Децентралізація як міжнародний стандарт у конституційному праві

Визнання наприкінці XX - початку XXI ст. на міжнародному рівні місцевого самоврядування як основи будь-якого демокра­тичного ладу, з одного боку, значною мірою посилило тенденцію глобалізації доктрини децентралізації, місцевого самоврядування та муніципального права, що особливо рельєфно спостерігається у сучасних євроінтеграційних процесах, та, з другого боку - вкотре засвідчило те, що більшість прав людини реалізується та, пере­важною мірою, захищається на локальному рівні, переконливо підтверджуючи правильність одного з гасел Дня Землі - «Мисли глобально, дій локально!».

Стрімкий розвиток муніципального права в сучасних демокра­тіях, тріумфальний рух принципів субсидіарності, регіоналізації та децентралізації, який відбувся у період після Другої світової війни в Європі та США, породив тенденцію муніципалізації кон­ституційного життя та правових систем у цілому. Свідченням того є становлення системи муніципальних прав особи, механізмів ’їх гарантування та захисту, що є основою для соціального гомеоста­зису територіальної громади, який, з одного боку, є невід'ємною характеристикою організації та діяльності місцевого самовряду­вання на певній території та, з другого - властивістю сучасного муніципального права, яке, своєю чергою, виконує специфічну гомеостазисну роль у процесах формування соціально-правової державності та громадянського суспільства".

Фундаментальні принципи демократії, верховенства прав людини, визнання місцевого самоврядування, а також акумульо­ваний світовий досвід організації та функціонування муніципаль­ної влади набули закріплення у так званих міжнародно-правових стандартах місцевого самоврядування, на значення яких у про­цесах формування європейського муніципального права та нор­мативному реіулюванні організації та функціонування місцевого самоврядування в окремих зарубіжних країнах з позиції ’їх гене-

⁹⁹ Зайцева І.

У практиці муніципального будівництва найбільш важливим є не тільки загальне визнання, рецепція, ратифікація, імплемен­тація та законодавче закріплення стандартів місцевого самовря­дування, а й реальний та ефективний режим ’їх дотримання та захисту. Саме для того, щоб муніципальні права не залишалися декларативними, необхідний конкретний внутрішньодержавний механізм здійснення міжнародних стандартів місцевого самовря­дування. Формування такого механізму, налагодження його еле­ментів залишається однією з найбільш актуальних проблем удо­сконалення муніципального законодавства.

Міжнародні стандарти муніципальної демократії відіграють значну роль у процесах децентралізації, становлення муніципаліз- му та реалізації прав місцевого самоврядування в сучасному світі. Такими стандартами виступають міжнародно-правові норми, що регламентують основні принципи, форми і методи здійснен­ня муніципальної діяльності, прийняті державами світу в рамках міжнародних міждержавних організацій. Особливостями міжна­родних стандартів у цій сфері є те, що вони регламентують спільно вироблені державами концептуальні підходи і міжнародно-легаль­ні принципи становлення, формування і функціонування інститу­ту місцевого самоврядування на території конкретних держав^[100].

Закріплення таких положень на універсальному та регіональ­ному рівнях за допомогою рамкових норм міжнародного права свідчить про важливість інституту місцевого самоврядування не тільки в міжнародному аспекті, що характеризується актуаліза­цією і глобалізацією предметів муніципально-правового реіу- лювання, а й у національному (внутрішньодержавному) вимірі, 'їх роллю у процесах децентралізації, формування національного муніципального законодавства, реалізації прав людини, адміні­стративно-територіальної реформи, становлення муніципальної влади та ефективної моделі місцевого самоврядування в Україні.

Дефінітивне визначення міжнародних правових стандартів являє собою певну складність через велику кількість доктриналь- них підходів і суперечностей, що мають прояв у їх специфічній змістовній наповненості та функціональній спрямованості. Поряд із тим існують загальні підходи, які визнають усі представники міжнародної доктрини. Вони містять сутнісні критерії, які дають змоіу чітко сформулювати визначення таким стандартам, а потім і виявити ’їхню функціональну роль і значення в сучасному нор­мативно-правовому реіулюванні, причому як на міжнародному (універсальному, регіональному, субрегиональному), так і на наці­ональному рівнях.

У зв'язку з цим не можна не погодитись із висновком Ю. Воло­шина про те, що в результаті прийняття Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України»^[101] істотно зросли можливості впливу міжнародного права на вітчизняні галузі права й тим самим на ’їх інтернаціоналізацію - шляхом створення відповідного процесуального механізму, зокрема шля­хом широкої імплементації норм міжнародного права, у тому числі міжнародних стандартів, у вітчизняне законодавство. Цей процес позитивно вплинув на формування багатьох галузей та підгалузей вітчизняного права, зокрема муніципального, вибор­чого, судового^[102].

Однією з основних характеристик тут є акцент на роль і значен­ня норм сучасного міжнародного публічного права у становленні й розвитку міжнародних стандартів. Як зазначає А. Лакєєв, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права, які виражають зміст міжнародно-правових стандартів, мають подвійну природу як результат діалектичної взаємодії окремих суб'єктів між собою, а також співтовариства в цілому з одним із цих суб'єктів. При цьому, з одного боку, процес формування міжнародно-правових стандартів являє собою стихійну правотворчість, у результаті якої утворюються джерела звичаєвого права, а з другого - в даному процесі відображення індивідуальних інтересів держав набуває узгодженого характеру в договірній формі взаємодії суб'єктів міжнародного права^[103].

Таким чином, аналізуючи сучасні міжнародні стандарти міс­цевого самоврядування, необхідно акцентувати уваїу на кількох важливих речах.

По-перше, враховуючи, що ’їх слід насамперед розглядати як джерело міжнародного права, з огляду на специфіку міжнарод­ного права як особливої правової системи, тут сформувався осо­бливий спосіб співіснування норм різної юридичної сили, який і прийнято іменувати стандартом.

По-друге, необхідність формування і використання міжнарод­них стандартів місцевого самоврядування зумовлена специфікою як співвідношення функцій держави та міжнародного співтова­риства у цій сфері, так і особливостями міжнародного нормот- ворчого процесу.

По-третє, формування міжнародних стандартів місцевого самоврядування безпосередньо пов'язане з процесами форму­вання міжнародних стандартів у цілому, а також, враховуючи сервісне призначення місцевого самоврядування, - становленням усієї системи міжнародних стандартів прав людини, які своїм об'єктом мають регламентацію певних життєвих прагнень люд­ської особистості, несуть «іуманістичне» сутнісне та функціональ­не навантаження і мають колосальну «іуманітарну наповненість».

Проблема формування і використання міжнародних стандар­тів загострює проблему співвідношення національного та міжна­родного права, тобто ’їх співвідношення, посилення ’їх взаємного зв'язку, взаємних відносин, а також взаємного впливу між, здава­лося б, автономними правовими системами, що має об'єктивний характер та детермінується низкою таких чинників:

- по-перше, складним генетичним зв'язком між національ­ним конституційним і міжнародним правом у контексті появи, становлення, розвитку та вдосконалення останнього, тобто його інституціоналізації, конституціоналізації та легалізації як норма­тивного феномену та загального надбання людської цивілізації (онтологічний взаємозв'язок);

- по-друге, можливою передбачуваною і фактичною міжна­родною поведінкою держав на міжнародній арені, що апріорі зумовлюється положеннями ’їх національних конституційних настанов (нормативно-діяльнісний зв'язок);

- по-третє, активним розширенням об'єктів міжнародно-пра­вового реіулювання за рахунок прямої рецепції міжнародним правом об'єктів конституційно-правового реіулювання, що рані­ше були у виключній компетенції національної держави (права людини, виборчий процес, місцеве самоврядування тощо), в результаті чого такі об'єкти стають предметом спільних регла­ментації і реіулювання (об'єктно-реіулятивний зв'язок);

- по-четверте, активним впливом міжнародного права на кон­ституційні правопорядки національних держав завдяки викорис­танню національного конституційного, легально визнаного і про­цесуально-складного механізму входження норм міжнародного права в ’їх національне законодавство (інверсійно-колаборацій- ний зв'язок);

- по-п'яте, формуванням усе чіткішої та функціонально-ефек­тивної тенденції конституціоналізації міжнародного права та інтернаціоналізації конституційного правопорядку національних держав (двостороньо-колабораційний зв'язок);

- по-шосте, готовністю національних систем права і насампе­ред національного конституційного права до сприйняття норм міжнародного права та ’їх використання в національному консти­туційному законодавстві (латентний зв'язок);

- по-сьоме, формуванням на базі національних конституцій­них цінностей у межах міжнародного співтовариства загально­го правового простору, що набуває форми правової глобаліза­ції та суттєво впливає на національний конституційний розви­ток, наближаючи його до закріплених у міжнародному праві нормативних вимог та стандартів (універсально-секторальний зв'язок);

- по-восьме, формуванням у межах національного конститу­ційного права системи міжнародно-правових зобов'язань держав, узятих ними в процесі підписання міжнародних договорів і через внутрішньодержавні конституційні механізми трансформовані в норми національного законодавства з метою’їх закріплення, вико­нання та практичної реалізації (прагматичний зв'язок)^[104].

Збільшення значення взаємодії міжнародного та внутрішньо­державного права у сучасному світі проявляється у збільшенні кількості міжнародних договорів та національно-правових актів, присвячених аналогічним або близьким предметам реіулювання, у посиленні ролі і значення уніфікованого реіулювання. За допо­могою цього держави прагнуть співвідносити своє внутрішнє право і законодавство з міжнародно-правовими стандартами^[105].

У цьому контексті оригінальною є позиція Б. Кофмана, який усебічно розглядає доктринальні та нормативно-правові підходи до визначення правової природи та поняття міжнародних вибор­чих стандартів, як з точки зору ’їх виникнення і перспективного розвитку, так і особливостей імплементації до чинного законо­давства України. На його думку, міжнародні виборчі стандарти мають системний характер, утворюючи своєрідний системний соціальний і нормативно-правовий комплекс; визначають сту­пінь іуманізму, демократичності й правового розвитку сучасної держави і суспільства; є складнішою в соціальному, політичному, правовому і іуманітарному аспектах системою публічно-соціаль­них і публічно-правових відносин; характеризуються структуро- утворюючими властивостями в процесі легітимації, легалізації, реалізації і функціонування. Такі відносини формують підґрунтя для періодичного та систематичного оновлення владних інститу­тів, що здійснюється шляхом виборів.

Далі Б. Кофман зазначає, що як один із найважливіших інсти­тутів конституційного права вибори в органи державної влади й органи місцевого самоврядування виступають як найважливі­ше і сутнісне політичне і правове дійство. Саме вони формують домінуючу глобальну тенденцію, в якій об'єктивно відбивається пошук міжнародним співтовариством і державами - членами цього співтовариства дієвих критеріїв статутарного існування і функціональної діяльності правової демократичної державнос­ті. Саме вони спрямовані на зміцнення соціально-політичних, юридичних і міжнародно-правових концептів, субстратів, основ, принципів і рішень, що приймаються в рамках такої державнос­ті, розширення соціальної і іуманітарної бази представницької демократії, забезпечення реальної і свідомої політичної участі в цьому процесі на основі масового громадянського залучення та реалізації зобов'язань держав, узятих ними на міжнародній арені.

На основі останнього аспекту Б. Кофман пропонує досліджува­ти міжнародні виборчі стандарти через аналіз міжнародних стан­дартів прав людини та визначення ’їх правової природи - вони:

а) є принципами, тобто основоположними засадами, що реіу- люють коло вельми важливих суспільних відносин, що становлять інтерес для держав - членів світового співтовариства або держав - членів певної міжнародної регіональної організації;

б) ’їх закріплюють зазначені суб'єкти: або за допомогою норм міжнародного права в міжнародних угодах, у рамках останніх, а держави, що ’їх підписали, беруть на себе зобов'язання з ’їх закрі­плення в національному законодавстві й подальшій реалізації в практичній діяльності суб'єктів прав, що перебувають на їхній юрисдикційній території; або у вигляді норм «м'якого права» рекомендуються міжнародними регіональними установами для держав - учасниць певних міжнародних угод з метою впрова­дження ’їх у національне законодавство^[106].

Щодо децентралізаційних процесів у сучасному світі, то, на думку М. Баймуратова, зростання ролі міжнародно-правових стандартів місцевого самоврядування на становлення його компе­тенції, що формується і закріплюється у національному законо­давстві України, обґрунтовано цілим рядом факторів об'єктивної і суб'єктивної властивості. По-перше, об'єктивними процесами посилення ролі міжнародного права і його впливу на внутріш­ній правопорядок держав - членів міжнародного співтовари­ства. По-друге, посиленням почуття єдності і спільності народів та держав перед загрозами людської цивілізації - глобальними проблемами її існування і виживання, а також новими загрозами, що зазіхають на самі основи вже існуючого світоустрою. По-третє, активізацією системної інтеграційної складової регіонального і міжнародного співробітництва, у якій місцевому самоврядуван­ню відведена істотна роль як одному з найважливіших напря­мів можливого, вже існуючого і перспективного міждержавного співробітництва й однієї з найважливіших сфер демократизації соціального і державного життя^[107].

На сьогодні слово «стандарт» доволі поширене і використову­ється у практиці та риториці як юристів, так і політиків, соціо­логів тощо, у тому числі й коли йдеться про правове реіулювання прав людини. Так, у сучасній конституційно-правовій науці зроб­лено важливий висновок, що феноменологія стандартизації в умовах державної організації суспільства пов'язана з об'єктивною потребою людей до узагальнення та уніфікації одиниць виміру, явищ і процесів з метою ’їх однакового та загального розуміння в контексіуалізації подальшої управлінської діяльності на її різних рівнях, починаючи від локального і завершуючи універсально- глобальним^[108].

Так, у широкому розумінні термін «стандарт» (від англ. standard - норма, зразок) сприймається як модель, взірець, еталон, утворюючи синонімічний ряд зі словом «критерій» (criterion), і застосовується щодо характеристики і ознак того чи іншого об'єкта. Міжнародні стандарти визначаються як «норми і прин­ципи, що закріплюють стандартизовані правила поведінки суб'єктів міжнародного права в тих чи інших сферах міждержав­ного співробітництва»^[109].

Прийнято вважати, що уперше термін «стандарт» стосовно прав людини було використано у тексті Загальної декларації прав людини, у якій уперше філософська концепція прав люди­ни отримала визнання та юридичне втілення. Світова спільнота визнає Загальну декларацію документом, що відображає загаль­ні стандарти - систему узгоджених норм, які є орієнтиром для взаємоприйнятої, цивілізованої поведінки у взаємовідносинах між державами, а також слуїують основою в оцінюванні дій дер­жав щодо індивідів у процесі здійснення прав і свобод людини^[110].

У цьому контексті слід підтримати позицію Д. Мартиновсько- го, який вважає, що міжнародно-правові стандарти - це не стіль­ки міжнародні, скільки конституційно-правові цінності, що відоб­ражають результативний шлях розвитку національних систем конституційного права, які спочатку були запозичені з національ­ного на міжнародний рівень через 'їх високе релятивістське наван­таження й особливу іуманістичну значущість - з метою 'їх фікса­ції, формалізації та закріплення в нормах міжнародного договір­ного права - а потім повернуто на національний рівень правового реіулювання в погодженому (на універсальному, регіональному рівнях) стані у вигляді норм міжнародного права і такі, що через сприйняття національним конституційним правопорядком міс­тять відповідні нормативні орієнтири його подальшого розвитку і вдосконалення.

На думку цього дослідника, міжнародно-правові стандарти як норми міжнародного договірного права, що з'являється в період розроблення міжнародних багатосторонніх міждержавних дого­ворів з найактуальніших питань міжнародного публічного права, зокрема з питань міжнародної регламентації та реіулювання прав і свобод людини, виборчого права, місцевого самоврядуван­ня, функціонування демократичної правової державності тощо, тобто об'єктів, які раніше були виключно об'єктами внутрішньо­державного реіулювання, потім були запозичені міжнародним правом і через міжнародні норми у вигляді міжнародно-право­вих зобов'язань держав-підписантів таких договірних документів повертаються на рівень національного конституційного права^[111].

Специфіка міжнародних стандартів у сфері децентралізації полягає у ’їх нерозривному зв'язку і органічному взаємовпли­ві як із загальними міжнародними стандартами прав людини, так і стандартами місцевого самоврядування. Основні засади децентралізації та принципи організації і діяльності місцевого самоврядування закріплені у міжнародно-правових документах локальної демократії, які розробляються у рамках міжнародних міжурядових організацій універсального характеру (ООН, її спе­ціалізовані установи тощо); міжнародних міжурядових організа­цій регіонального характеру (Рада Європи, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.) і сприйма­ються державами-членами цих організацій за допомогою підпи­сання міжнародних договорів; у рамках міжнародних неурядових організацій місцевої влади.

Звідси, на думку М. Баймуратова та Д. Мартиновського, ми можемо віднести сферу місцевого самоврядування, в якій люди­на, по-перше, існує в умовах повсякденності; по-друге, реалізує свій життєвий цикл; по-третє, продукує системний комплекс екзистенційних інтенцій, потреб, прагнень, атитюдів, інтересів; по-четверте, виконує різні соціальні ролі в процесі своєї життє­діяльності; по-п'яте, функціонує в рамках територіальної спіль­ноти, що склалася історично - в межах територіальної громади; по-шосте, реалізує свої наведені вище інтереси через системний комплекс загального, конституційно-правового і спеціального (за потреби) статусів людини (особистості) і громадянина, - до сфери соціального життя в якій реалізуються не тільки соціальні права, а й весь комплекс прав людини на локальному рівні функціону­вання соціуму.

Отже, можна стверджувати, що міжнародно-правові стандарти місцевого самоврядування як найважливішої сфери соціального індивідуально-колективного і публічно-приватного життя людини відіграють важливу інституційну роль і мають конституююче зна­чення в становленні демократичної правової державності^[112].

Усе це свідчить, що дає підстави розглядати децентралізацію не лише як феномен та концепт, а й свого роду міжнародний стан­дарт у сучасному конституційному та муніципальному праві^[113], свідченням чого є, по-перше, своєрідна іуманізація публічної влади, зумовлена як визнанням самостійним суб'єктом владних відносин громадянина держави, так і наявністю спеціальних суб'єктів - територіальних колективів (громад, комун, общин); по-друге, диверсифікація публічної влади, зумовлена визнанням рівноправним партнером держави інституту місцевого самовря­дування, що поступово переводить публічну владу у сферу при­ватного права, простір функціонування індивідів - жителів певних територій та ’їх асоціацій, яка переважно є вільною від держав­но-правового реіулювання, у сферу правосвободного простору; по-третє, субсидіарність, децентралізація, місцеве самоврядуван­ня поступово стають важливими критеріями конституційності та демократичності держави і тому знаходять свою правову регла­ментацію саме у рамках конституційного права, яке хоча і є кла­сичним публічним правом, однак під багатовекторним впливом муніципальної влади піддається суттєвій модернізації та своєрід­ній «приватизації» в умовах демократичних змін.

Поряд з тим муніципальна влада не відходить повністю зі сфери публічності (свідченням цього є її перманентна різнорівне- ва нормативно-правова регламентація), а її предмети реіулюван- ня (у тому числі конституційно-правового) стають нібито суміж­ними, пронизаними приватноправовими началами. Така тенден­ція приватизації конституційного права є наслідком однієї з най­важливіших концептуальних особливостей місцевого самовряду­вання, яка напряму пов'язана з природним правом та приводить до перманентного втяіування до орбіти конституційно-правового реіулювання приватноправових положень як нормативних прин­ципів публічного права. В основі цього процесу лежить визнання верховенства людських цінностей і приватних інтересів над усіма іншими, у тому числі публічними.

Означені процеси є характерними як для Ради Європи, так і Європейського Союзу. Так, вже з початку 50-х років XX ст. захист місцевої і регіональної автономії належить до політичної програ­ми Ради Європи. У 1951 р. було скликано конференцію громад і регіонів Європи, яка у 1961 р. була інституціоналізована Комі­тетом Міністрів як постійна установа. Ця «Рада громад і регіонів Європи» ухвалила Європейську хартію місцевого самовряду­вання. Розроблення Хартії здійснювалося з 1968 р., коли утворе­на Радою Європи Постійна конференція місцевої і регіональної влади Європи (з січня 1994 р. рішенням Комітету Міністрів Ради Європи перейменовано в Конгрес місцевих і регіональних влад) у своїй резолюції № 64 (1968 р.) виступила з пропозицією про при­йняття Декларації принципів місцевого самоврядування. Хартія розроблялася понад 15 років, у червні 1985 р. її було схвалено уря­дами 23 держав і відкрито до підписання членами РЄ 15 жовтня 1985 р. Саме тому в умовах сучасних інтеграційних процесів пра­вове поле багатьох країн Європи та світу базується або узгоджу­ється з основними міжнародно-правовими документами Євро­пейського Союзу та Ради Європи.

Так, наприклад, Україна як країна - член Ради Європи з 1995 р. проголошується державою, для якої євроінтеграція визнана одним з основних напрямів зовнішньої політики. Україна є сусід­кою країн Європейського Союзу, який дає їй численні приклади демократичного й ефективного управління державними та місце­вими справами. Звідси цілком закономірним було видання Указу Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу»^[114]. У Стратегії як один з напря­мів інтеграційних процесів визначалася регіональна інтеграція України. Визнається, що практичне здійснення інтеграційного процесу можливе лише за умови доповнення загальноєвропей­ського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглиблен­ням галузевого співробітництва України і Європейського Союзу. Основою регіональної інтеграції проголошується Європейська хартія місцевого самоврядування, інші відповідні правові акти Європейського Союзу та Ради Європи. Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окремими регіонами України та державами - членами і кандида­тами у члени ЄС, 'їх розвиток у визначених у цій Стратегії напря­мах для поступового перенесення основної ваги інтеграційного процесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого самоврядування, територіальних громад і, зре­штою, якнайширшого залучення громадян України.

Варто звертати уваїу й на те, що при підписанні Угоди про асо­ціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і ’їхніми дер- жавами-членами, з іншої сторони, сторонами було висловлено бажання «просувати процес реформ та адаптації законодавства в Україні, що сприятиме поступовій економічній інтеграції і погли­бленню політичної асоціації»^[115]. Так, Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»^[116] було передбачено, що державна політика України щодо адаптації законодавства фор­мується як складова частина правової реформи в Україні та спря­мовується на забезпечення, зокрема, обов'язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроєк- тування.

Отже, Україні необхідно підвищувати відповідність своєї зако­нодавчої бази праву Європейського Союзу, принципам верховен­ства права, а також будувати життєздатну демократичну держа­ву. Є досвід Польщі, скандинавських країн, які мають позитивні досягнення в здійсненні реформ у сфері децентралізації, адмі­ністративно-територіального устрою, становлення дієздатного місцевого самоврядування тощо. Інтеграція України в європей­ську спільноту можлива лише через здійснення реформ у сфері децентралізації та розвиток самодостатніх та дієздатних терито­ріальних громад на засадах європейських стандартів місцевого самоврядування та локальної демократії.

Слід зазначити, що використання міжнародно-правових норм і стандартів у процесах конституціоналізацїї та муніципалізації суспільного життя та демократичного устрою, у ході формування муніципального права та нормативного реіулювання організації та функціонування місцевого самоврядування у зарубіжних краї­нах є дуже своєчасним. Інтеграція цих держав у світове співто­вариство накладає на них певні обов'язки з реалізації своїх між­народно-правових зобов'язань не тільки на міжнародній арені, а й усередині кожної країни. На ці процеси суттєво впливає наяв­ність або відсутність фінансово-економічних умов і політичної волі, особливості менталітету народу, рівень правосвідомості та загальної правової та муніципальної культури, історичні традиції тощо.

Так, наприклад, доволі знаковою у цьому аспекті була Копен­гагенська декларація про соціальний розвиток 1995 р.,^[117] учас­никами якої були глави держав і урядів, які вперше в історії на запрошення Організації Об'єднаних Націй зібралися для того, щоб «визнати значення соціального розвитку та добробуту людей і висунути ці цілі на перший план» як у XX, так і у XXI ст. Вислов­люючи глибоке переконання в тому, що «демократія та транспа- рентне і гласне керівництво й управління у всіх секторах суспіль­ства є необхідними основами для забезпечення соціального та орієнтованого на людину сталого розвитку», підписаній Декла­рації взяли на себе зобов'язання «створити такі економічні, полі­тичні, соціальні, культурні та правові умови, які будуть сприяти соціальному розвитку людей», у тому числі шляхом «розширен­ня, в разі необхідності, форм і можливостей участі людей у роз­робці та здійсненні соціальної і економічної політики і програм шляхом децентралізації, гласного управління державними інсти­тутами і зміцнення потенціалу та можливостей громадянського суспільства і місцевих громад створювати свої власні організації, мобілізовувати ресурси та розвивати діяльність».

Прикладом цього є й положення Варшавської декларації 2005 р., у рамках якої було розроблено План дій, у якому визна­чені основні завдання Ради Європи на шляху до загальноєвро­пейської єдності та просування вперед у будівництві Європи без розділових ліній. Зокрема, зазначається, що Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи повинен і надалі сприяти розвит­ку місцевої демократії та децентралізації влади, беручи до уваги внутрішню організацію зацікавлених країн для того, щоб охо­пити всі рівні європейського співтовариства. Зазначається, що у політичному діалозі слід використовувати потенціал Організації для поглиблення взаєморозуміння між державами-членами, тим самим зміцнюючи єдність у Європі та забезпечуючи зобов'язання по будівництву Європи без розділових ліній^[118].

Прикладом того є положення Стамбульської декларації з проб­лем поселень людей^[119], де стосовно конституційного права на без­печне для життя і здоров'я довкілля йдеться про його муніципаль­но-правову модифікацію в обов'язок держав - учасників цього документа забезпечити «особливі потреби жінок, дітей та молоді у надійних, здорових і безпечних умовах життя». З цією метою держави-учасниці цього документа взяли на себе зобов'язання у процесі здійснення децентралізаційних реформ «добиватися покращення умов життя в населених пунктах такими засобами, які відповідають місцевим потребам та реальностям», а також визнали «необхідність аналізу глобальних економічних, соціаль­них та екологічних тенденцій у цілях утворення більш досконало­го середовища мешкання для всіх людей». Також держави-учас- ники зобов'язуються «сприяти наданню повноцінного доступу людям з фізичними вадами, а також статевого рівноправ'я для участі в політичних акціях, програмах і проектах з питань житла та життєздатного розвитку поселень людей» (п. 7).

У контексті включення України в євроінтеграційні процеси заслуговує на особливу уваїу впровадження політики терито­ріального / просторового розвитку країн ЄЄ, яка ґрунтується на таких тематичних осях, як політика міського розвитку, зіуртова- ності, просторового планування. Формування цієї політики від­бувається з урахуванням глобальних викликів та ініціатив, спря­мованих на пошук відповідей, - Порядку денного на XXI століття, Цілей сталого розвитку до 2030 року, конвенцій щодо навколиш­нього середовища та розвитку, прийнятих на Конференції OOH у Ріо-де-Жанейро^[120]. Крім того, слід підкреслити наявність та сти­мулювання взаємодії політики просторового розвитку з іншими секторальними політиками. Тому у здійсненні децентралізацій- них реформ у державах сучасної Європи, у тому числі й в Укра­їні, вагоме значення має Європейська перспектива просторового розвитку (European Spatial Development Perspective - ESDP)^[121], прийнята в ЄЄ у 1999 р. Вона проголошує три цілі європейської політики: економічна та соціальна зіуртованість, збереження та управління природними ресурсами і культурною спадщи­ною, більш збалансована конкурентоспроможність європейської території. Надалі зміст цілей розкривається ширше: досягнення поліцентричного та збалансованого просторового розвитку з від­повідною увагою до розвитку урбанізованих та сільських терито­рій і забезпечення партнерства між ними; рівномірний доступ до інфраструктури та знань; розумний менеджмент природної та культурної спадщини, зокрема культурних ландшафтів. Для досягнення цілей сформульовано 60 параметрів, щодо рівномір­но розподілених за напрямами.

Серед основних аспектів просторового розвитку ЄЄ у контексті сучасних викликів та тенденцій - міський розвиток, що включає питання появи міських мереж, зміни європейської міської систе­ми та економічних можливостей міст, субурбанізації, зростаючої соціальної сегрегації в містах, поліпшення якості міського сере­довища. Крім того, розглядаються тенденції розвитку сільських територій, зміни ’їх ролі і функції, зміни у сільському й лісовому господарстві та відповідні наслідки для економіки і землекорис­тування, транспортні мережі та проблеми ’їх інтеграції, зростаючі транспортні потоки та навантаження, диспропорції у поширенні знань та інновацій, ризики для водних ресурсів, зростаючий тиск на культурні ландшафти і спадщину тощо.

Ці та інші проблеми, на думку вітчизняних вчених, мають визначальне значення у процесах розроблення та реалізації полі­тики просторового розвитку, формування територіального капі­талу, оцінки впливів на навколишнє середовище для забезпечен­ня сталого (збалансованого) розвитку територіальних громад, регіонів та держави в цілому, а також децентралізації влади та самоврядування територіальних громад^[122].

Про важливість децентралізації та місцевого самоврядування свідчать положення Екологічної угоди міст від 5 червня 2005 р.^[123] Розглядаючи даний документ як «синергетичне продовження зусиль по сприянню стабільності розвитку, посиленню нестійких економік, підвищенню суспільної активності, і захисту природних систем планети», сторони - мери багатьох великих міст світу, які підписали його, виходили передусім з того, що «більшість насе­лення планети зараз живе в містах і що безперервна урбанізація приведе до того, що один мільйон людей буде переміщуватись до міст кожного тижня, створюючи тим самим нову низку еко­логічних проблем і можливостей». Вказуючи на те, що мери міст зі всього світу мають «унікальну можливість керувати розвитком належним чином підтримуваних міських центрів, у основі чого лежатимуть відповідні культурні і економічні місцеві заходи», сторони, які підписали цей документ, «зібралися разом для того, щоб вписати новий розділ в історію всесвітньої кооперації» та взяли на себе «зобов'язання підвищити рівень партнерських сто­сунків і побудувати екологічно стабільне, економічно динамічне і соціально справедливе майбутнє для наших міських жителів».

З точки зору реалізації культурних прав людини у територі­альних громадах заслуговують на уваїу Рекомендації ЮНЕСКО про участь і внесок народних мас у культурне життя^[124]. Виходячи з того, що «доступ до культури і участь у культурному житті є основними елементами загальної соціальної політики, пов'язаної зі становищем трудящих мас, режимом роботи, вільним часом, сімейним життям, освітою і професійною підготовкою, містобу­дуванням і навколишнім середовищем», у документі визначено засоби культурної діяльності, перше місце серед яких відведене децентралізації матеріальної бази, заходів та рішень. Зокрема, державам-членам або компетентним органам влади рекомендо­вано: «сприяти децентралізації заходів і заохочувати розвиток місцевих центрів, приділяючи особливу уваїу малонаселеним зонам і периферійним районам, що знаходяться в несприятливих умовах; розвивати і зміцнювати мережу культурних та мистець­ких установ не тільки у великих містах, а й у середніх містах, селах і кварталах; заохочувати міжрегіональні і міжобщинні обміни; сти­мулювати регіональну або місцеву ініціативу одночасно за допо­могою забезпечення оперативних коштів на відповідних рівнях і шляхом поділу повноважень щодо прийняття рішень з представ­никами різних сторін, що беруть участь у культурних дебатах, і в цих цілях розвивати вторинні центри прийняття адміністратив­них рішень; передбачати спеціальні заходи щодо груп, що зна­ходяться в несприятливих умовах, і районів зі слаборозвиненим культурним життям. У зв'язку з цим пропонується враховувати, приміром, дітей, осіб з фізичними або розумовими вадами, осіб, які перебувають у лікарнях або в тюрмах, і осіб, які проживають у віддалених зонах або міських трущобах».

Важливою є роль децентралізації у реалізації та захисті прав осіб з особливими потребами. Так, одним з мотивів прийняття Конвенції про права осіб з інвалідністю^[125] стало розуміння того, що інвалідність - це поняття, яке еволюціонує, і що інвалід­ність є результатом взаємодії, яка відбувається між людьми, які мають порушення здоров'я, і відносницькими та середовищними бар'єрами і яка заважає ’їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими, а також визнання цінного ниніш­нього і потенційного внеску осіб з інвалідністю у загальний добро­бут і багатоманітність ’їхніх місцевих товариств і ту обставину, що сприяння повному здійсненню особами з інвалідністю своїх прав людини та основоположних свобод, а також повноцінній участі осіб з інвалідністю дасть змоіу зміцнити в них почуття причет­ності й досягти значних успіхів у людському, соціальному та еко­номічному розвитку суспільства та викоріненні бідності (преам­була).

Відповідно до ст. 19 «Самостійний спосіб життя й залучення до місцевої спільноти» цього документа держави - учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх осіб з інвалідністю жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору є рівними з іншими людьми, і вживають ефективних і належних заходів для того, щоб сприяти повній реалізації особами з інвалідністю цього права та повному включенню й залученню 'їх до місцевої спіль­ноти, зокрема, забезпечуючи, щоб: а) особи з інвалідністю мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце про­живання й те, де й з ким проживати, і не були зобов'язані про­живати в якихось визначених житлових умовах; Ь) особи з інвалід­ністю мали доступ до різного роду послуг, що надаються вдома, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі міс­цевої спільноти, зокрема персональної допомоги, необхідної для підтримки життя в місцевій спільноті та включення до неї, та з метою недопущення ізоляції або сегрегації від місцевої спільно­ти; с) послуги та об'єкти колективного користування, призначені для населення в цілому, були рівною мірою доступні для осіб з інвалідністю і відповідали ’їхнім потребам.

Свідченням перманентного розширення каталоіу прав люди­ни у процесі та під впливом децентралізації є європейська прак­тика надання муніципальних прав постійнім мешканцям-інозем- цям. Так, ще у 1992 р. у рамках Ради Європи була прийнята Євро­пейська конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні^[126], якою встановлюється принцип, згідно з яким іноземним громадянам гарантуються громадянські та політичні права, включно з правом брати участь у виборах. Так, згідно з час­тиною першою ст. 6 цього документа передбачається зобов'язання держав - учасниць Конвенції надати кожному постійному меш- канцю-іноземцю право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до органів місцевого самоврядування, якщо він відпо­відає тим правовим вимогам, які пред'являються громадянам і, крім того, на законних підставах постійно мешкає у відповідній державі упродовж п'яти років, що передують виборам. Також встановлюється, що ценз осілості, передбачений у ст. 6, може ста­новити і менший період (ст. 7).

Такий підхід є свідченням того, що у державах сучасної Євро­пи, які пережили глибокі децентралізаційні процеси, відбуваєть­ся кардинальне переосмислення сутності та змісту конституцій­ного права на участь в управлінні публічними справами: якщо держава має справи громадянами, іноземцями, особами без гро­мадянства, біженцями, то місцеве самоврядування - з мешканця­ми. Держави - члени Ради Європи, які підписали Європейську хартію місцевого самоврядування, вважають, що право громадян брати участь в управлінні державними та суспільними справами, належить до загальних для всіх держав демократичних приписів, і це право безпосередньо може бути здійснено саме на місцевому рівні.

Стратегічний моменту розумінні цієї проблеми полягає в ево­люції загального конституційного правового статусу людини в місцевому самоврядуванні. В умовах громадянського суспільства на рівні територіальних громад цілком змінюється система коор­динат, яка панує в державі щодо прав людини. З рівня «грома­дянин - держава» права людини переходять на рівень «мешка­нець - орган місцевого самоврядування» та трансформуються у муніципальні права особи.

Цей підхід, який існує в країнах сучасної Європи (наприклад, у Данії, Бельгії, Польщі, Латвії), безпосередньо пов'язаний із визнанням відмінності різних статусів публічної влади: держав­ної влади як представника суспільства в цілому, його політичної влади та місцевого самоврядування - як публічної влади тери­торіального колективу. Так, наприклад, згідно з частиною 2 § 70 Конституції Угорської Республіки 1949 р. на виборах до місцево­го самоврядування та виборах міського голови виборче право, а також право участі в місцевому референдумі та місцевій народ­ній ініціативі згідно з особливим законом - належить також не угорським громадянам, які проживають на території Угорської Республіки як іммігранти, якщо вони на день виборів або від­повідно референдуму знаходяться на території країни. Згідно зі ст. 130 Конституції Королівства Нідерланди 1983 р. право участі у виборах муніципальних рад і бути обраним до їх складу може бути надано Актом парламенту особам, які не є громадянами Нідерландів, але постійно проживають у муніципалітетах, якщо вони відповідають тим самим виборчим цензам, що і громадяни Нідерландів.

Такий підхід є свідченням підвищення ролі муніципально- територіального чинника в житті суспільства, створенням дієз­датних територіальних громад, підтвердженням демократичних намірів національних держав та 'їх особливої уваги саме до меш­канців певних територій.

З точки зору процесів децентралізації та реформування публічної влади на принципах демократії, субсидіарності та верховенства права, доволі рельєфно специфіку реалізації окре­мих видів прав людини у місцевому самоврядуванні ілюструють положення переглянутої Європейської хартії щодо участі молоді у громадському житті на місцевому та регіональному рівнях, при­йнятої Конгресом місцевих та регіональних влад Ради Європи на 10-й пленарній сесії 21 травня 2003 р.,^[127] у якій вказується, що «активна участь молодих людей у процесі ухвалення рішень і гро­мадській діяльності на місцевому і регіональному рівнях має важ­ливе значення, якщо ми дійсно маємо намір побудувати більш демократичне, солідарне і процвітаюче суспільство....Підтриму­ючи і стимулюючи участь молоді у суспільному житті, місцеві і регіональні влади мають сприяти соціальній інтеграції молодих людей, допомагаючи їм долати не лише проблеми та трудно­щі, а й знаходити відповідь на виклики сучасного суспільства, в якому часто домінують егоїзм та індивідуалізм. Проте для того, щоб участь молоді в суспільному житті на місцевому і регіональ­ному рівнях була успішною, постійною і осмисленою, потрібно мати щось більше, ніж розвиток політичних чи адміністративних систем. Будь-яку політику чи дію, покликану активізувати участь молоді в житті суспільства, має забезпечувати культурне середо­вище, що поважає молодь і враховує різноманітні потреби, обста­вини та сподівання молодих людей».

Доволі рельєфно ілюструє проблему реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні в контексті реалізації децентраліза- ційної політики екстраполяція на локальний рівень загальновиз­наного в сучасному світі принципу рівності чоловіка та жінки^[128]. Досягнення тендерної рівності неможливе без наявності відпо-

бідного механізму реалізації прав і свобод, а зміни в суспільстві, звичайно, відбуваються через політичний процес, монопольни­ми власниками якого все ще залишаються переважно чоловіки. Однак зміни в суспільстві, у тому числі й у ’їх тендерному вимірі, можуть відбутися лише за умови, якщо такі зміни відбудуться у територіальних громадах. У сучасному міжнародному політично­му й соціологічному дискурсі поняття місцевого самоврядування, децентралізації та функціонування територіальних громад часто розглядають у зв'язку з поняттям тендеру^[129].

При цьому увага акцентується на тому, що «впровадження тендеру» означає не просто додавання «жіночого компоненту» до проектів та програм. Це насамперед аналіз і врахування різ­них умов і вимог щодо жінок і чоловіків, тих ролей, які вони віді­грають у соціумі в цілому та територіальних громадах і процесах децентралізації публічної влади зокрема.

Так, наприклад, країни - учасниці Декларації про міста та інші населені пункти в новому тисячолітті^[130], вважаючи за необ­хідне за допомогою відповідних механізмів забезпечити, щоб жінки відігравали ефективну роль у прийнятті рішень місцеви­ми органами влади (п. 39), заявили про свою дотриманість меті забезпечення тендерної рівності у розвитку населених пунктів та сповнені рішучості підтримувати тендерну рівність та розширен­ня можливостей жінок у якості ефективних способів боротьби з бідністю та стимулювання розвитку населених пунктів, які будуть по-справжньому стійкими. «Ми далі беремо на себе зобов'язання формулювати та зміцнювати політику та практику забезпечення повної та рівноправної участі жінок у плануванні населених пунк­тів та прийнятті рішень», - зазначалося у Декларації (п. 44).

У тендерному вимірі децентралізації та функціонування місце­вого самоврядування колосального значення набувають положен­ня Всесвітньої декларації Міжнародного союзу місцевих органів влади про роль жінки у місцевому самоврядуванні^[131]. Так, у час­тині 10 цього документа закріплено, що система місцевого управ­ління посідає унікальне становище з точки зору сприяння бороть­бі за тендерну рівність на глобальному рівні. Вона може справити серйозний вплив на становище жінок і ситуацію в галузі тендер­ної рівності в усьому світі. У частині 12 документа вказується й такий мотив розробки цього документа: «з метою утворення стій­ких, заснованих на принципах рівноправ'я та демократії місце­вих органів управління, де б жінки і чоловіки мали рівний доступ до процесу прийняття рішень, рівний доступ до послуг і рівний статус у процесі надання цих послуг, тендерна проблематика має бути включеною у всі сфери директивної й управлінської діяль­ності місцевих органів управління».

Група спеціалістів з тендерного підходу Ради Європи (1995- 1998)^[132] визначила тендерний підхід як «(ре)організацію, покращен­ня, розвиток та оцінка політичних процесів таким чином, аби аспект тендерної рівності та перспективи був врахований в усіх напрямах політики та на ydx рівнях та етапах при залученні ydx сторін у про­цесі розвитку політики». Рекомендація 148(2004) Конгресу про тен­дерний підхід на місцевому та регіональному рівнях наголошує на важливості механізмів тендерної рівності як визнаної системи під­тримки, спрямованої допомогти тим особам, яких залучено до роз­робки політики й надання послуг, зрозуміти й реалізувати концеп­цію тендерної рівності, а також спосіб, у який належить відстежу- вати прогрес та заохочувати до звітності осіб, залучених до робіт^[133].

Разом з Рекомендацією 148(2004) Резолюція 176(2004) Конгре­су закликає органи місцевих і регіональних влад підтримувати тендерну рівність на тендерний підхід та застосовувати в цьому напрямі на практиці відповідні інструменти та механізми, осо­бливо статистику з розподілом за статтю^[134].

Також у сучасній Європі одним з ефективних інструментів тен­дерного підходу є тендерно чутливе бюджетування. Так, Резолю­ція 405(2016) Конгресу щодо тендерно чутливого бюджетування^[135] стимулює національні, регіональні та місцеві органи влади про­понувати та впроваджувати відповідні інструменти та процеду­ри. Особливо ця резолюція наголошує на проведенні місцевими та регіональними органами влади аналізу бюджету з розбиттям за статтю, обміні думками та кращими практиками з містами та регіонами, які вже застосовують методи тендерно чутливого бюджетування та планувати механізми консультування та залу­чення громадянського суспільства.

Знаковою є Резолюція 391(2915) Конгресу про боротьбу зі зрос­таючою бідністю серед жінок: відповідальність місцевих та регіо­нальних органів влади^[136], яка спонукає країни-члени враховувати тендерний аспект бідності та брати до уваги зростаючий рівень бідності серед жінок у процесі боротьби з бідністю.

Можна згадати й Європейську хартію рівності жінок і чоло­віків на місцевому рівні^[137], розроблену у 2006 р. Радою європей­ських муніципалітетів і регіонів (CEMR). Європейська хартія як інструмент політичної волі дуже корисна для органів місцевого самоврядування. Підписана міськими головами, ця Хартія надає чіткі рекомендації органам місцевого самоврядування щодо заходів у рамках 'їх компетенції, які потрібно впроваджувати для забезпечення рівноправ'я між чоловіками та жінками (а також національними меншинами, недієздатними особами тощо). Крім сприяння тендерній рівності та рівним можливостям (кампанії, громадський простір, застереження), у документі також зосеред­жено уваїу на важливості виконання тендерного аналізу місцевих рішень / політики, консультацій з чоловіками та жінками стосов­но різних питань, а також розвитку тендерно чутливих соціальних служб. Згідно з цим документом органи місцевого самоврядуван­ня зобов'язані розробити план заходів з впровадження політики тендерної рівності, а також заохочуються до розробки та обміну кращими практиками між містами та регіонами.

В аспекті забезпечення прав людини в умовах децентралізації показовими є положення та принципи Каракаської декларації^[138], яка була прийнята на основі схвалення 14 листопада 1990 р. Регіо­нальною конференцією з реструктурування психіатричної допо­моги в Латинській Америці, що відбулася в Каракасі під егідою Панамериканської організації охорони здоров'я - Регіонального бюро ВООЗ країн Америки. Основний мотив прийняття цього міжнародного документа - необхідність захисту прав людини і громадянських прав психічно хворих. Констатується, що психіат­рична лікарня, якщо це є єдиною формою забезпечення психіат­ричної допомоги, ізолює пацієнтів від ’їх природного оточення, посилюючи таким чином ’їх соціальні проблеми; створює неспри­ятливі умови, що піддають небезпеці людські та громадянські права пацієнтів. Фактично йдеться про ізоляцію та виключен­ня людей із громад. У Декларації відзначається, що традиційні психіатричні служби не дають змоги досягти цілей допомоги, організованої за принципом спільнот, які є децентралізовани­ми. Декларується, щоб місцеві моделі систем охорони здоров'я використовувалися для забезпечення кращих умов для розвитку програм, заснованих на потребах здоров'я населення і з акцен­том на децентралізацію, соціальну участь і профілактичний під­хід. Орієнтуючи держави - учасниці Декларації на необхідність реструктурування психіатричної допомоги шляхом критичного перегляду домінуючої і централізуючої ролі психіатричних ліка­рень у наданні психіатричних послуг, у документі зазначається, що доступні ресурси, допомога і лікування повинні захищати особисту гідність і людські та громадянські права; ґрунтуватися на раціональних і технічно відповідних умовах і прагнути, щоб пацієнти залишалися у своїх спільнотах.

Однією з найбільш складних, суперечливих і таких, які вкрай неоднозначно сприймаються та вирішуються в сучасному світі, є проблема прав людини за ознакою сексуальної орієнтації. Проте уявити сучасне цивілізоване та функціональне громадян­ське суспільство, у якому відсутні ефективні механізми реаліза­ції та захисту прав ЛГБТІК-спільноти, не можливо. Попри те, що майже усе XX ст. минуло під прапором її боротьби за свої права, й сьогодні залишається чимало проблем у цій сфері. Враховую­чи, що права людини за ознаками сексуальної орієнтації пере­важною мірою порушуються саме на локальному рівні: адже життєвим простором існування цієї категорії людей є насампе­ред територіальна громада, - питання прав /ІГБТІК+ об'єктивно може розглядатися і в аспекті формування та реалізації муніци­пальних прав людини.

Свідченням того є, зокрема, позиція Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, який звернув увагу на необхід­ність подолання проблеми дискримінації сексуальних меншин і посиленої ролі місцевих влад у цих процесах. Відповідно до позиції цієї установи, гомофобні інциденти у ряді держав-членів свідчать не тільки про систематичні порушення основних прав /ІГБТІК+, а і показують, що в багатьох випадках органи влади, на які покладено позитивний обов'язок захисту громадян від дис­кримінації, фактично заохочують несправедливість і сприяють неправомірному обмеженню прав. На запобігання та протидію дискримінації у державах - членах Ради Європи 2007 р. Конгрес прийняв Рекомендацію 211 (2007) «Про свободу зборів і вислов­лювання думок для лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерних осіб»^[139]. Враховуючи, що свобода вираження думки і свобода зборів є ядром демократичного громадянського суспільства і що роль влади у захисті цих прав є фундаментальною, Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи запропонував модель імплементації цих прав на місцевому рівні держав-членів без дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та тендерної ідентичності.

Як зазначається у цих Рекомендаціях, право висловлюва­ти думку та виражати свою ідентичність з іншими людьми є невід'ємною складовою толерантності - принципу захисту різ­номанітності суспільства шляхом вільного обміну ідеями, які можуть привести до збагачення на рівні індивіда та суспільства. Ці свободи природно несуть певні обов'язки і відповідальність і тому як держава, так і регіональні або місцеві органи можуть встановлювати обмеження тільки там, де вони передбачені зако­ном. Беручи до уваги, що свобода слова і зібрань лежить в основі демократичного суспільства, а також те, що роль місцевої влади в підтримці цих прав має основоположне значення, Конгрес міс­цевих і регіональних влад здійснив огляд реалізації цих прав на місцевому рівні по всій Європі та рекомендував країнам - членам Ради Європи забезпечити, щоб вони публічно виступали проти дискримінації за ознакою належності до сексуальних меншин; здійснювали заходи щодо боротьби з пропагандою ненависті на цьому ґрунті, з усією принциповістю розслідували усі випадки насильства або розпалювання ненависті щодо ЛГБТІК+, визнача­ли, чи є ці дії дискримінацією або гомофобією, можливо, зігра­ли певну роль у вчиненні злочину, забезпечували судове пере­слідування винних; у разі необхідності здійснювали позитивні заходи відповідно до вимог Європейського суду з прав людини; щоб гарантувати реалізацію свободи зібрань і висловлюван­ня як на державному, так і місцевому та регіональному рівнях; забезпечували можливості ЛГБТКІ+-груп проводити консульта­ції при реформуванні будь-якого з зазначених заходів з точки зору взаємної вигоди всіх зацікавлених сторін і розвивали дух співпраці, а не конфронтації. Конгрес звернув уваїу на те, щоб усі місцеві влади були в курсі всіх нових законодавчих норм і від­повідного прецедентного права, що стосується свободи зібрань і висловлення думок і антидискримінаційних заходів. На думку Конгресу, надання фінансової або іншої підтримки з боку міс­цевої влади організаторам заходів ЛГБТКІ+-спільноти має бути забезпечене рівною мірою щодо всіх подібних груп, при цьому не повинно бути ніяких законодавчих заборон місцевим орга­нам влади, які надають допомогу або рекламують події ЛГБТ- спільноти тощо.

Розглядаючи різні стереотипи та дискримінаційні практики у територіальних громадах (сексизм, расизм, ейблізм, ейджизм, гомофобія тощо) своєрідними аномаліями в муніципально-пра­вовій сфері, вважаємо, що децентралізація є невід'ємною части­ною національної структури публічного владарювання у демо­кратичній державі^[140].

Місцеве самоврядування - це рівень влади й управління, що є найбільш близьким до громадян і в силу цього спроможним най­кращим чином включати різні соціальні групи в процес прийнят­тя рішень щодо умов життя територіальних громад та питань міс­цевого значення, використовувати ’їх знання, досвід і можливості для сприяння стійкому розвитку територіальних громад.

Концептуальний аналіз сучасних міжнародно-правових стан­дартів локальної демократії доволі рельєфно відображає коло­сальне значення децентралізації в умовах глобалізації та міждер­жавної інтеграції, зокрема, безпосередньо зазначається, що між­державні угоди, які укладаються у сфері місцевого самоврядуван­ня, прямо зумовлені прагненням до досягнення «більш сильної єдності» між державами (преамбула Європейської хартії місце­вого самоврядування^[141]).

У преамбулі Європейської рамкової конвенції про транскор­донне співробітництво між територіальними общинами або властями^[142] зазначається, що метою 'їх ухвалення є «сприяння економічному та соціальному прогресу прикордонних регіонів і зміцненню солідарності, яка об'єднує народи Європи».

У преамбулі Декларації щодо забезпечення доброго вряду- вання на місцевому і регіональному рівнях, ухваленій на 14-й сесії Європейської Конференції міністрів держав - членів Ради Європи, відповідальних за регіональне та місцеве врядування 24-25 лютого 2005 р.,^[143] зазначається, що «завдання, які сьогодні постали перед Європою, не є завданнями виключно для європей­ських країн - вони є глобальними та мають паралельно вирішува­тись як на міжнародному, так і на місцевому рівнях».

Преамбула проекту Всесвітньої хартії місцевого самоврядуван­ня^[144] взагалі починається з нагадування, що принцип, закріпле­ний у Загальній декларації прав людини, а саме в її ст. 21, згідно з яким воля народу має бути основою влади органів управління всіх рівнів, а місцева демократія є основоположним правом.

На особливу важливість такого комунікативно-інтегративного виміру децентралізації в процесі демократизації та перетворен­ня економіки і суспільства, що мали раніше централізований і надмірно заполітизований характер, звертали уваїу, зокрема, учасники Єреванської декларації про децентралізацію 1999 р.^[145] Підкреслюючи, що успіх політики децентралізації визначається наявністю сильного центру, що підтримує її проведення, підпи­саній цього міжнародного документа підкреслили те, що біль­шість проблем і завдань, які стоять перед країнами, збігаються, хоча 'їх вирішення в різних країнах може відрізнятися залежно від конкретних соціальних, економічних і культурних особливостей кожної країни.

Проте учасники Єреванської декларації визнали, що обмін інформацією, досвідом і навичками практичної діяльності є над­звичайно корисним інструментом для надання країнам допомоги в процесі планування та здійснення децентралізації. Цей обмін можна було б значно активізувати завдяки максимально широко­му використанню сучасних інформаційних технологій, заохочен­ню дистанційного навчання, комунікаційному обміну і поширен­ню ідей. За допомогою сприяння створенню і експлуатації інфор­маційних систем і центрів з обміну досвідом на глобальному і регіональному рівні Організація Об'єднаних Націй могла б віді­гравати критично важливу роль у розвитку віртуальних громад практичних працівників і науковців, головною метою яких було б вирішення завдань децентралізації, здійснення адміністратив­ної реформи, забезпечення участі громадян та демократизації. У зв'язку з цим учасники звернулися до Організації Об'єднаних Націй з проханням і надалі сприяти розвитку діалоіу з питань децентралізації в країнах Центральної та Східної Європи і СНД шляхом скликання аналогічних регіональних форумів, розвитку мереж для обміну інформацією та досвідом і зміцнення націо­нальних, регіональних і місцевих установ, що займаються питан­нями децентралізації.

Ці та інші приклади свЦчать, що міжнародно-правове визнан­ня існування у людини невідчужуваних природних прав, закріп­лене за допомогою прийняття міжнародних норм профільного характеру, що містяться в міжнародних актах, привело до форму­вання і чіткого визначення ’їх мінімуму, незнижуваного на націо­нальному рівні. У цьому аспекті місцеве самоврядування, висту­паючи у доктринально-парадигмальному вимірі як своєрЦний концепт та феномен сучасного конституціоналізму, а у праксео- логічному аспекті - як універсальна форма реалізації практично всіх прав людини, об'єктивно виступає фактором інтернаціона­лізації національного та конституціоналізації міжнародного пра- вопорядків^[146]. По суті, сьогодні можна спостерігати глобалізацію доктрини децентралізації та місцевого самоврядування, а також прав людини у муніципально-правовому вимірі ’їх реалізації.

Зазначені приклади значною мірою вказують на людський вимір децентралізації та місцевого самоврядування, ’їх унікальне функціонально-телеологічне призначення у процесах формуван­ня демократичної державності та громадянського суспільства. Децентралізація та дієздатне місцеве самоврядування є не лише фундаментальним інститутом конституційного права та консти­туційної держави, а й своєрЦним міжнародним стандартом, що у контексті європейського вектора розвитку України вимагає усе­бічного конституювання та інституціоналізації місцевого само­врядування на принципах іуманізму, субсидіарності, децентра­лізації, людського виміру публічної влади та верховенства права.

У цьому аспекті децентралізація є водночас своєрідним між­народним правовим стандартом ефективної організації публічної влади і конституційно-правовою цінністю, інституціональним та функціональним базисом муніципалізму та феноменом демокра­тії, відображаючи результативний шлях розвитку національних систем конституційного права та муніципальних моделей суве­ренних демократій, які спочатку були запозичені з національного на міжнародний рівень через ’їх високе релятивістське наванта­ження і особливу іуманістичну значущість, - з метою їх фіксації, формалізації та закріплення в нормах міжнародного договірного права, а потім повернулися на національний рівень правового реіулювання в універсально (регіонально) погодженому стані, у вигляді норм міжнародного права, - такі, що через сприйняття національним конституційним правопорядком містять відпо­відні нормативні орієнтири у сфері прав людини, реформ щодо децентралізації та територіальної організації публічної влади, розвитку місцевого самоврядування, вдосконалення адміністра­тивно-територіального устрою тощо.

1.4.