, що розвивають­ся, і повага до права дітей з інвалідністю зберігати свою індивідуа-

340

льність.

Основоположними принципами державної політики щодо осіб з інвалідністю є принципи рівності та недискримінації. Аналіз національного законодавства дає змогу дійти висновку, що зміст рівності полягає у рівності всіх перед законом. Цей принцип спря­мований на створення у суспільстві умов для поваги відмінностей, усунення несприятливих умов і забезпечення того, щоб всі жінки, чоловіки, дівчата і хлопці повною мірою брали участь в житті сус­пільства на рівних умовах.

Принципи рівності та недискримінації деталізовані в нормах і положеннях національного законодавства. Зокрема, вони закріп­лені в нормах статей 21 та 24 Конституції України, згідно з якими усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, мають рівні кон­ституційні права і свободи та є рівними перед законом, а надання привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками заборонено.^{[334] [335]} З основоположних прав, закріплених у нормах Конституції Украї­ни, варто виокремити право на правовий захист (витікає зі змісту ст. 55) та правову допомогу (ст. 59). Особи з інвалідністю, як і інші, мають право звертатись до державних (зокрема судових органів) та громадських інституцій за захистом своїх прав та інтересів, а також користуватися захистом закону та відстоювати свої інтереси на рівній основі з іншими громадянами.

Національна державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на: недопущення дискримінації; застосу­вання позитивних дій; створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації; виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їхніх відмінних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері. На сьогодні в національному законодавстві визначено понят­тя «дискримінація за ознакою інвалідності» як будь-яке розмежу­вання чи обмеження на основі інвалідності, метою чи результатом якого є послаблення чи заперечення визнання, реалізації чи здійс­нення на рівні з іншими прав людини та основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській чи будь-якій іншій сфері (ст.

Конвенцією встановлено заборону дискримінації за ознакою інвалідності та покладено на Україну обов'язки щодо забезпечення й заохочення повної реалізації всіх прав людини й основоположних свобод всіма інвалідами без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності. Закон України «Про охорону дитинства» забороняє дискримінацію дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового чи фізичного розвитку.

Окрім законодавчого забезпечення захисту осіб з інвалідніс­тю від дискримінації в Україні діє низка державних інституцій, на які покладено відповідні повноваження. З 1998 року в Україні фун­кціонує інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, уповноважений на здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадя­нина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції, зокрема з метою запобігання будь-яким формам дис- 343

кримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод. З метою забезпечення дотримання прав та законних інтересів безпосередньо

³⁴² Конвенція про права осіб з інвалідністю. Електронний ресурс: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_g71#Text

³⁴³ Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Електронний ресурс: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/776/97- %D0%B2%D 1%80#Text осіб з інвалідністю постановою запроваджено інститут Урядовий уповноважений з прав осіб з інвалідністю та визначено завдання, які на нього покладаються, зокрема, щодо: сприяння виконанню Україною міжнародних зобов’язань щодо додержання в Україні прав і законних інтересів осіб з інвалідністю; моніторинг додер­жання прав і законних інтересів осіб з інвалідністю та підготовка в установленому порядку пропозицій щодо забезпечення додержання прав і законних інтересів осіб з інвалідністю; вжиття у межах своїх повноважень заходів щодо усунення порушень прав і законних інтересів осіб з інвалідністю та причин, що призвели до їх виник­нення; сприяння забезпеченню інформування громадськості про права осіб з інвалідністю.

Також у Кримінальному Кодексі України закріплено універ­сальну норму, відповідно до якої пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, є кри­мінально-караними діяннями. Водночас Кримінальний Кодекс України містить заборону щодо застосування до інвалідів першої або другої групи покарання у вигляді громадських робіт та обме­ження волі.

Ще одна зі складових забезпечення прав осіб з інвалідністю - повне й ефективне залучення та входження до суспільства. До суб’єктів, на яких спрямована політика соціальної інклюзії, нале­жать: люди з обмеженими можливостями здоров’я; діти-сироти та діти, які залишилися без піклування батьків; діти з прийомних сі­мей; обдаровані особистості; представники етнічних меншин; осо­би, які перебувають у пенітенціарних установах; студенти-іноземці; трудові мігранти; літні люди. Тобто це ті, для кого в процесі їхньої життєдіяльності необхідно створювати спеціальні умови і застосо­вувати адаптивні технології освіти і соціалізації. Забезпечення со­ціальної інклюзії є процесом, спрямованим на задоволення найріз­номанітніших потреб дітей, молоді та дорослих різних вікових груп, зокрема пенсіонерів, шляхом розширення їхньої участі в на­вчанні, соціальній або культурній діяльності, інших сферах життя суспільства.

³⁴⁴ Положення КМУ «Про Урядового уповноваженого з прав осіб з ін­валідністю». Електронний ресурс: https://www.kmu.gov.ua/npas/249803392

Попри це, конституційно-правове забезпечення інклюзії у соціальній сфері в Україні залишається фрагментарним та супереч­ливим. Переважною мірою акценти у державній інклюзивній полі­тиці зміщено у бік освітньої сфери, що, безумовно, звужує коло осіб, які потребують особливих підходів та мають особливі потре­би. Це потреби, які пов'язані як з постійними, так і з тимчасовими причинами і обумовлені особливостями фізичного та (або) психіч­ного стану людини, соціально-економічними, духовно-культур­ними, релігійними, етнонаціональними, етнолінгвістичними та іншими факторами.

Можна констатувати, що сьогодні в Україні є лише окремі розрізнені фрагменти соціальної інклюзії (освітні організації, реа­білітаційні центри, центри соціального захисту та соціального об­слуговування, медичні організації, підприємства та організації, громадські організації). Зазвичай, вони мають свої різні (локальні) цілі, відсутня єдина методична і правова база. Втім, сьогодні в Україні існують проблеми системного характеру, що обумовлені відсутністю цілісного контексту інклюзивної політики у соціальній сфері. Це виражається у відсутності: комплексного міжвідомчого підходу в довгостроковій політиці; розуміння і підтримки в суспі­льстві інтересів, пов'язаних з просуванням соціальної інклюзії, насамперед, на локально-регіональному рівні. Це передбачає фор­мування та реалізацію регіональних концепцій та програм інклю­зивної політики у соціальній сфері, а також здійснення ефективної соціальної роботи у територіальних громадах. Такі регіональні та муніципальні моделі інклюзивної політики передбачають як розв'язання приватних проблем, так і загалом формування нової культури суспільних відносин - інклюзивної культури суспільства.

Функціонально-телеологічною домінантою формування та реалізації регіональних і муніципальних моделей та концепцій ін­клюзивної політики у соціальній сфері є реалізація чітких страте­гій, що забезпечують комфортні умови для навчання і професійної підготовки дітей, молоді та дорослих, які мають особливі потреби і потребують соціокультурної адаптації. Завданнями таких моделей та концепцій є:

1) внесення політики соціальної інклюзії в довгостро­

кові програми сталого соціально-економічного та культурного роз­витку регіонів і територіальних громад;

2) узгодження дій усіх зацікавлених інституцій для реалізації комплексного міжвідомчого підходу, що забезпечує про­цеси соціальної інклюзії у регіонах та територіальних громадах;

3) забезпечення толерантного ставлення, громадсько­го розуміння та підтримки в просуванні прогресивних практик со­ціальної інклюзії;

4) забезпечення безбар’єрного середовища у містах, селищах та селах в отриманні всіх видів і рівнів послуг: від архітек­турної, транспортної доступності до адаптивних освітніх програм та інклюзивних технологій;

5) спеціалізована підготовка, перепідготовка та під­вищення кваліфікації кадрів педагогічної громади на реалізацію інклюзивних підходів в освіті;

6) створення інструментів стимулювання виникнення громадських формувань, зокрема молодіжних спільнот, орієнтова­них на реалізацію інклюзивної політики;

7) реалізація участі людей з інвалідністю до трудового життя тощо.

Належить зазначити, що ефективна локально-регіональна модель інклюзивної політики може бути створена лише за наявнос­ті базових нормативних правових документів як на рівні законода­вчого, так і підзаконного регулювання, актів місцевого самовряду­вання, методичних матеріалів, програм і проєктів у сфері підготов­ки фахівців у сфері освіти, сімейного виховання, розвитку інфра­структури, пенітенціарної та постпенітенціарної діяльності. Саме нерозвиненістю нормативно-правової бази обумовлена чинна фраг­ментарність системи соціальної інклюзії та високий ступінь інер- ційності розвитку навіть наявних її окремих елементів. Для реалі­зації цього завдання необхідні як розробка і прийняття спеціально­го закону про засади інклюзивної політики, так і система підзакон- них актів, що регламентують процес реалізації національної, регіо­нальних і муніципальних програм і моделей інклюзивної політики.

Також однією з умов реалізації регіональної моделі інклюзи­вної політики є підготовка кадрів. Натепер розв’язання комплексу проблем у цій сфері є найменш забезпеченими як організаційно, так і методично. Відповідним питанням досі не приділяється належної уваги як у процесі підготовки фахівців у цій сфері як при отриманні базової освіти, так і в системі перепідготовки та підвищення квалі­фікації. Для розв’язання окресленого завдання необхідно провести акредитацію діючих програм у сфері інклюзивної освіти з метою поширення зразків кращої практики; внесення до програм підви­щення кваліфікації працівників освітніх організацій методичних матеріалів, пов’язаних з інклюзивною освітою і соціалізацією осіб, які потребують особливого підходу; проведення регулярних циклів перепідготовки та підвищення кваліфікації з подальшою атестацією працівників організацій соціального обслуговування, охорони здо­ров’я, освіти, підприємств і організацій, до функціональних обов’язків яких віднесено роботу з об’єктами регіональної та муні­ципальної моделей інклюзивної політики у соціальній сфері тощо.

Т акож у житті територіальних громад можна відзначити від­чутне погіршення ситуації з працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, неуважне, недбале ставлення до осіб, які перебувають на обслуговуванні в спеціалізованих установах, або ставлення, що принижує гідність щодо однолітків, які мають або обмежені фізичні можливості, або володіють нестандартною пове­дінкою, зокрема щодо обдарованих і талановитих дітей (вундеркін­дів), що властиво для освітніх установ майже всіх рівнів.

Тому, з огляду на те, що формування відносин інклюзивної культури вимагає тривалого часу і системної, послідовної роботи органів і посадових осіб публічної влади, насамперед, місцевого самоврядування, і високопрофесійних фахівців в сфері інклюзивної освіти та соціалізації, актуальними залишаються питання квоту­вання робочих місць для людей з інвалідністю на підприємствах та організаціях, залучення осіб з обмеженими можливостями здоров’я до діяльності громадських приймалень тощо. Хоча на законодав­чому рівні питання працевлаштування порушується, та на практиці має негативне відображення. До слова, особи з I групою інвалідно­сті не є захищеними навіть на підтримуваному ринку праці. Підт­вердженням цих слів можуть бути два позови до суду незрячих осіб (I групи інвалідності), які були звільнені в 2015 році з підприємства Українського товариства сліпих. Одна людина звільнена у зв’язку із незгодою щодо істотних змін праці, оскільки їй пропонували один робочий день на тиждень, а інша - звільнена у зв язку із скороченням посади, хоча згідно із даними, озвученими в суді, ця

³⁴⁵ Справа № 310/614/16-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень // http://www.reyestr.court.gov.ua/ посада продовжувала існувати і далі^{[336] [337] [338]}. Матеріали судових справ засвідчують, що незважаючи на звільнення цих осіб, впродовж половини року на підприємство прийнято 15 нових працівників. Також можна зазначити про зайнятість на державній службі, Поря­док проведення конкурсу на зайняття посад державної служби», згідно з яким особам з інвалідністю забезпечується застосування принципу розумного пристосування під час конкурсного відбо­ру. Стандарт соціального супроводу при працевлаштуванні та на робочому місці містить в собі низку позитивних моментів щодо супроводу, зокрема людини з інвалідністю, до працевлаштування та додаткової підтримки на робочому місці. Видається, що такі питання, як облаштування робочого місця відповідно до зазначених в цьому стандарті критеріїв, визначення графіку роботи (гнучкий графік робочого дня, надомна робота, перерви для прийняття ліків та інші потреби людини залежно від стану здоров'я), необхідно додатково передбачати і в трудовому законодавстві та спростити процедуру отримання роботодавцями коштів на забезпечення умов на робочих місцях для людей з інвалідністю.

Також в аспекті формування ефективної інклюзивної політи­ки підвищений інтерес викликають питання функціонування пені­тенціарних установ (в'язниці, колонії, поселення або інші закриті установи, призначені для відбування кримінального покарання, а також для попереднього ув'язнення осіб, підозрюваних у злочині). Безперечно, натепер з метою соціалізації в життя територіальних громад, адаптації та подальшого працевлаштування осіб, звільне­них з місць позбавлення волі, проводиться деяка робота щодо їх навчання. Водночас це одна з найскладніших для ресоціалізації категорій населення у зв'язку з небажанням роботодавців укладати з ними трудові угоди, з наявністю житлових проблем, що вимагає формування і реалізації сучасних підходів у соціальній роботі в територіальних громадах.

Нарешті, в територіальних громадах, регіонах і суспільстві загалом важливо сформувати культуру ставлення до об'єктів лока­льно-регіональної моделі інклюзивної політики в соціальній сфері, в основі якої - бажання допомогти, співпереживання, толерант­ність. Це питання є принциповим як у функціонально- телеологічному та гносеологічному аспектах, так і щодо форму­вання своєрідної аксіосфери соціальної інклюзії у територіальній громаді та місцевого самоврядування загалом. Адже свобода, солі­дарність, рівність, моральність, альтруїзм, самоорганізація, самоди­сципліна, самовідповідальність, відданість справі, субсидіарність є сенсотвірними цінностями демократії, прав людини та сучасного муніципалізму. Саме у цьому сенсі варто сприймати концептуальне установлення, закріплене у преамбулі Європейської Хартії про місцеве самоврядування: «органи місцевого самоврядування є од­нією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму». Допоки у кожній територіальній громаді відповідні цінності та принципи не будуть усебічно втілені, місцеве самоврядування за­лишатиметься лише привабливою демократичною декларацією.

Право на освіту та участь в суспільному, політичному та ку­льтурному житті також реалізують принципи повного та ефектив­ного залучення та входження до суспільства осіб з інвалідністю; поваги до особливостей осіб з інвалідністю і прийняття їх як ком­понента людської різноманітності й частини людства; рівність мо­жливостей; доступність; повага до здібностей дітей з інвалідністю, що розвиваються, і повага до права дітей з інвалідністю зберігати свою індивідуальність.

Упродовж багатьох десятиліть спеціалізовані школи для ін­валідів вважалися інструментом сегрегації і їх критикували за те, що часто були нижчого рівня порівняно із загальноосвітніми шко­лами. Виникало багато суперечок з приводу переваг і недоліків роздільного навчання і спеціалізованих шкіл, обліку як противаги врахування інтересів інвалідів в системі загальної освіти. Незалеж­но від результатів цієї дискусії, молоді люди з обмеженими можли­востями та їх сім'ї повинні мати право вибору між спеціальними і загальноосвітніми школами, зважаючи на конкретні потреби дити­ни. Однією з ключових переваг інклюзивної освіти є те, що інтег-

³⁴⁹ Батанов О. В., Миколаєнко О. О. Актуальні проблеми конституцій­но-правового забезпечення соціальної інклюзії в Україні. Збірник «Держава і право» Випуск 82. 2018 р.

рація учнів з інвалідністю у перші роки навчання в школі може допомогти запобігти упередженням і сприяти входженню осіб з інвалідністю у суспільство.

Деякі з основних проблем, що турбують дітей та молодь з ін­валідністю, - є недоступність шкільних закладів або навчальних матеріалів, нестача персоналу для навчання інвалідів з конкретни­ми потребами, пряма і непряма дискримінація. Для дітей та молоді з обмеженими можливостями в школах, загальноосвітніх або спеці­алізованих, повинні бути створені можливості для навчання життю і навичкам соціального розвитку, що необхідні для рівноправної їхньої участі в освіті, підтримці однолітків і наставництві, доступі до технологій і новітніх методик.

Неформальна освіта і активне навчання, в її рамках, може бу­ти більш інклюзивним для людей з інвалідністю, на відміну від формальної системи освіти. У зв'язку з обмеженими можливостями в рамках спеціальних освітніх систем, або в соціальній ізоляції відсутність соціальних зв'язків або навичок іноземної мови є більш поширеними серед людей з інвалідністю, ніж серед їх однолітків, які не є інвалідами. Ці фактори роблять неформальну освіту особ­ливо важливою для людей з обмеженими можливостями, оскільки вони можуть допомогти сформувати необхідні життєві навички, які, можливо, не були надані їм формальною освітою. Існує також необхідність більшого використання аспекту інвалідності в звичай­них навчальних курсах шляхом вживання заходів, які могли б нада­ти користувачам зв'язок з вимірами, які можливо, ніколи не зустрі­чалися раніше, або сприяють участі осіб з інвалідністю у навчаль­них курсах з врахуванням їхніх інтересів. Також однією з проблем реалізації права на освіту є підготовка кадрів. Натепер розв'язання комплексу проблем у цій сфері є найменш забезпеченими як орга­нізаційно, так і методично.

Участь у житті суспільства, зазвичай, розглядається молоддю з інвалідністю, як ключ до їх спільної мети, яка полягає в досягнен­ні повної інтеграції з визнанням їх особливих потреб і прав. Багато молодих людей з обмеженими можливостями хотіли б брати участь у діяльності організацій із захисту своїх прав. В організаціях з за­хисту своїх прав молоді люди мають змогу зустрітися один з од­ним, зважаючи на спільні інтереси. Молоді люди з обмеженими можливостями не завжди мають таку змогу через фізичні і психо­логічні бар'єри. Бар'єрами на шляху до ширшої участі є відсутність на місцевому або національному рівні структур представлення інвалідів та їхніх проблем. Відсутність інформації є ще одним бар'єром. Інформація про те, чи є фізичний доступ до будівлі, або чи є кошти для людей з поганим слухом чи сліпих часто відсутня або недоступна. Ця відсутність інформації про доступність - або іноді страх недоступності - часто заважає людям з обмеженими можливостями брати участь в подіях. Однією із перешкод для уча­сті є самоідентифікація: чи люди сприймають себе як «інваліди» або як члени «меншості». Деякі інваліди не хочуть бачити себе серед меншості, оскільки це має негативний прихований зміст для них. Інші не вважають себе інвалідами, а вбачають себе членами конкретних мовних і культурних меншин. З погляду політичної участі, у праві голосу відмовлено багатьом людям з обмеженими можливостями, позбавлених правової дієздатності, або коли проце- 350

дури голосування є недоступними.

Підсумовуючи, варто зазначити, що програми щодо соціаль­ного захисту інвалідів зараховано до пріоритетних державних про­грам, а видатки на їх виконання переважно належать до захищених статей Держбюджету України. Тому такі заходи дають змогу змі­нити підходи до ролі та місця людей з інвалідністю в економічному та соціальному житті суспільства, підвищити рівень їхнього мате­ріального забезпечення, створити умови для їхнього послідовного входження у суспільне життя країни. Перші реальні та значущі кроки на шляху до підвищення рівня соціального захисту інвалідів та гармонізації вітчизняного законодавства до міжнародних стан­дартів, їх практичної реалізації, Україна вже зробила. Подальша робота буде залежати від кожного, зокрема, від забезпечення дер­жавою активної взаємодії державних органів і громадських органі­зацій інвалідів, адже така робота потребує об'єднання зусиль осіб, які працюють над проблемою людей з інвалідністю.

Зрозуміло, що головну відповідальність за дотриманням і за­безпеченням прав людей з інвалідністю несе безпосередньо сама держава. Подальші своєчасні конструктивні внутрішньодержавні реформи, які б закріплювали правозахисний механізм, запропоно­ваний законодавством, могли б сприяти поліпшенню у розв'язанні проблем людей з інвалідністю в нашій державі, де інвалідність тієї

³⁵⁰ «Молодь з обмеженими можливостями: щоденні проблеми рівнос­ті», Публікація Комітету Європейського форуму з питань інвалідності, 2009 р.: www.edf-feph.org/Page.asp? docid= 18486&langue=EN чи іншої форми мають 2,67 мільйонів осіб, тобто кожен 18-й гро­мадянин України. Треба зазначити, що прискорення імплементації Україною Конвенції про права інвалідів сприятиме посиленню контролю і відповідальності з боку держави за дотриманням та реалізацією прав людей з інвалідністю в нашій країні.

Розв’язання проблем осіб з інвалідністю потребує, передусім, переорієнтації державної політики щодо інвалідів для створення їм рівних прав та можливостей з іншими категоріями громадян та захист від дискримінації, запровадження дієвого механізму реалі­зації усієї повноти їхніх конституційних прав, неухильного вико­нання зобов’язань держави. Така діяльність особливо необхідна у зв’язку із підписанням та ратифікацією Україною Конвенції ООН про права інвалідів.