Б. Роди правосуддя

Як би не дивитися на істоту права — одно є певне: те, що право обмежує волю діяння. Воно вимагає, щоби діяннє відпо­відало правовим нормам. Тільки в межах цих норм воно поли­шає волю діяння, — вийти поза ці межі право забороняє.

Державна влада відчуває згадані невигоди правовости в неоднаковій мірі відносно ріжних галузий правового життя. Є такі ділянки права, де державна влада може з правила заявити свою «незацікавленість» в тім розумінню, що в таких ділянках здійснюваннє права з правила «інтересів держави».

До таких ділянок належить горожанське право з усіма його дисциплінами — торговим, векслевим і т.д. правом. Тільки випадково держава як носій субєктивних прав, як власник, підприємець, і т.д.

Дуже релєфно підкреслює цю ріжницю Л. Ґумпльовіч. Він вказує на те, що в области цивільного та карного права дер­жава безпосередньо зацікавлена в цім, щоби те, сотворене нею, право було здійснене. З окрема в цивільнім праві держа­ва зовсім виразно стоїть понад партіями. Нею дане право є «вищою силою, що панує над приватно-правними зносинами, що стоїть понад партіями, обмежує їх волю, утримує їх діяння та рух в правних границях». Зовсім інакше публичне, особливо-ж політичне право. Воно — це «форма діяння при виконуванню пановання, якої притримується державна влада стихійно, і яка все служить її (державної влади) інтере­сам та є все достосована до її цілий». В протиставленню до приватного права, де вона стоїть понад партіями, є держава в области публичного права сама «партією», «стороною». I Ґумпльовіч питає, чи держава могла би колинебудь подума­ти про наложеннє на саму себе пут, які накладає в цивільнім праві «народови»? «Чи могла яка державна влада дивитися на себе з такого становища, з якого дивиться на підчинений їй загал? Чи щось подібне не противиться всякій льоґіці, вся­кому досвідови, цілій історії.»? Иншими словами—Ґумпльовіч не допускає можливости правовости, отже також правосуддя в области публичного права. Держава, що творить те право сама і для своїх власних цілий, не може визнати його за силу, поставлену зверх держави. Вона не може визнати себе за «сторону», підчинену цему праву.

Міркування Ґумпльовіча безперечно в великій мірі слуш­ні. Ріжниця поміж публичним та приватним правом, на яку він вказує, справді істнує. Але є в цім міркованню і глибокі помилки. «Державна влада» — це не є якась істота, що остає все собою та не зміняється ніколи, що живе своїм власним життєм та має свої власні інтереси. Вона є тільки правовою установою, що переходить з рук до рук залежно від цего, як політична сила в державі переходить від одної суспільної ґрупи до другої. Далі — не можна уявляти собі відносин так, ніби то в державі вся сила находиться тільки в руках одної верстви, пануючої, а нема її зовсім в колах «непануючих». Такого абсолютного поділу на силу та безсиллє ми ніде не стрічаємо. Сила пануючої ґрупи скрізь не абсолютна, тільки релятивна, і скрізь її становище мусить бути заплачене в більшій або меншій мірі компромісом, уступками в хосен непануючих. Так з окрема і право і устрій держави є все вислідом боротьби і висловом компромісу, як наслідку бороть­би. Дякуючи цему є можливим і те, що Ґумпльовіч уважає незгідним з льоґікою та історичним досвідом. Державна влада може бути змушена в процесі боротьби визнати над собою авторітет та діючу силу права. Вона може бути досить сильна, щоби удержати себе при кермі, але не мати досить сили, щоби опертися проти домагання правовости. Через те і відносно публичного права здійсненнє «правовости» та істну- ваннє правосуддя є можливе в такій мірі, як і в области при­ватного права. Тільки те здійсненнє тут трудніше. Розвій правосуддя зустрічав тут більші перешкоди, як в области цивільного права. Через те цей розвій є порівнуючи спізне- ний. Але разом з тим він є одною з характеристичних рис конституційної держави.

З огляду на розвій правосуддя конституційна держава визначається з одного боку сотвореннєм цих зовнішних, пере­дусім формальних умовин, що представляють собою його запоруки. З другого боку — вона підчинила правосуддю нові ділянки життя, що ранше йому не були підчинені. А власне, вона сотворила та покликала до життя ріжного роду суди «публичного права».

зати тільки на саме поширеннє поля діяльности судової влади. Те поширеннє відбувається звичайно в парі з повста- ваннєм нових родів судів — але це не є неминуче. Буває й так, що просто поширюється тільки обсяг ділання доси істну- ючих судових установ.