Роль монарха у забезпеченні національної безпеки

Окрім взаємодії монарха з органами законодавчої, виконавчої та судової влади, особливий правовий статус глави держави за цієї форми правління полягає у тому, що саме йому належать істотні прерогативи у питаннях війни та миру.

Крім того, забезпечення національної безпеки передбачає можливість застосування монархом надзвичайних повноважень у випадку кризи чи іншої трагедії. Саме тому йому надається низка повноважень, які дозволяють йому долати кризові ситуації.

Що ж до зовнішньої політики, то ця сфера належить до найважливіших напрямків у діяльності держави, а тому в ній роль глави держави істотно зростає. Вже за своїм конституційним статусом монарх є представником держави у сфері міжнародних відносин і наділяється відповідними повноваженнями.

Показово, що глава держави має важливі зовнішньополітичні прерогативи не лише в умовах абсолютної монархії. За дуалістичної та парламентарної системи монархічного правління, за яких функції глави держави у внутрішній політиці є певною мірою обмеженими, його зовнішньополітичні прерогативи залишаються досить істотними. Відомий російський конституціоналіст М. Сахаров нараховує десять основних повноважень президента у сфері зовнішньої політики: здійснення загального керівництва зовнішньою

політикою; ведення міжнародних переговорів; укладання міждержавних договорів; вирішення питань війни та миру; витрати на власний розсуд бюджетних коштів на зовнішньополітичні акції; керівництво зовнішньою політикою; призначення послів та інших представників за кордон; прийняття вірчих грамот у акредитованих при ньому послів; вирішення питання щодо встановлення дипломатичних відносин з іншими державами або вступу до міжнародної організації; відповідно до дипломатичного протоколу зустрічає та проводжає глав держав інших країн, що відвідують його країну з офіційним візитом^[427].

Так, говорячи про загальне керівництво зовнішньою політикою, слід розрізняти повноваження глави держави в умовах абсолютної, дуалістичної та парламентарної монархії. Зокрема, в абсолютистській системі зовнішньополітичні повноваження монарха є найістотнішими. Саме монарх, опираючись як на свої власні переконання, так і на рекомендації своїх офіційних та неофіційних радників, а також на розробки різних зовнішньополітичних відомств, безпосередньо визначає зовнішньополітичні пріоритети держави. Серед абсолютних монархій на сьогодні найбільш активно займається зовнішньою політикою Ватикан, глава держави якого - Папа, відповідно до статті 2 Основного закону, несе відповідальність за представництво Держави Ватикан відносно зв’язків з закордоном та іншими міжнародно-правовими суб’єктами. Крім того, згідно з ч. 1 статті 1 Папа, як глава Держави Ватикан, очолює законодавчу, виконавчу та судову влади в державі. Фактично ж це означає, що саме Папа здійснює загальне керівництво зовнішньою політикою та визначає зовнішньополітичні цілі Ватикану як держави, що декларує християнські цінності у зовнішньополітичній сфері. Показовим у цьому плані є висловлювання Папи Івана Павла ІІ, який, враховуючи нові реалії пострадянського світу, незмінно віддавав перевагу гуманізації зовнішньої політики і якось висловився: «Ні більше війні, що знищує життя невинних, що вчить вбивати і також руйнує життя тих, хто вбиває, що врешті-решт залишає образи й ненависть, ще більше ускладнюючи справедливе вирішення проблем, котрі їх викликали»⁴³.

У кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом з тим, за абсолютної та, деякою мірою, дуалістичної системи морально-політичну відповідальність за усі дії державних органів в зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава держави - монарх. Він повинен бути постійно обізнаним в області різноманітних акцій, що здійснюють зовнішньополітичні відомства, та здійснювати ефективний контроль за їхньою роботою.

⁴³⁰ Энциклика Его Святейшества Папы Иоанна Павла II «Centesimus Annus» («Сотой Годовщине») // Энциклики Его Святейшества Папы Римского 1891, 1981, 1991 годов о труде и человеческой жизнедеятельности, нравственности и морали. - К.: Институт праксеологии, 1993. - С. 267.

можуть бути делеговані жодному з його підлеглих у державному апараті. З іншого боку, за абсолютистської та, частково, дуалістичної системи правління ніхто з урядовців не поділяє з монархом прерогативи стосовно керівництва зовнішньою політикою і не заперечує його повноважень найвищої посадової особи в цій та інших сферах державної політики.

В умовах дуалістичної монархії зовнішньополітичні повноваження глави держави також відрізняються особливою значущістю. В країнах, що належать до такої системи, склалася політична традиція, що віддає перевагу у сфері зовнішньої політики главі держави, а не голові уряду. Щоправда, у тому випадку, коли прем’єр-міністр сповідує погляди, котрі відрізняються від монарших, між ними можливими є певні розбіжності і, навіть, протиріччя щодо тих чи інших напрямків зовнішньої політики. Проте у будь-якому випадку в руках монарха залишаються права на зовнішньополітичні ініціативи, а також реальні можливості уживати важливих заходів у сфері міжнародних відносин, незалежно від позиції уряду. Зокрема, саме таким чином в 90-х роках король Марокко Хасан ІІ зумів приєднати до своєї держави колишню іспанську колонію Західна Сахара.

І все ж зовнішньополітичні повноваження монарха за дуалістичної системи обмежені прерогативами парламенту, який, певною мірою, впливає на зовнішню політику держави, що буде проаналізовано нижче.

Однак найбільш обмеженими є права монарха у сфері зовнішньої політики спостерігаються в умовах парламентарної системи правління. Це пояснюється насамперед тим, що в умовах парламентарної монархії діє інститут контрасигнування. Так, конституціями Бельгії (стаття 106), Іспанії (ч. 1 статті 64),

Нідерландів (стаття 47), Норвегії (§ 31) і Таїланду (стаття 231) закріплюється обов’язкове контрасигнування актів монарха відповідними міністрами або ж головою уряду. Фактично це означає, що будь-які зовнішньополітичні акції королівської влади потребують контрасигнування представника вищого виконавчого органу.

В Данії ж королівська влада здійснюється через міністрів (стаття 12). І хоча, відповідно до ч. 1 статті 19, король виступає від імені королівства у міжнародних справах, проте, реалізуючи цю прерогативу через міністрів, він передає останнім і фактичну роботу у сфері міжнародної політики.

Крім того, монарх, здійснюючи загальне керівництво зовнішньою політикою через своїх міністрів, істотно обмежується парламентом. Це обмеження насамперед здійснюється за допомогою парламентського контролю над бюджетом.

Щодо ведення міжнародних переговорів, то в умовах абсолютної монархії вони здійснюються монархом на найвищому рівні. Так, зокрема, відповідно до статті 63 Основного нізаму про владу Саудівської Аравії, яка передбачає, що король приймає монархів та глав держав, король Абдаллах І зустрічався з діючим тоді Президентом РФ В. Путіним, який 11 лютого 2007 року відвідав Саудівську Аравію. Загальновідомо, що під час цієї поїздки Президент РФ запропонував королю купити у Росії «мирні» атомні реактори та танки Т-90, а також спільно з РФ розвивати космічну техніку. У відповідь же Абдаллах І нагородив Путіна премією імені короля Файсала, назвавши Президента «справжнім державником, людиною миру та справедливості»^[428].

Щодо дуалістичної та парламентарної монархії, то тут обмежується право парламенту впливати на переговорний процес, що здійснюється главою держави, адже парламентською практикою визнано, що дипломатичні документи надаються парламенту лише після того, як переговори, яких вони стосуються, вже завершені^[429].

Стосовно укладення міждержавних договорів, то в умовах абсолютизму монарх необмежено реалізує це право. Зокрема в Султанаті Оман стаття 42 Основного закону закріплює право султана підписувати міжнародні договори та угоди самостійно або уповноважити на це відповідну особу, а також видавати декрети, що ратифікують означені договори. Як приклад, можна згадати султана Кабуса, який на початку 1977 року самочинно уклав договір з США про надання їх ВПС та ВМФ території острова Масира для заснування там американської військової бази.

В умовах же дуалістичної та, почасти, парламентарної монархії можливість глави держави укладати міжнародні договори обмежена насамперед парламентом. Ці обмеження монаршої влади встановлені, зокрема, в конституції Йорданії. В статті 33 проголошується: «Король... ратифікує договори та угоди». Однак в цій же статті сказано: «Договори, що тягнуть за собою витрати казначейства або торкаються публічних та приватних прав йорданців, набувають чинності лише після ухвали Національними Зборами».

Аналогічне обмеження зовнішньополітичних прерогатив монарха існує в Марокко: «Король підписує та ратифікує договори. Однак, договори, що пов’язані з фінансовими зобов’язаннями Держави, не можуть бути ратифіковані без їх законодавчої (себто парламентської) ухвали» (ч. ІІ статті 31 Конституції).

Такими ж повноваженнями в області зовнішньої політики володіють монархи Катару (стаття 68), Кувейту (стаття 70) та Бахрейну (стаття 37), однак їх права стосовно укладення міжнародних договорів обмежуються необхідністю їх розгляду парламентом.

Що ж стосується питань війни та миру, то за абсолютистської системи та в деяких дуалістичних монархіях це питання передається повністю на волю глави держави.

В той же час дуалістичні та деякі парламентарні монархії заперечують на конституційному рівні право глави держави самостійно брати на себе вирішення питань війни та миру. Зокрема конституція Бахрейну (п. а статті 36) закріплює положення про те, що оборонна війна оголошується королівським декретом лише після його подання до Національних зборів. У Марокко стаття 74 вказує на те, що оголошення війни повинно відбуватися після повідомлення обох палат парламенту. В Таїланді ч. І статті 223 закріплюється, що король має право оголосити війну лише за згодою Національних зборів. Практично те ж саме закріплено і конституційним актом королівства Тонга: «Король не може розпочати війну без згоди Законодавчих Зборів» (стаття 36). В Бельгії король, згідно з ч. ІІ § 1 статті 167 Конституції, оголошує військовий стан та припиняє військові дії. Проте, як тільки-но інтереси та безпека держави йому це дозволять, монарх інформує про це палату представників та сенат. Фактично це означає, що бельгійська конституція також позбавляє короля самостійного статусу в питаннях війни та миру, але повністю його не усуває від їх вирішення. Аналогічною є

ситуація в Данії (ч. 2 статті 19), Іспанії (ч. 3 статті 63) та

Люксембурзі (ч. VI статті 37), де конституції зобов’язують главу держави оголошувати війну лише після попередньої згоди парламенту.

В Нідерландах же питання війни та миру є аналогічним іншим вищезгаданим парламентарним монархіям, але регулюється воно двома конституційними актами: нині діючою Конституцією 1983 року та Конституцією 1972 року, окремі положення якої діють і зараз. Зокрема ч. 4 статті 201 Конституції Королівства Нідерландів 1972 року закріплює положення, згідно з яким король приймає рішення про те, чи існує небезпека війни. І лише після цього війна може оголошуватись, але, відповідно до статті 96 Конституції 1983 року, після попередньої згоди палат. Винятком з цього правила є лише ситуація, коли держава зненацька опинилася у стані війни.

Серед парламентарних монархій найбільшими правами в питаннях війни та миру має король (королева) Норвегії. Згідно з ч. І § 26 король має право мобілізувати війська, розпочинати війну для оборони країни та укладати мир.

Водночас конституційними актами Ліхтенштейну, Монако, Швеції, Камбоджі, Великобританії, Японії не регламентується порядок діяльності глави держави в питаннях війни та миру, або ж взагалі ці повноваження монархові не надаються.

Щодо витрат на власний розсуд бюджетних коштів на зовнішньополітичні акції, то в умовах абсолютної монархії глава держави може самостійно розпоряджатися бюджетними коштами. Так, монархія Саудівської Аравії фінансувала участь марокканських військ у боротьбі з повстанцями в Заїрі у 1977 році. За свідченнями кувейтської газети «Аль-Анба», Саудівська Аравія погодилася допомогти фінансувати створення так званих «міжафриканських сил втручання», що повинні виконувати жандармські функції на цьому континенті^[430]. З прийняттям Основного нізаму це положення було закріплено на конституційному рівні: «Будь-які дії, спрямовані на виплату грошей з загального бюджету повинні здійснюватись відповідно до положень бюджету. Якщо ж цього зробити неможливо, то це повинно робитися відповідно до Королівського декрету». Фактично це означає, що король Саудівської Аравії в будь-який момент може витратити певну суму на потрібні йому зовнішньополітичні акції.

Дуалістична монархія зазвичай обмежує такі повноваження глави держави. Так, у королівстві Тонга стаття 19 Конституційного Акта закріплює положення про те, що жодні кошти не повинні виплачуватись скарбницею без попередньої згоди Законодавчих зборів. Утім з цього правила є виняток: скарбник повинен видати необхідні кошти за згодою Кабінету «...у випадку війни, повстання, небезпечної епідемії або ж подібної надзвичайної ситуації». Фактично це означає, що у випадку «подібної надзвичайної ситуації» король, який призначає членів Кабінету, може використати певні кошти на потрібні йому зовнішньополітичні акції.

В умовах же парламентарної монархії главу держави позбавлено можливості витрачати на власний розсуд кошти на зовнішньополітичні акції. Як приклад, можна навести Данію. Як відомо, Конституція цієї країни (ч. 2 статті 46) прямо забороняє оплачувати будь-які витрати, якщо вони «.не передбачені фінансовим законом, прийнятим Фолькетингом, або законом про додаткові асигнування чи законом про тимчасові асигнування, прийнятим Фолькетингом». Закон же не може бути прийнято без участі Фолькетингу, а тому король не може самостійно, без парламентського втручання, уживати заходів, спрямованих на самостійне використання коштів, спрямованих на

зовнішньополітичні акції.

Стосовно керівництва зовнішньоекономічною діяльністю, то в умовах абсолютизму вона практично повністю зосереджується в руках монарха. Як приклад, можна навести Саудівську Аравію, економіка якої нездатна вмістити колосальні прибутки від продажу нафти (у 1980 році вони склали зокрема 118 млрд. дол.). Саме тому саудіди інвестують їх в економіку західних країн, зокрема в США (на сьогодні Саудівська Аравія є найбільшим іноземним вкладником у США).

Фактично аналогічною є ситуація і в інших арабських монархіях: наприклад, у Кувейті. Проте здебільшого дуалістичні та абсолютні монархії не встановлюють законодавчого закріплення прав монарха у зовнішньоекономічній сфері. Певним винятком з цього правила є Марокко, король якого, згідно зі статтею 32, є головою Вищої Ради Національного Розвитку та Плану, котра, певною мірою, впливає на зовнішньоекономічну діяльність королівства.

Що ж стосується призначення послів та інших представників країни за кордоном, то цими повноваженнями володіють більшість монархів світу. Так, стаття 63 Основного нізаму Саудівської Аравії надає королю право призначати своїх представників в інші держави. Аналогічне положення діє і в Омані (стаття 42 Основного закону). Щодо інших монархій, то призначають послів та представників за кордоном глави таких держав, як Бахрейн (стаття 40), Іспанія (ч. 1 статті 63), Кувейт (ч. 1 статті 74), Марокко (ч. І статті 31), Тонга (стаття 39) та інші.

З призначенням послів та інших представників країни за кордон пов’язано монарше право прийняття вірчих грамот у акредитованих при ньому послів. Зокрема ці повноваження належать главам таких держав, як Бахрейн (стаття 40), Іспанія (ч. 1 статті 63), Катар (п. 5 статті 67), Кувейт (ч. 1 статті 74), Оман (стаття 42), Саудівська Аравія (стаття 63), Японія (стаття 7) та інші.

Стосовно прийняття рішень про встановлення дипломатичних відносин з іншими державами або вступу в міжнародну організацію, то в умовах абсолютної монархії це право повністю належить главі держави. Так, у 1992 році Папа Римський Іван Павло ІІ прийняв рішення про встановлення дипломатичних відносин з Україною. Це стало можливим завдяки тому, що Основним законом Держави-міста Ватикан він 7 червня 1921 року (стаття 3) саме за верховним главою Церкви зберігалося представництво держави Ватикан через посередництво Державного секретаря для укладання міжнародних договорів і дипломатичних стосунків з іноземними державами. 22 лютого 2001 року було прийнято новий Основний закон, яким передбачалося (стаття 2), що саме Папа несе відповідальність за підтримку дипломатичних зв’язків Ватикану.

Щодо конституцій дуалістичних монархій, то здебільшого вони вказують на дещо обмежений характер дипломатичної влади глави держави. Це обмеження може стосуватися як особливого впливу парламенту, так і особливого впливу уряду. Зокрема в європейських монархіях (Ліхтенштейн, Монако) князь має дипломатичну владу, але вона обмежена обов’язковою участю уряду в прийнятті рішень. Так, ч. І статті 8 Конституції Ліхтенштейну встановлює, що князь представляє державу в усіх відносинах з іноземними державами за необхідною участю уряду. В Монако будь-які ордонанси князя (в т.ч. і зовнішньополітичні) повинні обговорюватись на Раді уряду (стаття 45 Конституції). При цьому, хоча й існує певний перелік винятків з цього правила (стаття 46 встановлює перелік ордонансів, що звільнені від обговорення в Раді уряду), прийняття рішень про встановлення дипломатичних відносин з іншими державами або вступу в міжнародну організацію до нього не включено. Отже князь Монако, так само, як і князь Ліхтенштейну, повинен обговорювати свої дипломатичні кроки зі своїми урядовцями- міністрами. На відміну від європейських, азіатська та африканська монархія певним чином може обмежувати дипломатичні права глави держави необхідністю парламентської санкції на певні дії монарха. Так, глави держави в Кувейті, Марокко та ін., без сумніву, мають колосальні прерогативи у сфері дипломатичних відносин з іншими державами. Зокрема, відповідно до ч. ІІ статті 31 Конституції Марокко король підписує і ратифікує договори. Але договори, пов’язані з фінансовими зобов’язаннями держави, не можуть бути ратифіковані без їх законодавчого ухвалення. Дещо подібною є ситуація в Кувейті, де емір, відповідно до статті 70, укладає угоди своїм декретом і негайно передає їх Національним зборам з необхідними заявами. Однак договір відносно території держави, її суверенних прав (а саме такими є договори стосовно вступу до міжнародних організацій) потребує його законодавчого затвердження, що є неможливим без участі парламенту - Національних зборів.

В умовах же парламентарної монархії участь глави держави у встановленні дипломатичних відносин з іншими країни здебільшого не є обов’язковою. Як приклад, можна навести події 1943 року, що призвели до появи Бенілюксу - економічного союзу Бельгії, Нідерландів та Люксембургу. Як відомо, першим кроком на шляху утворення цієї організації стала валютна угода від 21 жовтня 1943 року, що була підписана у Лондоні, де уряди Бельгії, Нідерландів та Люксембургу перебували в еміграції⁴³. Проте не менш відомим є той факт, що король Бельгії Леопольд ІІІ у 1940-45 рр. перебував під арештом в часи німецької окупації Бельгії, а отже не міг брати участі у підписанні договору про утворення Бенілюксу.

Відносно ж протокольних обов’язків монарха в сфері зовнішньої політики, то загальноприйнятою нормою у світовій практиці став привілей монарха зустрічати та проводжати рівного йому за офіційним статусом главу іншої держави, що відвідував країну з офіційним візитом. Ці церемоніальні акти можуть відбуватися або в аеропортах та вокзалах, або ж у офіційній резиденції монарха. Як і в будь-яких інших випадках публічної появи монарха, йому віддаються належні за протоколом вшанування, котрі, у випадку прийняття ним іноземного глави держави, поширюються й на високого іноземного гостя.

Крім зовнішніх функцій, конституції багатьох держав передбачають, у числі найважливіших обов’язків монарха, забезпечення незалежності, суверенітету та безпеки своєї держави. Звідси органічно випливає принцип поєднання монархом поста глави держави та поста верховного головнокомандувача збройними силами. Однак реальний обсяг

⁴³⁴ Международные политические, экономические и общественные организации: Словарь- справочник. - М.: Политиздат, 1966. - С. 13.

⁴³⁵ Рыжов К.В. Все монархи мира. Западная Европа / К.В. Рыжов. - М.: Вече, 2000. - С. 283. владних повноважень монарха стосовно армії знаходиться у прямій залежності від його статусу в системі вищих органів державної влади.

Характер взаємовідносин між монархом та армією насамперед визначається типом політичного режиму. Так, за наявності демократичного чи ліберального режиму армія зазвичай не посягає на конституційні монарші прерогативи. В умовах же авторитарного чи тоталітарного режиму діяльність монарха часто залежить від підтримки армії та її керівництва. Однак будь-який політичний режим визнає збройні сили одним з провідних інститутів державної влади, і жоден монарх не може не рахуватися з їх позицією та настроями.

Аналізуючи конституції монархічних держав, ми бачимо, що більшість з них закріплює положення про те, що монарх - верховний головнокомандувач. Зокрема усі без винятку арабські монархи є верховними головнокомандувачами збройними силами. Це положення закріплено в основних законах Бахрейну (п. g статті 33), Йорданії (стаття 32), Катару (стаття 65), Кувейту (стаття 67), Марокко (стаття 30), Оману (стаття 41) і Саудівської Аравії (стаття 60). Серед неарабських монархів країн Азії та Океанії функції верховного головнокомандувача покладено на глав таких держав, як Малайзія (стаття 41), Таїланд (стаття 10) і Тонга (стаття 36). В Європі верховними головнокомандувачами збройними силами оголошуються монархи Іспанії (п. h статті 62), Люксембургу (ч. VI статті 37) і Норвегії (§ 25). Верховним головнокомандувачем збройними силами також вважається королева Великобританії.

За абсолютистської системи правління монарх одноосібно керує збройними силами. Йому, як верховному головнокомандувачу, підлягають усі військовослужбовці - від рядових до генералів. Зокрема уся кадрова політика у збройних силах повністю контролюється монархом. Як приклад, можна навести статтю 60 Основного нізаму про владу Саудівської Аравії, котра наголошує, що саме король призначає офіцерів та припиняє їх обов’язки відповідно до закону.

За дуалістичної системи монарх також, як правило, є верховним головнокомандувачем. Однак, на відміну від глави держави в абсолютній монархії, він далеко не завжди володіє одноосібними повноваженнями у керівництві збройними силами.

⁴³⁶ United Kingdom {ICL Document Status: 1992} {Information Source: This document is not a written Constitution, but rather a compilation of information material originally provided by the British Embassy for purposes of publication. Most of the information has not been updated since the date mentioned in the ICL Document Status. However, some amendments have been included whenever information about changes of the law was provided to ICL.} [Electronic resource] - Access mode: http: //www.vescc.com/constitution/unitedkingdom-constitution-eng.html - Title from the screen.

Монарх також виконує обов’язки верховного головнокомандувача і в умовах парламентарної системи правління, таких як Великобританія, Іспанія, Малайзія, Норвегія. Однак фактичне керівництво армією за парламентарної монархії здійснює прем’єр-міністр, міністр оборони чи спеціальний орган військового керівництва, а глава держави лише номінально є верховним головнокомандувачем. Так, стаття 137 Конституції Малайзії встановлює, що відповідальність «...за командування, дисципліну та управління, а також за усі інші питання щодо збройних сил, окрім їх оперативного використання», покладається на Раду Збройних Сил. Тоді як конституції Камбоджі, Швеції, Японії взагалі не передбачають навіть формального права монарха керувати збройними силами.

Повноваження верховного головнокомандувача багато у чому дозволяє монархам призначити міністра оборони. В умовах абсолютної монархії глава держави має право призначати міністра оборони так само, як і інших членів уряду. Зокрема на цьому наголошується в Основному нізамі про владу Саудівської Аравії (стаття 57), що визначає право короля як голови Ради міністрів призначати та звільняти з посади заступників прем’єр- міністра та міністрів. Те ж саме передбачає стаття 42 Основного закону Султанату Оман. В деяких випадках монарх може призначати міністром оборони самого себе, як це зробив у 1984 році султан Брунею Хасан ал-Болкиах Муізз ад-дін. До речі, така можливість існує і в умовах дуалістичної монархії. Як приклад, можна навести дії короля Марокко Хасана ІІ, який після двох спроб державного перевороту, здійснених групами офіцерів у 1970 та 1974 роках, призначив себе міністром оборони. Утім, на відміну від абсолютної, дуалістична монархія далеко не завжди тяжіє до одноосібного призначення міністра оборони главою держави. Так, у Бахрейні (п. d статті 33), Йорданії (стаття 35), Катарі (стаття 73), Кувейті (ч. 1 статті 56) і Марокко (ч. ІІ статті 24) монарх призначає міністра оборони за формальним поданням прем’єр-міністра. Водночас Ліхтенштейн (ч. ІІ статті 79), Люксембург (стаття 77), Монако (стаття 46), Таїланд (ч. І статті 201) і Тонга (стаття 51) передають це право повністю на волю короля без будь-якої участі прем’єр-міністра. В умовах же парламентарної системи правління монарх призначає міністра оборони виключно за поданнями прем’єр-міністра. Зокрема це передбачено конституціями Іспанії (п. е статті 62) та Малайзії (п. b ч. 2 статті 43). Щодо Швеції (§ 1 глави 6) та Японії (ч. ІІ статті 68), то міністра оборони цих країн призначає безпосередньо сам прем’єр-міністр. Таке ж становище формально існує і в Великобританії.

Водночас конституціями таких країн, як Бельгія (ч. І статті 96), Данія (стаття 14), Нідерланди (стаття 43), Норвегія (§ 12) формально не передбачається якийсь вплив голови уряду на призначення міністра оборони, проте фактично таке призначення багато у чому залежить від точки зору прем’єр-міністра або ж думки парламентарів.

Окрім призначення міністра оборони, деякі монархи мають право призначати та звільняти з посади військове командування. Це право є одним з найважливіших владних повноважень монарха стосовно збройних сил. Насамперед це стосується присвоєння військових звань та призначення офіцерів. Проте, в залежності від системи правління, це право є неоднаковим у монархів різних країн. Зокрема абсолютна монархія передбачає самостійність глави держави у призначенні офіцерів. Так, стаття 60 Основного нізаму про владу Саудівської Аравії передбачає, що саме король призначає офіцерів та припиняє їх обов’язки відповідно до закону. Аналогічна ситуація існує в більшості абсолютних та дуалістичних монархій. Зокрема конституціями Бахрейну (стаття 40), Катару (п. 4 статті 67), Кувейту (стаття 67), Марокко (ч. ІІ статті 30), Таїланду (стаття 227) і Тонга (стаття 36) закріплено положення про те, що глава держави самостійно призначає офіцерів. В умовах же парламентарної монархії глава держави є більш обмеженим у сфері призначення та звільнення з посади військового командування. Зокрема Конституція Бельгії (ч. І статті 107) надає королю право присвоювати військові звання. Конституція ж Норвегії закріплює положення про те, що король має право призначати та звільняти військовослужбовців. Проте означене право є обмеженим. Зокрема в Бельгії, згідно зі статтею 106 Конституції, жоден акт короля не має сили, якщо його не контрасигновано міністром. В Норвегії ж король може звільнити військовослужбовців лише після заслуховування думки про це Державної ради (§ 21 Конституції).

Окрім кадрових повноважень, значною є роль монарха у формуванні військового бюджету, прийнятті військових програм і затвердження військової доктрини. Зокрема загальновідомим є той факт, що на Близькому Сході в 60-70-і роки середньорічний приріст витрат на озброєння перевищив світовий рівень у 7 разів, насамперед за рахунок монархічних держав⁴³.

Багато в чому монарша роль у формуванні збройних сил та військового бюджету залежить від існуючої в державі системи

⁴³⁷ Каминский С.А. Институт монархии в странах Арабского Востока / С.А. Каминский. - М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1981. - С. 95. правління. Зокрема, в умовах абсолютної монархії глава держави відіграє провідну роль у розробці щорічного державного бюджету, у тому числі й його військових статей. Через свою бюджетну політику монарх може ініціювати зменшення чи збільшення витрат на військові програми, тим самим впливаючи на загальний стан збройних сил. Крім того, монарх може приймати нові військові програми та затверджувати нові військові доктрини, що повністю змінюють вигляд армії. Так, у Брунеї султан Хасан ал-Болкіах Муізз ад-дін пішов шляхом формування збройних сил султанату (RBAF) на повністю добровільній основі. У 1987 році він віддав наказ про формування Королівського Запасного Полку Брунею, а 1 жовтня 1991 року - про повну реструктуризацію RBAF, що стали складатися з п’яти елементів: сухопутні сили, військова авіація, військово-морський флот, служба підтримки та навчальний корпус^[431].

На відміну від абсолютної, в умовах дуалістичної системи правління, ступінь впливу монарха на формування військового бюджету та розробку військової доктрини залежить від того, чи має він підтримку уряду або парламентської більшості. Так, у 1976 році король Марокко Хасан ІІ досяг подвоєння військового бюджету, довівши його до суми 530 мільйонів доларів^[432].

Щодо парламентарної системи правління, то монарх фактично не бере участі в процесі прийняття найважливіших рішень з військової політики. Він лише може висловити свою думку на засіданнях уряду, тобто у досить вузькому колі державних діячів, але остаточне рішення з цього приводу приймає уряд та парламент.

Право ж монарха на проведення мобілізації збройних сил випливає з загальних повноважень глави держави у тому випадку, коли він є верховним головнокомандувачем. Так, зокрема, стаття 61 Основного нізаму про владу надає королю Саудівської Аравії право оголосити в державі загальну мобілізацію. Те ж саме передбачається й Основним законом Султанату Оман (стаття 42). Однак, не в усіх країнах, де монарх за конституцією є верховним головнокомандувачем, він може проводити їх мобілізацію на власний розсуд. Так, в Норвегії король, будучи за конституцією верховним головнокомандуючим, може оголосити мобілізацію збройних сил (ч. І § 26). Проте це рішення, згідно з § 31, потребує контрасигнування члена Державної ради, який доповідав про необхідність ужиття даного заходу. В Нідерландах король може, під час війни чи загрози війни, оголосити додатковий призов на військову службу осіб, що не входять до лав збройних сил (фактично це - мобілізація), але для цього Генеральні штати повинні прийняти відповідний закон про необхідність зазначеного кроку.

І, нарешті, право монарха на ведення військових дій багато в чому залежить від державно-політичного режиму. Як відомо, право оголошення війни в демократичних країнах має не глава держави, а вищий законодавчий орган. Водночас конституціями деяких країн передбачається обов’язок монарха ужити необхідні заходи для відсічі будь-якого зовнішнього збройного нападу. Внаслідок цього глава держави (до того ж - верховний головнокомандувач) має право віддати наказ збройним силам негайно розпочати військові дії проти агресора. Разом із тим він повинен відразу ж подати законодавцям звіт стосовно обґрунтованості цього наказу. Характерною в цьому плані є конституційна норма в Данії: «Окрім тих випадків, коли це викликано необхідністю оборони в результаті збройного нападу на Королівство чи збройні сили Данії, король не може використовувати збройні сили проти будь-якої іноземної держави без згоди Фолькетингу. Будь-які акти, прийняті королем у випадках, передбачених цим пунктом, негайно передаються на розгляд Фолькетингу. Якщо ж Фолькетинг в цей час не засідає, його слід негайно скликати» (ч. 2 статті 19). Далі вже вищий законодавчий орган буде вирішувати, оголошувати чи не оголошувати війну державі, що вчинила збройний напад, з усіма наслідками для збройних сил, що випливають з цього кроку.

Під час війни монарх продовжує виконувати обов’язки верховного головнокомандувача. Так, емір Кувейту Джабір ІІІ під час іракської окупації залишався одночасно верховним головнокомандувачем, з яким узгоджували свої дії не лише збройні сили Кувейту, а й західні союзники.

Окрім використання збройних сил під час війни, багато держав сучасного світу час від часу надсилають свої військові підрозділи за кордон для участі в бойових, миротворчих або ж гуманітарних акціях. При цьому в умовах абсолютизму та в більшості країн з дуалістичною монархією таке рішення приймається главою держави одноосібно. Як приклад, можна згадати численні агресивні акції Саудівської Аравії проти Ємену або Марокко, проти Західної Сахари чи провінції Шаба.

Своя специфіка існує в ОАЕ як федеративної монархії. Зокрема, в цій країні збройні сили Федерації підкоряються наказам федерального міністра оборони та Вищої Ради оборони під керівництвом глави ОАЕ. Крім того, Законом № 1 від 2 лютого 1972 року, Раді міністрів ОАЕ були надані повноваження, пов’язані з організацією та постачанням усього необхідного федеральній армії та силам безпеки^[433].

Федеративний державно-територіальний устрій ОАЕ дозволив трохи збалансувати піклування про федеральну армію. Зокрема стаття 142 Конституції передбачила: «Кожен емірат має право створювати місцеві збройні сили та готувати їх приєднання до апарату оборони Федерації у випадку зовнішньої агресії».

Вказана стаття, по суті, дозволяє, у випадку агресії проти ОАЕ, значно збільшити чисельність збройних сил і водночас не накладає на федеральний бюджет необхідності значних витрат в мирний час. Водночас призначення міністра оборони главою Федерації за рекомендацією прем’єр-міністра не дозволяє військовому відомству вийти з-під контролю глави держави.

Не менш важливе політичне значення у забезпеченні національної безпеки має закріплене за главою держави практично усіх позаєвропейських монархій, окрім Японії, Камбоджі та Британських домініонів, право введення надзвичайного стану. Відсутність такого положення в конституціях Японії, Камбоджі, абсолютної більшості

європейських монархій та Британських домініонів, вочевидь, пояснюється тим, що зазвичай політичний режим та система органів влади дозволяє вирішувати надзвичайну ситуацію без будь-якого впливу глави держави. Однак і в конституціях окремих європейських монархій міститься положення про можливість оголошення «стану загрози, надзвичайного чи облогового стану» (стаття 116 Конституції Іспанії). Щодо Британських Домініонів, то їхня специфіка (британський монарх є номінальним главою держави, а реально ці функції виконує призначений монархом генерал-губернатор) передає можливість запровадження надзвичайного стану виключно генерал- губернатору. Так, ч. 1 статті 20 Конституції Антигуа і Барбуда дозволяє генерал-губернатору проголошувати надзвичайний стан, декларація про який повинна бути опублікована в офіційній газеті. Аналогічна норма передбачається у конституціях Барбадосу (п. b ч. 1 статті 25), Белізу (стаття 18), Співдружності Багамських Островів (п. b ч. 1 статті 29), Гренади (ч. 1 статті 17), Незалежної Держави Папуа - Нової Гвінеї (ч. 1 статті 228), Сент- Вінсент і Гренадини (ч. 1 статті 17), Федерації Сент-Кітс і Невіс (ч. 1 і 2 статті 19), Сент-Лусії (ч. 1 статті 17), Соломонових

Островів (п. 2 ч. 5 статті 15) та Ямайки (п. b ч. 4 статті 26).

Єдиною європейською країною, що передбачає можливість участі монарха у запровадженні надзвичайного стану є Нідерланди. Згідно з ч. 1 статті 103 Конституції Королівства саме король видає укази про запровадження надзвичайного стану «з метою підтримання внутрішньої та зовнішньої безпеки».

Щодо позаєвропейських монархій, то найбільш впливовими у сфері подолання надзвичайних ситуацій є глави держав арабських монархій, які можуть ввести військовий, облоговий чи надзвичайний стан. Донедавна виняток з цього правила існував у Державі Катар, хоча й там у Конституції (стаття 27) містилися указівки на можливість «виникнення надзвичайної ситуації, яка потребує ужиття термінових заходів»⁴⁴. При цьому було зрозуміло, що саме емір вирішував, чи є ситуація надзвичайною. З прийняттям у 2003 році нині діючої Конституції було передбачено, що у випадку наявності загрози «безпеці державі, цілісності її території, безпеці населення чи у випадку, якщо ця загроза стає на заваді роботі державних органів», емір «може оголосити військовий стан у країні» (стаття 69).

В ОАЕ конституційне закріплення права введення надзвичайного стану мало б мізерний сенс, якби не федеративний характер держави. Інститут надзвичайного стану закріплено в Конституції, стаття 115 якої передбачає, що оголошення надзвичайного стану «входить до виключної компетенції Вищої ради». Скоріше за все, ця стаття була включена до Конституції задля того, щоб передбачити можливість законного втручання у справи емірату - суб’єкта федерації у випадку, якщо у ньому опинилися під загрозою політико-правові та соціально-економічні принципи, визнані в ОАЕ.

В Йорданії роль монарха у вирішенні питання щодо запровадження надзвичайного стану виглядає, за буквою закону, більш ніж скромно. У статті 125 записано, що військовий стан може бути запроваджено шляхом видання королівського указу лише при виконанні рішення Ради міністрів. У подальшому ж монарх може видавати будь-які акти, навіть такі, що суперечать діючому законодавству, але мають перевагу під час дії військового стану. Набагато більш самостійну роль може відіграти при запровадженні надзвичайного стану король Марокко. Зокрема, стаття 35 Конституції Королівства Марокко вимагає, щоб король, перед виданням відповідного указу про запровадження надзвичайного стану, провів консультації з головами Палати представників, Палати радників та Конституційної ради і звернувся до нації із спеціальним посланням.

⁴⁴¹ Цит. за: Каминский С.А. Институт монархии в странах Арабского Востока / С.А. Каминский.

- М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1981. - С. 76.

Конституції Кувейту (стаття 69) та Бахрейну (ч. 2 статті 36) надають монарху повну свободу при вирішенні питання щодо запровадження військового стану, який вводиться шляхом видання відповідного монаршого акту. В цих країнах, однак, для продовження дії військового стану необхідним є відповідне рішення вищого представницького органу: Національних зборів, (рішення приймається простою більшістю голосів). При цьому така процедура ухвали повинна повторюватись кожні три місяці.

Щодо абсолютних арабських монархій, то їх основні закони передбачають можливість глави держави запроваджувати надзвичайний стан. Зокрема, саме це передбачається серед прерогатив султану Оману (стаття 42 Основного закону) та короля Саудівської Аравії (стаття 61). При цьому, якщо в Омані питання щодо надзвичайного стану на конституційному рівні взагалі не регламентоване, то в Саудівській Аравії Основний нізам про владу (стаття 62) надає королю повну свободу при вирішенні зазначених проблем, при цьому залишаючи питання стосовно продовження дії стану на волю монарха.

Як ми бачимо, конституції арабських монархічних держав зосереджують в руках глави держави у більшості випадків досить широкі повноваження, пов’язані із запровадженням і використанням надзвичайного стану. У другій половині ХХ століття надзвичайний стан неодноразово вводився в цих країнах (у Бахрейні у 1956 році, в Марокко - з 1965 по 1970 рр. та ін.). Причому, як видно, у критичних ситуаціях монархи арабських держав не прагнуть використовувати надзвичайний стан, віддаючи перевагу іншим засобам. Зокрема, режим, що існував у Кувейті з 1976 по 1981 рр., Бахрейні - з 1974 по 1992 рр., Йорданії - з 1975 по 1992 рр. та Марокко - до 1977 року, являє собою, по суті, щось наближене до надзвичайного стану. Водночас за формою і методами він істотно відрізнявся від конституційного надзвичайного стану. Головною ж його перевагою була можливість використання без будь-яких часових обмежень.

В неарабських позаєвропейських монархіях також передбачається можливість глави держави запроваджувати надзвичайний, облоговий чи військовий стан.

Так, в Малайзії Верховний правитель, згідно зі статтею 150 Конституції, може оголосити надзвичайний стан, якщо «переконається, що існує надзвичайний стан, за якого безпека або економічне життя Федерації чи будь-якої її частини знаходиться під загрозою війни, або зовнішньої агресії, або внутрішніх заворушень» (ч. 1). При цьому, якщо Янг ді-Пертуан Агонг

запроваджує надзвичайний стан в міжсесійний період діяльності парламенту, то він отримує право видавати усі необхідні укази, що мають силу закону (ч. 2 статті 150), які втратять чинність лише через шість місяців після закінчення дії надзвичайного стану (ч. 7 статті 150).

Аналогічні прерогативи є і у короля Таїланду, який, згідно з ч. I статті 218 має право видавати Надзвичайні декрети, що мають силу закону. При цьому видання декрету обґрунтовується метою «підтримання державної чи суспільної безпеки або національної економічної безпеки, чи то запобігання національному лиху». Крім того, король має право оголошувати та відміняти військовий стан (стаття 222).

У Королівстві Тонга король може оголосити військовий стан у країні чи у будь-якій місцевості країни не лише у випадку війни з іншими державами, а й у випадку громадянської війни.

Утім, слід мати на увазі, що зловживання надзвичайним станом може негативно позначитися на долі самої монархії. Як приклад, можна згадати ситуацію в колишньому Королівстві Непал.

Як відомо, ввечері 1 червня 2001 року в Катманду (столиця Непалу) у королівському палаці Нарайянхіті спадкоємець трону Дипендра, що знаходився під впливом алкоголю та наркотиків, відкрив вогонь з автоматичної зброї та вбив першим батька - короля Бірендру, потім матір, і, нарешті, інших 8 членів родини. Тяжко пораненого Дипендру після цієї розправи відвезли до шпиталю. Наступного дня його було проголошено королем, але через три дні він помер, не приходячи до тями.

4 червня 2001 року новим королем Непалу став регент при королі Депендри принц Г’янендра Бір Бікрам Шах Дев. Рішення про це було прийнято на екстреному засіданні Державної ради Непалу. Така ситуація не могла не позначитись на загальній підтримці глави держави в суспільстві, адже навіть у монархістських верствах король не вважався повністю легітимним монархом, оскільки на трон він зійшов після вкрай дивної загибелі свого старшого брата та усієї його родини.

Маючи таку своєрідну «опозицію», король знехтував цим і 22 травня 2002 року розпустив палату представників. Нові вибори так і не були проведені, а тому усі наступні голови уряду, згідно з ч. 1 статті 36 Конституції Непалу 1990 року не могли вважатися повністю легітимними, адже прем’єр-міністр повинен бути лідером партії, що має більшість у палаті представників.

У жовтні 2002 року внаслідок загострення політичної ситуації в Непалі Г’янендра відправив прем’єр-міністра Шера Бахадура Деубу, що виконував свої обов’язки з 2001 року, у відставку, звинувативши його «у некомпетентності та нездатності провести вибори у країні в передбачений термін»^[434].

На початку червня 2004 року король знову призначив Деубу прем’єр-міністром, доручивши йому сформувати уряд і розпочати готувати країну до парламентських виборів. Однак голова Кабміну не впорався із цим завданням і 1 лютого 2005 року король Непалу, під приводом того, що уряд не може упоратись із повстанцями-маоїстами, відправив його у відставку і оголосив в країні надзвичайний стан.

При цьому, виступаючи по державному радіо, Г’янендра так пояснив свої дії: «Я вирішив розпустити уряд у зв’язку із тим, що йому не вдалося ужити необхідних заходів для того, щоб до квітня провести загальні вибори, забезпечити демократію та суверенітет народу, безпеку для життя та власності». Після цього монарх заявив, що бере усю повноту виконавчої влади у свої руки на найближчі три роки. «Під моїм керівництвом буде сформовано новий Кабінет міністрів. Це відновить мир та ефективність демократії в країні протягом наступних трьох років» - додав Г’янендра. Незабаром після цього звернення зв’язок із столицею Непалу було втрачено. За повідомленнями з деяких джерел, резиденції прем’єра та деяких інших ключових членів Кабінету міністрів були оточені солдатами, а телефонні лінії в Катманду відключені.

2 лютого Г’янендрою було сформовано новий уряд, що складався з 10 осіб, наближених до короля. Уряд очолив сам король. Фактично ж в країні відбулася ненасильницька форма узурпації, тобто незаконне присвоєння королем собі чужих (тобто прем’єрських) владних повноважень. Крім того, саме звільнення прем’єра з посади відбулося з порушенням конституційних вимог, адже, відповідно до ч. 5 статті 36 Конституції, прем’єр-міністра можна звільнити з посади за наступних обставин. По-перше, якщо сам прем’єр подає королю заяву про відставку (п (а) ч. 5 статті 36 Конституції). Як відомо, це не було дотримано: король відправив прем’єра у відставку без заяви останнього. По-друге, якщо мало місце винесення більшістю голосів Палати представників вотуму недовіри уряду (п (b) ч. 5 статті 36 Конституції). Проте, внаслідок того, що Палата була розпущена ще у 2002 році, король не міг скористатися цією обставиною. По-третє, якщо прем’єр-міністр перестане бути членом Палати представників ( п. (с) ч. 5 статті 36 Конституції). Однак, як вже зазначалося раніше, в силу того, що Палата була розпущена, з 2002 року жоден голова уряду не міг бути її членом. По-четверте, якщо прем’єр-міністр помирає ( п. (d) ч. 5 статті 36 Конституції). Як відомо, Шер Бахадур Деуба на момент свого усунення з посади залишався живим.

Таким чином, грубе порушення Конституції 1990 року призвело до обвинувачення Г’янендри в узурпації влади. Саме внаслідок цього 6 квітня 2006 року в Непалі розпочалися акції протесту, а 24 квітня 2006 року король у своєму зверненні до нації у понеділок пізно ввечері заявив, що скликає парламент, розпущений чотири роки назад, щоб припинити заворушення у країні.

«Переконаний у тому, що джерелом державної влади й суверенітету Королівства Непал є народ Непалу, а також з урахуванням народного руху й заради вирішення конфлікту та інших проблем, що стоять перед країною, згідно із дорожньою мапою Семипартійного альянсу, Ми своїм указом відновлюємо Палату представників, котра була розпущена 22 травня 2002 року», - заявив Г’янендра.

Король оголосив, що засідання сесії парламенту відбудеться о 1 годині дня 28 квітня. Новий коаліційний уряд Непалу очолив Гіріджа Прасад Коїрала. 18 травня 2006 року парламент Непалу ще більше обмежив владу монарха: зокрема 90-тисячна армія Непалу була передана у відання парламенту, а з її назви зникло слово «королівська», була оподаткована королівська родина та ліквідовано «Радж паришад» - кабінет королівських радників. Сам же Непал проголошувався світською, а не індуїстською державою.

14 січня 2007 року парламент приймає тимчасову конституцію, за якою король позбавлявся статусу глави держави, а владні функції були передані прем’єр-міністру. І хоча більшість парламентарів віддавали перевагу конституційній монархії, проте під тиском маоїстів вони 28 грудня, в рамках тимчасового парламенту, оголосили країну демократичною та федеративною республікою. 28 травня 2008 року це рішення було підтверджено Установчими зборами, які оголосили свою державу Федеративною Демократичною Республікою Непал. Тим самим короля Непалу остаточно було позбавлено його статусу монарха- суверена.

Таким чином, як ми бачимо, король Г’янендра, зловживаючи своїм становищем і запровадивши надзвичайний стан, по суті, змусив опозицію удатися до революційних заходів (замість боротися за свої права в рамках парламентських та узгоджувальних процедур) і врешті-решт усунути главу держави від влади та ліквідувати монархічну форму правління.

3.4.