§ 7. Правове регулювання екологічної безпеки в населених пунктах, на рекреаційних територіях та курортах

Правове забезпечення екологічної безпеки в населених пунктах здійснюється за певними принципами. По-перше, розміщення і роз­будова населених пунктів має здійснюватися на таких територіях, де показники довкілля у своїй сукупності створюють сприятливі умови для проживання населення.

Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудо­ви як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення. Так, при виборі зе­мельних ділянок під новий населений пункт або його розбудову ви­магається оцінка умов, що мають гігієнічне значення: аналіз природно- кліматичних умов з комплексною оцінкою сонячної радіації, вологос­ті, температурного та вітрового режиму на всій території, що підлягає забудові; оцінка потенційної здатності природного середовища до самоочищення; аналіз відповідності якості навколишнього середови­ща (атмосферного повітря, водних ресурсів, ґрунтів) гігієнічним нормативам; забезпечення радіаційної безпеки території для прожи­вання населення на основі результатів дозиметричного та радіоме­тричного досліджень ґрунту, рослинності, водних ресурсів та ін.; виявлення та оцінка природних та штучних біогеохімічних провінцій, що можуть несприятливо впливати на здоров’я населення. У населе­них пунктах з незадовільними умовами самоочищення природного середовища (туманоутворення, низьких температурних інверсій та ін.) і високим потенціалом забруднення атмосфери забороняється розміщувати підприємства I та II класу небезпеки.

Екологічні вимоги у процесі розміщення і розвитку населених пунктів передбачають, що планування, розміщення, забудова і розви­ток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з ура­хуванням екологічної ємності територій, додержанням вимог охоро­ни навколишнього природного середовища, раціонального викорис­тання природних ресурсів та екологічної безпеки, а в разі розроблен­ня генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за погодженням із радами, на території яких вони містяться, відповідно до законодав­ства України.

Закон України «Про основи містобудування» [15] серед головних напрямів містобудівної діяльності визначає захист життєвого та при­родного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально- побутових факторів, небезпечних природних явищ.

Тому державні стандарти, норми і правила містобудування роз­робляються з урахуванням екологічних та інших умов і спрямовані передусім на забезпечення формування повноцінного життєвого се­редовища.

Використання територій населених пунктів здійснюється на осно­ві містобудівної документації: генерального плану населеного пунк­ту, плану зонування території, містобудівних умов та обмежень за­будови земельних ділянок тощо.

Наприклад, Генеральний план населеного пункту має містити дані про загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення його екологічно­го і санітарно-гігієнічного стану.

Містобудівні умови встановлюють вимоги і обмеження забудови земельних ділянок у межах населених пунктів згідно з нормами еко­логічної безпеки: зокрема, гранично допустимі поверховість будинків і споруд, щільність забудови; вимоги щодо благоустрою, озеленення та впорядкування територій та ін.

При розробці та реалізації містобудівної документації суб’єкти містобудівної діяльності зобов’язані дотримуватись основних завдань та заходів щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій.

Обов’язковому погодженню з органами, установами та закладами санепідслужби підлягають проектно-планувальні документи різних рівнів: генеральна схема розміщення та розвитку продуктивних сил України; генеральна схема розселення населення України; схеми роз­витку та розміщення галузей народного господарства та галузей про­мисловості; схеми та проекти районного планування (регіону, облас­ті) тощо.

Особи, винні у недотриманні екологічних, санітарно-гігієнічних вимог, встановлених законодавством при проектуванні, розміщенні та будівництві об’єктів, несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Забезпечення екологічної безпеки в населених пунктах здійсню­ється також шляхом розробки територіальних комплексних схем охорони довкілля населених пунктів — науково обґрунтованих довго­термінових програм заходів раціонального використання і охорони природного середовища населених пунктів, що передбачають розв’язання екологічних завдань з урахуванням регіональних особ­ливостей. Затвердженню цих схем передують державні екологічна та санітарно-епідеміологічна експертизи.

Важливим засобом забезпечення екологічної безпеки територій у межах населених пунктів є функціональне зонування територій міст, сіл, селищ. Це поділ територій населених пунктів на складові частини за видами використання, які характеризуються особливим правовим режимом. План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпе­чення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об’єктів виробництва, зниження рівня забруднення довкілля, охоро­ни і використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об’єктів історико-культурної спадщини тощо.

Виділяють такі види функціональних зон: 1) сельбищна зона або зона житлової забудови (для розміщення житлових будинків); 2) зона громадської забудови (для будівництва громадських будівель); 3) ви­робнича або промислова зона (для розміщення промислових об’єктів; 4) санітарна зона (зелені захисні насадження навколо виробничої зони); 5) рекреаційна зона (пляжі, парки, розважальні заклади);

6) природоохоронна зона (об’єкти природно-заповідного фонду);

7) оздоровча зона (зона курортів та лікувально-оздоровчих територій);

8) зелена зона навколо населених пунктів та інші зони.

При поділі території населеного пункту на функціональні зони дотримуються принципу розмежування виробничих та житлових зон, заборони розміщення шкідливих об’єктів у сельбищній зоні та нероз- міщення житлово-громадських об’єктів на територіях, де можливий шкідливий вплив на здоров’я населення. Промислові, сільськогоспо­дарські та інші об’єкти, що є джерелами забруднення навколишнього середовища хімічними, фізичними та біологічними факторами, при неможливості створення безвідходних технологій повинні відокрем­люватись від житлової забудови санітарно-захисними зонами.

У санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення: житлових будинків із прибудинковими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих, дитячих дошкільних закладів, за­гальноосвітніх шкіл, лікувально-профілактичних та оздоровчих уста­нов загального та спеціального призначення зі стаціонарами, нарко­логічних диспансерів; спортивних споруд, садів, парків, садівницьких товариств; охоронних зон джерел водопостачання, водозабірних спо­руд та споруд водопровідної розподільної мережі.

Не допускається використання для вирощування сільськогоспо­дарських культур, пасовищ для худоби земель санітарно-захисної зони підприємств, що забруднюють навколишнє середовище високоток­сичними речовинами та речовинами, що мають віддалену дію (солі важких металів, канцерогенні речовини, діоксини, радіоактивні ре-

човини та ін.). Можливість сільськогосподарського використання земель санітарно-захисних зон, що не забруднюються переліченими речовинами, необхідно визначати за погодженням із територіальними органами Міністерства аграрної політики та продовольства України і Міністерства охорони здоров’я України.

Як зазначають Державні санітарні правила планування і забудови населених пунктів, у сельбищній зоні населеного пункту допускається розташування промислових підприємств, які не є джерелами викидів шкідливих речовин, не створюють шуму, вібрації, електромагнітних та іонізуючих випромінювань вище нормативних рівнів, що не потребують обладнання під’їзних залізничних шляхів, інтенсивного руху автомо­більного транспорту (понад 40 автомобілів за добу).

Розміщення житлово-громадських об’єктів, а також дачних по­селень не допускається:

- у першому поясі зони санітарної охорони курортів і джерел водопостачання, межі яких установлюються відповідно до діючого законодавства;

- на ландшафтно-рекреаційних територіях, включаючи землі міських лісів, якщо об’єкти, що проектуються, не призначені для від­починку та спорту;

- на територіях інтенсивного забруднення хімічними, фізичними, у т. ч. радіаційними та біологічними, факторами до здійснення оздо­ровчих заходів, що забезпечать нормативну якість середовища, під­тверджену відповідними дослідженнями;

- у водоохоронних зонах рік та інших поверхневих водоймищ; на територіях із щільністю радіоактивного забруднення ізотопами цезію понад 5 Кі/км², стронцію — понад 0,15 Кі/км², плутонію — понад 0,01 Кі/км², якщо за допомогою спеціальних методів неможливо зни­зити радіоактивне забруднення ділянки менше вказаних меж;

- на територіях закритих кладовищ та звалищ господарсько- побутових відходів, які повинні виключатись із зон забудови та ви­користовуватись під озеленення (при піщаних ґрунтах, супісках та 40

суглинках на 15-20 років, при глинистих ґрунтах — на 25-30 років після останнього поховання або закриття звалища).

Забезпечення екологічної безпеки здійснюється і в процесі благо­устрою населених пунктів. Благоустрій населених пунктів — це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно- правових та екологічних заходів з покращення мікроклімату, санітар­ного очищення, зниження рівня шуму тощо, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і від­новлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Правила благоустрою населеного пункту включають вимоги щодо санітарного очищення, охорони, утримання та розвитку зелених на­саджень відповідної території населеного пункту. Так, згідно із За­коном України «Про благоустрій населених пунктів» [18] на об’єктах благоустрою забороняється: а) виконувати земляні, будівельні та інші роботи без дозволу, виданого в установленому законодавством порядку; б) самовільно влаштовувати городи, створювати, пошкоджувати або знищувати газони, самовільно висаджувати та знищувати дерева, кущі тощо; в) вивозити і звалювати в не відведених для цього місцях відходи, траву, гілки, деревину, листя, сніг; г) складувати будівельні матеріали, конструкції, обладнання за межами будівельних майданчиків; д) влашто­вувати стоянки суден, катерів, інших моторних плавучих засобів у межах територій пляжів; е) здійснювати ремонт, обслуговування та миття тран­спортних засобів, машин, механізмів у не відведених для цього місцях (крім випадків проведення негайного ремонту при аварійній зупинці) тощо.

Законодавством окремо встановлюються вимоги безпеки щодо утримання зелених насаджень. Так, негайне видалення пошкоджених дерев або кущів (їх частин) може здійснюватися підприємствами, установами, організаціями або громадянами в разі, якщо стан таких пошкоджених зелених насаджень загрожує життю, здоров’ю грома­дян, а також майну громадян та/або юридичних осіб. Забороняється застосовувати для озеленення вулиць фруктові дерева і чагарники, що потребують обробки отрутохімікатами.

У межах населених пунктів встановлюються також вимоги еко­логічної безпеки у сфері поводження з відходами.

Формування системи поводження з відходами здійснюється шля­хом використання найбільш ефективних і безпечних технологій за мінімальних економічних витрат, найбільш вигідних для того чи ін­шого населеного пункту схем і методів збирання, перевезення та знешкодження цих відходів з урахуванням щільності забудови, типів та наявного парку сміттєвозів, сміттєзбірників у порядку, визначено­му законом.

Правове забезпечення екологічної безпеки рекреаційних тери­торій та курортів регулюється законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. [14]; «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р. [23]; «Про екологічну мережу України» від 26 червня 2004 р. [24]; Земельним кодексом України [25] та іншими нормативними актами.

За загальними правилами в межах курортних і лікувально- оздоровчих зон забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості та са­нітарний стан території, що підлягає особливій охороні. Зокрема, згідно із Законом України «Про курорти» на відповідних територіях забороняється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об’єктів, не пов’язаних безпосередньо із задо­воленням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб ку­рортного та житлового будівництва, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори.

З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів курортних зон, запобігання їх псуванню, забрудненню і виснаженню встановлюються округи їх санітарної охорони. Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збі­гається з межею курорту. У межах цієї території забороняються будь- які роботи, що призводять до забруднення ґрунту, повітря, води, за­вдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курор­тів. У межах кожного округу санітарної охорони виділяють три зони: перша зона (зона суворого режиму), друга зона (зона обмежень), третя зона (зона спостережень).

Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використо­вується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів. На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється: а) корис­тування надрами, не пов’язане з використанням природних лікуваль­них ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господар­ської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; б) прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; в) спорудження будь-яких будівель та інших об’єктів, не пов’язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лі­кувальних факторів курорту; г) скидання дренажно-скидних та стічних вод; д) влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); е) влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших спо­руд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; ж) проїзд автотранспорту, не пов’язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; з) постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забез­печують використання лікувальних факторів).

Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбува­ється стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходять­ся санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призна­чена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені на­садження, використання яких без дотримання вимог природоохорон­ного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і ліку­вальних факторів курорту. На території другої зони (зони обмежень) забороняється: а) будівництво об’єктів і споруд, не пов’язаних із без­посереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; б) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов’язаних із безпосереднім упорядкуванням території; в) спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; г) забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; д) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря; е) розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; ж) здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може привести до погіршення їх природних і лікуваль­них факторів; з) скидання у водні об’єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин із транспорт­них (плавучих) засобів і трубопроводів.

У разі масового поширення небезпечних та карантинних шкідни­ків і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за погодженням із державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому природному середовищі, пестицидів.

Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без до­тримання встановлених для округу санітарної охорони курорту пра­вил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.

На території третьої зони забороняється: будівництво підпри­ємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно вплива­ти на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод ку­рорту; спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стіч­них вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).

Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітар­ної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фак­тори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

Державний нагляд і контроль за додержанням правил і норм ви­користання природних лікувальних ресурсів здійснюють центральні органи виконавчої влади з гірничого нагляду, з геології та викорис­тання надр, охорони здоров’я, охорони навколишнього природного середовища, інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади відповідно до закону.

На території рекреаційних зон (це ділянки суші і водного про­стору, призначені для організованого відпочинку населення та туриз­му) забороняється: господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; зміна природного ланд­шафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекре­аційних та інших окремих районів можуть встановлюватись більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє середовище.

Державні санітарні правила планування і забудови населених пунктів [19] також включають вимоги і до організації ландшафтно- рекреаційних територій.

Зокрема, зазначається, що при проектуванні нових і розширенні існуючих населених пунктів необхідно передбачати рівномірне і без­перервне озеленення території з максимальним збереженням і вико­ристанням існуючих зелених насаджень. Забороняється будівництво, реконструкція і розширення об’єктів за рахунок території парків, водних акваторій та ін.

Рівень озеленення території житлової забудови повинен бути не менше 40 %, промпідприємств — 30 %, ділянок шкіл і дитячих до­шкільних закладів — 80 %, лікарень — не менше 60 %.

Розміщення і організація місць відпочинку на воді здійснюється відповідно до гігієнічних вимог до зон рекреації водних об’єктів. Якість води водоймищ і рік, що використовуються в зонах рекреації, повинна відповідати вимогам Санітарних правил і норм охорони по­верхневих вод від забруднення [26] та Санітарних правил і норм охорони прибережних морів від забруднення в місцях водокористу­вання населення [27]. Відкриті водоймища повинні мати радіаційно- гігієнічний паспорт, який оформлюється санепідслужбою району, на території якого розташоване водоймище.

Зона рекреації має бути розміщена за межами санітарно-захисних зон промислових підприємств, з навітряного боку відносно джерел забруднення навколишнього середовища, джерел шуму та електро­магнітного випромінювання. Зону рекреації слід віддаляти на макси­мально можливу відстань від портів і портових споруд, шлюзів, гідро­електростанцій, місць скидання стічних вод, стійбищ, водопою худо­би та інших джерел забруднення.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюєть­ся прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води, у межах якої може розташовуватись пляжна зона з уста­новленням охоронного правового режиму. У населених пунктах, розташованих у прибережній зоні басейнів Чорного і Азовського морів, берегова смуга повинна використовуватись як зона відпочинку населення, а всі види будівництва, які не мають безпосереднього від­ношення до рекреаційної діяльності, забороняються. Спеціальні види будівництва повинні бути погоджені з Міністерством охорони здоров’я і Міністерством екології та природних ресурсів України.

Отже, правове забезпечення екологічної безпеки на рекреаційних територіях та курортах здійснюється шляхом: а) встановлення заборон та обмежень у здійсненні господарчої та іншої діяльності на цих те­риторіях; б) закріплення обов’язків із раціонального використання, охорони та відновлення природних лікувальних та рекреаційних ресурсів; в) запобігання забрудненню, засміченню, виснаженню таких територій; г) створення санітарно-охоронних (захисних) зон навколо територій і об’єктів; д) здійснення обліку, контролю, спостереження за якістю природних ресурсів рекреаційних територій, дотримання правового режиму їх використання та інших заходів.