Конституційно-правові шляхи і перспективи запровадження в Україні інституту одноосібного монарха

Інститут одноосібного монарха багато в чому залежить від існуючого в країні типу держави. Так, за формаційним підходом, одноосібний монарх як модель державного правителя виник в умовах рабовласницької держави, був абсолютно домінуючим в умовах феодальної держави, поступово втратив своє значення в умовах буржуазної держави і практично зник в соціалістичній державі.

Щодо цивілізаційного підходу, то він розглядає державу крізь відповідний тип цивілізації. Сама ж категорія «цивілізації» може розглядатися як синонім прогресу та як певна

соціокультурна система. В контексті прогресу цивілізація

пройшла три етапи: аграрний, індустріальний і

постіндустріальний. Як модель глави держави інститут

одноосібного монарха був домінуючим в умовах держави аграрного типу. В державі ж індустріального типу він втратив своє значення, поступившись місцем інституту одноосібного президента. Стосовно ж цивілізації як соціокультурної системи, то на сьогодні ми можемо виділити такі типи держави, як державу західної цивілізації, державу православно-слов’янської цивілізації, державу конфуціано-китайської цивілізації, державу буддійсько-японської цивілізації, державу індуської цивілізації, державу ісламської цивілізації, державу латиноамериканської цивілізації та державу африканської цивілізації. В самій же державі православно-слов’янської цивілізації можна виділити два різновиди: державу православно-руської субцивілізації,

представлену Російською Федерацією, та державу західно- православної субцивілізації, до якої, поряд з деякими іншими країнами, належить і сучасна Україна. І, незважаючи на певні спільні риси, пов’язані із спільним історичним корінням, держава західно-православної субцивілізації усе ж таки відрізняється від держави православно-руської субцивілізації. Ця відмінність, перш за все, полягає у ставленні до держави. Так, якщо в умовах православно-руської субцивілізації домінуючим явищем є патерналізм, що передбачає ставлення до держави, немов до батька, якого слід слухатися та поважати, то західно-православна субцивілізація характеризується певним анархізмом, який намагається взагалі усунути державу від суспільних справ та завжди розглядає державця як «першого серед рівних».

Однак такий «анархізм» більшості населення України, в рамках якого найкращою формою правління є республіка, не виключає певних монархічних уподобань окремих громадян нашої держави. Про це, зокрема, свідчить той факт, що перші монархічні виступи на території СРСР відбулися саме в столиці України, а також те, що коли 1 - 6 серпня 2003 року в Україні Центром соціального прогнозування було проведено опитування на тему «Який тип суспільної організації більшою мірою відповідає національному характеру українців?», то 2,5 %

громадян України віддали перевагу монархії^[470]. Усе це дозволило деяким дослідникам (О. Зозуля, Ю. Топчій та ін.) висунути ідею запровадження монархічної форми правління в Україні.

При цьому, існує принаймні три варіанти встановлення української монархії. Перший з них - гетьманський. Суть цього варіанта полягає у встановленні в Україні Гетьманату, де гетьман стане монархом України. Такі ідеї опираються на досить істотний теоретичний і практичний фундамент (праці В. Липинського, Т. Осташко та ін.; діяльність гетьмана П. Скоропадського).

Щоб з’ясувати можливості й наслідки запровадження в Україні одноосібного монарха-гетьмана, слід звернутися до того історичного досвіду, якого набула наша держава в добу Гетьманату.

Перш за все, слід мати на увазі, що історія Гетьманату знає два втілення. Перший гетьманат припадає на епоху Революцій (XVI-XVIII ст.) і уособлюється такими відомими іменами, як Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Орлик, П. Полуботок та інші. Другий гетьманат існував в 1918 році і пов'язаний з іменем П. Скоропадського. На теоретичному рівні зараз розробляється ідея Третього гетьманату.

Історія Першого гетьманату розпочалася в Речі Посполитій, в добу, коли обмеженість королівської влади призвела як до появи сильної аристократії у вигляді магнатів та шляхти, так і до розквіту місцевого самоврядування.

Відомий французький мандрівник інженер Гійом Левассер де Боплан описував порядок виборів гетьманів запорозьких козаків: «Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються усі старі полковники та діди, що користуються найбільшою шаною серед козаків, кожен висловлюється на користь того, кого вважає найбільш здібним, і той, хто отримує найбільшу кількість голосів, - визнається обраним. Якщо той, хто обирається, з небажанням отримує цю посаду, відмовляючись неспроможністю та негідністю або посилається на малий досвід, це анітрохи йому не допомагає; йому відповідають, що, скоріше за все, він дійсно є не гідним такої честі і відразу ж убивають його на місці, немов зрадника, хоча у даному випадку вони самі вчиняють зраду... Якщо ж обраний козак бере собі звання начальника, він дякує зібранню за честь, хоча сам він і визнає себе негідним її і нездатним до заняття такої значної посади; однак він обіцяє, що своєю працею та піклуванням спробує зробитися гідним честі служити усім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так вони називають одне одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить у посадовому порядку і кланяється йому, а начальник тисне йому руку, що складає звичайне між ними вітання.

Таким є обряд виборів начальника, який часто відбувається серед пустинних степів. Цей начальник, якому вони беззаперечно • •• 474

підкоряються, їхньою мовою називається гетьманом».

На військовому характері гетьманської влади акцентували увагу й інші вчені. Так, відомий український історик М. Маркевич писав про інститут гетьманату 1393-1401 рр.: «Тодішніх гетьманів малоросійських можна вважати лише воєначальниками, а не правителями краю, адже ми бачимо усю послідовність князів- намісників.

Факт обрання Лянцкоронського гетьманом України було спростовано вже на початку ХІХ століття. Так, відомий історик Д. Бантиш-Каменський називав Лянцкоронського повелителем Хмельника, який всього-на-всього «...мав у своєму розпорядженні велике ополчення з жителів». Щодо гетьманства, то сам історик вважав першим гетьманом Богдана Ружинського, якому король Речі Посполитої Стефан Баторій «...пожалував гетьманські клейноди: королівський прапор з гербом білого орла, бунчук, який означав одержану козаками перемогу над невірними, булаву 477 чи жезл повелителя і військову печатку».

Сучасні ж дослідники також не можуть дійти згоди з приводу того, коли з’явився інститут гетьманства як варіант глави держави. Так, І. Усенко вказує на те, що титул «гетьман» став офіційним після того, як Стефан Баторій дав запорозькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав О. Ружинського «Гетьманом Запорозьким» з наданням йому атрибутів гетьманської влади^{[473] [474] [475]}.

На противагу цьому відомий дослідник В. Абліцов, поділяючи погляди українського історика М. Грушевського, наголошує на тому, що гетьманська «...пряма лінія

розпочинається від Дмитра Вишневецького»^[476].

Збільшення авторитету гетьманів призвело врешті-решт до нівелювання влади короля Речі Посполитої. Результатом цього став той факт, що козаки взагалі перестають звертати увагу на його накази та рішення. За спогадами Боплана, «...збираючись у морський похід, козаки беруть дозвіл у свого гетьмана, а не у короля»^[477].

При цьому, на відміну від останнього, гетьман України мав майже необмежені повноваження. Так, зокрема, Боплан стосовно гетьмана зазначав, що «...влада його є необмеженою, він має право рубити голови та саджати на палю усіх непокірних. Взагалі він вчиняє дуже суворо, але в справах суспільних нічого не може вдіяти без військової ради... Відправляючись на війну, гетьман повинен бути дуже обережним і передбачливим, щоб не зазнати невдачі; у випадку невдалої битви він повинен виявити неабияку спритність та відвагу, інакше при найменшій боягузливості козаки вбивають його як зрадника, після чого відразу ж приступають до виборів нового гетьмана звичайним порядком»^{[478] [479]}.

Одним з найвидатніших гетьманів України був Петро Сагайдачний, відомий не лише своїм реформуванням української армії, а й вдалими дипломатичними кроками, які дозволили Україні отримати додаткові поступки від Речі Посполитої. Крім того, як відомо, саме він започаткував новий адміністративно- територіальний устрій України, згідно з яким полк перетворився з виключно військової в адміністративно-територіальну одиницю. Він же був першим з гетьманів, які об’єднали військову діяльність козацтва з діяльністю інших верств населення - духовенством, шляхтою, міщанами та інтелігенцією. Саме завдяки Сагайдачному Єрусалимський патріарх Феофан освятив Іова Борецького на митрополита Київського.

Однак, на нашу думку, незважаючи на істотний авторитет Сагайдачного, його не можна назвати повноцінним правителем держави, адже формально українські землі входили до складу Речі Посполитої і, хоча вони й користувалися певною автономією, статусу держави вони не мали, а отже не мали й державця.

Можна сказати, що гетьман став державним правителем за часів Богдана Хмельницького, коли Україна на певний термін отримала незалежність, утворивши під протекторатом Московії українську козацьку державу - Гетьманат, хоча ідеї утворення незалежної козацької держави з’явилися набагато раніше.

На жаль, ці проекти не знайшли прихильності серед правлячих верств Речі Посполитої.

Більше того, у відповідь на численні козацькі повстання польський сейм прийняв кардинальний документ - «Ординацію війська Запорозького реєстрового», згідно з яким інститут гетьманства взагалі ліквідовувався, а замість гетьмана польський уряд присилав свого комісара, призначеного сеймом за рекомендацією коронного гетьмана.

Результатом цього стало повстання на Запоріжжі, яким розпочалася Визвольна війна українського народу від поневолення польсько-литовської держави. Очолив козацьку армію гетьман Богдан Хмельницький.

Сучасні українські, російські та польські історики по- різному оцінюють державотворчі потуги Богдана Хмельницького. Так, ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. відомий український історик М. Грушевський писав: «Я, таким чином, рішуче відкидаю, що Хмельницький та його однодумці у 1649 році і надалі залишалися на ниві козацької автономії в рамках Речі Посполитої, так як стояли у році 1648, і, мовляв, Зборівський договір дозволяє нам уявити їх політичну програму... Козацько-шляхетська програма- мінімум завершилася у грудні 1648 року, і Хмельницький разом із своїми однодумцями до неї більше не поверталися... Програма незалежної від Польщі України з січня 1649 року вже не покидала столу Хмельницького»^{[480] [481]}.

На відміну від М. Грушевського, сучасні дослідники не поділяють державотворчих уподобань Б. Хмельницького. Так, відомий український політолог С. Удовик вказує, що ані Б. Хмельницький, «...ані військова старшина, що знаходилася біля нього, не дозріли до ідеї держави, і навіть якщо вона навідувалася до них, вони просто не знали, як її будувати, оскільки походили з бідної чи розореної шляхти, в традиціях якої не було досвіду 484 державного управління».

Особисті якості Б. Хмельницького також були неоднозначними і їхня оцінка різниться у різних дослідників. Так, М. Грушевський вказував, що Б. Хмельницький був «...досить свідомим носієм державної української ідеї»^{[482] [483]}.

Відомий російський письменник, знаменитий своїми просталінськими та проімперськими ідеями О. Бушков, навіть ненавидячи Б. Хмельницького, віддає належне його таланту полководця: «Богдан Хмельницький, якого за усією його

людською підлістю ніяк не можна назвати поганим полководцем»⁴⁸.

Державні якості українського гетьмана відзначав також французький дипломат, офіцер та історик П’єр де Шевальє: «Ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, починає рухати великий механізм та наводить жах на королівство, якого жодне з могутніх держав християнського світу, навіть могутня імперія турків, до сих пір не змогли похитнуть. Словом, Кромвеля, що вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбним, хоробрим та спритним, аніж Кромвель у Англії»^[484].

Проте, на думку відомого польського історика Людвика Кубалі, українському гетьману довелося діяти в умовах, що були набагато складнішими, аніж у Олівера Кромвеля: «Простори його володінь звідусюди мали відкриті кордони. Не розпоряджався він, подібно Кромвелю, навченою інтелігенцією та методами старої та могутньої держави: забезпечення війни, фінанси, суспільне господарство, адміністрація, відносини з іншими державами - усе це потрібно було створювати, усе лежало на його шиї... Ця людина під будь-яким поглядом була людиною надзвичайних масштабів, переростав людей високообдарованих до таких меж, що входив до кіл, які не можна було б охопити. Про нього можна сказати, що він народився повелителем: вмів таїти свої наміри, в вирішальні хвилини не сумнівався - усюди могутня воля та залізна рука... Був подібним до холодної безодні, яка залишалася непорушною, хоча на її поверхні вирують колосальні бурі»^[485].

Щоб виявити державницький потенціал українського гетьмана, слід детально проаналізувати його політико-правові погляди. Як відомо, в Росії здебільшого Б. Хмельницького знають у силу того, що саме він став ініціатором укладення союзного договору з Московським царством, проголосивши що: «...не можна нам більше жити без царя»^[486].

В результаті війни між Річчю Посполитою та Московським царством Україна розпалася на дві частини: Лівобережжя та Правобережжя. Причому, на Лівобережній Україні виникли два утворення державного характеру: Гетьманат та Запоріжжя.

Сучасні державознавці намагаються вирішити одне питання щодо цих утворень: чи були вони державами, що знаходились під протекторатом Московського царства, чи були певними автономними утвореннями, що існували в рамках єдиної Московії. Щоб це з’ясувати, слід звернутися до енциклопедичних визначень автономії й протекторату. Так,

М. Воронов визначає автономію як «...відносно самостійні у здійсненні державної влади або місцевого самоврядування територіальні утворення у межах певної держави»^[487]. Щодо протекторату, то О. Бакаев визначає його як форму «...залежності, за якої держава на підставі укладеного спеціального міжнародного договору визначає і здійснює зовнішні відносини іншої держави, бере на себе захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи. Тобто держава, над якою встановлено протекторат, лише формально зберігає ознаки державності»^{[488] [489]}.

Фактично українська державність з самого початку формувалася залежною від Московського царства. Так, зокрема, у «Привілеї війську Запорозькому» цар Олексій Михайлович закріплював істотне обмеження його зовнішнього суверенітету: «А коли почнуть приходити в військо Запорозьке до гетьмана Богдана Хмельницького посли з котрихось пограничних держав з чимось добрим, ми, великий государ, таких послів гетьманові лишили приймати і відправляти, а нам, великому государеві, зараз писати про все: з яких держав і в яких справах ті посли були прислані і з чим відправлені. А коли б якісь посли були прислані від когось з якоюсь справою, противною нам, великому государеві, - таких послів війську затримувати і також зараз писати про них до нас, а без нашого указу назад їх не пускати. А з турецьким султаном і польським королем без нашого указу зносин не мати».

Певною мірою обмежувався й внутрішній суверенітет війська Запорозького. Так, зокрема стосовно виборів гетьмана, цар Олексій Михайлович вказував наступне: «А коли б волею Божою прийшла гетьманові смерть, ми, великий государ, лишили Запорозькому війську вибирати гетьмана самим між собою, по давньому звичаю, а кого виберуть гетьманом, про те писати до нас, великого государя; а той ново вибраний гетьман аби вчинив присягу нам, великому государю, при тім кого ми вкажемо»^[490].

Таким чином, необхідність присягання гетьмана цареві та обмеженість у проведенні зовнішньої політики змушують нас погодитись із думкою І. Усенка, який вказує на те, що Україна XVII-XVIII століть мала статус автономії «...у складі Московського царства». Отже, на нашу думку, незважаючи на начебто колосальні можливості гетьмана як усередині країни, так і за її межами, ані Гетьманат, ані Запоріжжя, ані Слобожанщина не були державами. Саме тому гетьман XVII століття не був державним правителем.

Цю ситуацію декілька разів спробували змінити. Так, вже після смерті Богдана Хмельницького, обраний гетьман Іван Виговський здійснює спробу відійти від влади Московського царства і повернутися до Речі Посполитої. Але і за «Гадяцьким трактатом» Україна мала лише автономний статус. Так, пунктом 4 закріплювалося наступне: «Для скріплення і більшої певності цього договору гетьман військ руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ Руських і першим сенатором воєводства Київського, Брацлавського і Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана: стани воєводства Київського, Брацлавського і Чернігівського виберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть (гетьманство)»⁴⁹. Виходячи з того, що остаточне рішення залишалося за королем, гетьман України також не отримував статус правителя держави, адже так само, як і за часів Богдана Хмельницького, держава була відсутньою.

Вдруге ситуація могла змінитися після того, як гетьманом України став Іван Мазепа, який наголошував на необхідності існування вже незалежної України: «...при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з-перед володіння польського, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають»^{[491] [492] [493]}. Проте, як відомо, ця спроба не мала успіху насамперед через особисті якості Мазепи, про які найкраще, на нашу думку, вказав М. Чугуєнко. З його точки зору, Мазепа «...належав до тієї породи правителів, яку Н. Макіавеллі влучно назвав «лисицею»... Мазепа був природженим придворним та дипломатом, але аж ніяк не воїном»^[494]. Дослідник, на нашу думку, абсолютно вірно зазначає: «У тій ситуації, що склалася, мало було бути лисицею. Потрібно було б бути ще й левом, щоб дати рішучу відсіч Петру та перетягнути на свій бік старшину, яка ще не визначилася із своїм вибором»^[495].

Після поразки Мазепи Україна опинилася у ситуації «зрадника» Росії. І хоча Петро І у відповідному Маніфесті вказав, щоб «...ніхто не наважувався нашої царської величності вірних підданих малоросійського народу людей зрадниками називати»^[496], цей наказ зазвичай не виконували.

Прихильники ж Мазепи в Бандерах обрали собі нового гетьмана - Пилипа Орлика. У своїй статті він вказав, що Україна «...є вільним князівством»^[497]. Проте найбільш відомим цей гетьман став після появи документа, що мав назву «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького».

Цим проектом дещо обмежувалися прерогативи гетьманів. Зокрема, розділ VI передбачав утворення Генеральної Ради у складі Генеральної Старшини, полковників та декількох «...знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів»^[498]. Без попереднього рішення і згоди Генеральної Ради, «...на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися»^[499].

Король Швеції Карл ХІІ письмово пообіцяв «...Нашим Королівським словом завжди захищати вище згадане»^[500].

Проте, як відомо, поразка у Північній війні не дозволило ані Пилипу Орлику реалізувати положення своєї конституції, ані Карлу ХІІ - гарантувати їх. Саме тому «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького» залишилися виключно на рівні проекту, який ніколи не був реалізований.

Однак такі спроби викликали лють у Петра І. Саме тому він у 1708 році запровадив порядок, згідно з яким обрання та усунення гетьмана здійснювалося виключно за згодою царя, а з 1709 року запровадив при гетьмані спеціального царського резидента, який контролював діяльність української влади. Після смерті І. Скоропадського у 1722 році були припинені вибори гетьмана, а за наказним гетьманом П. Полуботком було встановлено контроль, який здійснювала Малоросійська колегія. Без її санкції гетьман не міг видати жодного універсалу чи розпорядження.

Малоросійська колегія була скасована лише у 1727 році після смерті Петра І. Вибори гетьмана відновили (ним став Данило Апостол), проте його влада контролювалася царськими чиновниками. Після смерті Данила Апостола у 1734 році вибори гетьманів не проводилися, хоча до 1750 року існувало правління гетьманського уряду. У 1750 році з дозволу царського уряду було обрано останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

Таким чином, гетьман і в XVIII столітті не був правителем держави, адже контролювався царською владою.

10 листопада 1764 року Катерина ІІ видала указ про ліквідацію гетьманщини, де зокрема було зазначено: «Нашою милістю, після звільнення графа Розумовського, на його прохання, з посади гетьмана, наказуємо нашому Сенату задля належного Малою Росією управління створити там Малоросійську колегію, головою якої бути нашому генералу графу Румянцеву»^[501].

Таким чином, після цього указу навіть ілюзія існування держави на території України (мається на увазі Гетьманат) припинила своє існування.

Усе вищенаведене дозволяє нам стверджувати: навіть якщо б Перший гетьманат став державою, його правитель (гетьман) ні у якому разі не міг би вважатися монархом, адже він обирався, а не успадковував трон.

Другий гетьманат було реалізовано у 1918 році, коли П. Скоропадський силоміць усунув від влади Центральну Раду і оголосив себе гетьманом. І хоча консервативні сили (праві) в Україні вважали його втіленням монархічного принципу^[502], але прийняті 29 квітня 1918 року «Закони про тимчасовий державний устрій України» - своєрідна Конституція Другого гетьманату, не містили жодних положень про спадковість гетьманської влади. Короткий же термін правління П. Скоропадського та насильницький характер повалення його влади не дозволяють нам зрозуміти порядок її переходу від одного гетьмана до іншого. З нашої ж точки зору, саме це дозволило б чітко з’ясувати характер форми правління (монархічний чи республіканський) гетьмана П. Скоропадського.

Сучасне державознавство також висуває ідеї відродження гетьманської влади в рамках реалізації проекту «Третього гетьманату», адже, як писав завідувач лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України І. Каганець: «Злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі - Гетьманату»^{[503] [504] [505]}.

На сьогодні існує дві основні моделі відродження гетьманської влади. Перша з них пов’язана з вищезгаданим І. Каганцем. Другу ж обґрунтовує дійсний член Міжнародної Академії Інформатизації М. Малишко.

Порівнюючи означені проекти, ми бачимо, що вони істотно відрізняються. Так, І. Каганець вважає: «Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість Гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Концентрація влади та її персоналізація позбавляє владу анонімності і колективної безвідповідальності. Гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. За результати своєї діяльності Гетьман відповідає власним майном, свободою і життям».

Щодо проекту М. Малишка, то його гетьман УНР як глава держави «...є вищою посадовою особою, яка представляє націю і державу у внутрішніх та зовнішніх міжнародних відносинах»⁵⁰.

На відміну від ідей І. Каганця, М. Малишко надає своєму гетьману чітко встановлені повноваження. Так, зокрема, він: представляє Україну в міжнародних відносинах; приймає рішення про визнання інших держав; укладає міжнародні договори й угоди, подає їх на ратифікацію Верховній Раді УНР; нагороджує державними нагородами УНР, присвоює почесні звання; промульгує та оприлюднює законодавчі акти парламенту; користується правом відкладального вето; здійснює інші повноваження, визначені цією конституцією УНР та окремим законом про главу держави⁵⁰.

Відрізняються проекти І. Каганця та М. Малишка і за способом формування. Так, І. Каганець пропонує наступне: «Гетьман обирається всенародно, що робить його виразником народної волі і надає його владі максимальної легітимності»^{[506] [507]}. На противагу йому, М. Малишко вважає, що гетьман «...обирається Верховною Радою УНР строком на чотири роки»^[508]. Таким чином, проект І. Каганця тяжіє до президентської або президентсько-парламентської республіки, тоді як проект М. Малишка - до парламентської або парламентсько- президентської республіки.

Відрізняються й проекти припинення повноважень гетьмана. Так, у проекті І. Каганця зазначається: «Метою діяльності Гетьмана є покращення якості життя українського народу і його кількісне зростання. Для оцінки якості життя в міжнародній практиці використовується Індекс людського розвитку, який розраховується за методикою програми розвитку ООН на основі індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення. Для оцінки діяльності Гетьмана має використовуватися Національний індекс людського розвитку, який окрім трьох індексів ООН також включатиме індекс народжуваності. Зниження Національного індексу людського розвитку після трьох років гетьманства є підставою для переобрання Гетьмана і порушення проти нього кримінальної справи»^[509].

Стаття 48 Конституції УНР (України - Українії - Русинії) передбачає можливість дострокового припинення повноважень гетьмана, а стаття 47 - вказує на можливість імпічменту^[510].

Проте проект М. Малишка не передбачає ані порядку проведення процедури імпічменту, ані органу, який вказаний імпічмент може розпочати. У цьому випадку кращим є проект І. Каганця, за яким «Контроль за діяльністю гетьмана мають здійснювати не інші «гілки влади», а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва - так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах. У нинішній безбожній державі Церква витіснена на периферію національного буття. У гетьманській державі вона перебуватиме в центрі, здійснюючи селекцію кандидатів на гетьманську посаду, проводячи прозорий для народу моніторинг діяльності Гетьмана зі щомісячним оприлюдненням динаміки Національного індексу людського розвитку та його складових, приймаючи обґрунтоване рішення про дострокове переобрання Гетьмана або даючи народу рекомендацію про його повторне обрання на наступний термін. У випадку порушення Гетьманом «правил гри» Церква як науково-релігійно-мистецька структура звертається до народу й оголошує владу Гетьмана нелегітимною»^{[511] [512]}.

Проекти відродження Українського Гетьманату, що запропоновані І. Каганцем та М. Малишком, є досить цікавими. Проте кожен з них має істотні недоліки, які слід мали на увазі прихильникам ідеї такого відродження.

Так, у проекті М. Малишка є ідея створення спеціального закону про главу держави. Однак, в силу того, що до такого закону набагато легше внести відповідні зміни, такий закон є недоречним, адже він робить главу держави повністю залежним від парламентської кон’юнктури. Крім того, проект М. Малишка не передбачає взагалі порядок процедури імпічменту та органи, які її розпочинають. Саме тому проект потребує більш детального фіксування конституційних положень.

Щодо проекту І. Каганця, то концентрація в руках гетьмана усієї повноти законодавчої, виконавчої та судової влади веде до надмірної популярності цієї посади серед громадян України. Як результат, боротьба за цю посаду може стати надмірно жорсткою. А, враховуючи той факт, що громадянам «Третього Гетьманату» (Перший гетьманат існував у XVII-XVIII століттях, Другий - на початку ХХ століття) надається право «...на врегульоване законом володіння цивільною вогнепальною зброєю - після відповідної підготовки та тестування в загальнонаціональній системі військово-спортивних центрів та клубів», така боротьба може стати кривавою. Крім того, в проекті І. Каганця не аналізується порядок формування Брахманату. Зазначається лише той факт, що брахмани - це «...люди, що компетентно діють у царині духу і знань, у сфері загальних природничих і етичних принципів, осягають місце системи «нація» в надсистемі (людство, природа, Бог) і діють заради загального блага»^[513]. Принципи і процедура їхнього ж формування залишаються поза увагою автора концепції.

Саме тому проекти І. Каганця та М. Малишка потребують ще детального розроблення і поки що не можуть стати істотними альтернативами нині діючій Конституції України. Щодо інституту гетьманства, то кожен із вказаних проектів тяжіє до однієї з крайнощів: або істотно обмежений у правах гетьман, або його права надають йому диктаторські можливості, а відповідно існує загроза державного свавілля.

Як бачимо, проекти І. Каганця та М. Малишка щодо відродження гетьманської влади також опираються на ідею про виборність гетьмана, що дає нам підстави стверджувати: відродження Гетьманату стане новим етапом розвитку саме республіканської, а не монархічної форми правління.

Інший варіант монархічної України можна визначити як спадковий. З цієї точки зору слід більш уважно розглянути постать вищезгаданого «Ореста І». Той факт, що цю особу не можна визнавати узурпатором, не заперечує того факту, що й як запрошуваний український монарх він є неприйнятним. Річ у тім, що Орест І (він же Роман Карелін-Романишин) ніколи не належав до світових правлячих династій, а походить з роду графів Кареліних^{[514] [515]}. Під час «правління» «короля України-Русі» Олелька ІІ (начебто нащадок династії Романових) він виконував обов’язки «королівського» представника. Після смерті у 1995 році Олелька ІІ Роман Карелін-Романишин проголошується королем України-Русі. Коронація відбулася у Краківському соборі, де «...вінчалися на царство всі польські та українські королі»⁵¹.

Утім саме останній момент дозволяє нам стверджувати, що «король України-Русі» є такою ж самою фікцією, як і сама держава «Україна-Русь», якої ніколи не існувало під такою назвою. Так само ніколи не існувало українських королів, які б «вінчалися на царство». Саме тому Ореста І можна беззаперечно відкинути як кандидата в українські монархи.

Щодо третього варіанта запровадження української монархії, то ним можуть бути вибори монарха на засіданні Установчих зборів чи Земського собору, або на референдумі. Така ідея, зокрема, випливає з поглядів відомого російського письменника Р. Злотнікова^[516].

І хоча запровадження в Україні інституту одноосібного монарха практично є неможливим через певні соціокультурні та політичні уподобання українців, проте теоретично воно не може вважатися абсолютно неприпустимим. Саме це вимагає від нас правового аналізу передумов, можливостей реалізації та наслідків появи інституту одноосібного українського монарха.

Основною правовою передумовою запровадження в Україні монархічної форми правління є ч. ІІ статті 5 Конституції, що закріплює виключне право народу «змінювати конституційний лад в Україні». Згідно ж із ч. І статті 5 народ, поряд з державною владою та місцевим самоврядуванням, «здійснює владу безпосередньо». Найбільш же впливовою формою безпосереднього народовладдя є референдум.

Існує два варіанти легального запровадження монархічної форми правління в Україні. Перший передбачає ініціювання зміни форми правління Президентом України. Така ініціатива випливає із п. 6 статті 106 Конституції України, згідно з яким Президент України може призначити всеукраїнський референдум щодо змін Конституції.

Другий варіант акцентує увагу на всенародному русі за монархію, що знаходить своє вираження у всеукраїнському референдумі. Означену форму прямого народовладдя слід реалізувати у абсолютній відповідності українському законодавству, зокрема Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми».

Після схвалення питання на референдумі розпочинається другий етап легалізації монархічної форми правління: конституційно-правове закріплення правлячої династії. На сьогодні існує дві проблеми означеного кроку. Перша проблема пов’язана з визначенням суб’єкта формування династії, а друга - із встановленням способу формування.

Щодо суб’єкта формування династії, то, на нашу думку, ним може бути Верховна Рада або ж такі собі Установчі збори.

Стосовно Верховної Ради як суб’єкта формування династії, то на користь цього варіанта свідчить конституційно-правовий досвід таких країн, як Іспанія та Данія (Європа), Таїланд (Азія) і Тонга (Океанія). При цьому, якщо в конституціях європейських країн (стаття 9 Конституції Королівства Данія та ч. 3 статті 57 Конституції Іспанії) парламент обирає короля у випадку згасання династії за власною точкою зору, то в Таїланді і Тонга парламенти лише затверджують запропоновані кандидатури: в Таїланді (ч. ІІ статті 23 Конституції) - за поданням Таємної ради, а в Тонга (ч. VII статті 32 Конституційного Акта) - за поданням прем’єр-міністра чи Кабінету. Утім, як варіант, парламентські вибори монарха або династії у світовій конституційній теорії передбачаються.

Щодо України, то у ній на сьогодні існує республіканська форма правління, а тому мова йде навіть не про реставрацію монархії, а про її запровадження через парламентські процедури.

Іншим суб’єктом формування династії можуть вважатися Установчі збори, порядок формування яких визначатиметься відповідним законом України. У якості пропозиції автор монографії може запропонувати, щоб членами Зборів були три категорії громадян: по-перше, усі народні депутати Верховної Ради України; по-друге, представники регіонів (областей, АРК, Києва та Севастополя) України і, по-третє, глави усіх релігійних організацій України (православних церков Київського та Московського патріархатів, римсько-католицьких та уніатських церков, релігійних організацій юдеїв (наприклад, хасидів) та мусульман).

Обґрунтовуючи необхідність залучення до Установчих зборів народних депутатів України, слід зазначити, що, внаслідок пропорційного характеру Верховної Ради, саме вони зможуть забезпечити загальнонаціональне партійне представництво та загальнонаціональні політичні уподобання громадян України.

Щодо регіонального представництва, то, на нашу думку, від кожного регіону (АРК, області, Києва та Севастополя) слід обрати по три представники. Причому один з них обирається регіональною радою народних депутатів (Верховною Радою АРК, обласною радою та міськими радами Києва й Севастополя) з числа членів ради. Це дозволить врахувати не лише загальнонаціональні, а й регіональні партійні уподобання громадян України. Щодо інших представників, то умовно їх можна поділити на дві групи. Першу групу утворюють науковці (доктори чи кандидати наук), які займаються дослідницькою діяльністю у соціально-гуманітарних галузях науки (юриспруденції, політології, соціології, психології, філософії чи економіки). Це дозволить не лише якнайкраще врегулювати відносини з правлячим домом, а й найбільш повно врахувати соціально-економічні та політико-правові наслідки

запровадження в Україні монархічної форми правління. Самі ж вибори повинні бути проведені двоступенево. Спочатку на конференції трудового колективу науково-дослідної організації чи вищого навчального закладу вибирають кандидата у представники. Після цього кандидати збираються на всерегіональну виборчу конференцію і впродовж певного терміну (наприклад, протягом одного місяця) зі свого складу обирають регіонального представника-науковця. Якщо ж протягом визначеного часу представника не було обрано, то обраним вважається наймолодший з кандидатів-представників доктор наук. Цю вимогу можна пояснити тим, що як доктор наук кандидат-представник має значні наукові знання. Вимога ж молодості пояснюється тим, що такий кандидат-представник буде більш енергійним у відстоюванні інтересів українського народу. Якщо ж виявляється, що серед кандидатів-представників існує декілька однакових за віком докторів наук, що народилися в один день, то регіональна виборча конференція обирає одного з них двома третинами голосів у якості регіонального представника - науковця. У тому ж випадку, коли й після цього жоден кандидат не отримав встановленої більшості голосів, то вибори проводяться між двома кандидатами, які отримали найбільшу кількість голосів. Обраним вважається той кандидат, який отримав просту більшість голосів кандидатів-представників. У тому ж випадку, якщо голоси розподіляться порівну, відбувається жеребкування і переможець вважається вибраним у якості представника-науковця. Щодо третього представника, то він обирається на основі загального, прямого, рівного виборчого права таємним голосуванням серед громадян України - мешканців регіону на відповідних виборчих дільницях.

При цьому слід мати на увазі, що, відповідно до ч. І статті 71 Конституції України, вибори до органів державної влади (до яких належать і Установчі збори) відбуваються на основі рівного виборчого права, а отже скористатися своїм виборчим правом можна лише один раз і, наприклад, регіональний депутат, проголосувавши за представника від регіональної ради народних депутатів, не може більше скористатися своїм правом і проголосувати за третього представника на виборчій дільниці. З метою ж запобігання фальсифікаціям, пов’язаним із голосуванням декілька раз, слід погодитись з пропозицією щодо відповідної реєстрації факту голосування у паспорті.

Що ж стосується релігійних лідерів, то обраними до Установчих зборів можуть бути лише ті релігійні організації, конфесії яких зареєстровані Міністерством юстиції України як діючі на законних підставах в Україні. Це необхідно не лише для того, щоб стати на заваді різним тоталітарним сектам і не дозволити їм вплинути на запровадження української монархії, а й тому, що під час діяльності Установчих зборів вирішуватиметься питання щодо коронації монарха, яке є неможливим без участі релігійних лідерів.

Після вирішення питання щодо встановлення суб’єкта формування української монархії слід визначитися із способом.

На сьогодні існує принаймні два способи формування української монархії: запрошення та вибори. Щодо запрошення, то воно полягає у запрошенні на український престол представника існуючої в сучасному світі монаршої династії. При цьому, за загальновизнаними у міжнародному монархічному праві вимогами й стандартами, пріоритет може бути віддано представникам тієї династії, що, так чи інакше, правили територією сучасної України.

Перш за все, ним може бути представник династії Романових як «Імператор і Самодержавець... Київський; Цар Херсонеса Тавричного; Великий Князь. Волинський, Подільський; Державець та Великий Князь. Чернігівський»^{[517] [518]}. На сьогодні таким представником міг би бути Великий князь Георгій Михайлович. І хоча, згідно із законами Російської імперії, він не може вважатися спадкоємцем російського престолу, в силу того, що його батьки не знаходилися в династичному шлюбі, адже Марія Володимирівна була дочкою «блюстителя престолу» (а не царя) Володимира Кириловича та Леоніди Георгіївни Багратіоні (яка, згідно з указом Миколи ІІ 1911 року, була позбавлена усіх великокнязівських титулів та привілеїв), а Франц Вільгельм Гогенцоллерн (після прийняття православ’я - Михайло Павлович) належав до сім’ї, котра вже не була правлячою, проте як представник династії, що правила більшою частиною українських земель, Георгій Михайлович міг би бути запрошеним на український престол.

Іншою ж особою, котра могла б претендувати на роль українського монарха, є Отто Габсбург - представник династії Габсбургів-Лотарінгських, нащадок імператорів Австро- Угорської імперії, які одночасно були королями Галіції та Лодомерії і герцогами Буковини, тобто територій, що сьогодні є частиною соборної української держави. Крім того, як відомо, Габсбурги ніколи не зрікалися титулів короля Галіції та Лодомерії і герцога Буковини, а значить, у принципі, можуть бути легітимними претендентами на престол в Українській монархічній державі.

Щодо запрошення на український престол нащадків останнього гетьмана України П. Скоропадського, то він ніколи не належав до монаршої династії, а тому їх можна звести на український трон шляхом виборів.

Вибори правлячої династії не є чимось неприпустимим у світовій державно-правовій практиці. Зокрема, саме так була обрана династія Романових в Московському царстві. Сучасна ж конституційна практика припускає вибори нової династії у випадку згасання старої.

Саме тому не слід виключати вибори династії як способу формування української монархії. При цьому першим українським монархом може бути обрано будь -якого громадянина України.

Необхідно мати на увазі, що на встановлення способу формування української монархії істотно впливають суб’єктивні чинники, пов’язані з волею Георгія Романова чи Отто Габсбурга. Річ у тім, що, визначаючи спосіб формування, слід спочатку отримати попередню згоду від зазначених осіб на зайняття українського трону. Якщо ж цього не відбулося, то можна запросити представника іншої монаршої династії або вибрати собі монарха.

Після встановлення способу формування монархії Верховна Рада чи Установчі збори повинні підготувати Коронний договір (у випадку запрошення монарха) чи нову Конституцію (у випадку виборів монарха).

Якщо суб’єкт формування української монархії зупиниться на Коронному договорі, то у ньому повинні бути зафіксовані взаємні права й обов’язки монарха та народу України, а також попередньо врегульовані питання щодо спадкування трону і визначено монарший титул (зокрема для України ним може бути імператор, цар, Великий князь - за умови запрошення представника династії Романових, або король чи герцог - якщо буде запрошено члена династії Габсбургів).

Після коронації українського монарха, останній, разом із Верховною Радою, складе нову, монархічну, Конституцію України.

У тому ж випадку, коли суб’єкт формування української монархії сам вибере монарха, він же може й попередньо розробити проект монархічної Конституції.

При цьому, задля більшої легітимності, проект слід винести на референдум і затвердити більшістю голосів громадян України.

Нова Конституція багато у чому залежить від тієї системи правління, яку обере український народ в особі Установчих зборів або Верховної Ради України.

У тому випадку, якщо буде обрано абсолютну систему монархічної форми правління, в руках монарха буде зосереджено практично уся повнота державної влади. При цьому існуючий в Україні поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову практично втрачає свій сенс, адже усі гілки влади концентруються в руках у монарха, як зроблено, наприклад, в Омані (див. додаток 3).

Якщо ж буде обрано дуалістичну монархію, то монарху належатимуть істотні повноваження, але він буде не всевладним - його влада обмежуватиметься парламентом. При цьому збережеться поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за якого законодавча влада належатиме Верховній Раді України, а виконавча - українському монарху. Є також можливість існування незалежної судової влади. Ця ситуація, зокрема, запроваджується нині в Катарі (див. додаток 3).

Інший варіант дуалістичної монархії, що може бути запроваджено в Україні, пов'язаний із відповідальністю уряду як перед українським парламентом, так і перед українським монархом. Зокрема, подібна система діє нині в Марокко (див. додаток 3).

За умови ж обрання парламентарної монархії український народ взагалі позбавить главу держави самостійних владних повноважень і зосередить усю повноту вищої державної влади в руках Верховної Ради та уряду. При цьому законодавча влада зосереджується в руках Верховної Ради, а вища виконавча - в руках уряду. Щодо монарха, то він сконцентрує у собі вищі представницькі повноваження та забезпечить стабільний розвиток держави. Зокрема це реалізовано в нинішній Камбоджі (див. додаток 3).

Щодо Акта престолонаслідування, то він може бути або складовою частиною Конституції, або ж мати вигляд окремого документа. Основне призначення цього Акта - забезпечити стабільність в державі при переході влади від одного монарха до іншого. І тут найбільш прийнятним було б запровадження скандинавської системи спадкування з наданням права на трон усиновленим дітям монарха, що є характерним для Монако, а також надавати Верховній Раді право обирати нового монарха у випадку згасання попередньої династії.

Загалом після запровадження в Україні монархічної форми правління громадяни України будуть позбавлені будь-якої можливості впливати на формування інституту глави держави, а тому, на нашу думку, більш прийнятною для нашої країни є республіканська форма правління з одноосібним чи колективним главою держави.