Напрями українського монархізму

В 1990-і роки в Україні знову виникли розмови про відновлення монархії. Зокрема, у Львові в 1993 році відбувся конгрес «Бог, король і Україна». Центром тяжіння для тих, хто симпатизував монархічній ідеї, тоді виступав львівський фонд «Корона», але до середини 90-х років він припинив своє існування.

У 2002 році маловідома компанія «ЕкоЗахист» розповсюдила інформацію про свій намір займатися

відродженням Гетьманату (з точки зору деяких українських монархістів, гетьман є українським монархом). Відповідний лист було надіслано діючому тоді Президенту України Л. Кучмі. Зокрема, там зазначалося: «У 1999 році Британською Асоціацією Королівських Родин (BAKF) були розпочаті дослідження з відновлення гетьманського коріння в сучасній Україні. Виявлені три гілки гетьманської влади. У випадку можливого відновлення монархії на трон гетьмана можуть зійти нащадки трьох ліній. У 2001 році компанія «ЕкоЗахист» взялася за організацію роботи з відновлення гетьманства. Уже зібрана інформація про коріння інших знатних станів сучасної України». Утім далі цих ідей справа не зрушилась.

На нашу думку, жодна з подібних ініціатив не може розглядатися серйозно унаслідок як великої кількості претендентів на престол та їх розрізненості, так і в силу відсутності сталої монархічної традиції України.

Утім на сьогодні існує три основні течії українського монархізму: давньоруська (орієнтується на призвання монарха з числа нащадків Рюрика чи Данила Галицького - старокиївський монархічний рух; чи на призвання монарха з числа нащадків тих руських князів, які породнилися із знатними литовським родами - литовсько-руський монархічний рух), гетьманська (існує у вигляді виборної гетьманської монархії чи у вигляді «дідичної» (спадкової) монархії нащадків гетьманів К.

⁴⁶⁸ Цит. за: Самарский П. Украинский монархизм [Электронный ресурс] / Выборы.org, Социум. - Режим доступа: http://vybory.Org/articles/810.html - 10.02.2003г. - Загл. с экрана.

І хоча, окрім гетьманської, жодна з течій не має розробленої ідеологічної бази, проте в останні роки інші течії так чи інакше заявили про себе.

Зокрема, давньоруська течія на сьогодні представлена такими іменами, як Михайло Карачевський-Вовк, Орест Карелін- Ромашин (Орест І), Шарль-Філіп Орлеанський. Усі вони так чи інакше наголошують на своєму походженні від староруських династій. Так, М. Карачевський-Вовк позицінує себе за князя Київського, Чернігівського і Карачевського в силу того, що великі князі Карачевські ведуть свій рід від Рюрика (друга половина ХІ ст.) - князя Святослава (сина Ярослава Мудрого і суперника Володимира Мономаха) - князів Чернігівських, «які були чудом спасені»⁴⁶. Князь займається активною пропагандистською роботою з відродження дворянства, а декілька років тому запропонував власний сценарій об’єднання українського православ’я, оголосив план запровадження в Україні конституційної монархії. Водночас запропонував крісло прем’єр- міністра Л. Кучмі, присвоїв титули графа - колишньому міністру закордонних справ Г. Удовенку та барона - керівникові Харківської єврейської спілки Е. Ходосу.

Інший представник цього напрямку - принц Ш.-Ф. Орлеанський (нащадок королеви Франції Анни Ярославни - дочки Ярослава Мудрого) активно займається благодійністю. Свого часу він неодноразово приїздив до Львова і допомагав львівським лікарням, а наприкінці 2004 року організував проведення у Львові щорічного королівського балу.

Ярими супротивниками давньоруського напряму українського монархізму виступають представники зовнішньої течії.

Так, О. Хавич, Ю. Топчій та деякі інші (саме вони свого часу утворили групу «Трон») виступають з ідеєю запропонувати трон глави майбутньої української держави представнику династії Габсбургів, адже нинішній її глава не зрікався титулів короля Галіції та Ладомерії (Волині) і герцога Буковини.

⁴⁶⁹ Обережно [Електронний ресурс] / Всеукраїнська громадська організація «Трон», Офіційний сайт монархічного руху України. - Режим доступу: http://www.monarhia.org.ua/ukr/warning.php - Заголовок з екрана.

Досить цікавим є той факт, що на початку ХХ століття, під час перших українських держав, Габсбурги начебто здійснили спробу реалізувати саме зовнішній варіант утворення української монархічної держави. Ця спроба була пов’язана з іменем Вільгельма Габсбурга, який більш відомий в українській історії під іменем Василя Вишиваного.

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген - український поет та військовий діяч, австрійський ерцгерцог (укр. архікнязь), полковник Легіону Українських_j Січових Стрільців. Онук австрійського імператора Франца-Йосифа. Народився 10 лютого 1895 року у родинному маєтку Габсбургів-Лотарінгських неподалік від м. Пули (сучасна Хорватія). У лютому 1915 року закінчив військову академію, отримав звання лейтенанта австрійської армії і був відправлений до 13-го уланського полку, що переважно був сформований з етнічних українців Золочівського повіту (нині - Львівська область). Згодом під його командуванням та з його ініціативи сотня Вільгельма повністю українізувалася: з її складу були вилучені поляки та угорці, місце яких заступили винятково українці. Згодом він очолює армійську групу генерала П. Гофмана, до складу якої входив Легіон Українських Січовий Стрільців.

Прізвисько «Василь Вишиваний» молодий ерцгерцог отримав, коли один з його солдатів-українців подарував йому вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити як в полку, так і поза ним.

У 1916 році Вільгельм Габсбург став членом сенату Австро- Угорщини і налагодив там контакти з українськими депутатами і політиками - Є. Петрушевичем, І. Горбачовським, К. Гужковським. Під їхнім впливом він прийшов до думки про необхідність державного оформлення етнічних українських земель. При цьому мова йшла не про незалежність, а лише про самоврядування і контроль над культурним життям. Згодом, під впливом інших провідних українських політиків Австро - Угорщини (К. Левицьким, Є. Олесницьким та М. Васильком), Вільгельм Габсбург висунув ідею утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорщини (наприклад, шляхом об’єднання Галичини з Буковиною). При цьому українські політики, користуючись підтримкою молодого ерцгерцога, намагалися вирішити деякі культурно-політичні питання хоча б в Галичині: нейтралізувати польський вплив на політику в Галичині, усунути поляків з керівних посад та провести

українізацію освіти, зокрема відкрити Український університет у Львові.

У квітні 1918 року Вільгельм Габсбург призначається командиром Легіону Українських Січових Стрільців.

Після повалення П. Скоропадського він - співробітник Міністерства Військових Справ Української Народної Республіки, радник з військових питань Головного Отамана С. Петлюри.

Після поразки українського національного руху, у 1921 році, повертається до Австрії. Жив у Відні.

26 серпня 1947 року був заарештований органами МДБ СРСР. Загинув у ГУЛАГу на початку 50-х років.

На думку деяких дослідників, Вільгельма Габсбурга тривалий час розглядали як майбутнього монарха Галичини, а можливо - і всієї України^[468], проте сам він офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом^[469].

Щодо гетьманського напрямку українського монархізму, то він здебільшого оперує досвідом Другого гетьманату, коли невдалі експерименти соціалістичної Центральної Ради у 1918 році привели до влади сили, що робили ставку на сильну централізовану владу.

Після зречення П. Скоропадський був змушений емігрувати за кордон. В еміграції інтелектуали, що об’єдналися навколо колишнього гетьмана, розробили концепцію українського монархізму (зараз ця концепція втілена в ідеології націонал- монархізму). Її творцем вважається В’ячеслав Липинський. Сам же гетьманський рух у Європі був настільки потужним, що це викликало занепокоєння державного Центру УНР, який прагнув до того, щоб самостійно представляти інтереси України.

Проте наприкінці 1920-х років в середовищі гетьманців відбувся розкол на декілька частин, основними з яких були прихильники В. Липинського та прихильники П. Скоропадського. Саме в середовищі останніх була обґрунтована ідея спадкової монархії, а спадкоємцем повинен був стати син П. Скоропадського - Данило.

Гетьманський рух складався з великої кількості організацій у Варшаві, Празі, Парижі, Берліні та Бухаресті, що мали у своєму складі багатьох з тих українських емігрантів, хто був змушений утікати від більшовиків. Крім того, він встановив контакти з багатьма європейськими урядами і навіть одержав субсидії на свою діяльність. Гетьман підтримував зв’язок і з українською еміграцією Північної Америки. Більше того, на Скоропадського «ставили» і дехто з представників нацистського Третього Рейху. Проте все це закінчилося у 1945 році, коли гетьман П. Скоропадський загинув під час бомбардування.

Після війни «нащадка престолу» Д. Скоропадського, який мешкав у Лондоні, було отруєно. Відомий дослідник питань українського монархізму П. Самарський наголошує, що отруєння було здійснено агентом НКВс. Можливо, але 22 лютого 1957 року, коли Д.

Щодо гетьманського руху, то він поступово став згасати і до середини 1980-х років практично зійшов нанівець. На момент оголошення Україною незалежності сил для боротьби у нього практично не було, а його лідери відійшли від політичної боротьби, зосередившись більше на культурно-політичній діяльності і збереженні пам’яті (зокрема, саме вони організували видання «Спогадів» П. Скоропадського), а також на участі у формуванні нової української еліти. Щодо створення держави з гетьманською владою, то на сьогодні ця ідея практично втратила свою монархічну актуальність, адже навіть прихильники ідей «Третього гетьманату» сповідують його республіканські елементи: виборність та відповідальність.

⁴⁷² Самарский П. Украинский монархизм [Электронный ресурс] / Выборы.org, Социум. - Режим доступа: http://vybory.org/articles/810.html - 10.02.2003г. - Загл. с экрана.

4.3.