Судова діяльність як різновид правозастосування.

Еволюція правосуддя.

Діяльність щодо вирішення конфліктів і застосування примусу почала здійснюватися державою з моменту її появи. Судова влада розвивалася разом з державою, оскільки була одним із головних її компонентів.

У древніх державах не було спеціальних судових органів. Правосуддя здійснювали органи общинного самоврядування (наприклад, народні збори, вожді, їх довірені особи).

У традиційному суспільстві правосуддя почало відокремлюватися від управлінської діяльності, але повністю цей процес не був завершений. Виконавча влада втручалася в роботу судів і визначала основні параметри правосуддя. Професійних суддів, як і системи судів, ще не було. Крім того, правосуддя було гарантовано далеко не всім громадянам, а тільки еліті.

B індустріальному суспільстві судова гілка влади стає самостійною. Правосуддя здійснюють в основному професійні судді. Розширилася компетенція судів і коло осіб, які зверталися до них за захистом своїх прав.

Сьогодні роль судової влади істотно зросла. Це проявляється в тому, що:

1) судова влада стала самостійною гілкою влади;

2) збільшилася кількість звернень громадян та організацій до судів за вирішенням суперечок;

3) судова влада стала не тільки розглядати спори між громадянами (організаціями), а й виступати в ролі арбітра між законодавчою і виконавчою гілками влади;

4) суб’єкти права отримали можливість оскаржити в суді незаконні дії виконавчих органів та посадових осіб. Частка суперечок з публічними органами неухильно зростає (наприклад, з податковими органами);

5) у міру розвитку суспільства проявляється тенденція до збільшення кількості злочинів, тому на суди покладається основне навантаження із застосування відповідних санкцій;

6) розширюється компетенція судів і в справі розгляду спорів між суб’єктами права. Тепер практично будь-які спори про право можуть стати предметом судового розгляду.

Bce зазначене вище свідчить про те, що в міру становлення суспільства правосуддя стає більш витонченим. Зростають навантаження на судову владу і значимість правосуддя. Воно проникає в усі сфери, яких ніколи не стосувалося, тобто охоплює все суспільство.

Сукупність судів іменується юстицією (jiam.justitia - справедливість), діяльність судів є метою вирішення правових конфліктів, а предметна і просторова сфера цієї діяльності - юрисдикцією (Aam.juridictio - судовий розгляд, судовий округ).

Юрисдикційна діяльність повинна ґрунтуватися на праві та закінчуватися винесенням справді правових рішень. Соціальна роль судової влади полягає в утвердженні панування права в суспільстві.

Судове правозастосування виконує також функцію індивідуального регулювання, тобто використання в його процесі засобів саморегулювання (альтернативних, факультативних норм).

3 трьох гілок влади, що існують у суспільстві, судова - найслабша в тому сенсі, що вона не опирається на волевиявлення виборців і не може знайти у них підтримки. Вона не застосовує значних фінансових та силових засобів, як виконавча влада. Сила судової влади має нематеріальний характер і полягає в повазі цивілізованого суспільства до права і суду.

B Україні судова влада почала формуватися із прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 p.), Акту проголошення незалежності України (1991 p.), Концепції судово-правової реформи (1992 p.), внесенням змін та доповнень до ЗаконуУкраїни « Про судоустрій » та інших нормативно-правових актів.

Загальні засади поділу влади закріплені в статті 6 Конституції України (1996 p.). Свою безпосередню реалізацію та конкретизацію вони знайшли в нормах Основного Законутаінших законодавчих актів щодо визначення правового статусуВерховної РадиУкраїни, ПрезидентаУкраїни, Кабінегу Міністрів У країни та судових органів.

Ha даному етапі судова влада діє як самостійна гілка державної влади, її поняття слід розглядати через функціонування спеціально уповноважених органів - судів, які наділені відповідними повноваженнями:

1) здійснення правосуддя;

2) конституційний контроль;

3) контроль за дотриманням законності, обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;

4) формування органів суддівського самоврядування;

5) роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

6) утворення державної судової адміністрації^[190].

Судовий процес та його етапи.

Процесуальна форма винесення судових рішень значно відрізняє судове правозастосування від виконавчо-розпорядчого.

Юрисдикційний процес ділиться на етапи. їх виділяють, скоріше, в теоретичних цілях для поглибленого аналізу та вивчення. У практичній діяльності вони переплітаються і взаємообумовлюються.

Етапи судового процесу - це врегульовані процесуальні приписи щодо відокремленихучасіта в просторі, вчинених в певній послідовності юридично значущих дій суду, пов’язаних з вирішенням юридичних справ, винесенням судових рішень та їх оскарженням.

Перший етап - прийняття справи до провадження. Тут проводиться перевірка законності та обґрунтованості дій органів слідства щодо порушення та попереднього розслідування або робляться дії для забезпечення правильного та своєчасного вирішення спору. Наявність підготовчої стадії - особливість саме судового процесу. Справа в тому, що сама по собі судова процедура дуже складна і дорого обходиться платникам податків, а тому перш ніж її починати, треба з’ясувати, чи є все необхідне для її проведення.

Другий етап - судовийрозгляд. Це вирішальний етап судового процесу, на якому детально розглядається і вирішується юридична справа по суті. Загальна схема дій суду така:

1) аналіз фактичних обставин справи (збір доказів, їх систематизація, виявлення між ними протиріч);

2) вибір норми права, або юридична кваліфікація, що включає:

- вибір галузі права;

- встановлення автентичності тексту судового документа;

- наявність спеціальних, виняткових норм;

- перевірка дії норми (у часі, у просторі та за колом осіб);

- усунення колізій між нормами права;

3) тлумачення норми права;

4) винесення рішення, тобто умовивід, в якому факти підводяться під норми права.

Третій етап - оскарження судових актів.

Види судових актів.

Перелік судових актів досить значний. Так, T. Кашаніна класифікувала судові акти, а в якості класифікаційного критерію вибрала значущість актів (або виконувані ними функції) в судовому процесі:

1) основні судові акти - судові рішення та вироки. їм належить особлива роль у зв’язку з тим, що ними вирішується правовий казус по суті;

2) допоміжні судові акти - акти, які супроводжують різнідії суду. Вони фіксують судження суду стосовно питань, які виникають у процесі розгляду юридичної справи (наприклад, відкласти справу, призупинити її, припинити судове провадження). У кримінальному процесі вони набувають форму постанов, в цивільному процесі - форму визначень;

3) додаткові акти - судові акти, які супроводжують судове провадження (протоколи судового засідання, лист запитань присяжним засідателям та ін.). Немає жодної підстави применшувати значення цих судових актів, оскільки часом в них міститься інформація, що впливає на результат справи.

Найбільш значущі з точки зору кількості та різноманітності акти кримінального судочинства - постанови суду. Вони використовуються в кримінальному процесі, де мова йде про застосування запобіжних заходів, томудля контролю над діями судуважливомати про них повнуінформацію. Самедії^дупроглядаються з його постанов. Один їхній перелік переконує в цьому:

1) про призначення попереднього слухання;

2) призначення судового засідання без попереднього слухання;

3) направлення кримінальної справи за підсудністю;

4) зупинення провадження з кримінальної справи або відкладення судового розгляду;

5) припинення кримінальної справи;

6) припинення кримінальної справи, кримінального переслідування у зв’язку з відмовою державного обвинувача від обвинувачення;

7) призначення судового засідання за підсумками попереднього слухання;

8) про виключення доказів;

9) про відвід свідка;

10) розпуск колегії присяжних засідателів;

її) повернення заяви для приведення її у відповідність до вимог закону;

12) про відмову в прийнятті заяви;

13) про з’єднання в одне провадження заяви та зустрічної заяви;

14) припинення кримінальної справи у зв’язку з примиренням сторін;

15) припинення кримінальної справи у зв’язку з відмовою обвинувача від обвинувачення;

16) про надання сприяння сторонам у збиранні доказів;

17) про призначення судового засідання;

18) інші^[191].

Судове рішення і вирок як основні акти правосуддя.

Судовим рішенням властиві всі риси актів суду першої інстанції, різновидом яких воно є. Водночас рішення суду характеризується рисами, притаманними тільки йому як самостійному виду документів суду першої інстанції.

Судове рішення - це акт органу, який здійснює правосуддя. Таке положення характерне для всіх постанов суду першої інстанції, але щодо судового рішення слід особливо наголосити, що це не просто акт суду. Судове рішення - це процесуальний акт, яким завершується розгляд справи по суті. Судове рішення виноситься іменем України.

Судове рішення як правозастосовний акт, завершуючи судовий розгляд, відновлює порушені права. У зв’язку з цим рішення суду містить конкретизацію прав та обов’язків осіб, які беруть участь у справі. Судове рішення ліквідовує існуючий спір між сторонами, відновлює порушені права і законність.

Рішення суду виноситься в результаті розгляду справи по суті та у процесуальній формі. Суд безпосередньо встановлює обставини справи і в підсумку вирішує спір. Цивільне процесуальне законодавство визначає процедуру винесення судового вирішення та його зміст.

Законом визначено структуру і зміст судового рішення, встановлений порядок внесення змін у судове рішення, визначено термін винесення рішення суду та набрання ним законної сили тощо.

Судове рішення - це процесуальний документ, який вирішує справу і відновлює порушені права, винесений судом у встановленій законом процесуальній формі на основі розгляду справи по суті^[192].

Вирок - рішення суду першої інстанції або суду апеляційної інстанції, постановлене в судовому засіданні з питання про винність або невинуватість підсудної особи та про призначення або непризначення покарання^[193].

Ha відміну від інших процесуальних документів, вирок має такі ознаки: постановляється від імені держави; у вироку фіксуються результати процесуальної діяльності учасників кримінального судочинства; визначається правове становище відповідної особи на певний період часу; є найважливішим актом правосуддя, оскільки кожен обвинувачуваний в скоєнні злочину вважається невинуватим, поки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлено, що набрав законної сили вирок суду.

Судові акти, винесені за всіма юридичним правилами, виховують громадян у дусі поваги до закону. Пройшли часи, коли кожен захищав себе сам, керуючись принципом «око за око, зуб за зуб».

Якісні судові акти, винесені за всіма правилами юридичної техніки, сприяють формуванню шанобливого ставлення до суду і виникнення у громадян не тільки переконання в правильності його дій, але й довіри до суду.

Судова діяльність - це пізнавальна діяльність, яка передбачає, що суддя повинен добре володіти законами логіки, правилами оперування поняттями, судженнями, умовиводами.

Нелогічність може проявлятися не тільки в структурі тексту судового документа, але й у неправильній кваліфікації, невдалою аргументацією та обґрунтуванням прийнятого рішення. Це вже може спричинити серйозні наслідки. Логіка в діяльності судді знаходить застосування при:

1) виявленні протиріч у показаннях учасників процесу;

2) спростуванні необґрунтованих аргументів сторін;

3) вирішенні питання про якість доказів:

- їх відношення (проводиться аналіз на предметтого, чи маютьдокази значення для справи);

- допустимості (проводиться порівняння представлених доказів з тими, що визначені процесуальним законом);

- повноти (вирішується питання, якою мірою представлені докази підтверджують обставини юридичної справи);

4) вирішенні питання про забезпечення юридичної справи достатньою кількістю доказів;

5) кваліфікації юридичної справи;

6) винесенні остаточного рішення у справі.

Як бачимо, логіка пронизує всі етапи судового процесу і є його необхідною складовою.

Процесдоказування обставин справи вирізняється великою складністю. Фактичні обставини, як правило, відносяться до минулого, тому суддя не може спостерігати їх безпосередньо. He випадково сторони судового процесу намагаються затвердити свою позицію і для цього деколи застосовують будь- які засоби, аждо подання неправдивихсвідчень. Завдання судді - виявити, що сталося насправді, та зафіксувати це в судовому рішенні (вироку). Для цієї мети існує множинність техніко-юридичних прийомів, як-от:

1) необхідно використовувати лише ті положення й аргументи, які не мають вад і не потребують доказування. Зокрема, цьому правилу відповідають такі вимоги до визначення понять: вони повинні бути пропорційними, недвозначними і ясними;

2) рішення суду побудоване на несуперечливих доказах. При наявності суперечливих доказів суд повинен вказати, які конкретно обставини послужили підставою для визнання судом однихдоказів переконливими, а інших - такими, які не заслуговують довіри. Наприклад, щодо показань потерпілих

і свідків такими підставами можуть бути: тривалість або краще сприйняття події одним свідком, ніж іншим; професійні навички одного з них; відсутність зацікавленості окремих осіб у результаті справи.

Суду необхідно досконало прояснити питання, чи є представлені сторонами докази істинними. Це з’ясовується на основі зіставлення їх з іншими доказами. Показання вважаються достовірними, якщо вони за змістом збігаються з іншими доказами, дослідженими судом. Стосовно окремих справ можлива перевірка стану особи на момент сприйняття нею обставин спостережуваного злочину і її здатності правильно оцінювати події, які відбуваються (стан сп’яніння очевидця, переляк потерпілого на момент нападу на нього).

Висновок про достовірність доказів повинен бути обґрунтований та аргументований. Тим часом в окремих вироках судді обмежуються лише загальним зауваженням, що певний доказ «не викликає усуду сумнівів», але ніяких даних на підтвердження такого висновку не наводять. Подібні вироки не визнаються мотивованими.

Судження про достовірність певного доказу виноситься лише з урахуванням всієї сукупності даних, які відносяться до змісту цього доказу, способу його одержання, співвідношення з іншими доказами. Кожна з таких обставин окремо не може бути єдиним критерієм оцінки. Аналізовані докази повинні знаходитися в логічному зв’язку з обставинами, що підлягають доказуванню. При цьому докази варто згрупувати стосовно конкретних предметів доказування.

Похідні докази базуються на основних. У випадку, коли свідок показав, що про викладені ним обставини він знає тільки зі слів інших осіб, необхідно дати оцінку саме цих показань і навести їх у вироку. Якщо в судовому процесі використовуються результати експертизи, судді належить дати їм оцінку, а не приймати безумовно. При цьому необхідно вказати, які саме факти встановлено висновком експерта, а не обмежуватися лише посиланням на цей висновок.

Посилання у вироку на речові докази логічно пов’язуються з іншими даними, на підставі яких суд робить свій висновок. Це правило випливає із загального логічного правила, згідно з яким оцінка події може ґрунтуватися на сукупності доказів. При цьому необхідно вказати, за яких обставин були отримані та долучені до справи речові докази.

У вироку суд дає належну оцінку доказам, які підсудний навів на свій захист. У разі зміни підсудним показань, даних ним під час провадження дізнання чи попереднього слідства, суд зобов’язаний після ретельної перевірки тих та інших свідчень і з’ясування причин їх зміни оцінити їх у сукупності з іншими зібраними у справі доказами. Відмова підсудного від надання показань не може служити підтвердженням доведення його вини і враховуватися при призначенні йому покарання як обставини, що негативно характеризує особистість підсудного.

Логічні прийоми, які використовуються при встановленні юридичної основи справи.

Юридична оцінка справи полягає в тому, щоб вибрати норму, яка підходить для врегулювання даної життєвої ситуації, і на її основі ухвалити рішення у справі. Тут використовуються такі техніко-юридичні правила, що стосуються логіки:

1) дію передбачуваної для застосування норми необхідно спочатку проаналізувати за часом, простором і за колом осіб, далі - розкласти її на частини (визначити гіпотезу, диспозицію, санкцію). Особливому аналізу підлягає гіпотеза норми (ії зміст і структура), оскільки вона має вирішальне значення у процесі кваліфікації справи;

2) юридичну кваліфікацію справи слід проводити за правилами логічного силогізму фмовивід, що складається з двох суджень, з яких випливає третє - висновок). Велику передумовутутутворює норма права, де виріїпальне значення, як уже зазначалося, має гіпотеза, що встановлює коло життєвих обставин, наявність або відсутність яких є основою для застосування цієї норми права. Малу передумову становлять виявлені у справі факти. Ці факти повністю або частково мають збігатися з системою обставин, закріплених в гіпотезі. Саме їх збіг лежить в основі висновку про те, що обставини справи породжують наслідки, передбачені санкцією норми;

3) за допомогою абстрагування необхідно встановити істотні ознаки діяння на предмет виявлення в ньому всіх елементів складу правопорушення. Ha основі всіх зібраних матеріалів з юридичної справи несуттєві ознаки ігноруються, а суттєві стають предметом порівняння з відповідними положеннями закону;

4) за правилами аргументації має бути мотивована юридична кваліфікація. B процесі аргументації в основномузастосовуються методи індукції та дедукції, але не тільки. Необхідно підключати аналіз передумов, на основі яких робиться висновок. За допомогою аргументації правозастосовувач намагається всіх (і учасників процесу, і вищу судову інстанцію) переконати в тому, що мотивувало його рішення^[194].

Дедуктивна (демонстративна) аргументація володіє особливою переконливістю, оскільки теза постає з передумов із логічною необхідністю. Структура її така: теза, аргументи (або докази), способи демонстрації (або докази).

Індуктивна аргументація має недемонстративний, правдоподібний, ймовірнісний характер. Ось чому в даному випадку передумови, незважаючи на свою істинність, не завжди гарантують істинність висновку суду, а лише підтверджують його в певній мірі. Аргументи мають додаткове значення в силу того, що вони достовірні.

Неухильне дотримання логічних правил правозастосовної юридичної техніки є гарантією недопущення помилок у процесі судового право- застосування.

1. Венгеров А. Б. Теория государства и права : з-е изд. [Электронный ресурс] / А. Б. Венгеров. - M. : Юриспруденция, 2000. - 528 с. - Режим доступа: http: //www.yuridIit.narod.ru

2. Волинка К. Г. Теорія держави i права: [навч. посіб.] / К. Г. Волинка. - К.: МАУП, 2003. - 240 с.

3- ГоловистиковаА.Н.,ДмитриевЮ.А. Проблемытеориигосударсгва и права : Учебник / A. H. Головистикова, Ю. А. Дмитриев. - M. : Изд-во Эксмо, 2005. - 832 с.

4. Давыдова M. Л. Теоретические и методологические проблемы понятия и состава юридической техники: дис.... д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Давыдова Марина Леонидовна. - Волгоград, 2010. - 408 с.

5- Давыдова M. Л. Юридическая техника : проблемы теории и методологии [монография] : / M. Л. Давыдова. - Волгоград : Изд-во ВолГУ, 2009. - 318 с.

6. Договірне право України. Особлива частина: навч. посіб. / [T. В. Боднар, О. В. Дзера, H. С. Кузнецова та ін.: за ред. О. В. Дзери]. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 1200 с.

7. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / M. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України M. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. - Харків: Право, 2009. - 584 c.

8. Карташов В. H. Юридическая техника, тактика, стратегия, технология (к вопросу о соотношении) // Проблемы юридической техники: [сб. ст. / под. ред. В. M. Баранова]. - H. Новгород, 2001. - T. i. - С. 16-23.

9. Кашанина T. В. Юридическая техника: учебник / T. В. Кашанина. -

2- е изд., пересмотр. - M. :Норма-Инфра M, 2011. - 496 с.

10. Кельман M. C., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права : [підручник] / M. C. Кельман, 0. Г. Мурашин. - K.: Кондор, 2006. - 477 c.

11. Керимов Д. А. Законодательная техника : научно-методическое и учебное пособие / Д. А. Керимов. - M.: Норма-Инфра M, 1998. - 121 c.

12. Керимов Д. А. Культура и техника законотворчества / Д. А. Керимов. - M.: Юрид. лит., 1991. - i6o c.

13. Ковалъський В. C., Козіщев I. П. Правотворчість: теоретичні та логічні засади / В. C. Ковальський, I. П. Козінцев. - К.: Юрінком Інтер, 2005. -192 c.

14. Лызлов Д. H., Картухин В. Ю. Юридическая техника : ^чебное пособие] / Д. Лызлов, В. Картухин. - M.: Ось-89, 2009. - 176 c.

15. PadhKO T. H., ТолстпикВ. А. Функции права // Хропанюк В. Н.Теория государства и права. Хрестоматия. - M.: Интерстиль, 1998. - 936 c.

16. Раянов Ф. M. Проблемы теории государства и права (Юриспруденции) : [учебный курс] / Ф. M. Раянов. - M.: Право и государство, 2003. - 304 c.

17. Скакун О. Ф. Теорія держави i права: [підручник]. - 2-ге видання. - К.: Алерта ; KHT ; ЦУЛ, 2010. - 520 c.

18. Словарь терминов по теории государства и права: ^чебное пособие] / руков. авт. кол. H. И. Панов. - X.: Основа, 1997. - 180 c.

19. Словник іншомовних слів / [за редакцією О. C. Мельничука]. - Київ, 1974· - 77б c.

20. Техника правотворчества. Природа, основные приемы, значение : ретросп. библиогр. указатель / авт.-сост. В. M. Баранов. - M. : ЮНИТИ- ДАНА : Закон и право, 2010. - 663 c.

21. Цвік M. B., Петришин О. В. Загальна теорія держави і права : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / M. В. Цвік, О. В. Петришин. - X.: Право, 2009. - 572 c.