Наведене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Загальне поняття юридичного засобу має формува­тись та інтерпретуватись на основі інструментального під­ходу до дослідження всіх видів юридичних явищ: субстанці­ональних (юридичних норм, нормативних юридичних актів), діяльнісних (юридичних дій) і явищ правосвідомості (зокре­ма, легалізованих юридичних понять).

2. Дефініцію зазначеного поняття можна сформулювати таким чином: юридичний засіб - це будь-яке юридичне яви­ще, за допомогою якого може бути досягнута певна ціль, зафіксована прямо або опосередковано у законодавстві.

3. Зафіксована у законодавстві ціль може бути юридич­ною лише за формою або ж за формою і за змістом одночас­но. Першою є така ціль, яка, будучи закріпленою у законо­давстві, детермінується, головним чином, неюридичною по­требою суб’єкта (біологічною, особистісною, економічною, культурною чи іншою) і реалізується в його правореалізацій- ній діяльності, тобто в його юридично значимій позитивній поведінці. Другою ж ціллю є така, яка, будучи закріпленою у законодавстві, детермінується, передовсім, юридичною по­требою суб’єкта, а тому й досягається власне юридичною діяльністю.

4. Юридичною потребою є така вимога обставин жит­тєдіяльності особи, соціальних груп, організацій чи суспіль­ства в цілому, яка ставиться до існування й належного функ­ціонування власне юридичних явищ.

5. Усі юридичні засоби можна класифікувати - за їх он­тологічним статусом - наступним чином: 1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища право­вої форми і правового змісту - це нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фак­тичні, фізичні дії; 2) юридичні засоби ідеального світу (сфе­ри правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема, юридичні поняття); б) інтелектуальні засоби-діян- ня (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів).

6. Під державно-юридичним захистом права людини слід розуміти правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану або на при­мусове здійснення юридичного обов'язку, необхідного для ре­алізації права людини, або на відновлення такого права, або на попередження чи припинення його порушення. Відповідно, право людини на державно-юридичний захист її прав та свобод - це право на здійснення в процесі національної право- застосувальної юрисдикційної діяльності заходів щодо при­мусового виконання обов'язку, необхідного для реалізації права людини, або щодо відновлення такого права, або ж щодо по­передження чи припинення його порушення.

7. При розмежуванні державно-юридичної охорони та дер­жавно-юридичного захисту прав людини, видається підстав­ним виходити з того, що така охорона здійснюється без юрис- дикційної діяльності компетентних органів, тобто без процеду­ри вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав людини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (найчас­тіше - діяльності суду), результатом якої є реалізація одного із напрямків функції захисту права людини. Така діяльність здій­снюється в порядку вирішення правового спору (як правило, із необхідними гарантіями для його сторін) і передбачає можли­вість застосування будь-якого виду державного примусу, в тому числі: заходів відновлення, заходів юридичної відповідальнос­ті, заходів присікання (припинення), заходів попередження.

8. Будь-яку соціальну діяльність, спрямовану на за­хист прав людини, можна розподіляти на певні види за на­ступними критеріями:

1) залежно від спроможності реалізувати функцію пра- возахисту: а) правозахисна; б) квазіправозахисна;

2) за відповідністю законодавчим приписам: а) право­мірна; б) неправомірна;

3) залежно від часу її здійснення стосовно моменту по­рушення права людини: а) превентивна; б) ретроспективна;

4) за суб’єктом здійснення: а) національна; б) наднаціо­нальна.

9. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, може додатково класифікуватись таким чином:

1) залежно від суб’єкта здійснення: а) національна та

б) наднаціональна. Національну правозахисну діяльність за тим самим критерієм можна розподілити ще на два види: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист).

Державно-юридичну правозахисну діяльність залежно, так би мовити, від „автентичності” суб'єкта її здійснення можна поділити на два види: а) власна; б) делегована.

Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення поділяється на: а) актив­но-оборонну (зокрема, дії, що вчиняються в стані необхідної оборони або крайньої необхідності); б) оперативно-припи- няючу (мається на увазі використання оперативних санкцій);

2) за напрямком (змістом) соціальної функції у захис­ті права людини у правозахисній діяльності вирізняються:

а) попереджувальна; б) припиняюча (присікальна); в) віднов- лювальна.

10. Квазіправозахисна діяльність, на яку поширюєть­ся загальна класифікація будь-якої соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини, може також розподі­лятися залежно від суб’єкта здійснення на: а) національну;

б) наднаціональну. За цим же критерієм національна квазі- правозахисна діяльність поділяється на: а) державну квазі- правозахисну; б) громадську квазіправозахисну. Так само й наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на два види: а) міждержавна квазіправозахисна; б) громадська квазіправозахисна.

11. Юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяль­ності носія таких прав) має забезпечити задоволення по­треби людини у захисті її прав.

12. Залежно від сфери діяльності, в якій використову­ються такі засоби захисту, їх можливо поділити на: а) за­соби державно-юридичної правозахисної діяльності (юрис- дикційної діяльності судів чи інших компетентних органів); б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльнос­ті (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються).

13.

А) засоби матеріального світу:

1) засоби-інструменти:

- засоби-інструменти організаційно-правового харак­теру (вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та по­вноваження тих державних та уповноважених державою ор­ганів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запи­тання: хто здійснює захист?);

- засоби-інструменти матеріально-правового характе­ру (вони забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпо­середньо суб’єктом, право якого порушується (у разі само­стійної правозахисної діяльності), для відвернення або недо­пущення такого порушення. Ці юридичні засоби начеби від­повідають на запитання, що саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, чи то застосування оперативної санкції в рамках відповідних пра­вомочностей суб’єкта));

- засоби-інструменти процесуально-правового харак­теру (вони регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Будучи за своєю суттю приписами процесу­ального права, вони визначають порядок начеби „активіза­ції” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці юри­дичні засоби відповідають на запитання: як здійснюється захист?);

2) засоби-діяння:

- документовані дії (наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи - це за­соби державно-юридичної правозахисної діяльності; пись­мове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення - це вже засоби само­стійної правозахисної діяльності);

- фактичні дії (явка в судове засідання - приклад дер­жавно-юридичних засобів захисту; дії, вчинювані у стані необхідної оборони, - це засоби самостійного захисту);

Б) засоби сфери правосвідомості:

1) інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, по­няття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони);

2) інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, інтелектуаль­ний процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

14. Залежно від напрямку (змісту) функції у здійснен­ні правозахисту засоби захисту поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засо­би присікання (припинення); г) засоби попередження.

15. Європейський стандарт права людини на ефективний юридичний засіб захисту (яке гарантується ст.13 Конвенції) передбачає наступний зміст цього права:

1) за загальним правилом, людина повинна мати можливість скористатись таким юридичним засобом, за допомогою якого, по-перше, її скарга про ймовірне пору­шення прав, гарантованих Конвенцією, буде розглянута національним органом по суті, а по-друге, за результата­ми її розгляду буде призначено відповідний захист пра­ва;

2) у разі, якщо розслідування кримінальної справи (осо­бливо, коли працівники правоохоронних органів підозрюють­ся у заподіянні злочину особі, що перебувала під слідством) не дало жодних результатів, то презюмується відсутність у потерпілого ефективних засобів захисту від вчиненого цими працівниками порушення його прав;

3) у разі порушення права на розгляд справи в розум­ний строк, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції, заявник пови­нен мати ефективні юридичні засоби захисту від такого по­рушення;

4) право на ефективний юридичний засіб захисту вва­жається порушеним, зокрема, тоді, коли національний судо­вий орган не захищає порушене право, мотивуючи це тим, що відповідно до внутрішнього законодавства воно не під­лягає захисту;

5) порушення права, гарантованого ст. 13 Конвенції, має місце, якщо певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити;

6) у випадках, коли порушення ще фактично не відбу­лося, але є реальна загроза, що воно відбудеться і може запо­діяти непоправної шкоди, людина повинна мати можливість вдатися до превентивного захисту;

7) ст. 13 Конвенції не вимагає обов’язкового задоволен­ня на національному рівні будь-якої скарги особи, що зверта­ється за захистом свого права (адже може виявитись так, що така скарга є безпідставною).

16. Комплексний аналіз - у світлі європейських стандар­тів - права людини на ефективний юридичний засіб захисту (ст.13 Конвенції) та права на справедливий судовий розгляд (ст.6 Конвенції) дозволяє виділити такі варіанти їхнього спів­відношення:

1) якщо йдеться про цивільні права та обов’язки, а та­кож про справи кримінального обвинувачення, тоді п.1 ст.6 Конвенції є lex specialis щодо ст.13 Конвенції; щодо інших категорій справ діють гарантії ст. 13 Конвенції;

2) ст. 13 Конвенції має пріоритетну дію також якщо при неналежному забезпеченні доступу до юридичних засобів за­хисту саме цивільних прав (що, здавалося б, викликало необхід­ність застосування п.1 ст.6 Конвенції), буде мати місце сукуп­ність таких обставин: а) відсутність доступу до суду фактично зумовлена не виключними нормами щодо права подавати позов даним суб’єктом чи імунітетом відповідача від такого позову, а тим, що таке право взагалі не передбачено внутрішнім законо­давством; б) „матеріальне” право, забезпечуване ст. 13 Конвен­ції, має вищу соціальну цінність, ніж те „матеріальне” цивільне право, яке забезпечується п.1 ст.6 Конвенції;

3) ст. 13 Конвенції гарантує наявність ефективного юри­дичного засобу захисту від ймовірного порушення вимог п.1 ст.6 Конвенції про розгляд справи упродовж розумного строку, про розумність тривалості кримінального переслі­дування, про розумний строк виконання судового рішення; отже, в таких випадках ст. 13 Конвенції забезпечує відповід­ні вимоги п.1 ст.6 Конвенції;

4) ст. 13, на відміну від п.іст.6 Конвенції, ставить вимо­ги до держави проводити ефективне розслідування обставин вчинення злочинів щодо особи.