Монарші повноваження у сфері судоустрою та правосуддя

Взаємодія між монархом та судовою владою визначається тим, наскільки повно у тій чи іншій державі здійснюється принцип поділу влади. Цей принцип існує у трьох іпостасях. Перша іпостась передбачає конституційне закріплення принципу поділу влади на окремі гілки влади.

юрисдикції), Кувейт (стаття 50 проголошує принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, стаття 51 віддає законодавчу владу еміру та Національним зборам, стаття 52 - виконавча влада належить еміру, Кабінету та міністрам, стаття 53 - судова влада належить судам) і Монако (стаття 6 проголошує принцип поділу влади, а ч.

Детальніший же аналіз дозволяє виділяти два основних підходи щодо взаємодії монарха із судовою владою. Так, в одних країнах судові інстанції знаходяться під більш-менш жорстким контролем і навіть диктатом монарха, в інших же судова влада є самостійною та незалежною від монарха. При цьому абсолютна більшість конституцій виділяє незалежну судову владу. Зокрема аналіз основних законів Марокко (стаття 82) та Оману (стаття 60) дозволяє стверджувати: цими актами закріплюється принцип незалежності судової влади. Незалежність суддів закріплюється також у статті 46 Основного нізаму про владу Саудівської Аравії: «Судова влада є незалежною. При виконанні своїх повноважень суд керується виключно ісламським шаріатом». Означений принцип існує і в демократичних монархічних державах, наприклад, в Іспанії (ч. 1 статті 117) та Японії (ч. ІІІ статті 76 Конституції).

Утім навіть формальне закріплення незалежності суду не виключає можливості впливу монарха на судову гілку влади. На сьогодні існує два варіанти такої взаємодії. Перший варіант передбачає монарха як главу судової влади. Саме така ситуація сьогодні існує в таких державах, як Ватикан і Великобританія. За загальним правилом, королева Великобританії є главою судової влади^[435]. Щодо Ватикану, то, згідно зі статтею 1 Основного закону, Папа, поряд з законодавчою та виконавчою владами, очолює і судову гілку влади.

Другий варіант - кадровий. Відповідно до нього, монарх має право самостійно або за згодою чи пропозицією іншого органу призначати суддів.

Утім правом самостійного призначення суддів володіють дуже мало сучасних монархів. Як приклад, можна привести Султанат Оман, султан якого відповідно до Основного закону (стаття 42) має право призначати старших суддів. При цьому Основний закон не вказує на необхідність будь -яких консультацій монарха з іншими структурами. Деякою мірою передбачається кадрова самостійність монарха і конституціями Бельгії, Нідерландів і Таїланду.

сенату. Щодо Бельгії, то кадрові повноваження монарха закріплені статтею 151 Конституції. При цьому вказується, що мирові судді та судді трибуналів призначаються безпосередньо королем. Водночас члени інших судів (радники апеляційних судів та касаційного суду) призначаються королем за поданням апеляційних судів та провінційних рад (для радників, голів апеляційних суддів та їхніх заступників) або касаційного суду і парламенту (палати представників і сенату) Бельгії. Що ж стосується Нідерландів, то, відповідно до ч. 1 статті 117

Конституції, судді судових органів призначаються на посаду указом короля. Однак при цьому частиною 1 статті 118

передбачається, що судді Верховного суду Нідерландів призначаються на посаду за поданням Другої палати Генеральних Штатів Нідерландів.

Деякою мірою (ч. 2 статті 122 Конституції Малайзії)

декларується й кадрова самостійність у сфері судоустрою і Янг ді- Пертуан Агонга, однак ч. 3 статті 122 Конституції Малайзії вказує на те, що при призначенні головного судді Янг ді-Пертуан Агонг може діяти на власний розсуд, але лише після консультації з Радою правителів і враховуючи пораду прем’єр-міністра; при призначенні ж інших суддів Верховного суду Янг ді -Пертуан Агонг, після консультації з Радою правителів, діє за рекомендацією комісії з питань суду і юридичної служби.

Усі ж інші держави чітко закріплюють несамостійність монарха у сфері судоустрою. Ця несамостійність полягає насамперед у тому, що для призначення судді потрібною є згода якогось державного органу.

На сьогодні існує два варіанти таких органів. Перший з них передбачає створення спеціалізованого судового органу, основна діяльність якого зосереджена у сфері правосуддя. Зокрема саме такий підхід на сьогодні домінує в Бахрейні, Камбоджі, Марокко та Саудівській Аравії.

Другий підхід полягає у тому, що для призначення судді необхідним є подання чи згода органу, діяльність якого не зосереджена у сфері правосуддя (парламенту, уряду тощо). Так, у Королівстві Тонга члени Апеляційного (стаття 85) та Верховного (стаття 86) судів призначаються королем за згодою Таємної ради.

В Японії імператор, згідно з ч. ІІ статті 6 Конституції, має право призначити головного суддю Верховного суду виключно за поданням Кабінету міністрів.

Змішаною є ситуація в Монако, адже, відповідно до статті 89 Конституції, склад Верховного трибуналу формується князем за поданням Національної ради, Державної ради, Ради Корони, Апеляційного суду та Цивільного трибуналу, тобто як спеціалізовано-судових органів, так і органів, діяльність яких не пов’язана виключно із судовою сферою.

В цілому ж державне право зарубіжних країн проголошує принцип невтручання монарха, органів законодавчої і виконавчої влади в прерогативи судової влади. Однак в політичній практиці цього принципу дотримуються далеко не завжди, і суди часто відчувають на собі істотний політичний тиск з боку як інших гілок влади, так і монарха.

Утім навіть формальне закріплення незалежності суду не виключає можливого впливу монарха на судову гілку влади безпосередньо у сфері правосуддя.

Другий варіант передбачає винесення судами рішень іменем монарха. Як цілком слушно зазначав з цього приводу відомий дореволюційний юрист В. Грибовський: «Від імені монарха судами реалізується судова влада, рішення якої виконуються

⁴⁴⁴ Каминский С.А. Институт монархии в странах Арабского Востока / С.А. Каминский. - М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1981. - С. 74-75.

іменем імператора»^[436]. В сучасних конституціях також

закріплюється означене положення. Зокрема, це існує в таких державах, як Бахрейн (п. b статті 32), Бельгія (ч. ІІ статті 40), Іспанія (ч. 1 статті 117), Йорданія (стаття 27), Катар (стаття 63), Кувейт (стаття 53), Ліхтенштейн (ч. І статті 99), Люксембург (стаття 49), Марокко (стаття 83) та ін.

І, нарешті, третій варіант полягає у тому, що монарх може видавати акт про помилування чи пом’якшення покарання.

Зокрема це передбачається основними законами Бахрейну (стаття 41), Бельгії (статті 110 і 111), Ватикану (стаття 19), Данії (стаття 24), Іспанії (п. і статті 62), Йорданії (стаття 38), Катару (п. 6 статті 67), Кувейту (ч. 1 статті 75), Ліхтенштейну (стаття 12), Люксембургу (статті 38 і 83), Малайзії (ч. 1 статті 42), Марокко (стаття 34), Норвегії (ч. І § 20), Нідерландів (ч. 1 статті 122), Оману (стаття 42), Таїланду (стаття 225), Тонга (ч. І статті 37) і Японії (стаття 7).

Однак у кожній країні існують певні відмінності у праві помилування, дарованого монархом. Ці відмінності дозволяють об’єднати усі монархічні держави, глави яких мають право помилування у три групи. До першої групи належать монархії, глави держави яких мають повну самостійність у даруванні права помилування чи пом’якшення вироків. Це положення існує в таких державах, як Бахрейн, Ватикан, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко, Оман, Таїланд та ін. Зокрема, стаття 19 Основного закону Ватикану закріплює, що право звільнення від покарання є прерогативою Папи. До другої групи належать монархії, глави держав яких взагалі не мають самостійності при призначенні помилування. Класичним прикладом такої монархії є Японія, імператор якої, згідно зі статтею 7, «за порадою і згодою Кабінету здійснює від імені народу... підтвердження загальних і часткових амністій, пом’якшень та відстрочок покарань і відновлення у правах». Фактично це означає, що глава держави є потрійно несамостійним: по-перше, він здійснює рішення від імені народу, а не від свого імені, як це є характерним у більшості монархій; по­друге, він здійснює своє рішення за порадою і згодою уряду; по- третє, він сам не здійснює помилування, а лише підтверджує акт помилування, вчинений іншим органом. І, нарешті, третю групу утворюють держави, конституції яких закріплюють відносну самостійність монарха при здійсненні помилування. Ця відносна самостійність обґрунтовується як законодавчою необхідністю, так і специфікою суду чи діяльністю інших органів. Зокрема, згідно з п. і статті 62 Конституції Іспанії помилування здійснюється королем відповідно до закону, а не на власний розсуд. В Бельгії, Данії, Ліхтенштейні та Люксембурзі помилування монархом міністра свого уряду є можливим лише за проханням парламенту. У Королівстві Тонга для помилування необхідною є згода Таємної ради, а в Нідерландах - рекомендація суду.

Свою специфіку має й Малайзія. Так, відповідно до ч. 1 статті 42 Конституції, Янг ді-Пертуан Агонг має право помилувати виключно осіб, засуджених військовими судами.

З третім варіантом пов’язано четвертий, суть якого полягає у тому, що виконання деяких вироків кримінальних судів є неможливим поза волі монарха. При цьому ця воля виявляється як акт помилування, так і як своєрідна санкція на виконання вироку. Зокрема, ч. ІІ § 20 Конституції Норвегії закріплює, що за справами, котрі, за вимогою одельстингу, передані на розгляд Державного суду, є неможливими акти про помилування, окрім звільнення від смертної кари. В Йорданії ж вироки до смертної кари виконуються лише за наявності санкції короля.