4.1. Основні тенденції та перспективи розвитку монархічної державності у світі

Влітку 2001 року в Болгарії, в результаті парламентських виборів, переконливу перемогу одержав «Рух Семеона ІІ», і ця ситуація в черговий раз порушила питання про монархію в Європі.

Сьогодні ж «королівське питання» обговорюється усюди в Європі та деінде в Азії. Країни зі сталими конституційними монархіями - Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція - міркують над тим, як «підігнати» корону до нових реалій. Країни, що свого часу втратили королівську владу - Італія, Німеччина, Франція - як зменшити ностальгічні заклики до повернення анахронічного, з їхньої точки зору, інституту влади. Країни, що зберегли пам’ять про царювання колишніх монархів - Австрія, Болгарія, Португалія, Румунія - як використати спадщину минулого у сучасних реаліях.

Разом з тим в об’єднаній Європі саме постать коронованої особи та усвідомлення підданства є одним з головних критеріїв для національної ідентифікації. Зокрема, мешканці ЄС, втративши кордони та власні національні валюти, які здавна служили визначальними ознаками «свій-чужий», саме завдяки монархіям багато у чому зберегли своє етноісторичне спадкоємство.

Щоправда, для країн, що «втратили» монархів декілька десятиліть тому, колишній король не завжди є лише історичним символом нації. В умовах різкої трансформації суспільства та відсутності у ньому стабільності, для багатьох людей королівський титул обіцяє консолідацію нації та громадянський мир.

Усі ці проблеми призвели до того, що сьогодні багато людей, розмірковуючи про природу монархії, намагаються оцінити її на основі чисто утилітарних міркувань: що корисного від неї можна отримати? Відповідаючи на це питання, можна згадати, що члени королівських сімей є, як правило, активними учасниками благодійних заходів, а сама монархія є головною «приманкою» для туристів. Отже монархічна форма правління є не лише чимось престижним, а й досить корисним.

Але й самим монархам краще не заздрити. Змінюючись разом з навколишнім світом, вони змушені нести подвійну ношу - залишатися моральним прикладом для нації і при цьому «тримати руку на пульсі» часу. І саме тут вони невільно стають «під прицілом» ЗМІ. «У мене стільки ж недоторканості приватного життя, скільки у золотої рибки у скляній банці»^[450], - зізнається сестра британської королеви Єлизавети ІІ принцеса Маргарита.

Усе це веде до того, що поступово «ореол святості» покидає правлячих монархів і ставлення до них змінюється.

Зрозуміло, що еталоном справжньої конституційної монархії є Великобританія, правляча династія якої (Віндзори) останнім часом знаходиться у центрі уваги громадськості. Британські гострослови навіть називають світську хроніку з життя королівської родини «мильною оперою» з її розлученнями, позашлюбними зв’язками і навіть наркотиками. При цьому противники монархії називають Відзорів найбільш «зіпсованою» родиною у світі. Прихильники ж (їх 52 %) наголошують на тому, що це - веління часу.

Королівська родина й насправді живе за законами ХХІ століття. Розсунувши рамки дозволеної королівським особам комерційної діяльності, принц Ендрю, наприклад, займається сільським господарством, а спадкоємець престолу принц Чарльз - виробництвом екологічно чистих гігієнічних засобів.

Фактично на сьогодні єдиною, хто дотримується правил, є сама королева - Її Величність Єлизавета ІІ. Ось уже п’ятдесят два роки вона виконує роль національного символу і громадського діяча. І згідно з опитуванням, 71 % британців вважає, що

королева дійсно наполегливо працює, а 81 % впевнені, що вона - найкращий посланець Британії в інших країнах світу.

Щоправда, супротивники монархії (44 %) останнім часом стали вважати, що утримувати монархію занадто дорого. У відповідь на це «хранитель особистого гаманця» королеви сер Майкл Піт заперечує це, наголошуючи, що кожен підданий Сполученого Королівства щорічно сплачує на утримування монарха лише шість пенсів (вартість однієї хлібини).

Утім, на початку 1990-х років британська монархія дедалі частіше почала піддаватися критиці. Це не могло не позначитися на загальному рейтингу королівської родини. Проте ситуацію дещо змінила дружина принца Чарльза - Діана Спенсер (леді Ді), яка прославилася своєю благодійною діяльністю, але її нещасливе подружнє життя і трагічна загибель істотно завдали шкоди рейтингу принца Чарльза. Саме тому, на сьогодні досить гостро стоїть питання: хто наслідуватиме трон після смерті Єлизавети: Чарльз чи його син - принц Вільям.

В Данії, де королівській дім утримується державою, абсолютна більшість підданих (93 %) висловлюються за збереження монархії. Утім вони погоджуються з необхідністю того, щоб члени королівської родини щорічно публікували доповідь, у якій звітували про усі свої витрати, як це робиться в деяких інших королівствах.

В іншій монархічній країні - Іспанії, ситуація є не такою втішною. Так, за результатами опитування громадської думки, проведеного державним Центром соціологічних досліджень, авторитет монархії в країні істотно знизився.

Згідно з опублікованими даними, отриманими на підставі опитування, 2496 осіб, 55 % респондентів, вважають, що монархія як інститут «давно зжила себе». З цією думкою не погоджуються лише 24,9 % опитаних, тоді як 20,6 % не змогли визначитися з відповіддю. В «божественне походження» монархії вірять лише 7,2 % учасників опитування, при цьому цю тезу не поділяють 78,5 % респондентів. Опитування показало, що лише 49 %

опитаних вважають інститут монархії гарантом стабільності у суспільстві, проте з цим не погоджується 34,5 %, тоді як 15,7 % респондентів не визначилися зі своєю думкою^{[451] [452]}.

Можливо, слід погодитись із думкою члена Всеросійського монархічного центру В. Леонідова, який зазначив, що цьому сприяють самі монарші доми. Зокрема, він висловив наступне: «Народження дочки у принца Астурійського відразу ж підштовхнуло прем’єр-міністра Сапатеро заявити про початок зміни нинішнього династичного законодавства Іспанії, за яким дочка спадкоємця Трону може наслідувати його лише після свого брата. На думку соціал-демократа Сапатеро, „це порушує права жінок в королівській родині», а те, що запровадження шведської моделі усуває права династії, так як ім’я і титул переходять за чоловічою лінією, це нікого не хвилює. А уже те, що майбутня інфанта Іспанії вийде заміж за якогось футболіста, охоронця чи комедіанта, усім вже зараз є очевидним»⁴⁵.

Щодо Норвегії, то на основі статистичних даних,

опублікованих в ЗМІ, можна зробити висновок, що інтерес до монархії серед норвежців стрімко зростає. 75 % респондентів підтримують монархію і, в цілому, позитивно ставляться до того, щоб спадкоємицею була дівчинка. Вперше за 600 років норвезький трон може зайняти жінка. 600 років тому це була королева Маргарет в період Кальмарської унії. Критики монаршого дому говорять про те, що народження дитини збільшить протиріччя всередині норвезького суспільства. Автор числених книг філософ Ніна Карін Монсен звертає увагу на те, що позитивне ставлення населення до монархії як до символу влади було втрачене. Це було спровоковано декількома чинниками, у тому числі й поведінкою двох дітей правлячих монархів. При цьому старша дочка Марта Луїза взагалі відмовилася від титулу кронпринцеси задля того, щоб мати можливість продовжити свою кар’єру та виступати на гастролях з євангелічним хором. Кронпринц Хокон був готовий також відмовитись від престолу заради того, щоб одружитися на простій норвежці. Так що, на думку Н.К. Монсен, популярність королівської родини збільшиться лише на короткий час, а сам король Гаральд V буде останнім королем Норвегії.

Утім, далеко не всі дослідники з цим погоджуються. За словами іншого експерта - професора соціальної антропології університету в Осло Томаса Хілланда Еріксена, та система, що існує зараз у країні, у принципі, влаштовує норвезьке населення. Хоча зараз норвежці не виявляють особливого ентузіазму з приводу королівської родини, а в норвезьких газетах публікуються плітки, професор все ж таки говорить про відродження монархії. На його думку, піддані усього лише закликають монархів до більшої відкритості. Однак, цю вимогу важко задовольнити, адже самі монархи намагаються захистити своє життя від надмірної уваги ЗМІ. Зрозуміло, що досить важко знайти якийсь баланс між громадськими зобов’язаннями королівського дому та прагненням його членів вести звичайне приватне життя.

Боманн-Ларшен говорить про те, що реставрація монархії у 1905 році було національним рішенням. З часом же монархія стала важливою частиною ідентичності норвежців^[453].

На відміну від монархічних країн, в республіках, де існують сильні монархічні традиції, ставлення до монархії є досить

позитивним. Так, зокрема, дослідження суспільної думки, проведене серед жителів північних районів Іраку, населених, в основному, курдами, виявило, що більшість іракців виступають за ісламську монархію. Так, з 53,3 % респондентів, що виступали за монархію, приблизно 70 % висловились на користь саме

ісламської монархії^[454].

В Ізраїлі засновник ідеології гіперсіонізму, відомий політолог та історик (і водночас ортодоксальний раввин) А. Шмулевич розмірковує на теми «народної монархії»: «„Народна монархія” дає достатньо політичної волі та концентрації сил, щоб забезпечити перехід до нової, постіндустріальної епохи»^[455]. Розмірковуючи над втіленням вказаної «народної монархії», мислитель зазначав: «Модельною формою монархічного правління може стати та система, що передбачається ТАНАХом (Старим Завітом). При цьому цар має колосальну владу, але в чітко передбачених рамках, він обмежується заповідями Тори, Вищим Законом, тобто практично - Конституцією. Так, цар, окрім як за умови війни, не може посягати на приватну власність громадян. Судова влада відокремлена від царської, цар не може втручатися ані в діяльність судів, ані в призначення суддів. Сам цар також керується вищим Законом, а тому й він є осудним. Окремим автономним центром впливу, перш за все духовного та економічного, є Храм. Законодавча і виконавча влада реалізується царем частково разом із Санхедрином (Синедріоном) - Радою Мудреців та Верховним судом. При призначенні в Санхедрин враховується думка населення, однак його членом може бути далеко не кожен - але лише той, хто має видатні знання у сфері Божественного Закону та мирських справах і бездоганні особисті якості. Система відбору детально розробляється, щоб виключити (наскільки це в людських силах) зловживання і забезпечити „зворотній зв’язок” з народом. Таким чином, цар править спільно з аристократією, але не спадковою земельною чи фінансово- олігархічною, а духовною. Ідеальний цар - це Моше-Рабейну (пророк Мойсей) та цар Давид... На рівні місцевого самоврядування, в економічному та культурному житті, втручання центральної влади повинно бути мінімальним. Мета - до меж звільнити кожну людину, дати їй можливість виявити у себе образ Божий. Але двадцяте століття добре показало, що без стійкого фундаменту та без обмежувальних рамок свобода швидко приводить до Содому. Однією ногою ми усі вже стоїмо там»^[456].

Як ми бачимо, на сьогодні монархія опинилася на перепутті і потребує реформування.

З цього приводу досить цікаву точку зору висловив норвезький автор Ґісле Холлекім. Зокрема, він висловив надію, що діти усіх семи королівських домів Європи будуть в змозі створити нову, сучасну монархію, адже виклик, який кидає сучасність королівським домам, говорить про те, що необхідно модернізувати монархічний лад як інститут держави. Модернізацію ж слід провадити так, щоб задовольнити обидві сторони - і систему, і народ^[457].

У Великобританії також багато говорять про необхідність реформувати інститут монархії. Так, зокрема, представники авторитетної «Фабіанської спілки» пропонують:

1) Розділити пости монарха та голови англіканської церкви (щоб, вступивши на престол, вдовець Чарльз зміг врешті- решт одружитися з Камілою Паркер Боулз).

2) Відмінити необхідність дозволу королеви на одруження членів королівської родини.

3) Відпускати монархів на заслужений відпочинок без принизливої процедури зречення.

4) Змінити систему престолонаслідування, яке, на думку, фабіанців, дискримінує права жінок (на сьогодні трон одержує старший син)^[458], тобто фактично перейти до скандинавської системи престолонаслідування.

Є інші пропозиції. Так, пропонується відмінити положення Закону про престолонаслідування 1701 року, яке забороняє спадкоємцю трону одружуватись з католичкою, а спадкоємиці, відповідно, виходити заміж за католика.

Таким чином, у ХХІ столітті монархічна форма правління хоча й зазнає істотних змін, але, на нашу думку, залишиться як реальність.

Те ж саме можна зазначити й щодо Росії, адже патерналістський характер російського суспільства тягне за собою ідеї «сильної руки». Одним з елементів цього є ідеологія російського монархізму.

На сьогодні існує два напрямки російської монархічної ідеї: консервативний монархізм (відродження монархії з представником династії Романових-Голштейн-Готторпських- Гогенцоллернів у якості царя) та неомонархізм (відродження монархії в нових реаліях). При цьому основна відмінність між ними полягає у тому, хто займе трон.

Більшість сучасних російських монархістів належить до табору ретромонархістів-імперців-консерваторів: «Я -

переконаний консерватор і монархіст».

На сьогодні більшість монархістів-консерваторів є прихильниками запрошення на престол Георгія Михайловича - одного з нащадків імператора Олександра ІІ (див. таблицю, на якій жирним шрифтом виділяються Олександр ІІ та його прямі нащадки).

При цьому, відповідно до законів Російської імперії про престолонаслідування, лише Володимир Кирилович був народжений як можливий спадкоємець трону Російської імперії. Утім його шлюб на спадкоємиці грузинських царів Леоніді Георгіївні Багратіоні практично перекреслив можливість їхніх нащадків зайняти російський престол, адже ще імператор Микола ІІ у 1911 році своїм спеціальним указом позбавив усіх майбутніх дітей від цього шлюбу великокняжих титулів і переваг.

З метою усунення цих перешкод «блюститель» престолу Володимир Кирилович дав Леоніді Георгіївні великокняжий титул. Проте, згідно із законом про престолонаслідування, відмінити указ Миколи ІІ може лише цар, а аж ніяк не «блюститель». Саме тому дочка Володимира та Леоніди, Марія, тим більше не має жодних прав вважатися великою княгинею. Зрозуміло, що розробляючи Акт (згодом - Закон) про престолонаслідування, імператор Павло не міг передбачити, що відбудеться революція, царя розстріляють, а замість нього з’явиться «блюститель», але ж, на цілком слушну думку Ю. Сокольського, «усі династичні права ґрунтуються на буквальному дотриманні усіх колись укладених документів і не припускають вільного тлумачення»^{[459] [460]}.

Звісно, Марія Володимирівна вийшла заміж за прямого нащадка Гогенцоллернів - Франца-Вільгельма (у хрещенні - Михайло Павлович). Проте на момент свого народження (1943 рік) він вже не був членом правлячої династії, адже Гогенцоллерни втратили трон у 1918 році. Отже шлюб між Марією та Францом-Вільгельмом не був династичним, а син, що народився (Георгій Михайлович), не може вважатися спадкоємцем російського престолу та Великим князем.

Утім далеко не всі з цим погоджуються. Так, відомий російський історик В. Карпець свого часу зазначав: «Тут може виникнути питання про нерівнорідний шлюб. Ви знаєте, що за правом Російської імперії, за законодавством Павла І, потім посиленим законом Олександра І у 1820 році, обов’язковим є шлюб імператора з особою царської крові... Причому тут мається на увазі не стільки царська кров, скільки приналежність до одного з нині царюючих домів. На сьогодні немає нікого, хто б походив від такого шлюбу. Чи можемо ми дотримати цілком усе шлюбне законодавство дореволюційної Росії в усій його повноті? Кого б ми не взяли, у їх шлюбних зв’язках, так чи інакше, ми знайдемо певні вади, тобто знайдемо морганатичні шлюби. Тут виникає питання: чи можна дорікнути цим морганатичним шлюбом представникові царського роду? Якими є ті морганатичні шлюби, і яким є цей морганатичний шлюб? Один цей морганатичний шлюб ще нічого не вирішує. Врешті-решт, існують такі поняття як «аналогія закону» і «аналогія права», коли застосовується не буква, а дух закону».

Як ми бачимо, не існує однією точки зору на «нерівно рідні» чи «морганатичні» шлюби серед осіб «царської крові». Тим більше, що вищезазначений В. Карпець пропонує кандидатуру ще одного нащадка Олександра ІІ - Георгія Олександровича Юр’євського у силу того, що він з’єднує у собі кров не лише Романових (Олександр ІІ), а й Рюриковичів (Катерина Михайлівна Долгорукова - друга дружина Олександра ІІ)^[461].

На відміну від консервативного монархізму, неомонархізм не визначає чітко кандидатуру монарха. Більше того: прибічники неомонархізму наголошують на можливості вибору монарха і династії або ж їх запрошення.

Щодо обґрунтування необхідності монархії, то тут монархісти- консерватори не дуже розходяться з неомонархістами.

Так, голова президії Російського монархічного політичного руху К. Немирович-Данченко зазначав: «Монархічний лад послужить гарним стимулом для державного будівництва і посилить тенденції зміцнення владної вертикалі перш за все тому, що монарх буде гарантом багатьох перетворень»^{[462] [463]}.

Йому вторить член іншої монархічної організації - всеросійського монархічного центру - М. Кисельов: «...більше половини держав-засновників Європейського Союзу - це монархії. В Європі зараз 10 країн з монархічною формою правління (Великобританія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Іспанія, Данія, Бельгія, Люксембург, Ліхтенштейн і Монако). І жителі цих країн якось не соромляться бути монархістами і за духом, і за іменем. Ви можете мені сказати, що, мовляв, монархія в цих країнах має суто декоративний характер. Я на це заперечу - це країни з найбільш стабільною державною системою...»⁴⁶.

Практично те ж саме зазначає один з основоположників російського неомонархізму Р. Злотніков: «Сьогодні монархія - це надзвичайно гнучка та багатогранна система в діапазоні від, скажімо так, родоплемінної, що успішно діє в арабських державах Близького Сходу, до монархічного варіанту демократичної держави в багатьох європейських країнах. Комуністи навіть в монархічній Швеції зуміли віднайти варіант «соціалізму з людським обличчям»!

В Кувейті та в Арабських Еміратах збудували для своїх громадян таке життя, яке нами сприймається як комунізм. Усього пара рис. По-перше, будь-який громадянин країни має право на будь-яку безоплатну медичну допомогу, у тому числі й ту, що надається у будь-якій (навіть найдорожчій) клініці, розташованій у якій завгодно країні світу. Також кожен громадянин країни має право на безоплатне навчання разом із безоплатним утримуванням у будь-якому вищому учбовому закладі світу (Кембридж, Оксфорд, Йель, Сорбонна тощо).

Так, у них багато нафтодоларів, але якщо монархія - це погано, то навіщо правителям взагалі думати про своїх співгромадян? Поряд розташовані Ірак та Іран, що також сидять на мільярдах тонн нафти, але буквально не вилазять з низки революцій, криз та війн».

І ще: «...сучасні європейські монархії ніколи не виконували чисто представницькі функції. Так, у своїй масі нинішні монархи не зможуть віддати наказ продати десять тонн золота із запасів країни чи то перекинути батальйон парашутистів до Афганістану. Але припустити, що людина, якій протягом десятків років кожного дня кладуть на стіл доповіді спецслужб, економічні огляди, людина, яка особисто знає сотні, тисячі найбільш відомих, багатих, талановитих та впливових людей своєї країни та інших країн світу, жодним чином не впливає на життя своєї країни, припустити таке може лише блазень.

Монархам немає потреби віддавати прямі розпорядження. Досить запросити на чашку чаю п’ять-шість впливових банкірів, пообідати з десятком вищих військових, приїхати до університету, який ти особисто патронуєш, та провести ленч з трьома десятками великих вчених країни. Вислухати думку співрозмовників і (наполегливо чи ненав’язливо) висловити свою. Її виконають? Не завжди і не всі. Але врахують? Безперечно. Але ж саме так формується політика.

Повернувшись до монархічної форми правління, ми зможемо бути чітко впевнені, що у нас є, як мінімум, одна людина, яка працює, не думаючи про власну кишеню, оскільки посадою своєю вона зобов’язана народу, а її капітал - уся країна. І своєму спадкоємцю вона може передати або усе, або нічого»^[464].

Щодо того, яким чином в Росії може відродитися монархія, то існують різні позиції. Так, монархісти-консерватори (прихильники Георгія Михайловича) в особі К. Немировича- Данченка наголошують на виконанні трьох пунктів їхнього плану:

1. Імператорська родина повертається до Росії. Цей період вже розпочався з 1993 року, коли Б.М. Єльцин повернув російське громадянство членам Імператорського Дому. Однак, той факт, що Російський Імператорський Дім не висловлює жодних політичних претензій і наполягає насамперед на своєму легітимному статусі, а не на правлячому, був неправильно сприйнятий і досі не розуміється правлячими політиками Росії. Вирішення цього питання уявляється найбільш складним етапом, незважаючи на те, що у світі зараз відбувається повсюдне повернення на історичну батьківщину нащадків царських династій, що з різних причин її покинули (Франція, Румунія, Данія, Німеччина, Італія, Афганістан). Таким чином, лише певне політичне рішення з боку держави стоїть зараз на заваді цьому процесу.

2. На цьому етапі відбувається тривала, дуже спокійна інтеграція Російського Імператорського Дому у громадське життя (особливо хочу підкреслити - саме громадське, не політичне. Центральна увага приділяється культурно-суспільним і благодійним програмам). До Російського Імператорського Дому не повинно виникати такого відношення, що виникає при виникненні чергової політичної партії.

3. Російська громадськість буде порушувати питання, пов’язані з проблемами монархічного ладу. Крім того, Імператорська Родина повинна отримати від держави гарантії власного перебування у країні^[465].

На противагу монархістам-консерваторам, прихильники неомонархізму взагалі акцентують на можливості трансформації республіканської Російської Федерації у монархічну Російську імперію. Так, зокрема, один з прихильників монархізму О. Бичков щодо глави держави пропонує наступне:

1) відмінити обмеження двома строками при владі поспіль і, відповідно, статтю про імпічмент;

2)замінити титул «президента» на не заздалегідь

республіканське - «протектора» чи «вождя» або щось у цьому роді і, відповідно, «федерацію» на «імперію» чи хоча б «державу»;

3) присягати захищати права і свободи не Людини, а Народу в цілому, а також, щоб мета цього народу була прописана більш чітко - на що націлено державне буття?^[466]

Приділяється увага й до питань спадкоємства, адже одна з проблем монархії пов’язана із тим, що іноді спадкоємець не «відповідає» величі попереднього монарха. Так, відомий російський публіцист М. Калашников зазначає: «...наша імперія - монархія. Але теж не у класичному розумінні цього слова. Тут немає досконалого тирана, який самочинно видає закони, за всіх міркує, а владу передає сину. Весь історичний досвід говорить, що один розум не в змозі охопити складність навколишнього світу, що суто одноосібне правління завжди означає накопичення фатальних помилок правителя. Ну, а принцип передачі влади від батька до сина призводить до того, що коли-небудь на троні опиниться ідіот та виродок, що кидає на вітер працю цілих поколінь. Ні, монархія у переможному СРСР - інша. Тут монарх (за Юрієм Мухіним) вибирає собі можливих спадкоємців ще за життя і готує їх до сходження на трон. Але лише найкращий врешті-решт стає царем»^[467].

Таким чином, в сучасній Росії існує потужна монархічна ідеологія, що являє собою значну альтернативну третю силу, що знаходиться в опозиції і до комуністів, і до тих сил, що прийшли до влади після 1991 року.

Щодо того, яка частина населення підтримує запровадження монархії в Росії, то під час опитування у 1994, 1997 та 2000 роках фондом «Громадська думка» за темою «Наскільки, на вашу думку, відновлення в Росії монаршого правління можливе і бажане?», він одержав несподіваний результат: монархічні ідеї мають істотну кількість прихильників в Росії (див. табл.).

4.2.