ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження можна зро­бити наступні висновки:

1. Загальне поняття юридичного засобу має формува­тись та інтерпретуватись на основі інструментального під­ходу до дослідження всіх видів юридичних явищ: субстанці­ональних (юридичних норм, нормативних юридичних актів), діяльнісних (юридичних дій) і явищ правосвідомості (а саме легалізованих юридичних понять).

2. Дефініцію зазначеного поняття можна сформулювати таким чином: юридичний засіб - це будь-яке юридичне яви­ще, за допомогою якого може бути досягнута певна ціль, зафіксована прямо або опосередковано у законодавстві.

3. Зафіксована у законодавстві ціль може бути юридич­ною лише за формою або ж за формою і за змістом одночасно. Першою є така ціль, яка, будучи закріпленою у законодавстві, детермінується, головним чином, неюридичною потребою суб’єкта (біологічною, особистісною, економічною, культур­ною чи іншою) і реалізується в його правореалізаційній діяль­ності, тобто в його юридично значимій позитивній поведін­ці. Другою ж ціллю є така, яка, будучи закріпленою у зако­нодавстві, детермінується, передовсім, юридичною потребою суб’єкта, а тому й досягається власне юридичною діяльністю.

4. Юридичною потребою є така вимога обставин жит­тєдіяльності особи, соціальних груп, організацій чи суспіль­ства в цілому, яка ставиться до існування й належного функ­ціонування власне юридичних явищ.

5. Усі юридичні засоби можна класифікувати - за їх он­тологічним статусом - наступним чином: 1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища право­вої форми і правового змісту - це нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фак­тичні, фізичні дії; 2) юридичні засоби ідеального світу (сфе­ри правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема легалізовані юридичні поняття); б) інтелектуальні засоби-діяння (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів).

6. Під державно-юридичним захистом права людини слід розуміти правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану або на при­мусове здійснення юридичного обов'язку, необхідного для ре­алізації права людини, або на відновлення такого права, або на попередження чи припинення його порушення. Відповідно, право людини на державно-юридичний захист її прав та свобод - це право на здійснення в процесі національної право- застосувальної юрисдикційної діяльності заходів щодо при­мусового виконання обов'язку, необхідного для реалізації права людини, або щодо відновлення такого права, або ж щодо по­передження чи припинення його порушення.

7. При розмежуванні державно-юридичної охорони та дер­жавно-юридичного захисту прав людини, видається підстав­ним виходити з того, що така охорона здійснюється без юрис­дикційної діяльності компетентних органів, тобто без процеду­ри вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав людини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (найчас­тіше - діяльності суду), результатом якої є реалізація одного із напрямків функції захисту права людини. Така діяльність здій­снюється в порядку вирішення правового спору (як правило, із необхідними гарантіями для його сторін) і передбачає можли­вість застосування будь-якого виду державного примусу, в тому числі: заходів відновлення, заходів юридичної відповідальнос­ті, заходів присікання (припинення), заходів попередження.

8. Будь-яку соціальну діяльність, спрямовану на за­хист прав людини, можна розподіляти на певні види за на­ступними критеріями:

1) залежно від спроможності реалізувати функцію пра- возахисту: а) правозахисна; б) квазіправозахисна;

2) за відповідністю законодавчим приписам: а) право­мірна; б) неправомірна;

3) залежно від часу її здійснення стосовно моменту по­рушення права людини: а) превентивна; б) ретроспектив­на;

4) за суб’єктом здійснення: а) національна; б) наднаціо­нальна.

9. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, може додатково класифікуватись таким чином:

1) залежно від суб’єкта здійснення: а) національна та б) наднаціональна. Національну правозахисну діяльність за тим самим критерієм можна розподілити ще на два види: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист).

Державно-юридичну правозахисну діяльність залеж­но, так би мовити, від „автентичності” суб'єкта її здій­снення можна поділити на два види: а) власна; б) делегова­на.

Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення поділяється на: а) актив­но-оборонну (зокрема, дії, що вчиняються в стані необхідної оборони або крайньої необхідності); б) оперативно-припи- няючу (мається на увазі використання оперативних санкцій);

2) за напрямком (змістом) соціальної функції у захис­ті права людини у правозахисній діяльності вирізняються:

а) попереджувальна; б) припиняюча (присікальна); в) віднов- лювальна.

10. Квазіправозахисна діяльність, на яку поширюєть­ся загальна класифікація будь-якої соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини, може також розподі­лятися залежно від суб’єкта здійснення на: а) національну;

б) наднаціональну. За цим же критерієм національна квазі- правозахисна діяльність поділяється на: а) державну квазі- правозахисну; б) громадську квазіправозахисну. Так само й наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на два види: а) міждержавна квазіправозахисна; б) громадська квазіправозахисна.

11. Юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяль­ності носія таких прав) має забезпечити задоволення по­треби людини у захисті її прав.

12. Залежно від сфери діяльності, в якій використову­ються такі засоби захисту, їх можливо поділити на: а) за­соби державно-юридичної правозахисної діяльності (юрис- дикційної діяльності судів чи інших компетентних органів); б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльнос­ті (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються).

13. За онтологічним статусом засоби захисту поділя­ються на:

А) засоби матеріального світу:

1) засоби-інструменти:

- засоби-інструменти організаційно-правового харак­теру (вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та по­вноваження тих державних та уповноважених державою ор­ганів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запи­тання: хто здійснює захист?);

- засоби-інструменти матеріально-правового характе­ру (вони забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпо­середньо суб’єктом, право якого порушується (у разі само­стійної правозахисної діяльності), для відвернення або недо­пущення такого порушення. Ці юридичні засоби начеби від­повідають на запитання, що саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, чи то застосування оперативної санкції в рамках відповідних пра­вомочностей суб’єкта));

- засоби-інструменти процесуально-правового характе­ру (вони регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Будучи за своєю суттю приписами процесуального права, вони визначають порядок начеби „активізації” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці юридичні засоби відповідають на запитання: як здійснюється захист?);

2) засоби-діяння:

- документовані дії (наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи - це за­соби державно-юридичної правозахисної діяльності; пись­мове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення - це вже засоби само­стійної правозахисної діяльності);

- фактичні дії (явка в судове засідання - приклад дер­жавно-юридичних засобів захисту; дії, вчинювані у стані необхідної оборони, - це засоби самостійного захисту);

Б) засоби сфери правосвідомості:

1) інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, по­няття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони);

2) інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, інтелекту­альний процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

14.

15. Європейський стандарт права людини на ефективний юридичний засіб захисту (яке гарантується ст.13 Конвенції) передбачає наступний зміст цього права:

1) за загальним правилом, людина повинна мати можли­вість скористатись таким юридичним засобом, за допомогою якого, по-перше, її скарга про ймовірне порушення прав, га­рантованих Конвенцією, буде розглянута національним ор­ганом по суті, а по-друге, за результатами її розгляду буде призначено відповідний захист права;

2) у разі, якщо розслідування кримінальної справи (осо­бливо, коли працівники правоохоронних органів підозрюють­ся у заподіянні злочину особі, що перебувала під слідством) не дало жодних результатів, то презюмується відсутність у потерпілого ефективних засобів захисту від вчиненого цими працівниками порушення його прав;

3) у разі порушення права на розгляд справи в розум­ний строк, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції, заявник пови­нен мати ефективні юридичні засоби захисту від такого по­рушення;

4) право на ефективний юридичний засіб захисту вважа­ється порушеним, зокрема, тоді, коли національний судовий орган не захищає порушене право, мотивуючи це тим, що, відповідно до внутрішнього законодавства, воно не підлягає захисту;

5) порушення права, гарантованого ст. 13 Конвенції, має місце, якщо певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити;

6) у випадках, коли порушення ще фактично не відбуло­ся, але є реальна загроза, що воно відбудеться і може заподіяти непоправної шкоди, людина повинна мати можливість вдатися до превентивного захисту;

7) ст. 13 Конвенції не вимагає обов’язкового задоволен­ня на національному рівні будь-якої скарги особи, що зверта­ється за захистом свого права (адже може виявитись так, що така скарга є безпідставною).

16.

1) якщо йдеться про цивільні права та обов’язки, а та­кож про справи кримінального обвинувачення, тоді п.1 ст.6 Конвенції є lex specialis щодо ст.13 Конвенції; щодо інших категорій справ діють гарантії ст. 13 Конвенції;

2) ст. 13 Конвенції має пріоритетну дію також якщо при неналежному забезпеченні доступу до юридичних засобів захисту саме цивільних прав (що, здавалося б, викликало не­обхідність застосування п.1 ст.6 Конвенції), буде мати місце сукупність таких обставин: а) відсутність доступу до суду фактично зумовлена не виключними нормами щодо права по­давати позов даним суб’єктом чи імунітетом відповідача від такого позову, а тим, що таке право взагалі не передбачено внутрішнім законодавством; б) „матеріальне” право, забез­печуване ст. 13 Конвенції, має вищу соціальну цінність, ніж те „матеріальне” цивільне право, яке забезпечується п.1 ст.6 Конвенції;

3) ст. 13 Конвенції гарантує наявність ефективного юри­дичного засобу захисту від ймовірного порушення вимог п.1 ст.6 Конвенції про розгляд справи упродовж розумного строку, про розумність тривалості кримінального переслі­дування, про розумний строк виконання судового рішення; отже, в таких випадках ст. 13 Конвенції забезпечує відповід­ні вимоги п.1 ст.6 Конвенції;

4) ст. 13, на відміну від п.1ст.6 Конвенції, ставить вимо­ги до держави проводити ефективне розслідування обставин вчинення злочинів щодо особи.

17. Соціальний результат є джерелом інформації про ефективність не юридичної норми, не правозастосувальної діяльності чи інших видів юридичних засобів, взятих окре­мо, а про інтегральну (сукупну) ефективність усієї системи юридичних засобів.

18. Загальне поняття ефективності правового регулюван­ня повинно передбачати наявність у ньому двох складових: 1) прогнозована ефективність (яка визначається за допо­могою якісних (діалектико- та формально-логічних) методів змістовного аналізу) та 2) реальна ефективність (яка вимі­рюється кількісними (зокрема, математичними та соціоло­гічними) методами). У зв’язку з цим непереконливою вида­ється позиція, згідно з якою ефективність юридичних засобів має виявлятись лише за допомогою емпіричних досліджень.

19. Ефективність кожного юридичного засобу має визна­чатися через його теоретичну спроможність (складова про­гнозованої ефективності) та реальну здатність (складова ре­альної ефективності) забезпечити досягнення такого резуль­тату, що відповідатиме соціальній меті, заради якої цей засіб було створено.

20. Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоре­тичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.

21. Потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може „спрацювати” в конкретно­му випадку, у конкретній справі і тим самим виявитись ефек­тивним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде мати високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись з певних причин неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням двох складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної.

22. Для встановлення того, чи є юридичний засіб захисту права людини у конкретній справі ефективним, чи ні, доціль­но використовувати концепцію спеціальних умов ефектив­ності таких засобів. Їх система виглядає наступним чином:

1) Кумулятивні умови:

а) доступність засобу захисту. Недотримання цієї умови проявляється в одному з таких випадків: і) відсутність у скаржника права прямого звер­нення до юрисдикційного органу; іі) наявність невиправданих юридичних обмежень у доступ­ності засобу захисту; ііі) нереальність доступу (фактична недоступність);

б) теоретична результативність (перспектив­ність) засобу захисту;

в) адекватність засобу захисту;

г) достатність засобу захисту;

д) практичність засобу захисту;

е) оперативність засобу захисту;

ж) незалежність та неупередженість націо­нального органу при застосуванні засобу захис­ту.

Зазначені умови є кумулятивними, оскільки відсутність хоча б однієї з них означає, що аналізований засіб захисту не є ефективним.

2) Умови для окремих категорій справ:

а) наявність одного з альтернативних ефективних засобів захисту від порушення права на розум­ний строк провадження у справі (в такій ситуа­ції особа повинна мати хоча б один з наступних засобів захисту: попереджувальний, присікаль- ний (припиняючий), або відновлювальний);

б) належне розслідування обставин вчинення зло­чину проти людини.