ОНТОГНОСЕОЛОГІЧНИЙ ДУАЛІЗМ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ОЦІНКИ КРИМСЬКОГО КАЗУСУ: АНЕКСІЯ. САМОВИЗНАЧЕННЯ

До схожого умовиводу прийшов також і проф. Р. Мюллерсон, який наголошував: «Необхідно поставити запитання: чи був би можливим ре­ферендум 16 березня без російських військ, що перебували в Криму (і які не просто тихо сиділи в своїх військових частинах — а саме це було б необхідною вимогою до Росії, якби вона справді бажала не втручатися в справи України)? Якщо відповідь «ні» — а саме це, на мою думку, і є єди­ною можливою відповіддю — значить Росія порушила міжнародне право. І це залишає несуттєвим той факт, що абсолютна більшість кримчан щиро обрала інтеграцію з Росією, замість того, щоб залишатися в Україні. (...) Референдум 16 березня в Криму є неправомірним з точки зору міжнарод­ного права не тому, що він порушує Конституцію України чи принцип самовизначення народів менше стосується Криму, ніж Шотландії чи Кве­беку. Його неправомірність спричинена тим фактом, що цей референдум був проведений з порушенням принципу незастосування сили Москвою (так само як і у випадку бомбардування Сербії через Косово та визнання незалежності останнього).

Дійсно, перебування російських військ на території Криму як до, так і на момент проведення самопроголошеною кримською владою референду­му 16 березня 2014 р., є однією із найслабших ланок^[9] «теорії самовизна­чення». Цікаво, що нині російська сторона навіть не намагається заперечи­ти чи приховати факт перебування власних військ на території Криму в лютому-березні 2014 р., хоча спочатку В. Путін офіційно заперечував це. Єдине, що до сьогодні залишається невідомим — це точний початковий момент порушення російсько-українських міжнародних домовленостей Збройними силами РФ на території Криму, оскільки РФ прямо або опосе­редковано називала різні дати: 1 березня 2014 р. — дата надання згоди Радою Федерації про використання Президентом РФ Збройних сил РФ на території України^[10]; ніч з 22 на 23 лютого 2014 р. — дата початку операції щодо повернення Криму, озвучена В. Путіним в інтерв’ю для документа­льного фільму А. Кондрашова «Крим. Шлях на Батьківщину» (прем’єра відбулася 15 березня 2015 р. в ефірі телеканалу «Росія 1»)^[11]; 20 лютого 2014 р. — дата, викарбувана на зворотній стороні медалі «За повернення Криму» (відомчої нагороди Міністерства оборони РФ)^[12].

Необхідно, підмітити, що офіційна Росія не тільки не вбачає у цьому факті будь-які негативні наслідки для достовірності тези про самовизна­чення кримчан, а навіть навпаки: наявність російських військ лише допо­могла кримчанам реалізувати своє «право на самовизначення» та достойно зробити свій історичний вибір, що можна прослідкувати наглядно — лише порівнявши виступи В. Путіна, наприклад, на прес-конференції, присвяче­ній подіям в Україні, 4 березня 2014 р.^[13], перед Федеральними Зборами РФ 18 березня 2014 р.¹⁴, на телеефірі «Прямої лінії з Володимиром Путіним» 17 квітня 2014 р.¹⁵, на підсумковій пленарній сесії XI засідання Міжнарод­ного дискусійного клубу «Валдай» на тему «Світовий порядок: нові пра­вила або гра без правил?» в м.

В.Путін: Ні, не розглядається. І я взагалі вважаю, що тільки громадяни, що проживають на тій чи іншій тери­торії, в умовах свободи волевиявлення, в умовах безпеки можуть і повинні визначати своє майбутнє. І якщо це було дозволено, припустимо, зробити косоварам, косовським албанцям, якщо це було дозволено зробити взагалі в багатьох частинах світу, то право нації на самовизначення, закріплене, наскільки мені відомо, і у відповідних документах ООН, ніхто не відміняв. Але ми в жодному разі не будемо провокувати нікого на такі рішення і в жодному разі не будемо підігрівати такі настрої. Я хочу підкреслити, я вважаю, що тільки самі громадяни, що проживають на певних територіях, мають право визначати свою власну долю».

Див.: Владимир Путин ответил на вопросы журналистов о ситуации на Украине // Президент России. Собы­тия, 04.03.2014 г. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/m6RFgh

¹⁴ «В. Путін: Зрозуміло, ми... не могли залишити Крим і його жителів у біді, інакше це було б просто зрадою. Перш за все потрібно було допомогти створити умови для мирного, вільного волевиявлення, щоб кримчани могли самі визначити свою долю перший раз в історії. Однак що ж ми чуємо сьогодні від наших колег із Західної Євро­пи, з Північної Америки? Нам кажуть, що ми порушуємо норми міжнародного права. (...) Що ж ми нібито пору­шуємо? Так, Президент Російської Федерації отримав від верхньої палати парламенту право використовувати Збройні сили на Україні. Але цим правом, строго кажучи, поки навіть не скористався. Збройні Сили Росії не входили до Криму, вони там вже і так знаходилися у відповідності з міжнародним договором. Так, ми посилили нашу угруповання, але при цьому — хочу це підкреслити, щоб усі знали і чули, — ми навіть не перевищили граничної штатної чисельності наших Збройних Сил в Криму, а вона передбачена в обсязі 25 000 чоловік, у цьому просто не було необхідності».

Див.: Обращение Президента Российской Федерации // Президент России. События, 18.03.2014 г. [Электрон­ный ресурс]. - Режим доступа: http://goo.gl/0L99LX

¹⁵ «М.Сіттель: СМС на сайті нашої програми: «Скажіть все-таки, хто були ці молоді люди? Все ж дуже вони схожі на наших».

В.Путін: Які молоді люди?

М.Сіттель: Ввічливі молоді люди.

К.Клєймьонов: «Зелені чоловічки» мається на увазі.

В.Путін: В принципі, я вже про це сказав і говорив неодноразово... Але в розмовах зі своїми іноземними ко­легами я і не приховував, що наша задача полягала в тому, щоб забезпечити умови для вільного волевиявлення кримчан. І тому ми повинні були вжити необхідних заходів, щоб події не розвивалися так, як вони сьогодні розвиваються в південно-східній частині України: щоб не було танків, щоб не було бойових підрозділів націоналі­стів і людей з крайніми поглядами, але добре озброєних автоматичною зброєю. Тому за спиною сил самооборони Криму, звичайно, встали наші військовослужбовці. Вони діяли дуже коректно, але, як я вже сказав, рішуче і професійно. По-іншому провести референдум відкрито, чесно, гідно і допомогти людям висловити свою думку було просто неможливо. Але все-таки майте на увазі, що в Криму знаходилося понад 20000 військовослужбовців, добре озброєних. Там тільки одних систем «С-300» — 38 пускових установок, і склади з озброєнням, і ешелони боєприпасів. Потрібно було відгородити людей навіть від можливості застосування цієї зброї щодо цивільних осіб».

Див.: Прямая линия с Владимиром Путиным // Президент России. События, 17.04.2014 [Электронный ре­сурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/yoCEvO

¹⁶ «В.Путін: (...) Бачачи, як розгортаються події, люди в Криму майже відразу взялися за зброю і звернулися до нас з проханням допомогти їм провести ті заходи, які вони мають намір були зробити. Не буду приховувати, ми використовували наші Збройні Сили для блокування українських військових підрозділів, розквартированих в Криму, але не для того, щоб когось змусити йти на вибори.

Див.: Заседание Международного дискуссионного клуба «Валдай» // Президент России. События, 24.10.2014 [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/pwHk35

¹⁷ «А. Кондрашов: Я правильно вас розумію, що у вас особисто вся ніч пішла на операцію з порятунку Яну­ковича?

В. Путін: Так, абсолютно вірно. Це була ніч з 22 на 23 [лютого]. Ми закінчили близько сьомої години ранку, і розлучаючись, не приховую, я всім моїм колегам (а їх було четверо) сказав, що ситуація розгорнулася таким який ми вже згадували.

Прикметно, що в російських наукових публікаціях можна відслідку- вати те ж саме: підтверджуючи офіційну версію Кремля, автори з легкістю та невимушеністю або заперечують, або підтверджують наявність російсь­ких військ в Криму, ніби цей факт абсолютно не має жодного значення для кваліфікації кримських подій. Наприклад, якщо Ю. Курилюк та І. Семе- новський написали, що Президент РФ так і не скористався правом на ви­користання Збройних Сил РФ на території України^[14], то В. Томсінов пише прямо протилежне: «... чому ж тоді проведення в Криму референдуму було неможливим без російських військ? Очевидно, що причиною могли бути будь-які насильницькі дії з боку влади України, що позбавляють на­род Криму його права на самовизначення, свободу і незалежності»^[15].

Однак, якщо навіть аЬ аЬзи^о абстрагуватися від російського війсь­кового фактору у кримській ситуації, то залишається ще одна, набагато серйозніша, проблема, яка автоматично знецінює «теорію самовизначен­ня», — відсутність процедури.

Самовизначення населення будь-якої території шляхом сецесії є дуже складною та довготривалою юридичною процедурою, в ході якої обом сторонам необхідно в цивілізований правовий спосіб вирішити великий масив ключових питань, в першу чергу фінансового характеру, без чого здійснення всіх подальших фундаментальних процесів державотворчого характеру, а також отримання міжнародно-правового визнання є, зазвичай, неможливим. Ключовим критерієм легальності як самої сецесії, так і факту появи нової держави, є дотримання легітимної процедури перетворення адміністративно-територіальної одиниці на повноцінну та повноправну незалежну державу. Будь-які грубі порушення та суперечності навіть на початкових етапах даного процесу, неодмінно викликають сумніви з боку міжнародного співтовариства не лише у легальності всієї процедури в цілому, а й в реальності факту появи нової суверенної держави як суб’єкта міжнародного права.

Чому міжнародне співтовариство так і не визнало референдум в Кри­му 16 березня 2014 р., а натомість повністю погодилося із результатами референдуму в Шотландії 18 вересня 2014 р. (і немає сумнівів, що навіть якби шотландці все-таки проголосували за незалежність, ніхто б не зміг заперечити легальності такого вибору)? Вочевидь, тому що в Криму, на відміну від Шотландії, референдум відбувся без дотримання будь-яких правових процедур та навіть найелементарніших демократичних стандар­тів, що ставлять під сумнів усю правдивість «волевиявлення» населення Криму. І питання полягає не лише в тому, чи можна так просто і спонтанно підготувати та провести референдум з такого надскладного питання по суті за 4 дні, а й у тому, що, крім голослівних заяв, озвучених по російсь­кому телебаченню, немає жодних достатніх юридичних доказів не просто реальності результатів голосування (тобто, що населення Криму справді бажало «возз’єднання» з РФ), а й навіть явки людей на це голосування, а офіційно озвучені дані жодним чином не можна перевірити. Навіть сього­дні неможливо ні спростувати, ні підтвердити фактичну складову цієї «юридичної» процедури: Росія так і не надала ні Україні, ні міжнародному співтовариству жодних об’єктивних доказів того, що населення Криму самостійно розпорядилося своїм юридичним майбутнім.

Натомість «теорія анексії» має більш адекватний рівень наукової ква­ліфікації кримських подій 2014 р., підтвердженою фактологічною базою «кримського процесу», а також заявами самого ж російського керівництва, яке недвозначно висловлювалося про кримські події як про військову 20

«спецоперацію».

²⁰ Крім заяв В. Путіна, вже згаданих в цій роботі, самовикривальної медалі Міністерства оборони РФ («За по­вернення Криму. 20.02.14-18.03.14»), Президент РФ 26.02.2015 р. встановив Днем Сил спеціальних операцій 27 лютого — день захоплення «зеленими чоловічками» Верховної Ради АРК в 2014 р. «Російська газета» — офіцій­ний рупор Кремля — звернулася у святковий день до читача наступним чином: «І ось настав день, який показав, на що здатні Сили спеціальних операцій. Це стало днем їхнього тріумфу. (...) Чому Днем Сил спеціальних опера­цій було вибрано 27 лютого, незважаючи на те, що дата створення Сил спеціальних операцій зовсім інша? Згадай­те, що і де відбулося рік назад. І чим це все закінчилося».

Див.: Об установлении Дня Сил специальных операцій : Указ Президента РФ от 26.02.2015 г., № 103 // [Эле­ктронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/DGn5fN·; Птичкин С. Вежливые люди получили свой День // Российская газета, 27.02.2015 г. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/Qqa8EN

Активність російський військо-політичного фактору у кримській кри­зі та відсутність будь-якої логіки чи здорового глузду у кримському про­цесі з точки зору права призвели до геополітичної інтерпретації кримської кризи як багатьма західними^[16], так і навіть самими російськими науковця­ми^[17], адже очевидно, що анексія Криму РФ була пов’язана перед усім із геополітичним чинником, а імітація процесу самовизначення населення Криму повинна була приховати це. Крім того, «теорія самовизначення» є очевидною антинауковою концепцію — політичним продуктом російсько­го авторитаризму, що виконує, насамперед, ідеологічну функцію^[18]. Аналіз кримської проблеми саме крізь призму сецесії і самовизначення є надзви­чайно вигідним російському керівництву, оскільки всі їхні аргументи по­будовані якраз на тих наукових суперечностях та протиріччях між прин­ципами самовизначення та територіальної цілісності держав у міжнародних відносинах, якими дуже легко спекулювати. Крім того, поді­бний підхід є спробою посіяти сумнів серед науковців щодо можливості однозначної кваліфікації кримських подій через нав’язування західному постмодерному та релятивістському світогляду потрібної Росії правової позиції^[19]. Це, зокрема, підмітив проф. В. Бурке-Вайт, який написав, що Росія в Криму спритно використала напругу між фундаментальними прин­ципами міжнародного права для того, щоб забрати собі Крим^[20], а також Кв. Шірмаєр, який вказав, що путінська Росія умисно розсварює наукове співтовариство^[21].

Особливо спекулятивною є російська аргументація щодо викорис­тання косовського «аргументу» по відношенню до кримської ситуації. Суть ситуації з Косово можна коротко передати наступним чином. Під приводом захисту населення Автономного краю Косово і Метохія Союзної Республіки Югославії від етнічних чисток з боку югославських спецслужб у 1999 р. держави-члени НАТО розпочали без санкції РБ ООН бомбарду­вання Югославії^[22]. Югославія (під тиском) погодилася на введення в регі­он миротворчих сил ООН, а також перехід Косово під тимчасове управ­ління ООН при збереженні територіальної цілісності Югославії, що було закріплено Резолюцією РБ ООН № 1244 від 10 червня 1999 р.^[23] 17 лютого 2008 р. Асамблея Косово — тимчасовий орган самоуправління Косово — в односторонньому порядку проголосив вихід Косово зі складу Сербії^[24] шляхом прийняття Декларації про незалежність^[25], яка відразу ж викликала неоднозначну реакцію серед міжнародного співтовариства у зв’язку з сум­нівною правовою природою даного акта (незалежність Косово була прого­лошена в той час, коли на даній території знаходилися іноземні війська), а також категоричним невизнанням Сербії відокремлення від її території Косово. Держави, які вже раніше стикалися з подібними проблемами (такі як Кіпр, Грузія), або схвильовані сильними сепаратистськими тенденціями на власній території (наприклад, Іспанія) підтримали в даній ситуації Сер­бію і заявили про невизнання Косово.

Однак, США та практично всі держави-члени ЄС, починаючи з 18 лютого 2008 р. визнали Косово як нову незалежну державу. Багато науко­вців також не схвалювали таке масове визнання Косово як незалежної держави, звертаючи увагу на потенційні наслідки такого рішення. Напри­клад, Т. Карпентер порівняв незалежність Косово з «гранатою», а поспіш­не рішення США та основних держав ЄС щодо підтримки сецесії Косово — з відкриттям «ящика Пандори», назвавши це колосальним зовнішньо­політичним промахом, який створить в недалекому майбутньому підґрунтя для посилення сепаратизму в тій же самій Європі^[26].

8 жовтня 2008 р. за пропозицією делегації Сербії ГА ООН звернулася до МСС з вимогою надати Консультативний висновок щодо цієї ситуації та відповісти на запитання: чи відповідає одностороннє проголошення незалежності тимчасовими органами самоуправління Косово нормам між­народного права?^[27] 22 липня 2010 р. МСС оголосив Консультативне рі­шення у даній справі, в якому десятьма голосами проти чотирьох визнав, що прийняття Декларації про незалежність 17 лютого 2008 р. не порушує загальне міжнародне право (para. 122)^[28].

Росія ні до, ні після 2014 р. не визнала Косово, однак у випадку з Україною, В. Путін почав неодноразово апелювати до косовської ситуації, яка, на його думку узаконює сецесію Криму^[29]. При чому подібна позиція В. Путіна повністю іде в розріз з офіційною Концепцією зовнішньої полі­тики РФ, ним же самим затвердженою^[30], а також з тією доктриною міжна­родного права, яку послідовно підтримували російські науковці до крим­ських подій^[31]. Тому, якою б не була міжнародно-правова позиція РФ по відношенню до Косово, та яким би не був поточний статус даного держав­ного утворення^[32], ці фактори ніяк не є релевантними по відношенню до Криму, оскільки вони не можуть слугувати виправданням для анексії.

Звісно, не всі російські науковці підтримали офіційну версією Крем­ля по відношенню до кримських подій. Зокрема, проф. О. Лук’янова (яку, за її ж власними словами, «важко звинуватити в кримофобії» через те, що вона «протягом останніх 20 років читала лекції про статус територій, які тяжіють до Росії і в т.ч. про статус Республіки Крим», а також «всі ці роки писала і говорила про те, що Крим потребує більшої гнучкості зі сторони української влади і наполегливості зі сторони російських політиків») кате­горично не сприйняла приєднання Криму до Росії законним в тому вигля­ді, в якому воно відбулося, і назвала цей процес «класичним прикладом порушення принципу верховенства права шляхом інтерпретації смислів та маніпуляції процедурами»^[33]. З цього приводу вона вступила в гостру пуб­лічну полеміку з Головою Конституційного Суду РФ В. Зорькіним^[34], осно­вні результати якої презентувала в книзі «#Крымнаш»^[35]

Професор М. Буєв також ще на початку березня 2014 р. критикував (і не лише з юридичних позицій) поспішність та непродуманість кримського процесу, приводячи як приклад належної процедури самовизначення (по відношенню до часу публікації) майбутній референдум в Шотландії, та визнав недопустимим порівняння Криму з Косово^{[36] [37]. Серед іншого він зазначив: «У нашої країни є вибір. Один варіант — зробити сильний хід і допомогти США і ЄС виправити їхню помилку 2008 року. Це створить умови для більшої політичної стабільності у всьому світі, але тоді нам доведеться змиритися з тим, що Крим буде визначати свою долю сам, без подальшого тиску Москви, в продуманий спосіб, повністю проінформува­вши своїх громадян про можливі наслідки, як, наприклад, на Британських островах це робить в даний час Шотландія. Інший варіант — це повторити помилку країн НАТО з Косово, продовжувати потурати своїм старим фан­томним болям, а потім розбиратися з наслідками сепаратизму вже власних 42 регіонів».}

Однак, аналізуючи ці нечисленні адекватні дослідження, легко помі­тити ще одну важливу деталь, яка прослідковується inter alia та концепту­ально відрізняється від західної чи української позиції щодо Криму: навіть ті російські науковці, які не схвалюють анексію Криму Росією в 2014 р., в принципі, є не проти приєднання Криму до РФ на законних підставах з дотриманнях всіх норм та процедур міжнародного права та конституцій­ного права України і РФ^[38], тоді як серед українських науковців мало хто має сміливість допускати подібні думки навіть на рівні теорії, а західних дослідників таке питання просто ніколи особливо не хвилювало.

Крім того, деякі дослідники висловлювали відверто парадоксальні точки зору: наприклад, російський науковець Є. Трофімов прямо назвав приєднання Криму до РФ «анексією», однак з явно позитивною конотаці­єю^[39], тоді як німецький дослідник Р. Меркель, який вважає, що дії військ РФ на території Криму суттєво суперечили міжнародному праву, відмов­лявся при цьому кваліфікувати приєднання Криму до РФ як анексію^[40].

Дана монографія натомість пропонує однозначну точку зору: крим­ські події необхідно досліджувати, кваліфікувати та інтерпретувати ви­ключно в контексті агресії РФ проти України у вигляді окупації та анексії Кримського півострова.