3.1. Основні напрями реформування Збройних сил України

Основні напрями вдосконалення воєнної організації держави визначаються загальною орієнтацією на підвищення її ефективності, зміцнення морально психологічного стану, поліпшення матеріально-технічного і соціального забезпечення і включають:

- оптимізацію системи органів військового управління, структури, складу і чисельності воєнної організації, збалансований розвиток її компонентів;

• зведення до мінімуму числа міністерств і відомств, яким дозволено мати в своєму складі війська і військові формування;

• удосконалення стратегічного планування, при ведення обсягу й змісту завдань воєнної організації відповідно до реальних потреб оборони і безпеки України, виключення невластивих військовій організації держави функцій і завдань;

• удосконалення систем бойової і мобілізаційної готовності, мобілізаційної підготовки у воєнній організації України;

• підвищення ефективності системи оперативної і бойової підготовки, виховання військовослужбовців;

• перехід на єдину систему замовлень озброєння і воєнної техніки загального застосування;

• структурне, технологічне і якісне перетворення матеріально-технічної бази воєнної організації, оборонного промислового комплексу;

• перехід до єдиної, інтегрованої і уніфікованої системи тилового забезпечення всіх компонентів воєнної організації держави;

• підвищення соціального статусу військовослужбовців;

• проведення активної державної політики по зміцненню авторитету військової служби, а також з військово-патріотичного виховання громадян і підготовки їх до військової служби;

• удосконалення нормативної правової бази розвитку військової організації, її правовідносин з цивільним суспільством і державою на демократичних засадах.

Мета і задум реформування ЗСУ полягають в створенні високо оснащених, таких, що володіють достатнім потенціалом стримування, відповідають сучасним вимогам професійної і морально-психологічної підготовки, боєздатних, компактних і мобільних збройних сил оптимального складу, структури і чисельності, приведенні їх у відповідність з сучасними військово-політичними реаліями і економічними можливостями держави.

Це дозволить забезпечити системний підхід до будівництва Збройних сил України і скоординувати зусилля силових міністерств і відомств в організації оборони.

Основний шлях досягнення мети будівництва ефективної воєнної організації — додання їй оптимальних характеристик: за чисельністю, бойовим складом, організаційно-штатною структурою, системами управління і всіх видів забезпечення. Одна з неодмінних умов — оптимізація витрат матеріальних ресурсів і грошових коштів, що спрямовуються на забезпечення воєнної безпеки, підвищення ефективності їх використання на основі взаємопов'язаного, скоординованого реформування всіх компонентів воєнної організації держави.

У військовій сфері необхідно визначити характер і спрямованість військового будівництва, основні вимоги до Збройних сил за рішенням стратегічних завдань в можливих військових конфліктах, основні принципи забезпечення безпеки держави в оборонній області, а також напрями їх будівництва і розвитку. Очевидно, що склад, структура і стан Збройних сил держави повинні відповідати обсягу і ступеню складності завдань, що покладаються на них.

Збройні сили не зможуть виконувати завдання в тому обсязі, який визначений Воєнною доктриною, якщо вони не будуть оснащені сучасними типами озброєння і воєнної техніки. При цьому основними напрямами їх вдосконалення повинні бути:

• розвиток інтегрованих систем і засобів розвідки, висвітлення обстановки, управління і зв'язку, координатно-метричного й інших видів забезпечення, створення інтегрованого інформаційного середовища і розробка єдиної для всієї військової організації держави системи зберігання і обміну даними;

• розвиток високоточної зброї;

• універсалізація, інформатизація, "інтелектуалізація" озброєння і воєнної техніки, їх інтеграція і комплексування для надання їм багатофункціональних властивостей;

• створення малогабаритних і надмалих засобів на основі мікромініатюризації, особливо в сферах розвідки, контррозвідки і бойового управління;

• зниження всіх видів помітності зразків озброєння, воєнної техніки і військових об'єктів;

• підвищення мобільності і транспортабельності озброєння і воєнної техніки;

• зниження експлуатаційних витрат на озброєння і воєнну техніку на основі впровадження передових засобів і методів технічного обслуговування;

• автоматизація процесів управління і матеріально-технічного забезпечення військ, створення єдиної, інтегрованої і уніфікованої системи тилового забезпечення всіх компонентів воєнної організації.

Відсутність протягом тривалого часу єдиного розуміння в питаннях національної, політичної і, як наслідок воєнної безпеки, призвело до того, що в України практично були відсутні вірогідні супротивники, існували лише "стратегічні партнери, сусіди". Саме за цих умов почалося тотальне скорочення Збройних сил України, коли головним аргументом була не доцільність і відповідність реальним загрозам та небезпекам, а фінансова криза.

Але ані агресія США і НАТО проти Югославії, бойові дії Росії проти Чечні не сприяли усвідомленню керівництва країни щодо можливості агресії проти України. А заява міністра оборони у березні 2005 року про відсутність у найближчій перспективі можливих реальних воєнних загроз взагалі перетворюють реформу на знищення боєздатних Збройних сил України.

Основним недоліком існуючого підходу до питань будівництва армії є суб'єктивний, волюнтаристський підхід до питань її будівництва, а точніше нинішнього "реформування", яке здійснюється відповідно до об'єктивних і скоріше ідеальних критеріїв, ніж відповідно до суб'єктивних, притаманних нашій державі, її функціонування та розвитку.

Встановлення оптимальної чисельності особового складу, озброєння і воєнної техніки повинне проводитися тільки після рішення ряду завдань:

1. Оцінка військово-політичної обстановки, визначення місця України в сучасному світі та регіоні.

2. Аналіз можливих загроз для України та оцінка ставу збройних сил держав — потенційних супротивників.

3. Визначення завдань Збройних Сил України з відбиття можливої зовнішньої агресії.

Структурно армія повинна мати дві компоненти: стратегічні ядерні сили й сили загального призначення.

При чому слід знати, стратегічна ядерна зброя повинна враховуватися разом і з обліком сукупного (ядерного плюс неядерного) потенціалу. Ігнорування цієї обставини неприпустимо навіть у вигляді політичних, гасел, оскільки направлено на підрив фактичного балансу стратегічних сил у сучасному світі і дезорієнтує наших військових і військово-промислових фахівців.