Правозастосування як особлива форма реалізації норм права.

Три названі вище форми правореалізації, у ході яких норми права втілюються в життя безпосередньо діями самих суб’єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується низкою ознак, які істотно відрізняють цю форму від дотримання, виконання і використання норм права.

Правозастосовна техніка - це елемент юридичної техніки, що представляє собою систему науково обґрунтованих і практично сформованих засобів і способів, що використовуються при створенні (підготовці та оформленні) правозастосовних (індивідуальних) актів.

Правозастосування в юридичній літературі традиційно розглядається як організаційно-владна діяльність компетентних суб’єктів, що складається з розгляду юридичних справ і винесення з них рішень, в результаті яких у відповідних суб’єктів правовідносин виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Ціллю правозастосування є індивідуальне нормативне регулювання суспільних відносин. Абстрактне веління, що міститься в юридичній нормі, «прив’язується» до конкретної життєвої ситуації і конкретних осіб.

Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, які виражають рішення з конкретної юридичної справи (наказ про прийом на роботу, розпорядження про оголошення подяки, рішення уповноваженого органу з адміністративної справи тощо). Індивідуальні акти - це акти застосування норм права, які мають, як правило, одноразове застосування, адресуються конкретним особам або організаціям та обов’язкові для виконання тільки ними.

Ознаки правозастосовної діяльності:

1) владна діяльність компетентних державних органів і уповноважених громадських організацій;

2) діяльність з індивідуалізації правових приписів щодо конкретного суб’єкта в конкретній ситуації;

3) творча діяльність;

4) організаторська діяльність;

5) діяльність, здійснювана в спеціально встановлених законом формах;

6) діяльність з винесення індивідуально-конкретних актів застосування права.

Слід зауважити, що не всі офіційні документи, які розробляються, прийняті органами публічної влади, посадовими особами, є актами

386 застосування права. До таких не належать, наприклад, офіційні документи,

які безпосередньо не породжують правовідносин (довідки, свідоцтва, дипломи та ін.).

Формальні вимоги до підготовки правозастосовних актів можна об’єднати в такі групи:

1) за змістом:

- приймається уповноваженим органом державної влади або органом місцевого самоврядування, посадовою особою;

- приймається строго в межах його компетенції уповноваженої особи;

- не суперечить вимогам законодавства;

- логічність і послідовність викладу;

- етичність змісту;

- правильне використання юридичних термінів і зворотів;

2) за оформленням:

- приймається у встановленій законом формі (наказ, розпорядження);

- містить необхідні реквізити (дата, підпис, найменування);

3) за структурою:

- обов’язкова наявність юридичної основи прийняття акта (чітке позначення норми, що підлягає застосуванню);

- відповідність фактичних і нормативних підстав;

- як правило, потрібна наявність описової, мотивувальної та результативної частин.

Серед відміннихрисможна виокремити такі:

- велика роль розсуду правозастосовувача при підготовці індивідуальних актів;

- прив’язка до конкретної ситуації, до конкретної особи.

Підстави і необхідність правозастосування.

Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних випадках:

а) коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки за рішенням державного або іншого компетентного органу (наприклад, зарахування до навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил);

б) коли правові відносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати з точки зору законності та закріплювати рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про приватизацію громадянином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в) коли для виникнення певних відносин необхідне офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання осудним та ін.);

г) коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань наявності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть досягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу, позбавлення волі).

можливістьдержавного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами в певному порядку.

Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що відрізняють її від інших форм.

1. Застосування норм права - це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами чи за дорученням держави іншими організаціями.

2. Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування права - один з видів державної діяльності, спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійснюється від імені держави уповноваженими нею суб’єктами і тому є обов’язковим для всіх адресатів.

3. Застосування права здійснюється у певних процесуальних формах. Це сприяє зміцненню законності та правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

4. Процес застосування норм права завершується виданням право- застосовного акта.

5. Застосування праваяк самостійної форми правореалізації є складним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з іншими формами право- реалізації (виконанням, дотриманням, використанням).

Із зазначеного випливає, що правозастосування - державно-владна діяльність компетентних органів, спрямована на реалізацію норм права та здійснюється у встановлених законом формах щодо прийняття індивідуальних правовихріиіень з конкретних юридичних справ.

Правозастосування здійснюється на основі таких принципів: законності (суворе слідування закону державних органів та їх посадових осіб у процесі правозастосування); соціальної справедливості (правозастосовнадіяльнісгь здійснюється на користь суспільства та в його інтересах); доцільності (врахування конкретних умов та вибір найбільш оптимального варіанта вирішення конкретної справи); обґрунтованості рішень, що приймаються (повне виявлення та всебічний розгляд матеріалів справи, прийняття рішення на основі достовірних фактів).

21.4.