Органи правосуддя

Активним знаряддям придушення національно-визвольної

боротьби українців поряд з органами урядової адміністрації були органи правосуддя (юстиції та поліції).

Судоустрій на західноукраїнських землях Другої Речіпосполитої до проведення судової реформи (1928 р.) залишався без будь-яких кардинальних змін в порівнянні з попереднім державно-правовим періодом (у Г аличині зберігалася австрійсько-імперська система судоустрою, а на Волині - російсько-імперська з відповідним перейменуванням судових органів).

Верховний суд був найвищою судовою інстанцією Польщі. На ступінь нижча судова інстанція - Апеляційні суди (західноукраїнські землі підлягали юрисдикції Львівського та Люблінського апеляційних судів). Останні були апеляційною інстанцією для окружних судів (Бережанський, Чортківський, Коломийський, Львівський, Перемишльський, Самбірський, Станіславський, Стрийський, Золочівський, Луцький і Рівненський), а також працювали як суди першої інстанції, розглядаючи особливо важливі справи. До окружних судів (основної ланки судоустрою) можна було апелювати на рішення найнижчої судової ланки - ґродських судів. Останні розглядали справи у першій інстанції. І до часу, коли в рамках процесу формального удосконалення судочинства поступово ліквідовувалися положення Березневої конституції 1921 року про незалежність і незмінність судів, про інститут виборних мирових суддів та про участь громадськості в здійснення правосуддя (присяжні засідателі), ґродські суди були також апеляційною інстанцією для мирових судів.

У складі окружного суду (судового округу), як звичайно, діяло вісім-десять ґродських судів. Наприклад, у Бережанському окружному суді, в юрисдикції якого перебували Бережанський, Підгаєцький, Рогатинський, частина Перемишлянського та Бібрського повітів, оскаржували рішення Більшівського, Бережанського, Бурштинського, Ходорівського, Созівського, Підгаєцького, Перемишлянського і

Рогатинського ґродських судів.

Окрім загальних, діяли також спеціальні суди - трудові (створювалися у великих промислових центрах) та третейський у Львові (розглядали суперечки, що виникали у зв’язку з відмовою страхових товариств задовольняти вимоги щодо виплати страхових премій).

Квітнева конституція 1935 року відкрито покінчила з принципом незалежності суддів, підпорядковуючи їх, поряд з іншими органами державної влади і управління, президенту держави. Остаточно залишки демократії в судочинстві були ліквідовані разом зі скасуванням президентським декретом інституту мирових суддів і судів з участю присяжних засідателів (1938 р.). Поряд з цим в Західній Україні активізувалась діяльність військово-польових судів.

Відповідно до закону «Про мову державну і мову органів влади та самоврядування» (31 липня 1924 р.) та відповідним розпорядження Ради Міністрів (24 вересня 1924 р.) апеляційними судами західноукраїнських земель (Львівським апеляційним) розроблялися рекомендації щодо застосування у системі правосуддя на західноукраїнських землях української мови. Наголошувалося на тому, що у судочинстві мала застосовувалася виключно польська мова. Вживання інших мов в суді поряд з польською слід було вважати винятком, а не правилом. Зокрема, українці, як і громадяни Польщі іншої національності, не мали права вживати в суді (усно та письмово) свою рідну мову окрім випадків, коли обидві сторони української національності. Навіть тоді, коли сторони і свідки були українцями, суд не зобов’язувався звертатись до них українською мовою. Виключенням мав би стати випадок, коли суд буде переконаний, що сторона чи свідки не розуміють польської мови. Вироки в цьому випадку оголошуються польською мовою і оформляються письмово польською та українською мовою. Протоколи судових засідань повинні вестись польською мовою. Покази свідків, які давались українською мовою, повинні бути занесені до протоколу повністю або скорочено польською або українською мовою, паралельно з їх перекладом польською мовою. Оскільки перекладач у процесі досудового та судового слідства законодавством не передбачався, судові засідання велись польською мовою, фактично малозрозумілою сторонам і свідкам - етнічним українцям. Все це робило українське населення Галичини, як і інші національні меншини, беззахисними перед свавіллям органів юстиції - невід\'ємної частини карального апарату тоталітарного режиму.

Органи прокуратури входили до системи органів юстиції і очолювалися міністром юстиції, який одночасно був Генеральним прокурором. Структурно прокуратуру формували дві основні ланки - слідчий апарат та апарат судового обвинувачення. Функцію нагляду за дотриманням законності в діяльності органів державної адміністрації польська прокуратура не здійснювала. Прокурори призначались Президентом держави за пропозицією Міністра юстиції. Органи прокуратури діяли при Верховному (Перший прокурор і прокурори), апеляційних (апеляційні прокурори, віце-прокурори) і окружних (окружні прокурори, віце-прокурори) судах. Прокурори окружних судів діяли при ґродських судах (підпрокурори). Окрім загальної прокуратури, для захисту матеріальних інтересів держави була створена особливо прокурорська система - Генеральна прокуратура Польської республіки з відділами на місцях.

Органи прокуратури брали активну участь у контролі за заходами, спрямованими на усунення української мови з усіх сфер життя суспільства. У цьому питанню прокуратура фактично дублювала функції поліції. Зокрема, в прокуратуру мали регулярно пред\'являлись для цензури та нагляду за пресою списки періодичних видань.

До роботи у судово-прокурорських органах допускались довірені особи, як звичайно, польської національності і католицького

віросповідання, які мали відповідні рекомендації, що стосувалися в основному політичної благонадійності.

Правовий статус адвокатури до видання спеціального польського Закону про устрій адвокатури (1932) на різних етнічних територіях Польської держави визначався законодавством попереднього державного періоду. Зазначений закон встановлював настільки складні вимоги до осіб, які мали намір працювати в адвокатурі, що насправді доступ до неї юристів-українців був дуже обмежений. Тим більше, що з виданням окремого польського закону про устрій адвокатури міністр юстиції на території Західної України призупинив її діяльність на невизначений термін.

Органи поліції, що підпорядковувалися органам урядової адміністрації, мали завдання підтримувати безпеку, спокій і публічний порядок, а також були допоміжними органами слідства, суду і прокуратури.

Поліція організовувалася на військовий лад. Вона мала свою окрему систему органів, які були розташовані за територіально- адміністративним поділом. На території повіту поліцією керував повітовий староста і відповідно на території воєводства - воєвода. Особовий склад органів поліції становили офіцери та рядові. Крім цього був допоміжний адмінперсонал за вільним наймом. Поліцейський апарат працював у тісному зв’язку з військовими органами.

Найвищим органом була Головна комендатура поліції, яку очолював Г оловний комендант поліції, підпорядкований міністру внутрішніх справ. Низовими органами державної поліції були: у воєводствах - воєводські комендатури державної поліції на чолі з воєводськими комендантами, в повітах - повітові комендатури на чолі з повітовими комендантами, у ґмінах та громадах - поліцейські станиці («постерунки») на чолі з комендантами станиць. Поліцейська станиця могла охоплювати частину села, село або декілька сільських громад. У більших містах утворювалися комісаріати державної поліції з комісаром на чолі. При комендатурах працювали слідчі відділи. Вони виконували функції розслідування, координували та направляли пошукову роботу поліцейських органів. В умовах часткової чи загальної мобілізації поліція ставала також частиною збройних сил, трансформуючись у військовий корпус «служби безпеки».