Наведене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Соціальний результат є джерелом інформації про ефективність не юридичної норми, не правозастосувальної діяльності чи інших видів юридичних засобів, взятих окре­мо, а про інтегральну (сукупну) ефективність усієї системи юридичних засобів.

2. Загальне поняття ефективності правового регулюван­ня повинно передбачати наявність у ньому двох складових:

1) прогнозована ефективність (яка визначається за допо­могою якісних (діалектико- та формально-логічних) методів змістовного аналізу) та 2) реальна ефективність (яка вимі­рюється кількісними (зокрема, математичними та соціоло­гічними) методами). У зв’язку з цим непереконливою вида­ється позиція, згідно з якою ефективність юридичних засобів має виявлятись лише за допомогою емпіричних досліджень.

3. Ефективність кожного юридичного засобу має визначати­ся через його теоретичну спроможність (складова прогнозованої ефективності) та реальну здатність (складова реальної ефектив­ності) забезпечити досягнення такого результату, що відповіда­тиме соціальній меті, заради якої цей засіб було створено.

4. Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоре­тичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.

5. Потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може „спрацювати” в конкретно­му випадку, у конкретній справі і тим самим виявитись ефек­тивним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде мати високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись з певних причин неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням двох складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної.

6. Для встановлення того, чи є юридичний засіб захисту права людини у конкретній справі ефективним, чи ні, доціль­но використовувати концепцію спеціальних умов ефектив­ності таких засобів. Їх система виглядає наступним чином:

1) Кумулятивні умови:

а) доступність засобу захисту. Недотримання цієї умови проявляється в одному з таких випадків:

і) відсутність у скаржника права прямого звер­нення до юрисдикційного органу; іі) наявність невиправданих юридичних обмежень у доступ­ності засобу захисту; ііі) нереальність доступу (фактична недоступність);

б) теоретична результативність (перспектив­ність) засобу захисту;

в) адекватність засобу захисту;

г) достатність засобу захисту;

д) практичність засобу захисту;

е) оперативність засобу захисту;

ж) незалежність та неупередженість національ­ного органу при застосуванні засобу захисту.

Зазначені умови є кумулятивними, оскільки відсутність хоча б однієї з них означає, що аналізований засіб захисту не є ефективним.

2) Умови для окремих категорій справ:

а) наявність одного з альтернативних ефективних засобів захисту від порушення права на розум­ний строк провадження у справі (в такій ситуа­ції особа повинна мати хоча б один з наступних засобів захисту: попереджувальний, присікаль- ний (припиняючий), або відновлювальний);

б) належне розслідування обставин вчинення зло­чину проти людини.