Основними юридичними актами, що визначають напрями реформування земельних відносин, є:

1)Постанова Верховної Ради Української РСР "Про земельну реформу" від 8 грудня 1990 року [6.1], якою започатковувалася земельна реформа в країні;

2)Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, затверджена Постановою Верховної Ради України від 31 жовтня 1991 року № 1767-ХІІ, - визначаються основні принципи та механізми приватизації загальнодержавної власності [6.2].

2. За часів радянської влади земля перебувала у так званій "загальнонародній власності". Ця назва фактично означала, що прості люди мали працювати на землі, а як їм працювати, вирішували чиновники, і саме вони розпоряджалися землею. Такі суспільні відносини не прийнятні для ринкових умов, і саме тому стала необхідна земельна реформа.

Призначення земельної реформи полягає у формуванні земель­них відносин, адекватних умовам ринкової економіки, за яких:

• земля є товаром;

• власники використовують належні їм землі на свій розсуд;

• добробут господарюючих на землі суб\'єктів залежить передусім від їх економічних рішень.

В основу земельної реформи, що була розпочата в Україні в 1991 р., покладалася денаціоналізація землі, здійснювана шляхом роздержавлення та приватизації, а її головним завданням став перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну, колективну власність та у користування господарюючим суб\'єктам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм багатоукладної економічної системи, раціонального використання та охорони земель.

На своєму початковому етапі реформування не стосувалося створення інституту приватної власності на землю, а полягало лише у наданні земельних ділянок:

> громадянам - на правах довічного успадкованого користу­вання;

> колективним і державним господарствам - на правах постійного користування.

Право довічного успадкованого користування являє собою право володіння і користування земельною ділянкою без встанов­лення строку та можливість передання земельної ділянки у спадщину, а під правом постійного користування слід розуміти право володіння і користування земельною ділянкою підприємст­вами, установами та організаціями, що належать до державної та комунальної власності, та громадськими організаціями інвалідів України, їх підприємствами (об\'єднаннями), установами та організаціями, без встановлення строку.

Проте вже у 1992 р. було законодавчо встановлено право приватної власності і, таким чином, почалося наближення національної юридичної бази до умов функціонування ринкового господарства.

На сьогодні в Україні вже завершено два етапи земельної реформи та реалізується третій етап. Охарактеризувати перший етап (1991-1995 рр.) можна як ліквідацію державної монополії на землю і встановлення колективної та приватної власності. Основною рисою цього етапу була передача сільськогосподарської землі з державної у колективну власність.

Ключовим моментом другого етапу (1995—2000 рр.) стало скасування нащадків колишніх соціалістичних господарств — колективних сільськогосподарських підприємств, розпаювання земель та наділення ними селян.

Третій етад земельної реформи, який триває сьогодні, спрямо­ваний на розвиток механізмів та можливостей втілення прав землевласників у цивільно-правовому обігу.

Найважливішим елементом земельної реформи є приватизація земель.

3.