14.4. Правове забезпечення екологічної безпеки населення від радіоактивного забруднення

Екологічна ситуація в Україні характеризується як кризова. Одним з чинників, що її спричинили і наблизили до рівня глобальної екологічної катастрофи, стала Чорнобильська катастрофа з її довгочасними наслідками.

Заходи з охорони довкілля від радіоактивного забруднення визначені у ст. 54 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з ч. 2 якої підприємства, установи та організації, що здійснюють господарську чи іншу діяльність, пов’язану з використанням радіоактивних речовин у різних формах і з будь-якою метою, зобов’язані забезпечувати екологічну безпеку цієї діяльності, що виключала б можливість радіоактивного забруднення навколишнього середовища та негативного впливу на здоров’я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування, переробки, використання та захоронення радіоактивних речовин.

Основоположним у ядерному законодавстві України є Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», норми якого встановлюють пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища. У даному законодавчому акті вживаються такі терміни як радіаційна безпека та ядерна безпека. Відповідно до ст. 1 зазначеного закону радіаційна безпека – це дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки.

Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, згідно зі ст. 3 Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання», має право на захист від впливу іонізуючого випромінювання. Основна дозова межа індивідуального опромінення населення не повинна перевищувати 1 мілізіверта ефективної дози опромінення за рік (ст. 5). Основна дозова межа індивідуального опромінення персоналу об'єктів, на яких здійснюється практична діяльність, визначені у ст. 6 зазначеного закону, і не повинна перевищувати 20 мілізівертів ефективної дози опромінення на рік, при цьому допускається її збільшення до 50 мілізівертів за умови, що середньорічна доза опромінення протягом п’яти років підряд не перевищує 20 мілізівертів.

Основні принципи радіаційного захисту сформульовані у ст. 4 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну небезпеку», згідно з якою не може бути дозволена жодна діяльність, пов’язана з іонізуючим випромінюванням, якщо кінцева вигода від такої діяльності не перевищує заподіяної нею шкоди; величина індивідуальних доз, кількість осіб, які опромінюються, та ймовірність опромінення від будь-якого з видів іонізуючого випромінювання повинні бути найнижчими з тих, що їх можна практично досягти, враховуючи економічні і соціальні фактори, опромінення окремих осіб від усіх джерел та видів діяльності у підсумку не повинно перевищувати встановлених дозових меж.

Праву кожної людини на захист від впливу іонізуючого випромінювання кореспондують обов’язки юридичних та фізичних особи, які здійснюють практичну діяльність, а саме: здійснювати систематичний контроль за радіаційним станом робочих місць, приміщень, території, в санітарно-захисних зонах та зонах спостережень, а також за викидами і скидами радіоактивних речовин; розробляти обґрунтування додержання норм радіаційної безпеки щодо нової (модернізованої) продукції, матеріалів і речовин, технологічних процесів і виробництв; планувати і проводити заходи щодо забезпечення захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання; здійснювати контроль і облік індивідуальних доз опромінення персоналу; своєчасно інформувати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки щодо виникнення аварійних ситуацій, порушень технологічних регламентів, які створюють загрозу для безпеки людини тощо (ст. 13 Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання»).

Дотримання норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки є обов’язковим при здійсненні будь-якого виду діяльності у сфері використання ядерної енергії.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» діяльність у сфері використання ядерної енергії підлягає ліцензуванню з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії». Відповідно до ст. 7 зазначеного закону обов’язковому ліцензуванню підлягають переробка уранових руд; перевезення радіоактивних матеріалів; переробка, зберігання радіоактивних відходів; виробництво джерел іонізуючого випромінювання; використання джерел іонізуючого випромінювання; підготовка персоналу для експлуатації ядерної установки (за переліком посад та спеціальностей, який визначається Кабінетом Міністрів України); підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів з фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання.

Джерела іонізуючого випромінювання, відповідно до ст. 11 Закону «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії», підлягають державній реєстрації, порядок здійснення якої визначається Кабінетом Міністрів України^[234]. Особливості провадження дозвільної діяльності у сфері використання ядерної енергії, окрім зазначених, передбачають також: ліцензування діяльності експлуатуючої організації на окремому етапі життєвого циклу ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів та видачу такій організації окремих дозволів на виконання певних видів робіт чи операцій на окремих етапах життєвого циклу ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів; ліцензування діяльності, пов’язаної із здійсненням персоналом безпосереднього управління реакторною установкою, та діяльності посадових осіб експлуатуючої організації, до службових обов’язків яких належить здійснення організаційно-розпорядчих функцій, пов’язаних із забезпеченням ядерної та радіаційної безпеки; видачу сертифікатів про затвердження у разі перевезення радіоактивних матеріалів; видачу дозволів на перевезення радіоактивних матеріалів.

Усунення наслідків Чорнобильської катастрофи, що створила на значній території небезпечну для здоров'я людей і навколишнього природного середовища радіаційну обстановку, залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення. Питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність в цих зонах регулює Закон України «Про правовий режим території, що зазначала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи». Даний закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи.

Мінімізація негативних наслідків Чорнобильської катастрофи визначена одним із пріоритетів забезпечення екологічної безпеки^[235]. Подальше покращення радіаційної ситуації можливо за умови впровадження відповідних протирадіаційних заходів, що можливе за умови перегляду і впорядкуванню меж зон радіоактивного забруднення, повернення частини відселених територій у господарське використання за призначенням. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду, порядок відшкодування шкоди, спричиненої ядерним інцидентом, визначення способів фінансового забезпечення цивільної відповідальності та її межі врегульовано Законом України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» від 13 грудня 2001 року.