Криміналізація агресії в сучасному міжнародному праві

«Агресія» (латин. аддгеввіо — напад^{[41] [42]) є багатозначним терміном, який використовується в науковому дискурсі для позначення різноманітних явищ та процесів антагоністичної або деструктивної природи, а в юридич­ному контексті найчастіше вживається у кримінологічній парадигмі «злочи­нець—жертва», яка також легко проектується на політичну площину, і стає в даному разі придатним концептом для дослідження різноманітних відно­син міждержавного характеру, які, подібно до соціальної взаємодії різних індивідів, так само не позбавлені конфліктного характеру.}

Справді, всю історію міжнародних відносин можна зобразити як безкі­нечне чергування станів війни і миру, або як безперервний пошук балансу між військовими та мирними засобами вирішення міждержавних спорів. І незважаючи на те, що нині, здавалося б, практично всі вже усвідомили той факт, що лише повна відмова від війни як способу вирішення наявних анта­гонізмів на міжнародному рівні в сумі зі створенням ефективного механізму мирної саморегуляції будь-яких міжнародних конфліктів є запорукою дов­гого та безпечного існування всього людства, військові конфлікти все одно тривають, і навряд чи зникнуть з практики міжнародних відносин у найбли­жчій перспективі.

Однак, незважаючи на подібні малоймовірні перспективи очікування швидкого настання pax universalis, все-таки одним із перших кроків на шля­ху до його становлення було визнання агресії на міжнародному рівні злочи­ном проти миру. Накладення табу на агресію як спосіб здійснення зовніш­ньої політики держав є суттєвим досягненням держав щодо встановлення єдиного міжнародного правопорядку, адже практично ще донедавна розв’язання будь-яких конфліктних питань збройними методами мало хто вважав чимось протиприродним. Нинішнє ставлення міжнародного права до військових конфліктів кардинально відрізняється від того, яке існувало ще, наприклад, сто років тому, однак це не означає, що всі держави без винятку мають аналогічне розуміння агресії.

Оскільки на сьогодні існує велика кількість академічних досліджень, присвячених детальному історико-правовому аналізу еволюції міжнародно- правової оцінки питання застосування сили в міжнародних відносинах^[43], то, на нашу думку, задля цілей даного дослідження доцільно зупинитися лише на ключових аспектах трансформації розуміння агресії на міжнародному рівні.

Ще до Першої світової війни (1914—1918 рр.) оголошення війни, не­важливо від її причин, розцінювалося як невід’ємне та гарантоване право будь-якої держави та вищий прояв її суверенітету на міжнародній арені, або, перефразувавши слова прусського генерала К. фон Клаузевіца, війна була продовженням політики, лише іншими засобами^{[44] [45].}

Міжнародно-правові обмеження того часу торкалися переважно засо­бів та способів ведення війни (jus in bello), однак не самого права на ведення війни як такого (jus ad bellum) '". Щоправда, паралельно існувала вже пер­винна практика укладення двосторонніх договорів, за якими сторони домов­лялися не вирішувати спори між собою через застосування сили^[46].

Перші кроки до загального обмеження свободи війни на міжнародному рівні були зроблені на двох Гаазьких мирних конференція 1899 і 1907 рр., в ході яких було не тільки прийнято ряд важливих конвенцій та договорів щодо обмеження jus in bello, а й відбулося закріплення в цих же документах деяких важливих принципів щодо попередження застосування сили та за­безпечення мирного вирішення спорів. Зокрема, в ст.ст. 1 і 2 Конвенції про мирне розв’язання міжнародних спорів держави погодилися докладати всі зусилля для мирного вирішення таких спорів з метою попередження засто­сування сили, звертатися до добрих послуг або посередництва однієї чи декількох дружніх держав перед застосовуванням зброї^[47], а в ст. 1 Конвенції про обмеження застосування сили при стягненні за договірними борговими зобов’язаннями заборонялося застосування збройної сили для витребування договірних боргів, які стягуються урядом однієї країни з уряду іншої^[48].

Однак, доречно згадати, що норми багатьох Гаазьких конвенцій, зок­рема, Конвенції про закони і звичаї суходільної війни (далі — Г аазька Кон­венція IV)^[49] можна було легко обійти на основі наступної суперечності. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкриття воєнних дій передбачалася обов’язкова необхідність формального оголошення війни у випадку початку збройних сутичок як умова для подальшого застосування всіх правил веден­ня війни^[50]. Тому дуже часто держави ухилялися від своїх зобов’язання за міжнародним гуманітарним правом тільки на підставі формального не ого­лошення початку війни.

Після Першої світової війни міжнародне співтовариство почало посту­пово змінювати власне ставлення до питання легальності військових конф­ліктів в цілому. Обов’язок не вдаватися до війни як засобу вирішення між­народних спорів вперше був закріплений в Статуті Ліги Націй, який з техніко-юридичної сторони був першою частиною Версальського договору 1919 р. У преамбулі Статуту містилося бажання держав-членів організації накласти на себе обов’язок не вдаватися до війни задля розвитку співробіт­ництва між народами та для гарантій їхнього миру і безпеки, а ст. 10 Статуту вперше закріпила заборону агресії, а також, хоча і дещо в завуальованому вигляді, заборону погрози агресією: «[ч]лени Ліги [Націй] зобов’язуються поважати і зберігати територіальну цілісність та існуючу політичну незале­жність всіх Членів Ліги проти зовнішньої агресії. У випадку будь-якої агре­сії або погрози чи небезпеки агресії Рада [Ліги Націй] рекомендує заходи щодо виконання цього зобов’язання»^[51].

У 1923 році Лігою Націй був прийнятий Проект договору про взаємну допомогу (або Типовий договір про взаємну допомогу), в ст. 1 якого пропо­нувалося визначати агресивну війну як міжнародний злочин^[52]. Після цього агресивна війна знову була названа міжнародним злочином в Женевському протоколі про мирне вирішення міжнародних спорів, який був підписаний 2 жовтня 1924 р. усіма 47 державами-членами Ліги Націй, однак так і не набув чинності.

Пакт Бріана — Келлога^[55], який був підписаний 15 державами (серед яких були Австралія, Бельгія, Велика Британія, Індія, Ірландія, Італія, Кана­да, Німеччина, Нова Зеландія, Південна Африка, Польща, США, Чехосло- ваччина, Франція, Японія) в Парижі 27 серпня 1928 р. безсумнівно можна вважати апогеєм всіх попередніх дипломатичних зусиль щодо питання офі­ційної криміналізації застосування сили в міжнародних відносинах. В цьому документі було визначено наступне:

«Стаття I. Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені народів за належністю, що вони засуджують застосування війни як засобу урегулювання міжнародних спорів і відмовляються у своїх взаємних відно­синах від такого як знаряддя національної політики.

Стаття II. Високі Договірні Сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, які можуть виникнути між ними, хоч би якого характеру чи походження вони були, має завжди здійснюватися тільки мирними засобами».

Незважаючи на те, що менш ніж через рік (24 червня 1929 р.) даний Пакт набував чинності, ще до цього 9 лютого 1929 р. за ініціативою Народ­ного комісара закордонних справ СССР М. Литвинова в Москві був підпи­саний із сусідніми державами (з Естонією, Латвією, Польщею та Румунією) протокол щодо дострокового введення в дію Пакту Бріана — Келлога у відносинах між ними (так званий, Протокол Литвинова або Московський протокол)^[56] — ситуація дійсно рідкісна для міжнародних відносин.

Після прийняття Пакта Бріана — Келлога виникла необхідність чіткого врегулювання понять агресії та агресора. В липні 1933 р. у Лондоні Афганіс­тан, Естонія, Латвія, Персія, Польща, Румунія, СРСР і Туреччина підписали Конвенцію щодо визначення агресії, проект якої був розроблений радянсь­кою делегацією. Стаття 2 даного документа визнавала агресією будь-яку із наступних дій:

1) оголошення війни іншій державі;

2) вторгнення власних збройних сил, навіть без оголошення війни, на територію іншої держави;

3) напад власними сухопутними, морськими або повітряними силами, навіть без оголошення війни, на територію, на судна або на повітряні судна іншої держави;

4) морська блокада берегів або портів іншої держави;

5) підтримка, надана збройним бандам, які були створені на території держави-агресора та вторгнулися на територію іншої держави, або відмова, незважаючи на вимоги держави-жертви вторгнення, вжити на власній тери­торії всі заходи для позбавлення цих банд будь-якої допомоги або покрови­тельства, які залежать від цієї держави.

Також визначалось, що жодні міркування політичного, воєнного, еко­номічного або будь-якого іншого характеру не можуть бути вибаченням або виправданням агресії (ст. 3 Конвенції щодо визначення агресії)^[57].

До початку Другої світової війни сторонами Пакту Бріана — Келлога були вже 63 держави, тобто практично всі існуючі на той момент держави світу^[58]. А більшість латиноамериканських держав, які так і не стали сторо­нами Пакту, в 1933 р. уклали зі США (пізніше до них приєдналися ряд країн Старого Світу) регіональний «аналог» даного документа — Пакт Сааведра Ламаса^[59], який випередив свого «попередника» новими нормами щодо неви­знання окупації та захоплень, здійснених насильницькими способами.

Якщо заборона на ведення агресивних війн після 1928 року дійсно ста­ла складовою частиною загального міжнародного права, то питання щодо того, чи існувала вже на той момент заборона погрози застосування військо­вої сили, яка прямо була прописана лише в Статуті ООН у 1945 р., залиша­ється спірним в міжнародно-правій літературі.

Однак, набагато складнішим питанням є проблема розриву між норма­тивною дійсністю, визначеною вищезгаданими Пактом та Конвенцією, та реальними міжнародними відносинами того часу, адже дані документи оче­видно, не виконали свого превентивного призначення, тобто не попередили і не зупинили, наприклад, численні військові ескалації в Європі та на Далеко­му Сході кінця 1930-х рр., які призвели до краху всієї Версальсько- вашингтонської системи міжнародних відносин та спричинили Другу світо­ву війну. А вся подальша зовнішня політика радянської держави взагалі довела зовсім протилежне відношення СРСР як до питання агресії, так і до власних підписаних міжнародних договорів. Однак, з іншого боку, невже можна ставити під сумнів саме існування міжнародно-правової норми тільки на основі того, що вона систематично порушувалися сторонами, які її самі ж і створили? Відповідь на подібне питання, на нашу думку, буде наступною: до початку Другої світової війни в міжнародному праві вже сформулюва­лось загальне уявлення про злочинний характер агресивної війни, чого, на жаль, не можна сказати про саму систему міжнародних відносин того часу.

Друга світова війна (1939—1945 рр.) викликала справжню революцію як в системі міжнародних відносин, так і «зміну парадигм» в самому міжна­родному праві, що не могло не торкнутись трансформації концепту агресії.

У статті 1 (1) Статуту Організації Об’єднаних Націй, підписаному 26 червня 1945 р. (набув чинності 24 жовтня 1945 р.) визначено, що ООН має на меті: «підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв’язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру...»^[61]. Тому відповідно до ст. 2 (3) і 2 (4) Статуту усі держави-члени ООН зобов’язані утримуватися в своїх між­народних відносинах від погрози силою чи її застосування проти територіа­льної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, або якимось іншим чином, несумісним із цілями ООН, а також розв’язувати свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не наражати на загрозу міжнародний мир та безпеку і справедливість із паралельним збере­женням невід’ємного права на індивідуальну або колективну самооборону в разі збройного нападу на Члена Організації (ст. 51).

Відповідно до ст. 24 (1) основна відповідальність за підтримку міжна­родного миру й безпеки покладається на Раду Безпеки ООН, яка складається з 15 членів: 5 постійних (Велика Британія, Китай, РФ, США і Франція) та 10 непостійних, які обираються Генеральною асамблеєю ООН на дворічний термін на основі справедливого географічного розподілу (ст. 23).

Однак, Статут ООН так і не містить чітке визначення агресії, передба­чивши лише те, що визначення існування будь-якої загрози миру, будь- якого порушення миру або акту агресії входить до компетенції РБ ООН, яка надає рекомендації або вирішує те, які дії варто почати у відповідності зі Статутом ООН для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпе­ки, а також у кризових ситуація може застосовувати заходи як не пов’язані з використанням збройних сил (наприклад, повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, теле­графних, радіо або інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відно­син), так і демонстрацію сили, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН відповідно до ст.ст. 41, 42.

В післявоєнний період серйозний вплив на криміналізацію агресії здій­снили Нюрнберзький (1945—1946 рр.) та Токійський процеси (1946—1948 рр.), які виявилися значно успішнішими спробами щодо притягнення інди­відів до відповідальності за злочини проти миру та людяності порівняно з тими намаганнями, які були зроблені після Першої світової війни^{[62] [63].}

Зокрема, в ст. 6 (2) (а) Статуту Міжнародного воєнного трибуналу 1945 р., яка встановлювала юрисдикцію даного органу, було визначено, що пла­нування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни є одним із злочинів проти миру^[64]. Абсолютно тотожне формулювання агресивної війни було надане в ст. 5 (2) (а) Статуту Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу 1946 р., за винятком, наступного уточнення «... оголошеної

або неоголошеної війни агресії» (курсив наш)^[65].

Єдиною державою світу, яка після 1945 р. офіційно проголосила від­мову від права на будь-яку війну, є Японія, в ст. 9 Конституції якої містяться такі приписи: «Щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на спра­ведливості і порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок. Для досягнення [цієї] мети... ніколи надалі не будуть створюватися сухопутні, морські і військо­во-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення держа­вою війни не визнається»^[66].

У статті 9 Міжамериканського договору про взаємну допомогу (Пакт Ріо) — угоді, підписаній більшістю американських держав у Ріо-де-Жанейро в 1947 р.^[67] — містилось перше післявоєнне визначення агресії як неспрово- кованого збройного нападу держави на територію, народ, або сухопутні, морські чи повітряні сили іншої держави або вторгнення через кордон, ви­значений договором, судовим чи арбітражним рішення, а в разі його відсут­ності — в регіон, який перебуває під фактичною юрисдикцією іншої держа­ви.

Резолюцією 2131 (XX) ГА ООН 21 грудня 1965 р. була прийнята Де­кларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, обме­жування їхньої незалежності та суверенітету^[68], в якій було ототожнено збройне втручання та агресія, а також засуджено не тільки збройне втручан­ня, але й всі інші форми втручання та будь-які погрози, спрямовані проти правосуб’єктності держави або проти її політичних, економічних та культу­рних елементів.

У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються друж­ніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, яка була прийнята Резолюцією 2625 (XXV) ГА ООН 24 жовтня 1970 р.^{[69] [70], були закріплені, зокрема, принципи незастосування сили або погрози сили в міжнародних відносинах, вирішення власних міжнародних спорів тільки мирними засобами, а також невтручання у внутрішні справи будь-якої дер­74}

жави, які можна деталізувати наступним чином:

1) кожна держава зобов’язана утримуватися в своїх міжнародних від­носинах від погрози сили або її застосування проти територіальної ціліснос­ті, політичної незалежності та існуючих міжнародних кордонів будь-якої держави, або будь-яким іншим способом, несумісним з цілями ООН;

2) погроза сили або її застосування ніколи не повинні застосовуватися в якості засобів вирішення міжнародних спорів (в т.ч. щодо територіальних спорів, питань державних кордонів та міжнародних демаркаційних ліній, зокрема ліній перемир’я), оскільки вони є порушенням міжнародного права і Статуту ООН;

3) агресивна війна є злочином проти миру, за який передбачається від­повідальність відповідно до міжнародного права;

4) держави зобов’язані утримуватися:

- від пропаганди агресивних війн;

- від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озбро­єних банд, в т.ч. найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

- від організації, підбурювання, допомоги або участі в актах громадян­ської війни або терористичних актах в іншій державі, або потурання органі­заційної діяльності в межах своєї території, спрямованої на скоєння таких актів у випадку, якщо такі акти, пов’язані з погрозою сили або її застосуван­ням.

У 1968 р. була прийнята Конвенція про незастосування строку давності •75

до воєнних злочинів та злочинів проти людяності, однак, вона прямо не закріпила заборону звільнення від судового переслідування чи покарання осіб, які вчинили злочин агресії внаслідок спливу строків давності. Цей «недогляд» був виправлений лише в 1990-х рр. в Римському Статуті Міжна­родного кримінального суду.

У Резолюції 3314 (XXIX) ГА ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 р.^{[71] [72] було надано чітке визначення агресії як застосування збройних сил державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної не­залежності іншої держави (ст. 1)[73], або будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН; агресивну війну названо злочином проти міжнародного миру; передбачено, що агресія спричиняє міжнародну відповідальність (ст. 5 (2)) та встановлено розширений, порівняно з Конвенцією щодо визначення агресії 1933 р., перелік діянь, які є агресією (ст. 3):}

(а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є наслідком такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

(b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

(c) блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;

(б) напад збройними силами держави на суходільні, морські чи повіт­ряні сили або морські чи повітряні флоти іншої держави;

(е) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на тери­торії іншої держави згідно з угодою з державою, яка їх приймає, в порушен­ня умов, передбачених цією угодою, або будь-яке продовження їх перебу­вання на такій території після припинення дії угоди;

(і) дії держави, яка дозволяє, щоб її територія, надана нею у розпоря­дження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійс­нення акта агресії проти третьої держави;

(д) заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угрупо­вань та регулярних сил або найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави настільки серйозного характеру, що це дорівнює перерахованим вище актам, або її істотна участь в них.

У статті 4 Резолюції було також зазначено, що агресія не вичерпується всіма вищеназваними діями, а РБ ООН, відповідно до Статуту ООН, може кваліфікувати інші дії держав як акти агресії. А стаття 5 (1) даного докумен­ту майже дослівно повторювала ст. 3 Конвенції щодо визначення агресії 1933 р.: «жодні міркування політичного, економічного, військового або іншого характеру не можуть служити виправданням агресії».

Варто зазначити, що дана Резолюція не має обов’язкового характеру, а була вираженням післявоєнного ставлення звичаєвого міжнародного права щодо питання злочинності агресії^[74]. Звісно, з подальшим розвитком міжна­родного права та міжнародних відносин, так само як і технологій ведення військових конфліктів, змінилося класичне розуміння агресії, яке було акту­альне в 1970-х рр. Наприклад, І. Бойко вважає, що «Визначення агресії» 1974 р. сьогодні є застарілим, а тому пропонує внести в цей список дещо більше пунктів, ніж сім (наприклад, втручання у роботу автоматизованих інформаційних систем), при чому зазначаючи, що слід бути дуже обереж­ним при збільшенні переліку актів, що вважатимуться агресією^[75]. Також багато хто висловлює незадоволення роллю РБ ООН у кваліфікації агресії, оскільки, на думку, зокрема, І. Лукашука та І. Бліщенка, у певних випадках рішення РБ ООН можуть мати політичне забарвлення. Також не варто забу­вати те, що при винесенні рішень РБ ООН велику роль відіграють погляди та інтереси постійних членів РБ ООН, які мають право вето, через що ООН не зможе винести жодних справедливих рішень про санкції щодо держав постійних членів РБ ООН^[76].

Однак, на нашу думку, більш серйозною проблемою є суб’єктний ас­пект злочину агресії, оскільки, як показує практика міжнародних відносин, не тільки держави, а й, наприклад, терористичні організації, можуть легко заподіювати серйозну шкоду глобальній безпеці, а тому коло осіб, яких можна притягувати до відповідальності за злочин агресії необхідно розши­рювати.

18 листопада 1987 р. ГА ООН ухвалила Декларацію про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах^[77], яка ще раз закріпила принцип незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах, а також проголосила, що набуття території в результаті погрози силою або її застосування, а та­кож будь-яка окупація території в результаті погрози силою або її застосу­вання не будуть визнаватися в якості законного набуття або окупації.

Питання індивідуалізації відповідальності за злочин агресії було наре­шті вирішено 17 липня 1998 р., коли на міжнародній дипломатичній конфе­ренції в Римі був підписаний Римський Статут Міжнародного кримінально­го суду (набув чинності 1 липня 2002 р.)^[78] — установчий документ постійно діючого (на відміну від попередніх трибуналів ad hoc) судового органу з місцезнаходженням у м. Гаага (Нідерланди), юрисдикція якого розповсю­джується на тяжкі правопорушення, які викликають стурбованість всього міжнародного співтовариства. Відповідно до ст. 5 (1) цього Статуту це гено­цид, злочини проти людяності, військові злочини і злочин агресії. Крім того, згідно з ст. 29 до цих злочинів не застосовувалися строки давності.

МКС здійснює свою юрисдикцію щодо вищезазначених злочинів, які були скоєні після набрання чинності Статуту (ст. 11 (1)), а також лише у тих випадках, коли держави-учасники Статуту не бажають або не можуть здій­снювати юрисдикцію щодо таких злочинів самостійно (ст. 17 (1) (а), (b)^[79]). Якщо будь-яка держава стає учасником Статуту вже після набрання ним чинності, то МКС може здійснювати свою юрисдикцію лише щодо тих зло­чинів, які були вчинені після набрання чинності Статуту для конкретної держави (ст. 11 (2)). Крім того, держава, яка не є учасником Статуту, може заявити про визнання юрисдикції МКС щодо злочинів, передбачених Стату­том, які були скоєні на її території і/або її громадянами, без її приєднання до Статуту (ст. 12 (2), (3)). Суб’єктами відповідальності відповідно до Статуту є конкретні фізичні особи, які на момент вчинення злочину досягли 18- річного віку (ст.ст. 25, 26). Крім того, МКС не визнає імунітетів, передбаче­них національним або міжнародним правом, будь-яких посадових осіб дер­жав, щодо яких він здійснює юрисдикцію (ст. 27).

Первинна редакція Римського Статуту не містила чіткої дефініції по­няття «злочин агресії». Крім того, ст. 5 (2) передбачала, що МКС буде здійс­нювати юрисдикцію щодо цього злочину лише після того, як держави- учасники досягнуть попередньої згоди про чітке визначення злочину, а та­кож умов юрисдикції МКС щодо нього. На Конференції 2010 р. в м. Кампа­ла (Уганда) держави-сторони Статуту внесли в нього відповідні поправки^[80], доповнивши цей документ, зокрема:

1) статтею 8 bis «Злочин агресії», яка визначила цей злочин як плану­вання, підготовку, ініціювання або здійснення акту агресії, який в силу свого характеру, серйозності та масштабів являється грубим порушенням Статуту ООН, особою, яка перебуває в стані фактичного здійснення керівництва або контролю за політичними чи військовими діями держави, а також «акт агре­сії» у відповідності до дефініції ст.ст. 1 та 3 Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» 1974 р.;

2) статтями 15 bis «Здійснення юрисдикції щодо злочину агресії (Пере­дача справи від держави, proprio motu)» та 15 ter «Здійснення юрисдикції щодо злочину агресії (Передача справи від Ради Безпеки ООН, proprio motu)», які врегулювали питання юрисдикції МКС щодо злочинів агресії.

Однак, незважаючи на ці зміни, у діяльності МКС все ще залишаються окремі негативні фактори, які ускладнюють здійснення його юрисдикції щодо злочину агресії:

1) МКС може здійснювати юрисдикцію виключно щодо тих злочинів агресії, які були вчинені лише через 1 рік з моменту ратифікації або прийн­яття поправки 2010 р. 30 державами-учасницями^[81] згідно з рішенням, при­йнятим після 1 січня 2017 р. такою ж самою більшістю держав, яка необхід­на для прийняття поправки до Статуту (відповідно до ст. 121 (3) Статуту, це щонайменше як дві третіх від загальної кількості держав-учасників Стату­ту);

2) МКС не має юрисдикційних повноважень щодо злочинів агресії, вчинених громадянами держав, які не є сторонами Римського Статуту, або на території цих держав (станом на 1 серпня 2016 р. 124 держави світу рати­фікували Римський Статут належним чином^[82]).

Суд також не може здійснювати юрисдикцію щодо акту агресії, який був вчинений державою-учасницею, якщо ця держава заявила про неви­знання такої юрисдикції шляхом надсилання відповідної заяви Секретарю МКС (ст.15 bis (4)). Звісно, всі ці нюанси в сумі послаблюють можливості МКС щодо притягнення до відповідальності конкретних осіб за злочин агре­сії, однак більш дієвий механізм притягнення до відповідальність створити, мабуть, не реально.

Тому підсумовуючи все вищесказане, хотілося б додати, що сучасне міжнародне право однозначно містить імперативну норму jus cogens щодо заборони агресії як застосування збройних сил однією державою проти су­веренітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави, відносячи таку поведінку до розряду міжнародних злочинів проти миру та накладаючи на держави обов’язок erga omnes щодо криміналізації агресії на національному рівні.

1.1.2.